Минувшина Козятинщини

110 років з часу відкриття у с. Козятині Земського училища.

Чотирьохкласне училище відкрилося 15 листопада 1913 року. Тоді за його парти сіли понад двісті хлопчиків та дівчаток. Приміщення училища було збудовано за околицею села Козятин яке, дало назву містечку і станції й тривалий час називалося «школою на полі». Учитися у нових просторих класах, обладнаних за останнім словом тодішньої техніки, було саме задоволення. Гарно було й навколо: неподалік зростав давній ліс . заказник «Сестринівська дача», а на садибі розквітав великий сад, від якого донині лишилося кілька старих яблунь і груш.

До побудови чудового приміщення в селі діяло з 1884 р. сільське однокласне початкове народне училище , як свідчить шкільна історична довідка. В освітньому закладі, яке винаймало приміщення , навчалося спочатку всього 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Учителями у різний час були Григорій Марчевський , Михайло Соловйов , Григорій Гордовський .

Закон Божий викладав священник Павло Завадовський (Заваднський) . Він також служив священником місцевої церкви Святого Луки. Основна споруда вціліла й досі. Побудована у 1853 р. , сьогодні це сільський клуб . Павлу Звадовському довіряли свої сповіді у 1892 р. Михайло Грушевський зі своїми дідусем та бабусею.

При школі був хор , який співав у церкві . Ним керував Захарій Сташевський.

У 1900 році був відкритий клас для дорослих , у якому навчалося 24 особи. Завідував училищем губернський секретар Василь Євграфович Салган. З часу відкриття й до 1927 р. навчання було чотирьохрічне і до 1934 р. називалася неповна середня трудова школа №1, потім значилась до війни, як залізнична школа №31. До 1940 р. учні перейшли на семирічне навчання, а у 1940 школа стала десятирічкою. Під час другої світової в ній розміщався військовий шпиталь. З 1944 по 1956 р. значилась у документах, як залізнична школа №9, згодом впродовж чотирьох років - залізнична №47, з 1960 р й по цей день №9.

В різний час директорами сільського закладу освіти були: Селегей Михайло Федорович, Рибачук Іван Філімонович, Масюк Олександр Андрійович, Колісний Анатолій Якович, Гудзовський Броніслав Адамович. З лютого 2008 року очолює педагогічний колектив Заїчко Олег Борисович, який продовжує справу своїх попередників.

На жаль, у ХХІ столітті школярів тут поменшало як мінімум у тричі. Але традиції збереглися: чудовий педагогічний колектив і чемні козятинські діти гарно дбають про унікальну, єдину в області споруду. ЇЇ ще в народі називають будинок з косими вікнами. Трапецевидні вікна, скромний цегляний декор і фронтон із цифрою «1913» абсолютно чітко свідчать про унікальність споруди, як пам’ятки. Має школа і архітектурну родзинку: другий, дерев’яний поверх одного з причілків оздоблений пілястрами, які зворушливо намагаються зімітувати цегляні аналоги.

Існує версія, що до будівництва споруди училища міг бути причетний видатний український художник , архітектор, етнограф Опанас Сластіон 02.(14).12.1855- 24.09.1933).

Він був прихильником і творцем українського національного стилю в архітектурі, є автором понад 53 споруд земських шкіл у 1913-1916 рр., а сучасний опорний комунальний заклад «Гімназія №9 Козятинської міської ради» побудований у стилі українського архітектурного модерну і має характерні ознаки — шестикутні вікна і вежі, цегляний декор на фасаді, який повторює український народний візерунок. Але фахівці вважають, що такий стиль могли запозичувати й інші архітектори в наших регіонах.

Власне, козятинська пам’ятка , значний період середня школа №9, сьогодні геть не схожа ані на полтавські, ані на черкаські творіння корифея українського архітектурного модерну.

Директор КЗ "Музей історії міста Козятин" Лілія Макаревич

+5

Усі реакці

Це не завадить знати

Вітаємо земляків і  поціновувачів історії рідного міста.

Саме сьогодні 20 липня за новим стилем нашому місту було присвоєно статус містечка. Цьогоріч та майже всі роки ми відзначаємо День народження містечка  на Івана Купала 7 липня,   як було зазначено 140 років тому у Географічному Словнику Королівства Польського  за 1883 р. Хочу поділитися з вами новими знахідками вже знайомого вам Олександра Цілецького, який надав їх нашому музею. Знайомтеся з біографією подолянина, який  був власником села Козятина і завдяки кому  станції Козятин присвоєно статус містечка.

 

Печатка з гербом роду Васютинських .

ВАСЮТИНСЬКИЙ МАР'ЯН (1820-1894) — народився у січні 1820 р.в с. Кутищі Вінницького повіту  на Поділлі. Походив від Лехно-Васютинських з роду Васютинців, поміщик і діяч на східних кресах, дарувальник бібліотеки Ягеллонському університету. В свій час був  учнем  варшавських шкіл, керував маєтками,  був орендарем с.  Кутищиць магнатів  Жевуських.

 Був власником Козятина в Україні ( колишнє володіння   родини Тишкевичів). Землі  належали до Білопольського воєводства, а  поселення, розташоване на річці Гуйва також при Тишкевичах називалося Гуйва. Викупив  його Мар’ян Васютинський 1 червня 1856 р. від володаря того періоду  Юзефа Рожнятовського. Поселення було  перетворене на містечко та затверджене  під назвою  Козятин 7 липня 1874 року. Власник села Козятина  був обраний  депутатом від дворянства Київського шляхетського зібрання, делегатом Київського селянського комітету, членом ради Київського сільськогосподарського товариства, благодійник місцевих жителів.  Опікувався українським  поетом Тимком Падурою, твори якого збирав і видавав з друку.

Меморіальна дошка мармурова виготовлена скульптором Віктором Бродзьким (1826- 1904) на замовлення Васютинського другу- поету й пісняру, подолянину Тимошу Падурі (1801-1871). Був встановлений у Білопільському костьолі

Білопільский костел Святого Антонія Падуанського.

 Власник села  був бездітний, тому  удочерив племінницю Теклю Абрамовичову, а після її смерті усиновив її брата, свого племінника Антона Людвиговича  Лехно-Васютинського, якого зробив спадкоємцем. У 1890 р. подарував одну свою працю університетській бібліотеці в Кракові, дві медалі: срібну та мідну, викарбувані на ознаменування надання селянам права на вибори в Росії в 1861 р.. Помер у травні 1894 р.  в Козятині,  де і був похований на місцевому кладовищі 25 травня. (Środowisko Biblioteki Jagiellońskiej 1775-1939 : słownik biograficzny Brzeski, Jan, 2014.)

Інформація бібліотеки Ягеллонського університету в Кракові. Надав земляк, історик, пошуковець Олександр Цілецький

Картина хати землевласника Васютинського , де помер українсько- польський поет Тимко Падура(1801-1871) відтворена художницею, членкинею Спілки дизайнерів України, уроженкою Козятина  Тетяною Куліш.

На жаль фото самого Васютинського немає.Тому звертаємося до всіх, хто ознайомиться з даною інформацією, особливо, хто причетний до архівної пошукової  діяльності . Поки що пропонуємо фото , де Мар’ян Васютиський  на задньому плані у верхньому ряду крайній зліва і фото не чітке ( із книги голови спілки краєзнавців, історика, пошуковця Миколи Купчика «Стежками Тимка Падури»).

 Інформацією поділився наш земляк, пошуковець, історик, краєзнавець Олександр Цілецький

 

Родина, дуб й лавандове поле..

   

Багато хто з місцевих мешканців, митців та гостей з інших країв минулоріч мав нагоду відвідати тутешнє лавандове поле. Його виплекала надзвичайна родина Алла та Юрій Гордійчуки. Це була їх загальна ідея і мрія - доставити радість собі й оточуючим й зайнятися корисним, красивим , естетичним бізнесом ,який би давав можливість творити, скрашувати сьогодення, берегти й поширювати інформацію про минувшину, насолоджуватися й тішитися не лише самим , а і тим, хто розділить закоханість у лаванду й мати додаткову хоча б мінімальну матеріальну винагороду.

Хата діда.Малюнок внука Михайла Михайлова.

Клуня у дворі діда.Малюнок внука Михайла Михайлова.

Саме з цією метою по вул . Подільській, що у селі Козятині було засіяно 20 соток городу лавандою, замість картоплі, помідор, огірків, кукурудзи , як на садибах у більшості селян . Коли вона забуяла синьою-бузковою блакиттю, й над нею з’явилися медоноси - бджоли, до будинку подружжя почали регулярно прибувати гості. Алла та Юрій гостинно й радо приймали усіх бажаючих, відвідувачів краси й любителів зупинити мить або влаштувати з професійними фотографами селфі. Пригощали маминими Віри Іванівни Піонтковської (в дівочості Шкільнюк), дивовижними пиріжками біля облаштованих зі смаком безлічі фотозон або локацій.

Господарі охоче відгукнулися на організований Козятинською міською радою, художницею Тетяною Куліш разом з відділом культури Козятинської міської ради та науковим співробітником музею Наталією Баштовою, мистецький пленер «Лаванда надихає, ЗСУ перемагає!» . Наше чарівне подружжя виділили задля цієї мети майже день і надали місцевим живописцям надихнутися на створення виставки робіт лавандової тематики.

З часом творчість талановитих козятинців була представлена у центральному парку, а роботи придбані цінителями живопису. Зароблені від продажу картин кошти передані за згодою учасників виставки на підтримку козятинських воїнів. Одна із робіт «Лавандове поле» місцевого митця живописного портрету , пейзажу та майстра по дереву Віктора Кльоца, придбана його сином Олексієм й передана до фондів Музею історії міста Козятин.

Головною ознакою точної адреси, де розміщено лавандове поле , є дужий, з розложистим гіллям, кремезний дуб .

Історія його появи надзвичайно щемлива й трагічна.

Його посадив на подвір’ї , як згадує правнучка Алла Гордійчук, повернувшись із Соловків у 1937 році , дідусь Олексій Тодосович Шкільнюк (1886-1954) і промовив: «Як що дуб приживеться, то і я ще трохи поживу». Дідусь пішов у за світи в 1954 р.. Фотографії родини, дітей, а їх було четверо у прадіда Олексія та прабабусі Єфросинії Пилипівни, з якою вони одружилися у 1908 р., з дивовижною й трагічною історією глави родини - патріота рідної землі , який відбував 10 років каторжних робіт, бо мріяв про незалежність України , передав до нашого музею їх внук Корольов Михайло. Ще й історію життя, по якій можна писати роман, а то й цілу книжку й знімати кіно . Зі світлини на нас дивиться красивий, стрункий, статний з веселими очима чоловік. Діда, як згадує в оповіді онук Михайло Михайлов, він добре пам’ятає, бо коли той помер, то хлопцеві вже було 13 років.

Після заслання, той повернувся дуже кволим, зігнутим, ніби надломленим, з постійним чахоточним кашлем. Працював після війни важко у Козятинському колгоспі їздовим, на підводі запряженій сивими биками, доставляв з поля корма для тварин у колгоспний корівник. А незадовго до смерті, все частіше вилежувався на печі з опухлими ногами .

Михайло чув від дорослих, що дід був на Соловках . Під час арешту у 1925 чи 1926 роках і в присуді від 19 травня 1928 р., головним звинуваченням , як розповідала бабуся, був зв’язок з українськими буржуазними націоналістами. Дід Олексій в часи становлення УНР та директорії працював на залізниці від різноробочого до начальника потягу. Свої політичні симпатії віддавав українським патріотам, які боролися за незалежність України й , зокрема, був прихильником головного отамана військ УНР Симона Петлюри. У 1918 р. на одному із свят за сімейним столом, навіть не втримався і почав битися з родичем, який служив у гетьмана Скоропадського й дотримувався думки об’єднання з Росією . Той у відповідь в обуренні та з гарячою головаою, витягнув наган, хотів діда , пристрелити. Спасла критичну ситуацію бабуся Єфросинія, яка вихопила з рук агресивного гостя наган й втопила його в криниці.

Як особисту трагедію сприйняв дід Олексій становлення радянської влади. Його родина була не з бідних, а з середняків. У них навіть заощадження зберігалися до революції у Бердичівського банку, тому втрачати було що Шкільнюкам. На залізниці гарну платили зарплатню, потрохи розбудовувався. Саме з цієї причини підтримував активно стосунки з місцевими повстанцями , учасниками антибільшовицької підпільної організації «Гуляй Воля» , яка діяла на теренах Козятинщини , Самгородоччини та Калинівщини. Клуня біля хати стала консперативним місцем для зустрічей з таємними гостями , де обговорювались подальші плани та завдання антибільшовицької діяльності, пили по 100 гр.. Дід був компанійський, веселий, завзятий й мав чудовий голос . Улюбленою піснею вважав «Ой на горі та женці жнуть» й співав потайки ,тихенько з однодумцями українських, козацьких пісень й в тому числі «Ще не вмерла Україна». В такі періоди його дружина часто стояла на вулиці по ночах і чатувала, щоб не навідались не прошені гості . За цю пісню радянська влада могла одразу заслати до Сибіру.

Сьогодні гімн незалежної України лунає щоденно з центральної площі нашого міста на честь таких патріотів, як Олексій Тодосович Шкільнюк, й сучасних наших воїнів – борців за незалежність неньки України проти російських окупантів.

У клуні дід переховував уродженця села Козятина, повстанського отамана , полковника Армії УНР Мусія Артемчука, який у 1919 р. був сотником Бердичiвського кyреня 2-ї 3апорiзької дивiзiї Apмії УНР. З 1920 р. працював табельником на Ново-Гребельському цукровому заводi, був членом повстанського комітету “Гуляй-Воля”, очолюваного полковником Армії УНР отаманом Харламієм Кравченко-Пугачем, активний учасник повстання 1921 р. проти більшовиків. Земляка- отамана пререслідувала влада , потім все ж спіймали і засудили у 1928 р. до страти. Олекса Тодосович активно долучався до поставлених завдань, розповсюджував нелегальну літературу, їздив за кордон, організовував зустрічі з побратимами, передавав зброю. Була вона і у діда прихована – обріз гвинтівки, яку прикопав разом з деякими цінностями у садку перед арештом. Вже в часи незалежності рідні натрапили на схованку випадково і передали її до музею разом зі знайденими вилками.

Десь у 1925 чи на початку 1926 рр. діда арештували, тримали тривалий період у Бердичівський тюрмі. Намагалися залякати , щоб він видав своїх однодумців, допитували й люто катували , палили вогнем ступні ніг, били гумовими кийками, тримали у казематі по коліна в льодяній воді. А 19 травня 1928 р. засудили до 10 років у Соловецькі табори, хоча більшість його товаришів були страчені. Трійка суддів повірила , що звинувачений мало грамотний і що його просто націоналісти ошукали. У Соловках дід перебував 3 роки, а потім, можна сказати, йому поталанило, бо перевели будувати Біломорсько-Балтійський канал на півночі СРСР, а так , як мав технічні навики, як залізничник, то призначали механіком на корабель «Піонер». Там і відбував до кінця призначене покарання. А бабусі довелось разом з малими дітками - Ганною, Іваном , Антоніною та Анастасією - матір’ю автора споминів, добудовувати не закінчену засудженим чоловіком хату. Як їй це вдалося - один бог знає. Дід колись онуку сказав з гумором про причину його перебування у холодних краях: «В Україні я трохи перегрівся, то послали на північ охолонути». У 1934 р. дід Олексій навіть був у відпустці. Після перенесеного , повернувшись із заслання у 1937 р. хворим і немічним, поступово почав згасати. Бабуся пережила його на цілих 25 років й пішла слідом за дідом у 1981 р .Про несправедливість покарання родичі дізналися лише в часи незалежності України, коли у 1991 р. його ім’я було зазначено серед реабілітованих всіх інших українців , поляків, чехів, чиї прізвища друкувалися в довжелезних списках ЗМІ того періоду і були розсекречені їх судові справи в архівах.

Третя праворуч у верхньому ряду Анастасія Шкільнюк (1918-2003)- мама Михайла Михайлова.

Старша донька Ганна Шкільнюк(1910-1990) з чоловіком Василем і сином на руках Миколою.

По собі рідні залишили цілу епопею, яку переживали чимало родин українців у той репресивний період. А нащадки в особах родини Гордійчуків, Михайлових, Шкільнюків зберегли світлини, пам’ять й успішно несуть й продовжують започатковані предками патріотично-національні сходи свого українського роду. Родина діда Олекси Тодосовича Шкільнюка, дуб й лавандове поле чекають на Вас.

Про Зозулинецьку практичну школу  сільського господарства та домогосподарства  М. М. Маріуц- Гриньової

Феміністки, про яких згадувала на своїх сторінках найвідоміша енциклопедія ХІХ століття. Сири, що експортувалися до Європи і про технології виготовлення яких було видано окрему книжку.

Ці факти стосуються… села Зозулинці, що у Самгородок Наш ! Не знали?!

Ці факти стосуються… села Зозулинці, що у Самгородоцькій громаді Хмільницького району! Не знали?! Тоді – читайте далі

Коледж для дівчат, де вчили чоловічій професії

Наприкінці ХІХ століття у селі Зозулинці було одне з найбільш успішних аграрних господарств Київської губернії. Тут у 1883 році була відкрита перша у Російській імперії жіноча практична школа сільського господарства і домогосподарства, де навчалась 51 вихованка, 49 з яких були стипендіатами держави.

Як згадують тогочасні джерела, у нічим не примітному селі Зозулинці Київської губернії існував панський маєток «Зозулинці Червонні». Своїм ім’ям він завдячує вдові генерал-майора Гриньова Ганні Іванівні, в дівоцтві Червонної. Проте загальноімперської слави маєток зазнав завдяки доньці генеральши, теж генеральської вдови, Марії Маріуци. Які саме міркування рухали ще молодою генеральською вдовою, невідомо, але в далекому 1883 році за власний кошт вона заснувала першу в Російській імперії жіночу практичну школу сільського господарства і домогосподарства. Такий собі коледж для підготовки керуючих поміщицькими садибами.

Престижна освіта – навчання за державний кошт

Звісно, матеріальною базою закладу слугував маєток матері майже з 1,5 тисячами десятин землі. У 1888 році успішний заклад взяло під свою опіку Міністерство землеробства та державного майна і виділило для перспективної справи грошову щорічну підтримку 1200 рублів. Перший набір учениць складався з 10 дівчат. Три помічниці Марії Миколаївни вели викладання домоводства, тваринництва і молочного господарства, городництва, бджільництва і розведення риби. Загальний курс навчання тривав два роки, а ті з дівчат, які мали бажання поглиблено вивчати якусь окрему галузь, практикували і навчалися ще два роки. Заклад мав неабиякий успіх, за його випускницями місцеві можновладці та поміщики стояли у черзі. Вже через п’ятнадцять років з моменту заснування щорічна дотація від держави збільшилася до трьох тисяч рублів, а своєкоштні учениці платили від 40 до 60 рублів на рік  залежно від спеціалізації.

Цікавий факт стосовно соціального походження учениць наводить у своєму дослідженні відомий краєзнавець Павло Мельник. У 1898 році в школі навчалась 51 вихованка, з них лише шість дівчат із дворян, одна із духовенства, 15 міщанок, 24 селянки і п’ятеро із різночинців. Але найбільший подив сучасника, мабуть, викличе те, що з пів сотні «студенток» тільки двоє платило за навчання зі своїх коштів, всі інші були стипендіатами держави. Мабуть, не так вже й погано оцінювало самодержавство освітні пріоритети.

Ім’я нашої землячки у відомому енциклопедичному словнику

А повчитись у закладі Марії Миколаївни було чому. До навчання і виховання, крім господарки, долучались три старшинниці (по-сучасному – майстри виробничого навчання) і ще шість помічниць, а також економка, скотар, пасічник, кухар. Із Голландії виписали спеціальне обладнання для виробництва твердих сирів. Авторитет цієї продукції був відомий по всій імперії та за її межами, а Марія Маріуц-Гриньова навіть видала у Києві у 1893 році посібник «Приготовление эдемского или красного голландского сыра».

Власна ферма налічувала 48 високопродуктивних корів (фрайбурзької породи), 15 свиней, 30 овець, 130 коней рисисто-тяглових порід, пташник на 600 голів птиці. Крім цього, для повноцінного навчання діяла пасіка на 100 вуликів різних систем, ще 50 десятин займали ставки із племінними сажівками для розведення малька риби, 16 десятин фруктового саду та навчальні ділянки з городиною.

Можливо, сьогодні ця інформація сприймається як буденна, але наприкінці позаминулого століття це було унікальне явище суспільного життя імперії. Прізвище пані Маріуц-Гриньової навіть потрапило на сторінки відомого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона під рубрикою феміністичний рух. Не кожна жінка могла взяти на себе сміливість навчати суто чоловічій на той час професії управителів маєтків дівчат та ще й із різних верств населення.

Колективізація – смертельний вирок славетної школи

Значної шкоди навчальному закладу завдала пожежа, що сталась у маєтку 5 травня 1899 року, але вона ні в яке порівняння не йшла з тією руйнацією, що спричинили події 1917 та наступних років. У 1920 році Марія Миколаївна була позбавлена 1237 десятин землі, яку поділили між селянами, сад передали в оренду громаді села, а в панському приміщенні ще деякий час існував притулок для дітей-сиріт пролетарського походження. У 1924-27 роках діяло скотарсько-молочарське колективне товариство, яке використовувало голландське обладнання та чистопородних корів із показового поміщицького господарства та практичної школи. Подальша суцільна колективізація поглинула і ці рештки унікальної сільськогосподарської школи Марії Маріуц-Гриньової.

Наразі на місці колишньої славетної жіночої практичної школи сільського господарства і домогосподарства – лише руїни…

 

Проте, мабуть, традиції наукової організації сільськогосподарського виробництва та раціонального господарювання, закладені в маєтку «Зозулинці Червонні», залишили свій слід у жителів села на генетичному рівні. Сьогодні СТОВ «Хлібороб», очолюване заслуженим працівником сільського господарства Миколою Сеніченком, є флагманом галузі не лише на теренах району, але й по всій Україні і за кордоном.

Наталія ЗАЙЧУК

Газета Вінниччина 13 червня 2023 р.

https://vinnichina.info/глибоке-коріння-успішного-господарс/?fbclid=IwAR3_14kFzsHkmOTIvkURBoJsNvtiYHf0MuEIA-wCElqS_S5cDPpzHMHPpqI

Історичні довідки  про села Козятинської  міської   територіальної громади.

 

 С Махаринці   до 1955 р. Волоські Махаринці.

Засноване 1612р.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці, побудована в стилі барокко,у 1723 р.

Однокупольна, в одному зв’язку з дзвінницею.

Гімназія.

Дитячий садок.

Будинок культури.

Панський став . ( Біля гімназії)

 Заводський став.

 Безодня став .

   Руїни Махаринецький цукровий завод.

  Селище   Махаринецького цукрового заводу ( 1872 р),

Піч  від старої хлібопекарні.

Махаринецький ліс.

Циганське поселення біля м. Козятина.

Станція Махаринці .

В околицях села  біля ставка Безодня знаходиться об'єкт природно-заповідного фонду — ландшафтний заказник місцевого значення Капличка.  На території розміщено цілюще джерело «Капличка».

·       Рішення 28 сесії 5 скликання Вінницької облради № 968 від 02 березня 2010 р.

Археологом О. Стародубом виявлено у 1993 р. 2 поселення Черняхівської культури (II-IVст н. е.) . та  двошарове поселення епохи бронзи ( II тис до н. е.)

Встановлено пам’ятний хрест і пам’ятник жертвам голодомору 1932–33рр.,.

Пам’ятник 174 воїнам – односельчанам, загиблим на фронтах  2-ї світової війни, 1973 р.( біля Будинку культури)

Пам'ятник воїнам-односельчанам і робітникам цукрозаводу. 1995 р. Територія заводу.

Могила радянського воїна П. П. Біліменка. Старе кладовище. 1985 р.

 

https://esu.com.ua/search_articles.php?id=66010

 

 

С. Сестринівка

Засноване у 1640р. р.

 Тут народилися мати Глафіра Захаріна Опокова   і сестра Грушевського, дід Грушевського Захарій Опоков понад 50 р. очолював приход.

 Свято – Покровська церква 1900 рр.

Музей   Великого Українця Михайла Грушевського відкрито 29 .09.2006 р.

Могила діда Михайла Грушевського Захарія Окопова .

Пам’ятний Хрест Борцям за Україну!

Парк біля музею з висадженими різновадами дерев та кущів.

Ставок.

 Традиція відзначати на загальноукраїнському рівні ювілеї Михайла Грушевського.

Гімназія , що носить ім’я Грушевського

Державний заказник «Сестринівська дача».

З Сестринівкою пов'язані життя і діяльність першого українського військовика, члена Центральної Ради Петра Чечеля.  У Волосько- Махаринецькій агрошколі він навчався  на агронома у 1916-1917рр та 1918-1919 рр.

У Сестринівці народився повстанський отаман Майбродський Іван( 16.01.1893-13.04.1920.), застрелений більшовиками у Сестринівському лісі. Похований біля церкви.

З травня 1942 року по грудень 1943 року в селі діяла підпільна антифашистська група «Перше травня», в складі якої було 11 чоловік. Керівник групи К. І. Александров був схоплений і розстріляний гітлерівцями.

Братська могила 77 воїнів радянської армії, загиблих при звільнені села. 1955 р.

Могила 2 льотчиків, загиблих під час оборони  села в 1941 р.. 1955 р. Ліс біля станції.

Пам'ятник 268 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни. 1975 р.

Пам'ятник першому Президенту УНР М. Грушевському. 2001. Школа.

Місце, де знаходився будинок, в якому з 1873 по 1882 роки періодично проживав М. С. Грушевський, приблизно де розміщено сучасний музей. Центр села.

Пам’ятний знак жертвам репресій та голодомору.  !996 р.

У 1995 р. виявлено археологом   О. Стародубом поселення черняхівської культури (II-IV cт. н. е)

та 2 курганних могильника  виявлено у 2008 р. Археологом М. Потупчиком

Біля села метеоритний кратер 2,3 Х 3,2 км «Ударна структура західна», на місці   впалого метеориту 160 млн. років тому. Має в надрах поклади  родовищ технічних алмазів.Дослідження Сергія Сиваківського

 

С. Пустоха

Дата заснування не відома.

Двошарове поселення трипільської культури (IV-III тис  до н.е ), черняхівської культури (I-IV ст. н. е  ) .  Двошарове  поселення  комарівської та зарубинецької культур (XVI-XII ст. до н. е.та II ст. до н. е.), 2 поселення комарівської культури (XVI-XII  cт. До н. е.)

Пам'ятник 36 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої  світової війни

 

С. Рубанка

Село існує з часів козаччини.

З 1430 р. належало до володінь князя литовського  Каленика. Які передав воєводі київському Тишкевичу.

Назва Рубанка за твердженнями старожилів закріпилося за поселенням після битви влітку 1648 року між військом козацьких полковників Остапа Кривоносенка та Івана Гирі з військами Яреми Вишневецького і Януша Тишкевича. Під час тієї битви козаків з поляками трапилася дощова злива. У поляків замок порох в порохівницях і вони вдалися до пік та шабель. Битва-рубанка не принесла бажаної перемоги жовнірам, але дала назву поселенню. За іншими розповідями село побудувалося з вирубаного на цьому місці лісу і тому дістало назву — Рубанка.

 Прот Потоцький володів  селом  наприкінці 18 ст.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Рубанка_(Козятинський_район)

Пам'ятник полеглим односельчанам у другу світову війну

С Кордишівка

Існувало в дохристиянські часи. Було добре укріплене.

До цього часу збереглося місце Дзіодзінець. З 1741 р. Належало князю , краківському воєводі Любомирському

Перші згадки про Кордишівку датуються 1654 роком. У XVII ст. село мало 50 дворів. Якуб Бурчак-Абрамович викупив у 1762 році Кордишівку у краківського воєводи  Любомирського .Село мало церкву Покровську 5 класу, яка займала площу в 49 десятин, і була збудована в 1841 році на місці згорілої,  церква перебудовувалась у 1723 та 1737 роках.

Пам’ятник 112 воїнам – односельчанам, загиблим на фронтах 2-ї світової війни, центр села 1967 р. реставровано 1983р

Будинок культури

Бібліотека

Садок

 Сучасна Михайлівська  православна  церква.

В селі народився сатирик і  редактор в минулому журналу «Перець» Федір  Маківчук (27 . 08. (09 . 09.) 1912 —  4 грудня 1988).

// Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 400. (пол.)

 

С. Королівка

Давнє  поселення Існувало з дохристиянських часів  в період  Болохівщини та берендеїв

  Згадки про село  в письмових джерелах 1740 р.

Станом на 1885 рік в єврейській колонії  с. Королівки мешкало 277 осіб, налічувалось 23 дворових господарства, існували 2 молитовних будинки, лавка, постоялий будинок, водяний і вітряний млини, крупорушка^[1].

 

С. Флоріанівка

 Перша згадка в історичній літературі 1626 р.  Засновник села  Яків Блажей.

Назвав село на честь молодшого сина Флора.

До цього належало княгині Ганні Корецькій, сестрі гетьмана Литовскького Яна  Кароля Ходкевича.

 Є Будинок культури.

Бібліотека.

гімназія

Пам'ятник 100 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої  світової війни. 1968 р.

Пам’ятний Хрест померлим від голодомору.  2002 р.

 

С. Титусівка

 Вперше згадується , як залізнична будка на 461 версті дільниці  Козятин- Одеса у 1869 р., з 1896 р., як хутір.  Подароване внуком Петра Самійловича Абрамовича старшому сину Титусу., в інших джерелах згадується ще у 1741 р.

Ентомологічний заказник місцевого значення «Титусівський ліс»  ( мурашники).

 

С. Козятин

Належало з 1 червня 1856 р. поміщику Мар’яну Васютинському.

 До цього у 17 ст. воєводі київському Янушу Тишкевичу., з 1808 р. Фердинанд Тишкевич та Здзеховський, пізніше переходило з рук в руки.

Ставок.

 Старовинна сільська  Лукінська церква ( сучасне приміщення  клубу і староства) 1853 р. забудови .

Місцевий  священник Павло Завадінський  був духовником  і духовним отцем родини    діда, бабусі, якому 6 серпня 1892 р. сповідався   і Михайло Грушевський.

Є і нова церква  Святого Луки.

 Річка Гуйва або Водокачка

Пам’ятник 127 воїнам  односельчанам  загиблим в роки 2-ї світової війни .1965 р.

На кладовищі є Пам’ятний Хрест  померлим від голоду.

Братська могила 14 радянських воїнів- визволителів  2-ї світової війни. 2001 р.

Могила капітана В. І. Шумбара, загиблого в Афганістані .1984 р.

Збереглася господарська споруда з націоналізованої

нерухомості поміщика – МТС та  стіни корівника на місці буувшого поміщицького господарства.

 У 1871 р.  08(20 ) вересня  помер на обійсті Мар’яна Васютинського польсько- український поет Тимко Падура(21.12. 1801- 08(20))

 

С. Прушанка

Згадується в дохристиянські часи, як поселення добре укріплене за берендеїв і болоховщини.

 Володіли селом Абрамовичі. Останній Яким Бурчак  у 1825 р.подарував села Журбинці і Прушанку у вічне користування жителям сіл, таким чином позбавивши  лихих племінників спадку.

Через село проходив Чорний шлях. Належало  князю Любомирському – воєводі краковському , а потім Венедикту Антоновичу Бентковському.

Народився член Національної спілки письменників України , письменник Борис Янчук.

 

 

С. Іванківці (до 1947 р. Янківці)

 Село належало   графині Аделі  Тишкевич. У 1848 р. вона володіла 150 кріпаками.

Іванковецьке лісництво.

Школа.

Клуб.

Ставок Вила. Старожили свідчать, що під час татарських набігів тут було поселення, яке  знищили кочівники.

Колгоспний став , викопаний у 1930 –их роках.

В кінці 19 ст. з південної сторони  лісу був хутір Рай, власник Афонь Заїчко. В період розкуркулення радянською владою хутір належав Зоські Заїчко

З хутірських будівель зроблено колгоспні стайні та комори. 1 комора збереглась.

Церква Іоанна Богослова 1843 р. забудови.

Пам'ятник 64 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ї світової  війни. 1976 р.

На північний схід від Іванківців – поселення доби бронзи ХII – IХ століть до нашої ери.

 

 

С. Пиковець ( в давнину Новий Пиков)

Засноване в XVI ст. Належало Яну Тишкевичу разом з Махнівським ключем

 В давні часи був палац, що належав  князям Острозьким і спадкоємиці Анні Корецькій, що був  спалений  сусідами Тишкевичами у 1612 р.

У 1760 р. належало 11 власникам. Найбільші частки  землі села мали  : Франц Карницький, Гаспар Домбровський, Гилярій Вітковський, Флоріан Киляновський, Костянтин Валявський, Владислав Малиновський, Мартин Люлєвський, Семен Багриновський, Іван Лужецький, Катерина Крушевська. 

 Через західну частину села проходив  поштовий шлях або Чорний шлях в народі з Махнівки до Липівця.

 Клуб є.

Бібліотека.

гімназія .

Храм Рівноапостольної Марії Магдалини Козятинського благочиння Вінницької єпархії.

Пам’ятний Хрест жертвам голодомору.

 

 

 

С. Сокілець

Згадується в письмових джерелах від 1722 р., як власність Карла Давидовича  Абрамовича, його  4 синів- Владислава , Карла,  Сигізмунда, Августа.

Храм Святого Миколая Чудотворця

Ентомологічний заказник місцевого значення «Титусівський ліс»

Пам'ятник 75 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни. 1977 р

 

С. Сигнал

Село з’явилося  у 1923 р.   в  наслідок об’эднання трьох хуторІв: Хомечівка, Гарлінського. Чубинського і створено  колективне господарство.

Будинок культури, бібліотека

Пам'ятник 28 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни. 1970.

 

  Неподалік С. Пляхова

 

Згадується в літературі  від 1749 р.  Засноване у 1663 р. Володів магнат Радзівіл.

Виявлено 2 поселення Білогрудівської культури ( XVI-XII- ст. до н. е.)

 2 черняхівської культури (II-IV ст. до н. е.), 2 двошарових поселення комарівської та  черняхівської культур (XV-XVI- XII ст. до н. е. та  II-IV cт. н . е. ).   На території 5 курганів.

Поселення Пляхова 5 бронзової доби, черняхівської культури, 16 – 17 століть розташоване на правому березі правої притоки ріки Гнилоп’ять на схід від села в урочищі Америка, розміри 100 на 30 метрів.

На схід від Пляхової – поселення доби бронзи та черняхівської культури.

На західній околиці села Пляхова – поселення білогрудівської культури.

У центрі Пляхової – поселення білогрудівської культури.

На лівому березі правої притоки ріки Гнилоп’ять в центрі села Пляхова – черняхівське поселення Пляхова 3, розміщується на городах на ділянці розміром 50 на 20 метрів.

На лівому березі правої притоки ріки Гнилоп’ять в селі, ближче до західної околиці – черняхівське поселення Пляхова 5 на городах, ділянка розміром 30 на 10 метрів.

На лівому березі правої притоки ріки Гнилоп’ять в селі, навпроти поселення Пляхова 5 – черняхівське послелення Пляхова 6, розміри 200 на 40 метрів.

Школа.

Пам'ятник 85 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової  війни. 1973 р.

Пам’ятний Хрест жертвам голодомору.

 

 

С. Журбинці

Перша згадка про Журбинці, відома на сьогодні, відноситься до 12 січня 1602 року, землею володіли князі Корецькі, та  спадкоємці Ганни Ходкевич.  Потім нащадки передали під заставу землі Павлу  Янковському.

  Засноване у  1647 р.  за наказом Катериною Потоцькою ( дівоче Янковська) дружиною Флоріана Потоцького, сестрою володаря Білилівки Павла Янковського.

Потім володарями були князі Браницькі, Любомирські.

  Наприкінці 19 ст. володіли селом Абрамовичі, останній  Яким Бурчак.

 У 1825 р. подарував села Журбинці і Прушанку у вічне користування жителям сіл, таким чином позбавивши  лихих племінників спадку.

В козацький період  у липні 1648 року сформовано Паволоцький полк Війська Запорозького до якого входили і жителі села. В свій час  полк очолював Іван Богун.

 Є Ставок.

Будинок культури.

Бібліотека.

гімназія.

Пам'ятник 96 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ї світової  війни. 1974 р.

В селі проживав народний умілець Дзиґа Анатолій Іванович ,  в минулому директор школи, а  на заслуженому відпочинку  – моделіст-конструктор, який створював моделі танків світових зразків  періоду 2-ї світової війни та майстер з виготовлення капелюхів із соломи.

Між Журбинцями та Малишівкою з давніх часів проходив Чорний Шлях (або Караванський) - стародавній торговельний шлях, яким користувалися кримські татари для нападів на Правобережну та Західну Україну й на Польщу в XVI — XVIIстоліттях. Також використовувався чумаками під час торгівлі з Кримом

Пам’ятник 96-и воїнам- односельчанам, загиблим на фронтах 2-ї світової війни

Пам’ятний Хрест жервам голодомору.1992 р.

 

                 СПОГАДИ СТАРОГО ПАРКУ.

     З весни до осенi дружна сім’я Козятинських дачників добирається примiським потягом до своїх дач на зупинку«Плановий». Мiсця тут чудовi, лiсове повiтря цiлюще. Проходячи повз територію тублiкарні, яка розташованапоруч із залiзничною зупинкою, милуєшся чудовим старим парком, серед якого розташувався лікарняний заклад. Алеї тут завжди підметені, дерева підрізані і дбайливо побiлені. Вони скинули свій ошатний одяг і сумують, опустивши додолу довгi віти. Про що сумуєте, що згадуєте: ак багато бачили ви на своєму вiку, — і хорошого, і. страшного. Якби дерева вмiли говорити....

     Багаті українськi землi завжди були ласим шматком для чужоземних загарбників. Села Сестринiвка, Бiлилiвка та iншi належали польським магнатам Браницьким, які перебували в родинних зв’язках iз Потоцькими. Але часи змiнилися i колись могугня Рiч Постолита втратила свою єднiсть i незалежнiсть. Пiсля придушення польського повстання 1830-1831 р.р., яке було направлене проти росiйського панування у Королiвствi Польському, багато земель польських землевласникiв були конфiскованi i переданi у державну казну. У власнiсть росiйської держави перейшло також село Сестринiвка з прилеглими землями. Пiзніше та частина землi, на якій зараз знаходиться тубдиспансер стала належати відставному генераловi Струкову, пiсля смертi якого господарством керувала його дружина. Саме вона і сприяла будiвництву тут сiльськогосподарської школи, яка випускала агрономiв для помiщицьких маєтків. У 1912 році вiдбувся І-й випуск агрономiв. У 1913 роцi Волосько-Махаринецьку сiльськогосподарську школу (так тодi називався навчальмий заклад закiнчили 18 учнiв.

     Школа утримувалася, в основному, на кошти земства. Щорiчно до 1917 р. відбуваються випуски молодих спецiалiстiв. Революцiя на якийсь час перервала навчальний процес. Бурхливi події тих часiв не обминули i наш край. Уже в 1919 році навчання в школi відновлюються. У тому ж році в школi навчався Петро Чечель, членЦентральної Ради, самостйник. Вiн був одружений з дiвчиною iз села Сестринівка. Якийсь час жив i працював у селi. У роки радянської влади за свої самостiйницькi погляди був репресований. У 1920 р. завiдуючим школою був Карузiн Борис Васильович. Кількiсть учнiв збiльшується до 40- ка. В штатi 5 викладачiв. Незабаром у шкiльномугосподарствi з’явились трактор та молотарка. Силами учнiв було висаджено великий сад, засiвалися зерновi та технiчнi культури, вирощувалися овочi.

     На початку 30-х рокiв сiльськогосподарську школу було перепрофiльовано і стала вона називатись технікумом. Тут почали готувати спецiалiстів для молочного виробництва та птахопереробної промисловостi: зоотехніків та технологiв з переробки продукції птахiвництва.

     У 1937 роцi за наказом наркому харчової промисловостi А. І. Мiкояна технiкум було закрито. В примiщеннi технiкуму почали працювати постійно діючi курси для підвищення квалiфiкації робiтникiв птахопереробноїпромисловостi. У 1939 р.

технiкум знову вiдновлено. Бiльше як 100 юнакiв та дiвчат розпочали навчання. Директором технiкуму призначено Петра Тихоновича Богуславця, у 1941 році мав відбутися черговий випуск студентiв, але зробити цього не вдалося — розпочалась вiйна. Директор технiкуму пiшов на фронт i не повернувся. На боротьбу з ворогом пiшли майже всi викладачi та багато студентiв.

     Під час вiйни окупанти намагалися знову налагодити в технiкумi навчання і поновити господарство, але це їм не вдалося. Жителі Козятина, Сестринiвки, Волоських Махаринець чинили опiр ненависним ворогам. Пiсля визволення Козятина від загарбників на території навчалького закладу почав діяти вiйськовий шпиталь. В Братській могилi захороненi останки 53-х радянських воїнiв, які загинули на цiй землi. В 1967 роцi тут встановлено гранiтний пам’ятник.

     Навчання в техкiкумi відновилося вже восени 1944 р. Весною 1945 р. відбувся перший пiслявоєнний випуск 15 чоловік. У I949 роцi відбудовано   зруйнований під час вiйни двоповерховий корпус. У 1954 році завершено надбудову 3-го поверху навчального корпусу. У цих будівельних роботах активну участь брали викладачi та студенти  технiкуму. Навчання тривало чотири роки на єдиному віддiленнi з спецiальностi «Технiк-технолог м’ясної та птахопереробної промисловостi»  . З 1956 по 1961 рiк навчальний заклад називався «Козятинський обліковий технікум». Тут готували технiків зі слецiальностей: планування на пiдприемствах харчової промисловостi та бухгалтерський облiк.

      3 1959 р. в технiкумi відкрито вiддiлення технолгії молочних продуктiв. З 1 серпня 1961р. технiкум перейменовано в Козятинський технологiчний технiкум м’ясної та молочної промисловості. Через 2 роки припиняється підготовка бухгалтерiв.

      З серпня 1967 р. Козятинський технікум став називатися Вiнницьким техмiкумом м’ясної та молочної промисловості з мiсцезнаходженням у м. Козятинi.

      Протягом 50-60-х рокiв матеріально-технiчна база навчального закладу значно покращилась. Студенти мали в своему розпорядженнi технологчний та хiмiчний кабінети, слюсарно-механічнi майстернi, бiбліотеку, гуртожиток, спортзал. У 1961 роцi завершено будівництво дороги з твердим покриттям. У 1963 роцi розпочато регулярний рух автобусiв між Козятином і  техмiкумом. У цьому ж роцi розпочалась експлуатацiя артезiанської свердловини.

      Проте навiть цi умови уже не задовольняли вирослі потреби. Кількість студентiв збільшувалась. Тому на основi Наказу Мiнiстерства м’ясної та молочної промисловостi СРСР у груднi 1970 року технiкум переведено у нову щойно збудовану будівлю у м. Вiнниці на проспектi Юностi. Заклад 20 липня 2004 року перейменовано у Технологiчно-промисловий коледж Вiнницького національного аграрного унiверситету.

     Настали новi часи, розпочалося нове житгя навчального закладу. Але викладачi i студенти свято бережуть свою історiю, яка розпочалася для них у далекому 1910 році, коли невелика група сільських юнаків прийшла на навчання у Волосько-Махаринецьку сiльськогосподарську школу, яку вони закiнчили у 1912 р. Пам’ятають i шанують в коледжi своїх видатних випускникiв, якi закінчували Козятинський технiкум. Серед них багато вчених, викладачiв, керiвникiв підприємств.

     Нинi коледж є сучасним навчальним закладом з передовими технологiями навчання. На денном відділеннi навчається 740 студентiв, на заочному -200. Студентiв навчають досвідченi та висококвалiфiкованi викладачi. Є гуртожиток, 2 спортивнi зали, їдальня, медпункт, працюють гуртки художньої самодіяльності. Значно розширився перелiк отриманих спеціальностей.

     Шумлять на подвір’ї  коледжу iншi дерева, зберiгаючи в своїх кронах iншу iсторiю, яку вони теж передадуть майбутнiм студентам.

Ольга МЕЛЬНИКОВА краєзнавець.

Щодо історії села Сестринівки і  засновників..

Якось в 1607 році один з наїздів татарських, застав тут коронні війська, які звели з ними битву, але були розгромлені, а Білилівка і ціла околиця повторно знищена. Поліг у цьому бою Ярош Вільга Гадзімірський, досвідчений військовий муж, лицар, захисник цього краю.

З давніх актів відомо, що вже 1608 року прибрала ці маєтності Анна з Ходкевичів, княжна Іоахімова-Корецька, дідичка містечка Корець, уроджена сестра великого Кароля Ходкевича. Не встигла однак набути ці маєтності, як в 1612 році знову напали татари і Білилівка тільки що по-новому заселена обернулась в пустелю. Та попри те, ці місця знову були заселені людьми. Окрім Білилівки, неподалік виникли ще інші села: Сестринівка, Махаринці, Огіївка і Голубівка. Засновниками цих сіл стала шляхта, яка була на службі князів Корецьких. Це Сестринець, Махаринський, Огій і Голуб. В Білилівці Анна Корецька збудувала замок тут же монастир східного обряду і другий банний недомурований. Також збудувала дім для подорожніх.

Її син Самуель, князь Корецький, був узятий в полон у битві під Цецорою і в Стамбулі був задушений у вежі. Мати його пережила. По її смерті маєтність Білилівська перейшла до дочки Самуеля Анни, яка була замужем за Андрієм Ліщинським зреклась своєї частки з Білилівських володінь на користь Кароля.

Князь Кароль Корецький був фундатором в Білилівці костьолу римського обряду. Помер він у 1623 році. По його смерті володіння волинські і українські перейшли у спадок до його єдиного сина князя Самуеля Кароля. Той син помер у 1651 році останній нащадок сестер князя Самуеля і Кароля, а дочок князя Іоахіма Корецького, Чарторийських, Сапігів, Радзівілів і Сангушків.

Князі Самуель і Кароль Корецькі мали великі борги. Білилівку і інші села ще за життя свого роздали під застави. Тому володарем Білилівки вже в 1644 році був якийсь Павло Янковський. ( На фото родина Янковських, ймовірно , нащадків бувших володарів Білилівки, Сестринівки і т. д, котрі перебували на Козятинщині на початку 20 ст..)

Але надійшли часи воєн козацьких і до Білилівки ні їхні володарі, а ні ті, хто тримав Білилівку як заставу, не зголошувались. Тільки коли вже все стихло, пройшли роки, до Білилівки повернулась дочка заставника Янковського Катерина Флоріанівна Потоцька з Народич. Від цьго часу і в наступні роки (завжди способом застави) перейшли ці маєтності до її дочки Марини Лясковської. Тим часом дідичі сперечалися між собою за спадщину по Корецьких оскільки заставники не сплачували грошей.

В 1701 році князь Єжі Любомирський, один з претендентів на цю спадщину, разом з іншими панами, які мали спадкові права на Білилівку, саме в пасхальний день зі своєю власною збройною силою на чолі якої стояв війт з Межиріччя та при допомозі козаків Семена Палія, зайняв це містечко. Лясковська за наїзд подала протест до короля. Нарешті по довгих судових справах, тяжбі Білилівка і інші села, що належали Корецьким в 1751 були присуджені спадкоємцю Степану-Миколі Браницькому.

На фото Лавінія- Радзивіллова - Корецька , донька Ганни Ходкевич- Корецької , засновниці села Сестринівки..

• http://uk.wikipedia.org/wiki/Білилівка

Автор пісні «Гей ,соколи!»  поки що не відомий, але і у Польщі , і у нас в  Україні  люди називають автором нашого земляка  Тимка Падуру.

( До 215- річчя від дня  народження та до 145 –ї річниці від ня смерті)

21 грудня   ми відзнача 215  років від  дня народження українського і польського поета , уродженнця Поділля Тимка Падурри (21.12.1801- 20.09.1871).  На Козятинщині та й  далеко за його межами  він добре відомий, його ім’я носила  місцева районна громадська організація «Центр  польської культури імені Тимоша Падурри» під керівництвом  Наталії Чайківської .

   145 років тому 20 вересня, а за версією історика 19 ст. Фоми Равіти- Гавронського,  20 жовтня 1871 р.  в    садибі поміщика - володаря с. Козятина і друга поета Мар'яна Васютинського, помер український та польський  поет , уродженець подільського містечка Іллінці - Фома або , як звик сам себе називати,  Тимко Падурра.   

Робота  землячки Тетяни Куліш- членкині Національної спілки  дизайнерів України. Полотно , акрил,  40Х30 см. 2020 р.

Саме на 145 річницю  народження поета історику та   краєзнавцю Миколі Купчику вдалося зробити подарунок усій козятинській громаді та розшукати могилу відомого  українського діяча , польського походження. Похований  він був у с. Махнівка(  з 1935  по 2016 роки – с.Комсомольське ).

Відомий на той час київський скульптор Віктор Бродський  на замовлення  Васютинського виготовив мармурове погруддя поету, яке  мало  бути  встановлено у Махновецькому костьолі ( на даний час доля скульптури не відома, хоча є в переліку творів скульптора).

Скульптор Віктор Петрович   Бродський  ( 1826 , Волинська губернія- 09.10.1904 . м. Рим. Італія)— польский скульптор, академік і профессор скульптури Імператорскої Академії мистецтв.

Предки поета  походять з  Польщі. Про це нам розповів у своїх спогадах, що дійшли до нашого часу, володар Козятина Мар’ян Васютинський . Пращуром родини Падурр  був закарпатський слов’янин Ян, котрий, прибув до Польші  наприкінці королювання Владислава IV, приблизно у 1646 р. і вступив на військову службу в загін іноземних  вояків. Одружився з  Марією Падуррою – Слупецькою.  Їх один із нащадків Яким Єрчак  Падурра – поручик  короля Яна IIIСобеського, отримав один із перших  шляхетне дворянство  гербу Сас.  З середини XVIII ст.. рід Падурр поселився на Україні, спочатку в селищі Сошанськ, що було  власністю Любомирських і розміщалося біля частини Іллінецьких маєтностей князів Сангушків  - Самгородку та  Синарне (Свинарне).  Від  цих Падурр  і Якима  походить батько Тимка Ян. Вони  в той час  займалися мілким  землеробством на нашій козятинській  землі .  Батько Тимка у 1790 році   закінчив ієзуїтське училище і отримав від самого короля  Станіслава Августа диплом комірника або присяжного землеміра, проживав в містечку Іллінці, де за заслуги  у цій  справі отримав від князя  воєводи Ієроніма Сангушка у пожиттєве володіння невеличкий будиночок із землею та був призначений брацлавським комірником. Саме там дружина Анеля Панковська в дівочості, із Плоцка ( гербу Задора) народила у 1801 році Фому – Тимка Падурру.  Початкову освіту хлопець здобув від домашнього вчителя, згодом навчався у Іллінецькій школі, продовжив освіту у Вінницькому училищі  з 1817по 1820 рік.    У 1822 році  помирає  батько. Родина переїздить у с. Мшанець, взявши  його в аренду від Пшилуського У 1825 р. закінчив Кременецький ліцей, до котрого потрапив на навчання завдяки  візітатору училищ Вєлєжинському. Той  , помітивши здібності випускника,  взяв його за писаря  під час  двомісячного об’їзду учбових закладів , в тому числі і Кременецького ліцею, куди  вступив Тимко , і де  вивчав наш земляк літературу , історію, писав вірші, думи. . У 22 роки Тимко починає займатися літературною діяльностю, твори пише латинськими літерами, українською мовою. Це був у польський літературі період зародження  романтизму.   У 1825 р. році написав козацьку пісню “Рухавка” або“ Піснь козацька”.Хлопець  часто навідувався при нагоді до старшого брата Юзефа, який працював  на той час у Житомирі. У серпні 1825 року Падурра знайомиться там  з російськими декабристами Сергієм Муравйовим-Апостолом та Кіндратом Рилєєвим. Ці зустрічі перетворилися у музичні вечори, де  Тимош  брав свій торбан, на якому навчився грати в ліцеї, і в дружньому колі виконував козацькі думи та власні вірші. Саме через ці вечори обидва брати Падури потрапили під домашній арешт після провалу бунту на Сенатській площі.

Незадовго до арешту Томаш познайомився з графом Вацлавом Ржевуським, дивакуватим місцевим магнатом,  який свого часу прийняв іслам, вбирався у турецькі тюрбани, був еміром та шейхом, а  з часом перетворився у завзятого козакофіла.  Саме ці роки знайомства з графом, як зазначив пізніше поет, були самими цікавими і  плідним в його житті.

  По завершенню родиною Падурр  аренди  господарства у с.  Мшанець  , приблизно, у1930 роках  вони купують невеличкий будинок у Махнівці. Після смерті батька главою родини  стає освідчений старший  брат Юзеф  ( закінчив у 1817 р. Віленський університет). Капітал, що був накопичений  в родині помістили у Бердичівську контору відомого на той час в цих краях банкіра  Гальперіна, котрий , як буває часто і в наш час , незабаром  збанкрутів.
Родина залишилась без засобів існування. Поки Томаш із братом вперше перебували під арештом, у своєму маєтку Саврані на Одещині  граф Ржевуський, аби здобути прихильність козаків, організував школу лірників, яку після звільнення очолив Тимко. Подолянин  мав хист не тільки поета, а і співака та музиканта. Виcтупав часто перед широким колом своїх побратимів-однодумців, високоосвічених, прогресивно налаштованих людей того часу. Багато подорожував по Україні, Польщі, досліджував і вивчав історію козацтва.  У квітні  1828 року ,  Тимко Падурра , перевдягнений у “лірника”, вирушив   із маєтку друга в м. Саврані, у пішу подорож з улюбленими інструментами за плечима, записував і виконував українські пісні,  що називалися в народі  “україночками”. Намагаючись засвоїти українську пісенну традицію, вивчав український фольклор, переймався відродженням українського козацтва, відвідував Кубань, де поселилися залишки розігнаної імператрицею Катериною II Запорізької  Січі. Цілий рік  спілкувався , співав , записував нові думи та закликав українських селян до постання за Польщу. Українці не підтримали поляків і  Листопадове повстання у Польщі, в якому взяв участь Томаш, закінчилося поразкою. 14 травня 1831 року загони друга   Ржевуського було розбито у битві під Дашівом , а  дивакуватий князь – емір- шах зник безвісти. Падурру знову заарештували. Наступний рік він провів за ґратами. Розчарування, поразка та ув’язнення  викликали   всі ознаки  психічного розладу. Падура повернувся до рідного маєтку в селищі Махнівці неподалік Бердичева зовсім хворим.  Проте 1832 року його знову забрали під суд. Цього разу Томаш, нібито, підкинув поміщику Вацлаву Ганському з Верхівні під Ружином записку, в якій вимагав грошей. Суд позбавив Падурру дворянства й засудив до каторги. Однак покарання вдалося уникнути, оскільки Томаша лікарі визнали психічно хворим. Наступні кілька років поет провів у маєтку, майже не виїжджаючи з нього. Багато писав, нарікаючи у творах на життя та власну долю, а вечорами страждав від меланхолії. Саме в цей період Падура переклав українською твори Джорджа Байрона, Томаса Мура та поему Адама Міцкевича «Конрад Валленрод».

 На початку 40-вих років Томаш потрохи видужує, працює вихователем у сусідньому містечку Пикові, стає активнішим у творчості. І саме  у цей період виграє у лотерею велику суму грошей і  витрачає   їх  на подорож до Праги.

Тривалий час твори Тимка Падурри поширювалися лише в рукокописах. Першу окрему публікацію – «Pienia Tomasza Padurry» – було здійснено К. Яблонським без дозволу автора у Львові 1842 року. До  збірки увійшли неавторизовані та перекручені тексти Падури, а також вірші інших авторів. Свою  справжню , авторську першу збірку«Ukrainky Tymka Padurry»,   поет видав у Варшаві в 1844 р.  До деяких пісень Тимко сам писав мелодії. Записуючи, вивчаючи та поширюючи українську пісню  створив школу лірників, бандуристів, торбаністів . Відомі його пісні-“ Лірник”, покладена на музику Миколою Лисенко ,“Запорожець”, “Гетьманці”, “До Дніпра”, "Пісняр.   Сучасникам добре відомий усім  твір «Гей , соколи », що лунав у відомій кінострічці Єжи Гофмана  «Вогнем і мечем» .
 Ми щиро вдячні нашому земляку Дмитру Дахно з Польщі, котрий поділився  цікавими знахідками з музеєм на дану тему.

Підготувала Лілія Макаревич- директор музею історії міста.

Битва військ козацького полковника  Максима Кривоноса та князя  Ієремії Вишневецького під Махнівкою у 1648 р.

 Ілюстрація з картини Миколи Самокіша "Бій під Махнівкою"( 1934 р.)

З 1430 р. великий князь Литовський Свидригайло за військові досягнення надав землі між Гуйвою та Гнилоп’яттю Каленикові Тишкевичу, в тому числі і Бердичів та Махнвіку., які передавались у спадок всім нащадкам. Наприкінці XYIст. Після чергової  навали татар племінник Федір Тишкевич відновив поселення і спорудив замочок на правому березі Гнилоп’яті. У 1611р. Махнівка згадується, як  “місто з замком”, а син Федора , католик за віросповіданням заснував бернардинський монастир з костьолом, замість дерев’яного замочка побудував мурований. На свої кошти Ян Тишкевич утримував не лише монастир з костьолом у Махнівці, а і кармелітів у Бердичеві  та ієзувітів в Києві.

                 Воєвода Київський Януш Тишкевич - володар Козятинщини , в тому числі   Махнівки та Бердичева..

  У 1648 р. під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Махнівка та її фортеці служили опорним пунктом для військ польської шляхти. У липні місяці тут зосередив свої війська на прохання сусіда і родича  воєводи Януша Тишкевича князь Ярема Вишневецький, котрий протистояв повстанським загонам козацького полковника Максима Кривоноса.

                                         Козацький полковник Максим Кривонос ( 1600-1648)

Ієремій Вишневецький - воєвода польсько- литовського війська ( 1612- 1651)

Козацьке військо на чолі з сином Кривоноса Остапом Кривоносенком та білоцерківським полковником Іваном Гирєю прибуло чисельністю близько 3-4 тис. осіб з-під Вінниці до  Махновичів( до 1935 р. Махнівка , а  пізніше і до 2016 р - с.Комсомольське ). 2 липня, де завдяки підтримці міщан взяли його штурмом і звільнили від хоругв польських жовнірів воєводи Тишкевича та кількасот шляхтичів, котрі перебували у містечку. А от фортецю козакам зразу взяти не вдалось, а лише після захоплення монастиря бернардинів з гаківницями та гарматами, котрі козаки після захоплення розвернули у напрямку мурованої фортеці, зруйнувавши її. Тишкевич попросив допомоги у сусіда князя Яремія Вишневецього, щоб протистояти козакам. Той спішно приєднався з 18 хоругвами кінноти (1,5- 2 тис. осіб) до залишків місцевого війська Тишкевича, зчинивши гучний лемент для острашки, зі звуками труб і барабанів. Однак , козацьке військо, почувши про наближення значної підмоги , завчасно вивело полки з міста та отаборилося, прикрившись возами, між фільварками та садками. Зазнавши чималих втрат, війська козаків та польського князя, після тривалої нічної зливи припинили бій, відвівши війська на 15-20 км від місця події. Махнівка після тих боїв з 18 липня перетворилася у пустку, а околиці були повністю знесені. У 2002 р.з ініціативи головного лікаря РТМО О. І. Міклухи  неподалік від   місця побоїща було встановлено пам’ятник “Скорботний янгол” подільського скульптора Олексія Альошкіна, в знак примирення між польським і українським народами.

                                                

Махнівка Потоцького, як повітове місто і  “маленька        Варшава”.

Внаслідок спустошень і руйнувань Махнівка занепала і на початку XYIII ст.. стала належати трьома частками Антоні Міхалу Потоцькому, а четвертою князям Радзівілам, ім’я господарів котрих носило одне із сіл Козятинщини- Радзівилівка (тепер Велике), в якому проживає більша частина населення польського походження. Піднесення  Махнівки почалося в  другій половині XYIII ст…

                    Герби володарів Махнівки Потоцьких (  Герб Пилява), Радзивіллів ( Герб Труби).

                                         

   Антоні Прот Потоцький( 1761 - 1801 ) банкір,  комерсант, останній воєвода Київський перетворив Махнівку у повітове містечко.

У 1767р. польський магнат Прот Потоцький, внук Антоні- Міхала, перетворив Махнівку у свою резиденцію. Він славився своєю освітченістю, володів всесторонніми здібностями, особливий хист мав до розвитку науки, промисловості, вкладав кошти у розвиток промисловості, науки і перетворив містечко у значний промисловий центр, де працювали голландські, англійські, французькі і німецькі майстри. Було відкрито 4 мануфактури панчішну, каретну, суконну, крохмальну .У 1791 р. Прот Потоцький запрошує без авансової оплати на ґрунти , що лежать за Махнівкою, голендрів-менонітів з правом вічного чинушу з дозволу  польського короля Саніслава Августа.

                                            

Німці пригнали з собою червонястих корів голендерської породи, “гишпанських” тонкорунних овець, племінних коней  і вчили нас господарювати. В селі Флоріанівна, господар Валентій Абрамович, позбавлений маєтностей за участь у Польському  повстанні 1863-1864 рр., облаштував відомий  конезавод. В цей час було зведено чимало мурованих споруд, адміністративних приміщень та панських палат. З того часу Махнівка перетворилася в народі в Муровану або Кам’янку. Функціонували повітове училище та лікарня. З 1776 р. Махнівка стала масово заселятися людьми не на правому березі  Гнилоп’яті, а на лівому. Навколо неї виросли, знову заселившись, села –Бродек, Малий Бродек(тепер Бродецьке), Ясинівка, Пиківець,Рубанка, Пляхова, Мацьківці( тепер Безіменна), Молотківці, Осєчна, Фридрів(Тапер Тернівка), Жежелів, Богудзеньки(тепер Листопадівка), Юрівка, Куманівка, хутір Тучин ( Туча), Великий і Малий Вовчинець(сьогодні просто Вовчинець),, Чернявка ( тепер Чернички),Марківці , Глухівці, Медведівка, Мшанець, Пустоха, Югозівка, в народі  Юзефівка (тепер Йосипівка), Войнинці, Война,Вуйна ( тепер Перемога). З них лиш 15 осіло на старих згарищах, інші на нових. У 1793 р. Прот Потоцький заснував типографію, де друкували , крім підручників, книги своєрідного літопису родини Потоцьких, а пізніше, старообрядницьку літературу на декількох мовах. Типографія існувала до 1807 р. , а з 1802 р., після банкрутства Потоцького , власником її став купець С. Сєлєзньов. У 1791 р. на прохання Потоцького, король  Станіслав Август відновив магдебургію Махнівки і надав привілей на 2 річних ярмарки та 2-тижневі торги. Махнівка перетворилася  у мальовничу місцевість, набувши промислового значення і за спогадами очевидців нагадувала “маленьку Варшаву”. 22 січня 1796 р. за Указом Катерини- II, Махнівка набуває статусу адміністративного центру, як повітове місто Брацлавського намісництва, а з 1797 р.- Київської губернії з затвердженим гербом.

                                               
                                      Герб повіового містечка Махнівки. ( 1796 р. )

На початку XIXст. , після пережитого банкрутства, у  1801р., в інших джерелах у1812 р. Потоцький помирає у Бердичеві, похований у родинному склепі у Білилівці.

 Після двох нищівних пожеж у 1841 та 1863 рр. Махнівка занепала і з 1861 р. перетворилася із повітового у волосне містечко. З цього часу містечком володіє поміщик Мазаракі, Радзівілів позбавляють маєтностей за участь у польському  повстанні 1863-1864рр..


                                                 
  Дружина  Антоні Прота Потоцького  Маріанна Любомирська - Потоцька - Зубова, Уварова.                                                            ( 1773 м. Хмільник -1810)

Сьогодні Махнівською( назва села з 1935 по 2016 рр Комсомольське) сільською радою підписаний договір про співпрацю з гміною м. Старе  М’ясо з Польщі, яке стало містом- побратимом с. Комсомольського.