Працює щоденно: 9:00-18:00, крім вихідних. Обідня перерва: 13:00-14:00 Телефон для довідок: (04342) 2-12-47, E-mail: muz.mak@i.ua
kazatinlili@gmail.com
kazatinlili@gmail.com
kazatinlili@gmail.comkazatinlili@gmail.com

Минувшина Козятинщини


СПОГАДИ СТАРОГО ПАРКУ

     З весни до осенi дружна сім’я Козятинських дачників добирається примiським потягом до своїх дач на зупинку«Плановий»Мiсця тут чудовi, лiсове повiтря цiлюще. Проходячи повз територію тублiкарні, яка розташованапоруч із залiзничною зупинкоюмилуєшся чудовим старим парком, серед якого розташувався лікарняний заклад. Алеї тут завжди підметені, дерева підрізані і дбайливо побiлені. Вони скинули свій ошатний одяг і сумують, опустивши додолу довгi віти. Про що сумуєте, що згадуєте: ак багато бачили ви на своєму вiку, — і хорошого, і. страшного. Якби дерева вмiли говорити....
     Багаті українськi землi завжди були ласим шматком для чужоземних загарбників. Села Сестринiвка, Бiлилiвка та iншi належали польським магнатам Браницьким, які перебували в родинних зв’язках iз Потоцькими. Але часи змiнилися i колись могугня Рiч Постолита втратила свою єднiсть i незалежнiсть. Пiсля придушення польського повстання 1830-1831 р.р., яке було направлене проти росiйського панування у Королiвствi Польському, багато земель польських землевласникiв були конфiскованi i переданi у державну казну. У власнiсть росiйської держави перейшло також село Сестринiвка з прилеглими землями. Пiзніше та частина землi, на якій зараз знаходиться тубдиспансер стала належати відставному генераловi Струкову, пiсля смертi якого господарством керувала його дружина. Саме вона і сприяла будiвництву тут сiльськогосподарської школи, яка випускала агрономiв для помiщицьких маєтків. У 1912 році вiдбувся І-й випуск агрономiв. У 1913 роцi Волосько-Махаринецьку сiльськогосподарську школу (так тодi називався навчальмий заклад закiнчили 18 учнiв.
     Школа утримувалася, в основному, на кошти земства. Щорiчно до 1917 р. відбуваються випуски молодих спецiалiстiв. Революцiя на якийсь час перервала навчальний процес. Бурхливi події тих часiв не обминули i наш край. Уже в 1919 році навчання в школi відновлюються. У тому ж році в школi навчався Петро Чечель, членЦентральної Ради, самостйник. Вiн був одружений з дiвчиною iз села Сестринівка. Якийсь час жив i працював у селi. У роки радянської влади за свої самостiйницькi погляди був репресований. У 1920 р. завiдуючим школою був Карузiн Борис Васильович. Кількiсть учнiв збiльшується до 40- ка. В штатi 5 викладачiв. Незабаром у шкiльномугосподарствi зявились трактор та молотарка. Силами учнiв було висаджено великий сад, засiвалися зерновi та технiчнi культури, вирощувалися овочi.
     На початку 30-х рокiв сiльськогосподарську школу було перепрофiльовано і стала вона називатись технікумом. Тут почали готувати спецiалiстів для молочного виробництва та птахопереробної промисловостi: зоотехніків та технологiв з переробки продукції птахiвництва.
     У 1937 роцi за наказом наркому харчової промисловостi А. І. Мiкояна технiкум було закрито. В примiщеннi технiкуму почали працювати постійно діючi курси для підвищення квалiфiкації робiтникiв птахопереробноїпромисловостi. У 1939 р.
технiкум знову вiдновлено. Бiльше як 100 юнакiв та дiвчат розпочали навчання. Директором технiкуму призначено Петра Тихоновича Богуславця, у 1941 році мав відбутися черговий випуск студентiв, але зробити цього не вдалося — розпочалась вiйна. Директор технiкуму пiшов на фронт i не повернувся. На боротьбу з ворогом пiшли майже всi викладачi та багато студентiв.
     Пд час вiйни окупанти намагалися знову налагодити в технiкумi навчання і поновити господарство, але це їм невдалося. Жителі Козятина, Сестринiвки, Волоських Махаринець чинили опiр ненависним ворогам. Пiсля визволення Козятина від загарбників на території навчалького закладу почав діяти вiйськовий шпиталь. В Братській могилi захороненi останки 53-х радянських воїнiв, які загинули на цiй землi. В 1967 роцi тут встановлено гранiтний пам’ятник.
     Навчання в техкiкумi відновилося вже восени 1944 р. Весною 1945 р. відбувся перший пiслявоєнний випуск 15 чоловік. У I949 роцi відбудовано   зруйнований під час вiйни двоповерховий корпус. У 1954 році завершенонадбудову 3-го поверху навчального корпусу. У цих будівельних роботах активну участь брали викладачi та студенти  технiкуму. Навчання тривало чотири роки на єдиному віддiленнi з спецiальностi «Технiк-технолог м’ясної та птахопереробної промисловостi»  . З 1956 по 1961 рiк навчальний заклад називався «Козятинський обліковий технікум». Тут готували технів зі слецiальностей: планування на пiдприемствах харчовоїпромисловостi та бухгалтерський облiк.
      3 1959 р. в технiкумi відкрито вiддiлення технолгії молочних продуктiв. З 1 серпня 1961р. технiкумперейменовано в Козятинський технологiчний технiкум м’ясної та молочної промисловості. Через 2 роки припиняється підготовка бухгалтерiв.
      З серпня 1967 р. Козятинський технікум став називатися Вiнницьким техмiкумом м’ясної та молочної промисловості з мiсцезнаходженням у м. Козятинi.
      Протягом 50-60-х рокiв матеріально-технiчна база навчального закладу значно покращилась. Студенти мали в своему розпорядженнi технологчний та хiмiчний кабінети, слюсарно-механічнi майстернi, бiбліотеку, гуртожиток, спортзал. У 1961 роцi завершено будівництво дороги з твердим покриттям. У 1963 роцi розпочато регулярний рухавтобусiв між Козятином і  техмiкумом. У цьому ж роцi розпочалась експлуатацiя артезiанської свердловини.
      Проте навiть цi умови уже не задовольняли вирослі потреби. Кількість студентiв збільшувалась. Тому на основi Наказу Мiнiстерства м’ясної та молочної промисловостi СРСР у груднi 1970 року технiкум переведено у нову щойно збудовану будівлю у м. Вiнниці на проспектi Юностi. Заклад 20 липня 2004 року перейменовано у Технологiчно-промисловий коледж Вiнницького національного аграрного унiверситету.
     Настали новi часи, розпочалося нове житгя навчального закладу. Але викладачi i студенти свято бережуть свою історiю, яка розпочалася для них у далекому 1910 році, коли невелика група сільських юнаків прийшла нанавчання у Волосько-Махаринецьку сiльськогосподарську школу, яку вони закiнчили у 1912 р. Пам’ятають i шанують в коледжi своїх видатних випускникiв, якi закінчували Козятинський технiкум. Серед них багато вчених, викладачiв, керiвникiв підприємств.
     Нинi коледж є сучасним навчальним закладом з передовими технологiями навчання. На денном відділеннiнавчається 740 студентiв, на заочному -200. Студентiв навчають досвідченi та висококвалiфiкованi викладачi. Єгуртожиток, 2 спортивнi зали, їдальня, медпункт, працюють гуртки художньої самодіяльностіЗначно розширився перелiк отриманих спеціальностей.
     Шумлять на подвірї  коледжу iншi дерева, зберiгаючи в своїх кронах iншу iсторiю, яку вони теж передадуть майбутнiм студентам.

Ольга МЕЛЬНИКОВА краєзнавець.

Щодо історії села Сестринівки і  засновників..
Якось в 1607 році один з наїздів татарських, застав тут коронні війська, які звели з ними битву, але були розгромлені, а Білилівка і ціла околиця повторно знищена. Поліг у цьому бою Ярош Вільга Гадзімірський, досвідчений військовий муж, лицар, захисник цього краю.
З давніх актів відомо, що вже 1608 року прибрала ці маєтності Анна з Ходкевичів, княжна Іоахімова-Корецька, дідичка містечка Корець, уроджена сестра великого Кароля Ходкевича. Не встигла однак набути ці маєтності, як в 1612 році знову напали татари і Білилівка тільки що по-новому заселена обернулась в пустелю. Та попри те, ці місця знову були заселені людьми. Окрім Білилівки, неподалік виникли ще інші села: Сестринівка, Махаринці, Огіївка і Голубівка. Засновниками цих сіл стала шляхта, яка була на службі князів Корецьких. Це Сестринець, Махаринський, Огій і Голуб. В Білилівці Анна Корецька збудувала замок тут же монастир східного обряду і другий банний недомурований. Також збудувала дім для подорожніх.
Її син Самуель, князь Корецький, був узятий в полон у битві під Цецорою і в Стамбулі був задушений у вежі. Мати його пережила. По її смерті маєтність Білилівська перейшла до дочки Самуеля Анни, яка була замужем за Андрієм Ліщинським зреклась своєї частки з Білилівських володінь на користь Кароля.
Князь Кароль Корецький був фундатором в Білилівці костьолу римського обряду. Помер він у 1623 році. По його смерті володіння волинські і українські перейшли у спадок до його єдиного сина князя Самуеля Кароля. Той син помер у 1651 році останній нащадок сестер князя Самуеля і Кароля, а дочок князя Іоахіма Корецького, Чарторийських, Сапігів, Радзівілів і Санечушків.
Князі Самуель і Кароль Корецькі мали великі борги. Білилівку і інші села ще за життя свого роздали під застави. Тому володарем Білилівки вже в 1644 році був якийсь Павло Янковський. ( На фото родина Янковських, ймовірно , нащадків бувших володарів Білилівки, Сестринівки і т. д, котрі перебували на Козятинщині на початку 20 ст..)
Але надійшли часи воєн козацьких і до Білилівки ні їхні володарі, а ні ті, хто тримав Білилівку як заставу, не зголошувались. Тільки коли вже все стихло, пройшли роки, до Білилівки повернулась дочка заставника Янковського Катерина Флоріанівна Потоцька з Народич. Від цьго часу і в наступні роки (завжди способом застави) перейшли ці маєтності до її дочки Марини Лясковської. Тим часом дідичі сперечалися між собою за спадщину по Корецьких оскільки заставники не сплачували грошей.
В 1701 році князь Єжі Любомирський, один з претендентів на цю спадщину, разом з іншими панами, які мали спадкові права на Білилівку, саме в пасхальний день зі своєю власною збройною силою на чолі якої стояв війт з Межиріччя та при допомозі козаків Семена Палія, зайняв це містечко. Лясковська за наїзд подала протестдо короля. Нарешті по довгих судових справах, тяжбі Білилівка і інші села, що належали Корецьким в 1751 були присуджені спадкоємцю Степану-Миколі Браницькому.

На фото Лавінія- Радзивіллова - Корецька , донька Ганни Ходкевич- Корецької , засновниці села Сестринівки..







Автор пісні «Гей ,соколи!»наш земляк  Тимко Падурра – ювіляр.
( До 215- річчя від дня  народження та до 145 –ї річниці від ня смерті)
21 грудня   ми відзначатимемо 215  років від  дня народження українського і польського поета , уродженнця Поділля Тимка Падурри (21.12.1801- 20.09.1871).  На Козятинщині та й  далеко за його межами  він добре відомий, його ім’я носить  місцева районна громадська організація «Центр  польської культури імені Тимоша Падурри» під керівництвом  Наталії Чайківської .
   145 років тому 20 вересня, а за версією історика 19 ст. Фоми Равіти- Гавронського,  20 жовтня 1871 р.  в    садибі поміщика - володаря с. Козятина і друга поета Мар'яна Васютинського, помер український та польський  поет , уродженець подільського містечка Іллінці - Фома або , як звик сам себе називати,  Тимко Падурра.   
Саме на 145 річницю  народження поета історику та   краєзнавцю Миколі Купчику вдалося зробити подарунок усій козятинській громаді та розшукати могилу відомого  українського діяча , польського походження. Похований  він був у с. Махнівка(  з 1935  по 2016 роки – с.Комсомольське ).
Відомий на той час київський скульптор Віктор Бродський  на замовлення  Васютинського виготовив мармурове погруддя поету, яке  мало  бути  встановлено у Махновецькому костьолі ( на даний час доля скульптури не відома, хоча є в переліку творів скульптора).

Предки поета  походять з  Польщі. Про це нам розповів у своїх спогадах, що дійшли до нашого часу, володар Козятина Мар’ян Васютинський . Пращуром родини Падурр  був закарпатський слов’янин Ян, котрий, прибув до Польші  наприкінці королювання Владислава
IV, приблизно у 1646 р. і вступив на військову службу в загін іноземних  вояків. Одружився з  Марією Падуррою – Слупецькою.  Їх один із нащадків Яким Єрчак  Падурра – поручик  короля Яна IIIСобеського, отримав один із перших  шляхетне дворянство  гербу Сас.  З середини XVIII ст.. рід Падурр поселився на Україні, спочатку в селищі Сошанськ, що було  власністю Любомирських і розміщалося біля частини Іллінецьких маєтностей князів Сангушків  - Самгородку та  Синарне (Свинарне).  Від  цих Падурр  і Якима  походить батько Тимка Ян. Вони  в той час  займалися мілким  землеробством на нашій козятинській  землі .  Батько Тимка у 1790 році   закінчив ієзуїтське училище і отримав від самого короля  Станіслава Августа диплом комірника або присяжного землеміра, проживав в містечку Іллінці, де за заслуги  у цій  справі отримав від князя  воєводи Ієроніма Сангушка у пожиттєве володіння невеличкий будиночок із землею та був призначений брацлавським комірником. Саме там дружина Анеля Панковська в дівочості, із Плоцка ( гербу Задора) народила у 1801 році Фому – Тимка Падурру.  Початкову освіту хлопець здобув від домашнього вчителя, згодом навчався у Іллінецькій школі, продовжив освіту у Вінницькому училищі  з 1817по 1820 рік.    У 1822 році  помирає  батько. Родина переїздить у с. Мшанець, взявши  його в аренду від Пшилуського У 1825 р. закінчив Кременецький ліцей, до котрого потрапив на навчання завдяки  візітатору училищ Вєлєжинському. Той  , помітивши здібності випускника,  взяв його за писаря  під час  двомісячного об’їзду учбових закладів , в тому числі і Кременецького ліцею, куди  вступив Тимко , і де  вивчав наш земляк літературу , історію, писав вірші, думи. . У 22 роки Тимко починає займатися літературною діяльностю, твори пише латинськими літерами, українською мовою. Це був у польський літературі період зародження  романтизму.   У 1825 р. році написав козацьку пісню “Рухавка” або Піснь козацька.Хлопець  часто навідувався при нагоді до старшого брата Юзефа, який працював  на той час у Житомирі. У серпні 1825 року Падурра знайомиться там  з російськими декабристами Сергієм Муравйовим-Апостолом та Кіндратом Рилєєвим. Ці зустрічі перетворилися у музичні вечори, де  Тимош  брав свій торбан, на якому навчився грати в ліцеї, і в дружньому колі виконував козацькі думи та власні вірші. Саме через ці вечори обидва брати Падури потрапили під домашній арешт після провалу бунту на Сенатській площі.

Незадовго до арешту Томаш познайомився з графом Вацлавом Ржевуським, дивакуватим місцевим магнатом,  який свого часу прийняв іслам, вбирався у турецькі тюрбани, був еміром та шейхом, а  з часом перетворився у завзятого козакофіла.  Саме ці роки знайомства з графом, як зазначив пізніше поет, були самими цікавими і  плідним в його житті.

  По завершенню родиною Падурр  аренди  господарства у с.  Мшанець  , приблизно, у1930 роках  вони купують невеличкий будинок у Махнівці. Після смерті батька главою родини  стає освідчений старший  брат Юзеф  ( закінчив у 1817 р. Віленський університет). Капітал, що був накопичений  в родині помістили у Бердичівську контору відомого на той час в цих краях банкіра  Гальперіна, котрий , як буває часто і в наш час , незабаром  збанкрутів.
Родина залишилась без засобів існування. Поки Томаш із братом вперше перебували під арештом, у своєму маєтку Саврані на Одещині  граф Ржевуський, аби здобути прихильність козаків, організував школу лірників, яку після звільнення очолив Тимко. Подолянин  мав хист не тільки поета, а і співака та музиканта. Виcтупав часто перед широким колом своїх побратимів-однодумців, високоосвічених, прогресивно налаштованих людей того часу. Багато подорожував по Україні, Польщі, досліджував і вивчав історію козацтва.  У квітні  1828 року ,  Тимко Падурра , перевдягнений у “лірника”, вирушив   із маєтку друга в м. Саврані, у пішу подорож з улюбленими інструментами за плечима, записував і виконував українські пісні,  що називалися в народі  “україночками”. Намагаючись засвоїти українську пісенну традицію, вивчав український фольклор, переймався відродженням українського козацтва, відвідував Кубань, де поселилися залишки розігнаної імператрицею Катериною II Запорізької  Січі. Цілий рік  спілкувався , співав , записував нові думи та закликав українських селян до постання за Польщу. Українці не підтримали поляків і  Листопадове повстання у Польщі, в якому взяв участь Томаш, закінчилося поразкою. 14 травня 1831 року загони друга   Ржевуського було розбито у битві під Дашівом , а  дивакуватий князь – емір- шах зник безвісти. Падурру знову заарештували. Наступний рік він провів за ґратами. Розчарування, поразка та ув’язнення  викликали   всі ознаки  психічного розладу. Падура повернувся до рідного маєтку в селищі Махнівці неподалік Бердичева зовсім хворим.  Проте 1832 року його знову забрали під суд. Цього разу Томаш, нібито, підкинув поміщику Вацлаву Ганському з Верхівні під Ружином записку, в якій вимагав грошей. Суд позбавив Падурру дворянства й засудив до каторги. Однак покарання вдалося уникнути, оскільки Томаша лікарі визнали психічно хворим. Наступні кілька років поет провів у маєтку, майже не виїжджаючи з нього. Багато писав, нарікаючи у творах на життя та власну долю, а вечорами страждав від меланхолії. Саме в цей період Падура переклав українською твори Джорджа Байрона, Томаса Мура та поему Адама Міцкевича «Конрад Валленрод».
 На початку 40-вих років Томаш потрохи видужує, працює вихователем у сусідньому містечку Пикові, стає активнішим у творчості. І саме  у цей період виграє у лотерею велику суму грошей і  витрачає   їх  на подорож до Праги.

Тривалий час твори Тимка Падурри поширювалися лише в рукокописах. Першу окрему публікацію – «Pienia Tomasza Padurry» – було здійснено К. Яблонським без дозволу автора у Львові 1842 року. До  збірки увійшли неавторизовані та перекручені тексти Падури, а також вірші інших авторів. Свою  справжню , авторську першу збірку«Ukrainky Tymka Padurry»,   поет видав у Варшаві в 1844 р.  До деяких пісень Тимко сам писав мелодії. Записуючи, вивчаючи та поширюючи українську пісню  створив школу лірників, бандуристів, торбаністів . Відомі його пісні-“ Лірник”, покладена на музику Миколою Лисенко ,“Запорожець”, “Гетьманці”, “До Дніпра”, "Пісняр.   Сучасникам добре відомий усім  твір «Гей , соколи », що лунав у відомій кінострічці Єжи Гофмана  «Вогнем і мечем» .
 Ми щиро вдячні нашому земляку Дмитру Дахно з Польщі, котрий поділився  цікавими знахідками з музеєм на дану тему.



Підготувала Лілія Макаревич- директор музею історії міста.

Битва військ козацького полковника  Максима Кривоноса та князя  Ієремії Вишневецького під Махнівкою у 1648 р.


 Ілюстрація з картини Миколи Самокіша "Бій під Махнівкою"( 1934 р.)

З 1430 р. великий князь Литовський Свидригайло за військові досягнення надав землі між Гуйвою та Гнилоп’яттю Каленикові Тишкевичу, в тому числі і Бердичів та Махнвіку., які передавались у спадок всім нащадкам. Наприкінці XYIст. Після чергової  навали татар племінник Федір Тишкевич відновив поселення і спорудив замочок на правому березі Гнилоп’яті. У 1611р. Махнівка згадується, як  “місто з замком, а син Федора , католик за віросповіданням заснував бернардинський монастир з костьолом, замість деревяного замочка побудував мурований. На свої кошти Ян Тишкевич утримував не лише монастир з костьолом у Махнівці, а і кармелітів у Бердичеві  та ієзувітів в Києві.

                 Воєвода Київський Януш Тишкевич - володар Козятинщини , в тому числі   Махнівки та Бердичева..


  У 1648 р. під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Махнівка та її фортеці служили опорним пунктом для військ польської шляхти. У липні місяці тут зосередив свої війська на прохання сусіда і родича  воєводи Януша Тишкевича князь Ярема Вишневецький, котрий протистояв повстанським загонам козацького полковника Максима Кривоноса.

                                         Козацький полковник Максим Кривонос ( 1600-1648)



Ієремій Вишневецький - воєвода польсько- литовського війська ( 1612- 1651)

Козацьке військо на чолі з сином Кривоноса Остапом Кривоносенком та білоцерківським полковником Іваном Гирєю прибуло чисельністю близько 3-4 тис. осіб з-під Вінниці до  Махновичів( до 1935 р. Махнівка , а  пізніше і до 2016 р - с.Комсомольське ). 2 липня, де завдяки підтримці міщан взяли його штурмом і звільнили від хоругв польських жовнірів воєводи Тишкевича та кількасот шляхтичів, котрі перебували у містечку. А от фортецю козакам зразу взяти не вдалось, а лише після захоплення монастиря бернардинів з гаківницями та гарматами, котрі козаки після захоплення розвернули у напрямку мурованої фортеці, зруйнувавши її. Тишкевич попросив допомоги у сусіда князя Яремія Вишневецього, щоб протистояти козакам. Той спішно приєднався з 18 хоругвами кінноти (1,5- 2 тис. осіб) до залишків місцевого війська Тишкевича, зчинивши гучний лемент для острашки, зі звуками труб і барабанів. Однак , козацьке військо, почувши про наближення значної підмоги , завчасно вивело полки з міста та отаборилося, прикрившись возами, між фільварками та садками. Зазнавши чималих втрат, війська козаків та польського князя, після тривалої нічної зливи припинили бій, відвівши війська на 15-20 км від місця події. Махнівка після тих боїв з 18 липня перетворилася у пустку, а околиці були повністю знесені. У 2002 р.з ініціативи головного лікаря РТМО О. І. Міклухи  неподалік від   місця побоїща було встановлено пам’ятник “Скорботний янгол” подільського скульптора Олексія Альошкіна, в знак примирення між польським і українським народами.






                                                



Махнівка Потоцького, як повітове місто і  маленька        Варшава.
Внаслідок спустошень і руйнувань Махнівка занепала і на початку XYIII ст.. стала належати трьома частками Антоні Міхалу Потоцькому, а четвертою князям Радзівілам, ім’я господарів котрих носило одне із сіл Козятинщини- Радзівилівка (тепер Велике), в якому проживає більша частина населення польського походження. Піднесення  Махнівки почалося в  другій половині XYIII ст…

                    Герби володарів Махнівки Потоцьких (  Герб Пилява), Радзивіллів ( Герб Труби).



                                           


   Антоні Прот Потоцький( 1761 - 1801 ) банкір,  комерсант, останній воєвода Київський перетворив Махнівку у повітове містечко.



У 1767р. польський магнат Прот Потоцький, внук Антоні- Міхала, перетворив Махнівку у свою резиденцію. Він славився своєю освітченістю, володів всесторонніми здібностями, особливий хист мав до розвитку науки, промисловості, вкладав кошти у розвиток промисловості, науки і перетворив містечко у значний промисловий центр, де працювали голландські, англійські, французькі і німецькі майстри. Було відкрито 4 мануфактури панчішну, каретну, суконну, крохмальну .У 1791 р. Прот Потоцький запрошує без авансової оплати на ґрунти , що лежать за Махнівкою, голендрів-менонітів з правом вічного чинушу з дозволу  польського короля Саніслава Августа.

                                            

Німці пригнали з собою червонястих корів голендерської породи, “гишпанських” тонкорунних овець, племінних коней  і вчили нас господарювати. В селі Флоріанівна, господар Валентій Абрамович, позбавлений маєтностей за участь у Польському  повстанні 1863-1864 рр., облаштував відомий  конезавод. В цей час було зведено чимало мурованих споруд, адміністративних приміщень та панських палат. З того часу Махнівка перетворилася в народі в Муровану або Камянку. Функціонували повітове училище та лікарня. З 1776 р. Махнівка стала масово заселятися людьми не на правому березі  Гнилопяті, а на лівому. Навколо неї виросли, знову заселившись, села –Бродек, Малий Бродек(тепер Бродецьке), Ясинівка, Пиківець,Рубанка, Пляхова, Мацьківці( тепер Безіменна), Молотківці, Осєчна, Фридрів(Тапер Тернівка), Жежелів, Богудзеньки(тепер Листопадівка), Юрівка, Куманівка, хутір Тучин ( Туча), Великий і Малий Вовчинець(сьогодні просто Вовчинець),, Чернявка ( тепер Чернички),Марківці , Глухівці, Медведівка, Мшанець, Пустоха, Югозівка, в народі  Юзефівка (тепер Йосипівка), Войнинці, Война,Вуйна ( тепер Перемога). З них лиш 15 осіло на старих згарищах, інші на нових. У 1793 р. Прот Потоцький заснував типографію, де друкували , крім підручників, книги своєрідного літопису родини Потоцьких, а пізніше, старообрядницьку літературу на декількох мовах. Типографія існувала до 1807 р. , а з 1802 р., після банкрутства Потоцького , власником її став купець С. Сєлєзньов. У 1791 р. на прохання Потоцького, король  Станіслав Август відновив магдебургію Махнівки і надав привілей на 2 річних ярмарки та 2-тижневі торги. Махнівка перетворилася  у мальовничу місцевість, набувши промислового значення і за спогадами очевидців нагадувала “маленьку Варшаву. 22 січня 1796 р. за Указом Катерини- IIМахнівка набуває статусу адміністративного центру, як повітове місто Брацлавського намісництва, а з 1797 р.- Київської губернії з затвердженим гербом.

                                               
                                      Герб повіового містечка Махнівки. ( 1796 р. )



На початку XIXст. , після пережитого банкрутства, у  1801р., в інших джерелах у1812 р. Потоцький помирає у Бердичеві, похований у родинному склепі у Білилівці.
 Після двох нищівних пожеж у 1841 та 1863 рр. Махнівка занепала і з 1861 р. перетворилася із повітового у волосне містечко. З цього часу містечком володіє поміщик Мазаракі, Радзівілів позбавляють маєтностей за участь у польському  повстанні 1863-1864рр..


                                                 
  Дружина  Антоні Прота Потоцького  Маріанна Любомирська - Потоцька - Зубова, Уварова.                                                            ( 1773 м. Хмільник -1810)


Сьогодні Махнівською( назва села з 1935 по 2016 рр Комсомольське) сільською радою підписаний договір про співпрацю з гміною м. Старе  М’ясо з Польщі, яке стало містом- побратимом с. Комсомольського.




Немає коментарів: