Бараневич Андрій Валерійович
(19.08.1987-11.01.2026)
Стрілець 2-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ї піхотної роти, 3-го піхотного батальйону військової частини А4862
НАГОРОДЖЕНИЙ:Почесний громадянин міста Козятина (посмертно).
Народився Герой в місті Козятин. Закінчив школу №5. Батьки Андрія та його сестру виховували з розумінням, що сім’я – це основа. Діти поважали своїх батьків. Тато навчив Андрія керувати автомобілем, робити вчинки, гідні чоловіка.
Після школи закінчив Козятинське училище. Потім строкова служба в Чернігівській області та місті Київ.
Андрій мав дуже близькі стосунки з сестрою. Разом пустували, сперечались, допомагали в домашніх справах. Оберігав і підтримував під час вагітності. Любив своїх племінників, вмів «спілкуватися з дітьми».
Після армії пішов працювати в локомотивне депо. Колеги його поважали за людяність і фаховість. Доброзичливий, усміхнений, надійний друг, який довго не ображався і не тримав зла.
Призваний до Збройних Сил 5 вересня 2025 року. Старанно навчався, все освоював дуже швидко. Потрапив на службу в окремий штурмовий полк «Скеля». Воював на Дніпропетровщині, потім Бахмутський напрямок.
11 січня 2026 року відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Різниківка Бахмутського району Донецької області, Бараневич Андрій Валерійович, стрілець 2-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ї піхотної роти, 3-го піхотного батальйону військової частини А4862 - загинув.
Воїна Бараневича Андрія Валерійовича поховано на Алеї Слави на центральному кладовищі.
Вічна пам’ять герою!
Нагірняк Олександр Анатолійович
(15.12.1974-30.01.2026)
Старший сержант, позивний «РІКІ»
Нагороджений : нагрудним знаком « ВЧ 3044 Южноукраїнськ 35 років»; медаллю Міністерства оборони України за мужність, героїзм та успішне виконання бойових завдань; відзнакою командира в/ч 4860 11 – ї окремої механізованої бригади; відзнака оперативного командування « ЗАХІД – СРІБНИЙ ХРЕСТ».
Народився Олександр м. Ямпіль Вінницької області. Там навчався в школі. В 13 років втратив батька. Почав працювати різноробочим. У 23 роки захворів та потрапив в лікарню де зустрів дівчину Марину, від погляду якої перехопило дух на все життя. Після одужання поїхав у село Пиковець до Марини та одружився.
Олександра полюбили за працьовиті руки, що не боялися жодної роботи, веселу вдачу та відкриту душу. Подружжя багато працювало – придбали будинок, доглядали велике господарство та виховували 3 –х чудових дітей. З часом діти почали створювати уже свої сім’ї.
Коли розпочалась війна, старший син - військовий за покликанням і присягою – став в стрій і деякий час служив в Козятині. Батьківське серце не створене для того, щоб відпускати дітей у війну і Олександр, знаючи, що має бути поруч з сином, 20 грудня 2022 року пішов добровольцем.
Після призову служив в 138 – му окремому стрілецькому батальйоні «Вінницькі янголи», який формувався в Козятині. Фронт Олександра почався з Авдіївки, потім Лиманський напрямок. Молодший син дивлячись на брата та батька пішов слідом. Біля мами залишилась лише донька.
З Донецького напрямку Олександра відправили в Курськ. Там сталося те, що важко уявити й неможливо збагнути: родина зібралась в одному батальйоні. В різних підрозділах, на різних позиціях – але під одним прапором. Вони не могли щодня бачитись, не могли щоразу разом сісти за стіл, як колись у мирному домі. Але знання, що десь поруч – син, брат, батько – було величезною підтримкою. Це додавало сили триматися та давало віру, що родина - навіть у війні – залишається родиною.
Олександр декілька разів приходив у відпустку. Останню подорож в Карпати, дружина Марина не забуде ніколи, вона була особливою. Чоловік пообіцяв, що наступний раз поїдуть на море.
Потім був Куп’янський напрямок. Сто тридцять днів Олександр мужньо та героїчно тримав оборону на позиції під обстрілами, дронами, постійною напругою, без сну, відпочинку і тепла. Не було кому підмінити. Він не міг зателефонувати дружині і дітям, він міг лише триматися. Тримати позицію, тримати слово, тримати в серці любов до родини. Він знав заради чого стоїть. Заради дому, який колись обрав серцем, заради своєї землі. Саме там він загинув, але залишився непереможним.
Старший сержант Нагірняк Олександр Анатолійович, позивний «РІКІ», брав участь у веденні оборонного бою на визначеній вогневій позиції, біля населеного пункту Радьківка Куп’янського району Харківської області 30 січня 2026 року орієнтовно о 18.40 під час переміщення засобів забезпечення з місця їх скиду з БпЛА був уражений невідомим вибуховим пристроєм, унаслідок чого отримав смертельні поранення несумісні з життям. Лише 10 лютого вдалося евакуювати тіло Героя з позиції.
Воїна Нагірняка Олександра Анатолійовича поховано на цвинтарі села Пиковець, на «Алеї Слави».
Вічна слава і шана Героям. Слава Україні!
Луговський Микола
Миколайович
(21.10.1970-11.02.2026)
Стрілець третього стрілецького відділення другого стрілецького взводу шостої стрілецької роти другого батальйону ТРО в/ч А7048
Народився
Герой в селі Кордишівка. Закінчив місцеву школу. Допомагав батькам по
господарству. Як усі хлопчаки любив футбол та риболовлю. Зростав у великій
родині, турбота про близьких стали для нього потребою. Гарні стосунки склалися
з братом.
Проходив строкову службу у Львівській
області. Працював у Києві водієм. На будівництві освоїв всі спеціальності.
Дружина розповідає, що на пропозицію придбати нову річ для дому, відповідав, що
все відремонтує і відновить. І кожна полагоджена чи виготовлена ним річ, буде
відгукуватися болем від втрати і теплом. Обладнання, інструменти в майстерні,
можливо знадобляться його синові, якого Микола Миколайович почав навчати
майструвати. А ще допомагав синові з математикою завдяки своєму технічному
складу розуму.
З дружиною Тетяною Володимирівною
прожили 12 років . Він вмів огорнути всіх теплом і затишком. Коли повертався
додому спочатку йшов до онучки, дітей, а потім і до дружини. Допомагав всім
своїм дітям, заохочував всіх разом відпочивати. Врівноважений і непосидючий,
завжди знаходив собі роботу.
6 вересня 2025 року був призваний до Лав
Збройних Сил. Про службу не говорив, тільки розпитував про домашніх. В жовтні
2025 захворів і зміг побути дома.
Стрілець третього стрілецького
відділення другого стрілецького взводу шостої стрілецької роти другого
батальйону ТРО військової частини А7048 з 11 лютого 2026 року вважався зниклим
безвісти під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Лиман,
Краматорського району, Донецької області. Тіло бійця було ідентифіковано.
Воїна Луговського Миколу Миколайовича
поховано на кладовищі в селі Кордишівка.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Шульга Артем Васильович
(27.06.1982-20.03.2026)
Солдат, майстер 1 рухомої ремонтної майстерні безпілотних авіаційних комплексів взводу обслуговування та ремонту безпілотних систем 1 ремонтної роти в/ч А5213
Артем народився в с. Андріївка на Донеччині. Навчався в місцевій школі. В 12 років хлопець втратив маму. Хлопець зростав дуже активним, чуйним, добрим і працьовитим. Переїхав до бабці й тітки в с. Якимівка в Запорізької області. В 15 років вступив до нашого залізничного училища за спеціальністю помічник машиніста.
Двадцять років пропрацював в нашому Локомотивному депо. Артема цінували і шанували колеги. Мав золоті руки, знався на техніці. Дуже любив родину, зустрічі в колі рідних. Особливо трепетно він ставився до донечки Євгенії.
29 грудня 2022 року Артем Васильович був призваний до лав Збройних сил України. Хоча за показниками здоров'я міг не йти до війська. Воював на Півдні і Сході.
Під час боїв біля Бахмуту отримав травми. Переніс 5 операцій. Почав займатися ремонтом військового оснащення.
20 березня 2026 року вірний військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов'язок, в бою за Україну, ЇЇ свободу і незалежність в районі населеного пункту Новотаромське Криворізького району Дніпропетровської області, солдат, майстер 1 рухомої ремонтної майстерні безпілотних авіаційних комплексів взводу обслуговування та ремонту безпілотних систем 1 ремонтної роти військової частини А5213, загинув.
Воїна Шульгу Артема Васильовича поховано на міському кладовищі Алеї Cлави.
Вічна та світла пам’ять полеглому Захиснику!
Гуменюк Віталій
Олексійович
(01.06.2000-07.04.2026)
Оператором безпілотних
літальних апаратів 2 – го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів
2 – го взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 – ї роти ударних
безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем в/ч А4030
позивний « Каспер»
Народився в селі Махаринці. Зростав
разом зі своїми братами – Євгеном та Максимом. У шість років пішов до місцевої
школи. Зростав активним та допитливим хлопчиком, ніколи не стояв осторонь та
завжди поспішав на допомогу. Закохався у футбол – і згодом ця гра стала його
стихією, його диханням і сенсом життя. Брав участь у сільських, міських та
обласних змаганнях, виступав за Вільнопільську команду, яка була для нього
другою родиною.
Влітку 2016 року Віталій став хрещеним
батьком для своєї племінниці Анастасії. Він був для неї не лише хрещеним, а й
опорою, турботою і щирою любов’ю. У Віталія було четверо племінників, для яких
він був прикладом у всьому.
Після школи вступив до Вінницького
вищого професійного училища №7, де здобув професію зварювальника. По закінченню
навчання працював в «КустоАГРО», де зарекомендував себе як відповідальний і
сумлінний працівник, котрий якісно виконував свою роботу. Попри молодий вік,
він користувався повагою серед старших. У вільний від роботи час любив рибалити
з друзями, цінував прості речі й вирізнявся відкритим, товариським характером.
Його пам’ятають веселим, щирим і
справжнім. Поруч із ним завжди було багато людей, адже він цінував дружбу і
вмів бути справжнім другом. Велика і дружня родина жила щасливо, поки не
розпочалась війна.
5 листопада 2025 року Гуменюк Віталій
був призваний до лав Збройних сил України та проходив військову службу
оператором безпілотних літальних апаратів 2 – го відділення ударних безпілотних
авіаційних комплексів 2 – го взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 2
– ї роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних
систем військової частини А4030. Він ішов служити з чітким внутрішнім рішенням
– бути там, де потрібен. Мав позивний « Каспер».
7 квітня 2026 виконуючи бойове завдання
біля населеного пункту Писарівка, Сумського району, Сумської області солдат
Гуменюк Віталій Олексійович героїчно загинув.
Гуменюка Віталія Олексійовича поховано
на цвинтарі в селі Махаринці на Алеї Слави.
Вічна слава і шана
Герою. Слава Україні!
Яновський Валерій Вікторович
(11.04.1974-01.05.2026)
Водій-електрик взводу обслуговування та ремонту безпілотних авіаційних комплексів першого батальйону безпілотних систем в/ч А7048
Народився Валерій в селі Пустоха. Навчався в Пиковецькій школі, був гарним, старанним учнем, любив природу. Після восьмого класу вступив в машинобудівний коледж в місті Бердичів. Потім строкова служба, робота.
Сім років тому померла мама. Відповідальний чоловік турбувався про тата і сестру. Працював в Києві, коли міг приїхати, допомагав з домашніми справами. Спокійний, добрий, толерантний, чуйний, позитивний чоловік був опорою сім’ї.
Яновський Валерій Вікторович був призваний до лав Збройних Сил 12 вересня 2025 року. Проходив службу в Балаклії. Напередодні приїхав на поховання двох своїх братів. На службу вже не повернувся.
1 травня 2026 року у військово-медичному клінічному центрі у відділенні інтенсивної терапії в місті Вінниця - помер, перебуваючи у відпустці. Попередня причина смерті : гостра серцево-судинна недостатність.
Пішов у засвіти водій-електрик взводу обслуговування та ремонту безпілотних авіаційних комплексів першого батальйону безпілотних систем військової частини А7048.
Тато, сестра, рідні, друзі з болем будуть згадувати мудрого, доброго чоловіка, світлу людину. Без нього світ буде самотнім. Але воїн буде поряд з вами в спогадах, фотографіях, речах. І з небес стане вашим янголом-охоронцем.
Воїна земляка Яновського Валерія Вікторовича поховано на кладовищі в селі Пустоха.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Юхимчук Костянтин
Миколайович
(18.05.1973-18.05.2026)
Сержант резерву 1 – го
запасного взводу 57 – ї запасної роти військової частини А 4722. Позивний
«Юкас»
Нагороджений: відзнакою
командира 116 - ї окремої механізованої бригади.
Костянтин народився в нашому місті. Єдиний
син, тому батьки вкладали в нього всю свою душу, змалку навчали лише добру,
чесності та повазі до людей. Навчався в 2 – й школі. По закінченню 9 – ого
класу, вступив до нашого училища, де здобув професію помічник машиніста.
Одразу після навчання пішов працювати в
депо. Швидко влився в колектив і став для хлопців своїм. Його щирість і
відкритість одразу підкорили людей – у колективі його прийняли з відкритою
душею. Пропрацювавши рік в депо строкова служба в армії. Після армії назад, уже
в своє рідне депо.
Згодом вступив до Дніпровського національного
університету залізничного транспорту на заочну форму навчання. Поєднуючи роботу
й здобуття освіти молодий, веселий, щирий юнак, який любив музику – рок,
захоплювався електронікою та технікою, притягував до себе людей своєю енергією
та життєлюбством.
У червні 1995 року зустрів свою майбутню
дружину, в листопаді вони розписалися, а в 1996 році у їхньому домі залунав
дитячий сміх - народився син Владислав. Згодом Костянтин закінчив школу машиністів,
здобувши фах, який став важливою частиною його життя.
В 2002 році сім’я стала ще більшою й
щасливішою – народився син Олексій. Двоє синів. Вони були його гордістю, сенсом
життя та найбільшою радістю.
Жили, як і тисячі звичайних українських
сімей: працювали, будували плани, ростили дітей, раділи простим моментам і
вірили у завтрашній день. Та прийшла війна.
12 липня 2023 року Костянтина
Миколайовича було призвано до лав Збройних Сил України. Навчання проходив у
Гайсині. Згодом направили в Запоріжжя. А звідти на Донецький напрямок – один із
найважчих і найстрашніших. Постійні обстріли, втома та напруга. Після Донеччини
Серебрянський ліс, Куп’янський напрямок. Місце, яке стало справжнім
випробуванням для людської витримки. Чотири з половиною місяці – на нулі. Під
безперервними атаками, серед бліндажів, які ворожі дрони перетворювали на пил і
руїни, серед постійних обстрілів та смертельної небезпеки проходили фронтові
будні Костянтина Миколайовича. Але навіть у тому пеклі він вистояв та був
нагороджений відзнакою командира 116 - ї окремої механізованої бригади.
Після важких боїв його відправили в
Кременчуг – у резерв, де чекали доукомплектування підрозділу. Згодом Костянтин
приїхав у коротку відпустку додому.
Тяжко хворів. Виснажений війною організм
уже не витримував пережитого. Маючи спинну грижу, високий тиск, перенесені
операції, сильний біль і виснаження, він не пішов на обстеження. І повернувся
до своїх хлопців – не через наказ, а через совість, відповідальність і вірність
тим, з ким ділив окопи, небезпеку та війну.
18 травня 2026 року сержант резерву 1 –
го запасного взводу 57 – ї запасної роти військової частини А 4722 в селі Мала
Кохнівка, Кременчуцького району, Полтавської області – Юхимчук Костянтин
Миколайович з позивним «Юкас» закінчив свою війну через зупинку серця.
Його серце зупинилося у його день
народження – після всього пережитого, після болю, втрат і виснаження. Життя,
яке трималося на силі волі й обов’язку, обірвалося там, де він залишався вірним
до кінця – своїм побратимам, своїй родині і своїй країні.
Він не встиг потримати на руках свого
онука, якому всього рік і сім місяців і який зростає далеко за кордоном, не
знаючи ще до кінця, якою ціною тримається його мирне дитинство. Не поцілував
наостанок маму, дружину, синів. Усе стало раптово, без можливості сказати
головне та обійняти найдорожчих.
Воїна – героя Юхимчука Костянтина
Миколайовича поховано на кладовищі в селі Козятині на «Алеї Слави».
Вічна пам'ять та слава
Герою!
Залевський Віталій
Валентинович
(14.06.1977-02.06.2026)
Солдат військової служби за мобілізацією. Такелажник відділення розливу питної води виробничого відділу військової частини А1329
Народився в селі Пиковець. Навчався в
Пиковецькій середній загальноосвітній школі. Після закінчення школи в 1992 році
поступив на навчання у Київське професійно-технічне училище та отримав диплом
муляра-штукатурника 3 розряду.
З 1995 по 2000 рік працював муляром на
будівництві в Києві. Потім працював на Козятинському м'ясокомбінаті на посаді
сортувальника сировини.
В листопаді 2024 року був призваний на
військову службу у військову частину А1329.
Солдат військової служби за
мобілізацією. Такелажник відділення розливу питної води виробничого відділу
військової частини А1329. Помер 2 червня 2026 року.
Залевського Віталія Валентиновича
поховано на кладовищі в селі Пиковець.
Вічна пам'ять та слава Захиснику, низький уклін та співчуття родині та
близьким!
Єршов Денис Андрійович
(19.01.1983-20.06.2026)
Солдат, водій – електрик комплексу радіоелектронної боротьби взводу радіоелектронної боротьби з безпілотними літальними апаратами роти радіоелектронної боротьби в/ч А 5172
Нагороджений: відзнакою 80 – ї окремої десантно – штурмової галицької бригади. Нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни».
Денис народився в Магаданській області у
місті Оротукан. Там минули його дитячі роки. Коли хлопчикові виповнилося шість
років, бабуся забрала його до Козятина.
Бабуся вкладала в нього найкращі людські
цінності, вчила поважати людей та бути відповідальним. Згодом, за станом
здоров’я, вона змушена була віддати Дениса навчатися в школі – інтернаті. Після
закінчення 9 класів захисник вступив у Вінницький м'ясо – молочний коледж.
Зростав допитливим, працьовитим і майстровитим хлопцем.
Змалку Денис звик покладатися насамперед
на власні сили. Не боявся жодної роботи, брався за будь – яку справу. Працював
різноробочим, зварювальником, електромонтером. Умів і любив працювати, був
майстром на всі руки, людиною, на яку можна було покластися.
У 2013 році доля подарувала Денисові
зустріч зі Світланою. На той час вона вже виховувала доньку. Між ними
народилися щирі почуття, які згодом переросли у міцну родину. Того ж року вони
одружилися, а у 2014 році у подружжя народився син Данилко.
Денис був турботливим чоловіком і
батьком. Як і кожен справжній господар, він прагнув забезпечити свою сім’ю та
дати дітям усе необхідне для щасливого життя. Саме тому певний час працював за
кордоном.
Приїжджаючи додому, Денис намагався
надолужити кожну хвилину, проведену далеко від рідних. Усю свою любов, турботу
і тепло він віддавав своїй сім’ї, дітям, онукові.
Таким самим він був і для людей навколо.
Сусіди знали: якщо потрібна допомога – можна звернутися до Дениса. Він нікому
не відмовляв. Завжди знаходив час, щоб підтримати, підказати, допомогти ділом.
Його працьовитість, доброта і щире серце заслужили повагу всіх, хто його знав.
23 лютого 2022 року Денис приїхав додому
у відпустку з Німеччини, та вже наступного дня, 24 лютого, життя мільйонів
українців змінилося назавжди – розпочалось повномасштабне вторгнення.
Знову почалися пошуки роботи. Працював у
4 – тій школі, а згодом різноробочим у приватного підприємця. 25 травня 2024
року Денис отримав повістку та був призваний до лав Збройних сил України. Уже
наступного дня перебував на навчанні у Гайсині.
Воював на Краматорському та Курському
напрямках, де щодня ризикував власним життям.
Під час виконання одного з бойових
завдань на Курщині понад 10 днів не виходив на зв’язок з рідними. Для сім’ї це
були дні тривоги, болю і невідомості Пізніше Денис отримав поранення та
контузію. Проходив лікування і відновлення в госпіталі в Сумах та Білій Церкві,
реабілітація у Львові. Після покращення стану здоров’я - Сумський напрямок.
5 – го травня Денис прийшов у
короткострокову відпустку. Два тижні, проведені поруч із рідними, стали
безцінним часом для всієї родини. Все частіше жалівся на стан здоров’я. Після
відпустки знову повернувся до підрозділу. 19 - го червня рідні ще розмовляли з
ним, а 20 - го Денис уже не відповідав на дзвінки.
20 червня 2026 солдат, водій – електрик
комплексу радіоелектронної боротьби взводу радіоелектронної боротьби з
безпілотними літальними апаратами роти радіоелектронної боротьби військової
частини А 5172 – Єршов Денис Андрійович, позивний «Найк» помер, внаслідок
гострої серцево – судинної недостатності в госпіталі у місті Суми.
Воїна Єршова Дениса Андрійовича поховано
на міському кладовищі на «Алеї Слави».
Вічна пам'ять та слава Герою!
Заєць Олег
Володимирович
(21.11.1974-12.07.2026)
інспектор прикордонної служби, 2 категорії – оператор відділення технічних засобів охорони державного кордону 16 прикордонної застави 4 прикордонної комендатури 5 прикордонного загону ДпсУ в/ч 9953
Олег народився в селі Козятин. Навчався
в 9 – ій школі. З самого малечку справжнім його захопленням була історія.
Читав, вичитував, порівнював. З шкільним учителем робили археологічні
дослідження.
По закінченню школи працював на
залізниці, пізніше на будівництві. А згодом почав займатися підприємницькою
діяльністю.
З 2015 року перебував у війську. Війна
стала частиною його долі. Отримав поранення, як наслідок госпіталь, численні
операції, реабілітація. Сім’я для нього завжди була на першому місці. Любив
природу, активний відпочинок, море, подорожі з наметами. Мав величезне серце,
яке було відкрите для всіх – навіть якщо це могло йому нашкодити. Завжди
усміхнений та готовий допомогти кожному, хто цього потребував.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення,
сам пішов до військкомату і вже 25 лютого 2022 року був мобілізований до лав
Збройних Сил України. Проходив службу на молдовському кордоні а згодом був
переведений на Сумщину. Постійно телефонував, все розпитував а про службу не
говорив ніколи.
Місяць тому був у відпустці. Займався
домашніми справами. Все хотів встигнути.
12 липня 2026 року в районі населеного
пункту Чуйківка, Шосткинського району, Сумської області, інспектор прикордонної
служби, 2 категорії – оператор відділення технічних засобів охорони державного
кордону 16 прикордонної застави 4 прикордонної комендатури 5 прикордонного
загону ДпсУ в/ч 9953 Заєць Олег Володимирович загинув. У Олега Володимировича
залишились дружина, син та донька.
Зайця Олега Володимировича буде поховано
на «Алеї Слави» в с. Козятин.
Вічна пам'ять та слава
Герою!
Яковлев Сергій
Вікторович
(26.10.1969-27.07.2026)
Молодший сержант,
кухар їдальні взводу матеріального забезпечення військової частини А4920
Нагороджений відзнакою президента України «За участь в Антитерористичній операції», медаллю за участь в боях «Світлодарська дуга», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, відзнакою міністерства оборони медаллю «За поранення».
Народився в с. Вороновиця Вінницької
області. Сергій Вікторович зростав у дружній родині із братом і сестрою. Разом
вони навчалися, допомагали батькам, працювали, ділили радощі дитинства та
юності. Саме в родині формувалися його характер, працьовитість і щирість, які
він проніс через усе життя.
Після закінчення школи Сергій Вікторович
здобув освіту в Глуховецькому училищі, опанувавши спеціальність водія. Згодом
пройшов строкову військову службу. Повернувшись до рідного села працював за
здобутим фахом. Одружився. У шлюбі народився син Ігор, якого Сергій Вікторович
дуже любив. Та на жаль, сімейне життя не склалося і подружжя розлучилося. Попри
це, син назавжди залишався для нього найдорожчою людиною, його гордістю та
частиною серця.
У 1993 році переїхав до Козятина, ближче
до сестри, де продовжив трудовий шлях і розпочав новий етап свого життя. У
Козятині Сергій Вікторович зустрів свою долю – прекрасну жінку, з якою створив
міцну й люблячу родину. Він став не просто чоловіком, а й турботливим, люблячим
батьком для її двох доньок, яких прийняв як рідних. Працював на Юзефо –
Миколаївському цукровому заводі, де його знали, як сумлінного й відповідального
працівника. Збудував великий та затишний дім і все всередині теж зробив
власними руками.
Найбільшою радістю для нього були його
четверо онуків. Він був для них найкращим дідусем. Їздив з дружиною на
риболовлю та по гриби. Був чудовим кухарем.
Та мирне життя перекреслила війна У
липні 2015 року Сергій Вікторович пішов захищати України та став учасником АТО
а в жовтні 2016 року повернувся додому, знову працював на заводі, знову був
поруч з родиною. Але серце не дозволяло залишатися осторонь. Він розумів, що
його місце там, де вирішується доля України, - поруч із побратимами, на
передовій.
У 2018 році Сергій Вікторович повернувся до війська.Пройшов найважчі ділянки фронту, брав участь у звільнені Херсону, воював під Бахмутом, виконував бойові завдання на Покровському напрямку.
У 2023 році під час виконання бойового
завдання Сергій Вікторович зазнав надзвичайно важкого поранення, внаслідок
якого частково втратив зір. Попереду довгі місяці госпіталів, складне лікування
та виснажлива реабілітація. Після поранення Сергій Вікторович продовжив службу
ближче до рідного дому.
Та на жаль 27 липня 2026 року в с.
Шендерів, Вінницького район, Вінницької області, молодший сержант, кухар
їдальні взводу матеріального забезпечення військової частини А4920 Яковлев
Сергій Вікторович, позивний «Дєд» помер. Після багатьох поранень, тривалої
боротьби за здоров’я та відданої служби Україні він відійшов у вічність.
За роки служби Сергій Вікторович був
відзначений численними грамотами, подяками та нагородами. У кожній із них
написано про сумлінне виконання службових обов’язків, мужність, особисту
звитягу, дисциплінованість та професіоналізм. Захисника Яковлева Сергія
Вікторовича поховано на міському кладовищі на «Алеї Слави».
Вічна пам'ять та слава
Герою!
Зінченко Валентин Миколайович
(15.08. 1990 -29.08.
2026)
гранатометник 3 відділення 2 взводу оперативного призначення роти оперативного призначення( на бойових машинах піхоти) батальйону оперативного призначення оперативно -тактичного з’єднання 1 корпус«Азов» військової частини 3028
Народився наш земляк 15 серпня 1990 року в місті Козятин. Ці вулиці пам’ятають його кроки. В шелесті листя звучить його голос. І пам’ять , наша з вами пам’ять дозволить йому жити вічно. Мобілізований до лав Збройних Сил 6 жовтня 2025 року. Мужньо проходив пекло війни. З 24 серпня 2026 року вважався зниклим безвісти. А 31 серпня лиха звістка постукала в двері рідних. Стало відомо, що 29 серпня 2026 року Зінченко Валентин Миколайович вірний військовій присязі поліг в бою, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Добропілля Покровського району Донецької області, гранатометник 3 відділення 2 взводу оперативного призначення роти оперативного призначення( на бойових машинах піхоти) батальйону оперативного призначення оперативно -тактичного з’єднання 1 корпусу « Азов» військової частини 3028.
Козятинці попрощалися із Зінченко Валентином Миколайовичем — мужнім воїном, справжнім солдатом і людиною честі, який до останнього залишався на захисті України. Він мужньо боровся з ворогом, не уникав небезпеки та виконував свій обов’язок там, де був потрібен найбільше. У найважчі моменти не здавався і до останнього боровся за своє життя.
. Світла
памʼять герою !
Бордюк Олександр Володимирови
( 03.02.2002-11.09.2026)
оператор безпілотних
літальних апаратів сапер 3 екіпажу безпілотних авіаційних комплексів 2 взводу
безпілотних комплексів роти безпілотних систем 2 інженерно-саперного батальйону
військової частини А4960
Народився 3 лютого 2002 року в селі Махаринці. Відвідував садочок, школу. Був фізично розвиненим, любив спорт, особливо захоплювався волейболом. Мав хист до малювання. Слухав музику всюди , де є можливість. Був дуже активний і енергійний, хотів все зробити і все встигнути. Мав безліч друзів. Хата завжди наповнювалась гомоном - всіх запрошував до себе.
Переїхали в Козятин, знову в домі безліч
друзів, шум та гамір. Коли вступив до Вінницького коледжу харчових технологій,
знову навколо нього гуртувалися друзі завдяки лідерським характеристикам. По
закінченню працював в нашому газовому господарстві.
З 2021 року - строкова служба. 2023 року підписав контракт. Військова служба правопорядку стала продовженням військового життя. Брав участь в обороні Києва. Довелося бачити багато ворожих військовополонених. Перейшов служити до ВЧ-4960. Дуже серйозно віднісся до підготовки, став гарним фахівцем. Потім вирішив стати інструктором з керування важкими дронами. Про нього і його роботу зняли фільм «Дрон-Вампір. 49 окрема бригада-Робота оператора від першої особи». Олександр був спокійний, впевнений та знаючий. Рідні розповідають: «він швидко вирішував що робити. І завжди реалізовував задумане».
27 лютого 2026 року перед виїздом на Краматорськ одружився з коханою Оленою. Мамі сказав, що це моя дружина і весілля відгуляємо як приїду. А ще його важливою характеристикою було-турбота про ближніх. Мама пригадує , що в переписці завжди звертався «Рідненька, як ти? Бережи себе». Чуйний небайдужий до всього, що відбувається навколо. Важко пережив втрату друга на війні.Олександр любив життя, мав міцний характер, величезні можливості і свідомість справжнього українця. Безжальна війна забрала рідну людину, єдиного сина, Чоловіка, що не встиг насолодитися щастям подружнього життя.
Бордюк Олександр Володимирович оператор
безпілотних літальних апаратів сапер 3 екіпажу безпілотних авіаційних
комплексів 2 взводу безпілотних комплексів роти безпілотних систем 2 інженерно-саперного
батальйону військової частини А4960 з 6 червня 2026 вважався зниклим безвісти в
районі н.п. Олексієво-Дружківка Краматорського району Донецької обл., внаслідок
втрати зв’язку з метою проведення ротації іншого екіпажу. 11 серпня 2026 року
стало відомо, що воїн загинув.
Воїна Бордюка Олександра Володимировича
поховано на центральному кладовищі на Алеї Слави. Дякуємо Воїну за подвиг.
Вічна та світла памʼять Герою!
Немає коментарів:
Дописати коментар