Книга пам'яті: "Герої-захисники з Козятинщини"

 

Полеглі воїни - Герої під час АТО на Сході України

Загиблі земляки в АТО.

Чорноус Володимир Михайлович

(21.07.1988 – 19.07.2014)

Капітан, командир зенітно-ракетного взводу роти вогневої підтримки військової частини А 1778.  Ужгородського 128 -го гірсько-піхотного батальйону.

Нагороджений: Орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Нагрудним знаком «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно). Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). У 2014 році присвоєно звання «Почесний громадянин м. Ужгорода» (посмертно). У 2017 році присвоєно звання «Почесного громадянина м. Козятина» (посмертно).

Народився в 1988 році в селі Панасівка Козятинського району. А вже через рік родина переїхала жити до с. Перемога. Володимира виховували бабуся та дідусь по батьковій лінії. Нині ні бабусі, ні дідуся вже немає в живих.

Хлопець з 1995 по 2005 роки гарно вчився в школі. Був активним і цілеспрямованим. І вже у перший рік по закінченні навчання вступив до військового вузу у Харківський університет Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. З 2009 року пішов на контрактну службу у в/ч А 1778, 128-го гірсько-піхотного батальйону в місті Ужгород. Все, чого добився у житті – це ціною власних зусиль і старання. Отримав кімнату в гуртожитку, одружився з коханою Катериною. Народився у 2013 році син Владислав.

10 березня 2014 року добровольцем пішов у зону АТО в якості командира зенітно-ракетного взводу роти вогневої підтримки. Під час виходу штурмової групи з району аеропорту у місті Луганську 19 липня 2014 року молодий офіцер загинув від вогнепального поранення голови. Похований у рідному селі дружини Катерини Козятині.

В селі Перемога, де пройшли дитячі та шкільні роки загиблого героя 18 липня 2015 року на фасаді рідного будинку, та 30 вересня 2014 року на приміщенні школи, де навчався патріот, відкрито меморіальні дошки. Його ім'ям названа одна із вулиць села. Вдова загиблого Катерина теж стала військовослужбовцем. Після прийняття присяги, у званні молодшого лейтенанта, служить у Київському військовому обласному комісаріаті на посаді офіцера відділення та комплектування призову.

Указом Президента України від 21 жовтня 2014 року "За особисту мужність і героїзм виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), нагороджений медаллю "За оборону Луганського аеропорту", медаллю Святого Рівноапостольного Великого князя  Київського Володимира.

Рішенням сесії Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).

Командуванням військової частини загиблому офіцеру присвоєно звання "капітан" (посмертно).

Ужгородська міська рада посмертно нагородила Володимира Чорноуса орденом "Почесний громадянин міста Ужгорода".

30 вересня 2014 року  на  приміщенні школи, де навчався патріот, відкрито меморіальну дошку.

                                                                                      

18 липня  2015 року на фасаді рідного будинку в с. Перемога відкрито меморіалу дошку.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Лобжин Олександр Володимирович

( 28.05.1990 - 25.08.2014)

Лейтенант, командир взводу, Волинської 51-ї окремої механізованої бригади.

Нагороджений: Орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Нагрудним знаком «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно). Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).

2 квітня Козятинщина прощалася з загиблим земляком під час АТО на Сході України. Йому було лише 24 роки. Він служив молодшим лейтенантом 51-ї окремої механізованої бригади та брав участь у боях за Іловайськ. 9 квітня став добровольцем 51-ї Волинської окремої механізованої бригади, яка зазнала жахливих втрат вже з перших місяців АТО. Пройшов трьохтижневу підготовку на Рівненському полігоні.

7 травня відбув у службове відрядження в складі 3-ї зведеної БТГ для виконання бойових завдань в зону АТО. Служив зв'язківцем у званні молодшого лейтенанта. З 9 травня по 25 серпня 2014 року побував у самих гарячих точках Донецької с. Комарівка, с. Кутейникове, смт. Старобешеве, с. Дзеркальне) та Луганської ( с. Варварівка, м. Сєвєродонецьк) областей. В серпні отримав звання лейтенанта. Зв'язок із бійцем було втрачено ще 25 серпня 2014 року, а у жовтні цього ж року його поховали у братській могилі, як тимчасово невстановленого захисника України на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровщини. Пізніше було з'ясовано, що загинув боєць 25 серпня 2014 р. під час виходу , так званим "зеленим коридором", з Іловайського котла в с. Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області. Особу загиблого вдалось встановити лише за допомогою експертизи ДНК, результати якої стали відомі лише 29 березня 2016 року. Перепохований захисник вітчизни з особливими почестями на батьківщині у селі Перемога Козятинського району.

Народився загиблий патріот у Вінниці, згодом родина переїхала до с. Перемога. Виховувався в родині педагогів. Був ввічливим, чемним, стриманим. Любив спорт, подорожі та слухати музику. У 2007 р. закінчив з золотою медаллю Переможнянську школу. А у 2012 році отримав диплом Житомирського державного технологічного університету за фахом економіка та менеджмент. Водночас, з 2009 по 2011 роки, навчався в Житомирському військовому інституті радіоелектроніки          імені С.П. Корольова на кафедрі офіцерів запасу, де здобув звання молодший лейтенант та спеціальність інженер зв'язку. З липня по жовтень 2012 року працював менеджером по роботі з клієнтами у одному із відділень ПриватБанку, з серпня 2013 по квітень 2014 року - продавець- консультант в торговій мережі "O'STIN"( м. Житомир).

28 травня 2016 року на фасаді місцевої школи урочисто було відкрито меморіальну дошку та перейменовано на честь героя- земляка одну із вулиць села (Шкільна).,Рішенням 5 сесії 7 скликання Козятинської міської ради № 149-VII від 25.03.2016 нагороджено почесною відзнакою - нагрудним знаком «За героїзм і патріотизм»та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною" (посмертно). Рішенням 16 сесії 7 скликання Козятинської міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                                     

Ковальчук Віктор Євгенович

(08.12.1992– 31.08.2014 )

Лейтенант, командир взводу 80-ої окремої аеромобільної бригади. Загинув від смертельного поранення під час виконання бойової операції. 

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком "За оборону Луганського аеропорту" (посмертно). Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Нагрудним знаком Козятинської районної ради «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно). У 2017 р. присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятина» (посмертно).

Уродженець Узбекистану, після переїзду з батьками на Козятинщину, навчався в СЗШ № 4. Після 9-го класу вступив до Миколаївського військово-морського авіаційного училища ім. С.О. Леваневського. Згодом, вступив до Львівської академії сухопутних військ на факультет аеромобільних військ і розвідки, який пізніше перевели до Одеської академії. Віктор був дуже цілеспрямований, військовий, відчайдуха, жив постійно з жагою до навчання, спорту, перемог.
Перебував добровольцем у зоні АТО з 28 травня 2014 року. З 1-го по 23-є серпня приймав участь в обороні Луганського аеропорту. А загинув 31 серпня в населеному пункті смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області. Причина смерті – несумісна з життям тупа травма тіла. Похований в селі Козятині.
Як стало відомо, матеріальну допомогу, яку надала держава по смерті сина, мати Ірина та батько Євген передали пораненим військовим у зоні АТО.

Указом Президента України №270, 2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком "За оборону Луганського аеропорту" (посмертно), Почесною відзнакою Козятинської міської ради - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).
2 червня 2017 р. присвоєно звання Почесний громадянин міста Козятина.

31 серпня 2014 року на фасаді Козятинської школи-ліцею, в минулому СШ № 4, де навчався загиблий Віктор Ковальчук, було урочисто відкрито в пам'ять про героя меморіальну дошку.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

      

   Наумов Вадим Олександрович
    (18.08.1992 - 01.09.2014)

Солдат, снайпер 3-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України.

Нагороджений: Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно). Нагрудним знаком «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).  Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно). Нагрудним знаком НГУ «За доблесну службу» (посмертно). У 2017 році присвоєно звання «Почесний громадянин м. Козятин» (посмертно). 

      Народився майбутній захисник України 18 липня 1992 року в місті  Козятині. Коли Вадиму виповнилося три роки батьки переїхали на Батьківщину батька у місто Воскресенськ Московської області. До 12 років виховувався російській родині, але змалку любив повторювати: "Я козак". Повернувшись в рідне мамине подільське місто залізничників, легко опанував українську мову. Закінчив СШ №2, вступив до Бердичівського коледжу промисловості, економіки та права, де освоїв спеціальність економіста. Вищу освіту одержав на заочному відділенні Вінницького торговельно–економічного інституту. Захоплювався музикою, грав на гітарі в козятинській рок-групі "Aros". Мама, Інна Сергіївна - педагог, виховала сина справжнім чоловіком: відповідальним, відвертим, сміливим відчайдухою, фізично загартованим, чесною людиною, патріотом своєї рідної держави. З дитинства захоплювався військовою справою, вивчав стрілецьку зброю, військову техніку.

За власним бажанням у квітні 2013 року пішов юнак на строкову службу до внутрішніх військ МВС. Проходив її у спецпідрозділі «Барс» військової частини 3027, що дислокувалася в с. Нові Петрівці на Київщині.

Взимку 2013-2014 років брав участь в охороні громадського порядку в Києві під час Революції Гідності. Під час подій на Майдані у Києві був травмований мітингувальниками. У березні, вже як військовослужбовець Національної гвардії України, ніс службу з охорони резиденції експрезидента Януковича "Межигір'я". Його спецпідрозділ було трансформовано у 1-у оперативну бригаду Нацгвардії. Коли розпочалися військові дії на Сході України, Вадим написав рапорт про бажання продовжити службу у зоні АТО, де брав участь з червня по липень 2014 року у якості снайпера 3-го батальйону оперативного призначення Нацгвардії на одному з блокпостів під Слов'янськом.Після повернення до частини та проходження навчальних зборів, Вадим вдруге подав рапорт із проханням направити його в район бойових дій. 26 серпня 2014 року прибув на місце призначення, а 28 серпня відбулися запеклі бої під Іловайськом.

Загинув 1 вересня під селом Василівка Старобешівського району Донецької області. Тоді на позицію нацгвардійців підступно, під білими прапорами на вантажівках з написом «Діти» напали бойовики. Розпочався запеклий бій. В наслідок цієї кривавої бойні серед нацгвардійців виявилося 9 поранених бійців, серед котрих і був наш земляк з Козятина. Він повідомив своєму командиру по рації, що тяжко поранений і чекає медиків. Коли прийшло підкріплення, то Вадима не знайшли. Його пошуки тривали ще три доби, але в районі бойового зіткнення слідів знаходження пораненого військовослужбовця так і не було виявлено. Лише через 3 місяці тіло було знайдено в одному із моргів Донецька зусиллями пошукової групи Національного військово-історичного музею України- ВГО «Союз- Народна Пам’ять». Останки нашого земляка сепаратисти погодились віддати рідним лише в обмін на свого. Смерть наступила в наслідок кровотечі від наскрізного поранення в стегно.

Ховали патріота рідної землі 23 грудня на цвинтарі села Козятина. В останню путь героя в цей день прийшло провести з почестями, крім рідних, багато земляків, друзів, побратимів, керівництва обласної, районної та міської влади.

Указом Президента України №176/ 2015 від 23 березня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України" загиблого Вадима Наумова нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

29 січня 2015 року, у День пам'яті Героїв Крут, у філіалі Національного військово-історичного музею Збройних Сил України на Чернігівщині відкрито виставку - реквієм на основі фотоархіву воїна - строковика НГУ Вадима Наумова.

Рішенням сесії Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року Вадима Наумова нагороджено Почесною відзнакою "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).

1 вересня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку в пам'ять про загиблого Вадима Наумова на приміщенні школи № 2, де навчався загиблий Герой.

А 9 липня 2016 року за підтримки і присутності народного депутата України Петра Васильовича Юрчишина відкрито пам'ятний знак Вадиму Наумову на перехресті вулиць (Червоноармійської) Незалежності та провулку (Колгоспного) Вадима Наумова. 2 червня 2017 року загиблому присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина".

1 вересня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку в пам'ять про загиблого Вадима Наумова на приміщенні школи № 2 , де навчався загиблий Герой.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Камзінов Шайдулла Хайруллович

(02.08.1975 - 02.10.2014)

Молодший сержант, командир бойової машини у військовій частині В 2830.

        Нагороджений: Орденом "За мужність"  III ступеня(посмертно). Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).

У чотири роки з батьками переїхав жити в село Зозулинці в родове обійстя діда та бабусі. Володіючи казахською та російською мовами, він швидко освоївся в громаді, вивчив українську мову. Проходив військову службу в Чернівцях. Повернувшись додому, отримав спеціальність елетрозварювальника. Незабаром одружився. Виховував двох дітей - сина Едуарда, донечку Ілону. Батьки – вчителі. Був працьовитий, наполегливий.  Подружжя турбувалося про дітей та батьків. Його долоні - це звичайні сільські мозолі від повсякденної праці. Працював на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі. Часом змінював місця роботи, шукаючи кращих заробітків. Захоплювався туризмом, підкорював вершину гори Говерли.

Напевно, він досяг би похилого віку, втішався б онуками, переймався б, як продати картоплю, що дати дітям. Та, на жаль, цього не сталось. Такий миролюбний характер його родини враз обірвався війною.13 серпня 2014 року був мобілізований до війська. Вся громада переймалася його долею. Купили все, що необхідно. У подальшому - полігон, навчання, стрільби.

10 вересня потрапив у пекло, облаштоване на землі із назвою "Донецький аеропорт", був командиром бойової машини військової частини В 2830.22 жовтня 2014 року під мінометним обстрілом, ризикуючи власним життям з побратимами по зброї, намагаючись врятувати мирне населення з-під вогню в районі Донецького аеропорту біля селища Піски (Ясинуватського району), Шайдула загинув від поранень не сумісних з життям.

Указом Президента України №282 / 2015 від 23 травня 2015 року "За особисту мужність і героїзм виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня(посмертно).

Рішенням сесії Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).

9 травня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку на приміщенні Зозулинецької сільської школи, яку закінчив в свій час загиблий Герой.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                       

                                       

Москалюк Олександр Васильович

(25 .02.1963- 14.10.2014)

Старший лейтенант, заступник командира роти з виховної роботи Вінницького полку Західного ОТО Національної гвардії України.

        Нагороджений: Орденом "За мужність"  III ступеня (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно). Медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно). Нагрудним знаком НГУ «За доблесну службу» (посмертно). У 2017 році присвоєно звання «Почесного громадянина м. Козятина» (посмертно).

Наш земляк народився в селі Заболотне на Крижопільщині. Там зростав, навчався закінчив із відзнакою Одеський технікум харчової промисловості. Потім проходив строкову службу на Чорноморському пароплавстві. Брав участь у збройному конфлікті на території Анголи (Африка) у складі підрозділу морської піхоти військово-морського флоту, де отримав два поранення та три контузії. Після звільнення в запас закінчив Вінницький педагогічний інститут. Здобув звання майстра спорту з лижних гонок і кандидата в майстри споту з боротьби.

У 1988 році одружився та переїхав жити з родиною в село Вернигородок. Працював учителем до призовної підготовки та фізичного виховання у Зозулинецькій середній школі, але згодом обрав кар'єру правоохоронця. З 1993 року проходив службу в органах міліції, спочатку оперуповноваженим в одному з райвідділів міста Вінниці, згодом - міста Козятина. З 1997 року працював два роки начальником карного розшуку. Водночас отримав юридичну освіту, закінчивши заочно у 1997 році Одеський інститут внутрішніх справ за спеціальністю "Правоохоронна діяльність" та у 2002 році Київську Національну академію, здобувши повну вищу освіту за спеціальністю "Правознавство" та кваліфікацію юриста. Після виходу на пенсію певний час займався адвокатською діяльністю, а в останній час працював охоронцем. Дружина Ірина – педагог. Працював адвокатом, захищав права і гідність громадян України, земляків. Виростив сина Богдана, доньку Софійку.

7 серпня 2014 р. був призваний до лав Національної гвардії України. Служив у військовій частині 3008 заступником командира роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) по роботі з особовим складом батальйону оперативного призначення вінницького полку НГУ. Направлений у зону АТО на неоголошену війну. Олександр добровольцем пішов захищати свою батьківщину. Дружина просила залишитися. Він вирішив, що як досвідчений військовий,там більш потрібний. Адже, у зоні АТО гинуть молоді і юні хлопці. Земляка збирали у дорогу всім селом, необхідно було придбати надійні, дорогі засоби індивідуального захисту, військову екіпіровку. Дружина захисника Вітчизни Ірина щиро дякувала односельцям і усім добрим людям, котрі долучилися до збору коштів. Сектор служби бійця було місто Сміла. Олександр йшов на поміч 32-му блокпосту у допоміжній колоні.13 жовтня 2014 року підрозділи Збройних сил України та НГУ, що охороняли та обороняли блокпост, опинилися під потужними обстрілами з мінометів, гармат, танків та реактивних систем залпового вогню. Під час спроби прориву до блокпосту колони підкріплення, ворожий снаряд пропалив броню бронетранспортера вибуховою хвилею та в машині вирвало десантні люки, двох військовослужбовців, в тому числі і Олександра, викинуло з БТРа.

14 жовтня, на Покрову, зв’язок з Олександром перервався, і чоловіка оголосили, як зниклого безвісти. Про смерть вінничанина стало відомо лише після того, як наші бійці відійшли до 31-го блокпосту під супроводом сепаратистів. Бійців обстріляли із засідки та знищили усі БТРи та вантажівки. В тому самому бою він і загинув, ставши 50-им вінничанином, який поліг на Донбасі. Згадує про той жахливий день заступник командира частини підполковник Віталій Шум: "Під обстріл потрапили Збройні сили України, Національна Гвардія, десантники. Вижили лише двоє чоловік. Ще двоє безвісти зникли і двоє потрапили в полон. Обстрілювали важкою артилерією, градами, з танків, також були мінометні обстріли. Коли все закінчилося, ми намагалися вийти на перемовини з терористами, щоб забрати тіла загиблих побратимів. Але вони не йшли на контакт".

Син Олександра Богдан Москалюк розповів, що існує друга версія того, як загинув його батько. Ніби батька викинуло із машини, і він ще був живий. Здійснив комусь телефонний дзвінок і сповістив, що закінчилися набої і залишилось лише дві гранати. "Батько вбив ще двох терористів. Відважно та безстрашно вів бій з ними. Не здаючись! До останнього подиху", - каже син. Капітан Національної Гвардії Олександр Москалюк загинув 14 жовтня в бою під м. Сміла на 32 блокпосту.До 27 числа його вважали зниклим. Військові побратими забрали Олександра, після того як домовилися із терористами, щоб ті дали можливість вивезти тіла загиблих героїв з поля бою. Хоронили його всім селом, в останній день жовтня у Вернигородку. Під державний гімн, під потрійним військовим салютом. В скорботі по загиблому воїну родина, громада села, всі, хто його знав…

Справу БАТЬКА-ГЕРОЯ сьогодні продовжує його донька Софія, яка з перших днів повномасштабного вторгнення у лавах ЗСУ. Зараз вона уже отримала офіцерське звання і мужньо боронить свою Батьківщину.

Наказом командувача Національної гвардії України № 428 від 10 листопада 2014 року Олександра Васильовича навічно занесено до списку особового складу роти оперативного призначення (на БТР) батальйону оперативного призначення Вінницького полку Західного ОТО НГУ.

Указом Президента України №109/ 2015 від 26 лютого 2015 року "за особисту мужність і героїзм виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

8 травня 2015 року нагороджений медаллю УПЦ КП "За жертовність і любов до України"(посмертно).

Наказом Міністра внутрішніх справ України № 444 від 16 квітні 2015 року прізвище старшого лейтенанта Москалюка занесено до Книги пам'яті загиблих працівників органів внутрішніх справ України.

Рішенням сесії Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).

Рішенням сесії Козятинської міської ради від 04.04.2018 р.№1026-VІІ присвоєно звання “Почесний громадянин міста Козятин” (посмертно) Москалюку Олександру Васильовичу, старшому лейтенанту, заступнику командира роти з виховної роботи Вінницького полку Західного ОТО Національної гвардії України.

4 березня 2016 року на фасаді Вернигородоцької школи відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки загиблому жителю села.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Осаулко Юрій Леонідович

(17.02.1981 - 20.01.2015)

Старшина роти 81-ої окремої аеромобільної бригади, 90-го окремого аеромобільного батальйону.

        Нагороджений: Орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). Медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).

Народився наш Герой у с. Самгородок. Початкову освіту, Леонід Юрійович, отримав в Самгородецькій загальноосвітній школі. У 1999 році закінчив в Гущинському СПТУ шоферські курси. З 1999 року по 2001 служив в місті Мукачево. У 2005 році одружився. Деякий час працював в одній із Вінницьких мебльових фірм. Пізніше створив і очолив будівельну бригаду і заробляв гроші будівельними роботами у різних куточках України. 23 серпня 2014 року отримав повістку з військкомату.

Юрій проходив перед військову підготовку з побратимами в місті Житомирі. З 14 листопада направлений в зону АТО. Ніс службу, захищаючи кордони України, в селах Костянтинівка, Водяне, Піски. Напередодні Нового 2015 року приходив у короткочасову відпустку додому. А вже 5 січня відбув до місця дислокації його батальйону. Загинув, захищаючи за наказом, до останнього подиху від ворога Донецький аеропорт. Вважався зниклим безвісти після важкого бою в аеропорту з 20 січня 2015 року. Старшина з позивним "Єсаул" саме того дня в останнє виходив на зв’язок із родиною. Прийшли попрощатися з воїном сотні односельців, з’їхалися висловити співчуття та розділити горе втрати з рідними та близькими з різних куточків країни бійці -побратими. Згадує про героїзм загиблого товариша командир взводу Сергій Гуссіді з м. Миколаєва: «…Вже дуже мало було бійців і утримувати аеропорт ставало все важче. Ворог так все влаштував, що підійти чи під’їхати, забрати чи допомогти хлопцям не було можливості. Вони намагалися до останнього утримувати аеропорт і вижити, та стався вибух і усе завалилося..». Юрій Осаулко загинув під завалами аеропорту 20 січня 2015 року.

25 січня співробітниками МНС самопроголошеної «ДНР» та полоненими на жахливому місці під руїнами було виявлено тіла чотирьох наших військовослужбовців. Полонені української армії, що використовувалися ворогом, як дармова робоча сила, упізнали в одному з загиблих Юрія Осаулка з позивним «Єсаул». Трагічна звістка була підтверджена для рідних експертизою ДНК та особливою прикметою – зламаним мізинцем. В мирному житті наш земляк працював електриком. Був одружений. Без тата залишилися дві донечки - Інеса та Віка, втратили сина батьки. Йому виповнилося б 17 лютого лише 34 роки.

Указом Президента України "за особисту мужність та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня. Також нагороджений нагрудним знаком "За оборону Донецького аеропорту", медаллю УПЦ КП "За жертовність і любов до України", нагрудним знаком "Гідність та честь", почесною відзнакою Козятинської міської ради "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).

На честь загиблого земляка на будівлі Самгородоцької школи встановлено меморіальну дошку. Церемонія відкриття пам'ятного знаку відбулася 17 січня 2016 року за участі батьків героя.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Кацабін Сергій Борисович 
( 22 .04. 1983 – 09.02.2015)

          Солдат резерву, фельдшер- фармацевт відділення медичного постачання 1-ї окремої медичної роти імені  Миколи Пирогова Північного територіального управління, доброволець медичної роти Національної Гвардії України.  Загиблий в зоні АТО на Сході України.

Нагороджений: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Пам’ятним нагрудним знаком «Медична рота» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно). Нагрудним знаком НГУ «За доблесну службу» (посмертно). У 2017 році присвоєно звання «Почесний громадянин м. Козятина» (посмертно).

          Народився  на Вінниччині у Липовецькому районі. На початку війни Сергій Кацабін був волонтером, коли затоваришував з медиками 2-го Батальйону Оперативного Призначення Резервістів НГУ. Деякий час, в кінці червня 2014, Сергій чергував з ними на блокпосту №3 у Слов’янську. Пізніше, знову в якості волонтера, допомагав медикам у вже об’єднаному 1-у та 2-у батальйонах резервістів (Батальйон Оперативного Призначення НГУ ім. Генерала Кульчицького) в один з найгарячіших періодів, у серпні-вересні 2014 р., на Дебальцевському «Хресті», де  надав допомогу  десяткам поранених. 

            Нагороджений Почесною грамотою Вінницької облдержадміністрації та обласної ради як лікар- волонтер. Кілька місяців потому, відразу після заснування Медичної роти НГУ, Сергій записався добровольцем. Він мав фельдшерську освіту, крім того, продовжував навчання в Національному Медичному Університеті ім. О.О. Богомольця на фармацевтичному факультеті. Загинув, потрапивши у засідку ДРГ, підірвався на фугасі 9 лютого 2015 року біля с. Логвінове, Артемівський район, Донецька область,   при евакуації тяжко поранених. Загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком й пораненим молодшим сержантом  О. Кравченко. Тіла останніх були передані стороною супротивника. Сергій Кацабін понад рік  рахувався безвісти зниклим. 21 грудня 2015 р. рішенням Козятинського міськрайонного суду оголошений загиблим  9 лютого 2015 р.  Залишились батьки . 

           На початку квітня 2016 року за експертизою ДНК було ідентифіковане тіло загиблого земляка серед похованих на Краснопільському кладовищі під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО. 22 квітня 2016 року в місті Козятин пройшло прощання з Сергієм Кацабіним, перепоховали його на приміському кладовищі у селі Козятин. 

        Указом Президента України №103/ 2016 від 21 березня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності, вірність військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Нагороджений пам'ятним  нагрудним знаком "Медична рота" (посмертно)  та орденом "Народний Герой України" (посмертно). Рішенням 5 сесії 7 скликання Козятинської міської ради № 149-VII від 25.03.2016 нагороджено нагрудним знаком «За героїзм і патріотизм» (посмертно).

          Рішенням 16 сесії 7 скликання Козятинської міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно). 

Рішенням сесії Козятинської міської ради  від 2 червня 2017 р.   земляку- патріоту присвоєно звання Почесний громадянин міста Козятин. 

11 листопада 2016 року було відкрито пам'ятну меморільну дошку на приміщенні школи №2 , де навчався загиблий Герой.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                                        

Лукашук Микола Миколайович 
 
(08.12.1989  – 11.06.2015)

Артилерист ВС України, навідник гармат.

        Нагороджений: Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).  У 2017 році присвоєно звання «Почесного громадянина м. Козятина» (посмертно).

          14 червня 2015 року громада міста та віряни селища Залізничного попрощались із сьомим  з нашого краю  полеглим воїном-земляком, загиблим на Сході України під час проведення  антитерористичної операції. Родом був  воїн  із-під Києва Святошинського району, проживав, провів  дитячі  та шкільні  роки в селищі Залізничне. Закінчив дев’ятирічку у 2005 році.  Миколу призвали до війська 30 січня 2015 р., у військову частину В 1060.           

Полігони, навчання військовій професії, добросовісне та відповідальне ставлення до служби та передова рубежів на сході України, де виконував  свій військовий обов’язок, як патріот - громадянин своєї  країни. Служив  у підрозділі 27-го реактивного артилерійського полку, навідником гармат. Боєць загинув від кулі снайпера в голову під Артемівськом Донецької області. Був не одружений, але мав наречену, з якою планував після демобілізації створити родину. Вдома залишився лише батько.  

Знак пошани воїну салютом виявили і військові місцевого гарнізону. Нагороджений Почесною відзнакою та нагрудним знаком Козятинської міської ради "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною" (посмертно).

2 червня 2017 року  Рішенням Козятинської міської ради загиблому земляку присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина". 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Шевчук Микола Захарович 

(18.12.1960- 10.08.2015)

         Капітан медичної частини, ст. ординатор медичної роти бойової  95-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ. 

НАГОРОДЖЕНИЙ: Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).

        

     Наш земляк народився в мальовничому , стародавньому селі  Комсомольському (тепер Махнівка). Закінчив середню сільську школу та Вінницький медичний інститут. До початку воєнного конфлікту працював травматологом у Козятинській центральній районній лікарні, де його знали , як гарного медичного фахівця, сумлінну , добру , працьовиту людину. Одружився у 1985 році. Виховав двох доньок. До участі в АТО був призваний Козятинським районним комісаріатом 31 січня 2015 року і направлений до військової медичної академії міста Києва, звідки перенапралений у військову частину 1740. 

          Брав участь у  бойових діях на Донбасі з 18 квітня 2015 р.. Служив у 95–ій окремій аеромобільній частині старшим ординатором медроти бойової бригади. Три тижні перебував у самому пеклі  подій  поблизу Донецька. З 31 липня 2015 року  перебував у двотижневій відпустці  .Помер 10 серпня 2015 року поблизу м. Лубнів , що на Полтавщині від серцевого нападу під час виконання військових обов'язків та  слідування в складі колони до базового табору військової частини.

          12 серпня попрощалася Козятинщина, рідні та близькі з учасником воєнних подій на Сході України в  зоні  антитерористичної операції,   медиком за професією Миколою Захаровичем Шевчуком. Залишилася в скорботі  вдовою кохана дружина Лариса, а без батьківської поради та підтримки 29-и річна донька Оксана. Сумують ті, кому він врятував життя та не зберіг своє.

        Присвоєно почесне звання та вручено нагрудний знак Козятинською районною радою "За заслуги перед Козятинщиною".

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Вітковський Валерій Леонідович

 (20.04.1975  - 12.08.2015)

          Солдат. Стрілець 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

Загинув під Донецьком поблизу селища Опитне (Ясинуватський район) внаслідок обстрілу російськими збройними формуваннями з РСЗВ «Град».

НАГОРОДЖЕНИЙ: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).

          Уродженець села Махнівки,  Валерій навчався в  Бердичівський  десятирічці №17, де про нього згадують, як  про   комунікабельного, компанійського друга  та  хорошого,  слухняного  учня, котрий вмів знайти загальну мову з однокласниками і вчителями. Поважно ставився до батьків. Після дев'яти років навчання, вступив до місцевого професійно-технічного училища № 33, а після його закінчення працював на одному з піприємств міста, де користувався повагою, як гарний та старанний спеціаліст. Деякий час  заробляв на життя, працюючи трактористом у с. Бродецькому.  

З 1993 по 1995 роки служив в армії в  Дніпропетровській військовій частині 3021.  Останні     10 років працював на шкіряному заводі "ПП Кущака Г. Г.". Одружився, мав разом з дружиною  і виховував трьохлітню донечку Валерію.  8 лютого  2015 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив мінометником  в 93-й окремій гвардійській Харківській механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А 1302; селище міського типу Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області).

З  22 квітня 2015 року приймав участь в антитерористичній операції на сході України. 12 серпня 2015 року під час обстрілу бойовиками з РСЗВ "Град" позицій українських військових в районі селища Опитне Ясинуватського району Донецької області, загинув Валерій Вітковський. Втратила сина назавжди  єдина  матуся.  Запам'ятається  Валерій усім своєю життєдайністю, чесністю, відповідальністю, любов'ю до родини, рідної землі, за котру  віддав найдорожче - життя.  

Прощання відбулося 17 серпня  в Бердичівському гарнізонному будинку офіцерів  на Червоній Горі, куди прийшло  віддати  останню шану бійцю  безліч народу: співслужбовці, колеги, викладачі, вчителі, однокласники, товариші по зброї , рідні, друзі, представники влади, депутатський корпус. Він загинув під час домовленостей про  перемир'я з ворогом . Поховали  Героя в смт. Бродецькому, що  знаходиться  недалеко від Бердичева на  сусідній козятинській землі. 

Герої не вмирають. Вони перестають бути з нами, але будуть жити до того часу, доки ми бережемо про них пам'ять. Одній із вулиць міста Бердичева, Іллічівській, на котрій проживав  загиблий Герой,  присвоєно його ім'я. А на школі, де навчався Валерій, 13 жовтня  встановлено меморіальну дошку. 

Указом Президента України №722/2015 від 25 грудня 2015 року "за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Рішенням сесії Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та  патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною (посмертно).

Слава Герою! Вічна пам'ять!

  Крючков Віктор Леонідович 

(18.04.1992 – 21.11.2015)

Молодший сержант, командир відділення 46 окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна».

НАГОРОДЖЕНИЙ: Нагрудним знаком Міністерства оборони України «За військову доблесть» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно). У 2017 році присвоєно звання «Почесний громадянин м. Козятина» (посмертно).

21 листопада у зоні проведення антитерористичної операції на Сході України загинув земляк Віктор Крючков. Виходець із багатодітної сім’ї , мав три сестри і брата, уродженець Верболіз. Останні 8 років винаймав житло, проживав із родиною у Козятині. Після школи оволодів спеціальністю електрика, але мріяв стати військовим. До АТО Віктор мріяв працювати у колишньому спецпідрозділі «Ягуар» та не пройшов спецперевірки.

На війну юнак пішов добровольцем, у зоні АТО пробув більше року. Спершу служив у батальйоні «Айдар» , в ході бойових дій під Іловайськом отримав поранення, тоді з 15 осіб вижити вдалося тільки йому. Та не зміг дома всидіти, коли побратими гинуть на Сході країни. Підлікувавшись і отримавши курс реабілітації, повернувся в зону АТО військовослужбовцем - контрактником у званні молодшого сержанта в/ч В-2612 батальйону «Донбас».

Наприкінці жовтня 2015 року приїздив у відпустку, втішав маму, що незабаром 21 грудня демобілізується і повернеться назавжди додому. Планував влаштуватися на роботу, придбати власне житло, одружитися з коханою Тетяною.

Рівно за місяць до демобілізації Віктор Крючков, під час виконання службового обов’язку в зоні АТО, підірвавшись на міні неподалік станиці Луганської біля Бахмутської траси, отримав важке поранення не сумісне з життям. Помер від ран в лікарні Сєвєродонецька 21 листопада 2015 року. Поховали молодого бійця 24 листопада на цвинтарі біля каплиці в рідному селі Верболози.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, Почесною відзнакою та нагрудним знаком  Козятинської міської ради  "За героїзм та патріотизм" та нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною"(посмертно).

Рішенням сесії Козятинської міської ради  від 2 червня 2017 р. земляку- патріоту присвоєно звання Почесний громадянин міста Козятин. 

4 березня у с. Вернигородок відбулося урочисте відкриття меморіальних дошок загиблим під час проведення антитерористичної операції старшому лейтенанту батальйону оперативного призначення НГУ Олександру Москалюку та молодшому сержанту, добровольцю, бійцю батальйону «Донбас» Віктору Крючкову.

Меморіальні дошки встановлено на будівлі Вернигородоцької СЗШ І-ІІІ ст., де Олександр Москалюк деякий час працював, а Віктор Крючков вчився до 9 класу. На церемонії відкриття були присутні родичі та друзі загиблих героїв, односельчани, представники районної влади, вчителі та учні школи, а також товариші по службі.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Осіпчук Василь Петрович 
(15.03. 1963 -  24.03.2016)

 Старший лейтенант,командир інженерно-саперного взводу 1-го механізованого батальйону 28-ї  окремої механізованої бригади.

Нагороджений: Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно). Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

           29 березня  в рідному селі Іванківці на території Козятинської сільської ради поховали   загиблого під час проведення  антитерористичної операції на Сході України нашого земляка Василя Петровича Осіпчука.  53-річний    земляк був мобілізований до українського війська у липні 2015  року. Під час виконання службових обов’язків чоловіка було поранено в груди  поблизу села Верхній  Мінченок Станично- Луганського району Луганської області. Він загинув 24 березня, не дочекавшись  лише 4 дні до демобілізації. Удома залишилася дружина, дочка, внуки, а   син загиблого бійця АТО 34-річний Микола, служить в Національній гвардії  України у Києві. Проводжали в останню путь загиболо Героя представники  обласної  державної адміністрації,  обласний депутатський корпус , керівництво  міста  та району, інші представники  влади , побратими, односельчани та земляки. 

           Уроджнець села Іванківці народився в звичайній селянській  родині. Навчався в середній школі №9 села Козятин. Вступив до місцевого Козятинського технічного училища №5. Закінчив учбовий заклад з відзнакою, здобув  залізничну професію "черговий по станції". Пройшов армійську службу, офіцерські курси, отримав звання молодшого лейтенанта. Працював у Козятинській дистанції колії. З 25 серпня по 7 листопада 2014 року брав участь в АТО на Сході України в якості водія БТР бази виробничо-технологічної комплектації внутрішніх військ МВС України. 28 липня 2015 року став добровольцем Збройних Сил України. Пройшов підготовчі курси при Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Служив командиром інженерно - саперного взводу 1-го механізованого батальйону 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Пройшов гарячі точки на Сході України. 

Присвоєно почесне звання та вручено   нагрудний знак Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною" . Почесний громадянин міста Козятин (2024)

(посмертно).

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Леонтюк Леонід Вікторович  
(11.08.1971 – 14.07. 2016)

    Молодший сержант. Навідник-оператор 93-ої окремої механізованої бригади.

Підірвався 13 липня 2016 року на розтяжці поблизу с. Кримське Новоайдарського району Луганської області. У важкому стані був доставлений до Харківського госпіталю.

НАГОРОДЖЕНИЙ: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).

    Народився в  с. Махнівка  (раніше Комсомольське)  в багатодітній сім'ї на Козятинщині. У  сім років залишився без батька, котрий рано помер. У 1988 році закінчив середню школу і вступив до  Вінницького радіотехнічного училища. Служив в армії у Литві в м. Каунас. Демобілізувався молодшим сержантом. Працював у місцевому  СТОВ "Мрія" , в опалювальний сезон оператором котельні місцевої лікарні. 13 серпня 2014 року пішов добровольцем у військо  для участі в антитерористичній операції на Сході України. 

          Учасник бойових дій під м. Донецьком (с. Піски,  Водяне, Опитне - район аеропорту). Під час  проведення антитерористичної операції отримав важке поранення у ногу і був контужений.  Після лікування і реабілітації повернувся у лави побратимів. Через рік служби у вересні 2015 року був демобілізований. З 15 березня 2016 р.  повернувся на службу за контрактом  на Схід України в частину В 2830 смт. Черкаське , що дислокувалася у м. Сєвєродонецьку , відстоювати цілісність  та незалежність кордонів України. 13 липня, під час виконання бойового завдання, підірвався на «розтяжці»  поблизу села Кримське  Новоайдарівського району в Луганській області. Помер від отриманих і несумісних з життям поранень  у військовому шпиталі м. Харків.

          Поховали  героя 17 липня у рідному селі. У скорботі залишилися  в с. Махнівка дружина Лариса Іванівна, син Роман  та донька Альона.

Рішенням Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"  та нагороджено  нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною" (посмертно).

Урочисте відкриття меморіальної дошки  на  фасаді Махнівецької школи батькові, загиблому в АТО на Сході України  доручено було  сину Роману і доньці  Олені.

          

          

14 липня 2017 року  в річницю   пам'яті по загиблому земляку в рідному селі Махнівці   за присутності рідних , близьких, односельчан  та керівництва району, дружини народного депутату Любові  Юрчишиної, гостей з міста Козятина  було урочисто  відкрито меморіальну дошку на школі, де навчався загиблий  герой - патріот та відкрито пам'ятник на кладовищі.

                                     Слава Герою! Вічна пам'ять!

Оцабера Олександр  Аркадійович 
( 23 .07. 1989 - 11 .11. 2016)

 Сержант, інструктор з вогневої тактичної підготовки 199-го навчального центру ВДВ при Житомирській  95-й десантно- штурмовій аеромобільній бригаді.

НАГОРОДЖЕНИЙ: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Медаллю «Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської районної державної адміністрації «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).

 Народився Олександр  в селі Красівка  Бердичівського району, що на Житомирщині. Був найменшим сином в багатодітній родині. З 1990 року разом з родиною проживав у с. Панасівка на Козятинщині. Там пройшли дитячі та юнацькі роки. Під час строкової служби був десантником.  Після одруження та народження дітей залишив контрактну службу та влаштувався на роботу в Києві. В  липні 2014 р. Олександр отримав повістку з війсккомату, потім нетривале навчання на полігоні .  Перепідготовку проходив в розвідувальному взводі 128-ї гірсько-піхотної бригади і   був направлений в АТО, в найгарячіші на той час місця .  Командував розвідувальною машиною з позивним "Десант".Перше бойове хрещення отримав у Попасній. Потім жорстокі бої в Нікішине. Пройшов пекло Дебальцевського котла.  Під Дебальцево 23 грудня 2014 року був важко поранений у плече. Один осколок лікарі видалили, а другий так і залишився назавжди в його тілі. Трохи підлікувавшись і пройшовши курс реабілітації, 27 січня 2015 р. Олександр знову повернувся на передову. Але незабаром, в березні, його було демобілізовано і вже на "гражданці" за заслуги перед Батькіщиною нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни».

Перебуваючи вдома, Олександр брав активну участь в житті місцевої громади. Під час місцевих виборів у жовтні 2015 року балотувався до Козятинської районної ради від Європейської партії України. Але всидіти в тилу так і не зміг. Після лікування 11 грудня 2015 року знову пішов служити  і відстоювати кордони рідної держави, але уже за контрактом в Житомирську 95-ту аеромобільну  бригаду.  В зоні АТО Олександр був інструктором з вогневої, тaктичної підготовки. 20 жовтня, нагороджений Почесною грамотою Вінницької ОДА.

13 листопада 2016 року в його рідному селі   близькі, знайомі та побратими попрощалися та  провели  в останню дорогу 27-річного воїна.  Трагедія  сталася поблизу  Торецька  на Донбасі в ніч  з 10 на 11 листопада під час атаки диверсійно-розвідувальної групи терористів. Воїн отримав смертельне не сумісне з життям  мінно- осколкове поранення .  Вдома залишилася в журбі та жалобі дружина Анна та двоє малолітніх синів Євген та Вадим,  в невтішному горі  мама та старенька бабуся.

Олександр був природженим військовим,  знавцем своєї справи. Відповідальний, хоробрий, справжній патріот. А ще дуже порядна, доброзичлива тa спокійна людина. Таким він запам'ятався своїм друзям, та всім, хто його знав. 

Поховали захисника 13 листопада 2016 року  на кладовищі у рідному селі Панасівка. На честь військовослужбовця у Житомирі на території 19-го навчального центру ВДВ, біля меморіального пам'ятника загиблим в миротворчих місцях, встановлено пам'ятну дошку. В рідному селі Панасівка сесією Пузирківської сільської ради прийнято рішення про перейменування вулиці на честь героя- земляка.

Вдова загиблого Ганна Оцабера продовжила улюблену військову справу чоловіка - десантника і підписала  трирічний контрак  з Житомирською аеромобільною  бригадою, де служив  Олександр Оцабера. У Житомирі  на території 199-го навчального центру ВДВ біля меморіального пам'ятника загиблим учасникам АТО на Сході України,  урочисто  відкрито меморіальну дошку    гурівчанину Олексадру Оцабері.

Указом президента України № 567/ 2016 від 21 грудня 206 року "за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня( посмертно). 

Рішенням 6 сесії районної ради 7 скликання від 24.06.2016 №17-06-07 нагороджено  нагрудним знаком Козятинської районної ради "За заслуги перед Козятинщиною" (посмертно).

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Цуман Сергій Володимирович
(25.12.1967 – 17.12.2016)

          Капітан Збройних Сил України, помічник начальника зв’язку 32-го реактивного артилерійського полку. 

        Помер від серцевого нападу під час виконання військового обов'язку.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Квашук Володимир Васильович 
(17.09.1980 - 13.10.2017)

Старший сержант у відставці, заступник командира взводу в/ч В 6250, 

учасник АТО.

          Володимир пішов до війська 15 липня 2015 року, в зону АТО потрапив з вересня. Служив у селі Жовте під Щастям у складі 92-ї механізованої бригади. Був старший навідник-кулеметник, заступник командира взводу. Пробув на передовій 9 місяців поспіль. Прийшов додому лише через місяць після поранення, у березні 2016 року.

 Так і не вистоявши в боротьбі з хворобами, що виникли в результаті важкого поранення. 14 жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородиці та День захисника України, Володимира Квашука похоронили – з усіма військовими почестями. Провели в останню дорогу представники влади, учасники АТО, рідні, друзі, близькі.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

 

Некритий Володимир Володимирович
(27.10.1965 – 14.09.2018)

Полковник запасу в/ч В 1428, учасник АТО.

Нагороджений відзнакою Президента України « За участь в антитерористичній операції».

 Народився  наш Герой  27 жовтня  1965  року в м. Козятин . Батьки привели хлопчину навчатися у 1972 р. в середню українську  школу №1 імені Тараса Шевченка. Там формувався патріотичний дух юнака. Через 10 років по її закінченні вступив у 1983 р. у військове училище . У 1987 р. , як молодий фаховий офіцер, був направлений  на проходження війькової служби. Останні  мирні призначення  в/ч  міста залізничників Козятин  начальником  штабу , потім на  станції Козятин- 2.

Загальний стаж  служби   в Збройних Силах України з  05.08.1986 по 29.12  2008 роки в складі діючої армії в період боових ді, в тому числі  під час виконання інтернаціонального обов’язку.

З 8 липня 2015 р.  по 4 листопада 2016 р. безпосередньо брав участь в  антитерористичній операції. Захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

Розбіцький Віктор Миколайович
(06.10.1974 – 13.04.2019) 

Солдат у відставці, в/ч А 0796, учасник АТО. Нагороджений відзнакою Президента України « За участь в антитерористичній операції».

Віктор Розбіцький на війну пішов добровольцем. Те, що мав травму хребта і третю групу, приховав, коли проходив медкомісію. Про війну розповідати не любив, як і про контузію. Але коли співрозмовник налаштовував його на розмову, цікавого дізнавався багато: як змогли вийти із вогняного полону, влаштованого сепаратистами; вижити 25 днів у лісі із 5-денним сухпайком; обдурити кадирівців, набрівши на їхнє лігво; а в мирному житті - оговтуватися від стресу та по-новому облаштовувати власний будинок, вщент обчищений злодіями за час служби у війську.

Родом боєць з Глуховець. Там закінчив школу, звідти пішов на строкову службу у прикордонні війська, де служив радистом. А після служби у 1994 році влаштувався на каолінкомбінат зварювальником. Саме там й отримав травму, коли під час зварювальних робіт взимку впав із третього поверху. З того часу був інвалідом третьої групи.

Пішов до війська 9 лютого 2015 року. Місяць відбув навчання в Житомирі, на базі 95-ї аеромобільної бригади, де освоював нову військову спеціальність - оператора безпілотних літальних апаратів. По закінченні навчання потрапив у Рівне, в оперативне командування "Захід", в 130-й окремий розвідувальний батальйон ЗСУ. А звідти, лише встигли відсвяткувати Пасху, одразу відправилися на схід - у Луганську область. Перше бойове хрещення отримав під Золотим Попаснянського району.

– Фільм про в’єтнамців допоміг вийти з вогню, - згадував боєць, - нас сепаратисти засікли і хотіли розстріляти. Але ми вчасно побачили ворога. Їх було десь чоловік 20, запалили з однієї сторони сосновий ліс, і чекали з іншого боку, що ми будемо вибігати. А я у фільмі бачив, як викурювали в’єтнамців, ідучи через вигорену площу. І ми таким чином через вогонь змогли повернутися назад і залишитися живими.

Вже з перших днів на фронті з безпілотника перекваліфікувався у розвідника. І всю службу ходив на завдання.        Одного разу галетне печиво та тюбітєйка врятували від смерті. І не лише його, а більше двох десятків членів розвідгрупи. Направили у розвідку на 5 днів, відповідно видали і сухпайок лише на ці дні, а довелося перебувати ізольованими у лісі 25 днів, зайшовши за неправильною вказівкою у тил ворога, й самі не знаючи, що так близько. Віктор любив ходити у тюбітєйці. Одного разу йшов у ній та шортах, не бритий зо два тижні, а назустріч кадирівці. Ховатися було нікуди, змушений був так і прямувати на них. А вони поздоровалися і пішли далі, прийнявши його за свого. Отож всією розвідгрупою після того й пішли далі у глиб лісу.

Як змогли вижити із сухпайком на 5 днів, теж не менш цікава ситуація. Віктор був за характером "плюшкін", не любив викидати те, що інші вважали за непотріб. Бійці тушонку з’їдали, а каші, галетне печиво, мед, джем ніхто не хотів їсти. Він все це підбирав і складав у мішок - на "чорний день". Цей мішок, який взяв з собою у розвідку, і врятував усіх, коли настали "чорні" голодні дні.

Пережив Віктор і контузію. Після одного із взривів його оглушило. З лівого вуха пішла кров. А згодом став помічати, що зовсім не чує на ліве вухо. Після повернення з гарячих точок проживав у селі Козятині. Після демобілізації довго не міг виспатися. Не мав сну. І не любив, коли хтось розпитував: як там, на сході? Допомагала відволікатися від переживань улюблена справа - рубати дрова. Завжди у нього їх було багато - порубаних і складених. А ще - шиття. Перейняв це від бабусі-майстрині. Чи то треба поміняти блискавку на куртці, чи підкласти штани, пошити наволочку а то й шорти - із задоволенням сідав за швейну машинку. Таким він був - один із козятинських героїв-захисників. Таким і залишиться у пам’яті всіх, хто його знав..

 Біографія полеглого Героя Розбіцького Віктора Миколайовича. Ніна Чернега. Газета "Вісник Козятинщини" від 03.10.2019 року.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Олексюк Максим Вікторович
( 23.11.1995- 07.06.2019)

Позивний "Максон"

          Сержант, стрілець 1-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.

НАГОРОДЖЕНИЙ: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Почесним знаком «Маріуполь. Відстояли – Перемогли» (посмертно). Нагрудним знаком НГУ «За доблесну службу» (посмертно). Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). У 2020 році присвоєно звання «Почесний громадянин м. Козятина» (посмертно).

Максим  народився 23 листопада 1995 року в місті Козятині. Навчався в загальноосвітній школі №1. Після закінчення 9 – го класу продовжив навчання  у   Вінницькому училищі, де отримав професію водій – кранівник. В червні 2016 року був призваний до лав Збройних Сил України  на строкову службу. По її закінченні підписав контракт і проходив службу  в званні сержанта,  військовослужбовця окремого загону спеціального призначення "Азов" військової частини 3057 Національної Гвардії України. 23-річний Максим Олексюк “Максон” долучився до полку 2017-го року .  За півтора роки служби проявив себе відданим військовій справі, відповідальним та щирим побратимом.

Він  загинув зоні проведення Операції об'єднаних сил  7 червня вночі у результаті нічного прицільного артилерійського і мінометного обстрілу позицій підрозділу на околиці селища Новолуганське на Світлодарській  дузі,  в  наслідку попадання 122-мм снаряду в бліндаж , отримав  несумісні с життям  поранення і помер в одному  із медичних закладів. .Прощання з бійцем відбулося в неділю 9 червня 2019 р. о 12.00 на Центральній площі Козятина. В останню дорогу героя – захисника кордонів України проводжали  близькі, рідні, побратими бійця, керівництво  і духовенство міста.

Указом Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Максим Олексюк був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), почесним знаком громади Маріуполя "Маріуполь. Відстояли - перемогли", нагрудним знаком "За доблесну службу" .

7 червня 2021 р. урочисто  відкрито меморіальну дошку на школі ЗОШ №1 I-III cтупенів імені Т. Г. Шевченка , де навчався земляк- Герой з 2003 по 2011 рр.

Віддаючи шану героїзму, патріотизму, мужності, відвазі, самовідданому служінню народу України та справі захисту суверенітету, територіальної цілісності та незалежності держави, депутати міської ради на сесії міської ради 8 скликання, що відбулась 28 травня, одноголосно ухвалили рішення про нагородження Почесною відзнакою Козятинської міської ради – нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм» (посмертно) оператора-навідника, сержанта окремого загону спеціального призначення «Азов» Східного ОТО Національної гвардії України Максима Олексюка. Нагороду від імені усієї Козятинської територіальної громади вручила матері загиблого Героя Інні Леонідівні міський голова Тетяна Єрмолаєва під час відкриття меморіальної дошки на честь Максима на приміщенні спеціалізованої школи №1 ім. Т.Г. Шевченка.

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Нюхалов Геннадій Юрійович
(1979 - 23.08.2020)

Геннадій Нюхалов, відданий боєць, розпочав свою службу у 2014 році, захищаючи Україну на Майдані та на Сході країни. Він пройшов 8 ротацій, отримав три контузії та поранення ноги. Після повернення додому його здоров'я погіршилося, що призвело до смерті. Геннадію було 41 рік.

                         Слава Герою! Вічна пам'ять!

Юр’єв  Геннадій Анатолійович

(06.10.1975 – 31.08.2020)

Старший прапорщик  оперативно-танкового угрупування «Схід»         в/ч А 4210, учасник АТО.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Комар Володимир Станіславович

(27.08.1964 – 17.05.2021)

Старший лейтенант у відпустці, заступник командира реактивної артилерійської батареї з морально-психологічного забезпечення реактивного артилерійського дивізіону, бригадної артилерійської групи, 24 ОМБр оперативного командування «Захід».

Нагороджений: Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». 

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Лукомський Віталій Володимирович

(04.07.1974 – 14.10.2021)

Старший сержант запасу в/ч пп В 2970, учасник АТО.

Нагороджений: Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Загиблий  земляк- пожежник під час виконання свого службового обов'язку .

Шевчук Євген Леонідович

(27.11.1994 - 09.06.2015)

Пожежний Козятинського загону відомчої воєнізованої охорони Південно- Західної залізниці. 

        Посмертно нагороджено орденом "За мужність III cт."

          

        Дитинство і шкільні роки провів у місті залізничників Козятині. Закінчив в  2009 році  9 класів і вступив на навчання  до Козятинського вищого технічного училища ім. І. Н. Бойка. В  місцевому учбовому закладі оволодів спеціальністю електромонтер пристроїв сигналізації та централізації блокування, отримавши диплом про освіту 22 травня 2012 року.  Свою трудову діяльність  юнак розпочав 23 вересня 2013 року пожежним в пожежному потязі №7 ст. Козятин, Козятинського загону відомчої воєнізованої охорони Південно - Західної залізниці.

          Героїчно загинув 9 червня 2015 року під час виконання службових обов’язків  при гасінні пожежі на нафтобазі с. Крячки Васильківського району, Київської області в наслідок вибуху резервуару з нафтопродуктами. Гасив вогнище разом зі своїм батьком , теж пожежним Леонідом Івановичем, котрий отримав опіки і  тривалий час від них лікувався . Посмертно нагороджений орденом «За мужність » III ступеня. Колеги пожежного Євгенія Шевчука встановили на будівлі Козятинського загону воєнізованої охорони меморіальну дошку на честь героя- товариша. Він загинув у боротьбі з вогняною стихією. Ще довго згадуватимуть люди з  жахом і сумом про страшну трагедію під м. Васильковом. Під час цього лиха сталося найтрагічніше- загинув молодий чоловік, виконуючи свій  службовий обов’язок, котрого так і не дочекалися з роботи батьки і  наречена.

          Відповідно до рішення Козятинської міської ради нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"  (посмертно).

Відповідно до рішення 27 сесії Козятинської міської ради 7 скликання, за проявлену мужність, героїзм під час ліквідації пожежі, виконуючи службові обов’язки на території нафтобази ТОВ «Побутрембудматеріали» с. Крячки у Васильківському районі Київської області, присвоєно звання “Почесний громадянин міста Козятин” (посмертно).

 

  

В грудні місяці 2015 р. було відкрито меморіальну дошку   загиблому під час гасіння пожежі  випускнику Євгену Шевчуку на приміщенні  Козятинського вищого  міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

ПОЛЕГЛІ ВОЇНИ -ГЕРОЇ ПІД ЧАС 

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ АГРЕСІЇ

(з 24.02.2022 р. )

2022 рік

2023 рік 

2024 рік

Прилуцький Денис Геннадійович

(02.10.2000 – 24.02.2022)

Матрос, старший стрілець 3 відділення 2 роти морської піхоти в/ч А 3821.

НАГОРОДЖЕНИЙ: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).  Почесний громадянин міста Козятин (2024) (посмертно).

Денис Прилуцький народився і виріс у Козятині. Все своє життя хлопець прожив тут. До 9 класу навчався у школі № 5. Потім вступив до нашого училища, де здобув спеціальність «оператор комп’ютерного набору, агент з постачання». Обрав саме цю професію, бо захоплювався інформаційними технологіям.

Але сфера ІТ — не єдине захоплення Героя. Як і більшість хлопців, він займався спортом, регулярно тренувався. Був товариським, добрим, завжди був готовий прийти друзям на допомогу, а їх у Дениса було чимало.

Після випуску з Козятинського училища юнак вирішив продовжити навчання і поїхав до столиці. Там він вступив на менеджмент і логістику до Державного університету інфраструктури та технологій. Але пандемія коронавірусу внесла свої корективи і кардинально змінила плани хлопця. Перший курс він вивчився очно, а на другому курсі  пішов на заочне і  в армію.   Була в нього відстрочка,але відмовився. 

У 2020 році був на строковій військовій службі. Брав участь у параді з нагоди відзначення 30-річчя Незалежності України на Хрещатику. Йому залишалося 100 днів до завершення служби, коли почалась повномасштабна війна. Тоді він знаходився за 3 кілометри від Криму.

24 лютого 2022 року  морський піхотинець, старший стрілець Прилуцький Денис Геннадійович, загинув в перший день повномасштабного вторгнення, потрапивши під ворожий обстріл в районі м. Генічеськ Херсонської області.  

Кадр, який ви бачите вище — з військового параду до 30-річчя Незалежності України, який провели у Києві 24 серпня 2021 року. Козятинчанин Денис Прилуцький брав у ньому участь. Разом із побратимами він крокував головною вулицею столиці у складі Бригади морської піхоти. Саме таким ми його запам’ятаємо — гарний хлопець із карими очима, якому так пасують однострій та синій берет.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

      

Жуківський Ярослав Петрович

( 22.09.1983 -27.02.2022)     

Сержант 16 батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Нагороджений: Нагрудним знаком Генштабу Командувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ст. Почесною відзнакою ЗСУ «Учасник бойових дій «Ветеран війни»». Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).

27 лютого   2022 р. перестало битися  серце  військового Збройних сил України Ярослава Жуківського.

Уродженець Козятина  пройшов  з осені 2014 р. горнило АТО на Сході України.  Боровся з російськими окупантами у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону на Донеччині та Луганщині.

З перших днів ООС земляк пішов боронити рідну землю у складі   територіальної оборони. У нього залишилося троє дітей і дружина.

Помер під час несення військової служби на блок-посту внаслідок серцевого нападу.

Прощалися з воїном 1 березня 2022 р. Похований в рідному Козятині.

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

 

Павловський Володимир Васильович

(18.06.1979  - 02.03.2022)

Солдат, снайпер-стрілець 1-го взводу 1-ї мотопіхотної роти в/ч А 1619. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно)

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня"  (посмертно).

Народився і виріс у селищі Залізничному. Тут він ходив у дитячий садочок і навчався в місцевій школі. В сім’ї Павловських Володимир був найстарший серед трьох братів. Після школи обрав професію електрозварювальника, а після закінчення навчання повернувся в рідне містечко. От тільки було йому на ту пору лише 17. Ще цілий рік не вистачало для зрілості хлопця, щоб працювати на залізниці. Але його взяли з умовою, що він буде працювати на годину менше, ніж дорослі. 

Коли йому виповнилося 18 років, вже був кваліфікованим працівником колійного господарства. Через деякий час Володимир Павловський стає солдатом строкової служби військової частини, яка базувалася у місті Донецьку.

Армійська служба дала йому професію водія БТРа. Після демобілізації форму кольору хакі він знов змінив на помаранчевий жилет.   

В 2000-му в козятинського залізничника з’явилася супутниця по життю і надійна його опора дружина Ірина, батько двох дітей.

        Володимир Васильович Павловський — солдат Національної гвардії України. Учасник АТО у 2016 в Луганській області. 

        Загинув 2 березня у Запоріжжі, захищаючи Україну.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                                     

Чернюк Віктор Миколайович

(10.09. 1986 - 06.03.2022)

Солдат, стрілець, помічник гранатометника в/ч А 1231.

Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

НАГОРОДЖЕНИЙ: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).

Народився в м. Козятині у 1986 році в сім’ї залізничників. Навчався в школі №5. Після школи вступив до Козятинського залізничного училища за спеціальністю слюсар з ремонту рухомого складу. Тепло про Віктора згадує директор залізничного училища Андрій Стецюк. Він помітив у хлопця здібності до навчання і пропонував йому продовжити навчання в технікумі. Віктор скористався порадою заслуженого працівника освіти дещо пізніше. Спочатку він вирішив працювати за спеціальністю у локомотивному депо, відслужити в армії, а вже потім пішов навчатися в технікумі.

Пізніше хлопець зустрів свою Тетяну. Віктор дуже любив дітей і сина коханої жінки прийняв, як рідного. У 2013 році пара одружилася, в наступному, 2014, у них народилася донька Вікторія. На військовій службі  набув спеціальність гірського стрільця. Це рід військ, до якого належать загальновійськові, артилерійські, інженерні та інші частини і з’єднання, які навчені для бойових дій у гірській місцевості. Два рази проходив військову підготовку ще до 24 лютого. Йому зателефонували з військкомату, і він поїхав у військову частину, а вже звідти його направили у аеропорт, де й стався ракетний обстріл.   Рашисти розбили Вінницький аеропорт 6 березня. Було багато поранених, родина Чернюків сподівалася, що Віктор у лікарні. Але коли з-під завалів летовища стали діставати тіла захисників України, серед десяти загиблих був і наш земляк Віктор Чернюк. У Віктора є ще один син, він також на війні. Козятин попрощався з Героєм 9 березня 2022 р.. Без батька залишилися двоє дітей. 

19 грудня 2024 р.  було нагороджено солдата Чернюка Віктора Миколайовича Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» (посмертно) та нагрудним знаком «Честь та пам'ять» .  Нагороду отримали від заступника начальника районної військової адміністрації у Хмільницькій РДА Олександра Пузира дружина та донька Героя.

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Дробінчук Олександр Миколайович

(1986 – 2022)

 Старший солдат військової служби.

 Загинув від ворожої кулі під Запоріжжям. Народився у 1986 році в родині залізничника Миколи і соціальної працівниці Світлани Дробінчуків. Закінчивши школу, як і тато та старший брат Віталій, обрав фах залізничника. А коли почалися події на сході нашої держави, як і брат, добровільно пішов у лави АТО. 

Прощалися із Героєм 5 березня у Калинівці, де останнім часом він проживав. Поховали Олександра на центральному кладовищі у Калинівці. Без батька залишилося троє дітей.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Венжик Артур Геннадійович 

(17.04.2000- 20.03.2022) 

          Солдат, водій –санітар зенітного ракетно - артилерійського дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення військової частини 3018 Національної гвардії України м. Гостомель.

 Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно).

         Народився наш Герой 17 квітня 2000 року. Все життя прожив м. Козятин. Вчився у загально освітній школі І-ІІІ ст. № 1 м.Козятина.

          Закінчив Державний професійно-технічний навчальний заклад «Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту» і здобув професію «оглядач-ремонтник вагонів» та підвищив  кваліфікацію за професією «Провідник пасажирських вагонів».

          З 2020 року працював у ВЧ-1 ст. Київ-пасажирський провідником пасажирських вагонів. Також був донором крові та (або) її компонентів.

          Артур був надійним товаришем для своїх друзів. Цілеспрямованим, стриманим та турботливим, добрим, люблячим сином і братом для молодшої сестрички, з якою були дуже тісно пов'язані.

          У квітні 2021 року отримав повістку до армії, де його ціллю було потрапити до Національної Гвардії України. Так і сталося, Артур був призваний до лав Національної гвардії України та зарекомендував себе добре підготовленим, висококваліфікованим та принциповим військовослужбовцем. При виконанні службових обов’язків за посадою (водій-санітар зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 4 бригади оперативного призначення військової частини 3018 Національної гвардії України м. Гостомель, ("позивний" ЧЕРНИШ) виявляв витримку, кмітливість та рішучість.

           З перших днів повномасштабного вторгнення російських загарбників на територію України, яке відбулося 24 лютого 2022 року, Артур виконував завдання з захисту та відновлення кордонів України, де показав себе справжнім воїном, захисником рідної Держави.

          16.03.2022 р. під час виконання бойових завдань (ведення оборонного бою за утримання позицій) у населеному пункті Рубіжне, Сєверодонецького району, Луганської області потрапив під ворожі обстріли з артилерійської та стрілецької зброї, в результаті яких, отримав смертельну травму (дифузна травма головного мозку) та був евакуйований з поля бою, госпіталізовано до КП Дніпровська обласна клінічна лікарня ім. І.І.Мечникова, м. Дніпрі.  20.03.2022 р. після проведення реанімаційних заходів помер у лікарні.

          За сумлінне виконання службових обов'язків, відданість Військовій присязі та Українському народові, зразкове виконання службово-бойових завдань, особисту мужність і героїзм у складних умовах загрози життю та здоров’ю солдат Венжик Артур Геннадійович Указом Президента України від 25.04.2022 № 276/2022 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно).

           Був похований у Вінницькій області м. Козятині, де народився і проживав, на Алеї Слави місцевого кладовища.

           Встановлено меморіальну дошку 21 березня 2023 р. на будинку, де проживав полеглий  Герой під №56.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Печенюк Віталій  Сергійович

(01.06.2000-20.03.2022)

Солдат, помічник гранатометника 1-го відділення 2-го взводу роти оперативного призначення на бронетранспортерах 1-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України, в/ч 3028 м. Калинівка. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

   Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно).

Віталій Печенюк народився 1 червня 2000 року. До дев’ятого класу навчався у школі № 2. Потім вступив до Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту, де  освоїв спеціальність електромонтера контактної мережі. Після випуску у 2018 р. отримані знання реалізовував на практиці у виробничому підрозділі Козятинської дистанції електропостачання . У липні 2020 р. був призваний на строкову службу в Національну гвардію України, з якою згодом з січня 2021 р. уклав контракт . Служив у роті оперативного призначення.

В житті був жвавим, життєрадісним юнаком, спритним у всіх справах. Готовий прийти завжди на допомогу. Як  старший  син у сім’ї,  опікувався    молодшим братиком Олександром та  сестрою Лілією , яких дуже любив, як і домівку. Був  чуйним юнаком  , уважним ,  спокійним. У нього не було ніяких шкідливих звичок.

В мирний час захоплювався  технікою. Розбирав і складав мотоцикли, мопеди, машини.  Завжди готовий прийти на  допомогу друзям, ремонтував техніку, розбирався в комп’ютерах, цікавився всім. А ще  любив тварин, мав котика  на війні, обіцяв привезти його додому.

Завжди сам виходив на зв’язок. Він час від часу надсилав СМС повідомлення, що все гаразд , всіх любить,  живий і щоб берегли себе.

В останньому повідомленні сповістив, що був на блок посту разом з побратимами в оточенні ворогом, але  вдалося командирові під обстрілами  всіх вивести живими. Впродовж  5 годин повзли 3 км  посадкою. Пізніше зв’язок на тиждень перервався.

23 березня рідні отримали трагічну новину, що Віталій загинув  20 березня на Донеччині під Волновахою,  мужньо тримаючи оборону під час евакуації пораненого особового складу.

Прощання  з  Героєм відбулося на центральній площі міста , водночас ще з одним земляком героєм - Артуром Венжиком. Похований на Алеї слави  на цвинтарі  с. Козятина.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Гижа Євген Борисович 

(08.06.1969 – 23.03.2022)

Старшина. Інструктор з-ї стрілецької роти кадру 173-го окремого батальйону територіальної оборони кадру управління 120-ї окремої бригади територіальної оборони регіонального управління сил територіальної оборони "ПІВДЕНЬ".  Позивний "Док"

Козятинщина провела в останню дорогу відомого медика, патріота, захисника України, командира взводу 4-ї роти тероборони Євгена Гижу. Його  серце  зупинилося під час виконання службового обов’язку на блокпосту. Усе своє життя він пропрацював на швидкій допомозі. У серпні 2020 року підписав контракт про проходження служби у військовому резерві ЗСУ.

Євгена, як людину стержня, глибу знали всі і як одного із   десятьох кращих учасників АТО Козятинщини, які у складі вінницького територіального округу стали переможцями в змаганнях на кращий стрілецький взвод Сухопутних військ ЗСУ.

У складі козятинців був і Євген Гижа, якому не було рівних у змаганнях з «Тактичної медицини». На його рахунку чимало нагород.

А в 2015 році про нього говорила вся країна. Тоді він став героєм дня, коли під час командно-штабних навчань врятував 60-річного чоловіка, у якого зупинилося серце та дихання більше як на 20 хвилин. Євген, не довго думаючи, кинувся рятувати чоловіка, примушуючи серце запрацювати. Врятованим виявився Анатолій Баранчук, відомий на Вінниччині композитор, пісні якого виконував незабутній Назарій Яремчук.

У Козятині  день жалоби. Віддати шану та провести в останню путь військового медика на центральній площі міста, де проходив мітинг-реквієм, зібралися близько тисячі осіб, серед яких були рідні, друзі, однокласники, колеги, бойові побратими, пересічні громадяни, чиє життя він врятував, багато років працюючи фельдшером швидкої допомоги.

Це була людина, яка уміла все. Це найкращий тато, який пишався своїм сином-воїном, найкращий фахівець, який врятував тисячі людей. Останній час він жив Збройними Силами України, у нього були великі плани, великі мрії, особлива місія, яку він мав виконати у житті, але Богу потрібні потужні ангели...

За яку б справу він не брався, завжди був у центрі і віддавав себе усього.

Він пройшов через війну ще в далекі 80-ті роки в Нагорному Карабасі. Стояв біля витоків козятинської тероборони і докладав максимум зусиль, щоб гідно протистояли ворогу .

Він був  справжній патріот нашої країни. Він ніби поспішав жити, ніби поспішав все встигнути і йому це вдавалося.

Поховали медика-воїна на Алеї слави центрального кладовища.

8 червня 2023 р. встановлено меморіальну дошку на приміщенні Козятинського відділення екстреної медичної допомоги , по вул. Незалежності № 75 , де понад 30 років працював полеглий фельдшер.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                                           

Андрій Андрійович Ван – фун - фу

(04.01.1974  -  24.03.2022 )

        Радіотелефоніст-лінійний наглядач відділення управління взводу управління командира батареї 4 самохідної артилерійської батареї 2 самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи військової частини А 0998. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно).

Солдат Ван-фун-фу народився 04 січня 1974 року в м. Козятин. Навчався в  міській школі №2  і особливо  відрізнявся з-поміж однокласників безмежним  життєлюбством. Був товариським, відкритим та довірливим, мав багато друзів і однодумців.  У Київському університеті здобув  інженерно- будівельний фах.Знав чудово математику . З часом влаштувався на роботу електрогазозварювальником колісно-роликової дільниці місцевого ремонтного вагонного депо. Став гарним знавцем своєї справи, сумлінно та якісно виконував доручену роботу, допомагав друзям, які у відповідь шанували в колективі, поважали , як  людину і  фахівця. Виховував синів  – Дмитра та Івана.  Матеріальна скрута спонукала шукати суттєвіших заробітків за кордоном. Зі своїми однодумцями поїхав працювати до сусідньої Польщі.

Коли на сході держави розгорівся збройний конфлікт, на підставі Указу Президента України 21 квітня 2015 року був призваний по частковій мобілізації, де приймав  участь у антитерористичній операції та отримав посвідчення учасника бойових дій.Повернувшись через рік і два місяці додому, знову поринув у роботу. Коли Росія розпочала широкомасштабну агресію проти України, Андрій, як справжній патріот своєї держави, з друзями повернувся в Україну.5 березня 2022 року, щоб не втрачаючи часу поїхав до міста Львів та призвався через Галицько - Франківський об’єднаний районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.Військову службу проходив на посаді радіотелефоніст-лінійний наглядач відділення управління взводу управління командира батареї 4 самохідної артилерійської батареї 2 самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи військової частини А 0998.

24 березня 2022  року внаслідок зіткнення та масового артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Попасна Луганської області Андрій загинув на полі бою. Неочікувана трагічна звістка  чорним круком влетіла в  домівку дружині Надії , рідним, які  навіть не здогадувались про те,  що глава родини захищає Україну від окупантів. Козятинці усією     громадою проводжали в останню дорогу  героя- земляка і поховали, як годиться Воїну  на Алеї слави  міського  кладовища.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Іщук Богдан Олегович

(03.06.2001 - 31.03.2022) 

Солдат Національної гвардії України стрілецького батальйону            в/ч 3035 м. Рубіжне.

Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції".  Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно).Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Богдан 3 червня 2001 року. Першим його колективом був садочок № 4. Освіту здобув в школі № 2 нашого міста. Був  чемпіоном Вінницької області з кіокушинкай карате. Займався в клубі «Панда»..   Після школи вступив до залізничного училища, де успішно освоїв фах помічника машиніста тепловоза та електровоза. Паралельно набув кваліфікацію слюсаря рухомого складу. По завершенні навчання в липні 2020 року працював в локомотивному депо нашого міста та вступив на заочну форму навчання до Київського університету залізничного транспорту. В грудні цього ж року був призваний до лав Національної гвардії України

 Служив у місті Слов’янську, там і прийняв присягу на вірність народу України. Пізніше був переведений в місто Рубіжне, де став старшим стрільцем першого патрульного взводу стрілецького батальйону Національної гвардії України.

За час служби стояв на захисті райадміністрацій міст Сєвєродонецька та Рубіжного. Війна застала героя України Богдана Іщука у містечку Рубіжне. Від її початку наш земляк весь час знаходився в зоні бойових дій. На зв’язок з батьками Богдан виходив дуже рідко, адже ворог не давав можливостей на перепочинок. Іноді  в Рубіжному не було зв’язку через пошкоджені авіацією противника вишки. Коли вдавалося зателефонувати до батьків, то  вони чули від сина лише  заспокійливі, бадьорі та втішні  слова, що  у нього все добре. В кінці березня Богдан дізнався трагічну новину , що  загинув його друг  з Козятина - Артур Венжик. 

Першого квітня під час чергового артобстрілу противника Богдан загинув.

3 червня 2024 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь Іщука Богдана Олеговича, який загинув у бою за волю та незалежність України.

Відкриття пам'ятної дошки відбулося біля будинку, де проживав та виріс Богдан в м. Козятин по вул. Героїв Майдану , 42. 

Відкрив дошку батько загиблого героя Іщук Олег Миколайович та його молодший брат Захар.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Шевчук Олександр Миколайович

(14.06.1979-16.04.2022)

Старший сержант, 95-ї бригади 13-го батальйону РПВ, навідник. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

Загинув в результаті бойового зіткнення з ворожими силами противника в районі н.п. Курульки, Барвінського району Харківської області.

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

 

Мартюшев Олександр Олександрович

(12.11.1994 – 21.04.2022)

Солдат, стрілець десантно-штурмового взводу 9-ї десантно-штурмової роти 3-го десантно-штурмового батальйону в/ч А 0224.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно). 

Олександр ріс у багатодітній сім’ї. Крім нього в родині ще були на два роки старша від нього сестра Настя і двоє молодших братиків. Батьки героя працювали на виробництві, а вихованням молодших опікувалася  сестра Настя. Коли діти подорослішали, то родинні зв'язки не втрачали.  Сестричка  Настя зустріла свою долю і переїхала з Харківщини жити до Козятина.  Брат часто навідував сестру.  Коли чоловік сестри пішов в АТО, допомагати ростити двох донечок сестрі взявся Олександр. Влаштувалися обоє працювати у столичному супермаркеті.  Коли розпочалося російське повномасштабне вторгнення повернулися у Козятин.

Олександр сам пішов одразу до військкомату, щоб захищати сестру і племінниць.   26 лютого 2022 р. його призвали спочатку на Миколаївщину, а потім став виконувати бойове завдання в населеному пункті Зарічне Донецької області.

 Загинув стрілець десантно-штурмового батальйону 21 квітня під час бойового завдання.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Франчук В'ячеслав Миколайович

(01.04.1986 - 25.04.2022)

В’ячеслав народився 1 квітня 1986  року в нашому місті . В 2008 році закінчив Українську державну академію залізничного транспорту. По закінченні працював електромеханіком тягової підстанції виробничого підрозділу Козятинської дистанції електропостачання.

25 квітня 2022 року , В’ячеслав як завжди , заступив на роботу о 8.00 годині ранку а через 10 хвилин, внаслідок ракетного удару, стався вибух на підстанції залізничної станції Козятин, від якого здригнулась вся Козятинщина. В’ячеслав Франчук загинув виконуючи службовий обов’язок.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

        

 Михайловський Віталій Валентинович

(31.10.1988 - 02.05.2022)

Солдат, обслуги гармати протитанкового артилерійського взводу протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону в/ч А 1619. 

Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно). Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно).   

              З грудня 2019 року працював слюсарем з ремонту рухомого складу 4 розряду дільниці з ремонту вагонів ремонтного вагонного депо Козятин регіональної філії «Південно-Західна залізниця».

У вересні 2021 року мобілізований до лав ЗСУ. Виявивши стійкість і мужність під час бою за свободу України, трагічно загинув від осколкових поранень 2 травня 2022 року на околиці села Шевченко Волноваського району Донецької області.

Без батька залишилась донька 2015 року народження.

9 квітня 2023 року Указом Президента України від 24 серпня 2022 р. N°614 за особисту мужність та героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі було нагороджено нашого земляка  солдата Віталія Михайловського  орденом «За мужність ІІІ ст.» посмертно.

5 вересня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки  Михайловському Віталію Валентиновичу на фасаді Козятинського ліцею №9, де він навчався. 

На заході були присутні члени родин загиблих, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та духовенство.

Почесне право відкрити меморіальної дошки пам’яті Героя було надано донечці Валерії та мамі Валерії - Ірині.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

             

Лавровський  Артем Олександрович

(10.03.2001-  03.05.2022)

Старший солдат, старший слюсар-монтажник відділення розбирально-складних робіт взводу ремонту автомобільної техніки ремонтної роти 12-ї бригади оперативного призначення ім. Дмитра Вишневецького - військового формування Східного оперативного-територіального об’єднання Національної гвардії України, в/ч 3057.   Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно). 

 

Артем народився 10 березня 2001 року, а віддав життя за Україну і Маріуполь 10 травня!

За особисту мужність і самовіддані дії виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі - нагороджено Лавровського Артема Олександровича, старшого солдата, орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Квітень 2023 р.

 Слава Герою! Вічна пам’ять!

 

 

 Турляк Артур Володимирович

(01.01.1993 -22.05.2022)

Старший лейтенант  загону спецпризначення Вінницького управління КОРД, полку спецпризначення «Сафарі». Позивний «Богомол».

Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ степеня,  відзнакою «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ»  (посмертно). Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

Народився наш земляк- захисник української землі  в с. Козятині в  династії залізничників 1 січня 1993 р.  Батьки в родині працювали провідниками  пасажирських вагонів й дідусь з бабусею служили на залізниці.  Зростав разом  з братом Ярославом. Після закінчення школи пішов за прикладом старших у залізничники, вступивши в Козятинське міжрегіональне вище  професійне  училище залізничного транспорту, щоб оволодіти спеціальністю оглядача- ремонтника  рухомого складу . По спеціальності не працював, а  після армії  продовжив службу  рятівником у МНС . По завершенню військової служби в Збройних Силах України працював у Державній службі України з надзвичайних ситуацій ДПРЧ — 11 м. Козятин на посаді пожежника-рятувальника.

Коли міліцію перейменували в поліцію, а потім реформували її, Артур виявив бажання служити  поліцейським патрульним. Заочно вступив до Київського університету права Національної академії наук, мав феноменальну пам’ять, був чесною, порядною людиною, зразковим сім’янином. Мріяв стати співробітником ДБР. Коли  відбулося вторгнення Росії на територію України ,  наш герой на конкурсній основі вступив на  службу   до загону  КОРД. Дружину з донькою евакуював до Європи, а сам продовжував виконувати свій професійний обов’язок в найгарячіших місцях , визволяв у складі   зведеного полку «Сафарі » Київщину, Харківщину  від окупантів, за що отримав нагороду і відпустку додому.

Був зразковим чоловіком, люблячим батьком й хорошим зятем . Мріяв, що  незабаром  війна  закінчиться. Очікував на ротацію й обвінчатися з дружиною , щоб бути  подружньою  парою не лише перед людьми, а   і перед Богом. Так і не дочекався.  В ніч з 21 на 22 травня, коли спецпризначенці відпочивали,  по них ворог випустив ракети. Це сталося у  місті Запоріжжі.

Залишилася без батька донечка  Каріна, дружина Катерина втратила ідеального чоловіка, а держава сміливого й   відчайдушного Воїна – Захисника.

22 травня 2024 року, на алеї слави міського кладовища відбулося вшанування пам'яті нашого Героя - Турляка Артура Володимировича.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

                                                         

Антонюк Ілля Валерійович

(25.09.1995 - 26.05.2022)

Старший солдат, старший стрілець механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону НГУ в/ч А 4007.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня", Почесний громадянин міста Козятин (2024) (посмертно). 

Ілля народився 25 вересня 1995 року. Навчався  в 5 школі Після її закінчення вступив до Козятинського залізничного училища за  спеціальністю «оглядач вагонів» У 2012 році вступив до Вінницького транспортного коледжу. З 2014 року по 2018 рік працював у вагонному експлуатаційному депо Козятин. З квітня 2018 року по липень 2020 року проходив військову службу за контрактом в Національній Гвардії України.

24 лютого 2022 року  прибув до військкомату для захисту України та був призваний до лав Збройних Сил України до військової частини А 4007 на  посаду старшого стрільця  механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону

26 травня 2022 року  під час виконання службових обов’язків, вірний військовій присязі, під час захисту рідної землі , поблизу населеного пункту Новокалинове, Донецької області в наслідок танкового обстрілу віддав своє життя  за Україну і за кожного із нас з вами. Вічна пам'ять герою України,подвиг якого назавжди запам’ятається жителям нашого міста та буде вписаний золотими літерами в історію рідного краю.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 Кузьменко Юрій Сергійович

(23.02.1981 – 11.06.2022)

Старший солдат, старший майстер відділення технічного забезпечення взводу зв’язку 2-го батальйону оперативного призначення 4-ї бригади імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ.

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

            

Ясінський Олег Казимирович

(06.10.1975 – 13.06.2022)

Солдат, радіотелефоніст відділення управління мінометної батареї            в/ч А 7339.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня", Почесний громадянин міста Козятин (2024) (посмертно). 

        Ясінський Олег Казимирович народився 6 жовтня 1975 року. До початку повномасштабно го вторгнення працював за кордоном, але коли оголосили військовий стан - не вагався ні хвилини та приїхав боронити рідну країну.

19 квітня був призваний до військової частини, де проходив службу на посаді радіотелефоніст відділення управління мінометної батареї. 

13 червня 2022 р. вірний військовій присязі, поблизу селища Мазанівка Слов'янського району Донецької області, Олег потрапив під артилерійський обстріл та загинув від отриманих множинних осколково-вогневих поранень.

Велика родина Ясінських залишилась без сина, брата, чоловіка та батька. 

Олега поховали на Алеї Слави у місті Козятин.

Меморіальну дошку встановлено 3 листопада 2023 р. на фасаді приміщення Козятинської Дистанції Колії, де з 1994 року починалося трудове життя.

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Пирогов Василь Петрович 

(06.09.1988-13.06.2022) 

Головний сержант, командир міномета 2-го мінометного взводу мінометної батареї в/ч А 7339.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня", Почесний громадянин міста Козятин (2024)  (посмертно). 

Народився  наш Герой земляк 6 вересня 1988-го в селі Іванківці. Родина з двома  старшими доньками і маленьким синочком переїхала незабаром до м. Козятин . Навчався у школі № 5 . Отримавши атестат про середню освіту, вступив до Козятинського залізничного училища, яке закінчив з відзнакою і здобув професію майстра колійних робіт. Батьки і педагоги в училищі радили Василю вступати до залізничного вузу. Але він не планував своє майбутнє пов’язувати з роботою на залізниці. Коли йому виповнилося 18 років, призвали на строкову військову службу. Служив мінометником на Житомирщині і гадки не мав, що його армійська професія колись знадобиться в житті.

Після служби в армії 10 років працював в забійному цеху Козятинського м’ясокомбінату. Він був кваліфікованим спеціалістом і не одноразово відзначався керівництвом, але  з психологічної точки зору , душа вимагала змін. Незабаром поїхав працювати за кордон.

Там все влаштовувало. Допомагав матеріально родині й  коханій донечці. Востаннє  поїхав на роботу  до Чехії в жовтні 2021 року, а повернувся додому 22 січня 2022 року. Планував повернутися за кордон  28 лютого. Трагічний день  24 лютого 2022 р.- повномасштабного російського вторгнення, зобов’язав нашого земляка стати на захист рідної домівки.  Пішов до військкомату і записався добровольцем  на війну  . Його призвали в мінометники. Відразу на фронт наш земляк не пішов. Спочатку пройшов навчання щодо застосування зброї західного зразка.  Василь Пирогов відправився на бойові  дії  4 квітня, а 13 червня 2022 р. загинув поблизу селища Мазанівка Слов'янського району Донецької області, Василь потрапив під артилерійський обстріл та отримав множинні осколково-вогневі поранення. 

НА честь "Амура" 13.06.2023 р. було встановлено меморіальну дошку на будинку в м. Козятині , в якому проживав Василь. На честь воїна названа й рідна вулиця.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

Радзіховський Петро Володимирович

(31.01.1987 - 18.06.2022)

Солдат роти охорони 1-го відділу Хмельницького РТЦК Вінницької області.

Помер від серцевого нападу під час несення військової служби. 

У молодому віці відійшов у вічність наш захисник — добрий, люблячий чоловік та батько Петро Володимирович Радзихівський.

Похований у селі Пиковець. 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Жмуцький Броніслав Броніславович

    (08.05.1966-15.07.2022)

       Солдат, навідник 2-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу механізованої роти в/ч А 3137.

Нагороджений Нагрудним знаком "Ветеран війни - учасник бойових дій". 

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Полеглий воїн - земляк родом із с. Махаринці, Козятинського району. Народився 8 травня 1966 року. Останні 10 років проживав в місті Гнівань. Працював формувальником на Гніванському заводі спецзалізобетону. З 2020 року Броніслав Броніславович служив за контрактом у ЗСУ/ Чоловік був веселою, активною та життєрадісною людиною, любив допомагати іншим.

15 липня 2022 р. загинув Броніслав Жмуцький. Бойовий підрозділ, де служив наш земляк, перебував на Донеччині. У загиблого залишилася сестра, дружина та двоє дітей.Прощання з воїном відбудеться в м. Гнівань, по вул. Перемоги, 195. Поховають Броніслава Броніславовича на рідній Козятинщині.

4 жовтня 2024 року, до Дня захисників та захисниць України, на відкритті Алеї пам'яті в Глухівцях,  родині Жмуцьких вручили нагороду Богдана орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                   

        Гармишев Сергій Михайлович

           (03.11.1987-20.07.2022)

Солдат, стрілець 5-ї парашутно-десантної роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї  бригади в/ч А 1126.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня" Почесний громадянин міста Козятин (2024) (посмертно).

Сергій народився 03 листопада 1987 року. Навчався в школі – інтернат – гімназії. До початку повномасштабного вторгнення працював охоронником у фірмі « Гарбіз».

7 червня 2022 був мобілізований та призваний до військової частини А-1126 Збройних сил України, де проходив службу на посаді стрільця 5-ї парашутно- десантної роти 2-го парашутно - десантного батальйону 25 парашутно-десантної бригади. А 20-го липня 2022 року вірний воїнській присязі в бою за Україну Сергій Гармишев загинув поблизу населеного пункту Новолуганське Донецької області.

Він стояв у боротьбі з ворогом, був  непохитною стіною та щитом для нашої держави та для нашого міста. Відчайдушний українець, що не побоявся глянути в очі ворогові та виконував свій військовий обов’язок до останнього подиху. Висловлюємо глибокі співчуття родині загиблого і всією громадою розділяємо жалобу.

Відповідно до Указу Президента від 28.09.2023 №599 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність «військовій присязі солдат Сергій Гармишев удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Бондаревський Сергій Володимирович

(13.07.1984 – 02.08.2022)

Сержант, командир 1-го відділення 1-го взводу роти КДБ (контрдиверсійної боротьби) в/ч А 7053.

Загинув у селі Новопавлівка, Баштанського району, Миколаївської області під час виконання бойового завдання.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

Слободяник Олег Львович
(16.04.1975 - 7.08.2022)

Солдат  3 – го мотопіхотного відділення, 3 – го  мотопіхотного взводу, 3–ї мотопіхотної роти, військової частини А 2962 . Почесний громадянин міста Козятин (2024) (посмертно).

Олег народився 16 квітня 1975 року. Навчався в школі №6 в селищі  Залізничне. Працював столяром у районній лікарні. Звільнившись з роботи написав заяву про зарахування до лав Збройних Сил України. З 16 квітня 2022 року пішов добровольцем захищати нас з вами. 3 – го серпня був зарахований солдатом в 3–є мотопіхотне відділення, 3 – й  мотопіхотний взвод, 3 – ю мотопіхотну роту, військової частини А 2962 .7 – го  серпня 2022 року вірний присязі, поблизу   села  Піски, Донецької області під час виконання бойового завдання - загинув. У Олега залишилась дружина. Без батькового щирого слова та люблячих обіймів залишився десятирічний син Вадимир. 

Поховали Олега на Алеї Слави, на міському кладовищі.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                               

Ломоносов Євген Львович 
(15.04.1976 - 02.09.2022)

Старшина, командир інженерно-саперного відділення в/ч А 3425.Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Євген народився 15 квітня 1976 року у місті Бердянськ Запорізької області, де ріс і навчався. У 25 років приїхав у гості в місто Козятин, де знайшов свою половину та почав сімейне життя. З дружиною Ганною Миколаївною виплекали та виховали трьох доньок, для яких Євген був добрим та чуйним батьком. Працював у м. Київ у будівельній компанії "Київтрансбуд" енергетиком, де був сумлінним працівником та відповідальним керівником

Коли почалась повномасштабна війна - не вагався та не  міг залишитись осторонь. 27 лютого вирішив піти добровольцем на фронт. Служив у військовій частині А 3425, був командиром інженерно-саперного відділення. Його відділення стояло в обороні Миколаївської обл, а з часом і Херсонської. 

2 вересня під час виконання бойового завдання поблизу села Андріївка на Херсонщині при спробі розмінування території, командир інженерно-саперного відділення Євген Ломоносов отримав поранення, не сумісні з життям.  Боляче, що наша громада та Україна знову і знову втрачає своїх синів.

Євгена поховали на алеї Слави на центральному кладовищі села Козятин.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

     

Берегович Роман Михайлович

(27.10.1971 – 07.09.2022)

Капітан, командир 2-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти            в/ч А 7338.

Народився  наш  Герой 27 жовтня 1971 року.

Після довгих років військової служби Роман пішов на заслужений відпочинок. Та коли почалася повномасштабна війна, не зміг стояти осторонь. Першого ж дня пішов до військкомату. 7 вересня капітан Берегович Роман пішов з життя поблизу села Мирне Херсонської області.

Поховали Романа на центральному кладовищі Козятина.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Лисий  Микола Володимирович

 (14.12.1984- 07.09.2022) 

        Сержант. Командир бойової машини - командир  1-го механізованого взводу 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону в/ч А 0666. 

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Микола народився 14 грудня 1984 року. У 2022 році закінчив Пиковецьку школу. Із честю відслужив строкову службу у лавах ЗСУ, після чого працював у структурі охорони та на будівництві. У 2013 році шлюб із коханою дружиною Тетяною Олександрівною освятився народженням сина Дмитра.

З січня 2019 року служив на контрактній службі у лавах ЗСУ у зоні проведення ООС. Із початком повномасштабної війни брав участь у боях за Миколаївську та Херсонську області у складі 28-ої бригади.

7 вересня 2022 року у ході виконання бойового завдання в районі н.п. Благодатне Херсонського району Херсонської області в результаті авіаційного удару ворога командир бойової машини – командир 1 механізованого взводу 9 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини А 0666 сержант Микола Лисий зник безвісти. На жаль, через півтора місяці очікувань 28 жовтня 2022 року сім’я отримала повідомлення про загибель Героя.

Нагороджений  орденом «За мужність» III ступеня  (посмертно) за  особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності держави.

        Встановлена меморіальна дошка  1 вересня 2023 р. на фасаді Пиковецької гімназії.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Попов Валерій Юрьянович

(17.09.1970-26.09.2022)

Сержант, оператор 2-го протитанкового відділення, протитанкового взводу, роти вогневої підтримки в\ч А 7339.Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Провідник Київської вагонної дільниці Валерій Юрьянович Попов з 1991 року працював на залізниці. У ВЧ-1, працює також провідником і його дружина Катерина. Був завжди усміхнений, бадьорим чоловіком, який з кожним роком зберігав молодість і радість життя. Цінив свою родину, був  завжди компетентним зі всіх питань,  активно долав життєві труднощі і проблеми . Дотепний  жартун, турботливий і уважний голова щасливої й чудової родини, найкращий батько.  На початку вторгнення він став до лав територіальної оборони рідного Козятина, а вже з 18 липня відправився боронити рідну Україну на передову.

Загинув наш Герой 26 вересня на першій лінії фронту в районі Бахмута.  Друзі , колеги поділяють почуття скорботи рідних і  близьких  Валерія. Добрий і світлий спомин про нього назавжди лишиться у пам’яті тих, хто його знав і шанував.

Висловлюють  співчуття рідним і близьким колеги по роботі , зокрема, голова об’єднаної профорганізації філії «Пасажирська компанія» Вадим Кукса.

Глибока шана і вічна пам'ять нашому полеглому колезі, Герою, Захиснику України. Не дібрати слів, аби висловити співчуття родині, яка втратила найближчу людину. Сил рідним і близьким перенести цей біль, що гірким тягарем ліг на серце.

Ми завжди будемо вдячні Валерію за те, що він ціною власного життя захищав Україну та усіх нас. Валерій залишиться в нашій пам'яті як сміливий воїн, відважний боєць та справжній патріот. 

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

   

Фомін Юрій Ігорович

(02.08.1978 -26.09.2022)

Солдат, номер обслуги  кулеметного відділення,  взводу вогневої підтримки, роти вогневої  підтримки в/ч А 7339. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

 Народився Юрій 2 серпня 1978 року у  с. Махаринці . Там пішов у перший клас. Провчившись 2 роки, після смерті мами, був переведений до Козятинського інтернату.  Після закінчення навчання переїхав жити у Херсон. Туга за малою батьківщиною повернула Юрія у 22 роки знову в Махаринці. Працював  в Козятині в НГЧ.

У 2003 році одружився і переїхав до Козятина, мав двох синів  Андрія та Максима.  Клята війна принесла горе в родину Фоміних вже вдруге.

07 червня 2019 поблизу населеного пункту Світлодарськ Донецької області загинув старший син Максим, позивний «Максон», який  проходив військову службу в окремому загоні спецпризначення «АЗОВ» .

По загибелі старшого сина Юрій, допомагав та підтримував наших  бійців на передовій, надаючи гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення, Юрій, не вагаючись, прийняв рішення захищати  рідну землю. Сам пішов до військового комісаріату і записався до загону територіальної оборони. Там  був зарахований до особового складу військової частини   А 7339, де проходив службу солдатом кулеметного відділення взводу вогневої підтримки, роти вогневої підтримки.

26 вересня 2022 року. внаслідок артилерійського обстрілу пункту постійної дислокації роти вогневої підтримки військової частини А 7339 у населеного пункту Дубова-Василівка Бахмутського району  Донецької області отримав множинні вогнепальні осколкові поранення несумісні з життям.

Він ніколи не залишався осторонь. Бо був небайдужим до того, якою буде його Україна. Наша з вами Україна. 

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

                  

Черниш Юрій Сергійович

(18.05.1995 -29.09.2022) 

        Старший солдат. Старший механік – водій 5–ї парашутно-десантної роти 2–го парашутно–десантного батальйону в\ч А 1126. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Уродженець  села Кордишівка Козятинської громади  народився 18 травня 1995 року. По закінченні Кордишівської школи, вступив до Гущинецького  училища де здобув професію тракториста та водія грузових машин. Працював різноробочим у Вінниці.

З 4 листопада 2015 року по 16 грудня 2016 рік у званні старший солдат , брав участь у Антитерористичній операції на території Донецької області  місті Волноваха.

02 березня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України до військової частини А 1126 на посаду старший механік – водій, 5 – ї парашутно – десантної роти 2 – го парашутно – десантного батальйону.

29 вересня 2022 року поблизу населеного пункту Зелена Долина Краматорського району Донецької області, вірний військовій присязі, у бою за Батьківщину, виявивши стійкість і мужність під час участі в бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії – загинув.

Юрія запам’ятають порядним, чесним, щирим та люблячим . Людиною слова, відвертим та надійним товаришем. У нього залишились мама та бабуся.

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

                           

Бігун Сергій Дмитрович

(30.12.1976 - 06.10.2022)

Солдат, стрілець 3 – го стрілецького відділення, 3 – стрілецького взводу, 3 – ї стрілецької роти в/ч А 7339.  Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Сергій Дмитрович народився 30 грудня 1976 року в місті Балтійськ, Калінінградської обл.. у сім’ї військових. Через деякий час сім’я переїхала до України у місто Сарни Рівненської області. У 1991 році закінчивши середню школу  вступив до Професійного училища, де здобув професію механізатор меліоративних робіт.

Багато чого сталося в житті Сергія. Доля закинула його в Козятинський район, де він і почав працювати оператором опалювальної системи у Іванківській філії Козятинського Загально Навчального Виховного Комплексу  « Школа – дитячий садочок» № 9.

25 лютого , після повномасштабного вторгнення російських терористів на нашу землю Сергій, маючи родову травму правої руки, вирішив добровільно іти до військкомату та захищати наших дітей, наші домівки, нашу Україну від рашистських загарбників. Там був зарахований  солдатом до особового складу військової частини   А 7339 де проходив службу на посаді стрільця 3 – го стрілецького відділення, 3 – стрілецького взводу, 3 – ї стрілецької роти.

6 жовтня 2022 року в наслідок мінометного обстрілу у Бахмуті Донецької області – загинув, отримавши травми не сумісні з життям. У Сергія Дмитровича залишились дві доньки Катя та Ярослава.

Загребельний Анатолій Анатолійович народився 30 серпня 1974 року в с. Махаринці. Закінчив Махаринецьку школу. Після її закінчення вступив до нашого училища, тоді ще ПТУ – 17, де здобув професію столяра. Працював на цегельному заводі.

Після закриття заводу влаштувався до Козятинського хлібокомбінату. Стараючись для своєї сім’ї, яку створив у 2001 – му році поїхав за кордон. Перед війною повернувся до України. А 24 лютого 2022 року люблячий батько та чоловік зібрав речі і пішов до військкомату де був зарахований солдатом до особового складу військової частини   А – 1619 де проходив службу навідником відділення кулеметного взводу стрілецької роти стрілецького батальйону.

7 – жовтня 2022 року поблизу населеного пункту Любомирівка Миколаївської області вірний військовій присязі, у бою за Батьківщину, виявивши стійкість і мужність – загинув, поклавши своє життя на вівтар свободи України. У Анатолія Анатолійовича залишився 16 – ти річний син Вадим.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                    

Загребельний Анатолій Анатолійович 

( 30.08.1974 - 07.10.2022)

        Солдат, навідник відділення кулеметного взводу стрілецької роти стрілкового батальйону в\ч А1619.  

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

        Народився наш земляк  30.08.1974 р. в с. Махаринці .  Там і проживав  наш Герой. Ходив до місцевої школи.

З перших днів війни Анатолія Загребельного мобілізували по повістці. Спочатку служив у загоні охорони важливих державних об’єктів. Коли ворога від столиці відігнали, частину Козятинської тероборони відправили на навчання на один із полігонів у Вінницькій області, де Анатолій навчався військовому мистецтву стрільця три місяці.

Анатолій здав іспит  і напередодні Дня незалежності  і йому дали п'ятиденну відпустку додому. Але на фронті тоді було дуже гаряче і стрілець на другий день п’ятиденної відпустки поїхав на передову. 

Він загинув на війні у 48 років  7 жовтня 2022 р.. 12 жовтня у Козятинській громаді оголосили День жалоби. Поховали Анатолія Загребельного — у Махаринцях.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                               

Пилипчук Сергій Миколайович

(31.03.1977 - 12.10.2022)

Солдат  в/ч А 0989 ЗСУ.       

Сергій народився в місті Козятин 31 березня 1977 року, де і проживали з родиною. З раннього дитинства Сергій часто гостював у свого любимого дідуся в селі Пляхова. Навчався в Козятинській школі № 9, після її закінчення вступив до Козятинського вищого міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту, де набув кваліфікацію провідник пасажирських вагонів. Потім строкова служба в армії. Після демобілізації влаштувався на роботу водієм в Козятинській ветлікарні і працював там до цього часу. 

Сергій був доброю, чуйною і порядною людиною, ніколи, нікому не відмовляв у допомозі, завжди йшов на зустріч людям. В його житті зустрілась гарна, чуйна людина, односельчанка Юлія, з якою Сергій одружився. Разом народили та виховали довгоочікувану донечку Алінку. Гарно жили, мріяли про чудове майбутнє, тільки проклята війна внесла в їхнє життя свої корективи.

Сергій був призваний зарахований до лав ЗСУ в/ч А 0989, а 12 жовтня 2022 року, захищаючи Україну від російських загарбників, у районі Первомайське, Донецької області, при виконанні бойового завдання, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність загинув. Наш відважний захисник України, наш Сергій Пилипчук.

Всі, хто знає Сергія, запам’ятають його як світлу і надзвичайно добру, щиру людину, гарного господаря. Сергій був вдячним сином для матері Галини. Він був у неї єдиним сином, а в родини  надійною опорою, для доньки Аліни був у всьому прикладом та лагідним батьком, для дружини Юлії — гарним чоловіком. 

06.02.2025 відбулося відкриття меморіальної дошки на честь Сергія Миколайовича Пилипчука,  який віддав своє життя за волю та незалежність нашої України. Її розміщено  на території опорного комунального закладу "Гімназія № 9 Козятинської міської ради Вінницької області", за адресою с.Козятин, Миру 84. 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Москаль Артем Олександрович

(17.10.200 - 15.10.2022)

         Солдат, стрілець 1-го відділення 2-го патрульного взводу 1-ої патрульної роти патрульного батальйону в/ч 3035.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Артем Москаль народився і виріс в Іванківцях. Захищав молодших і був дуже щедрим, спритним і спортивним.

На річці починав купатися, як тільки зійде лід. Не було для нього такого дерева, на яке б він не виліз. Служити пішов у Національну гвардію. На свій день народження Артем мав поїхати додому, але в ніч з 14 на 15 жовтня загинув у бою.

За хоробрість і патріотизм командування військової частини, де служив Артем, нагородило його 10-денною відпусткою додому. Такий подарунок він мав отримати 15 числа, щоб 17 жовтня свій день народження відзначити в родинному колі. Він мав приїхати разом зі своєю коханою дівчиною із Слов’янська. Бабусі Людмилі телефоном він розповідав, що планує з нею одружитися.

В ніч з 14 на 15 жовтня 2022 року вірний військовій присязі, стрілець 1 відділення 2 патрульного взводу 1 патрульної роти патрульного батальйону військової частини 3035, захищаючи Батьківщину в бою, поблизу села Терни Донецької області отримав поранення, несумісне з життям. Зустріла свого Героя громада села 18 жовтня о 10-й вечора живим коридором з квітами, свічками і ліхтариками — від лісництва до будинку загиблого воїна, що на вулиці Набережній. Сусіди Артема називають його своїм і гірко плачуть.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

   Завідін Олександр Володимирович

(22.01.1984-15.10.2022)

        Солдат мінометного зводу  в\ч А-3425.  

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Нагороджений: Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).      

        Олександр Володимирович народився 22 січня 1984 року. В сім’ї був зігрітий любов’ю батьків, турботливих бабусі та дідуся, він ріс доброю, веселою дитиною. В 1991 році пішов до загальноосвітньої школи № 4, сьогодні опорний ліцей. 

        Однокласники пам’ятають його як чесного, порядного друга, який завжди допоможе і не підведе. 

        Після закінчення 9 класу Олександр розпочав навчання в Козятинському міжрегіональному училищі залізничного транспорту, згодом  працював на залізниці.  Одружений, має двох синів Віталія і Олександра. Олександр був прекрасним турботливим батьком, чоловіком, гарним люблячим сином, братом. Дуже любив життя, був затятим рибалкою, завжди привітним добрим до людей.

        26 лютого 2022 року був призваний до військової частини А-3425, де проходив службу солдатом мінометного зводу.

15 жовтня 2022 року поблизу с.Новогреднєве Бориславського р-ну, Херсонської обл., при виконанні бойового завдання -  забезпечення здійснення заходів з національної безпеки та оборони України по відсічі та стримуванню збройної агресії, в наслідок ворожого танкового обстрілу отримав поранення не сумісне з життям.

        Героя провели в останню дорогу 19 жовтня,  похований  на Алеї Слави міського цвинтаря

                                           Слава Герою! Вічна пам'ять!

Левчук Володимир Олексійович

(13. 05.1981-03.11.2022 )

Полковник, заступник начальника Штабу командування Десантно-штурмових військ. Екс-заступник міністра у справах ветеранів, захисник Луганського летовища.    

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).  Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"(посмертно). 

Володимир народився 13 травня 1981 року в Козятині. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Володимир був кадровим офіцером. 20 років віддав службі у війську, в тому числі 3 роки брав участь в АТО.     

В 2014—2017 роках брав участь у боях на сході України.

З 2018 року, після звільнення із війська, став приватним підприємцем, займався комп'ютерним програмуванням. В 2020 року був призначений на посаду заступника міністра у справах ветеранів України.займався питаннями цифрового розвитку, трансформацій і цифровізації.

9 лютого 2022 року Володимир звільнився і з початком повномасштабної агресії повернувся до військової служби. 3 листопада 2022-го полковник Володимир Левчук загинув у Житомирській області.

41-річний Воїн до останнього подиху наближав таку довгоочікувану Перемогу, викладаючись на максимум, аби не дозволити ворогу загарбати Батьківщину.

У Володимира лишилася дружина та 3 дітей.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Федорук Сергій Васильович

 (25.10.1987-14.11.2022)

Сержант, мінометної батареї в/ч 7339. Стрілець команди воєнізованої охорони м. Козятин. 

Нагороджений: Відзнакою Президента України – Медаллю «За військову службу Україні». Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно). Медаллю УПЦ «За жертовність і любов до України». Нагрудним знаком «Гідність та Честь» спілки ветеранів та силових структур України «ЗВИТЯГА». Пам’ятним нагрудним знаком «Захиснику Вітчизни» громадської організації «Асоціація учасників АТО м. Козятин».

Сергій народився 25 жовтня 1987 року в селі Іванківці, там і навчався в школі. По закінченні здобув професію столяра у Козятинському залізничному училищі. У 2011 році одружився. Працюючи в «Агро Домі» у 2015 році під час 4-ї хвилі мобілізації був призваний на військову службу та виконував службові обов’язки у зоні бойових дій Донецької області.

Молодший сержант Федорук Сергій Васильович за час проходження служби був відзначений Президентською грамотою, медаллю «За військову службу Україні», пам’ятним нагрудним знаком «Захиснику Вітчизни», медаллю «За жертовність і любов до України» та нагрудним знаком «Гідність та Честь». Після закінчення служби працював стрілком 4-го розряду у Воєнізованій охороні станції Козятин-1.

З 24 лютого 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України, де проходив службу командиром кулеметного відділення на Луганському напрямку. У кризовій ситуації, для збереження особового складу вивів з оточення понад 30 осіб, що і зберегло всім життя.   Був призначений головним сержантом мінометної батареї військової частини А-7339 і присвоєно звання сержант. З Луганського напрямку був перекинутий в Донецьку область, м. Бахмут. Після трьох місяців запеклих боїв частина була відведена для доукомплектування.

З 12-го на 13-те листопада біля населеного пункту Дружківка Донецької області отримав численні важкі травми. Був доправлений в лікарню імені Мечникова. Лікарі боролися за життя Сергія до останнього. 14 листопада Воїн-Герой помер. Залишився   без батька маленький син.

 13 листопада 2023 р. була відкрита меморіальна дошка, на  приміщенні Козятинського загону  воєнізованої охорони Південно-Західної залізниці, де працював полеглий Воїн,  який загинув під час виконання  службових  обов'язків   в зоні бойових    дій. 

                         Слава Герою! Вічна пам'ять!

   Кравченко Володимир Олександрович

 (15.03.1998 - 25.11.2022)

             Солдат. Стрілець-снайпер десантно-     штурмового відділення, десантно-штурмової роти в/ч А-1910.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Володимир народився 15 березня 1998 року. Навчався у 3-й школі м. Козятина. У Козятинському залізничному училищі здобув професію «Слюсар з ремонту автомобілів». Далі навчався у Вінницькому коледжі Національного університету харчових технологій, де отримав спеціальність «Механік».

 Закинула його доля у Київську область, Бучанський район, с. Копитів.  Там він і працював вантажником в АТБ-маркеті.

 20 листопада 2022 року був призваний на службу до військової частини А-1910 .

 25 листопада солдат стрілець-снайпер десантно-штурмового відділення, десантно-штурмової роти під час танкового обстрілу неподалік с. Червонопопівка Кремінського району Луганської області отримав поранення не сумісні з життям.

 Похований Володимир на центральному кладовищі на Алеї Слави.

  Героїчно загиблому Воїну, який виконував військовий обов’язок по захисту суверенітету і територіальної цілісності України, встановлено меморіальну дошку в м. Козятині 24 листопада 2023 р.  на будинку , де проживав Герой, провулок . Архітектора Кобєлєва, 12.

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

Цимбарович Володимир Вацлавович

(25.05.1977 - 25.11.2022)

Солдат  3 – го  відділення кулеметного взводу, 2 – ї стрілецької роти, військової частини А 7085.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився наш Герой 25 травня  1977 року в селі Козятин. Ріс Володимир надзвичайно чуйним та добрим. Після закінчення у 1994 році місцевої   школи вступив до Козятинського міжрегіонального вищого професійно - технічного  училище залізничного транспорту. У 1995 та 1996 роках проходив строкову службу у м. Херсон. Мріяв бути міліціонером, але доля вирішила інакше – він став залізничником і довгий час працював в депо. Разом з дружиною виростив двох синів, а нещодавно отримав почесне звання дідусь. У квітні 2022 року після  повномасштабного  вторгнення  російської федерації записався добровольцем захищати землю від ворога. 16 вересня  2022 р. був призваний на службу до військової частини А 7085 та зарахований солдатом у  3–є  відділення кулеметного взводу 2 – ї стрілецької роти.

25.11.2022 вірний військовій присязі, у бою за Україну, виявивши стійкість і мужність, загинув під час ведення бойових дій на південно-східній околиці населеного пункту Райгородок Луганської області. 

Зі слів дружини, Володимир був кращим чоловіком у її житті, з любов'ю та турботою відносився до неї та її сина від першого шлюбу. Як промовила сама жінка : “Чоловіка мені обрав мій син, про що я не пошкодувала ні разу”. “Мій Вовчик” саме так вона його називає. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі, був добрим, чуйним, кмітливим.  Багато з тих, хто знав його близько, говорили, що він занадто добрий для війни, що не військовий він, не його це. А побратими, які були з ним, розповідали, що там, на передовій, він виявився безстрашним, рішучим, хоробрим і надійним. Коли дружина запитала, чи не було бажання в нього відмовитися від бойового завдання, як робили деякі інші, то він з таким запалом відповів: "Звичайно, ні! Я хочу, щоб мої діти, мати, дружина гордилися мною, а не соромилися! Та й побратимів не зраджу ніколи!  У глибокому смутку залишилися дружина Світлана, двоє синів Андрій та Денис і матір Галина Іванівна. 

Не встиг Герой насолодитися в повній мірі життям , любов’ю до  онука. Коли він  підросте , то точно буде знати, що його дідусь Герой, який один із багатьох, хто віддав за Україну  найдорожче- це життя.

 Володимир є почесним громадянином міста Козятин. Похований на Алеї Слави в рідному місті .

5 вересня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки Цимбаровичу Володимиру Вацлавовичу на фасаді Козятинської гімназії №9, де він навчався.  Почесне право відкрити меморіальні дошки пам’яті Героя надано його синам Андрію та Динису.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

        

                                      

Маркітан Олексій Леонідович

(20.12.1989- 25.12. 2022)

Солдат, стрілець номер обслуги 2-ї парашутно-десантної роти , 1-го парашутно- десантного батальйону батальйону.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Олексій  народився 20 грудня  1989 р. . Уродженець нашого міста Козятин до 6 років проживав у с. Панасівка на Козятинщині разом з дідусе та бабусею. Навчався в 1-й школі. Вступив до Вінницького Міжнародного університету розвитку людини «Україна», де здобув диплом «молодшого спеціаліста в галузі права». Мав «золоті руки», займався  в місті досконало  ремонтними роботи. Цій справі навчив його батько Леонід. Обидва були авторитетними фахівцями у обраній справі.

До війська пішов у липні 2022 року. Служив на посаді стрільця, 2-ї парашутно-десантної роти, 1-го парашутно-десантного батальйону. Загинув на п’ятий день після свого 33-річного дня народження.

Загинув 25 грудня поблизу села Червонопопівка Луганської області. Був гарною дитиною і сім'янином.

Відповідно до Указу Президента від 01.09.2023 №550 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Олексій Маркітан удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

    Слава Герою! Вічна пам'ять!

       

   

Олейнічук Олександр Олександрович 
 ( 26.02.1987 -27.12.2022)

         Солдат, вогневої підтримки 9-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону в\ч А-1126. 

Нагороджений медаллю «Захиснику України» (посмертно).Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Полеглий земляк  під час ООС Герой народився 26 лютого 1987 року в місті Козятині .

Навчався у школі №4. Розумівся у музиці, любив природу, захоплювався мототехнікою і мріяв стати капітаном дальнього плавання. Для здійснення своєї мети відразу після школи вступив і успішно закінчив Київську державну академію водного транспорту.

В листопаді 2022 року Олександр добровільно пішов до військкомату, щоб боронити нашу державу.

11 листопада 2022 року Олександр був призваний до військової частини А-1126, де проходив службу солдатом взводу вогневої підтримки 9-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону.

27 грудня 2022 року поблизу населеного пункту Червонопопівка Сєвєродонецького району Луганської області відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув.

Олександр був справедливим, відповідальним чуйним та добрим, справжнім другом. У Олександра залишились батько, дружина Єлизавета та син Гліб.

Відповідно до Указу Президента від 30.10.2023 №715 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Олександр Олейнічук нагороджений медаллю «Захиснику України» (посмертно).

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                    Козяревич Ігор Володимирович

(28.10.1979 - 02.01.2023)

Старший солдат, водій-електрик взводу звукометричної розвідки батареї управління та артилерійської розвідки в/ч А-1619.

Народився 28 жовтня 1979 року в  місті Козятині . Навчався у 4-ій школі, де закінчив  9 класів. Вступив до Козятинського залізничного училища, де здобув професійно-технічну освіту за спеціальністю «помічник машиніста». З 1997 по 1999 рік проходив строкову службу. У 2000-му році одружився. Працював у Калинівці на асфальтному заводі оператором, там і проживав з сім’єю до 2013 року. Переїхавши до Козятина, працював на залізниці.

У 2016-му році Ігор  пішов захищати Україну добровольцем в зону АТО за контрактом та проходив службу у військовій частині А-1619 у званні старший солдат на посаді водія-електрика взводу звукометричної розвідки батареї управління та артилерійської розвідки.

2 січня 2023 року у місті Покровськ Донецької області, не впоравшись з керуванням авто, потрапив в аварію. В результаті загинув на місці.

Він був дуже добрим, щирим, позитивним, відповідальним. Складно знайти людину, яка б його не любила чи не поважала. У нього залишились дружина та дві донечки

Поховали  воїна на міському цвинтарі на «Алеї Слави».

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

Білецький Сергій Анатолійович

 (05.11.1994  - 02.01.2023)        

Старший солдат. Командир зенітного ракетного відділення в/ч А-3425.

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024) (посмертно).

Сергій народився 5 листопада 1994 року в нашому місті. Навчався в 1-й школі. Закінчив Козятинську музичну школу по класу гітара. Захоплювався баскетболом та з командою брав участь у    багаточисельних змаганнях. Закінчив курси англійської мови, тому що мріяв стати перекладачем.

У 2011 році  вступив до Київського національного транспортного університету, де здобув вищу освіту та отримав спеціальність перекладача англійської та німецької мови. По закінченні університету у 2016 році проходив строкову службу в зенітно-ракетних військах. 

 Після служби жив та працював у Києві.

З перших днів повномасштабного вторгнення був призваний до лав Збройних сил України та тримав оборону в Миколаївській області у напрямку Херсона, де став командиром зенітно-ракетного відділення військової частини А-3425. Після звільнення Херсона був направлений в сторону Бахмута.

2 січня 2023 року під час стрілецького бою та артилерійського обстрілу з боку збройних сил Російської федерації у місті Соледар Бахмутського району Донецької області, при виконанні бойового завдання з забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони України, відсічі і стримування збройної агресії, в результаті ворожого обстрілу Воїн - земляк загинув у місті Соледар Донецької області.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

     

Протосвіцький      Володимир  Миколайович

( 26.01.2002 - 10.02.2023)

Старший солдат , старший стрілець 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти.

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Нагороджений: Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). 

 Народився Воїн- Герой 26 січня 2002 року в селі Титусівка. У 2009 році пішов у перший клас в Козятинський ЗНВК ім. В.М. Підгорбунського «Школа-інтернат-гімназія». Після закінчення   9-и класів пішов навчатися у Бердичівське вище професійне училище на спеціальність: «Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва; водій автотранспортних засобів; слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування». Так як і  його батько, Володимир вирішив пов’язати своє життя з військовою справою. У вересні 2021 році пішов на військову службу за контрактом в 59-у окрему мотопіхотну бригаду, 9-й батальйон «Вінницькі скіфи».

10 лютого 2023 року під час обстрілу самохідних артилерійських установок старший солдат, старший стрілець мотопіхотного відділення Протосвіцький Володимир Миколайович на Донецькому напрямку, поблизу населеного пункту Невельське, отримав поранення не сумісне з життям. Він загинув при виконанні бойового завдання з забезпечення національної безпеки і оборони України, відсічі і стримуванні збройної агресії ворога, був вірний військовій присязі, віддав життя за незалежність і свободу України і кожного з нас.

    Такий життєрадісний та товариський. Завжди вирізнявся лідерськими якостями, користувався  беззаперечним авторитетом у друзів.

          Володимиру були притаманні якості справжнього чоловіка. Всі його знали як відповідального та рішучого. Таким він залишиться назавжди в  пам’яті та в серцях козятинців.

  Поховано Героя у с. Титусівка.

          

      Слава Герою! Вічна пам'ять!

        

                       

Любарець Юрій Васильович

(06.05.1990 - 21.02.2023)

Старший солдат, старший кулеметник 1-го відділення 3-го взводу 2-го батальйону, в/ч 3028 Національної Гвардії України.

Нагороджений: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

   Народився наш Герой 6 травня 1990 року. Навчався в 5 – ій школі. З жовтня 2008 року  проходив строкову службу в лавах Збройних Сил України. В червні 2010 року  вступив на службу Лінійного відділу Управління Міністерства Внутрішніх Справ  Південно–Західної Залізниці  – водієм. З серпня 2010 по серпень 2012 р. працював на посаді інспектора роти батальйону патрульної служби лінійного відділу на ст. Фастів. В 2012 році закінчив Національну Академію Внутрішніх справ. З травня 2012 року по вересень 2015 продовжив службу на станції Козятин на  посаді слідчого.

В 2013 році закінчив Ірпінську фінансово – юридичну академію. З вересня 2015 по 2017 рік працював у відділені поліції №2 у нашому місті на посаді слідчого.

З травня 2017 по жовтень 2022 року працював інспектором сектору патрульної поліції №2 м. Козятин. З грудня 2022 проходив службу у Національній Гвардії України.

Старший солдат, старший кулеметник 1-го відділення 3-го взводу 2-го батальйону, військової частини 3028 Національної Гвардії України в результаті мінометного обстрілу позицій противником, в районі населеного пункту Спірне , Бахмутського району , Донецької області 21 лютого 2023 року -  загинув До останнього подиху був вірний присязі та віддав своє життя за свободу кожного з нас та свою Батьківщину. Без батька залишилось два сина. Вірний товариш, хороший друг . Рішучий та сміливий . Таким він  залишиться у серцях кожного з нас. 

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагородили і Героя з Козятинської громади Юрій Любарця.

Нашого полеглого Захисника Юрія Любарця нагородили орденом «За мужність» III ст. (посмертно) наказом президента від 28 вересня 2023 року.

Орден вручили батьку Героя.

20 червня 2024 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь Героя- Захисника, за адресою Героїв Майдану 30 (приміщення ВП№2 РВП Хмільницького РВП у Вінницькій області).

 Право відкрити меморальну дошку було батькові Героя Василю Миколайовичу.

Також до заходу долучилися рідні та друзі Юрія, його побратими та колеги, міський голова Тетяна Єрмолаєва, а також небайдужі жителі громади.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

          

    

  Шеремет Мар'ян  Сергійович

(27.09.1998 - 28.02.2023)

                           Старший солдат  мінометного взводу мінометної батареї 2-го механізованого батальйону в/ч А 4123. 

Отримав почесну відзнаку «За героїзм та патріотизм» та

нагороджений орденом « За мужність» III ступеня посмертно. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024) (посмертно).

        Народився Мар’ян 27 вересня 1998 року. Цього року йому малоб виповнитись 25 років. Та він назавжди залишився 24 – річним юнаком. Навчався в першій школі та закінчив її у 2015 році. Навчався в музичній школі де досконало оволодів грою на саксофоні. Вивчав ветеринарну медицину в «Подільському державному  аграрно – технічному університеті» у м. Кам’янець-Подільський. Згодом пройшов строкову службу.  7 липня 2020 року влаштувався на роботу в ТОВ «Козятинський м’ясокомбінат». 17 грудня був призваний до лав ЗСУ . 

Мав багато друзів . А їм пощастило мати такого друга , як Мар’ян. Він був найкращим братом, любив своїх молодших братиків, піклувався про них. Він завжди був душею компанії  та завжди знаходив правильні слова у будь-яких ситуаціях. Таким його будуть завжди пам’ятати друзі та знайомі. Мужній герой, який стільки не встиг , не встиг створити сім’ю, подарувати своїм батькам онука.

Старший солдат ,  28 лютого 2023 року відданий військовій присязі, на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність трагічно загинув поблизу населеного пункту Дубово-Василівка Донецької області , внаслідок артилерійського обстрілу отримав смертельне осколкове поранення голови.

Указом Президента України від 22 березня 2024 року №166, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, старший солдат Шеремет Мар'ян Сергійович (27.09.1998 р.н.), номер обслуги мінометного взводу мінометної батареї 2 механізованого батальйону військової частини А4123, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 26 квітня 2024 року, відбулося відкриття меморіальної дошки нашому юному Герою Шеремету Мар’яну Сергійовичу на стіні будинку, де він жив, по вул. Незалежності, 29.

       Слава Герою! Вічна пам'ять!

                       

Куницький Олександр Михайлович

(22.02.1967 - 04.03.2023)

Полковник Збройних Сил України, офіцер кінологічного відділу в\ч А 2330 Командування Сил підтримки Збройних Сил України. 

Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції". Нагрудним знаком "Знак пошани". Медаллю "Учасник АТО". 

        Куницький Олександр Михайлович народився 22 лютого 1967 року с. Сестринівка. Після закінчення 8 – го класу в Середній школі №1 вступив до Бердичівського машинно–будівного технікуму, після чого вирішив зв’язати своє життя з військовою справою та вступив в  Ленінградське вище училище залізничних військ та військових сполучень.        

Коли почалася російська агресія на сході України  з 14 лютого 2015 року по 6 квітня 2016 року старший інженер технічної частини військової частини А - 3631 брав участь в антитерористичній операції, забезпечені її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях. З 2017 го по 2021 роки продовжував службу заступником командира частини з озброєння – начальником технічної частини військової частини А - 3631. З 2021 року по теперішній час офіцер кінологічного відділу військової частини А 2330.

Багато перепон подолав Олександр Михайлович на своєму шляху, але  хвороба  перемогла.

Помер від страшної хвороби наш земляк, захисник України підполковник Куницький Олександр Михайлович.

У нього було багато планів на майбутнє, мріяв дочекатися онуків та  поїхати з ними  порибалити.

Він був побратимом, який ніколи не ховався і брався за будь-яке завдання. Завжди намагався бути корисним.Ми всі запам’ятаємо його, як простого та відвертого друга. У Олександра залишилась дружина та двоє дорослих дітей.

      Слава Герою! Вічна пам'ять!

              

Жуківський Віталій Олександрович

(17.12.1983 - 10.03.2023)

 Стрілець – санітар 2 - го відділення 3 - го взводу 2 -ої стрілецької роти 1 – го  стрілецького батальйону в/ч А 1619.

Нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Полеглий воїн народився 17 грудня 1983 року в с. Махаринці. Навчався та проживав весь час у своєму рідному селі . З часом   виїхав до нашої столиці, де працював на будівництві, пізніше в охоронній фірмі. Туга за   рідним селом повернула Віталія на Козятинщину. Влаштувався   в селі на роботу трактористом. 

Перед самою війною зустрів дівчину і зрозумів, що  не уявляє свого життя без Галини. 11 травня 2022 року молодята одружилися, а потім  пішов боронити нашу землю.

Воїн, вірний військовій присязі  у бою за територіальну цілісність , виявивши стійкість і мужність, 10 – го березня  2023 року загинув, захищаючи нас з вами біля населеного пункту Невельське Донецької області.

Доброзичливий, життєрадісний, цілеспрямований, щирий та завжди готовий прийти на допомогу тому, хто її потребує – таким був та назавжди залишиться Віталій  в наших серцях.

Сьогодні, на виконання доручення начальника Вінницької ОВА Сергія Борзова, заступником міського голови з питань діяльності органів виконавчої ради Козятинської МР Павлом Холковським разом з головою Хмільницької РВА Богданом Кузнєцом, його заступником Олександром Пузирем та представниками Хмільницького РТЦК та СП вручили державні нагороди родинам загиблих військовослужбовцям Козятинської територіальної громади.

Згідно з Указом Президента України від 17.11.2023 №755 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено:

    Жуківського Віталія Олександровича стрілець – санітар, 2 відділення 3 взводу 2 стрілецької роти, 1 стрілецького батальйону в/ч А 1619. Загинув поблизу н.п. Невельське, Ясинуватського району, Донецької області. 

                                       Слава Герою! Вічна пам'ять!

Кравчук Віктор Іванович

( 10.09. 1969 - 15.03.2023)

Солдат, водій 2-го стрілецького взводу, 2-ої стрілецької роти в/ч А 7350.

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Герой 10 вересня 1969 року в с. Соснівка Погребищанського району. Там закінчив школу. Вивчився на водія. З 1987-1989 роки проходив строкову службу. 

Після армії одружився. В 1992 році переїхали в Козятин. Через рік  народилась донечка, а в 1999 році – син. Довгий час працював за своєю спеціальністю в ПМК 9. Після чого перейшов в комунальне підприємство « Чисте місто» . 28 грудня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. 

15 березня 2023 року водій 2-го стрілецького взводу, 2-ої стрілецької роти військової частини А 7350, солдат Кравчук Віктор Іванович, бувши вірним присязі Українському народу, мужньо виконуючи військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув  у м. Бахмут.

Добрий, справедливий, позитивний, цілеспрямований та рішучий - таким він залишиться назавжди в серцях кожного з нас. 

Згідно з Указом Президента України від 01.12.2023 №797 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, солдат Кравчук Віктор Іванович нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

 Слава Герою! Вічна пам'ять!         

                                          

Грубік Володимир Іванович 

(23.07.1980 - 18.03.2023)

Солдат, старший стрілець 1-го механізованого відділення бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ої механізованої роти в\ч А 4395.  Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Володимир 23 липня 1980 року у м. Козятині. Навчався в школі – ліцеї №4. Закінчив наше училище. З 1998 по 2000 рік проходив строкову службу. Далі робота на птахокомбінаті.

13 січня 2023 року був призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. А 18 березня солдат Грубік Володимир Іванович старший стрілець 1-го механізованого відділення бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ої механізованої роти військової частини А 4395, в районі населеного пункту Богданівка, Бахмутського району , Донецької області під час виконання бойового завдання загинув.

Герой похований на міському цвинтарі на « Алеї Слави».

      Слва Герою! Вічна пам'ять!

                         

                           

Хуторний Дмитро Олександрович

  (14.11.1995-20.03.2023)         

       Солдат, стрілець, помічник гранатометника 2-го стрілецького відділення, 3–го стрілецького взводу, 3–ї стрілецької роти в/ч А 4038.Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився 14 листопада 1995 року. Навчався в  3 —ій школі. Після закінчення вступив в наше училище де здобув спеціальність оглядач – ремонтник вагонів, складач поїздів, регулювальник швидкості руху. Працював фрезувальником в ДЕПО і одночасно навчався  в Дніпропетровському фаховому технікумі залізничного транспорту та транспортної  інфраструктури.

Далі строкова служба в Бєлгород – Дністровську в інженерних військах понтонно–мостової частини, у інженерних військах понтонно–мостової частини.

Одружився в 2019 році.

 Призваний до лав Збройних Сил України 20 січня 2023 року, де проходив службу на посаді  стрілець – помічник гранатометника - 2 - го стрілецького відділення 3 – го стрілецького взводу 3 – ї стрілецької роти в/ч А 4038.  

При виконанні бойового завдання, внаслідок снайперського обстрілу поблизу населеного пункту Діброва, Лиманського району Донецької області  20 березня 2023 року – загинув. У нього залишився синочок Данилко, дуже схожий на свого тата - Героя.

Відповідальний, цілеспрямований, працелюбний, чесний, добрий, чуйний, готовий завжди прийти на допомогу.

21 травня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки Хуторному Дмитру Олександровичу, герою, який загинув у боях за нашу Батьківщину на будівлі школи, де він навчався. На заході були присутні члени родини загиблого, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та громадськості.

         Слава Герою! Вічна пам'ять!

Микульшин Віктор Миколайович

(11.12.1969 - 8.04.2023)

Капітан, начальник продовольчої служби в\ч А - 4117.

Нагороджений медаллю "За бездоганну службу" ІІІ ступеня (посмертно).

Наш Герой народився 11 грудня 1969 році  у Миколаєві. Потім переїхав до нашого міста. Навчався в 2–ій школі. Далі студентське життя в нашому училищі. В 1992 році  закінчив вище військове  училище в Санкт–Петербурзі та отримав розподілення для місця несення військової служби у місті Ужгород.

У званні підполковника служби цивільного захисту, заступника начальника відділу реагування на надзвичайні ситуації Управління Державної Служби України з Надзвичайних Ситуацій у Закарпатській області вийшов на пенсію. Був нагороджений медаллю « За бездоганну службу» ІІІ ступеня та відзнаками Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. 

З початку повномасштабного вторгнення у квітні 2022 року добровольцем пішов на захист нашої Держави.  А 8 квітня 2023 року Капітан, начальник продовольчої служби Військової частини А - 4117 - загинув.

    Слава Герою! Вічна пам'ять!

     

Сохинчук Владислав Сергійович

(19.08.1996 - 23.04.2023 )

Старший солдат, заступник командира бойової машини, навідник – оператор 1 – го механізованого відділення – бойової машини, 1 – го механізованого взводу, 3 – ї механізованої роти в/ч А 4472.

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Владислав народився в с. Нова Гребля 19 серпня 1996 року. З часом сім’я переїхала до Козятина. Навчався в 5 - ій школі. Закінчив Державний Університет інфраструктури та технологій

Працював в Козятинському експлуатаційному вагонному депо оглядачем -  ремонтником вагонів. Коли почалася велика війна, Владислав відразу звернувся до військкомату, аби його взяли на фронт, але йому відмовили. Потім ще декілька разів молодий чоловік невтомно просився захищати рідну країну, і його наполегливість таки подіяла: в липні 2022 року  Владислава мобілізували.

Після звільнення Херсону приїздив додому і говорив, що він робить найважливішу справу свого життя.

 А 26  травня 2023 року старший солдат, заступник командира бойової машини – навідник – оператор 1 – го механізованого відділення – бойової машини, 1 – го механізованого взводу, 3 – ї механізованої роти військової частини А 4472, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Хромове, Донецької області, внаслідок артилерійських обстрілів збройних формувань рашистів та безпосередніх зіткнень з ворогом, під час бою отримав поранення несумісне з життям.

   Слава Герою! Вічна пам'ять!

       Тимощук Віктор Васильович

(28.11.1991 - 27.04.2023)

Солдат, стрілець 1-го стрілецького відділення, першого стрілецького взводу, третьої стрілецької роти , в\ч А 7369. 

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Віктор 28 листопада 1991 року в селищі Залізничному. Навчався у місцевій школі. Перша вчителька згадує Віктора, як дуже старанного учня: рівненькі перші букви, цифри, зразковий зошит. Пам’ятає, ніби як учора, мама вранці переводила через залізничне полотно, міцно притискала до серця та відпускала. Завжди був ввічливим , акуратним. Віктор був зразком для інших. Згодом навчався в козятинському училищі.  Працював  на Київському рейкозварювальному поїзді.

Призваний на військову службу 1 листопада 2022 року. Стрілець першого стрілецького відділення, першого стрілецького взводу, третьої стрілецької роти , в\ч А 7369, відданий військовій присязі на вірність українському народу , виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну , її свободу та незалежність в наслідок танкового обстрілу вогневих позицій 27 квітня 2023 року в районі міста Бахмут – загинув.

 Всією громадою в глибокій скорботі ми схиляємо голову перед світлою пам’яттю воїна - Тимощука Віктора та поділяємо горе та біль родини загиблого , друзів, рідних , колег та усіх тих , хто був знайомим з Героєм , що загинув за свій дім, за кожного з нас, за Україну.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Шпура Олег Петрович

(29.03.1996-01.05.2023)

 Служив за контрактом у в\ч А1927 ЗСУ м. Виноградів.

Був у складі в\ч А7339 м. Козятин водієм взводу стрілецької роти.

Нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 

Народився 29 березня 1996 року у с. Йосипівка, в родині люблячих батьків Шпура Петра Петровича та Северченко Наталії Іванівни. Старша сестра Альбіна дбала та була підтримкою для свого молодшого братика.

У 2002 році Олега зараховано до 1 класу Йосипівської школи, де навчався до 5 класу. Далі продовжив навчання в Широкогребельській середній школі та у 2013 році закінчив 11 класів. Професійну освіту здобув у Гущинецькому вищому професійному училищі за спеціальністю тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва та водій автотранспортних засобів. Після закінчення училища розпочав трудову діяльність в ТОВ «АРЧІ». Упродовж 2017-2019 рр. проходив військову строкову, а згодом службу за контрактом у військовій частині А1927 Збройних Сил України м. Виноградів. Був учасником Операції Об’єднаних Сил на території Донецької та Луганської областей. По завершенні служби пішов знову працювати у ТОВ «Арчі». З перших днів повномасштабного вторгнення Олег став на захист рідної землі у складі військової частини А7339 м. Козятин водієм взводу стрілецької роти.

 Восени 2022 року одружився з Бевзою Галиною Юріївною. А вже у березні 2023 року у сім’ї народилася донечка Анна. Наш Герой воював у найзапекліших населених пунктах Донеччини.

Загинув Олег 01 травня 2023 року під час обстрілу позиції у населеному пункті Бахмут Донецької області.

Згідно з Указом Президента від 25 вересня 2023 року №588 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі — старший солдат, кулеметник Шпур Олег Петрович удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Степанюк Дмитро Володимирович

(11.05.1987 - 06.05.2023)

Молодший лейтенант  командир 3 – го взводу оперативного призначення 1 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1-го батальйону ОП    в\ч 3028 західного ОТО НГУ. 

Нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).  

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Дмитро 11 травня 1987 року в нашому місті. Закінчив 5 – ту школу. Навчався в Київській Національній Академії Внутрішніх Справ.

З 2006 по 2015 рік служив в полку особливого призначення Головного Управління Міністерства Внутрішніх справ. З 2016 по 2017 роки - в Національній поліції в нашому місті. 

З лютого 2022 року активно допомагав військовим, а з січня 2023 року був призваний в військову частину 3028 – формування Національної гвардії України

Молодший лейтенант Степанюк Дмитро командир 3 – го взводу оперативного призначення 1 – ї роти, 14 – тої бригади оперативного призначення ім. Івана Богуна , 6 – го травня 2023 року в результаті штурмових дій противника в районі населеного пункту Спірне, Донецької області, сталевий воїн з позивним «Беркут» – загинув.

Днями (28 квітня 2024 року) Начальник ОВА Сергій Борзов вручив родинам загиблих воїнів почесні нагороди, присвоєні їм посмертно. Серед них — наш земляк, молодший лейтенант Дмитро Степанюк.

За особисту мужність і самовідданість, проявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Дмитро Степанюк посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

 В День пам'яті та перемоги над нацизмом 8 травня 2024 р. відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки та пам'ятного знаку на честь Степанюка Дмитра Володимировича, мужнього захисника України, який загинув у бою за волю та незалежність нашої держави.

 Почесне право відкрити меморіальну дошку, пам'ятний знак та посадити калину в пам'ять про Степанюка Дмитра було надано дружині Дмитра Мілані і сину Матвію.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Кіндзерський Валерій Валерійович

(14.03.1974 - 17.05.2023) 

Головний сержант, командир 2-го мотопіхотного взводу 6-ї мотопіхотної роти 2-го мотопіхотного батальйону в/ч А 1302. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Валерій  14 березня 1974 року в селі Пиковець. В 1989 році закінчив Пиковецьку школу і того ж самого року вступив до Професійно – Технічного Училища  - №5 у Вінниці, там і здобув освіту газоелектрозварювальник п’ятого розряду. По закінченню училища Валерій був призваний до армії. Після служби пішов працювати зварювальником на будівництво.

В 1995 році одружився та став батьком. В 1999 році Валерій продовжив своє навчання та вступив до Житомирського агротехнічного коледжу. Здобувши освіту по захисту рослин, він не став зупинятись, тому й продовжив навчання уже  в Білоцерківському університеті на факультеті агрономії. У 2004 році здобув освіту інженера та переїхав до м. Ялта де працював  за фахом.

У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Валерій без вагань пішов добровольцем до лав "Правого Сектору". Він брав участь в АTO та OOC, мужньо захищаючи українську землю від окупантів.

16 березня 2016 був  призваний до лав Збройних Сил України на військову службу за контрактом. Відстоював  Донецький аеропорт, завжди був на передовій у самих  гарячих точках.Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого, орденом Княгині Ольги, медаллю Богдана Хмельницького, за вагомий  внесок у боротьбі за свободу нашої країни у 2019 році був нагороджений орденом « Народний Герой України». Також був удостоєний багатьох інших нагород таких як ,орден "За мужність" 3 ступен, медаль "Незламним героям російсько-Української війни", медаль "За оборону рідної Держави", нагрудний знак "Знак пошани" , нагрудний знак "За зразкову службу" 3 ступеня та інші.Проходив бойові навчання в Америці та Німеччині.

17 травня 2023 року  головний сержант,  командир 2 – го мотопіхотного взводу, 6 – ї мотопіхотної роти , 2 – го мотопіхотного батальйону, в/ч А 1302, поблизу населеного пункту Бахмут, Донецької області Кіндзерський Валерій Валерійович, позивний « Інженер» загинув – підірвавшись на розтяжці.

Справжній солдат - це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи - захищати рідну землю. Все, що робив Валерій – він робив щиро.

18 травня 2024р., на будівлі Пиковецької загальноосвітньої школи I-III ступенів, де колись навчався наш полеглий захисник Валерій Кіндзерський, урочисто відкрили меморіальну дошку на його честь.

До заходу долучилися знайомі, жителі села, всі, хто знав Валерія. Відкрити дошку було надано право його сину Ярославу та матері Станіславі Павлівні.

Валерій був не просто солдатом, він був справжнім лідером, який надихав своїх побратимів на подвиги. Він завжди йшов на передову, не боячись небезпеки, адже знав, що за ним стоїть його народ, його Україна .

Відкриття меморіальної дошки стало символом глибокої скорботи та шани до подвигу Валерія Кіндзерського. Ми ніколи не забудемо про нього і будемо завжди пам'ятати про його жертовність.

Вічна пам'ять та слава Герою! Слава Україні!

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

Фурманчук Сергій Петрович

(12.05.1976 - 18.05.2023)

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти в\ч А 2896.

Нагороджений: Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). 

        Народився  Сергій Петрович 12 травня 1976 року у місті Козятин у багатодітній сім’ї. Шкільні роки пройшли Сергія також у рідному місті. Згодом вступив до Козятинського училища на спеціальність електрозварювальника та маляра-штукатура. 

Мав 4 прекрасних дітей. Та, на жаль, не судилося ріднім та близьким зустріти Сергія обіймами та посмішками. Лише гіркі сльози  від непоправної втрати. Та бездонна ненависть до ворога, який забрав життя найріднішої людини.

Сергій Петрович був призваний на військову службу  у 2023 році. Стрілець-помічник гранатометника 2 МПВід,1МПВ, 2МПР .  

Солдат Фурманчук Сергій Петрович, відданий військовій присязі на вірність українському народу в бою за Україну, близько 15 год 30 хв , 18 травня 2023 року під час обстрілу міномета поблизу населеного пункту Первомайське отримав поранення не сумісне із життям, загинув.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                      

             

Завальний Ілля Михайлович 

(19.05.1996 - 19.05.2023)

Солдат. Водій-електрик 2-го самохідного артилерійського взводу 1-ї самохідної артилерійської батареї  самохідного артилерійського дивізіону       в/ч А 0281.  Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно). 

Воїн народився 19 травня 1996 року в селі Рубанка. Там виріс, закінчив Флоріанівську школу. Вступив до Харківського університету Внутрішніх справ. Працював слідчим в м. Хмільник та місті Козятині  та мав звання - лейтенант національної поліції України.

В грудні 2022 року був призваний на військову службу за контрактом. За час проходження служби зарекомендував себе з позитивної сторони. Функціональні обов’язки виконував відмінно, користувався авторитетом серед колег та підлеглих. Мав високий рівень мотивації до військової служби та професійного самовдосконалення. Намагався підтримувати високий моральний дух у підрозділі.

Водій-електрик 2 самохідного артилерійського взводу, 1 самохідної артилерійської батареї , самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 0281. Завальний Ілля Михайлович, вірний військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність – загинув 19 травня 2023 року поблизу населеного пункту Кримінна, Сіверодонецького району, Луганської області.

Рідні та друзі та всі хто його знав , запам’ятають його справедливим, добрим, сміливим та життєрадісним. Людиною з почуттям гумору, людиною , що об’єднувала навколо себе друзів, колег. Людиною з активною життєвою позицією.  Захоплювався футболом та риболовлею. Займався спортом та дуже любив проводити час з друзями. Та сьогодні друзі , рідні та всі ми понесли величезну втрату. Осиротіли мама та дві сестри. А Україна втратила ще одного гідного сина.

25 жовтня 2024 року, відбулось відкриття пам'ятної дошки Завальному Іллі Михайловичу, вірному сину України  за адресою.за адресою Героїв Майдану  №30 (приміщення ВП№2 РВП Хмільницького РВП у Вінницькій області).

На урочистому мітингу зібралися рідні, близькі, колеги та побратими Іллі, аби вшанувати його пам'ять. Право відкрити меморіальну дошку було надано сестрам Героя - Зінаїді та Ніні.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Яценко Станіслав Васильович

(14.03.1977 - 24.05.2023)

Солдат, стрілець–снайпер 3–го механізованого відділення бойової машини     2–го механізованого взводу, 1–ї механізованої роти в/ч А – 4395. Позивний "Сігнал".

Станіслав народився 14 березня 1977 року в селі Сигнал. Навчався в селі Титусівка. Працював на будівництві, в РЕМі, на хлібозаводі, в Юзефо-Миколаївській Аграрно-Промисловій компанії. Любив техніку та досить добре розумівся на ній.

Родинні стосунки  в Станіслава завжди були теплими та будувались на розумінні та повазі. Мав він кохану дружину, сестру, з якою мав гарні та довірливі стосунки; донечку, яка подарувала своєму батькові онучку та онука. На жаль,  Герою, так і не довелось навіть познайомитись.

Коли пішов на війну, просив родину підтримувати дружину. А в свою чергу, щоб якомога менше хвилювати рідних, намагався якнайчастіше давати знати про себе з фронту. Будь яка звістка, навіть смайлик, були такими заспокійливими та очікуваними для родини щоранку.

Лише одного разу був тиждень тиші, ні телефонного дзвінка, ні повідомлення. Тоді військовослужбовець був в одній із найгарячіших точок на фронті, де навіть мінімальної можливості не було, щоб зв’язатися з рідними. Після тижня хвилювань захисник вийшов з рідними на зв’язок.

Побратими поважали Станіслава за його надійність та оптимізм, за його відвагу. Герой, жертвуючи своїм власним життям, виніс на собі з поля бою важко пораненого побратима. За цей  вчинок  був нагороджений орденом «За мужність». Воїн був  надійним, турботливим, товариським для побратимів.

З 24 травня 2023 року після важкого бою поблизу населеного пункту Богданівка Бахмутського району, Донецької області стрілець-снайпер Станіслав вважався зниклим безвісти. 6 жовтня за результатами генетичної експертизи був ідентифікований.

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

                

Трачук  Олександр Миколайович

(23.05.1994 - 18.06.2023)

Солдат. Оператор 1 – го десантно – штурмового взводу, 3 – ї десантно – штурмової  роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону в\ч А 0224.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).  

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Олександр 23 травня 1994 року в с. Махаринці. Там закінчив школу. Далі вступив до нашого училища, де здобув професію – плиточник – штукатур. Любив автомобілі. Працював у службі перевезення пасажирів. Багато хто з Козятинчан пам’ятають його, як усміхненого, порядного таксиста. У 2022 році працював у Київській охоронній фірмі.

7 березня  2023 року був призваний на військову службу на посаду оператора 1 – го десантно – штурмового взводу, 3 – ї десантно – штурмової  роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону в/ч А 0224. Проходив навчання у Великобританії.

Вірний присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, під час виконання бойового завдання, в районі виконання завдань за призначенням в ході ведення бойових дій в районі населеного пункту Новомихайлівка, Донецької області 18 червня 2023 року солдат -  загинув. У Олександра залишилось два сина.

Відповідно до Указу Президента від 19.10.2023 №698 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Олександр Трачук удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

22 травня 2024 р.  на будівлі школи, де  навчався   полеглий воїн. відбулося урочисте відкриття пам'ятної меморіальної дошки Герою Олександру Трачуку. На заході були присутні члени родини загиблого, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та громадськості.

 Його подвиг буде назавжди жити в наших серцях.

Відкрити дошку надали право його синам Єгору та Даниїлу.

   Слава Герою! Вічна пам'ять!

Стадник Олексій Юрійович
(18.12.1883 - 04.07.2023)

Солдат. Стрілець, 1–го стрілецького відділення, 3–го стрілецького взводу, 2–ї стрілецької роти в\ч А 7359.  Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився 18 грудня 1983 року. Навчався в 5–ій школі. У 2001 році закінчив з відзнакою наше училище та здобув професію столяра.

Навчання у Вінницькому транспортному коледжі  і у 2007 році закінчив його теж з відзнакою. Працював у локомотивному депо слюсарем – електриком з ремонту електроустаткування.

На другий день війни Олексій прийшов у військкомат та був зарахований на посаду  - стрільця, 1–го стрілецького відділення 3–го стрілецького взводу 2–ї стрілецької роти в/ч А 7359. 4–го липня 2023 року виконуючи бойові завдання в селищі міського типу Антонівка, Дніпровського району, Херсонської області – загинув.

У Олексія залишились 3 донечки, дружина та мама.

Всі, хто його знав, говорять, що він був чудовою людиною. Щирий, добрий, відповідальний, завжди попереду, завжди у великому колі друзів. Дуже багато читав та мріяв побачити весь світ.  Його коротка, на жаль, життєва дорога заслуговує якнайбільшої шани і поваги.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Шкабура Дмитро Олександрович

(04.10.1992 - 04.07.2023)

Матрос. Заступник  командира роти бойової машини, навідник – оператор    3–го відділення морської піхоти 1–го взводу морської піхоти 2–ї роти морської піхоти в\ч А 4635.  Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Дмитро 4 жовтня 1992 р. в с. Сестринівка. Там навчався в школі. Закінчив залізничний технікум після чого вступив в Харківський державний університет залізничного транспорту. Довгий час працював на залізниці. Зовсім нещодавно купив з дружиною будинок , в якому зробив ремонт своїми руками. Мріяв прожити в ньому довге та щасливе життя, та так хотів працювати на власній землі.

Коли принесли повістку, він ні хвилини не вагаючись, сказавши « Хто, як не я?» , 11 січня 2023 року  пішов у військкомат. Пройшов навчання у Великобританії.

Матрос, заступник  командира роти бойової машини – навідник – оператор 3 – го відділення морської піхоти 1 – го взводу морської піхоти 2 – ї роти морської піхоти в/ч А 4635  під час бойового зіткнення з силами противника в районі населеного пункту Золота Нива, Донецької області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу 4 – го липня 2023 року -  загинув.

У Дмитра залишився Синочок – Денис, дружина, батьки, яких він дуже поважав та любив.

Відповідальний, добросовісний , спокійний та завжди врівноважений – таким запам’ятають Дмитра рідні, близькі, знайомі, таким Герой і залишався під час оборони України від ворога.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Пузерей Сергій Анатолійович

(03.01.1982 – 09.07.2023)

Головний сержант, старший водій бойової машини піхоти управління  1-ї мотопіхотної роти 10-го батальйону 59-ї бригади в\ч А 2960. Учасник АТО в в\ч В 2254.

Нагороджений: Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

 Був призваний 25.02.2022 року. Помер біологічною смертю. 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Опанович Сергій Сергійович

(17.04.1984 - 16.07.2023)

        Солдат, старший стрілець-оператор 3-го механізованого відділення 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону. 

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Сергій Сергійович 17  - го квітня 1984 - го року в нашому місті. Закінчив 2 – гу школу та вступив у Київський електромеханічний коледж. Завжди мріяв поєднати своє життя з залізницею і пішов працювати в Локомотивне депо. Зарекомендував себе, як висококваліфікований працівник і зрозумів, що йому потрібно далі навчатися. Вступив до Харківської академії залізничного транспорту та по закінченню працював в тому ж Локомотивному депо  - майстром технічного огляду.

У 2006 році створив сім’ю.

В рамках мобілізації в квітні 2023 року  був зарахований до лав Збройних Сил України.

А 16 липня відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, під час мінометного обстрілу біля села Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області - загинув.

У Сергія залишилась донечка.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Козак Роман Романович

(07.12.1989 - 18.07.2023)

    Солдат, водій 4–го гранатометного розрахунку протитанкового взводу 2-го механізованого батальйону, в/ч А 4718.

Народився Роман 7 грудня 1989 року в с. Зозулинці. До 9 – го класу навчався в 4 – й школі. Далі вступив до нашого училища, де здобув професію слюсар рухомого складу. Працював в Фастівському моторвагонному депо. Одружився, після чого з’явилась довгоочікувана донечка Вероніка.

16 лютого 2023 року був призваний на військову службу по мобілізації. Водій 4–го гранатометного розрахунку протитанкового взводу 2–го  механізованого батальйону в/ч А 4718, під час мінометного обстрілу біля села Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області 18 липня 2023 року  - загинув.

Осиротіли мама, донька, брат.

Рідні, друзі, всі хто його знав, запам’ятають його добрим та працелюбним, сміливим та життєрадісним.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Дука Олексій Олександрович

(01.04.1979 - 19.07.2023)

Сержант, старший навідний 3-го гранатометного відділення, гранатометного взводу роти вогневої підтримки. 

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно). 

Нагороджений: Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).     

Народився Олексій  1–го квітня 1979 року в с. Кашперівка. Там закінчив школу. Вступив у Житомирське  автомобільно-дорожне училище. Далі вище професійне училище Департаменту поліції охорони  і робота в лінійному відділі міліції на станції Козятин.

У 2014 році після вторгнення рашистів на нашу землю підписав контракт з військовою частиною 3028 Національної Гвардії України та взяв участь в Антитерористичній операції . Після закінчення контракту працював в Києві в правоохоронних органах. Далі робота у службі перевезення пасажирів - таксистом.  Вирішивши шукати кращої далі -  поїхати за кордон.

В лютому 2022 року після початку повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину та пішов до військкомату.

19 липня 2023 року біля населеного пункту Первомайське під час артилерійського обстрілу сержант Олексій отримав поранення не сумісне з життям.

19 липня 2024 року на території Кашперівської гімназії відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Олексію Дуці - випускнику закладу, який героїчно загинув, захищаючи Україну від російських загарбників.

Героя-захисника було поховано на міському цвинтарі на « Алеї Слави».

Слава Герою! Вічна пам'ять!

      

Каленський Андрій Анатолійович

(07.12.1971 — 27.07.2023)

Cтрілець-санітар 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу, 1- механізованої роти, 2-го механізованого батальйону, в/ч А 4712.

Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно).

Народився 7 грудня 1971 року в Козятині. Навчався в 9 школі. Закінчивши Козятинське залізничне училище. Пішов працювати на залізницю. Далі — робота в різних приватних фірмах, але він завжди знаходив час, щоб провідати свою сестру. Енергійний, життєрадісний, часто біля нього збиралося багато друзів. Його не потрібно було просити про допомогу, він сам її пропонував.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Андрій почав займатися волонтерством. Дуже любив тварин. Під час одного з виїздів знайшов песика і довго возив його з собою, допоки не знайшов йому господарів.

Його захопленням була техніка. Займався ремонтом автомобілів до війни і під час війни.

28 грудня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Проходив навчання у Німеччині, після чого був направлений на Запорізький напрямок. Він був дуже дипломатичний та вмів домовлятися, вирішувати всі справи, за це його побратими дали йому позивний «Шаман»

Коли йшов на завдання обов’язково телефонував сестрі казав «Я йду на екскурсію, зв’язку не буде».

27 липня 2023 року, під час виконання бойового завдання, біля населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області загинув. І тільки в березні 2024 рідні змогли з ним попрощатися.

Їхав Андрій з поля бою додому довгих 215 днів. Зустріла його громада 4 березня живим коридором, стоячи на колінах.

Слава Герою! Вічна пам'ять!