Історія міста







Сучасний вигляд вокзалу після ремонту.


            

Козятин, як містечко Бердичівського повіту Київської губернії.



Козятин-місто обласного значення, є адміністративним центром Козятинського району. Розташоване в 75 км від обласного центру ,міста Вінниці, в північно-східній частині області у верхів’ях р. Гуйви, яка є притокою Тетерева та в 150 км від столиці України, міста Києва. Козятин- важлива вузлова станція Південно-Західної залізниці. Через місто проходить одна із головних автомагістралей країни Київ- Кременець. Тут проживає 26.1 тис. чол Місто обласного підпорядкування Козятин засноване завдяки будівництву Киє во-Балтської (Одеської) залізниці,розпочатого влітку 1866 р. Довжина її мала сягнути 428 верст. Траса Київ-Балта забезпечувала звязок центра країни з південними морськими воротами Одесою. Ця залізниця мала важливе військово-стратегічне значення. Саме тому її будували досить швидко.
А вже через 4 роки 26 травня 1870 р. перший пасажирський потяг відправився зі ст. Київ на Балту. На той час це була найдовша магістраль у царській Росії. Вона перетинала землі семи губерній... На 1496 версті в липні 1870 р. було споруджено потужну залізничну станцію і зведено робітниче селище, яке швидко почало зростати і невдовзі зайняло достойне місце в системі адміністративно-територіального устрою царської Росії II половини XIX ст.., запозичивши назву у сусіднього села Козятин, землі котрого належали одному із місцевих поміщиків Мар’яну Васютинському з 1 червня 1856 р. Існує переказ, дійшовший до наших днів з вуст місцевого старожила Арона Кукшпана, що володар  земель доклав чимало зусиль і навіть дав відповідним чиновникам хабаря, щоб проект прокладання залізниці проходив саме через його заболочені землі, непридатні для землеробства, а не через Махнівку( сучасне село Комсомольське), що розташоване на Безименській височині.
. Назва населеного пункту Козятин, за версією краєзнавця П.Ф. Мельника,походить від словосполучень коз- козак (вільна людина), яти-н (володіння) , тобто козацьке володіння. В Словнику Королівства Польського .. за 1883 рік вказано, що до визвольних війн Козятин носив назву Гуйва, як і річка, на якій воно розмістилося. Надзвичайно поширену серед місцевго населення версію з приводу кози і тина одразу відхиляємо, переклавши назву міста на російську мову- Казатин. Археологічні знахідки фрагментів кераміки, кремнієвих знарядь праці селян періодів Білогрудівської та Черняхівської культур вздовж річки Гуйва свідчать,що древні поселенці тут проживали ще в сиву давнину, приблизно II-I тис. до н. е.. 




В першу чергу було прокладено залізничну гілку Козятин-Погребище- Сарни- Умань, а у липні 1870 р. Козятин – Бердичів. Для потужної її експлуатації збудували паровозне депо з водогінною баштою на його території, котра качала воду із місцевої річки Гуйва.
Поч. 20 ст.

Саме з того часу водоймище перейменували у Водокачку. Були зведені в короткий термін Київський та Уманський вейєра та дві станції Київського ( станція товарна по вул.. Винниченка) та Уманського напрямку (житловий Уманський будинок по вул.. Васьковського) з поворотними колами. Завдяки розбудові ст. Козятин стає для держави вигідним стратегічним об’єктом і тому тут розміщуються у 1874 р. військові склади і казарми з бойовими та продовольчими припасами., на випадок бойових дій розміщення тимчасових шпиталів.
За версією  стоматолога Георгія Сігізмундовича Потіна, зі слів його матері, це було приміщення шпиталю  періоду I-ої світової війни.
Відводяться ділянки під забудову, як приватних, так і громадських будівель. З метою закріплення на залізниці кваліфікованих спеціалістів-залізничників правління виділяло безкоштовно півдесятини землі.
Загальний вигляд від єврейської школи. Поч. Хх ст.


Загальний вигляд від єврейської школи, поч. ХХ ст..

Вигляд від  Большой вулиці, поч. ХХ ст..
Таким чином були заселені приїзжими спеціалістами із Росії перші вулиці Козятина Большая, Козятинська, Драгунська,
Вулиця Большая, поч. ХХ ст.
Інтер'р експозиції виставки " На гостини до Подільських міст і містечок "  в Вінницькому обласному краєзнавчого музею з репродукцією вигляду містечка Козятина поч. ХХ ст.,вересень 2015 р.
Новоселецька,провулок Дистанціонний , після 1888 р. з’являються Вокзальна, Поштова, Старовокзальна , Сєвєрна, Кузнєчна, Єврейська, Антоновецька, Стефанєцка, Базарна від Базароної площі, Нова і провулок Водопровідний.
Вигляд однієї із вулиць . Поч. Хх ст.



7 липня за старим стилем 1874 р. волосне селище клопотаннями місцевого поміщика Маряна Васютинського було віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Київської губернії. Ця дата і стала офіційним днем народження міста.
Карта Козятина поч. ХХ ст. ( Із фондів  історика,  пошуковця і краєзнавця З. В. Вільчинської)

.
Розбудова містечка та станції Козятин.
Валерій Іванович Куликівський (1835-1910)рр.
Окресне населення і селище Козятин стали належати до числа найбагатших місцевостей Київської губернії. Виникла потреба у влаштуванні при станції щотижневих по четвергах ярмарок, так як в цей день не було торгів у найближчих до нього містечках.


Карта Козятина поч. ХХ ст. ( Із фондів  історика,  пошуковця і краєзнавця З. В. Вільчинської)

Під забудову базарної площі господар-землевласник Мар’ян Васютинський  виділив дві десятини землі, що була, в основному, у цій заболоченій місцевості непридатною під землеробство. З’явилася потреба у відкритті в 1878 р. однокласного міністерського залізничного училища, реорганізованого у 1896 р. у двокласне( фасад приміщення ЗОШ №2), почали функціонувати з 1889 р. земська та відділкова лікарні, на розбудову котрої у 1907 р. були виділені додатково землі.

Школа №2 , залізнична, побудовна у 1896 р., як двокласне залізничне училище,( вигляд  з двору) до  II- ї світової війни. Центральний вхід був від так званої Алеї, що простягалася вздовж залізничної колії.
В 1884 р. розпочав функціонувати Козятинський пивзавод, з 1903 року під назвою “Козятин .У1920 р. на ньому працювало 10 чоловік , управляючий був Поляк Вячеслав Іванович. Проіснувавши до 1927 р., броварня припинила свою роботу, а з 28 березня 1930 р. реорганізована у плодокомбінат, потім у завод гумового взуття і з 1964 р. вже існує , як швейна фабрика. На початку 80-тих років XIX ст.. у волосному містечку було 76 дворів, 1 синагога, аптека Савицького, пошта, телеграф, вагоноремонтні майстерні,цегельний завод, млин.
Всього проживало 3700 жителів, з них 450 католиків, 400 євреїв, інші православного віросповідання мешканці.У 1901р. відкрито єврейську Талмуд-Тору, школу-училище(сучасне приміщення ліцею побудоване у 1908 р. , про що свідчать викладені цеглою цифри на будинку).У 1895 році 25 серпня була відкрита і урочисто освячена , побудована на кошти залізничників дерев’яна церква Вознєсіння Господнього(на місці хірургічного відділення відділкової лікарні) за проектом вище згаданого архітектора Валерія Івановича Куліковського ,автора шедевра архітектура місцевого значення – вокзала.А у 1911-1918 рр. в містечку з'являється ще одна культова споруда - костел.
Він зовнішньо виглядав,як сучасний Миколаївський у Києві тільки в мініатюрі, що розташований на вулиці Васильківській( бувша Червоноармійська). Був знищений НКВД за спогадами старожилів у 1936р.
Один із перших вокзалів містечка Козятина  Київського напрямку -   пізніше станція товарна ( сьогодня міський архів, пенсійний фонд). Вул. Винниченка.







З 1888 по 1889 роки зводиться на станції один із кращих вокзалів усієї на той час Російської колійної мережі.
Проект вокзалу створив відомий російський архітектор Валерій Іванович Куліковський(1835-1910рр. )
.Сьогодні в місті одній із центральних вулиць вздовж залізниці присвоєно його ім’я. Керував будівництвом молодий 28-річний інженер, в майбутньому архітектор Олександр Васильович Кобєлєв(1860-1942). В “Иллюстрированном путеводителе по Юго-Западным казённым железным дорогам за 1899рік
зазначено, що “..на 149 версті від Києва знаходиться станція Козятин, чи не найважливіша вузлова станція Південно-Західної залізниці .Розміщаючись на колії між Києвом і Одесою в пункті з’єднання залізничних ліній, які ведуть з однієї сторони на Брест і Граєво, а з другої на Умань.. До рокладання залізниці місцевість, де розбудована станція була пусткою, з рідким населенням, болотяною, непридатною для обробітку землею.
Так виглядала ресторанна зала для пасажирів I-го і II -го класів зі знаменитою , легендарною бронзовую люстрою на початку ХХ  ст.




Вигляд зали ресторану "Імператор".1995 р.

Козятин- буфетна станція, зупинки потягів тут випадають, переважно, за існуючим розкладом руху на сніданок, обід та вечерю…”. 1 листопада 1888 р. на його облаштування було затверджено фінансовими органами імперії кошторис будівлі на суму 292 144 рублів золотом..
Завершено було будівництво в листопаді 1889 року.
Кузнєцов Сергій Степанович - машиніст на фоні вокзалу ( з вусами сидить). Поч.XXст.
В “Ілюстрованому путівнику…” позаминулого століття розповідалося, що ввечері Козятинський вокзал особливо ефектний: хвилі світла електроліхтарів далеко освітлюють станційні колії, споруди і околиці . Потяг плавно несеться назустріч цьому світлу, залишаючи за собою все зануреним у глибоку темряву і зупиняється біля перону, залитого мяким молочним світлом. Коли потім заходиш у яскраво освітлену залу, наповнену метушливим натовпом пасажирів, серед яких мерехтять татарські обличчя буфетної прислуги, то мимохіть призупиняєш крок,. додивляючись до характерної картини, яка б’є тут ключем життя , картини, рамами якої служить розкішне приміщення вокзалу.
Кондуктори ст. Козятин. Поч. ХХ ст.( Сидить другий ліворуч Комар Купріян Іванович. Нач. кондукторського роезерву ст. Козятин). Фото Нірона.
.Саме у електрофікованості була ще одна перевага козятинського вокзалу з поміж 375 інших, що освітлювалися гасовими лампами.
Службовці електростанції. Крайній праворуч Феодосій Назарович  Дробиш. Поч. XX ст.
Тут були розкішні овальні зали з  витонченим орнаментом, гарні,. добротні меблі, обладнана білетна каса, телеграф, споруджено спеціальна зала для прийому багажу, туалети, перукарня.
Ця чудова споруда розміщена, ніби островом серед мережива залізничних колій з обох сторін, що значно підсилює пропускну спроможність станції і дає можливість одночасно приймати та відправляти декілька поїздів.

Революційні події 1905-1907 рр.у залізничному центрі.
Василь Лонтійович Валдаєвибрати -революціонери.
Михайло Леонтійович та
Із ростом залізничного вузла збільшувалася кількість робітників. Становище їх було досить важким, заробітна плата низькою, робочий день тривав 12-16 годин. Вже в 1871 р. відбувся перший страйк стрілочників. Вони вимагали поліпшення свого становища. У жовтні 1885 р. стрілочники знову піднялися на страйк.
Службовці телеграфу станції. Початок ХХ ст.Фото Д. Шварцмана.
У 1905 р. під час соціал-демократичної революції козятинські залізничники першими приєдналися до страйкарів Санк-Петербургу та Москви,підтримавши їх і взявши участь у Всеросійському політичному страйку, вимагаючи від царського уряду покращення економічних умов праці
.Впродовж жовтня , листопада проходили гучні збори, протести на залізничному вузлу .Жандарми проводили обшуки та арешти залізничників.9 грудня робітники Козятинського вузла продовжили протести проти арештів і звернулися з вимогами покращення умов на транспорті. Страйковий комітет очолили брати Валдаєви Михайло Леонтійович- машиніст паровозного депо та Василь Леонтійович- робітник депо. 12 грудня жандарми застосували зброю проти страйкуючих, 4 робітників було поранено, а четверо, в тому числі і брати Валдаєві були розстріляні. Сьогодні одній із вулиць і локомотивному депо ст.. Козятин присвоєно ім’я братів Валдаєвих.
Пам’ятник трудової слави залізничників. Встановлено у 1987 р.Паровоз  "Л-2309". Зійшов з конвейєра Коломенського заводу ім. Куйбишева 8 березня 1954 р.З 1960-1964рр. був на службі у Козятинському паровозному депо.
Двокласне залізничне міністерське училище, побудоване у 1896 р..(сучасна школа №2).Поруч Церква Вознесіння Господнього.
В 1909 р. на 3734 десятинах землі при станції Козятин проживало 3505 чоловік, з цих земель 3540 десятин належали поміщикам і місцевій казні, церкві-36, а селянам -157. В містечку функціонували залізничне двокласне технічне училище, однокласна міністерська народна школа і православна церква Вознесіння Господнього, 2 єврейських молитовних будинки, цегляний завод, що належав Мар’яну Васютинському, 2 заклади штучних мінеральних вод, 2 водяних і 6 вітряних млини, 6 кузень. 1 слюсарня, 3 столярні, 2 шапкових майстерні, 10 взуттєвих, 2 бондарні майстерні,3 хлібопекарні,2 ковбасних цехи і лікарня, яку обслуговували 2 лікарі і 3 фельдшери, 2 аптеки, 2 пивних і 1 казенна винні лавки.
Церква Вознесіння Господнього освячена 25 серпня 1895 р. 

У цьому ж році неподалік від міста відкрито агрошколу, яка впродовж усього часу існування давала кваліфіковані кадри для сільського господарства.В цей період і почала функціонувати в містечку польська школа, закрита в 30-ті роки, що розміщалася на місті сучасного Центру дитячої та юнацької творчості.


Учні польської школи, котра існувала в містечку в 20-з0-ті роки ХХ ст.

Буремні роки визвольних змагань початку ХХ ст. та встановлення радянської влади.
Отаман Зелений( Данило Терпило) в центрі
Васьковський Федір Васильович-комісар бронепотяга.
Командир бронепотяга "ІІІ-ій Інтернаціонал" Степан Вікентійович  Макаревич
Особливо багато подій відбувалося у житті міста і вокзалу у буремні роки визвольних змагань українського народу 1917-1920 роки. В цей короткий термін тут перебували з листопада 1917 по січень 1918 члени Центральної Ради УНР, з січня1918 по березень 1918-встановлено радянську владу, з березня1918 по квітень 1918- відвойовано владу Центральною Радою УНР, з квітня 1918 по грудень1918-українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Саме на нашому вокзалі ,згадував у своїх спогадах Павло Скоропадський, після відлучення від влади, ховаючи своє обличчя та добиваючись по головах у переповнені вагони, щоб дістатися до Києва , він позбувся тут револьвера, годинника і паспорта. З грудня 1918р. по 7 березня 1919 р. господарювали тут війська Директорії УНР. Старожили пригадують, що в грудні 1918 р. тут, на  Червоній площі продпункту організовано було мітинг, на якому був присутній сам голова Директорії УНР Симон Петлюра, котрому після мітингу громадянами Козятина було подаровано коня білої масті .З 7 березня 1919 по червень цього ж року знову було встановлено радянську владу. Та на центральній площі міста вже виступали з промовами до громадян червоний командир Таращанського полку Василь Назарович Боженко та командир 1-ої Української радянської  дивізії Микола Олександрович Щорс, про що свідчить пам’ятна стела у сквері ім.. О. Пушкіна ( демонтована у  2015 р.). Для боротьби проти ворогів радянської влади в паровозному депо було збудовано бронепоїзд “3-ій Інтернаціонал( командир С. В. Макаревич).
 У червні 1919 і по 9 січня 1920 повернулася Директорія, владу знову відвоювали по 27 квітня 1920 р. радянські війська, з квітня 1920 по 5 червня 1920 вона перейшла до Директорії з послідуючою окупацією поляками, а вже з червня 1920 по 14
1920-30-ті роки. Паровозне депо.Фото Д. Шварцмана.
липня 1941 р майже остаточно встановлена  радянська влада. В 20-ті роки XX ст., крім вище згаданих вулиць з’являються Каралєвський провулок, Ново Строєниє, Щоголєвська вулиця, Шкільний провулок та Нова. В 1922 р. реорганізовано агрошколу у технологічний технікум. У 1923 р.волостне містечко Козятин стає районним центром Бердичівського повіту, Київської губернії., на кордоні з Білопільским районом. 27 березня 1923 р.створено робітничо-селянську міліцію Козятинського району, в тому числі і Козятинської волості, у складі 20 чоловік, яку очолив Дорофій Волкотруб. Вони проводили , крім боротьби з кримінальним елементами і ліквідацію збройних угрупувань повтанців проти радянської влади навколо містечок під проводом отаманів Зеленого( Данили Терпила),Марусі Соколовської, Кочубейника, Сірого , Карого, тощо…Родом із с. Козятина походив і повстанький отаман Артеменко.У цей період і розширилися межі містечка. Воно вже нараховувало 887 будинків, в яких проживало 11193 мешканці. В місцевій лікарні було вже 20 ліжок, в ній працювали 2 лікарі 2 фельдшери і акушерка., почав діяти протитуберкульозний диспансер. При станції відкрито лікарню на 30 ліжок та поліклініку.
Робітники, котрі працювали на будівництві кооптаху. 1927 р.( у фартухах старовіри- вільнонайманці).
Бригада непитущих теслів, котрі працювали на будівництві  кооптаху.
Бригада питущих теслів на будівництві кооптаху. 1927 р.
В 1927 р .розпочалося будівництво Козятинського кооптаху, який функціонує і по сей день, випускаючи  високої якості м’ясну продукцію. Підприємство ВАТ“Козятинський птахокомбінат”є членом Клубу лідерів якості України, занесено до “Золотої книги українського підприємництва”, “Золотої книги ділової еліти України” та “Книги кращих підприємств України”. У 1929 р. стала видаватися газета “Колективна праця. Від 27 лютого 1932 р. Козятинський район стає у складі Вінницької області, а з 17 грудня 1938 р. Козятину-невеличкому містечку в минулому, надається статус міста. Населення вже становить у 1939 р. близько 20 тис. чол.. В голодні 1932-1933 роки через місто залізничників масово переміщалися , намагаючись поживитися, хоч якимось харчами  , напівнепритомні голодуючі , спекулянти, безпритульні діти, опухлі трупи яких час від часу підбирали вздовж парканів міста чи на перонах вокзалу. Тут, неподалік на старому цвинтарі на них очікувала безіменна могила , де сьогодні встановлено в пам’ять про ті трагічні дні Пам’ятний Хрест. В серпні 1933 р. було вилучено вагонну справу з паровозних депо, організувавши вагонну  дільницю, яка займалася ремонтом вагонів і забезпечувала безпеку руху в дорозі. 1 січня 1935 р. почав працювати хлібзавод, будівництво котрого розпочато було у голодному березні 1933 р. Приховують багато інформації про жахливі роки репресій 1937-38 рр. підвали бувшого будинку жандармерії, що знаходиться на території вокзалу ( зі спогадів Арсенія Гнатович Тимощука). Там без суда та слідства чинили допити арештованих за доносами службовців-залізничників, затриманих в дорозі громадян, духовенства. У 1936 р. розпочато будівництво школи №1, котре завершено було в 1938р.У цьому ж році , паралельно, було випущено перший випуск 66 медичних сестер, школа котрих теж розміщалася на даній території і відкрита була у тому ж 1936р..
Окупаційний фашистський режим у місті з 1941 по 1943 рр.
Найжорстокішим режимом був для козятинців період фашистської окупації з 15 липня 1941 по 28 грудня 1943р.Уже в перші дні війни  найбільший залізничний центр Козятин зазнав нищівних атак нацистською авіацією. Під свист бомб, ризикуючи життям, залізничники швидко відновлювали зруйновані колії, забезпечували своєчасний рух військових вантажів, евакуацію технічного устаткування, людей.
До 12 липня 1941 р. було повністю перебазовано в глиб країни паровозне депо та інші технічні служби. Під час перших бомбардувань німецькою авіацією вокзал не зазнав значних руйнувань і знаходився під правлінням німецької адміністрації.
Радянські війська з усіх сил стримували натиск окупантів. Сміливо боролися за кожний клапоть рідної землі, поливаючи її своєю кров’ю, підрозділи 6-ої Червоної Армії під командуванням генерала- лейтенанта Музиченка І. М. Районний центр в спекотні червневі дні 1941 р. обороняли командири і бійці 16-ого механізованого корпусу генерала Соколова О. Д.. В нерівних, кровопролитних боях навічно полягли сотні бійців і командирів, котрі прибули з західних кордонів на захист залізничного центру.
Вокзал 1941 р.З  альбому  Магаз Анатолія.
Сили виявилися нерівні і 14 липня 1941 р. в другій половині дня передові частини 16-ої танкової дивізії генерал-майора Хубе вдерлися в Козятин, поступово окуповуючи весь край. Цей жорстокий, кривавий період тривав близько 2,5 років. За останніми архівними данними понад  7000 тисяч бійців і командирів Червоної Армії, що  потрапили до табору для військовополонених, котрий розміщався в районі ПРБ - робітничого селища,на території сучасного розміщення організацій НГЧ-2, БМП-648 , були закатовані чи  загинули від важкої, виснажливої праці, голоду та холоду. Інші були перевезені до Бердичева.
Пам'ятна стелла на місці страти людей на Талимонівці.(1950-2012рр.)
Встановлення пам'ятного Хреста на місці розстрілу мирних громадян та військовополонених( праворуч заступник міського голови Ігор Лівшиц, в центрі голова  Київського Товариства ветеранів розвідки Військово-Морського флоту Олександр Мармашов( в центрі),( ліворуч) голова райдержадміністрації Олексій  Лавренюк .(2011р.)

Представники обласної  Спілки ветеранів  розвідки Військово-Морського флоту,ініціатори встановення пам'тника на чолі з головою Сергієм Супрягою та Ігорем  Проценко(крайні праворуч) . 


Пам'ятник , встановений  на місці страти мирного населення, підпільників, матросів і воїнів радянської армії 8 травня 2012р, виступ голови ради ветеранів війни та праці міста Георгій Акопов, (праворуч) міський голова Олександр Гвелесіані  та  начальник південно-західної залізниці Олексій Кривопішин.
Майже з перших днів окупації, вже 20 липня 1941 р. фашисти створили в місті на розі вулиць К. Цеткін та О. Пушкіна ( приблизно в районі скверу ім.. Пушкіна)єврейське гетто. Очевидці згадували, що єврейське населення нацисти заставляли працювати на непосильних, важких роботах- носити щебінь, тягати шпали, розвантажувати вагони з вугіллям, камінням. Це глумління тривало до 3 червня 1942 р, саме цього дня каральний загін окупантів загнав усіх мешканців гетто у вантажні, криті машини і вивезли за місто в район Талимонівки, заставили роздягтися і хололднокровно розстріляли. Після війни на цьому місці було виявлено 724 чоловіки у 4 ямах, серед яких 292 євреї,216 чоловік мирного населення, 48 військових матросів, 62 партизани  і підпільників, 16 циган та 90 військовополонених. Там у 1950 р. встановлено пам’ятну стелу.У 2012 р. напередодні Дня Перемоги встановлено пам'ятний знак, в минулому  він  стояв в центрі міста і приурочений був до 50 річчя Великого Жовтня.А на місці гетто за наказом місцевої управи було висаджено 150 каштанів та інших дерев. Восени 1942 р. розпочалася масова відправка молодої, робочої сили до Німеччини. В газетах проводилася оманлива агітація, друкувалися листи, добровільно виїхавших на роботи щасливих , перебуваючих ніби в раю, земляків. Насправді ж , на них чекала виснажлива робота, знущання озлоблених війною господарів-нацистів. Добровольців ставало все менше і менше. Тому німці з поліцаями проводили в людних місцях облави, силоміць заганяли хлопців та дівчат у криті машини, реєстрували їх на біржі праці, що розміщалася в приміщенні школи №1, утримували в таборі за колючим дротом на ПРБ. Спеціально була створена за містом школа молодого спеціаліста в приміщенні Махаринецького технікуму птахопереробної промисловості(сьогодні тубдиспансер)або агрошкола “Вінтершулє”, куди окупанти запрошували молодь окремних сіл навчатися господарським спеціальностям, для подальшого надання їм можливості посісти керівні посади у сільськогосподарській галузі. Та , насправді, у слушний момент туди підганялися вагони і їх примусово вивозили до Німеччини. Всі газети переповнені були оголошеннями про нові нацистські порядки. За непослух чи недотримання законності кожен з порушників буде покараний, в тому числі найсуворіше-позбавленням життя. Було вивезено 107 чоловік,закатовано- 98 громадян похилого віку, 140 жінок та 147 дітей.
Народний опір патріотично налаштованого населення проти окупантів.
З перших днів окупації патріотично налаштоване населення Козятина та краю намагалося чинити усе можливе, щоб звільнитися з-під гніту фашизму. По всім на той час трьом районам Козятинщини організовувались підпільні антифашистські організації, осередки, котрі очолювали бувші офіцери-оточенці Червоної Армії. До них вступали, іноді не знаючи одне-одного, сотні патріотів. В місті Козятині з жовтня 1941 р. по грудень 1943 р. активно функціонувала у взаємодії з підпільними організаціями обласного центру Вінниці “Україна” та “Сєрго”, налагоджуючи тісний контакт з сільськими та районними організаціями , міське антифашистське угрупування “Залізничник”на чолі з Поповим Іваном Мстиславовичем ( підпільне прізвище Доля Анатолій Іванович). Досьє на керівника:
Підпільник Григорій Михайлович 
Кондрацький.




Підпільник ІванІванович Сєрбін.
Герой Радянського Союзу Іван Григорович Скляров.
Повний Кавалер орденів Слави Олександр Мухін
1898 року народження, член партії з 1918 року, росіянин,з вищою освітою, учасник Громадянської війни 1918-1920 рр.. Разом з дружиною. Олександрою Іванівною працювали в м. Вінниці з 1920-1931 рр. та у Вінницькій області з 1933-1938 рр. В 1940 р. був призначений заступником голови Київського міськвиконкому. З 22 червня 1941 р. бере активну участь в обороні Києва, з 1 липня 1941 р. командир бойової групи загону Перемога або смерть під командуванням С. П. Осєчкіна. 26 вересня 1941 р. за розпорядженням Ради партизанського руху України відряджений на підпільну діяльність в місто Козятин організовувати підпільний осередок на залізничному вузлу. Влаштувався на посаду директора інкубаторної станції. Явочна квартира належала матері та доньці Зелінським за адресою Леніна №51, на куту вулиці Тельмана. Господиня тримала корову і люди часто, без особливої підозри, приходили купувати молоко. Саме господарі цієї квартири були основним зв’язковими даної організації, до основного складу котрої входило 26 залізничників  та 36 активістів. Про існування та діяльність організації в обласному архіві та музеї зберігаються спогади, свідчення вище згадуваного керівника,де вказано, що підпільники запобігали вивезенню молоді, худоби, зернових до Німеччини, визволяли з ешелонів військовополонених, лікували їх, переховували з подальшим працевлаштуванням…Підпільники добували розвіддані, організовували диверсії на залізниці, в селах району та за його межами. .Ними були вбиті найжорстокіші офіцери, коменданти, поліцаї, старости…Активіст підпілля Іван Григорович Підгородинський(справжнє прізвище Ярош Павло Арсеньович) разом з іншими товаришами-патріотами, з-під носа поліцаїв, вивезли на Махаринці, непомітно відчепивши від ешелону, вагон з молоддю для відправки до Німеччини, зумівши ще й вчасно повернути пусті вагони на місце. Ця диверсія фашистами так і не була розкрита. Та коли були виведені з ладу 5 паротягів і платформ, 45 вагонів, 9 танків, зіпсовано 500 т. жому, 70 т. вугілля, виведене з ладу поворотне коло у паровозному депо,окупаційній владі стало ясно,що діє організоване угрупування… Гестапівці, поліцаї, жандарми лютували, хапаючи та арештовуючи десятками і сотнями залізничників, жорстоко допитували, катували або ж відправляли у невідомому напрямку. За доносом були арештовані український шеф паровозного депо Іван Іванович Сєрбін, болгарин за національністю, котрий пройшов шлях від кочегара, машиніста і до начальника депо та входив до членів підпільної організації. Арештований був і Григорій Михайлович Кондрацький, спеціаліст- електромеханік дистанції сигналізації і  зв’язку, звільнений з полону командир. 31 січня 1942 р. в холодний , зимовий день, патріотів-залізничників було привселюдно страчено через повішення на центральній площі міста. Свідками цього жахливого видовища було зігнане силоміць населення з окремних сіл та міста, в тому числі, вагітна другою дитиною дружина Сєрбіна. Сьогодні на цьому місці встановлено обеліск..Комсомолець Іванов , Грогуль та ще ряд товаришів були розстріляні. Щоб помститися за товаришів підполковник Микола Сідлецький убив німецького начальника депо, за що теж був розстріляний. Та ніякі тортури, знущання та показові страти не зламали патріотичний дух у залізничників. За період діяльності підпільники передали партизанам 40 кг медикаментів, знищили 3 автомашини зі зброєю, завдяки їхній діяльності було призупинене знищення замінованого при відступі фашистами паровозного депо, вокзалу, водогінної башти, залізничних блок-постів та інших споруд стратегічного призначення. Щоб запобігти цій диверсії підпільники підірвали 2 вагони з вибухівкою, перемістивши їх на околицю залізничної станції в ніч визволення Козятина I Танковою Армією під орудою Михайла Юхимовича Катукова 28 грудня 1943р. Під час виконання завдання загинув підпільник Лев Михайлович Кармазін, його друг Павло Мусійович Маковецький, присипало стіною, заваленого від вибуху будинку його 5-річного сина Володимира. Усіх трьох поховано в одній могилі 1 січня 1944р.( могила на старому цвинтарі).Козятинці гордяться своєю землячкою Ганною Г. Висоцькою, яка воювала в складі 46- гвардійського жіночого Таманського авіаційного полку і загинула смертю хоробрих в бою 1 серпня 1943 р. на Кубані і посмертно нагороджена орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки, Героєм Радянського Союзу Михайлом Юхимовичем Шнейдерманом, мешканцями Козятина Героєм Радянського Союзу льотчиком-винищувачем Іваном Григоровичем Скляровим, повним кавалером орденів Слави Олександром Максимовичем Мухіним.



Герой Радянського Союзу Михайло Юхимович Шнейдерман
Визвольна хода І Гвардійської    танкової армії.
Визвольну ходу по нашому краю і Козятину розпочато з Житомирсько-Бердичівської наступальної операції I Українським фронтом (командуючий генерал армії М.Ф. Ватутін), I Гвардійською танковою армією ,частин 8 гвардійського механізованого корпусу (командуючий генерал-майор Семен Мойсеєвич Кривошеїн. Спроби ворога зупинити їхній наступ зазнали поразки. Аби прискорити рух на Козятин, із складу механізованих бригад корпусу були виділені 67 і 69 гвардійські танкові полки. З десантом автоматників вони вирвалися вперед. Протягом ночі, долаючи опір фашистів, пройшли близько 30 км і на світанку 28 грудня увірвалися в Козятин. Передові загони 8 Гвардійського механізованого, 11 Гвардійського танкового корпусів з трьох сторін півночі,сходу, півдня підійшли до Козятина, де було зосереджено близько 35 тис. німецьких солдат і офіцерів. Першими, вирішено було командуванням 69 гвардійського танкового полку (командуючий підполковник Іван Никифорович Бойко) ,послати по залізничним коліям зі сходу розвідників на 2 танках із 29 автоматниками на чолі зі старшим лейтенантом В. М. Підгорбунським (командиром 19 гвардійської механізованої бригади) та лейтенантом П.Ф.Гриболєвим ( командир 21 гвардійської механізованої бригади), перед самим боєм він визволив ви бувшого з ладу командира роти Михайла Івановича Бушилова- механіка-водія  танка, старшину. Удар танкістів виявився настільки несподіваним для німецького гарнізону, що той довго не міг проявити організованого опору. Танкісти не давали опам’ятатися ворогу, аби виграти час до підходу головних сил. Посеред дня до міста вступили мотострілецькі і стрілецькі батальйони.
 Михайло Бушилов-Герой Радянського Союзу

Володимир Підгорбунський- Герой Рапдянського Союзу
Петро Гриболєв- Герой Радянського Союзу
Іван Никифорович Бойко- визволитель Козятина, двічі Герой Радянського Союзу(праворуч).
В наслідок кровопролитних боїв Козятин був визволений 28 грудня 1943 року від фашистської окупації. У сквері на вулиці 8 Гвардійській( бувша 1 Травня), названій на честь героїв-гвардійців,встановлено монумент у 1967 р, .котрий перетворено у меморіальний комплекс в 1975 р., де перепоховані останки 510 загиблих під час визволення міста танкістів, в тому числі і командира розвідувального підрозділу старшого лейтенанта Г.І. Бесарабова, загиблого смертю хороброго воїна на другий день визволення 29 грудня. Після визволення частини I гвардійського танкового корпусу під командуванням А.Г. Гетьмана далеко відкинули ворожі війська, котрі ще майже 5 місяців бомбардували місто, як головний стратегічн6ий об’єкт, залишаючи свій смертоносний слід на долі залізничників. Начальником гарнізону міста був призначений командир 20 гвардійської механізованої бригади полковник А. Х. Бабаджанян, а тимчасовим комендантом І. Н. Бойко. За проявлений героїзм під час визволення міста та блискуче проведену операцію командирам- танкістам підполковнику- земляку Івану Никифоровичу Бойко, лейтенанту Володимиру Миколайовичу Підгорбунському, лейтенанту Петру Пилиповичу Гриболєву, старшині Михайлу Івановичу Бушилову присвоєно звання Героїв Радянського Союзу .Їхні імена увіковічені в назвах вулиць.  В1965р. присвоєно ім’я танкіста-розвідника В.М. Підгорбунського Козятинській школі-інтернат. Там функціонує Музей-визволителів , а у1977 р. ім’я земляка- двічі Героя Радянського Союзу І. Н. Бойко присвоєно місцевому міжрегіональному вищому професійному училищу залізничного транспорту. В 1982 р. на розі вулиць Димитрова ( Куліковського) та Леніна(Червоноармійської) було встановлено пам’ятник- танк ИС-3, на знак подяки воїнам-визволителям, бійцям та командирам I Гвардійської танкової армії за визволення міста від фашизму, випущений у травні 1945 р..
Післявоєнна розбудова.
Костиков А. Г.-  один із ініціаторів створення  "Катюші", Герой Соціалістичної Праці                 

Архітектор Г.С. Кульчицький
Поет В.К. Карпеко
Герой Соціалістичної Праці Д.П. Павленко
Герой Соціалістичної Праці Я.Г.Іванова
Кінорежисер В.М. Іванов
Відновлювали господарство, залізницю загальними зусиллями. Фашисти ще до червня місяця1944 р. після визволення піддавали повітряним атакам даний стратегічний об’єкт. Чимало козятинчан загинуло під час ворожих бомбардувань .Місто стояло в руїнах. Відбудовували його разом з населенням і німецькі військовополонені. Вже в 1946 р. впорядковано парк залізничників біля вокзалу і сквер ім. Пушкіна. У 1957 р. молодь залізничного вузла ст.. Козятина розпочала роботи по впорядковуванню стадіону та парку біля улюбленого місця відпочинку козятинців водойми Водокачка.
Центральна вулиця м. Козятина Червоноармійська(до 1924 р. Драгунська, наприкінці 1980-их переіменована на  Леніна, сьогодня Героїв Майдану). Крайній праворуч  Районний Будинок культури, поруч районна  бібілотека ім. Н. К. Крупської. Перед нею музична школа.





Фонтан в центрі міста 1960- і роки.





 Вже недіючий фонтан , що функціонував в залізничному парку.
Роботи по благоустрою парку та стадіону були завершені у 1961р.
Будинок піонерів ,був реорганізований з діючої під час  німецької окупації церкви Вознесіння Господнього після війни у Будинок піонерів, де проходили засідання партійного керівництва району та заняття гуртків самодіяльності.
Хор Будинку піонерів. 1953 рік.

Фонтан на вокзалі.( Фото Миколи Підпригорщука).
У 1960-70 рр. розпочинається масова забудова центру міста п’ятиповерхівками.




До 1962 року здійснено перший етап технічного переоблаштування залізничного вузла з переведенням його на тепловозну тягу. Одночасно почалися роботи по електрифікації Козятинського відділку, що є складовою частиною електрифікованої магістралі Донбас- Чоп. Місто набуває сучасного вигляду. З 30 грудня1962 р. Козятинський район набуває сучасних меж з приєднанням до нього 28  листопада 1957р. Самгородоцького району, а 30 грудня 1962 р. Комсомольського. У 1987 р. встановлено пам’ятник трудової слави залізничників на території вокзалу паровоз Л-2309, котрий зійшов з конвеєра Коломєнского заводу Ім. Куйбишева у 1954р. 13 липня 2000р. Козятину присвоєно статус міста обласного значення.10 липня 2004 р. під час святкування 130 річниці з часу присвоєння місту статусу містечка з ініціативи міського голови Олександра Гвелесіані відкрито Музей історії міста, котрий у вересні 2005 р.  став державним. В жовтні 2004 р. урочисто відкрито Президентом України Віктором Януковичем гранітний пам’ятник Михайлу Сергійовичу Грушевському відомого народного скульптора України Валентина Зноби. А в лютому 2009 р.встановлено памятну стелу воїнам-інтернаціоналістам. Місто залізничників Козятин випестило в своїх обіймах для держави таких відомих людей, як маршала артилерії Збройних Сил СРСР Ю.П. Бажанова(10(23).04.1905-08.01 1975),Героя Радянського Союзу М.Ю. Шнейдермана(20.02.1909- 24.06.1981), вченого-конструктора, члена- кореспондента Академії наук СРСР, генерал-майора авіаційної справи, Героя Соціалістичної праці, ініціатора створення реактивної установки “Катюша” А.Г. Костикова (17(29).10 1899- 05.12.1950), заслуженого архітектора України Г.С.Кульчицького (02.12 1922-10.01. 2009),українського письменника, кінорежисера, сценариста, постановника шедевра української комедіографії кінокомедії “За двома зайцями” В.М. Іванова(31.01(13) 02.1909-18.06 .1981), заслуженого працівника культури Бурятської республіки, члена Спілки письменників СРСР поета В.К. Карпека(18.02.1922-07.02.1993), письменника, журналіста М. Ю. Ципіса(06.05.1935), ,народного артиста Білорусі, співака, керівника вокально-інструментального гурту “Сябри” А. І. Ярмоленка (01.11.1947), Героя Соціалістичної Праці машиніста Євгена Васильовича Андрєєв , ще трьом мешканцям Козятина було вручено Зірки Героїв Праці- машиністам Дмитру Полікарповичу Павленку, Миколі Івановичу Порхуну , телятниці Яніні Григорівні Івановій та жителю села Махаринці Йосипу  Васильовичу Гурику тощо..


Герї Козятинської землі.


                      



Скляров Іван Григорович
(12.07.1919-15.08.1980)
Герой Радянського Союзу
Народився 12 липня 1919 року в селищі Щемилівка, нині в межах м. Слов`янськ Донецької області. У 1934 році закінчив 7 класів неповної середньої школи, а потім – аероклуб. Працював льотчиком-інструктором в аероклубі міста Херсона. В Червоній армії з 1940 року. В 1941 році закінчив прискорений курс Херсонської військової авіаційної школи льотчиків. Учасник Великої Вітчизняної війни з березня 1943 року. Воював на Воронезькому, Степовому, 2-му Українському фронтах, брав участь в битві за Дніпро, в Яссо-Кишинівській операції, в боях в Румунії, Угорщині, Чехії, Австрії.

Командир ескадрилії 193-го винищувального авіаційного полку , 302-а винищувальна авіаційна Кіровоградська дивізія, 4-й винищувальний авіаційний корпус, 5-а повітряна армія, 2-й Український фронт. Старший лейтенант Іван Скляров до лютого 1944 року здійснив135 бойових вильотів, в 28 повітряних боях збив 18 літаків противника.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 1 липня 1944 року за взірцеве виконання бойових завдань командування і виявлені при цьому мужність і героїзм,

старшому лейтенанту Івану Григоровичу Склярову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

 Загалом, за роки війни І.Г. Скляров здійснив більше 200 бойових вильотів, провів більше 60 повітряних боїв, в яких збив 29 ворожих літаків, в тому числі  6 лише за один день.

 Після війни відважний льотчик продовжував служити в ВПС СРСР. З 1949 року старший лейтенант           І.Г. Скляров – в запасі. Жив в м. Козятині Вінницької області. В 1968 році закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Працював старшим інженером в Козятинському відділку залізниці, а потім – заступником начальника вагонного відділу Південно-Західної залізниці.

Нагороджений був: орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, медалями.

Піонерська дружина школи № 8 міста Слов`янська довгий час носила його ім`я. За заслуги перед Вітчизною і значний внесок у розвиток міста Козятина ім`я І.Г. Склярова присвоєно 26 листопада 1981 р.  одній з вулиць міста.

 Помер Іван Григорович Скляров 15 серпня 1980 року. Похований в місті Козятині.





Славні орденоносці Козятинщини.
     
Мухін Олександр Максимович
(02.12.1923-03.05.2003)
старший сержант, повний кавалер ордена Слави
Народився Олександр Максимович 2 грудня 1923 року в селі Ташкем Уржумського району Кіровської області. Після закінчення Буйської середньої школи в 1941 році навчався у ФЗН за спеціальністю корабельний тесля. До гітлерівського нашестя працював теслею на військовому заводі  в м. Новосибірську. 8 березня 1942 року добровольцем пішов на фронт, де в складі 109-ї стрілецької дивізії 602 стрілецького полку був сапером-розвідником. Учасник оборони Ленінграда, звільнення Естонії, де двічі форсував ріку Нарва, двічі висаджувався десантом на острови Хийумаа та Сарема /Естонія/.

У бою в районі Вайнамиза 21 лютого 1944 року, виконуючи неодноразові бойові завдання командування по розміновуванню мінних полів противника, молодший сержант Мухін знешкодив понад 80 мін, розчистивши прохід для наших частин. За це був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

15 червня 1944 року в бою в районі населеного пункту Лійкола Олександр Мухін під вогнем противника відновив висаджений у повітря міст, тим самим дав переправитись нашим танкам.



В бою 21 червня в районі висоти Хайспілон Вуорі він під вогнем противника зробив прохід у дротяних загородженнях і розмінував мінне поле противника, знешкодивши 50 мін. За такий подвиг був нагороджений ще одним орденом Слави ІІІ ступеня.

2 жовтня 1944 року в бою за острів Даго, старший сержант Мухін під вогнем противника зробив десять проходів у дротяних загородженнях і знешкодив 15 протитанкових мін, чим забезпечив успішне просування наших частин.  Відзначився Олександр Максимович і на острові Ефель та півострові Сирве: особисто зняв 100 протипіхотних та протитанкових мін, знищив кулеметну точку та шістьох фашистів.

За мужність та відвагу був нагороджений трьома орденами слави І-ІІ-ІІІ ступенів, медалями «За відвагу» та пам`ятними і ювілейними медалями.

В 1947 році Олександр Максимович Мухін демобілізувався в званні старшого сержанта. В 1949 році закінчив школу бухгалтерів. Працював старшим бухгалтером на Ташкентській залізниці. В 1961 році оселився в місті Козятин Вінницької області. Понад два десятиліття працював на посадах головного бухгалтера Козятинської дистанції цивільних споруд, начальником обліково-контрольної групи вокзалу станції Козятин-1.

Повним кавалером ордена Слави став 12 березня 1980 року.

 На жаль, в 2003 році героя не стало. Помер і похований у м. Козятині.










Кохановський Дмитро  Йосипович
( 1914 м. Козятин , Вінницької області- ?)
старший сержант РККА, учасник Другої світової війни, повний кавалер ордена Слави; один з небагатьох  нагороджених п'ятьма орденами Слави; позбавлений всіх звань та нагород в зв'язку з засудженням.

Народився майбутній орденоносець в місті залізничників Козятині в робітничій сім’ї, на той час Київської губернії Бердичівського повіту.
 До війни проживав  і працював у м. Києві. В червні 1941 р. був  при званий в діючу робітничо-селянську  Червону Армію і був направлений на фронт. Брав участь у Сталінградській битві. В боях отримав двічі поранення. До літа 1944 року воював у складі 117-окремої розвідроти 41-ої стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту.
В ніч з 10 на 11 червня 1944 року в районі села Свєтоцен Любомського району Волинської області Української СРСР Кохановський у складі розвідгрупи із засади атакував   20 німецьких солдат. Більшість солдатів ворога було знищено, один взятий у полон, а інші втекли. Наказом по частинам 41-ої стрілецької дивізії (№81/н) від 11 червня 1944 року Кохановський був нагороджений орденом Слави 3-ого ступеня.
В ніч з 24 на 25 червня 1944 року в районі села Міровичі Турійського району Волинської області Кохановський на чолі групи прикриття переправився через річку Тур’ю і дістався на ворожу територію. Поки бійці групи захоплювали у полон язикаі  відходили у протилежному напрямку, він відволікав ворожий вогонь на себе, забезпечуючи успішне виконання бойового завдання. 26 червня був представлений до нагородження орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, але командир дивізії змінив нагороду на орден Слави 2-ого ступеня. Наказом по військам 69-ої армії від 10 серпня 1944 року ( №76/н) Кохановський був нагороджений орденом Слави 2-ого ступеня.
В ніч з 2 на 3 липня в районі села Пайки Любимського району Кохановський автоматним вогнем знищив одного ворожого солдата і взяв у полон іншого, доставивши його  в штаб. Наказом по військам 69-ої армії від 18 серпня 1944 року (№96/н) Кохановський був нагороджений другим орденом Слави 2-ого ступеня.
 В ніч з 6 на 7 серпня Кохановський першим з гурту захвату ввірвався в ворожу траншею, вбив двох німецьких солдат. У бою отримав поранення, але залишився в строю. В наслідок цього бою у полон були взяті 2 фашисти,17 солдат та офіцерів знищено. Після бою Кохановський був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки. В нагородному листі були відсутні відомості про попередні нагородження орденом Слави 2-ого ступеня, і командир дивізії знову змінив статус нагороди.  Наказом по військам 69-ої армії від 30 вересня 1944 року( № 96/н) Кохановський був нагороджений третім орденом Слави 2-ого ступеня.

Та все ж, Кохановському був вручений лише 1 орден Слави 2-ого ступеня, отриманий за наказом від 10 серпня. В подальшому наш земляк-відчайдуха брав участь у Варшавсько-Познанській і Берлінській операціях, форсував Віслу і Одер.
19 квітня 1945 року під час прориву оборони на плацдармі на западному березі Одера в районі міста Лебус Кохановський, незважаючи на масований ворожий артилерійський і мінометний вогонь першим увірвався  на ворожу територію і закидав гранатами гарнізон дзота. Прямо під ворожим  обстрілом надав першу медичну допомогу трьом важко пораненим воїнам.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року  за “ відвагу та героїзм, проявлені в боях з німецькими завойовниками у Великій Вітчизняній війні” старший сержант Дмитро Йосипович  Кохановський був нагороджений орденом Слави 1-ого ступеня, став повним кавалером ордена Слави, хоча цей орден йому не був вручений.
29 квітня 1945 року в районі міста Шторків Кохановський увірвався в захвачений ворожими військами дім, знищив кулеметний розрахунок і захватив кулемет. За відзнаку у цьому бою він був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Після завершення війни  Кохановський продовжив службу в лавах радянської армії в Німеччині. В липні 1945 року він у складі з іншими солдатами здійснив ряд злочинів проти мирного  німецького населення. В серпні 1945 року військовим трибуналом 94-ої гвардійської стрілецької дивізії по статтям “грабіж” та “згвалтування” Дмитро Кохановський був засуджений до 4-ьох років виправно-трудових таборів. Літом 1947 року він був звільнений по амністії. Повернувся в Київ. Працював слюсарем на заводі Київполіграфмаш, був стахановцем, декілька разів премійований. З березня 1948 року звертався з проханням повернути нагороди, вилучені під час арешту. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1949 року “ в зв’язку із  здійсненям злочину, що паплюжить звання орденоносця ”, Кохановського було позбавлено орденів Слави 2-ого та 3-ого ступенів та Червоної Зірки. Коли стало відомо, що він був нагороджений ще і орденом Слави 1-ого ступеня і двома орденами другого ступеня,Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1953 року Кохановський був позбавлений і цих нагород. Подальша доля нашого земляка не відома.
Кохановский, Дмитрий Иосифович. Cайт «Герои Страны».
Переклад  Лілії Макаревич.









Леонтій Платонович Гук
 (19.03.1925-15.03.1945)
старший сержант, повний кавалер орденів Слави.



Народився в 1925 році в селі Красне Самгородоцької сільради Козятинського району. Закінчив Самгородоцьку середню школу. В п`ятнадцятирічному віці став очевидцем подій Великої Вітчизняної війни. В школі був допитливим, захоплювався математикою, літературою. Мріяв стати вчителем. Ріс сором`язливим і добрим хлопчиком. Любив тварин.

Юному патріоту довелося з вересня 1941 року бути свідком окупації фашистами рідного села, школу закрили, а клуб перетворили на склад. Два роки Леонтій жив на окупованій території, тричі переховувався від вивезення в Германію.

Після звільнення Радянською Армією рідного села в березні 1944 року Леонтія призивають до лав армії. Бойовий шлях розпочав орудійним номером у взводі 45 міліметрових пушок 449-го стрілецького полку 144 стрілецької дивізії.

 Дивізія у складі військ ІІІ-го Білоруського фронту стояла на обороні під Вітебськом і водночас готувалася до наступу на Вітебсько-Оршанському напрямі. Наступ розпочався 23 червня. Наступного

дня війська оволоділи Богушевськом, вийшли на оперативний простір і взяли напрям на захід. 28 червня вони вже були в Березині. При форсуванні ріки вийшов з строю наводчик , його замінив рядовий Гук. Ведучи прямий вогонь, він знищив декілька вогняних точок противника і в числі перших переправився на західний берег.

Після розгрому гітлерівців під Мінськом, 144 стрілецька дивізія отримала нове завдання – наступати на Вільнюс. Ввечері 8 липня тісно взаємодіючи з танкістами, підрозділи 449-го стрілецького полку ввірвались на товарну станцію, де накопичилось 8 ешелонів і понад десяток паротягів. Всю ніч йшов бій. Наші бійці безперервно стріляли по ешелонах, не даючи можливості їхати ворогу зі станції.

Леонтій Гук прямою наводкою підбив 3 паротяги і знищив більше десятка гітлерівців. Потім були бої на проспекті Червоної Армії, вулиці Шопена. Ворог ввів в бій танкові частини. Бої за місто прийняли затяжний характер. За 5 днів гарматою, біля якої наводчиком був Леонтій Гук, знищено 4 бронетранспортери, близько десятка автомашин і багато фашистів.

13 липня війська 5 армії, у складі котрої 144 стрілецька дивізія, в тісній взаємодії з танкістами завершили звільнення Вільнюса.

144 стрілецька дивізія за відзнаку в боях отримала почесне найменування Віленської. Сотні солдат та офіцерів були нагороджені орденами та медалями. Леонтій Гук наказом по дивізії нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Тривали запеклі бої на кордонах Східної Прусії. Надто жорстокий бій відбувся в прикордонному населеному пункті Жвіржгдайчяй. Ворог зосередив тут близько 30 танків, розпочав контратаку. Сержант Гук вирішив вивезти гармату на пряму наводку. Було підбито танк і два бронетранспортери.

17 липня дивізія вийшла на р. Шишупе,  по котрій проходив кордон зі Східною Прусією. Ворог не рахуючись з втратами, кидався в запеклі контратаки. Під час них  Леонтій Гук знову відзначився, підбивши 2 танки і 1 бронетранспортер. За цей подвиг наказом по військам 5 Армії був нагороджений орденом Слави ІІ Ступеня.

Наприкінці 1944 року фронтовий наступ на східнопруському напрямку тимчасово стабілізувався. Війська проводили перегрупування, запасалися боєприпасами, готувались до рішучого наступу Східної Прусії.

Наступ розпочався 13 січня 1945 року. Одного сніжного і туманного дня авіація не змогла підтримати наземні війська. Ця задача лягла на плечі артилеристів. Дивізія нанесла нищівний удар на пруське місто Гросс Скайсгіррен. Артилеристи на руках волокли свою сорокап`ятку, знищуючи на шляху не подавлені ворожі вогняні точки.

При прориві оборони противника в районі села Кнаулякен 13-15 січня 1945 року старший сержант Леонтій Гук прямою наводкою знищив 3 кулеметні точки і підпалив 1 танк. За цей подвиг указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року Леонтія Платоновича нагородили Золотим орденом Слави І ступеня.

Діючи південніше Кенігсберга, 144 стрілецька дивізія відбивала багато численні контратаки противника. 15 березня в бою за місто Крайцбург старший сержант Гук героїчно загинув. В школі №27 зібрано чимало матеріалів про героїчні подвиги нашого земляка. Похований у м. Клюгборк у Польщі.



До 70-ти річчя визволення міста Козятина від німецько-фашистської окупації.



Володимир Підгорбунський ( в центрі сидить 4-ий ліворуч) з розвідниками після визволення Козятина.
Офіцери 2-ого батальйону 19-ої гвардійської механізованої танкової бригади. 1945р.




Командування 19 гвардійською механізованою бригадою.1944р. В центрі командир полковник Гаврилов,ліворуч у шинелі підполковник зам. по продовольчій частині Дяченко, ліворуч нього комісар бригади ст. лейтенант Сергій, праворуч зам. командира бригади майор Баранов, праворуч начальник зв'язку бригади майор Кучерук Іван, позаду начальник штабу бригади майор Пузиров,  позаду командир артдивізії майор Олексій Добров та інші офіцери бригади.









Напередодні Нового року та 70-річної ювілейної дати з часу визволення Козятина від фашистської  окупації хочу розпочати свою розповідь  уривком з російськомовного вірша козятинця, залізничника, ветерана війни та праці Павла Іванченка








 У памяти предела не бывает.


Когда Казатин Вы освобождали,
В далёком сорок третьем декабре,
Торжественно мы Вам пообещали,
 Свой добрый след оставить на земле!
                    С тех пор Гвардейцы-воины Победы,
                    Оставив все домашние дела,
                    Кто может снова, каждый год к нам едет,
                    Итог увидеть мирного труда.
Как самых близких мы Вас вновь встречаем,
Давно уже немногих и седых,
И вместе с Вами стоя замираем,
В честь памяти и мертвых и живых.
          С глубокой благодарностью , достойно,          
          За ратный и непостижимый труд.
          В делах своих и думах неизменно
          Казатинцы Ваш подвиг берегут.
За то, что край Вы наш освободили
И город и Казатинский район,
За то, что жизнь за нас Вы не щадили,
Шлём Вам сердечный  свій земной  поклон.

Все  рідшають та  рідшають лави наших визволителів, тих, хто звільнив Україну від  фашистських загарбників.  Вже лише одиниці з них приходять на зустрічі з молодим поколінням, щоб зі своїх вуст поділитися спогадами очевидця про ті жахливі, криваві події, що відходять в минувшину. Наш обов’язок  зберегти цю правду для майбутнього, тому що історію властиво сучасникам, наступним поколінням переписувати. Саме з цією метою я хочу поділитися з Вами автобіографічними споминами   визволителів нашого міста, що увійшла у книги, засоби масової інформації, котрі зберігаються в фондах нашого Музею історії міста.
В “Книзі пам’яті України Вінницької області”, що вийшла у світ в 1994 році зазначено, що окупація Козятина і району тривала два з половиною роки. Німецька окупація залишила глибокий, кривавий слід на козятинській землі. Були зруйновані не евакуйовані підприємства, пограбовані  колгоспи і радгоспи, установи і організації. Гітлерівці знищили, як стало вже відомо на сьогоднішній день в Козятині , понад 9 тис. військовополонених, 524 мирних громадян, в тому числі 56 малих діточок, 90 військовополонених Червоної армії, 48 військових моряків, 62 партизана та підпільника були страчені під час окупації  у Талимонівському яру. На Козятинщині було семеро  повішено , серед них Іван Сєрбін та Григорій  Кондрацький привселюдно на центральній площі міста . 3299 молодих,  дужих  людей краю  були вивезені до Німеччини у рабство, з них   16  людей  а , можливо, і більше по всім на той час трьом районам( сьогодні сучасна територія Козятинщини) загинуло від знущань і тортур ,  181 мешканця нашої козятинської землі  піддавали побоям і насиллю,  понад 355 мирних громадян загинуло під бомбами і снарядами, розстріляно 2624 чоловік. Всього загинуло, згідно архівних документів, в окупаційний період по всім трьом на той час районам  10 245 чоловік.  Ці цифри взяті в  книзі завідуючої архівним міським відділом Козятинської міської ради Зої Вільчинської “Наша історія”. Там також зазначено що по Козятину розстріляно 616 чол., загинуло 106 військовополонених, вивезено до Німеччини 778 чол.
Мешканці вул. Карла Лібкнехта(сучасна Грушевського). Весна 1942 р.Зліва направо - Віктор-?,у шапці вушанці Русакевич Стасік ( Стас) 1930 р.н , Замковий Олег Павлович !930 р.н.,дівчинка Павлюк Елеонора Григорівна 1937 р. н.,поруч старший брат Павлюк Анатолій Григорович- 1931 р.н.,крайній праворуч старший брат Замкового Олега - Віктор Павлович Замковий 1933 чи 1934р. н.Фото зробив німець-залізничник.(Передав киянин Анатолій Григорович Павлюк).
Наприкінці 1943 р. німці зосередили в Козятині великі військові сили. Крім залізничного вузла, тут знаходились склади військового майна і зброї. Підступи до міста були надійно блоковані. Та війська 1-го Українського фронту, зокрема 1-ої танкової армії ( головнокомандуючий генерал-лейтенант Михайло Катуков), розвиваючи наступ, наблизилися до міста і 28 грудня 1943 р. оволоділи ним. В боях за визволення Козятина відзначились піхотні і танкові частини, зокрема , підрозділи 67 гвардійського танкового полку під командуванням гвардії підполковника Івана Бойка. Першою в місто увірвалась танкова рота лейтенанта Бессарабова, який посмертно нагороджений орденом Леніна. За мужність і героїзм виявлені при звільненні Козятина Іван Бойко, Михайло Бушилов, Петро Грибалєв, Володимир Підгорбунський удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Сотні бійців і командирів нагороджені орденами і медалями. В кровопролитних боях за визволення міста  полягло понад 510 воїнів- визволителів, чиї прізвища висічено на гранітних плитах  меморіалу в районі ПРБ по вулиці 8 Гвардійській, згідно облікової карточки військових захоронень №270 станом на 23 вересня 1991 р.  серед яких 60   безіменні. Ще 56 прізвищ померлих від ран в військовому шпиталі під час визволення висічено на гранітній плиті  братської могили біля тубдиспансера  на ст.. Планова.
Пропоную , повернувшись в оригінальні джерела,  дізнатися, як визволяли воїни –танкісти наш Козятин.
Дослідник  визвольної  ходи Червоної Армії на Вінниччині Ярослав Бранько з обласного центру  , посилаючись на першоджерела , зазначає, що визволення нашого краю розпочалося в наслідок проведення  Житомирсько- Бердичівської операції.
 Особливо успішно вздовж залізниці діяли частини 8-ого гвардійського механізованого корпусу( командир генерал- лейтенант Семен Кривошеїн). Спроби ворога зупинити їхній наступ зазнали поразки. Аби прискорити рух на Козятин, із складу механізованих бригад корпусу були виділені 67-ий і 69-ий танкові полки. З десантом автоматників на танках вони вирвалися вперед. Впродовж ночі, долаючи опір фашистів, пройшли близько 30 кілометрів і вранці 28 грудня увірвалися в Козятин. Удар танкістів виявився настільки несподіваним для німецького гарнізону, що той довго не міг чинити організованого опору.  Танкісти не давали   ще довго опамятатися  ворогу, аби виграти час до підходу основних сил. Посеред дня у місто  вступили мотострілецькі і стрілецькі батальйони. Козятин було повністю визволено від загарбників. Та не все так просто було для наших танкістів-переможців.
 Ось , як описує бої за визволення Козятина   член військової ради І-ої танкової армії генерал- майор Микола Попель у книзі “ Дні в полум’ї”. Здобути Козятин з ходу нам не пощастило. На СП, обладнаному на південній околиці Білопілля, я слухаю розповідь про атаку наших військ, яка зазнала невдачі. Пориваючись вперед, танки прийняли бойовий порядок уже тоді, як почала діяти німецька артилерія. Ривок, ще один ривок і танки відкотилися назад.  Чорні ракети димною дугою крають  небо. Машини, розвернувшись широким віялом , ідуть на Козятин. Дедалі густішає дим від пострілів, чимраз щільніше стіна розривів.. Танкова атака знову захлинається. Німці міцно тримаються за місто. В ньому схрещуються шляхи на чотири сторони світу. Тут зосереджені величезні склади ( за даними розвідки їх не встигли вивезти). Через Козятин забезпечується всім потрібним Корсунь-Шевченківське угрупування. За цих же обставин ми мусимо, не гаячись, здобути місто. Прийнято рішення про нічний штурм. Увечері Підгорбунський  з кількома бійцями-розвідниками пробирається в Козятин, і звідти через рацію сповістив, що знаходиться в районі станції і спостерігає, як вивантажується багато  танків, вулиці забиті технікою… Удар по станції повинен завдати полк підполковника Бойка. Вже давно минув час, призначений для виступу, а полк ще не готовий,  тому що затримали доставку пального для танків.. Офіцери в полку звуть свого командира хитрий Митро. Неквапливий, вайлуватий Бойко був справді здатний на хитруваті вигадки, а тим паче, коли зривається корпусна операція аж на дві години. Танки підуть напрямки, залізничним полотном. Час надолужимо і прямісінько на станцію прибудемо, заявив командуючий 69-им танковим полком  підполковник Іван Бойко і рушив танками у темряві, гуркотячи,  по шпалах, по рейкам, попереду машина  з вимкнутими фарами. Німцям здаля здалось, що то паровоз. А коли збагнули, в чому справа, то вже було пізно. Танк старшого лейтенанта Філатова першим же снарядом влучив в ешелон з боєприпасами, ( за версією  керівника підпільної організації  “Залізничник” Івана Попова, то був вагон з   вибухівкою). На станції зчинилось щось страшне.
Саме сьогодні в музей принесли у дарунок досить цінну за змістом книгу  “Люки відкрили в Берліні” ветеранів – визволителів  нашого міста   полковника 20-ої гвардійської механізованої бригади Амазаспа Бабаджаняна, генерал-лейтенанта танкових військ Миколи Попеля, начальника штаба генерал-лейтенанта Михайла Шаліна, генерал-лейтенанта Івана Кравченка. Її  передав через маму  Галину Дахно з Києва Дмитро Дахно саме  напередодні  відзначення Дня визволення нашого міста  танкістами. Скористаюся нею і оприлюдню яскраво описані події тої історичної ночі та ранку.  … З самого початку виступу найбільший успіх мала права колона 8-го гвардійського механізованого корпусу 19-а та 21-а гвардійські механізовані бригади. Знищуючи на своєму шляху невеличкі ворожі  групи, 67-ий і 69-ий  гвардійські танкові полки 19-ої та 21-ої  гвардійських механізованих бригад, що наступали праворуч від залізничного полотна, за ніч перемістилися на 30 км і в 10 годин 28 грудня увірвалися в Козятин. Удар був настільки блискавичним, що великий ворожий гарнізон не встиг підготуватися до бою і зчинити організований опір. Танкісти вогнем і гусеницями  знищували гітлерівців, що   розгублено ганяли у паніці  по  місту. Опівдні в Козятин вступили мотострілецькі батальйони бригад. При звільненні Козятина гвардійці розгромили  великий ворожий гарнізон, знищили і захопили 3000 автомашин,  36 гармат, 110 мотоциклів, 146 вагонів з боєприпасами, 11 армійських продовольчих складів з паливом, речами та іншим військовим майном. Першою увірвалась в місто розвід група 19-ої гвардійської механізованої  бригади - два танка з десантом автоматників під командуванням старшого лейтенанта Володимира Підгорбунського. Розвідники діяли сміливо і відчайдушно. Увірвавшись в Козятин, одразу опинились на станції і захопили броне потяг, звільнили  підпалені  німецькими конвоїрами вагони з радянськими військовополоненими і мирними громадянами, котрих окупанти готували до відправки в Німеччину. Звільнені з полону люди брали зброю і вливалися в лави танкістів бити фашистів.  
За героїзм та мужність,  проявлені в боях за звільнення Козятина підполковнику Івану Бойко, старшому лейтенанту  Володимиру Підгорбунському, комдиву танкового взводу 69-ого гвардійського танкового полку лейтенанту Петру Гриболєву і механіку водію 69-ого гвардійського танкового полку старшині Михайлу Бушилову Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно звання Героя Радянського Союзу..”
В боях за місто Козятин та його околиці загинув 29 грудня  прославлений винищувач німецьких “тигрів” командир танкової роти старший лейтенант Георгій Бессарабов та  герой літніх боїв 1943 року Іван Калюжний, на околицях села Козятина  загинув в цей день  молодший сержант Борис Зільберг, дядько тезки -лікаря з Запоріжжя, загинув  Петро Калашніков.  Їх імена  та багатьох інших патріотів землі рідної висічені  разом з іншими загиблими на гранітних  плитах біля обеліску - меморіалу загиблим за визволення Козятина.  В цей день  пролив свою кров козятинець  Іван Васюков. Чимало визволителів пізніше  стали мешканцями нашого міста залізничників і краю, наприклад, визволяв Козятинську землю від фашистського супостата Михайло  Заярний та Василь Яворський, Франц Азінгловський і багато інших наших громадян.
Пам'ятник воїнам-визволителям, встановлений на ПРБ в 1967 р.
 Визволитель козятинець Михайло Заярний.

Мешканці міста залізничників вдячні усім, хто  захищав  і пролив свою безцінну кров, визволяючи важливий залізничний центр від фашистів.  Тому свідченням є доглянуті  пам’ятники на території міста, району, братські могили та  пам’ятні знаки на місцях трагічних подій.. Імена Героїв-визволителів присвоєні вулицям Козятина, установам. На фото памятник, який було встановлено ще у 1967 році  в районі ПРБ , на місці сучасного меморіалу. У 1982 р. встановлено памятник танк- ІС-3 на честь  танкістів- визволителів. Минулого року встановлено пам’ятник на місці страти  величезної кількості люду  на Талимонівці. Громадцкістю проводяться організаційні роботи по благоустрою території навколо  цього жахливого  місця.
Наші вітання усім ветеранам боїв та тилу, дітям війни, нащадкам великих воїнів, козятинцям зі святом звільнення , зі святом незалежності від окупаційного фашистського режиму!    З наступаючими Новорічними та Різдвяними святами всіх ! Будьте здорові і живіть у мирі!Запрошуємо бажаючих відвідати наш музей в центрі міста і чудовий Музей визволителів у школі-інтернат, щоб  якнайглибше  пізнати  70- річну минувшину нашого рідного міста.






Племінник загиблого визволителя, його тезка Борис Зільберг з Запоріжжя з дружиною Оленою біля гранітної плити, де висічено приізвище дядька  Бориса Зільберга.(Зверху  та внизу портрет визволителя в дитинстві)
  Визволитель  Анатолій Радченко( праворуч) з  с. Зозулинець з  побратимами по зброї саперами вищувачами танків 71-ого батальйону 15-ої штурмової інженерно-саперної бригади І. Котляровим та І. Пішвановим біля розбитого танка, березень 1944р..




Довідка про поранення в Козятині 29 грудня 1943 р. визволителя Івана Васюкова, в майбутньому мешканця Козятина.




 Визволителі- ветерани Василь Батченко,Костянтин Цибіногін, Анатолій Зарва  на зустрічі з мером Козятина Олександром Гвелесіані та ветеранською радою на чолі з Георгієм Акоповим.


Визволителі Козятина і учасники бойових дій під час Дня Перемоги на ПРБ біля памятника загиблим воїнам-визволителям.




3 судна “Козятинборознили  світові моря , океани та ріки.

  Дізнатися про це нам вдалося завдяки ЗМІ.

1 травня 1969 р. було опубліковано лист на шпальтах місцевої козятинської  газети “Жовтневі зорі”, в якому капітан теплоходу “Козятин” Володимир Богданов сповіщає місцевих мешканців, що в наступному місяці спускається на воду теплохід “Козятин”, названий з ініціативи міністерства флоту в честь нашого міста. На даний час, пише капітан майбутнього судна, він знаходиться  в стадії завершення на Галацькому кораблебудівному заводі братньої соціалістичної країни   Румунії, і що йому доручено прийняти судно від заводу будівника. Майбутній екіпаж складатиметься із 35 моряків молодіжно-комсомольського колективу. 
Наступний лист надійшов від команди грузового теплоходу за підписом капітана, секретаря парторганізації А. Волкова,голови суднівського комітету В. Гошманова та  секретаря комсомольської організації В. Тиханова. 22 серпня 1969 р. делегацію у даному складі приймало керівництво нашого міста, про що свідчить на той період, І-ий секретар райкому комсомолу Ніна Швед. Делегація відвідала  наше училище, школи і підприємства міста, в тому числі і колектив локомотивного депо ім.. братів Валдаєвих, подарувавши на згадку сувенір- корабель, ( це  не був  макет суднаКозятин) котрий зберігається і по сей день в музеї локомотивного депо. Бажаючі можуть його побачити, завітавши до музею. Теплохід був списаний  у 1996  і проданий вже сумісною з Азовським пароплавством українсько-ліванськоюкомпанією  Аssaу Бейрут , а та в свою чергу здавала його в аренду вже під новими назвами, спочатку"Doctor Saadallah", з 1999 р. "Nano",з 2000 під назвою "Lady Nivine" і  розібраний 15травня 2001 р. в Mumbai.  Про це  розповів  в інтервю журналісту  газети “Дзеркало тижня” Олександру Примаченку капітан  Азовського пароплавства Віктор Дука  у статті “Более трети доходов не поступают в Украину..” за 16 січня 1999 р.  Видається, що морями і океанами та ріками ходили не 2 ,як вважали раныше, а  3 судна “Козятин”. В  обласній газеті “Вінницька правда” за 13 липня 1969 р. опубліковано статтю  автора Г. Фурмана- заввідділом промисловості газети  “Маяк” м. Калінінграда, де розповідається , що станцію Козятин добре знають тисячі і мільйони пасажирів, подорожуючих потягами у різні куточки  євро континенту. Та , незабаром, про одну із найбільших   на Південно-Західній  залізниці  станцію, дізнається увесь світ. На Миколаївькому суднобудівному заводі ім.. Носенка  спущено із стапелів 1 квітня 1969 року на воду великий морозильний траулер Козятин. Судно було прийнято моряками калінінградського управління “Мортрансфлоту” і переведоно з 9 червня у Одесу для обладнання необхідною технікою і оснащенням, а далі вирушатиме до порту Петропавловська на Камчатці. Команда траулера складалася із близько 100 чоловік. Капітаном судна призначено Гаррі Андрійовича Субботіна .Риболовецький траулер борознив Атлантику, обійшовши Африканський континент. Команда далекосхідного судна ловила рибу у Тихому океані, в тому числі і ставшого таким популярним у 1977р. у радянських людей оселедця івасі. .У 1994 р.  риболовецький траулер був списаний, про що сповіщає  газета  “Рибак Камчатки”і проданий Океанрибфлоту Можна припустити , що  дані кораблі були так названі, завдячуючи нашому землякові конт-адміралу флоту Леоніду Колишеву, котрий не забував місто свого дитинства і юності та часто відвідував його. І  зовсім нещодавно вдалося дізнатися, що  на початку ХХ століття у  1 Світову війну на річковому флоті ходила грунтозабірна канонерська шаланда “Козятин”( в 1917-1920рр. "Кавказ"), котра була мобілізована  у лютому 1917 р., озброєна і з 6 червня ввійшла у склад флоту.  В січні 1918 р. перейшла на сторону радянської влади. 28 березня 1918 р. захоплена австро-німецькими військами в Одесі, з листопада 1918 р. служила білогвардійцям, а з грудня 1918 р. англо-французським інтервентам. З квітня 1919 р. знову входила до складу білогвардійського флоту. 14 листопада 1920 року викрадена врангелівцями до Константинополя, а 29 грудня 1920 року інтернована Францією в Бізерті .  Служила  в свій час у теплоходному альянсі "Єлізавєта".  


Директор Музею історії міста Лілія Макаревич.





    


ГЕРОЇ ПРАЦІ КОЗЯТИНЩИНИ.

                             Андрєєв Євген Васильович                               
(29.12.1936-27.03.2011)
машиніст, Герой Соціалістичної Праці.

Народився  в м. Козятині в родині робітника-пічника Василя Івановича та уродженки поліського краю, з давнього  козацького роду - Євдокії Йосипівни. Зростав четвертою дитиною серед пяти братів і сестер. Батько загинув на фронті в 1943 р. Мама важко  занедужала, часто лежала прикута до ліжка. Дітям доводилось поєднувати навчання з одноманітною важкою працею по господарству.  В 1953 р. Євген закінчив семирічку (залізничну школу №6,  приміщення бувшої єврейської школи) і вступив до місцевого залізничного училища( на той час) №2. З 1955 р. оволодів професією машиніста , впродовж двох років працював кочегаром паротяга. У 1957 р. був призваний  в лави  радянської армії на Сахалін в окрему гарматну Червонопрапорну бригаду Верховного командування. Закінчив школу молодих сержантів, оволодів спеціальністю механіка- водія. Після армії у 1959 р. повернувся в рідне місто залізничників і в локомотивне депо. Здав успішно іспит на помічника машиніста, а у 1960 р. вступив до технікуму залізничного транспорту в Києві. У 1962 р. працював у Жмеринському паровозному депо. У жовтні  повернувся  у депо станції  Козятин , працював помічником паротяга. Через 5 років знову іспит, вже на право керування всіма видами залізничного транспорту: паротягом, тепловозом, електровозом. У 1968 р. молодому спеціалістові вперше довірили керувати самостійно тепловозом, а згодом і електровозом. За короткий термін добився значних успіхів в роботі. Один із перших підтримав ініціативу залізничників країни по водінню великовантажних потягів, виконував подвійні норми з перевозки вантажів. Був рекомендований, як передовик виробництва ,  делегатом ХХVII партзїзду в Москві. За сумлінну працю нагороджений орденамиТрудового Червоного Прапора,Знак Пошани, медалями За трудову відзнаку,Ветеран праці, у 1983 р. став Почесним залізничником
 а з 1985 р. Заслужений працівник  залізничного транспорту. В 1986 р. за високі досягнення в перевезенні вантажів Євгену Васильовичу присвоєно звання “Героя Соціалістичної праці” з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки “ Cерп і молот”. З  1992 р. Герой праці був  на заслуженому відпочинку. Захоплювався автосправою, любив природу, заміський відпочинок біля землі. Виростив разом з дружиною Тамарою Антонівною сина Юрія, котрий служив у Російському флоті. Похований  машиніст- герой  в с. Козятині.
Праворуч стоїть Герой Соціалістичної праці машиніст Євген Андрєєв.
    
  Гурик   Йосип Васильович 
(25.10.1925-31.12.2013р.р.)
голова колгоспу ім.. Леніна с. Махаринці
Герой Соціалістичної праці
Другий ліворуч в нижньому ряду голова колгоспу Йосип Васильович Гурик. Під час вручення перехідного Червоного Прапору за першість в районі по зернових.1974р.
Народився в селі Шарапанівці, що в Крижопільському районі на Вінниччині. У батьків подружнє життя не склалося, то ж їхніх четверо діток, мов на роздоріжжі, горнулися, то до тата, то до мами. А Василь Йосипович та Олена Леонтіївна, зморені нестатками та важкою селянською працею, своїх дітей змалечку призвичаювали до роботи, вірячи, що роботящий з голоду не помре. 
Закінчивши в рідному селі семирічку, Йосип Васильович пішов у місцевий колгосп трудитися біля коней, щоб татові допомагати. Беручкого хлопця невдовзі  призначили у причіплювачі, і він швидко подружився з технікою.
Коли фашисти захопили  нашу землю, батько Василь Йосипович, з іншими колгоспниками погнав на схід громадське стадо, взявши з собою й сина. Біля міста Олександрія погоничів наздогнали фашисти, відібравши кращу худобу для військових потреб. З рештою поголів’я селяни повернулися додому.
Набідувались за роки війни під окупантським чоботом. Березень 1944 року приніс не тільки весну у його рідну Шарапанівку а й звільнення від фашизму.
Батько й син пішли громити ворога і щасливими виявились їх фронтові дороги, бо з тієї смертельної бойні обидва повернулися живими, хоч тіла були понівечені слідами війни.
На фронті дужого сільського хлопця Йосипа Гурика, який  знався у техніці, призначили у танкову частину. Броньований кінь його екіпажу приніс визволення місту Яси, звільняв Румунію, Чехію, Угорщину та Австрію. Воював Й.В. Гурик і на Далекому Сході проти японських мілітаристів. Після закінчення війни п`ять років служив у армії, боронячи мирний спокій Вітчизни.
Про ратний подвиг Йосипа Васильовича красномовно свідчать бойові нагороди – ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни, два ордени «За мужність», медалі «За бойові заслуги» та «За Перемогу над Німеччиною». Сорок сім нагород у послужному списку Йосипа Васильовича Гурика, серед яких сім орденів.
Після служби солдатові-визволителеві всі дороги були відкритими, а він вибрав навчання у Верхівському сільськогосподарському технікумі, бо любив рідну землю. У технікумі освоїв спеціальність механіка.
Призначення отримав у Білопільску МТС. Роботою захопився, просвітку не мав, часто до півночі затримувався біля техніки.
Молода сільська красуня Неля Шеремет, яка працювала вчителькою української мови та літератури у місцевій школі, проникливим поглядом обпекла хлопцеві серце і незабаром вони одружились.
Черговою сходинкою у трудовій біографії Й.В. Гурика була робота завідуючим відділенням Самгородоцької МТС.
У 1959 році Йосип Васильович очолив відстаючий Махаринецький колгосп ім.Леніна. Голови колгоспу тут змінювалися мало не щороку, і Гурик став у Махаринцях 26-им керівником.
Це було своєрідне підняття «цілини». Швидкими темпами у господарстві велось капітальне будівництво, зміцнювалось технічне оснащення, підвищувалась продуктивність тварин і урожайність сільськогосподарських культур. Господарство стало незмінним лідером по всіх виробничих показниках. Високими урядовими нагородами відзначено цілу когорту колгоспних працелюбів, а керівника вшановано орденами Трудового Червоного Прапора, Знак Пошани, Жовтневої Революції. У 1973 році за високі виробничі показники Й.В. Гурику було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням Золотої Зірки Героя і ордена Леніна.
Понад 66  років у щасливому подружньому житті прожили Йосип Васильович і Неля Павлівна, народивши і виховавши трьох діток: Галю, Тоню та Володю. Допомагають виховувати онуків і  правнуків, котрі продовжують їхній родовід.
У 2010 році Йосип Васильович відзначив своє 85-ліття. Він – гордість нашої землі, хоч живе у Махаринцях тихо і скромно. Важкі минулі роки нагадують про себе хворобами. Але у нашого земляка велика сила волі і віра, які завжди є сподвижниками перемоги...


 



Іванова Яніна Григорівна 

(17.03.1930р.)

тваринниця, Герой Cоціалістичної Праці.


  Народилася в с. Красне на Козятинщині в родині селян Григорія Єгоровича – вихідця з Поволзьких степів, вимушеного під час голоду залишити рідні землі в пошуках ситнішого життя та Марії Павлівни – передової доярки місцевого радгоспу.
  Яніна зростала у працьовитій родині, змалку привчена з двома сестрами до селянської роботи. Допомагала мамі на фермі, доглядала за чисельним домашнім господарством. Коли розпочалася війна, дівчина закінчила лише 3 класи Самгородоцької школи. Батьки, що працювали біля худоби, були вимушені евакуюватись разом з господарством до Тамбовської області в Росію. Звідти батько пішов на фронт і вже не повернувся в рідну домівку, загинувши під час боїв на Курській Дузі. Після війни родина повернулася на батьківщину. З 14 років дівчина пішла працювати на ферму телятницею. У 22 – вийшла заміж за симпатичного місцевого морячка, що тільки повернувся зі служби на флоті й котрий одразу заполонив серце дівчини-трудівниці. Нетривале сімейне життя відібрала у подружжя оковита, довелося розлучитися. Господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні племінних телят, завдяки працелюбності місцевих трударів, швидко почало зростати. Незабаром Яніна обслуговувала вже 120 телят і давала щодоби на кожне теля по 1 кг. 35г. привіску. Свою роботу поєднувала з навчанням в Самгородоцькій вечірній школі. В господарство почали з`їзжатися гості з усіх усюд.
   У 1968 р. за вагомі здобутки у тваринництві Яніна Григорівна була призначена бригадиром молочно-товарної ферми відділку «Красне» бурякорадгоспу «Самгородоцький». У 1966р. за високі досягнення у сільськогосподарському виробництві удостоєна звання «Герой Соціалістичної праці» з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки. Обиралася депутатом Верховної Ради трьох скликань, працювала у комісії з сільськогосподарських питань.
  Час від часу підвищувала свій професійний рівень, ділилася своїм досвідом роботи на курсах підвищення кваліфікації в Києві.
  Яніна Григорівна проживає сьогодні у районному центрі, але не цурається землі. Майже все літо допомагає по мірі можливості сестрі, що проживає в рідному селі в нелегких сільськогосподарських роботах.
Праворуч Яніна Григорівна, ліворуч Герой Соціалістичної праці Микола Іванович Порхун.


 
 Павленко Дмитро Полікарпович
(06.10.1917- 19.03.1986 рр.)
машиніст, Герой Соціалістичної Праці




.    

Народився в с. Гальчин Бердичівського району Житомирської області.Після школи 15-річним юнаком опановував залізничну спеціальність в фабрично-заводцькому училищі станції  Званка Ленінградцької області в Росії. Службу в армії проходив з  1938 по 1946рік на Балтійському флоті. Був учасником  другої Світової війни, брав участь у Великій Вітчизняній та фінській войнах. Нагороджений медалями “За оборону Ленінграда”,За Перемогу над  Німеччиною у Великій Вітчизняній війні, багатьма ювілейними  медалями. Демобілізувався у жовтні 1946р. Трудову діяльність розпочав в паровозному депо м. Козятина машиністом, машиністом-інструктором паровоза, тепловоза, електровоза. В 1959 р. за видатні досягнення і високі показники у перевезенні великовантажних потягів за маршрутом Донбас- Карпати удостоєний звання Героя Соціалістичної праці. З 1972 р. і до кінця життя працював у Козятинському залізничному училищі майстром професійного навучання, передаючи  свій професійний  досвід майбутнім залізничникам.
Козятинці після смерті вшанували пам’ять Героя, увіковічивши його ім’я в назві одного із провулків міста залізничників та встановили меморіальну дошку на училищі , де працював машиніст. Похований він на центральному кладовищі  міста  Козятина.





Порхун Микола Іванович

(07.02.1928 – 01.04.1991рр.)

машиніст, Герой Соціалістичної Праці


Народився  в селі Демчин, Бердичівського району на Житомирщині. Трудову діяльність розпочав в 1946 році. Після закінчення Козятинського технічного училища  №5 працював помічником машиніста паротягу. З 1949 року – машиніст паротяга,  пізніше тепловоза, а  з 1963 року  - машиніст електровоза. В 1965 р. Микола Іванович закінчив Київський технікум залізничного транспорту.
 Передовик депо Микола Іванович Порхун виступив ще на початку дев`ятої п`ятирічки з цінною ініціативою,зобов’язавшись водити великовагові поїзди, ощадно витрачаючи електроенергію, за чотири роки виконати особисту п`тирічку.  Його ідею підтримали районний комітет Компартії України, управління залізниці. За його починанням  розгорнулося змагання за масове формування, володіння і безперешкодний пропуск великовагових поїздів у напрямку Донбас – Кривбас – Карпати. У цьому змаганні велику участь брали  локомотивні бригади, поїзні диспетчери відділку залізниці, працівники лінійних станцій, інших залізничних підприємств.
Ініціатор змагання з честю виконав свої зобов`язання, але на досягнутому не заспокоївся. Славними трудовими подвигами ознаменував Микола Іванович перші роки десятої п`ятирічки, самовідданою працею відповідаючи на вияв високої довіри партії та уряду. В 1971 році отримав звання кращого машиніста електровозу Південно-Західної залізниці, в тому ж році нагороджений знаком «Почесний залізничник»..
 За  вагомі досягнення у праці   в 1974 році  його було нагороджено орденом Леніна ,  удостоєно звання  Героя Соціалістичної праці, Заслуженого працівника транспорту . Пізніше, до 60-ї річниці Великого Жовтня, М.І. Порхун зобов`язався виконати дворічний план перевезення народногосподарських вантажів. Йому  і в цьому  передовому досвіді вдалося дотримати свого слова.
 Після виходу на пенсію  працював майстром виробничого  навчання в Козятинському СПТУ-17.



Пам'ятник на центральний алеї кладовища в м. Козятині.





Дзюба Павло Денисович
(01.07.1888-15.01.1974)
Герой Соціалістичної Праці
Народився у  селі  Гордишівка Андрушівського району  Житомирської області. До 1959 року працював бригадиром в  Чорнорудському бурякорадгоспі  Міністерства харчової промисловості СРСР Ружинського району Житомирської області. За  високі досягнення у 1947 році , під  час  збору врожаю жита поліському в майбутньому Герою вдалося зібрати з 30 га по 32.8 ц зерна  .  Указом Президії Верховної Ради СРСР від  20 квітня 1948 року удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці  . Пізніше працював бригадиром  в  Юзефо-Миколаївському  бурякорадгоспі. Зі спогадів жителів села Самгородок    виконував обовязки і завідуючим складом.  Був похований в селі Самгородок.


Пам'ятник Михайлу Грушевському (  автор- народний художник України Валентин Зноба. Відкрито 01 .11.2004 Президентом України  Віктором Януковичем)

            Поляки  на Козятинщині.

Багатовікова історія українського й польського народів складалася так, що на наших землях осіло і проживало багато поляків. Активне заселення центрального Поділля поляками розпочинається в 30-тих роках XV ст.., в наслідок польсько-литовських війн 1431-1433рр. Поділля було розділене на 2 частини, одна з них відійшла до Польщі-Подільське воєводство з центром Камянцем- Подільським, а Східне Поділля- Брацлавщина до Великого князівства Литовського. З 1566 р. Брацлавське воєводство з Королівством Польським та Великим князівством Литовським утворили єдину державу- Річ Посполиту. На Поділля спрямувався переселенський рух з етнічних польських теренів. У XV-XVIII ст.. на Правобережній Україні більше половини земель стали належати кільком десяткам польських та полонізованих руських родів - Замойських, Браницьких, Тишкевичів, Жевуських, Потоцьких, Любомирських, Сангушка, Конєцпольських, Мошинських тощо. З 1649 р. більшість земель Козятинщини належали воєводі Київському Янушу Тишкевичу, в тому числі і село Козятин
( на той час Гуйва).В цьому ж році він помирає і спадок переходить брату Мартину, той в свою чергу передав село Козятин і Білопілля Миколі Тишкевичу, пізніше стає володарем цих земель Емануель-Владіслав Тишкевич, який в свою чергу передає їх сину Миколі Стисалковському, а той сину Антоніо- генерал-лейтенанту Великого Литовського князівства. Надалі село  Козятин з Білопіллям та навколишніми селами переходить до власності Вінцентія- радника Великого Литовського князівства, котрий був одружений на  Марії-Терезії Понятовській. Не маючи дітей, він в свою чергу , передав власність двоюрідним братам  Габріелю, одруженому на Потоцькій та Гонорію. Пізніше власник Козятина Гонорій одружився на Теклі Богушевіч, а їхній син Фердинант одружився на Богужані Хоєцькій. Овдовівши молодою, Текля- мати Фердинанта, вийшла заміж за Ігнатія Петровського, який теж став власником Козятина. Після його смерті Текля втретє виходиь заміж за Владіслава Здзеховського. У 1808 р. видано Декрет сената і Козятин поділено між Фердинантом Тишкевичем та дітьми від останнього шлюбу Теклі. З 1808 по 1825 рр. село мало двох володарів, котрі його продають Тадеушу Рожнятовському за 450 тис. злотих, а той продає Маряну Васютинському, який приступає до володіння з 1 червня 1856р. і до 1917 року.
У 1911-1918 рр. побудовано в Козятині костьол, котрий був підірваний  місцевою владою у 1936 році. Відкрито  польську школу, яка проіснувала до початку 30-тих років. Сьогодні у Козятині функціонує новозбудований у 1995 р. костьол матері Божої Доброї Ради.



Тимко Паддура
Український і польський поет Тимко Паддура.

У 1871 р.  в    садибі поміщика - володаря с. Козятина Мар'яна Васютинського помирає український та польський  подільський поет Тимко Паддура (21.12. 1804-м. Іллінці- 20.09.1871.с. Козятин).Похований був у с. Махнівка(тепер Комсомольське). Відомий скульптор Володимир Бродський  на замовлення  Васютинського виготовив мармурове погруддя поету, яке  мало  бути  встановлено у Махновецькому костьолі ( на даний час доля скульптури невідома). Його ім’я носить Центр польської культури Козятинщини. З середини XVIII ст.. родина Падур займалася землеробством на нашій землі- Козятинщині у с. Сошанське. Батько Тимка рано помирає і родина переїздить до с. Мшанець, взявши його в аренду, а через деякий час купують будинок у Махнівці. Початкову освіту хлопець здобув від домашнього вчителя, згодом навчався у Іллінецькій школі, продовжив освіту у Вінницькому училищі, потім  у Кременецькому ліцеї. У 22 роки починає займатися літературною діяльностю, твори пише латинськими літерами, українською мовою. У 1825 р. написав козацьку пісню “Рухавка”  та  познайомився з декабристами, підтримував стосунки з декабристами у Махнівці , зокрема, з С.Муравьовим  та М.Бєстужевим-Рюміним ,за що перебував під слідством. Читав свої твори на спільному зібранні представників таємного товариства об’єднаних слов’ян. Тимко Падура мав хист не тільки поета, а і співака та музиканта. Виcтупав часто перед широким колом своїх побратимів-однодумців, високоосвічених, прогресивно налаштованих людей того часу. Багато подорожував по Україні, Польщі, досліджував і вивчав історію козацтва. Перевдягнений у “лірника”, записував і виконував українські пісні, прозвані  в народі  “україночками”. Намагаючись засвоїти українську пісенну традицію, вивчає український фольклор, переймається відродженням українського козацтва, відвідує Запорізьку Січ. Його найперші твори почали друкуватися у 1832 р. в польських часописах. Свою першу збірку творів поет видав у Варшаві в 1844 р. Записуючи, вивчаючи та поширюючи українську пісню  створив школу лірників, бандуристів, торбаністів. Писав не лише вірші, а і музику . Відомі його пісні- Лірник ,Запорожець, “ГетьманціДо Дніпра, "Пісняр..Брав участь у підготовці польського визвольного руху у 1830-1831 рр. і у самому повстанні. “

Бій під Махнівкою.

З 1430 р. великий князь Литовський Свидригайло за військові досягнення надав землі між Гуйвою та Гнилоп’яттю Каленикові Тишкевичу, в тому числі і Бердичів та Махнвіку., які передавались у спадок всім нащадкам. Наприкінці XYIст. Після чергової  навали татар племінник Федір Тишкевич відновив поселення і спорудив замочок на правому березі Гнилоп’яті. У 1611р. Махнівка згадується, як  “місто з замком, а син Федора , католик за віросповіданням заснував бернардинський монастир з костьолом, замість деревяного замочка побудував мурований. На свої кошти Тишкевич утримував не лише монастир з костьолом у Махнівці, а і кармелітів у Бердичеві  та ієзувітів в Києві.
  У 1648 р. під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Махнівка та її фортеці служили опорним пунктом для військ польської шляхти. У липні місяці тут зосередив свої війська князь Ярема Вишневецький, котрий протистояв повстанським загонам козацького полковника Максима Кривоноса. Козацьке військо на чолі з сином Кривоноса Остапом Кривоносенком та білоцерківським полковником Іваном Гирєю прибуло чисельністю близько 3-4 тис. осіб з-під Вінниці до  Махновичів( так звали сучасне с.Комсосмольське ) 2 липня, де завдяки підтримці міщан взяли його штурмом і звільнили від хоругв польських жовнірів воєводи Тишкевича та кількасот шляхтичів, котрі перебували у містечку. А от фортецю козакам зразу взяти не вдалось, а лише після захоплення монастиря бернардинів з гаківницями та гарматами, котрі козаки після захоплення розвернули у напрямку мурованої фортеці, зруйнувавши її. Тишкевич попросив допомоги у сусіда князя Яремія Вишневецього, щоб протистояти козакам. Той спішно приєднався з 18 хоругвами кінноти (1,5- 2 тис. осіб) до залишків місцевого війська Тишкевича, зчинивши гучний лемент для острашки, зі звуками труб і барабанів. Однак , козацьке військо, почувши про наближення значної підмоги , завчасно вивело полки з міста та отаборилося, прикрившись возами, між фільварками та садками. Зазнавши чималих втрат, війська козаків та польського князя, після тривалої нічної зливи припинили бій, відвівши війська на 15-20 км від місця події. Махнівка після тих боїв з 18 липня перетворилася у пустку, а околиці були повністю знесені. У 2002 р.з ініціативи головного лікаря РТМО О. І. Міклухи  неподалік від   місця побоїща було встановлено пам’ятник “Скорботний янгол”подільського скульптора Олексія Альошкіна, в знак примирення між польським і українським народами.
 Махнівка Потоцького, як повітове місто і  маленька Варшава.
Внаслідок спустошень і руйнувань Махнівка занепала і на початку XYIII ст.. стала належати трьома частками Антоні Міхалу Потоцькому, а четвертою князям Радзівілам, ім’я господарів котрих носило одне із сіл Козятинщини- Радзівилівка(тепер Велике), в якому проживає більша частина населення польського походження. Піднесення  Махнівки почалося в  другій половині XYIII ст… У 1767р. польський магнат Прот Потоцький, внук Антоні- Міхала, перетворив Махнівку у свою резиденцію. Він славився своєю освіченістю, володів всесторонніми здібностями, особливий хист мав до розвитку науки, промисловості, вкладав кошти у розвиток промисловості, науки і перетворив містечко у значний промисловий центр, де працювали голландські, англійські, французькі і німецькі майстри. Було відкрито 4 мануфактури панчішну, каретну, суконну, крохмальну .У 1791 р. Прот Потоцький запрошує без авансової оплати на ґрунти , що лежать за Махнівкою, голендрів-менонітів з правом вічного чинушу з дозволу  польського короля Саніслава Августа. Німці пригнали з собою червонястих корів голендерської породи, “гишпанських” тонкорунних овець, племінних коней  і вчили нас господарювати. В селі Флоріанівна, господар Валентій Абрамович, позбавлений маєтностей за участь у Польському  повстанні 1863-1864 рр., облаштував відомий  конезавод. В цей час було зведено чимало мурованих споруд, адміністративних приміщень та панських палат. З того часу Махнівка перетворилася в народі в Муровану або Камянку. Функціонували повітове училище та лікарня. З 1776 р. Махнівка стала масово заселятися людьми не на правому березі  Гнилопяті, а на лівому. Навколо неї виросли, знову заселившись, села –Бродек, Малий Бродек(тепер Бродецьке), Ясинівка, Пиківець,Рубанка, Пляхова, Мацьківці( тепер Безіменна), Молотківці, Осєчна, Фридрів(Тапер Тернівка), Жежелів, Богудзеньки(тепер Листопадівка), Юрівка, Куманівка, хутір Тучин ( Туча), Великий і Малий Вовчинець(сьогодні просто Вовчинець),, Чернявка
( тепер Чернички),Марківці , Глухівці, Медведівка, Мшанець, Пустоха, Югозівка, в народі  Юзефівка (тепер Йосипівка), Войнинці, Война,Вуйна ( тепер Перемога). З них лиш 15 осіло на старих згарищах, інші на нових. У 1793 р. Прот Потоцький заснував типографію, де друкували , крім підручників, книги своєрідного літопису родини Потоцьких, а пізніше, старообрядницьку літературу на декількох мовах. Типографія існувала до 1807 р. , а з 1802 р., після банкрутства Потоцького , власником її став купець С. Сєлєзньов. У 1791 р. на прохання Потоцького, король  Станіслав Август відновив магдебургію Махнівки і надав привілей на 2 річних ярмарки та 2-тижневі торги. Махнівка перетворилася  у мальовничу місцевість, набувши промислового значення і за спогадами очевидців нагадувала “маленьку Варшаву. 22 січня 1796 р. за Указом Катерини- IIМахнівка набуває статусу адміністративного центру, як повітове місто Брацлавського намісництва, а з 1797 р.- Київської губернії з затвердженим гербом. На початку XIXст. , після пережитого банкрутства, у 1829 р. Потоцький помирає у Бердичеві, похований у родинному склепі в Білилівці.
 Після двох нищівних пожеж у 1841 та 1863 рр. Махнівка занепала і з 1861 р. перетворилася із повітового у волосне містечко. З цього часу містечком володіє поміщик Мазаракі, Радзівілів позбавляють маєтностей за участь у польському  повстанні 1863-1864рр..
Сьогодні Комсомольською(сучасна назва села) сільською радою підписаний договір про співпрацю з гміною м. Старе  М’ясо з Польщі, яке стало містом- побратимом с. Комсомольського.



 Відомі поляки Козяинщини.

Автор проекту Козятинського вокзалу- памятки архітектури XIXст. (1888- 1889 рр.), нажаль, вже знесеної дерев’яної церкви Вознесіння Господнього, побудованої на кошти залізничників, російський та український  архітектор, поляк за походженням  Валеріан Іванович Куліковський (1834-1910) .Його ім’я носить одна із вулиць Козятина.
 У с. Глухівцях народився Антоні Юрєвич(1838(-1841)-1868)-діяч польського повстанського руху 1863-1864рр.З 1862 р. входив до складу Провінційного комітету на Русі, організовував повстання на Правобережній Україні, був призначений повстанський диктатором Правобережної України. Після поразки повстання був арештований, зумів втекти з буцегарні  і виїхав за кордон. Там і помер.
 Гроза Венжик Сильвестр(1793-1849с. Безіменна ) – літературний діяч і публіцист. З 1834 р. володар частки с. Безіменного, похований у м. Махнівці.
Хоєцький Ян Непомуцен (1748-1816)-польський і громадський діяч, маршалок Махнівського повіту ( 1804-1816рр.)


 


                                      
  


До 25-ої річниці виведення військ з Афганістану.
Присв'ячуємо загиблим козятинчанам в Афгані.
Чернипко Олександр серед побратимів.



Cлава загиблим синам..
Слава тим, хто пройшов Афган..
( Слова з  авторської пісні)

15 лютого, саме на  релігійне свято Стрітення Господнього,  рівно 10 років тому були виведені останні радянські військові частини, що виконували свій військовий обов’язок не зрозумілої нікому, неоголошеної ніким і нікому  війни, що проходила з 28 грудня 1979 року  серед гірських ландшафтів жалюгідно бідної країни Афганістану.
167 наших воїнів- подолян   поклали свої голови  на чужій , такій непривітній, покритій висохлим пилом  та  камінням землі. Саме стільки загинуло станом на 1998 рік  у цій жорстокій десятилітній  війні наших синів та доньок. Про це можна дізнатися із книги підполковника запасу Анатолія Гончара “Чорний тюльпан”, котра вийшла з друку для увіковічення пам’яті  загиблих вінничан у цій безглуздій і нескінченній війні.  Саме  з цього видання і ми дізналися про наших загиблих  земляків Козятинщини, чисельність котрих збільшується щороку.   В книзі пам’яті по загиблим в  афганській війні значаться п’ятеро  загиблих військових мужів  землі козятинської від звичайного солдата до офіцера.
Наш обов’язок згадати їх імена і зробити усе можливе, щоб ніколи кров наших чоловіків більше не проливалася ні  в яких війнах.
Поруч з могилою моєї бабусі на центральному кладовищі  нашого міста ліворуч від центральної алеї височить з чорного габро пам’ятник,  з котрого дивиться на  світ проникливий, серйозний погляд  ще молодого красивого чоловіка у військовому  офіцерському мундирі  . Читаю напис
Герасимчук Сергій Аполонович  (1945- 1982рр.)”. Народився майбутній  підполковник, начальник політвідділу окремої мотострілецької бригади у м. Козятині. В Збройних Силах з 28 жовтня 1964 року. Закінчив Київське вище військово- політичне училище та Московську  вищу політичну академію ім.  Леніна. В Республіці Афганістан з травня 1981 р. Приймаючи 31 січня 1982 р. участь у бойовій операції, знаходився в одній з машин КП, який піддався нападу душманів. Разом з іншими офіцерами керував відбиттям атаки, показуючи приклад сміливості та рішучості. В цьому бою і загинув. За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоного Прапору ( посмертно).
На будинку по вулиці Винниченка , де народився сміливий воїн-відчайдуха  встановлено меморіальну дошку в пам'ять про загиблого- земляка.
Ще одну дошку встановили в свій час  воїни-афганці разом з родиною  на будинку по вул.. Грушевського загиблому  прапорщику , техніку групи обслуговування авіаційного озброєння, уродженцю міста залізничників  Комару Сергію Олександровичу ( 1950-1984рр.).
Там завжди лежать  червоні квіти, ніби краплини загубленого життя земляка. Сергій був призваний на дійсну строкову службу 18 листопада 1970 року Козятинським РВК. Після служби залишився в армії. Закінчив учбовий підрозділ і отримав військове звання “прапорщик”. Служив в багатьох гарнізонах на різних командно-технічних посадах. Відзначався дисциплінованістю, знанням військової авіаційної техніки, користувався повагою у командирів та товаришів. В республіці Афганістан з січня 1984 року. Служив у військовій частині в Кандагарі. Зарекомендував себе мужнім, ініціативним і технічно грамотним спеціалістом. Загинув прапорщик Сергій Комар внаслідок вибуху боєприпасів. Похований на військовому кладовищі в місті Бердичеві, де проживає родина. В Козятині залишилася  сестра Людмила та деякі інші  родичі.

В робітничій сім’ї  села  Козятина  19 жовтня 1953 року народився Шумбар Віктор Іванович. Як і всі юнаки закінчив сільську школу, був призваний Козятинським РВК на навчання у військове училище. З серпня 1971 року по липень 1975 навчався в Тамбовському вищому військовому авіаційному технічному училищі, потім по спеціальності бойове управління. Після училища служив штурманом в Грузії та в м. Багерово ( Крим).
  На війні в Афганістані  з січня 1983 року. Неодноразово брав участь у бойових діях.. Користувався повагою та авторитетом у командирів і товаришів. 18 січня 1984  капітан Віктор Шумбар загинув , виконуючи бойове завдання. Вертоліт, в якому летів земляк, збили душмани. За мужність, відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки( посмертно). Похований на батьківщині в селі Козятині 31 січня 1984 року..
Рядовий Чернипко Олександр Васильович  служив в Афганістані з 26 грудня 1983 року у військовій частині польова  пошта 93992 на посаді електрогазозварника. З честю виконував  свою роботу, мав чимало подяк від командування. 25 квітня 1984 року рядовий Олександр Чернипко, виконуючи бойове завдання, вірний присязі, загинув, проявивши стійкість та відвагу. За мужність , відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно). Похований 2 травня 1984 року на сільському цвинтарі с. Самгородок, звідки і був родом  хлопець. Там він у 1982 році і закінчив школу, вступив на курси електрогазозварників м. Калинівці. Після отримання спеціальності працював  зварником в Самгородоцькому радгоспі.  
Нещодавно ми дізналися ім'я ще одного загиблого в горах Афгану  бійця
Гуменюка Андрія Анатолійовича ( 1960-1980рр.). Народився юнак 23 травня в місті залізничників Козятині. Працював в транспортному відділі Карагандинського металургійного комбінату. На строкову службу був призваний 7 липня 1979 року. В Афганістані з грудня 1979 року. Неодноразово здійснював рейси а складі колон по перевезенню вантажів та боєприпасів за маршрутом Кушка- Кандагар. 10 листопала 1980 року, виконуючи черговий рейс, потрапив під обстріл заколотників. Автомобіль, на котрому слідував Андрій Гуменюк отримав пошкодження і загорівся. Бійцю вдалося вивезти його з колони  та під час гасіння пожежі в нього влучила куля снайпера. За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно) . Похований в м. Темір- Тау.
 Нещодавно ми, козятинці, вшановували лише п’ятьох загиблих на гірській афганській землі та сьогодні стало відоме ще одне прізвище  воїна, котрий поклав свою голівоньку на чужині. 
Плаче земля Самгородоччини ще по одному своєму синові. Оцинковану труну з тілом  гвардії капітана Сушка Олександра Миколайовича  передали  для поховання згорьованим  батькам Миколі Тимофійовичу  та Василині Опанасівні 30 грудня 1983 року.
 Сушко Олександр Миколайович
(16.11.1953-30.12.1983)

Олександр народився у с. Голубочек на Житомирщині. Дитинство та юнацькі роки провів у відділку Красне, куди в 1957 році переїхали батьки. Потім  родина проживала у с. Самгородок.  Олександр мав хист до малювання, чудово писав портрети, пейзажі, але після школи вступив до льотного військового училища м. Василькова на Київщині.  Після закінчення учбового закладу був направлений  в спекотний Узбекистан в прикордонне місто  Термез за місцем служби м. Джаркурган. З 3 грудня  1979 року брав участь у бойових вильотах, призначається помічником начальника штабу по стройовій підготовці і кадрам. 30 грудня  гвардії капітан Олександр Сушко  помер від важкого поранення  , котре отримав під час виконання військового обовязку. Похований в с. Самгородок.  А допомогли дізнатися про  воїна – афганця Олена Федорівна Пацановська, що провела велику пошукову роботу і поділилася документами з  завідуючою міським архівним відділом Зоєю Вільчинською.  Архіваріус в свою чергу написала нарис про  хороброго воїна. Минулого року  Козятин і Самгородок відвідав його  син
Володимир Сушко, котрий сьогодні проживає у Ізраїлі. Подарував музею  оберег деревяний  хрестик, святу землю та свічки з Ієрусалиму  .


2014 рік оголошено в Україні роком учасників бойових дій в інших країнах  світу. Хотілось би , щоб  в ці дні  ніхто не був забутий, хто загинув ,  виконуючи свій військовий обовязок. Слава  загиблим синам  України..

Загиблі земляки в  зоні АТО на Сході України.

                                                     

Ковальчук Віктор Євгенович
Лейтенант, командир взводу 80-ї окремої аеромобільної бригади. Загинув від смертельного поранення під час виконання бойової операції. Нагороджений посмертно орденом"Богдана Хмельницького "III cт.
(08.12.1992 м. Самарканд, Узбекистан – 31.08.2014 с. Козятин)
 Уродженець  Узбекістану після переїзду з батьками на Козятинщину навчався в СЗШ № 4 .Після 9-го класу вступив до   Миколаївського суднобудівного училища.    Хотів вступити до Львівської академії сухопутних військ і це йому вдалося. Потім з цього закладу його курс був перегрупований в Одеську академію. Віктор був дуже цілеспрямований, відчайдуха, жив постійно з жагою до навчання, спорту, до перемог.
 Перебував в зоні АТО з 28 травня, а загинув 31 серпня в населеному пункті смт. Георгіївка Лутушинського району Луганської області. Причина смерті – несумісна з життям тупа травма тіла. Похований в селі Козятині. 
Як стало відомо, матеріальну допомогу, яку надала держава по смерті сина, мати Ірина та батько Євген передали пораненим військовим в зоні АТО.
8 травня  2015 року на фасаді   школи- ліцею, в минулому СШ № 4, де навчався  загиблий Віктор Ковальчук, було  урочисто  відкрито в пам'ять про  героя  меморіальна дошка.

                                                           



Чорноус Володимир Михайлович
Старший лейтенант, командир зенітно- ракетного взводу роти вогневої підтримки військової частини А1778
(21.07.1988с. Панасівка – 19.07.2014 с. Козятин)
Володимир – фаховий офіцер Збройних Сил України. Народився в 1988 році в селі Панасівка Козятинського району. А вже через рік родина переїхала жити до с. Перемога. Володимира виховували бабуся та дідусь по батьковій лінії. Нині ні бабусі, ні дідуся вже немає в живих.
Хлопець дуже гарно вчився в школі. Був активним і цілеспрямованим. І вже у перший рік по закінченні навчання вступив до військового вузу  у Харківський  університет Повітряних Сил ім.Івана Кожедуба. З 2009 року проходив службу у військовій частині А 1778 в місті Ужгород. У загиблого військовослужбовця залишилися дружина Катерина та син Владислав.
Все, чого добився у житті – це ціною власних зусиль і старання.
Загинув в місті Луганську. Отримав проникаюче наскрізне вогнепальне кульове поранення голови. Похований у селі Козятині.

 В селі Перемога, де пройши дитячі та шкільні роки  загиблого Героя 18 липня  2015 року на фасаді рідного будинку,  та  30 вересня 2014 року  на  приміщенні школи, де навчався патріот відкрито меморіальні дошки.




Шайдулла Хайруллович Камзінов


(2.08.1975 м. Павлодар , Казахстан-2.10.2014 с. Зозулинці)

командир бойової машини у військовій частині В 2830. 

Посмертно нагороджений 

орденом "За мужність "IIIcт.

                                                                 




В чотири роки з батьками переїхав жити в село Зозулинці в родове обійстя діда і бабусі.

Володіючи казахською та російською мовою, він швидко освоївся в громаді, вивчивши українську. Одружений.  Двоє дітей. Син Едік — студент. Дочка Ілонка — учениця п’ятого класу місцевої школи. Дружина Тетяна. Батьки — вчителі . Переймався, як зорати, що посіяти, що продати. Спільні думки з дружиною за дітей з турботою про батьків… Його долоні — це звичайні сільські мозолі від повсякденної праці.

Напевно, він досяг би похилого віку. Втішався б онуками. Переймався б, як продати картоплю. Що дати дітям. Цього не сталось. Такий миролюбивий характер його родини враз обірвався війною.

13 серпня 2014 року прикликали у військкомат. Прибув своєчасно. Вся громада перейнялась його долею. Купили все, що необхідно. У подальшому — полігон, навчання, стрільби. На долонях — ті самі сільські мозолі від риття окопів, вогневих оборонних споруд. Війна — це надзвичайно тяжка праця.

Так склалась доля, що 10 вересня потрапив у пекло, облаштоване на землі (про що знає весь світ) із назвою ,,Донецький аеропорт”. Не дарма оборонців України  терористи нарекли ,,клонами”, винятково підкреслюючи мужність українських воїнів.

Саме там 2 жовтня 2014 року під мінометним обстрілом, ризикуючи власним життям з побратимами по зброї, намагаючись врятувати мирне населення, Шайдулла загинув від поранення не сумісного з життям

9 травня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку  на приміщенні Зозулинецької сільської школи, яку закінчив в свій час загиблий Герой.



                                
Москалюк
Олександр Васильович
( 25 .02.1963 с. Заболотне, Крижолільський р-он. -14.10.2014 с. Вернигородок)
капітан  Національної гвардії.Посмертно нагороджений орденом "За мужність "IIIcт.
                                                                    


Наш земляк  народився в селі Заболотне на Крижопільщині. Проживав з родиною в сусідньому центральному селі Вернигородок. Дружина Ірина – педагог. Працював адвокатом, захищав права і гідність  громадян України, земляків. Виростив сина Богдана, доньку Софійку, нещодавно  родина поповнилася щей  невісточкою. 7 серпня  був призваний до лав Національної гвардії, служив у військовій частині 3008  і направлений в зону АТО на неоголошену війну.  Олександр добровольцем пішов захищати свою батьківщину. Дружина просила залишитися. Він вирішив, що як досвідчений військовий там більш  потрібний . Адже  у зрні АТО гинуть молоді не досвідчені хлопці . Земляка збирали у дорогу всім селом,  необхідно було придбати надійні, дорогі засоби індивідуального захисту, військову екіпіровку.  Дружина захисника Вітчизни Ірина щиро дякувала  односельцям  і усім добрим людям, котрі долучилися до збору коштів. Сектор служби бійця було місто Сміла. Олександр  йшов на поміч  32-у блокпосту у допоміжній колоні.
14 жовтня на Покрову раптом  звязок з Олександром перервався і чоловіка оголосили , як зниклого безвісти. Про смерть вінничанина стало відомо лише після того, як наші бійці відійшли до 31-го блокпосту під супроводом сепаратистів. . Бійців  обстріляли із засідки  і знищили усі БТРи і вантажівки. В тому самому бою він і загинув, ставши 50-им вінничанином, який поліг на Донбасі .
Згадує  про той жахливий день заступник командира частини підполковник Віталій Шум :
— Під обстріл потрапили Збройні сили України, Національна Гвардія, десантники. Вижили лише двоє чоловік. Ще двоє безвісти зникли і двоє потрапили в полон. Обстрілювали важкою артилерією, ГРАДами, з танків, також були мінометні обстріли. Коли все закінчилося, ми намагалися вийти на перемовини з терористами, щоб забрати тіла загиблих побратимів. Але вони не йшли на контакт.
Син Олександра  Богдан Москалюк розповів, що існує друга версія того, як загинув його батько. Ніби батька викинуло із машини , і він ще був живий. Здійснив  комусь телефонний дзвінок і сповістив, що закінчилися набої і залишилось лише дві гранати.   Батько вбив ще двох терористів. Відважно та безстрашно вів бій з ними. Не здаючись! До останнього подиху.
Капітан Національної Гвардії Олександр Москалюк загинув 14 жовтня в бою під  м. Сміла на 32 блокпосту. До 27 числа його вважали зниклим. Військові побратими забрали Олександра, після того як домовилися із терористами, щоб ті дали можливість вивезти тіла загиблих героїв з поля бою...
Хоронили його всім селом, в останній день жовтня у Вернигородку. Під державний гімн під потрійним військовим салютом. В скорботі  по загиблому воїну родина, громада села, всі, хто його знав…





                           Вадим Олександрович Наумов
(18.08.1992 м. Козятин- 01.09.2014 с. Козятин)
снайпер  3-ого батальйону оперативного призначення Національної гвардії України. Посмертно нагороджений орденом "За мужність "IIIcт.

Народився майбутній захисник цілісності України  18 липня 1992 року  в місті залізничників Козятині. Коли  синочку виповнилося три роки батьки переїхали на Батьківщину батька у місто  Воскресеньськ Московської  області . До 12 років виховувався в  російській родині, але змалку любив повторювати – я козак. Повернувшись в рідне мамине подільське місто залізничників, легко опанував українську мову. Закінчив СШ №2, вступив до Бердичівського коледжу, де освоїв фах економіста. Вищу освіту одержав на  заочному відділенні Вінницького торговельно–економічного інституту. Мама Інна Сергіївна - педагог виховала  сина справжнім чоловіком, відповідальним, відвертим, сміливим відчайдухою,  фізично загартованим, чесною людиною, патріотом своєї рідної держави. За власним бажанням у 2013 році  пішов юнак на строкову службу до внутрішніх військ МВС. Проходив її у спецпідрозділі «Барс» військової частини 3027, що дислокувалася   в с. Нові Петрівці на Київщині. Під час  подій на Майдані у Києві був травмований мітингувальниками.  Його спецпідрозділ було трансформовано у  1-шу оперативну бригаду Нацгвардії. Коли  розпочалися військові дії на  Сході України , Вадим написав рапорт про бажання продовжити службу у зоні АТО, куди потрапив у якості снайпера 3-ого батальйону оперативного призначення Нацгвардії. Загинув 1 вересня під селом Василівка Старобешівського району Донецької області. Тоді на позицію нацгвардійців підступно під білими прапорами на вантажівках з написом  «Діти» напали бойовики. Розпочався запеклий бій. В наслідок цієї кривавої бойні  серед нацгвардійців  виявилося 9 поранених бійців, серед котрих і був наш земляк з Козятина. Він повідомив своєму командиру по рації, що тяжко поранений і чекає медиків. Коли прийшло підкріплення, Вадима не знайшли. Його пошуки тривали ще три доби, але в районі бойового зіткнення слідів знаходження пораненого військовослужбовця так і не було виявлено. Рідні шукали зниклого без вісти у тому бою сина ще тривалий час..   Лише через 3 місяці  тіло було знайдено в одному із моргів Донецька зусиллями пошукової групи Національного військово-історичного музею України- ВГО «Союз- Народна Память». Останки нашого земляка сепаратисти погодились віддати рідним лише  в обмін на свого. Смерть наступила в наслідок кровотечі від наскрізного поранення в стегно. Ховали патріота рідної землі23 грудня на цвинтарі села Козятина. В останню путь   героя  в цей день прийшло провести з почестями, крім рідних,  багато  земляків, друзів, побратимів, керівництва обласної, районної і міської влади  .
1 версеня 2015 р. на прміщенні рідної школи, де навчався Герой урочисто було відкрито меморіальну дошку.


А 9 липня 2016 р.  урочисто відкрито  за підтримки та з присутністю народного депутата України на розі вулиць ( Червноармійської) Незалежності та ( провулку Колгоспного) Вадима Наумова пам'ятний знак Героєві.



Вічна пам`ять  захистнику Вітчизни



 


Юрій  Леонідович Осаулко
(17.02.1981  -20.01.2015 )
Старшина роти 81-ї окремої аеромобільної бригади, 90-го  окремого аеромобільного батальйону.Посмертно нагороджений орденом "За мужність "IIIcт.

21 травня у с.  Самгородок  провели у потайбічний світ   загиблого воїна - земляка,  котрого батьківщина призвала  в серпні місяці 2014 року  виконати  патріотичний  військовий  обов’язок на Сході нашої країни .  Юрій  проходив передвійськову підготовку з побратимами  в місті  Житомирі. Загинув, захищаючи,  за наказом  , до останнього подиху від ворога Донецький аеропорт. Вважався зниклим безвісти після  важкого бою в аеропорту з 20 січня 2015 р.. Саме того дня  в останнє виходив на зв’язок з родиною. Прийшли попрощатися з воїном сотні односельців , з’їхалися висловити співчуття  та  розділити горе втрати  з рідними та близькими з різних куточків країни бійці -  побратими. Згадує про  героїзм загиблого товариша  командир взводу Сергій Гуссіді з м. Миколаєва: «…Вже дуже мало було бійців і утримувати аеропорт ставало все важче. Ворог так все улаштував, що  підійти чи підїхати ,  забрати чи допомогти хлопцям не було можливості. Вони намагалися до останнього утримувати аеропорт і вижити, та  стався вибух і  усе завалилося..». Юрій Осавулко з позивним "Єсаул" загинув під завалами аеропорту 20 січня. 25 січня  співробітниками МНС  самопроголошеної «ДНР» та полоненими на   жахливому місці   під руїнами було виявлено   тіла чотирьох  наших військовослужбовців  . Полонені української армії, що використовувалися  ворогом , як  дармова робоча  сила, упізнали в одному з загиблих  Юрія Осаулка з позивним «Єсаул».  Трагічна звістка була підтверджена для рідних експертизою ДНК та особливою прикметою – зламаним мізинцем . В мирному житті наш земляк працював електриком. Був одружений. Без   тата залишилися дві донечки- Інеса та Віка , втратили сина батьки. Йому виповнилося б 17 лютого лише 34 роки.


                                                        


Микола  Миколаєвич  Лукашук
(08.12.1989 c-ще Залізничне – 11.06.2015 с-ще Залізничне)
Артилерист ВС України, навідник гармат.

У неділю 14 червня громада міста та віряни селища Залізничного попрощались з сьомим  полеглим воїном- земляком, загиблим на Сході України під час проведення  антитерористичної операції. Родом був  26- річний воїн  з селища Залізничне, там проживав, провів  дитячі  і шкільні  роки. Закінчив дев’ятирічкуу 2005 р.  Миколу призвали до війська 30 січня 2015р. , у військову частину В 1060 . Полігони, навчання військовій професії, добросовісне та відповідальне ставлення до служби і передова рубежів на сході України, де виконував  свій військовий обов’язок, як патріот - громадянин своєї  країни, служив артилеристом, навідником гармат. Боєць загинув від кулі снайпера в голову. Був не одружений, але мав наречену, з якою планував після демобілізації створити родину. Вдома залишився лише батько.  Його очі на віки закрились для земного життя. Тепер у Бога його душа, а тіло оселилось на сільському цвинтарі.

Прощальна паніхіда пройшла згідно канонів православноі церкви, до якої долучились всі віряни селища Залізничного та ті, хто приїхав попрощатися з полеглим воїном , розділити скорботу  з побратимами по зброї, рідними,   близькими…

Знак пошани воїну  салютом виявили і військові місцевого гарнізону ..

Світла память захиснику вітчизни та вічна скорбота.



Валерій Леонідович Вітковський
(20.04.1974 м. Бердичів - 15.08.2015 с. Бродецьке)
Мінометник танкового підрозділу  93-ої окремої гвардійської Харківської механізованої бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України .


18 серпня в місті Бердичеві  відбулося прощання з 11-им на бердичівщині загиблим в зоні АТО воїном, котрий віддав своє життя за державий суверенітет і цілістність України.  
  Валерій навчався в місцевій  десятирічці №17, де про нього згадують , як  про ,  комунікабельного, компанійського друга  і  хорошого ,  слухняного  учня, котрий вмів знайти загальну мову з однокласниками і вчителями. Поважно ставився до батьків. Після дев'яти років навчання , вступив до місцевого професійно- технічного училища № 33, а після його закінчення працював на одному з піприємств міста, де користувався повагою, як гарний і старанний спеціаліст. У лютому 2015 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив в 93-ій окремій гвардійській Харківській механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1302; селище міського типу Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області).
З квітня 2015 приймав участь в антитерористичній операції на сході України.
12 серпня 2015 року під час обстрілу бойовиками з РСЗВ "Град" позицій українських військових в районі селища Опитне Ясинуватського району Донецької області, загинув Валерій Вітковський. Одружений . Мав дружину , з котрою виховували  трирічну донечку Валерію.  Втратила сина назавжди  єдина  матуся героя .  Запам'ятається  Валерій усім своєю життєдайністю, чесністю, відповідальністю , любов'ю до родини, рідної землі, за котру  віддав найдорожче - життя.  

Прощання відбулося 17 серпня  в Бердичівському гарнізонному   будинку офіцерів  на Червоній Горі, куди прийшло  віддати  останню шану бійцю  безліч народу - співслужбовці, колеги, викладачі, вчителі, однокласники, товариші по зброї , рідні, друзі, представники влади, депутатський корпус. Він загинув під час домовленностей про  перемир'я з ворогом . Поховали  героя в смт. Бродецькому, що  знаходиться  недалеко від Бердичева на  сусідній козятинській землі.. . Хоча Валерій народився, навчався та проживав у Бердичеві, але рідні виявили бажання захоронити Валерія у селі Бродецькому, що на Козятинщині, на батьківщині матері Людмили Олександрівни Рабодзей, поряд із могилою батька Валерія – Леоніда. Тож спочатку із військовослужбовцем прощалися земляки у Бердичеві. А далі автобусами рушили до Бродецького, де вже бродеччани зустрічали загиблого героя. Частина ще при в’їзді в село, частина впродовж центральної вулиці, почергово встеляючи дорогу перед земляком живими квітами. Основна ж маса людей живим коридором чекала на траурну процесію біля Свято-Покровського храму, а коли колона рушила на територію храму – всі стали на коліна. Весь цей час жалобну процесію супроводжували удари церковного дзвону. Були присутніми на похоронах та очолювали жалобну колону двоє бійців із військової частини, де служив Валерій
Герої не вмирають. Вони перестають бути з нами, але будуть жити до того часу, доки ми бережемо про них память. Одній із вулиць міста Бердичева  Іллічівській , на котрій проживав  загиблий герой,  буде присвоєно  його ім'я. А на школі  , де навчався Валерій, 13 жовтня  встановлено меморіальна дошка.













Віктор Леонідович Крючков
( 18.04.1992 с. Верболози – 21.11.2015 с. Верболози)
Боєць 46-ого окремого розвід взводу батальйону «Донбас».

Війна на сході України продовжує забирати молоді життя на Козятинщині. .
21 листопада у зоні проведення антитерористичної операції на сході України загинув 23-річний земляк Віктор Крючков. Виходець із багатодітної сім’ї , мав три сестри і брата, уродженець Верболіз. Останні 8 років винаймав житло, проживав із родиною у Козятині. Після школи оволодів спеціальністю електрика, але мріяв стати військовим. До АТО Віктор мріяв працювати у колишньому спецпідрозділі «Ягуар» та не пройшов спецперевірки.
На війну юнак пішов добровольцем, у зоні АТО пробув більше року. Спершу служив у батальйоні «Айдар» , в ході бойових дій під Іловайськом отримав поранення, тоді з 15 осіб вижити вдалося тільки йому. Та не зміг дома всидіти, коли побратими гинуть на сході країни. Підлікувавшись і отримавши курс реабілітації, повернувся в зону АТО військовослужбовцем - контрактником у званні молодшого сержанта 
в/ч В-2612 батальйону «Донбас».
Наприкінці жовтня приїздив у відпустку, втішав маму, що незабаром 21 грудня демобілізується і повернеться назавжди додому. Планував влаштуватися на роботу, придбати власне житло, одружитися з коханою Катериною.
Рівно за місяць до демобілізації Віктор Крючков загинув під час виконання службового обов’язку в зоні АТО, підірвавшись на міні неподалік станиці Луганської біля Бахмуцької траси.
Заупокійна служба відбулася у Вернигородоцькому храмі Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП і була проведена трьома священнослужителями. Попрощатися з героєм, який віддав своє життя, відстоюючи незалежність України, прийшли жителі Козятина, супроводжували в останню путь на цвинтар мешканці села Вернигородок та Верболіз, а також місцеве керівництво , очільники району та міста . Поховали молодого бійця 24 листопада під звуки військового салюту
на цвинтарі біля каплиці в рідному селі Верболози.

Вічна пам'ять!




 На Козятинщині відкрито мемореальні дошки загиблим в зоні АТО  Олександру Москалюку та Віктору Крючкову.


4 березня у с. Вернигородок відбулося урочисте відкриття меморіальних дошок загиблим під час проведення антитерористичної операції старшому лейтенанту батальйону оперативного призначення НГУ Олександру Москалюку та молодшому сержанту, добровольцю, бійцю батальйону «Донбас» Віктору Крючкову.

Меморіальні дошки встановлено на будівлі Вернигородоцької СЗШ І-ІІІ ст., де Олександр Москалюк деякий час працював, а Віктор Крючков вчився до 9 класу.

На церемонії відкриття були присутні родичі та друзі загиблих героїв, односельчани, представники районної влади, вчителі та учні школи, а також товариші по службі.







Загинув під час виконання службового обов'язку.









                
Шевчук Євген Леонідович

(27.11.1994 с. Блажіївка - 09.06.2015 с. Козятин)
Пожений Козятинського загону 
відомчої воєнізованої охорони. Посметрно нагороджений орденом "За мужність"III cт.

Дитинство і шкільні роки провів у місті залізничників Козятині. Закінчив в  2009 році  9 класів і вступив на навчання  до Козятинського вищого технічного училища ім. І. Н. Бойка. В  місцевому учбовому закладі оволодів спеціальністю електромонтер пристроїв сигналізації та централізації блокування, отримавши диплом про освіту 22 травня 2012 року.  Свою трудову діяльність  юнак розпочав 23 вересня 2013 року пожежним в пожежному потязі №7 ст. Козятин, Козятинського загону відомчої воєнізованої охорони Південно - Західної залізниці.
Героїчно загинув 9 червня 2015 року під час виконання службових обов’язків  при гасінні пожежі на нафтобазі с. Крячки Васильківського району, Київської області в наслідок вибуху резервуару з нафтопродуктами. Посмертно нагороджений орденом «За мужність » 3-ого ступеню. Колеги пожежного Євгенія Шевчука встановили на будівлі Козятинського загону воєнізованої охорони меморіальну дошку на честь героя- товариша. Він загинув у боротьбі з вогняною стихією. Ще довго згадуватимуть люди з  жахом і сумом про страшну трагедію під м. Васильковом. Під час цього лиха   отримав також  опіки і батько Євгена , Леонід Іванович. Він тривалий час  лікувався , проходив реабілітацію і дізнався значно пізніше про те, що  сталося найтрагічніше - загинув його син, виконуючи свій  службовий обов’язок, котрого так і не дочекалися з роботи батьки   і  наречена.

Горе близьких не загоять жодні ліки.Ми всі будемо пам’ятати про цього молодого хлопця, повного надій на прекрасне майбутнє і мрій про швидке весілля. Пам’ятати про те, що його життя було віддане у жертву страшній силі вогню, аби зупинити полум'яне лихо на місці пожежі  і не дати йому розповсюдитися довколо , щоб  забрати інші людські життя  у своє смертельне гирло.... 


Слава Герою – земляку!

         


Вічна память загиблим за Україну!




Олександр Володимирович Лобжин

( 28.05.1990 с. Перемога - 29.08.2014 с. Перемога)

 Командир взводу, молодший лейтенант 51-ї окремої мобілізованої бригади .

 2 квітня   Козятинщина  прощалася  з загибим своїм земляком, котрий  віддав своє життя за рідну неньку - Україну. Ще одне молоде життя забрала війна на сході. Йому було лише 24 роки. Він служив молодшим лейтенантом 51-ї окремої мобілізованої бригади та брав участь у боях за Іловайськ. Зв'язок із бійцем було втрачено ще 25 серпня 2014 року, а у жовтні цього ж року його поховали у братській могилі як тимчасово невстановленого захисника України на Краснопільському цвинтарі.  Пізніше було  з'ясовано, що загинув боєць 29 серпня 2014 р. під час виходу  так званим "зеленим коридором" з  Іловайського котла в с. Новокатеринівка Старобешівського району  Донецької області. Особу загиблого вдалось встановити лише  за допомогою експертизи ДНК, результати якої стали відомі лише  29 березня 2016 року. Перепохований захисник  вітчизни з особливими почестями  на батьківщині у селі Перемога Козятинського району .

Вічна пам’ять  загиблому землякові!


 Василь Петрович Осипчук
(    15.03. 1963 с. Іванківці-  24.03.2016 с. Іванківці).
 старший лейтенант,командир інженерно-саперного взводу 1-го механізованого батальйону 28-ї механізованої бригади.
29 березня на Козятинщині  на території Козятинської сільської ради поховали   загиблого під час проведення  антитерористичної операції на сході України нашого земляка Василя Петровича Осипчука.  53-річний    земляк був мобілізований до українського війська у липні 2015  року. Під час виконання службових обов’язків чоловіка було поранено в груди в Станиці Луганській. Він загинув 24 березня, не дочекавшись  лише 4 дні до демобілізації. Удома залишилася дружина, дочка, внуки.  Син загиблого бійця АТО 34-річний Микола служить в Національній гвардії у Києві. Проводжали в останню путь загибого героя представники  обласної  державної адміністрації,  обласний депутатський корпус , керівництво  міста  та району, інші представники  влади , побратими, односельчани та земляки. 


                    Сергій Борисович Кацабін

( 22 .04. 1983. м. Козятин – 09.02.2015 с. Логвінове, Артем. р-йон  Дон. Обл..)

Солдат резерву. Фельдшер доброволець Медичної роти Національної гвардії України.  Загиблий в зоні АТО на Сході України..
Народився в м. Козятині. На початку війни Сергій Кацабін був волонтером, коли затоваришував з медиками 2-го Батальйону Оперативного Призначення Резервістів НГУ. Деякий час, вкінці червня 2014, Сергій чергував з ними на блокпосту №3 у Слов’янську. Пізніше, знову в якості волонтера, допомагав медикам у вже об’єднаному 1-у та 2-у батальонам резервістів (Батальйон Оперативного Призначення НГУ ім..Генерала Кульчицького) в один з найгарячіших періодів, у серпні-вересні 2014, на Дебальцевському «Хресті», де  надав десяткам поранених.
Кілька місяців потому, відразу після заснування Медичної роти НГУ, Сергій записався добровольцем. Він мав фельдшерську освіту, крім того, продовжував навчання в Національному Медичному Університеті ім. О.О. Богомольця на фармацевтичному факультеті.
Загинув, потрапивши у засідку ДРГ, 9 лютого 2015 року біля с. Логвінове, Артемівський район, Донецька область,  евакуйовуючи тяжко поранених. Загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком. Тіла останніх були передані стороною супротивника. Сергій Кацабін рахувався безвісти зниклим. 21 грудня 2015 р. рішенням Козятинського міськрайонного суду оголошений загиблим  9 лютого 2015. Залишились батьки .Тіло Сергія не знайдено (неопізнано).

Героям  захисникам України вічна память!

      


Вічна пам’ять про загиблих земляків, які поклали своє життя за Батьківщину назавжди буде у наших серцях.




Микола Захарович Шевчук

(18.12.1960 с. Комсомольське - 10.08.2015.с. Комсомольське)

Капітан медичної частини, ст. ординатор медротибойовоїбригади 95-ї окремої аеромобільної частини ЗСУ.

Наш земляк народився в мальовничому , стародавньому селі  Комсомольському.
12 серпня попрощалася Козятинщина, рідні та близькі з учасником воєнних подій на Сході України в  зоні  антитерористичної операції,   медиком за професією Миколою Захаровичем Шевчуком. Капітан медичної  частини помер від серцевого нападу, повертаючись з відпустки у зону АТО.Трагедія сталася 10 серпня поблизу м. Лубнів , що на Полтавщині. Військовий лікарпомер так і не діставшись на місце дислокації своєї  медичної частини.Брав участь у  бойових діях на Донбасі з 18 квітня 2015 р.. Служив у 95–й окремій аеромобільній частиністаршим ординатороммедротибойовоїбригади.Три тижні перебував у самому пеклі  подій  поблизу Донецька. Після призову у ЗСУ працював травматологом у Козятинській центральній  районній лікарні, де його знали , як   гарного медичного фахівця, сумлінну,  м’яку,  добру , працьовиту людину . Залишилася в скорботі  вдовою кохана дружина Лариса, а без батьківської поради та підтримки 29-и річна донька Оксана. Сумують ті, кому він врятував життя та не зберіг своє.






Леонід Вікторович  Леонтюк

( 11.08.1971 – 15.07. 2016)

Молодший сержант 93-ї окремої  аеромобільної механізованої бригади ЗСУ.

Народився в  с. Махнівка  ( раніше Комсомольське) на Козятинщині. Був мобілізований до війська 16 серпня 2014 року. Учасник бойових дій під м. Донецьком ( с. Піски, район аеропорту).  Під час  проведення антитерористичної операції отримав важке поранення.  Після лікування і реабілітації повернувся у лави побратимів. Через рік служби у вересні 2015 року був демобілізований. З 15 березня 2016 р.  повернувся на службу за контрактом  на Схід України в частину В 2830 смт. Черкаське , що дислокувалася у м. Сэвэродонецьку , відстоювати цілісність  та незалежність кордонів України. 13 липня, під час виконання бойового завдання, підірвався на «розтяжці» в Луганській області. Помер від отриманих і несумісних з життям поранень  у військовому шпиталі м. Харків.
Поховали  Героя 17 липня у рідному селі.
У скорботі залишилися  в с. Махнівка дружина Лариса Іванівна, син Роман  та донька Альона.

Земля тобі пухом, Воїне і вічний покій!
                                     



                         Вічна память загиблим воїнам!


Підготувала директор музею історії міста Козятин Лілія Макаревич






4 коментарі:

Анонім сказав...

Поет В.К. Карпеко помер в 1993 році, а не 2003. Виправте, будь ласка

Лілія Макаревич сказав...

Дякую.. виправимо обов'язково..дату смерті поета-земляка..

Анонім сказав...

я шукаю матеріали щодо виступів української трупи Миколи Садовського у Козятині в квітні 1914 року. Може підкажете щось з цього пприводу ? А взагалі малувато матеріалів про культурне життя міста...

Лілія Макаревич сказав...

Цікаво...дуже, що Садовський перебував в Козятині..у 1914 р... Нажаль, такою інфоромацією не володіємо..Поділіться, будьте ласкаві, якщо щось винайдете.. а на сайті лише історична довідка.. Згодна, що мало про культурне життя.. попрацюємо над цим.. дякую.. У Козятині, мені відомо, було два театри, навіть в період фашистської окупації . він діяв.. а після війни одним із них керувала професійна актриса , тут вона і померла..