пʼятниця, 25 листопада 2022 р.

Щороку в четверту суботу листопада вшановуємо пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. У 2022-му пам’ятна дата припадає на 26 листопада. Голодомо́р 1932—1933 років — акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932—1933 роках шляхом створення штучного масового голоду. 2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, який визнали також парламенти 17 держав-учасниць Організації Об’єднаних Націй зі 193. Цього року ми вшановуємо жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни Росії проти України. Через дев’ять десятиліть після Голодомору-геноциду проти українців знову застосовують геноцидні практики. У нинішній війні Росія переслідує ту саму мету, що й під час Голодомору 1932–1933 років – знищення української ідентичності та української нації. І тоді, і нині росія намагається зламати волю українців до спротиву, кидає проти нас весь свій терористичний арсенал. Запрошуємо до музею ознайомитися з виставкою краєзнавчих документів , спогадів очевидців та з предметами давнини тієї трагічної епохи.

четвер, 10 листопада 2022 р.

Історія одного зниклого Козятинського храму

Наш земляк, краєзнавець , дослідник , друг Музею історії міста Козятин, мешканець Польщі Дмитро Дахно потішив листівкою, знайденою в мережі ІНТЕРНЕТ. Завдяки знахідці , ми сьогодні можемо побачити дійсне місце побудованої на кошти залізничників в місті Козятині церкви Вознесіння Господнього. До цього були у фондах музею лише світлини, де важко було зорієнтуватися, де саме стояв храм, лише приблизно. Автор проєкту архітектор Південно- Західної залізниці Валерій Куликовський (1835-1910), який створив проєкт і нашого шедевреального вокзалу , пам'ятки місцевого значення 1888-1889 років забудови. Ім'я видатної української постаті в історії України та міста присвоєно залізничниками одній із центральних вулиць, в минулому Дімітрова. Урочистості з відкриття храму відбулися 25-26 серпня 1895 р. Обряд проводив Високопреосвященний митрополит Київський та Галицький Іонікій з іншими почесними гостями. На той час настоятелем храму був Нестор Шараєвський (1865-1929). В майбутньому обраний членом Центральної Ради , а пізніше призначений Собором першим архієписком Української православної автокефальної церкви, яка діяла з 1921 по 1926 роки в Україні. Вдячні отцю Олександру - Почесному громадянину міста Козятин, який передав до фондів музею перше фото 1909 року вище згаданого дерев'яного храму. Церкву розібрали під час розбудови залізничної лікарні та добудови сучасного приміщення Ліцею №2 Козятинської міської ради , приблизно у 1960-ті роки. У повоєнний пеіод вона була перетворена у будинок піонерів і в залу засідань місцевої влади.
Ще донедавна на території збереглися рештки фонтану , який розміщався перед храмом, але сьогодні їх вже немає. Додаємо документи , видані церквою на початку 20 ст., коли настоятелем Свято- Вознесенської церкви був протоієрей Павло Ципріанович , а дияконом Маркіян Тебенчук (помер у 1919 р. від черевневого тифу і похований з почестями біля храму )- батько відомої в Україні нашої землячки лікаря-педіатра у Києві Галини Тебенчук- презединстського степендіата, про яку ми раніше розповідали. Дякуємо мешканкі нашого міста Ларисі Цимбалюк, яка поділилася випискою з метричної книги церкви за 1916 р. про народження 17 вересеня і реєстрацію 15 жовтня її родички Віри , Лілії Саленко, яка передала виписку з церкви про вінчання рідних та журналістці Олені Удвуд про цікаві дослідницькі матеріали, опубліковані в газеті «Ріа- Козятин», якими ми скористались у своїй діяльності .
Директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич

вівторок, 8 листопада 2022 р.

 

Доторкнулись до історії і зробили на пам’ять оберіг

 
Доторкнулись до історії і зробили на пам’ять оберіг
  • Весело та незвично провели учні 5-Б класу ліцею останній день осінніх канікул.
  • Разом із класним керівником діти завітали до музею історії міста, де не лише дізналися, як прасували без праски і побачили старовинний фотоапарат, а й самі спробували себе в ролі фотографів і фотомоделей.
  • Після чого школярам провели цікавий майстер-клас

У п’ятницю, 4 листопада п’ятикласники ліцею разом із класним керівником Оксаною Нікішиною та соціальним педагогом Тетяною Лясківською прийшли до Музею історії міста. На них чекає майстер-клас із виготовлення ляльки-мотанки. Але спершу екскурсія музеєм.

— Пропоную вам завітати до хати, яка має клямку, — каже директор закладу Лілія Макаревич. — Колись хати навіть не закривалися. Всі були бідненькі, ні в кого не було що красти. У кожного була замкнена скриня. Тому двері просто підпирали дрином, віником або поліном. Це означало, що господарів немає вдома. У нас немає віника, значить будемо заходити.

Учні потрапляють до зали, де відтворений інтер’єр селянської хати періоду після Другої світової війни. Тут все як по-справжньому — і ткацький верстат, і образи, які в давнину вішали в кутку, що дивиться на схід. Приміщення невеличке, тож дітям доводиться розділитися на дві групи. Поки частина слухає екскурсію, підгрупа під номером два, щоб не нудьгувати, разом із соціальним педагогом робить фото на згадку біля тину у попередній залі.

Перевтілилися в персонажів фільму

— У кожній селянській хаті була колиска, в якій колисали дитину, — показує Лілія Макаревич. — А ось опиначка. В ній виросло три покоління діточок. Кожну дитину загортали в опиначку, коли виносили на вулицю.

У люльці лежать ще й ляльки. Одна з іграшок незвична — двостороння. З одного кінця лялька сумна і в фартушку, а з іншого — в сукні і з короною. Наче героїня відомої казки «Попелюшка».

Показали дітям знаряддя, яким в давнину прасували, та бантину, на яку вішали одяг. В іншому кутку селянської хати піч. З-під засуву видніється світло.

— Чому в плиті щось мигає? — запитують діти.

— Тому що вона горить, — відповідає директор музею. — У кожній хаті горіла плита і взимку, і влітку. Влітку спека на дворі, але піч обов’язково горіла, тому що потрібно було зварити їсти.

Перед тим, як перейти до наступної зали, Олексій дзвонить у бронзовий дзвіночок над дверима.

— Тепер зайдемо в гості до заможної людини, яка проживала у Козятині, — каже Лілія Макаревич.

Двері відчиняються і юні відвідувачі потрапляють до зали, де з одного боку відтворено інтер’єр житла Віктора Іванова, режисера, який зняв відому комедію «За двома зайцями». Директор музею запропонувала дітям перевтілитися в образ персонажів кінострічки. Школярам дуже сподобалася ця ідея. Сукні міряти не стали, а от капелюхи одягнули і наробили багато фотографій.

Друга частина зали присвячена Давиду Шварцману, який сто років тому мав у Козятині своє ательє. Тут учні зазирнули в об’єктив старої фотокамери, якою колись користувалися фотографи.

У наступній залі Лілія Макаревич розповіла юним відвідувачам про козятинчан, які прославили місто. А у виставковій залі на школярів чекали картини місцевого художника Геннадія Мацко.

Діти не лише із захватом розглядали полотна, а й робили багато світлин.

Ляльки бувають різні

 

Аби у кожного залишився подарунок у пам’ять про цей день, науковий співробітник музею Наталія Баштова підготувала для п’ятикласників майстер-клас.

— Пропоную зануритися в ті часи, коли люди ще не вміли читати й писати, а візерунками на писанках передавали свої побажання, робили ляльки-мотанки і дарували їх, — каже Наталія. — Сьогодні ми зробимо ляльку мотанку, яку можна буде класти під подушку, замовляти бажання, носити з собою в кишені чи покласти до торбинки. Це може бути захисна лялька-мотанка. Той сенс, який ви будете вкладати, коли будете мотати, стане притаманним вашій ляльці. Якщо це буде мрійниця, якій ви будете замовляти мрії, ви ховаєте її собі біля ліжка чи під подушку, а берегиньку можна показувати всім.

— А можна зробити так, щоб була мрійниця-берегиня? — питає Даша.

— Можна, — відповідає майстриня. — Але ця мрійниця буде стояти у тебе в потаємному місці. Є певні вимоги до кожної ляльки. Є ляльки на здоров’я. Раніше коли хворіла дитина, робили простеньку ляльку-мотанку зі старого дитячого одягу. Мама клала її під подушку і щойно дитині ставало трішки краще, ту ляльку одразу спалювали і вірили, що хвороба перейде на ляльку і разом з нею згорить. Тому ляльки бувають різні. І кожна ваша лялька буде індивідуальна і незвична, не схожа ні на що.

Учні разом з викладачами сідають у півколо. На столі біля кожного ножиці і котушка ниток. Усім учасникам майстер-класу Наталія Баштова разом із Тетяною Лясківською роздають пучки вати і квадратики білої тканини. Із цього робитимуть голову, руки і тулуб ляльки.

— Згадуємо зиму — робимо кульку, — каже Наталія. — Беремо шматок вати, не маленький, бо у нас має бути цупка кулька і починаємо робити голову. Не робіть її маленькою, тому що ми хочемо бути розумними.

Після того, як кожен зробив кульку, учасники майстер-класу кладуть тканину по діагоналі, трохи нижче лінії середини ставлять кульку і накривають зверху тканиною.

— А тепер ми будемо вчитися головному руху мотальників, — продовжує майстриня. — Беремо ляльку в одну руку, нитки в другу, зробили під головою одне коло, зловили нитку, а тепер від себе починаємо мотати.

— Що далі? — питають діти.

— Нитку відриваємо або відрізаємо, — відповідає Наталія.

— А воно не розв’яжеться? — здивовано питають діти.

— Ні, — каже майстриня.

Робили хустки і бандани

Наступний етап вже дещо складніший — потрібно зробити долоньки. Майстриня витягує тканину під головою ляльки в протилежні кінці — це руки мотанки. Щоб зробити долоню, із самого краєчку вона складає тканину так, наче робить паперовий літачок, а потім туго мотає ниткою.

— Іншу руку робимо так само, але обо’язково перевіряємо чи обидві рівні, — навчає майстриня, бере свого помічника — рудого кота, вдягає на руку і каже, — а зараз ми підемо перевіряти, хто тут байдики бив.

Але ніхто не байдикував — усі працювали. У когось вийшло зробити руки з першого разу, комусь довелося попросити допомоги. Далі трохи простіше завдання — намотати нитку на рівні талії, а потім — навхрест на верхній частині тулуба.

— На цьому етапі з ляльки-мотанки, яка має тулуб, можна зробити янгола, — розповідає Наталія Баштова. — Для цього береться шматочок тканини, складається навпіл, потім гармошкою і виходять крила. Вони примотуються до тулуба і ви маєте янгола.

Тепер учасникам майстер-класу роздають квадрати кольорової тканини. Це буде одяг. Дівчата отримують ще й мереживну стрічку, з якої можна зробити фартушок. Майстриня показує, як робити спідницю. Тканину Наталія розміщує на рівні талії лицевою стороною до обличчя ляльки так, щоб матерія закрила тулуб мотанки. Один край тканини кладе на інший, туго примотує ниткою, а тоді опускає тканину донизу. Зрозуміти послідовність дій із першого разу доволі складно, тому довелося показувати процес двічі. Фартушок примотують подібним способом — стрічку кладуть лицевою стороною на рівні талії, щоб вона закрила тулуб, примотують і опускають.

Коли одяг готовий, залишається оздобити мотанку. Наталія бере до рук пакет із різнокольровими стрічками. Це викликає у дітей шквал емоцій — вони метушаться, аби встигнути взяти вподобану стрічку.

— Зі стрічки можна намотати пояс, — дає пораду майстриня. — Дуже раджу залишити вервечки. Раніше сила жінки була у волоссі, яке ховали під хустинку, в поясі і в намисті, тому було багато низок. Тож якщо в’яжемо поясочок, залишаємо хвостики. Також можна стрічку пов’язати на ручки і зробити декілька кольорів.

Ростік вирішив своїй ляльці зробити широкий пояс. Вийшла справжня бойова мотанка.

Останній етап — покрити голову. Для цього беруть менші шматочки тканини. Дівчата пов’язали на голови мотанкам хусточки, а хлопці зробили бандани. На цьому майстер-клас завершився. Кожен пішов додому не лише із гарним настроєм, а й із оберегом.

 https://kazatin.com/Kult-podii/dotorknulis-do-istoriyi-i-zrobili-na-pamyat-oberig-11708461.html?fbclid=IwAR2kuDkT_CMvDuxED4

четвер, 27 жовтня 2022 р.

Кому ми завдячуємо появою містечка та міста Козятин.

 


Єдиним на даний час джерелом, яке відкриває дану сторінку історії міста залізничників є Словник Королівства Польського та інших слов’янських країв, т. 4 за 1883 р.
На сторінці 543 польською мовою вказано: Козятин (давня назва Гуйва)… містечко затверджене 7 липня 1874 р. стараннями М. Васютинського. Продане це село Юзефом Рожнятовським Мар’янові Васютинському власнику маєтку з 1 червня 1856 р.. про що записано в актах київської цивільної палати .
Хто ж дана постать на теренах нашої місцевості?

Найбільше інформації нам надає краєзнавець, історик з Козятина Микола Купчик у авторський книзі «Стежками Тимка Падури» хронології та географії життя і творчості, яку можна взяти в міській бібліотеці або ж почитати в музеї. Своїми дослідженнями цьогоріч він ділився під час участі в Міжнародній вебконференції на початку червня, приуроченій польсько-українському музиканту, поету Тимошу Падурі, що проходила у м. Кременці.


Автор книги Микола Купчик передає 2 екземпляри до музею..



Повне ім’я землевласника села Козятина Маріан-Іосиф-Каясантій, Йосипа син Васютинський.
Народився в січні 1820 р. в с. Кутищі Вінницького повіту Подільської губернії, помер 25 травня 1894 р. , похований в Козятині на католицькому цвинтарі. Його прізвище було виявлене на погребальній плиті старого католицького кладовища і занесене на пам’ятну стелу біля костелу Матері Божої Доброї Ради.
Походив він із давнього шляхетського подільського роду братів- козаків Васют – Мирона і Єлисея , вихідців з Галичини, які заснували біля Чорного шляху два хутори. Вони перетворилися з часом у село Лихова або Лугова, а пізніше у Васютинці Літинського повіту . В період володіння Баром королеви Бони адміністрація замку найняла їх для захисту шляху до міста від набігів татар. За військову звитягу вони отримали шляхетські звання, герб Радван і були винагороджені землями та нерухомістю.

Гербова печатка


Батько Мар’яна Йосип орендував с. Малі Кутищі . Мав з дружиною Ельжбетою 6 дітей- п’ятеро синів і доньку Розалію. Набув дворянського чину 4 грудня 1842 р. й внесений в шосту частину родословної книги дворян Подільської та Київської губернії як Васютинський - Лехно.
Другий син після старшого брата Маріан, навчався у Варшаві, займався на батьківщині рільництвом, спочатку в орендованому у графів Ржевуських маєтку, а пізніше в особистому придбаному селі Козятині. Дослідник зазначає, що дякуючи щасливому збігу обставин, була закладена залізнична станція Козятин, яка з часом зросла і перетворилася у прибуткове , розвинуте містечко.
У місцевої шляхти Бердичівського повіту поміщик- землевласник , як дворянин з видатними здібностями і прямолінійним характером, користувався особливим авторитетом. Не одноразово обирався депутатом до Київського дворянського зібрання, а згодом і делегатом до Київського Комітету селянства. До кінця життя був членом ради Київського рільничого Товариства та маршалком Бердичівського повіту.
Освічений, працьовитий, скромний, ощадний і вимогливий до себе самого. Не шкодував ні праці, ні часу, ані серця, допомагав нужденним. Гарно вмів писати , друкувався в тодішніх часописах. Є автором історичних нарисів про населені пункти Гурівці, Махаринці Волоські, Мала Клітинка, Острожани, Головчинці, Росоховатевець, Васютинці в вище згаданому Словнику Королівства Польського. Любив літературу, поезію, музику, історію, знався в мистецтві . Саме ці захоплення поєднали його з товариством одинокого літнього Тимоша Падури . Поет і музикант на обійсті Маріана знайшов свій вічний спочинок у 1871 р.. Коштами власника Козятина видано по смерті вірші й пісні поета , виготовлено мармуровий барел’єф авторства відомого скульптора Віктора Бродського . Похованням у с. Махнівці товариша теж сам займався. Маріана Васютинського вважають першим біографом Тимка. У м. Познані вийшла 1875 р. його книжка «Правдивий життєпис Томаша Падури».
Листувався з Михайлом Грушевським й ймовірно вони були знайомі, так як Михайло студентом відвідував часто діда з бабусею у Сестринівці й приїздив з ними в ті часи в село Козятин .
Знаний був М. Васютинський у Південно- Західному краї і як меценат. За його підтримки побудована школа , млин , цегельня, винокурня, розвивалась залізниця й навколишнє містечко.
Він не мав власної родини, виховував дітей брата. Теклю (передчасно померла )та зробив спадкоємцями свого брата з племінниками, один із яких був Антон Людвигович Лехно- Васютинський, який отримав у право власності після 1894 р містечко і село Козятин.


Будинок Маріана Васютинського в селі Козятині, де помер поьсько- український поет і музикант Тимко Падура.
Відтворила не якісну чорно- білу копію репродукції художниця Тетяна Куліш і подарувала Музею історії міста Козятин.

В особистому житті Маріану не таланило. Небога засновника нашого містечка Ф. Вольська згадувала, що він мав позашлюбного сина від графині Потоцької, який отримав на його кошти чудову за кордоном освіту, але з часом спився. Колись мав симпатію до п. Янковської, але вона любила іншого.
На території с. Козятина й досі збереглися 2 муровані споруди - залишки від великого господарства Лехно- Васютинських.
А тепер подумайте, варта особа Мар’яна Васютинського уваги козятинців, чи ні. На мою думку, було б доречно розмістити у центральному парку на гранітних глибах таблички з сучасним висвітленням подій історії, зокрема: « Козятин отримав статус містечка 7 липня 1874 р. завдяки клопотанням землевласника Мар’яна Васютинського» або ж «6 серпня 1892 р. Михайло Грушевський юнаком сповідався священнику Козятинської церкви Святого Луки Павлу Завадінському», ще «В Козятині перебував у грудні 1918 р. голова Директорії УНР Симон Петлюра ».
Підготувала директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич.