Дари музею.

 До КЗ « Музей історії міста Козятин» завітала не звичайна гостя.

Вона правнучка інспектора Південно- Західної залізниці, фотографа – любителя з Козятина Іоанна Захаровича Приходька (24.04.1885-07.08.1961). Про нього ми писали влітку цьогоріч в ЗМІ і в мережі Інтернет. Він залишив нащадкам і Козятину цікаві й рідкісні мало відомі фото споруд і вулиць початку 20 ст, поділився своїм захопленням і залишив досить цікаві й рідкісні листівки початку 20 ст., які ми ніколи не бачили.

                                      Дивовижні листівки столітньої давнини.

   Дама сидить з закритими очима, а коли підсвітити зі звороту, вона відкриває очі.

   Дама лежить і рел'єфне зображення на чисто білій листівочці, але коли підсвітити зі звороту, то на тому місті загорається свічка з  вогником або  з'являється кольорова штора .

Гостя, Віра Володимирівна Кухарчук- Приходько, уродженка 1956 року, зростала у гурті разом з п’ятьма братами і сестрами, вона із сестер близнят - Віра та Ольга. Разом якось принесли до музею матусин капелюшок з вуаллю. А зараз пані Віра поділилася знахідками з домашньої скарбниці, які бережно зберігали в родині до цього часу. Це речі, які носила й користувалася мама  п’ятьох дітей Лідія Іванівна Приходько (05.04.1923-13.07.2015). Вона полишила цей світ на 93-у році життя. Тому ці милі речі й досі зберігають матусину енергетику. Пані Лідія була модницею, полюбляла і могла дозволити собі красивий одяг, предмети побуту і бережливо до них ставилася. Передала ці властивості характеру своїм дітям.

Цього разу пані Віра поповнила музейну колекцію окрім капелюшка, ще й коричневою маминою сукнею , приблизно 1940 -1950-х років із натурального крепдешину, пошитою на дому кравчинею.

Принесла прозору капронову блузу, з гаптованим шовком комірчиком, популярну в період маминої молодості.

Здивувала касетною телеграфною стрічкою, яку вставляли у друкарську машинку і друкували телеграми на телеграфі (в приміщенні музею розміщалася колись земська пошта). Також до наших фондів поступили від родини панчохи нейлонові білі 1950-х років зі стрілками, ймовірно, весільні, ні разу не вдівані зі штампом чорнильним.

Також передала пані Віра вишитий рушничок на полотні з плетеним в ручну мереживом і вишитими ініціалами вишивальниці та словами вітання,   виготовленим на початку 20 ст. в юності на подарунок  бабусею Вірою Якимівною Приходько, в дівочості Суською (07.04.1903-04.01.1990). До речі, ймовірно, у пані Віри могли бути родичі у Києві Суські, які володіли асфальтовою фабрикою «С. І. Суський і К.». Вони торгували асфальтом та толлю, який зберігся в деяких місцях на тротуарах м.Бердичева до цього часу. Підтвердженням тому є подаровані Іриною  Ларіоновою 2 металеві  таблички з роком облаштування асфальту "1913" і  рекламною назвою фабрики.

Реклама заводу  у газеті "Киевлянинъ". 1901 р. №124. за 6 травня

 Подарувала також пані Віра красиве покривало плетене на ліжко прабабусею Колядою Олександрою, вишиту у квіти доріжечку для дивану , популярні в 70-і роки у   домашньому побуті, два комірчика – плетений гачком з бавовняних ниток і з крепдешину з гаптуванням. 

Ще ряд речей гостя передала в гарному стані зі своєї молодості- це капронові , майже нові хустинки й модну у 1970-ті газову японську хустинку з люрексом. Верхом колекції речей , які поступили до музею , стала тендітна річ, але край необхідна , це - чорна сіточка , немов павутинка, яка тримала форму на голові модної у 1960-х роках зачіски бабети.

Щиро вдячні Вірі Володимирівні і родині за збережені і передані нам дари.

Звертаюся до всіх мешканців територіальної громади, не викидайте на смітники залізничний  службовий одяг, сукні, ридикюлі, пальчатки наших бабусь. Ці речі можуть допомогти з часом відтворити епоху, в якій жили наші пращури.

Директор КЗ «Музей історії міста Козятин» Лілія Макаревич

До 90-х роковин пам'яті жертв голодомору.

 «Запали свічку» — вшануй пам'ять жертв голодоморів.

Цьогоріч 25 листопада відзначається День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. Відзначається він Указом президента Віктора Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 називається «День пам'яті жертв голодоморів».

Частина українських істориків та громадських діячів вважає за доцільне відзначення четвертої суботи листопада як «Дня пам'яті жертв Голодомору». На сьогодні в Україні на юридичному та законодавчому рівні статус «Голодомор» має лише геноцид 1932—1933 рр. Події 1921—1923 рр. та 1946—1947 рр. кваліфікуються як масовий голод, геноцидний характер якого наразі не доведено, а отже, від вживання слова «голодомори» в множині нівелюється поняття Голодомору 1932—1933 рр. як «геноциду».

З цієї нагоди в Музеї історії міста Козятин з 21 листопада організовано виставку "Жахи голодоморів 1932-1933 років ".На ній представлено спогади очевидців - земляків про ті жахливі роки, які довелось їм пережити. Усі свідки вже пішли у потойбічні світи. Їх спогади є краплиною великої трагічної історії українців тоталітарного радянського режиму.

Записані вони у 2006 р. рукописно Музеєм історії міста Козятин за сприяння віділу внутрішньої політики в особі Тетяни Куніцкої та відеозйомкою методистом міського будинку культури Сергієм Ткачуком.

Нещодавно у музей поступив цікавий експонат .

Із Козятинського терцентру до музею принесли трилітрову банку законсервованого у 1995 році хліба. Запасалися сухарями подружжя Третяків Ольга Іванівна ,1925 року народження з чоловіком Феодосієм Лукичем, 1927 року народження. Сімейна пара пережила голод і до цього часу , як робили батьки, завжди заготовляли харчі про запас. Це у українців вже на генному рівні. Зберегла законсервований хліб і передала до фондів музею донька Паламарчук Тетяна Феодосівна, яка в свій час працювала заступником директора Козятинського терцентру. Як зазначила пані Тетяна, що одну із банок вона якось відкрила і звідти по всьому приміщенню розповсюдився хлібний свіжий аромат.

Щиро дякуємо.

Запрошуємо до музею, щоб відвідати виставку і пом'янути наших пращурів, дізнатися про жахливі моменти, які вам мало відомі.

105 років тому. До річниці завершення I-ї Світової війни.

                                                        Події в Козятині

Минуло105 років   з часу  закінчення І-ї Світової війни.

 

                             Козятин квітень 1918 р. Ешелон з пораними біля шпиталю.

 Вона  тривала 4 роки. Розпочалася  28 липня 1914, а завершилась 11 листопада 1918 р. підписанням угоди про припинення військових дій  між Антантою і Німеччиною. ЇЇ наслідки: понад 10 млн. життів, в тому числі від 500 тис. до 1.5 млн. етнічних українців та інших мешканців України, які  полягли , воюючи з обох ворожих сторін – Російської і Австро-Угорщини..

 

КЗ «Музей історії міста Козятина» нараховує в музейних фондах  в даний період понад  5 000  предметів, документів, світлин  . Найціннішими серед них вважається  колекція листів та  світлин козятинської  родини Смірнових. Передав нам їх спадкоємець і нащадок роду  Салєнко Павло Олексійович.  Він зберіг  колекцію листівок полеглого в   I-й Світовій війні  пращура, уродженця Козятина , юнкера, а  пізніше прапорщика  Миколи Івановича Смірнова (7.05.1897-8.09.1916).

 

Батько  автора рукописних  листів міщанин  Смірнов Іван Захарович (26.03.1853-24.11.1919 р.) приїхав в Козятин з дружиною Марією Олексіївною на початку ХХ ст.. із Холма. Служив прикажчиком у лавці, про що свідчать записи в блокноті, який передано  до музею.   В ньому глава  родини робив з 1888 р. різні нотатки , в тому числі і записи про народження дітей, імена їх хрещених батьків ,  зокрема,  і полеглого у I-й Світовій війні  сина Миколая. Він зростав разом з  чотирма братами і сестрами Федором, Василем, Клавдією, Оленою, п’ята сестра Марійка померла через 2 місяці після народження. Микола закінчив  Козятинське вище  залізничне  чоловіче  училище. Щоб вступити  в Козятинський учбовий заклад у 1907 р. за  учня поручився  рідний брат одинак, залізничник Федір ,1887 року народження. Він  служив   з 1905 р. телеграфістом, а пізніше начальником телеграфу і мав гарну зарплатню.  Саме тому Федір Смірнов гарантував оплату навчання в закладі і відповідав за поведінку учня  в учбовому закладі.  До заяви, яка теж  представлена у   вітрині в музеї, додається довідка про зарплатню поручителя. Проживала родина на вулиці Новоселецькій №65.  Ще й досі   цей  житловий будинок зберігся.

 

 Після училища  Микола обрав військову кар’єру і вступив до  ІІ-го Київського військового училища. Саме листування з батьком і  сестрами допомогло нам відтворити життя та побут майбутнього військового офіцера    учбового закладу, взнати розпорядок дня, про дисципліну і  відпочинок майбутнього офіцера - воїна. Харчування в закладі було чотирьох разовим , видавали 2 костюми- військовий вихідний і стройовий. Шинель коштувала дуже дорого - 38 руб.  Юнак замовив  рідним вовняні панчохи , портянки  і пальчатки теплі, тому що  це були дефіцитні речі . 9 вересня 1915 р. нашого 18-річного земляка було посвячено в  юнкера в чин  штик – юнкера артилерії, призначено до  4-ої роти 4-ого взводу та  видано йому  рушницю.  З листа ми взнали, що училище знаходиться в районі трамвайного маршруту Царська площа (сучасна Європейська), Печерськ, вулиця Трипільська. Листи писалися на спеціальному аркуші зі значком учбового закладу, в котрих він  сповіщав своїх рідних про військову муштру, про тренування на стрільбищі і  його  результати стрільб. 

 

З одного із  листів Миколи ми дізналися , що училище  планували  перевести  до Росії, наприклад, в Москву , але батальйонний командир, відвідавши місце , визнав його не придатним для розміщення  юнкерів.  В листах юнкер пише, що  в період війни були в дефіциті чорнило, ручки, добротні речі. Тому , штани та чоботи перед призначенням у діючу армію, він вислав посилкою додому в Козятин зазначивши, щоб рідні зберегли одяг , бо купити його  у 1915 році було не можливо. Пізніше листи йшли вже з вокзалу Миколаєва, звідки юнкера  разом з курсантами  доставили пароходом у Сімферополь. 1 січня 1916 року юнкеру присвоєно офіцерське звання прапорщик.  Наступні  листи були адресовані на батьківщину зі станиці Камєнскої Донської волості 276 піхотного запасного полку 11 роти. Впродовж усього часу Микола слав перекази батькам у сумі 50 руб, отримуючи зарплатню, вже , як прапорщик і  хвилювався з причини хвороби матусі. Останній  переказ і короткий лист батьки отримали  вже з діючої армії 409 Новохоперського полку, польова пошта №53. А сестрі Олені  у листі  від 22. 08.1916 р. він написав, що  їх починають брати на фронт.

 

Через 2 тижні , 10 вересня батько в містечку Козятині  отримав сповіщення від полкового священика –капелана Аркадія, що його син загинув від важкого поранення розривною  австрійською кулею .  В листі запропонували забрати  тіло  померлого  офіцера.   Батько  відписав капелану  , що не має можливості  й коштів  привезти тіло сина додому  і попросив поховати його  там, де він помер. Миколу Смірнова  було захоронено  з почестями   біля православної церкви на  цвинтарі.    Останній запис у пам’ятній книжечці  глави родини Івана Захаровича –«.. сынъ Николай смертельно раненъ въ бою в Карпатахъ , на Буковине , в деревне Мойдовке, около деревни Селятин». Родина Смірнових втратила у 1-ій Світовій ще одного сина Василя Івановича Смірнова, який зник безвісти.

 

Крім трагічної долі військових  цієї родини, яких фото знаходяться у залі «Звитяги та мужності наших земляків», у фондах  зберігається велика колекція  фотографій родини Смірнових. Усі діти на фото, як в маленькому віці, так і пізніше, вже у дорослому житті,  студентські та шкільні роки. Всі  вони виготовлені у фото ательє Д. Шварцмана.  Є у нас оригінал документу купчої  землі та будинку  у місцевого землевласника Антона Лехно- Васютинського.  На вітрині розміщено запрошення на вінчання до церкви  залізничної Вознесіння Господнього доньки Смірнових Олени Іванівни, уродженки м. Ковеля . 23.04. 1889 року, про що свідчить метричний запис у   виписці  Ковельського  Воскресенського   Собору. Вінчання  відбулося 25липня 1907 р. з сиротою Салєнко Мефодієм Кириловичем, котрий працював наглядачем споруд на залізниці, а пізніше з 1918 по 1920 роки   викладачем співів в нашому залізничному училищі, про що  свідчить документ у музеї.

 

 

Директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич

 

 

Музей історії міста Козятин отримав бандероль із Києва.

 

                                                Продовжуємо отримувати подарунки.

Сьогодні  принесли  бандероль з книгою із м. Києва і  листом від мешканця  столиці  Тараса Чабана.  В ньому   син поетеси  та  філолога надсилає нам  збірку поетичних та прозових творів уроженки Львівщини    Зіновії Гринах-Чабан.  У книзі на 128 сторінках    «Твої сліди» можна ознайомитися з  віршами-роздумами, коротенькими ессе написаними  в різні періоди життя авторки , що вийшла накладом 1000 примірників у м. Києві. Пані Зіновія – авторка творів народилася у 1940-у році в м. Броди на Львівщині. Там минули дитинство і юність. Деякий час працювала учителем математики, друкувалася в місцевих ЗМІ.  На більшості сторінках описані прозою та віршованими строфами ті події, що довелось почути або пережити самій.

 Вищу освіту  отримувала у Донецькому університеті, закінчивши механіко-математичний факультет. Працювала на Новокраматорському  машинобудівному заводі інженером. В період становлення української державності викладала українське народознавство і  мову та літературу в «Першій українській гімназії міста Краматорська». Керувала міським літерним об’єднанням «Донецькі плини». У  передмові член Національної спілки журналістів України редактор літературно-краєзнавчого журналу «Брідщина» Богдан Зробок цитує авторку: «Доля дала можливість пізнати мені всю Україну. Вона для мене дорога і єдина».

Зіновія  Гринах –Чабан має великий життєвий досвід, багато зустрічей та прощань , тому й  створила  проникливий погляд у саму сутність  української минувшини та сьогодення.

Авторка книги сьогодні пенсіонерка і проживає   на Львівщині  під містом Бродами на своїй батьківщині , в  рідному хуторку :

«Я повертаюсь знов від поверхівок

До хуторів і до сільських доріг.

Нема рідніше батьківських домівок,

Як найдорожчий батьківський поріг»

Львівянка звертається до нас з закликом : « Туліться, люди, до землі,

                                                                                    Як тулиться дитя до мами.

                                                                                     І буде хліб вам на столі,

                                                                                     Вино і коровай , так само.

                                                                                      Горніься, люди, до землі,

                                                                                      Земля вкраїнська щедра й мила,

                                                                                      То тільки часом, по війні,

                                                                                      Червоним маком нам родила»

Тут є життєві історії, зокрема і про жахи Голодомору 1932-1933 років, 90-у річницю  трагедії  якого ми незабаром поминатимемо. Згадує авторка і про УПА, яка діяла на теренах її рідної землі в другову світову війну.   Сліди  життя  Зіновії  відображені в  її віршах, споминах , нотатках і   є наша історія, яку переживає український народ з прадавніх княжих часів і до кривавого сьогодення. Родина передає книгу, щоб доповнила музейні фонди та діючі  виставкові експозиції КЗ «Музей історії міста Козятин» про історичні події   в  Україні з досвіду  життя учительки української мови та літератури, поетеси, дописувачки, інженера , пенсіонерки Зіновії Гринах-Чабан.

 

Директор  КЗ «Музей історії міста Козятин»                                                  Лілія Макаревич

 

                                                                                       

 

 

 .