Працює щоденно: 9:00-18:00, крім вихідних. Обідня перерва: 13:00-14:00 Телефон для довідок: 2-12-47

Історія міста




            

Козятин, як містечко Бердичівського повіту Київської губернії.



Козятин-місто обласного значення, є адміністративним центром Козятинського району. Розташоване в 75 км від обласного центру ,міста Вінниці, в північно-східній частині області у верхів’ях р. Гуйви, яка є притокою Тетерева та в 150 км від столиці України, міста Києва. Козятин- важлива вузлова станція Південно-Західної залізниці. Через місто проходить одна із головних автомагістралей країни Київ- Кременець. Тут проживає 26.1 тис. чол Місто обласного підпорядкування Козятин засноване завдяки будівництву Киє во-Балтської (Одеської) залізниці,розпочатого влітку 1866 р. Довжина її мала сягнути 428 верст. Траса Київ-Балта забезпечувала звязок центра країни з південними морськими воротами Одесою. Ця залізниця мала важливе військово-стратегічне значення. Саме тому її будували досить швидко.
А вже через 4 роки 26 травня 1870 р. перший пасажирський потяг відправився зі ст. Київ на Балту. На той час це була найдовша магістраль у царській Росії. Вона перетинала землі семи губерній... На 1496 версті в липні 1870 р. було споруджено потужну залізничну станцію і зведено робітниче селище, яке швидко почало зростати і невдовзі зайняло достойне місце в системі адміністративно-територіального устрою царської Росії II половини XIX ст.., запозичивши назву у сусіднього села Козятин, землі котрого належали одному із місцевих поміщиків Мар’яну Васютинському з 1 червня 1856 р. Існує переказ, дійшовший до наших днів з вуст місцевого старожила Арона Кукшпана, що володар  земель доклав чимало зусиль і навіть дав відповідним чиновникам хабаря, щоб проект прокладання залізниці проходив саме через його заболочені землі, непридатні для землеробства, а не через Махнівку( сучасне село Комсомольське), що розташоване на Безименській височині.
. Назва населеного пункту Козятин, за версією краєзнавця П.Ф. Мельника,походить від словосполучень коз- козак (вільна людина), яти-н (володіння) , тобто козацьке володіння. В Словнику Королівства Польського .. за 1883 рік вказано, що до визвольних війн Козятин носив назву Гуйва, як і річка, на якій воно розмістилося. Надзвичайно поширену серед місцевго населення версію з приводу кози і тина одразу відхиляємо, переклавши назву міста на російську мову- Казатин. Археологічні знахідки фрагментів кераміки, кремнієвих знарядь праці селян періодів Білогрудівської та Черняхівської культур вздовж річки Гуйва свідчать,що древні поселенці тут проживали ще в сиву давнину, приблизно II-I тис. до н. е.. 
В першу чергу було прокладено залізничну гілку Козятин-Погребище- Сарни- Умань, а у липні 1870 р. Козятин – Бердичів. Для потужної її експлуатації збудували паровозне депо з водогінною баштою на його території, котра качала воду із місцевої річки Гуйва. Саме з того часу водоймище перейменували у Водокачку. Були зведені в короткий термін Київський та Уманський вейєра та дві станції Київського ( станція товарна по вул.. Винниченка) та Уманського напрямку (житловий Уманський будинок по вул.. Васьковського) з поворотними колами. Завдяки розбудові ст. Козятин стає для держави вигідним стратегічним об’єктом і тому тут розміщуються у 1874 р. військові склади і казарми з бойовими та продовольчими припасами., на випадок бойових дій розміщення тимчасових шпиталів. Відводяться ділянки під забудову, як приватних, так і громадських будівель. З метою закріплення на залізниці кваліфікованих спеціалістів-залізничників правління виділяло безкоштовно півдесятини землі.
Загальний вигляд від єврейської школи, поч. ХХ ст..

Вигляд від  Большой вулиці, поч. ХХ ст..
Таким чином були заселені приїзжими спеціалістами із Росії перші вулиці Козятина Большая, Козятинська, Драгунська,
Вулиця Большая, поч. ХХ ст.
Новоселецька,провулок Дистанціонний , після 1888 р. з’являються Вокзальна, Поштова, Старовокзальна , Сєвєрна, Кузнєчна, Єврейська, Антоновецька, Стефанєцка, Базарна від Базароної площі, Нова і провулок Водопровідний.
Вигляд однієї із вулиць . Поч. Хх ст.
7 липня за старим стилем 1874 р. волосне селище клопотаннями місцевого поміщика Маряна Васютинського було віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Київської губернії. Ця дата і стала офіційним днем народження міста.
.
Розбудова містечка та станції Козятин.
Валерій Іванович Куликівський (1835-1910)рр.
Окресне населення і селище Козятин стали належати до числа найбагатших місцевостей Київської губернії. Виникла потреба у влаштуванні при станції щотижневих по четвергах ярмарок, так як в цей день не було торгів у найближчих до нього містечках. Під забудову базарної площі господар-землевласник Мар’ян Васютинський  виділив дві десятини землі, що була, в основному, у цій заболоченій місцевості непридатною під землеробство. З’явилася потреба у відкритті в 1878 р. однокласного міністерського залізничного училища, реорганізованого у 1896 р. у двокласне( фасад приміщення ЗОШ №2), почали функціонувати з 1889 р. земська та відділкова лікарні, на розбудову котрої у 1907 р. були виділені додатково землі. В 1884 р. розпочав функціонувати Козятинський пивзавод, з 1903 року під назвою “Козятин .У1920 р. на ньому працювало 10 чоловік , управляючий був Поляк Вячеслав Іванович. Проіснувавши до 1927 р., броварня припинила свою роботу, а з 28 березня 1930 р. реорганізована у плодокомбінат, потім у завод гумового взуття і з 1964 р. вже існує , як швейна фабрика. На початку 80-тих років XIX ст.. у волосному містечку було 76 дворів, 1 синагога, аптека Савицького, пошта, телеграф, вагоноремонтні майстерні,цегельний завод, млин. Всього проживало 3700 жителів, з них 450 католиків, 400 євреїв, інші православного віросповідання мешканці.У 1901р. відкрито єврейську Талмуд-Тору, школу-училище(сучасне приміщення ліцею побудоване у 1908 р. , про що свідчать викладені цеглою цифри на будинку).У 1895 році 25 серпня була відкрита і урочисто освячена , побудована на кошти залізничників дерев’яна церква Вознєсіння Господнього(на місці хірургічного відділення відділкової лікарні) за проектом вище згаданого архітектора Валерія Івановича Куліковського ,автора шедевра архітектура місцевого значення – вокзала.А у 1911-1918 рр. в містечку з'являється ще одна культова споруда - костел. Він зовнішньо виглядав,як сучасний Миколаївський у Києві тільки в мініатюрі, що розташований на вулиці Васильківській( бувша Червоноармійська). Був знищений НКВД за спогадами старожилів у 1936р.
З 1888 по 1889 роки зводиться на станції один із кращих вокзалів усієї на той час Російської колійної мережі. Проект вокзалу створив відомий російський архітектор Валерій Іванович Куліковський(1835-1910 ) (Фото).Сьогодні в місті одній із центральних вулиць вздовж залізниці присвоєно його ім’я. Керував будівництвом молодий 28-річний інженер, в майбутньому архітектор Олександр Васильович Кобєлєв(1860-1942). В “Иллюстрированном путеводителе по Юго-Западным казённым железным дорогам за 1899рік
зазначено, що “..на 149 версті від Києва знаходиться станція Козятин, чи не найважливіша вузлова станція Південно-Західної залізниці .Розміщаючись на колії між Києвом і Одесою в пункті з’єднання залізничних ліній, які ведуть з однієї сторони на Брест і Граєво, а з другої на Умань.. До рокладання залізниці місцевість, де розбудована станція була пусткою, з рідким населенням, болотяною, непридатною для обробітку землею.
Козятин- буфетна станція, зупинки потягів тут випадають, переважно, за існуючим розкладом руху на сніданок, обід та вечерю…”. 1 листопада 1888 р. на його облаштування було затверджено фінансовими органами імперії кошторис будівлі на суму 292 144 рублів золотом..
Завершено було будівництво в листопаді 1889 року. В “Ілюстрованому путівнику…” позаминулого століття розповідалося, що ввечері Козятинський вокзал особливо ефектний: хвилі світла електроліхтарів далеко освітлюють станційні колії, споруди і околиці . Потяг плавно несеться назустріч цьому світлу, залишаючи за собою все зануреним у глибоку темряву і зупиняється біля перону, залитого мяким молочним світлом. Коли потім заходиш у яскраво освітлену залу, наповнену метушливим натовпом пасажирів, серед яких мерехтять татарські обличчя буфетної прислуги, то мимохіть призупиняєш крок,. додивляючись до характерної картини, яка б’є тут ключем життя , картини, рамами якої служить розкішне приміщення вокзалу.
Кондуктори ст. Козятин. Поч. ХХ ст.( Сидить другий ліворуч Комар Купріян Іванович. Нач. кондукторського роезерву ст. Козятин).
.Саме у електрофікованості була ще одна перевага козятинського вокзалу з поміж 375 інших, що освітлювалися гасовими лампами. Тут були розкішні овальні зали з  витонченим орнаментом, гарні,. добротні меблі, обладнана білетна каса, телеграф, споруджено спеціальна зала для прийому багажу, туалети, перукарня.
Ця чудова споруда розміщена, ніби островом серед мережива залізничних колій з обох сторін, що значно підсилює пропускну спроможність станції і дає можливість одночасно приймати та відправляти декілька поїздів.

Революційні події 1905-1907 рр.у залізничному центрі.
Василь Лонтійович Валдаєвибрати -революціонери.
Михайло Леонтійович та
Із ростом залізничного вузла збільшувалася кількість робітників. Становище їх було досить важким, заробітна плата низькою, робочий день тривав 12-16 годин. Вже в 1871 р. відбувся перший страйк стрілочників. Вони вимагали поліпшення свого становища. У жовтні 1885 р. стрілочники знову піднялися на страйк.
Службовці телеграфу станції. Початок ХХ ст.
У 1905 р. під час соціал-демократичної революції козятинські залізничники першими приєдналися до страйкарів Санк-Петербургу та Москви,підтримавши їх і взявши участь у Всеросійському політичному страйку, вимагаючи від царського уряду покращення економічних умов праці
.Впродовж жовтня , листопада проходили гучні збори, протести на залізничному вузлу .Жандарми проводили обшуки та арешти залізничників.9 грудня робітники Козятинського вузла продовжили протести проти арештів і звернулися з вимогами покращення умов на транспорті. Страйковий комітет очолили брати Валдаєви Михайло Леонтійович- машиніст паровозного депо та Василь Леонтійович- робітник депо. 12 грудня жандарми застосували зброю проти страйкуючих, 4 робітників було поранено, а четверо, в тому числі і брати Валдаєві були розстріляні. Сьогодні одній із вулиць і локомотивному депо ст.. Козятин присвоєно ім’я братів Валдаєвих.
Пам’ятник трудової слави залізничників. Встановлено у 1987 р.Паровоз  "Л-2309". Зійшов з конвейєра Коломенського заводу ім. Куйбишева 8 березня 1954 р.З 1960-1964рр. був на службі у Козятинському паровозному депо.
В 1909 р. на 3734 десятинах землі при станції Козятин проживало 3505 чоловік, з цих земель 3540 десятин належали поміщикам і місцевій казні, церкві-36, а селянам -157. В містечку функціонували залізничне двокласне технічне училище, однокласна міністерська народна школа і православна церква Вознесіння Господнього, 2 єврейських молитовних будинки, цегляний завод, що належав Мар’яну Васютинському, 2 заклади штучних мінеральних вод, 2 водяних і 6 вітряних млини, 6 кузень. 1 слюсарня, 3 столярні, 2 шапкових майстерні, 10 взуттєвих, 2 бондарні майстерні,3 хлібопекарні,2 ковбасних цехи і лікарня, яку обслуговували 2 лікарі і 3 фельдшери, 2 аптеки, 2 пивних і 1 казенна винні лавки.
Церква Вознесіння Господнього освячена 25 серпня 1895 р. 

Двокласне залізничне міністерське училище, побудоване у 1896 р..(сучасна школа №2).Поруч Церква Вознесіння Господнього.
У цьому ж році неподалік від міста відкрито агрошколу, яка впродовж усього часу існування давала кваліфіковані кадри для сільського господарства.В цей період і почала функціонувати в містечку польська школа, закрита в 30-ті роки, що розміщалася на місті сучасного Центру дитячої та юнацької творчості.


Учні польської школи, котра існувала в містечку в 20-з0-ті роки ХХ ст.

Буремні роки визвольних змагань початку ХХ ст. та встановлення радянської влади.
Отаман Зелений( Данило Терпило) в центрі
Васьковський Федір Васильович-комісар бронепотяга.
Командир бронепотяга "ІІІ-ій Інтернаціонал" Степан Вікентійович  Макаревич
Особливо багато подій відбувалося у житті міста і вокзалу у буремні роки визвольних змагань українського народу 1917-1920 роки. В цей короткий термін тут перебували з листопада 1917 по січень 1918 члени Центральної Ради УНР, з січня1918 по березень 1918-встановлено радянську владу, з березня1918 по квітень 1918- відвойовано владу Центральною Радою УНР, з квітня 1918 по грудень1918-українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Саме на нашому вокзалі ,згадував у своїх спогадах Павло Скоропадський, після відлучення від влади, ховаючи своє обличчя та добиваючись у переповнені вагони, щоб дістатися до Києва , він позбувся тут револьвера, годинника і паспорта. З грудня 1918р. по 7 березня 1919 р. господарювали тут війська Директорії УНР. Старожили пригадують, що в грудні 1918 р. тут, на  Червоній площі продпункту організовано було мітинг, на якому був присутній сам голова Директорії УНР Симон Петлюра, котрому після мітингу громадянами Козятина було подаровано коня білої масті .З 7 березня 1919 по червень цього ж року знову було встановлено радянську владу. Та на центральній площі міста вже виступали з промовами до громадян червоний командир Таращанського полку Василь Назарович Боженко та командир 1-ої Української радянської  дивізії Микола Олександрович Щорс, про що свідчить пам’ятна стела у сквері ім.. О. Пушкіна. Для боротьби проти ворогів радянської влади в паровозному депо було збудовано бронепоїзд “3-ій Інтернаціонал( командир С. В. Макаревич).
 У червні 1919 і по 9 січня 1920 повернулася Директорія, владу знову відвоювали по 27 квітня 1920 р. радянські війська, з квітня 1920 по 5 червня 1920 вона перейшла до Директорії з послідуючою окупацією поляками, а вже з червня 1920 по 14
1920-30-ті роки. Паровозне депо.
липня 1941 р майже остаточно встановлена  радянська влада. В 20-ті роки XX ст., крім вище згаданих вулиць з’являються Каралєвський провулок, Ново Строєниє, Щоголєвська вулиця, Шкільний провулок та Нова. В 1922 р. реорганізовано агрошколу у технологічний технікум. У 1923 р.волостне містечко Козятин стає районним центром Бердичівського повіту, Київської губернії., на кордоні з Білопільским районом. 27 березня 1923 р.створено робітничо-селянську міліцію Козятинського району, в тому числі і Козятинської волості, у складі 20 чоловік, яку очолив Дорофій Волкотруб. Вони проводили , крім боротьби з кримінальним елементами і ліквідацію збройних угрупувань повтанців проти радянської влади навколо містечок під проводом отаманів Зеленого( Данили Терпила),Марусі Соколовської, Кочубейника, Сірого , Карого, тощо…Родом із с. Козятина походив і повстанький отаман Артеменко.У цей період і розширилися межі містечка. Воно вже нараховувало 887 будинків, в яких проживало 11193 мешканці. В місцевій лікарні було вже 20 ліжок, в ній працювали 2 лікарі 2 фельдшери і акушерка., почав діяти протитуберкульозний диспансер. При станції відкрито лікарню на 30 ліжок та поліклініку.
Робітники, котрі працювали на будівництві кооптаху. 1927 р.( у фартухах старовіри- вільнонайманці).
Бригада непитущих теслів, котрі працювали на будівництві  кооптаху.
Бригада питущих теслів на будівництві кооптаху. 1927 р.
В 1927 р .розпочалося будівництво Козятинського кооптаху, який функціонує і по сей день, випускаючи  високої якості м’ясну продукцію. Підприємство ВАТ“Козятинський птахокомбінат”є членом Клубу лідерів якості України, занесено до “Золотої книги українського підприємництва”, “Золотої книги ділової еліти України” та “Книги кращих підприємств України”. У 1929 р. стала видаватися газета “Колективна праця. Від 27 лютого 1932 р. Козятинський район стає у складі Вінницької області, а з 17 грудня 1938 р. Козятину-невеличкому містечку в минулому, надається статус міста. Населення вже становить у 1939 р. близько 20 тис. чол.. В голодні 1932-1933 роки через місто залізничників масово переміщалися , намагаючись поживитися, хоч якимось харчами  , напівнепритомні голодуючі , спекулянти, безпритульні діти, опухлі трупи яких час від часу підбирали вздовж парканів міста чи на перонах вокзалу. Тут, неподалік на старому цвинтарі на них очікувала безіменна могила , де сьогодні встановлено в пам’ять про ті трагічні дні Пам’ятний Хрест. В серпні 1933 р. було вилучено вагонну справу з паровозних депо, організувавши вагонну  дільницю, яка займалася ремонтом вагонів і забезпечувала безпеку руху в дорозі. 1 січня 1935 р. почав працювати хлібзавод, будівництво котрого розпочато було у голодному березні 1933 р. Приховують багато інформації про жахливі роки репресій 1937-38 рр. підвали бувшого будинку жандармерії, що знаходиться на території вокзалу. Там без суда та слідства чинили допити арештованих за доносами службовців-залізничників, затриманих в дорозі громадян, духовенства. У 1936 р. розпочато будівництво школи №1, котре завершено було в 1938р.У цьому ж році , паралельно, було випущено перший випуск 66 медичних сестер, школа котрих теж розміщалася на даній території і відкрита була у тому ж 1936р..
Окупаційний фашистський режим у місті з 1941 по 1943 рр.
Найжорстокішим режимом був для козятинців період фашистської окупації з 15 липня 1941 по 28 грудня 1943р.Уже в перші дні війни  найбільший залізничний центр Козятин зазнав нищівних атак нацистською авіацією. Під свист бомб, ризикуючи життям, залізничники швидко відновлювали зруйновані колії, забезпечували своєчасний рух військових вантажів, евакуацію технічного устаткування, людей.
До 12 липня 1941 р. було повністю перебазовано в глиб країни паровозне депо та інші технічні служби. Під час перших бомбардувань німецькою авіацією вокзал не зазнав значних руйнувань і знаходився під правлінням німецької адміністрації.
Радянські війська з усіх сил стримували натиск окупантів. Сміливо боролися за кожний клапоть рідної землі, поливаючи її своєю кров’ю, підрозділи 6-ої Червоної Армії під командуванням генерала- лейтенанта Музиченка І. М. Районний центр в спекотні червневі дні 1941 р. обороняли командири і бійці 16-ого механізованого корпусу генерала Соколова О. Д.. В нерівних, кровопролитних боях навічно полягли сотні бійців і командирів, котрі прибули з західних кордонів на захист залізничного центру. Сили виявилися нерівні і 14 липня 1941 р. в другій половині дня передові частини 16-ої танкової дивізії генерал-майора Хубе вдерлися в Козятин, поступово окуповуючи весь край. Цей жорстокий, кривавий період тривав близько 2,5 років. За останніми архівними данними понад  7000 тисяч бійців і командирів Червоної Армії, що  потрапили до табору для військовополонених, котрий розміщався в районі ПРБ - робітничого селища,на території сучасного розміщення організацій НГЧ-2, БМП-648 , були закатовані чи  загинули від важкої, виснажливої праці, голоду та холоду. Інші були перевезені до Бердичева.
Пам'ятна стелла на місці страти людей на Талимонівці.(1950-2012рр.)
Встановлення пам'ятного Хреста на місці розстрілу мирних громадян та військовополонених( праворуч заступник міського голови Ігор Лівшиц, в центрі голова  Київського Товариства ветеранів розвідки Військово-Морського флоту Олександр Мармашов( в центрі),( ліворуч) голова райдержадміністрації Олексій  Лавренюк .(2011р.)

Представники обласної  Спілки ветеранів  розвідки Військово-Морського флоту,ініціатори встановення пам'тника на чолі з головою Сергієм Супрягою та Ігорем  Проценко(крайні праворуч) . 


Пам'ятник , встановений  на місці страти мирного населення, підпільників, матросів і воїнів радянської армії 8 травня 2012р, виступ голови ради ветеранів війни та праці міста Георгій Акопов, (праворуч) міський голова Олександр Гвелесіані  та  начальник південно-західної залізниці Олексій Кривопішин.
Майже з перших днів окупації, вже 20 липня 1941 р. фашисти створили в місті на розі вулиць К. Цеткін та О. Пушкіна ( приблизно в районі скверу ім.. Пушкіна)єврейське гетто. Очевидці згадували, що єврейське населення нацисти заставляли працювати на непосильних, важких роботах- носити щебінь, тягати шпали, розвантажувати вагони з вугіллям, камінням. Це глумління тривало до 3 червня 1942 р, саме цього дня каральний загін окупантів загнав усіх мешканців гетто у вантажні, криті машини і вивезли за місто в район Талимонівки, заставили роздягтися і хололднокровно розстріляли. Після війни на цьому місці було виявлено 724 чоловіки у 4 ямах, серед яких 292 євреї,216 чоловік мирного населення, 48 військових матросів, 62 партизани  і підпільників, 16 циган та 90 військовополонених. Там у 1950 р. встановлено пам’ятну стелу.У 2012 р. напередодні Дня Перемоги встановлено пам'ятний знак, в минулому  він  стояв в центрі міста і приурочений був до 50 річчя Великого Жовтня.А на місці гетто за наказом місцевої управи було висаджено 150 каштанів та інших дерев. Восени 1942 р. розпочалася масова відправка молодої, робочої сили до Німеччини. В газетах проводилася оманлива агітація, друкувалися листи, добровільно виїхавших на роботи щасливих , перебуваючих ніби в раю, земляків. Насправді ж , на них чекала виснажлива робота, знущання озлоблених війною господарів-нацистів. Добровольців ставало все менше і менше. Тому німці з поліцаями проводили в людних місцях облави, силоміць заганяли хлопців та дівчат у криті машини, реєстрували їх на біржі праці, що розміщалася в приміщенні школи №1, утримували в таборі за колючим дротом на ПРБ. Спеціально була створена за містом школа молодого спеціаліста в приміщенні Махаринецького технікуму птахопереробної промисловості(сьогодні тубдиспансер)або агрошкола “Вінтершулє”, куди окупанти запрошували молодь окремних сіл навчатися господарським спеціальностям, для подальшого надання їм можливості посісти керівні посади у сільськогосподарській галузі. Та , насправді, у слушний момент туди підганялися вагони і їх примусово вивозили до Німеччини. Всі газети переповнені були оголошеннями про нові нацистські порядки. За непослух чи недотримання законності кожен з порушників буде покараний, в тому числі найсуворіше-позбавленням життя. Було вивезено 107 чоловік,закатовано- 98 громадян похилого віку, 140 жінок та 147 дітей.
Народний опір патріотично налаштованого населення проти окупантів.
З перших днів окупації патріотично налаштоване населення Козятина та краю намагалося чинити усе можливе, щоб звільнитися з-під гніту фашизму. По всім на той час трьом районам Козятинщини організовувались підпільні антифашистські організації, осередки, котрі очолювали бувші офіцери-оточенці Червоної Армії. До них вступали, іноді не знаючи одне-одного, сотні патріотів. В місті Козятині з жовтня 1941 р. по грудень 1943 р. активно функціонувала у взаємодії з підпільними організаціями обласного центру Вінниці “Україна” та “Сєрго”, налагоджуючи тісний контакт з сільськими та районними організаціями , міське антифашистське угрупування “Залізничник”на чолі з Поповим Іваном Мстиславовичем ( підпільне прізвище Доля Анатолій Іванович). Досьє на керівника:
Підпільник Григорій Михайлович 
Кондрацький.




Підпільник ІванІванович Сєрбін.
Герой Радянського Союзу Іван Григорович Скляров.
Повний Кавалер орденів Слави Олександр Мухін
1898 року народження, член партії з 1918 року, росіянин,з вищою освітою, учасник Громадянської війни 1918-1920 рр.. Разом з дружиною. Олександрою Іванівною працювали в м. Вінниці з 1920-1931 рр. та у Вінницькій області з 1933-1938 рр. В 1940 р. був призначений заступником голови Київського міськвиконкому. З 22 червня 1941 р. бере активну участь в обороні Києва, з 1 липня 1941 р. командир бойової групи загону Перемога або смерть під командуванням С. П. Осєчкіна. 26 вересня 1941 р. за розпорядженням Ради партизанського руху України відряджений на підпільну діяльність в місто Козятин організовувати підпільний осередок на залізничному вузлу. Влаштувався на посаду директора інкубаторної станції. Явочна квартира належала матері та доньці Зелінським за адресою Леніна №51, на куту вулиці Тельмана. Господиня тримала корову і люди часто, без особливої підозри, приходили купувати молоко. Саме господарі цієї квартири були основним зв’язковими даної організації, до основного складу котрої входило 26 залізничників  та 36 активістів. Про існування та діяльність організації в обласному архіві та музеї зберігаються спогади, свідчення вище згадуваного керівника,де вказано, що підпільники запобігали вивезенню молоді, худоби, зернових до Німеччини, визволяли з ешелонів військовополонених, лікували їх, переховували з подальшим працевлаштуванням…Підпільники добували розвіддані, організовували диверсії на залізниці, в селах району та за його межами. .Ними були вбиті найжорстокіші офіцери, коменданти, поліцаї, старости…Активіст підпілля Іван Григорович Підгородинський(справжнє прізвище Ярош Павло Арсеньович) разом з іншими товаришами-патріотами, з-під носа поліцаїв, вивезли на Махаринці, непомітно відчепивши від ешелону, вагон з молоддю для відправки до Німеччини, зумівши ще й вчасно повернути пусті вагони на місце. Ця диверсія фашистами так і не була розкрита. Та коли були виведені з ладу 5 паротягів і платформ, 45 вагонів, 9 танків, зіпсовано 500 т. жому, 70 т. вугілля, виведене з ладу поворотне коло у паровозному депо,окупаційній владі стало ясно,що діє організоване угрупування… Гестапівці, поліцаї, жандарми лютували, хапаючи та арештовуючи десятками і сотнями залізничників, жорстоко допитували, катували або ж відправляли у невідомому напрямку. За доносом були арештовані український шеф паровозного депо Іван Іванович Сєрбін, болгарин за національністю, котрий пройшов шлях від кочегара, машиніста і до начальника депо та входив до членів підпільної організації. Арештований був і Григорій Михайлович Кондрацький, спеціаліст- електромеханік дистанції сигналізації і  зв’язку, звільнений з полону командир. 31 січня 1942 р. в холодний , зимовий день, патріотів-залізничників було привселюдно страчено через повішення на центральній площі міста. Свідками цього жахливого видовища було зігнане силоміць населення з окремних сіл та міста, в тому числі, вагітна другою дитиною дружина Сєрбіна. Сьогодні на цьому місці встановлено обеліск..Комсомолець Іванов , Грогуль та ще ряд товаришів були розстріляні. Щоб помститися за товаришів підполковник Микола Сідлецький убив німецького начальника депо, за що теж був розстріляний. Та ніякі тортури, знущання та показові страти не зламали патріотичний дух у залізничників. За період діяльності підпільники передали партизанам 40 кг медикаментів, знищили 3 автомашини зі зброєю, завдяки їхній діяльності було призупинене знищення замінованого при відступі фашистами паровозного депо, вокзалу, водогінної башти, залізничних блок-постів та інших споруд стратегічного призначення. Щоб запобігти цій диверсії підпільники підірвали 2 вагони з вибухівкою, перемістивши їх на околицю залізничної станції в ніч визволення Козятина I Танковою Армією під орудою Михайла Юхимовича Катукова 28 грудня 1943р. Під час виконання завдання загинув підпільник Лев Михайлович Кармазін, його друг Павло Мусійович Маковецький, присипало стіною, заваленого від вибуху будинку його 5-річного сина Володимира. Усіх трьох поховано в одній могилі 1 січня 1944р.( могила на старому цвинтарі).Козятинці гордяться своєю землячкою Ганною Г. Висоцькою, яка воювала в складі 46- гвардійського жіночого Таманського авіаційного полку і загинула смертю хоробрих в бою 1 серпня 1943 р. на Кубані і посмертно нагороджена орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки, Героєм Радянського Союзу Михайлом Юхимовичем Шнейдерманом, мешканцями Козятина Героєм Радянського Союзу льотчиком-винищувачем Іваном Григоровичем Скляровим, повним кавалером орденів Слави Олександром Максимовичем Мухіним.



Герой Радянського Союзу Михайло Юхимович Шнейдерман
Визвольна хода І Гвардійської    танкової армії.
Визвольну ходу по нашому краю і Козятину розпочато з Житомирсько-Бердичівської наступальної операції I Українським фронтом (командуючий генерал армії М.Ф. Ватутін), I Гвардійською танковою армією ,частин 8 гвардійського механізованого корпусу (командуючий генерал-майор Семен Мойсеєвич Кривошеїн. Спроби ворога зупинити їхній наступ зазнали поразки. Аби прискорити рух на Козятин, із складу механізованих бригад корпусу були виділені 67 і 69 гвардійські танкові полки. З десантом автоматників вони вирвалися вперед. Протягом ночі, долаючи опір фашистів, пройшли близько 30 км і на світанку 28 грудня увірвалися в Козятин. Передові загони 8 Гвардійського механізованого, 11 Гвардійського танкового корпусів з трьох сторін півночі,сходу, півдня підійшли до Козятина, де було зосереджено близько 35 тис. німецьких солдат і офіцерів. Першими, вирішено було командуванням 69 гвардійського танкового полку (командуючий підполковник Іван Никифорович Бойко) ,послати по залізничним коліям зі сходу розвідників на 2 танках із 29 автоматниками на чолі зі старшим лейтенантом В. М. Підгорбунським (командиром 19 гвардійської механізованої бригади) та лейтенантом П.Ф.Гриболєвим ( командир 21 гвардійської механізованої бригади), перед самим боєм він визволив ви бувшого з ладу командира роти Михайла Івановича Бушилова- механіка-водія  танка, старшину. Удар танкістів виявився настільки несподіваним для німецького гарнізону, що той довго не міг проявити організованого опору. Танкісти не давали опам’ятатися ворогу, аби виграти час до підходу головних сил. Посеред дня до міста вступили мотострілецькі і стрілецькі батальйони.
 Михайло Бушилов-Герой Радянського Союзу

Володимир Підгорбунський- Герой Рапдянського Союзу
Петро Гриболєв- Герой Радянського Союзу
Іван Никифорович Бойко- визволитель Козятина, двічі Герой Радянського Союзу(праворуч).
В наслідок кровопролитних боїв Козятин був визволений 28 грудня 1943 року від фашистської окупації. У сквері на вулиці 8 Гвардійській( бувша 1 Травня), названій на честь героїв-гвардійців,встановлено монумент у 1967 р, .котрий перетворено у меморіальний комплекс в 1975 р., де перепоховані останки 510 загиблих під час визволення міста танкістів, в тому числі і командира розвідувального підрозділу старшого лейтенанта Г.І. Бесарабова, загиблого смертю хороброго воїна на другий день визволення 29 грудня. Після визволення частини I гвардійського танкового корпусу під командуванням А.Г. Гетьмана далеко відкинули ворожі війська, котрі ще майже 5 місяців бомбардували місто, як головний стратегічн6ий об’єкт, залишаючи свій смертоносний слід на долі залізничників. Начальником гарнізону міста був призначений командир 20 гвардійської механізованої бригади полковник А. Х. Бабаджанян, а тимчасовим комендантом І. Н. Бойко. За проявлений героїзм під час визволення міста та блискуче проведену операцію командирам- танкістам підполковнику- земляку Івану Никифоровичу Бойко, лейтенанту Володимиру Миколайовичу Підгорбунському, лейтенанту Петру Пилиповичу Гриболєву, старшині Михайлу Івановичу Бушилову присвоєно звання Героїв Радянського Союзу .Їхні імена увіковічені в назвах вулиць.  В1965р. присвоєно ім’я танкіста-розвідника В.М. Підгорбунського Козятинській школі-інтернат. Там функціонує Музей-визволителів , а у1977 р. ім’я земляка- двічі Героя Радянського Союзу І. Н. Бойко присвоєно місцевому міжрегіональному вищому професійному училищу залізничного транспорту. В 1982 р. на розі вулиць Димитрова ( Куліковського) та Леніна(Червоноармійської) було встановлено пам’ятник- танк ИС-3, на знак подяки воїнам-визволителям, бійцям та командирам I Гвардійської танкової армії за визволення міста від фашизму, випущений у травні 1945 р..
Післявоєнна розбудова.
Костиков А. Г.-  один із ініціаторів створення  "Катюші", Герой Соціалістичної Праці                 

Архітектор Г.С. Кульчицький
Поет В.К. Карпеко
Герой Соціалістичної Праці Д.П. Павленко
Герой Соціалістичної Праці Я.Г.Іванова
Кінорежисер В.М. Іванов
Відновлювали господарство, залізницю загальними зусиллями. Фашисти ще до червня місяця1944 р. після визволення піддавали повітряним атакам даний стратегічний об’єкт. Чимало козятинчан загинуло під час ворожих бомбардувань .Місто стояло в руїнах. Відбудовували його разом з населенням і німецькі військовополонені. Вже в 1946 р. впорядковано парк залізничників біля вокзалу і сквер ім. Пушкіна. У 1957 р. молодь залізничного вузла ст.. Козятина розпочала роботи по впорядковуванню стадіону та парку біля улюбленого місця відпочинку козятинців водойми Водокачка. Роботи по благоустрою парку та стадіону були завершені у 1961р.
Будинок піонерів , реорганізований після війни у Будинок піонерів, де проходили засідання партійного керівництва району та заняття гуртків самодіяльності.
Хор Будинку піонерів. 1953 рік.

Фонтан на вокзалі.( Фото Миколи Підпригорщука).
У 1960-70 рр. розпочинається масова забудова центру міста п’ятиповерхівками.




До 1962 року здійснено перший етап технічного переоблаштування залізничного вузла з переведенням його на тепловозну тягу. Одночасно почалися роботи по електрифікації Козятинського відділку, що є складовою частиною електрифікованої магістралі Донбас- Чоп. Місто набуває сучасного вигляду. З 30 грудня1962 р. Козятинський район набуває сучасних меж з приєднанням до нього 28  листопада 1957р. Самгородоцького району, а 30 грудня 1962 р. Комсомольського. У 1987 р. встановлено пам’ятник трудової слави залізничників на території вокзалу паровоз Л-2309, котрий зійшов з конвеєра Коломєнского заводу Ім. Куйбишева у 1954р. 13 липня 2000р. Козятину присвоєно статус міста обласного значення.10 липня 2004 р. під час святкування 130 річниці з часу присвоєння місту статусу містечка з ініціативи міського голови Олександра Гвелесіані відкрито Музей історії міста, котрий у вересні 2005 р.  став державним. В жовтні 2004 р. урочисто відкрито Президентом України Віктором Януковичем гранітний пам’ятник Михайлу Сергійовичу Грушевському відомого народного скульптора України Валентина Зноби. А в лютому 2009 р.встановлено памятну стелу воїнам-інтернаціоналістам. Місто залізничників Козятин випестило в своїх обіймах для держави таких відомих людей, як маршала артилерії Збройних Сил СРСР Ю.П. Бажанова(10(23).04.1905-08.01 1975),Героя Радянського Союзу М.Ю. Шнейдермана(20.02.1909- 24.06.1981), вченого-конструктора, члена- кореспондента Академії наук СРСР, генерал-майора авіаційної справи, Героя Соціалістичної праці, ініціатора створення реактивної установки “Катюша” А.Г. Костикова (17(29).10 1899- 05.12.1950), заслуженого архітектора України Г.С.Кульчицького (02.12 1922-10.01. 2009),українського письменника, кінорежисера, сценариста, постановника шедевра української комедіографії кінокомедії “За двома зайцями” В.М. Іванова(31.01(13) 02.1909-18.06 .1981), заслуженого працівника культури Бурятської республіки, члена Спілки письменників СРСР поета В.К. Карпека(18.02.1922-2003), письменника, журналіста М. Ю. Ципіса(06.05.1935), ,народного артиста Білорусі, співака, керівника вокально-інструментального гурту “Сябри” А. І. Ярмоленка (01.11.1947), Героя Соціалістичної Праці машиніста Євгена Васильовича Андрєєв , ще трьом мешканцям Козятина було вручено Зірки Героїв Праці- машиністам Дмитру Полікарповичу Павленку, Миколі Івановичу Порхуну , телятниці Яніні Григорівні Івановій та жителю села Махаринці Йосипу  Васильовичу Гурику тощо..


Герї Козятинської землі.


                      



Скляров Іван Григорович
(12.07.1919-15.08.1980)
Герой Радянського Союзу
Народився 12 липня 1919 року в селищі Щемилівка, нині в межах м. Слов`янськ Донецької області. У 1934 році закінчив 7 класів неповної середньої школи, а потім – аероклуб. Працював льотчиком-інструктором в аероклубі міста Херсона. В Червоній армії з 1940 року. В 1941 році закінчив прискорений курс Херсонської військової авіаційної школи льотчиків. Учасник Великої Вітчизняної війни з березня 1943 року. Воював на Воронезькому, Степовому, 2-му Українському фронтах, брав участь в битві за Дніпро, в Яссо-Кишинівській операції, в боях в Румунії, Угорщині, Чехії, Австрії.

Командир ескадрилії 193-го винищувального авіаційного полку , 302-а винищувальна авіаційна Кіровоградська дивізія, 4-й винищувальний авіаційний корпус, 5-а повітряна армія, 2-й Український фронт. Старший лейтенант Іван Скляров до лютого 1944 року здійснив135 бойових вильотів, в 28 повітряних боях збив 18 літаків противника.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 1 липня 1944 року за взірцеве виконання бойових завдань командування і виявлені при цьому мужність і героїзм,

старшому лейтенанту Івану Григоровичу Склярову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

 Загалом, за роки війни І.Г. Скляров здійснив більше 200 бойових вильотів, провів більше 60 повітряних боїв, в яких збив 29 ворожих літаків, в тому числі  6 лише за один день.

 Після війни відважний льотчик продовжував служити в ВПС СРСР. З 1949 року старший лейтенант           І.Г. Скляров – в запасі. Жив в м. Козятині Вінницької області. В 1968 році закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Працював старшим інженером в Козятинському відділку залізниці, а потім – заступником начальника вагонного відділу Південно-Західної залізниці.

Нагороджений був: орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, медалями.

Піонерська дружина школи № 8 міста Слов`янська довгий час носила його ім`я. За заслуги перед Вітчизною і значний внесок у розвиток міста Козятина ім`я І.Г. Склярова присвоєно 26 листопада 1981 р.  одній з вулиць міста.

 Помер Іван Григорович Скляров 15 серпня 1980 року. Похований в місті Козятині.





Славні орденоносці Козятинщини.
     
Мухін Олександр Максимович
(02.12.1923-03.05.2003)
старший сержант, повний кавалер ордена Слави
Народився Олександр Максимович 2 грудня 1923 року в селі Ташкем Уржумського району Кіровської області. Після закінчення Буйської середньої школи в 1941 році навчався у ФЗН за спеціальністю корабельний тесля. До гітлерівського нашестя працював теслею на військовому заводі  в м. Новосибірську. 8 березня 1942 року добровольцем пішов на фронт, де в складі 109-ї стрілецької дивізії 602 стрілецького полку був сапером-розвідником. Учасник оборони Ленінграда, звільнення Естонії, де двічі форсував ріку Нарва, двічі висаджувався десантом на острови Хийумаа та Сарема /Естонія/.

У бою в районі Вайнамиза 21 лютого 1944 року, виконуючи неодноразові бойові завдання командування по розміновуванню мінних полів противника, молодший сержант Мухін знешкодив понад 80 мін, розчистивши прохід для наших частин. За це був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

15 червня 1944 року в бою в районі населеного пункту Лійкола Олександр Мухін під вогнем противника відновив висаджений у повітря міст, тим самим дав переправитись нашим танкам.



В бою 21 червня в районі висоти Хайспілон Вуорі він під вогнем противника зробив прохід у дротяних загородженнях і розмінував мінне поле противника, знешкодивши 50 мін. За такий подвиг був нагороджений ще одним орденом Слави ІІІ ступеня.

2 жовтня 1944 року в бою за острів Даго, старший сержант Мухін під вогнем противника зробив десять проходів у дротяних загородженнях і знешкодив 15 протитанкових мін, чим забезпечив успішне просування наших частин.  Відзначився Олександр Максимович і на острові Ефель та півострові Сирве: особисто зняв 100 протипіхотних та протитанкових мін, знищив кулеметну точку та шістьох фашистів.

За мужність та відвагу був нагороджений трьома орденами слави І-ІІ-ІІІ ступенів, медалями «За відвагу» та пам`ятними і ювілейними медалями.

В 1947 році Олександр Максимович Мухін демобілізувався в званні старшого сержанта. В 1949 році закінчив школу бухгалтерів. Працював старшим бухгалтером на Ташкентській залізниці. В 1961 році оселився в місті Козятин Вінницької області. Понад два десятиліття працював на посадах головного бухгалтера Козятинської дистанції цивільних споруд, начальником обліково-контрольної групи вокзалу станції Козятин-1.

Повним кавалером ордена Слави став 12 березня 1980 року.

 На жаль, в 2003 році героя не стало. Помер і похований у м. Козятині.










Кохановський Дмитро  Йосипович
( 1914 м. Козятин , Вінницької області- ?)
старший сержант РККА, учасник Другої світової війни, повний кавалер ордена Слави; один з небагатьох  нагороджених п'ятьма орденами Слави; позбавлений всіх звань та нагород в зв'язку з засудженням.

Народився майбутній орденоносець в місті залізничників Козятині в робітничій сім’ї, на той час Київської губернії Бердичівського повіту.
 До війни проживав  і працював у м. Києві. В червні 1941 р. був  при званий в діючу робітничо-селянську  Червону Армію і був направлений на фронт. Брав участь у Сталінградській битві. В боях отримав двічі поранення. До літа 1944 року воював у складі 117-окремої розвідроти 41-ої стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту.
В ніч з 10 на 11 червня 1944 року в районі села Свєтоцен Любомського району Волинської області Української СРСР Кохановський у складі розвідгрупи із засади атакував   20 німецьких солдат. Більшість солдатів ворога було знищено, один взятий у полон, а інші втекли. Наказом по частинам 41-ої стрілецької дивізії (№81/н) від 11 червня 1944 року Кохановський був нагороджений орденом Слави 3-ого ступеня.
В ніч з 24 на 25 червня 1944 року в районі села Міровичі Турійського району Волинської області Кохановський на чолі групи прикриття переправився через річку Тур’ю і дістався на ворожу територію. Поки бійці групи захоплювали у полон язикаі  відходили у протилежному напрямку, він відволікав ворожий вогонь на себе, забезпечуючи успішне виконання бойового завдання. 26 червня був представлений до нагородження орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, але командир дивізії змінив нагороду на орден Слави 2-ого ступеня. Наказом по військам 69-ої армії від 10 серпня 1944 року ( №76/н) Кохановський був нагороджений орденом Слави 2-ого ступеня.
В ніч з 2 на 3 липня в районі села Пайки Любимського району Кохановський автоматним вогнем знищив одного ворожого солдата і взяв у полон іншого, доставивши його  в штаб. Наказом по військам 69-ої армії від 18 серпня 1944 року (№96/н) Кохановський був нагороджений другим орденом Слави 2-ого ступеня.
 В ніч з 6 на 7 серпня Кохановський першим з гурту захвату ввірвався в ворожу траншею, вбив двох німецьких солдат. У бою отримав поранення, але залишився в строю. В наслідок цього бою у полон були взяті 2 фашисти,17 солдат та офіцерів знищено. Після бою Кохановський був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки. В нагородному листі були відсутні відомості про попередні нагородження орденом Слави 2-ого ступеня, і командир дивізії знову змінив статус нагороди.  Наказом по військам 69-ої армії від 30 вересня 1944 року( № 96/н) Кохановський був нагороджений третім орденом Слави 2-ого ступеня.

Та все ж, Кохановському був вручений лише 1 орден Слави 2-ого ступеня, отриманий за наказом від 10 серпня. В подальшому наш земляк-відчайдуха брав участь у Варшавсько-Познанській і Берлінській операціях, форсував Віслу і Одер.
19 квітня 1945 року під час прориву оборони на плацдармі на западному березі Одера в районі міста Лебус Кохановський, незважаючи на масований ворожий артилерійський і мінометний вогонь першим увірвався  на ворожу територію і закидав гранатами гарнізон дзота. Прямо під ворожим  обстрілом надав першу медичну допомогу трьом важко пораненим воїнам.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року  за “ відвагу та героїзм, проявлені в боях з німецькими завойовниками у Великій Вітчизняній війні” старший сержант Дмитро Йосипович  Кохановський був нагороджений орденом Слави 1-ого ступеня, став повним кавалером ордена Слави, хоча цей орден йому не був вручений.
29 квітня 1945 року в районі міста Шторків Кохановський увірвався в захвачений ворожими військами дім, знищив кулеметний розрахунок і захватив кулемет. За відзнаку у цьому бою він був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Після завершення війни  Кохановський продовжив службу в лавах радянської армії в Німеччині. В липні 1945 року він у складі з іншими солдатами здійснив ряд злочинів проти мирного  німецького населення. В серпні 1945 року військовим трибуналом 94-ої гвардійської стрілецької дивізії по статтям “грабіж” та “згвалтування” Дмитро Кохановський був засуджений до 4-ьох років виправно-трудових таборів. Літом 1947 року він був звільнений по амністії. Повернувся в Київ. Працював слюсарем на заводі Київполіграфмаш, був стахановцем, декілька разів премійований. З березня 1948 року звертався з проханням повернути нагороди, вилучені під час арешту. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1949 року “ в зв’язку із  здійсненям злочину, що паплюжить звання орденоносця ”, Кохановського було позбавлено орденів Слави 2-ого та 3-ого ступенів та Червоної Зірки. Коли стало відомо, що він був нагороджений ще і орденом Слави 1-ого ступеня і двома орденами другого ступеня,Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1953 року Кохановський був позбавлений і цих нагород. Подальша доля нашого земляка не відома.
Кохановский, Дмитрий Иосифович. Cайт «Герои Страны».
Переклад  Лілії Макаревич.









Леонтій Платонович Гук
 (19.03.1925-15.03.1945)
старший сержант, повний кавалер орденів Слави.



Народився в 1925 році в селі Красне Самгородоцької сільради Козятинського району. Закінчив Самгородоцьку середню школу. В п`ятнадцятирічному віці став очевидцем подій Великої Вітчизняної війни. В школі був допитливим, захоплювався математикою, літературою. Мріяв стати вчителем. Ріс сором`язливим і добрим хлопчиком. Любив тварин.

Юному патріоту довелося з вересня 1941 року бути свідком окупації фашистами рідного села, школу закрили, а клуб перетворили на склад. Два роки Леонтій жив на окупованій території, тричі переховувався від вивезення в Германію.

Після звільнення Радянською Армією рідного села в березні 1944 року Леонтія призивають до лав армії. Бойовий шлях розпочав орудійним номером у взводі 45 міліметрових пушок 449-го стрілецького полку 144 стрілецької дивізії.

 Дивізія у складі військ ІІІ-го Білоруського фронту стояла на обороні під Вітебськом і водночас готувалася до наступу на Вітебсько-Оршанському напрямі. Наступ розпочався 23 червня. Наступного

дня війська оволоділи Богушевськом, вийшли на оперативний простір і взяли напрям на захід. 28 червня вони вже були в Березині. При форсуванні ріки вийшов з строю наводчик , його замінив рядовий Гук. Ведучи прямий вогонь, він знищив декілька вогняних точок противника і в числі перших переправився на західний берег.

Після розгрому гітлерівців під Мінськом, 144 стрілецька дивізія отримала нове завдання – наступати на Вільнюс. Ввечері 8 липня тісно взаємодіючи з танкістами, підрозділи 449-го стрілецького полку ввірвались на товарну станцію, де накопичилось 8 ешелонів і понад десяток паротягів. Всю ніч йшов бій. Наші бійці безперервно стріляли по ешелонах, не даючи можливості їхати ворогу зі станції.

Леонтій Гук прямою наводкою підбив 3 паротяги і знищив більше десятка гітлерівців. Потім були бої на проспекті Червоної Армії, вулиці Шопена. Ворог ввів в бій танкові частини. Бої за місто прийняли затяжний характер. За 5 днів гарматою, біля якої наводчиком був Леонтій Гук, знищено 4 бронетранспортери, близько десятка автомашин і багато фашистів.

13 липня війська 5 армії, у складі котрої 144 стрілецька дивізія, в тісній взаємодії з танкістами завершили звільнення Вільнюса.

144 стрілецька дивізія за відзнаку в боях отримала почесне найменування Віленської. Сотні солдат та офіцерів були нагороджені орденами та медалями. Леонтій Гук наказом по дивізії нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Тривали запеклі бої на кордонах Східної Прусії. Надто жорстокий бій відбувся в прикордонному населеному пункті Жвіржгдайчяй. Ворог зосередив тут близько 30 танків, розпочав контратаку. Сержант Гук вирішив вивезти гармату на пряму наводку. Було підбито танк і два бронетранспортери.

17 липня дивізія вийшла на р. Шишупе,  по котрій проходив кордон зі Східною Прусією. Ворог не рахуючись з втратами, кидався в запеклі контратаки. Під час них  Леонтій Гук знову відзначився, підбивши 2 танки і 1 бронетранспортер. За цей подвиг наказом по військам 5 Армії був нагороджений орденом Слави ІІ Ступеня.

Наприкінці 1944 року фронтовий наступ на східнопруському напрямку тимчасово стабілізувався. Війська проводили перегрупування, запасалися боєприпасами, готувались до рішучого наступу Східної Прусії.

Наступ розпочався 13 січня 1945 року. Одного сніжного і туманного дня авіація не змогла підтримати наземні війська. Ця задача лягла на плечі артилеристів. Дивізія нанесла нищівний удар на пруське місто Гросс Скайсгіррен. Артилеристи на руках волокли свою сорокап`ятку, знищуючи на шляху не подавлені ворожі вогняні точки.

При прориві оборони противника в районі села Кнаулякен 13-15 січня 1945 року старший сержант Леонтій Гук прямою наводкою знищив 3 кулеметні точки і підпалив 1 танк. За цей подвиг указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року Леонтія Платоновича нагородили Золотим орденом Слави І ступеня.

Діючи південніше Кенігсберга, 144 стрілецька дивізія відбивала багато численні контратаки противника. 15 березня в бою за місто Крайцбург старший сержант Гук героїчно загинув. В школі №27 зібрано чимало матеріалів про героїчні подвиги нашого земляка. Похований у м. Клюгборк у Польщі.



До 70-ти річчя визволення міста Козятина від німецько-фашистської окупації.



Володимир Підгорбунський ( в центрі сидить 4-ий ліворуч) з розвідниками після визволення Козятина.
Офіцери 2-ого батальйону 19-ої гвардійської механізованої танкової бригади. 1945р.




Командування 19 гвардійською механізованою бригадою.1944р. В центрі командир полковник Гаврилов,ліворуч у шинелі підполковник зам. по продовольчій частині Дяченко, ліворуч нього комісар бригади ст. лейтенант Сергій, праворуч зам. командира бригади майор Баранов, праворуч начальник зв'язку бригади майор Кучерук Іван, позаду начальник штабу бригади майор Пузиров,  позаду командир артдивізії майор Олексій Добров та інші офіцери бригади.









Напередодні Нового року та 70-річної ювілейної дати з часу визволення Козятина від фашистської  окупації хочу розпочати свою розповідь  уривком з російськомовного вірша козятинця, залізничника, ветерана війни та праці Павла Іванченка








 У памяти предела не бывает.


Когда Казатин Вы освобождали,
В далёком сорок третьем декабре,
Торжественно мы Вам пообещали,
 Свой добрый след оставить на земле!
                    С тех пор Гвардейцы-воины Победы,
                    Оставив все домашние дела,
                    Кто может снова, каждый год к нам едет,
                    Итог увидеть мирного труда.
Как самых близких мы Вас вновь встречаем,
Давно уже немногих и седых,
И вместе с Вами стоя замираем,
В честь памяти и мертвых и живых.
          С глубокой благодарностью , достойно,          
          За ратный и непостижимый труд.
          В делах своих и думах неизменно
          Казатинцы Ваш подвиг берегут.
За то, что край Вы наш освободили
И город и Казатинский район,
За то, что жизнь за нас Вы не щадили,
Шлём Вам сердечный  свій земной  поклон.

Все  рідшають та  рідшають лави наших визволителів, тих, хто звільнив Україну від  фашистських загарбників.  Вже лише одиниці з них приходять на зустрічі з молодим поколінням, щоб зі своїх вуст поділитися спогадами очевидця про ті жахливі, криваві події, що відходять в минувшину. Наш обов’язок  зберегти цю правду для майбутнього, тому що історію властиво сучасникам, наступним поколінням переписувати. Саме з цією метою я хочу поділитися з Вами автобіографічними споминами   визволителів нашого міста, що увійшла у книги, засоби масової інформації, котрі зберігаються в фондах нашого Музею історії міста.
В “Книзі пам’яті України Вінницької області”, що вийшла у світ в 1994 році зазначено, що окупація Козятина і району тривала два з половиною роки. Німецька окупація залишила глибокий, кривавий слід на козятинській землі. Були зруйновані не евакуйовані підприємства, пограбовані  колгоспи і радгоспи, установи і організації. Гітлерівці знищили, як стало вже відомо на сьогоднішній день в Козятині , понад 9 тис. військовополонених, 524 мирних громадян, в тому числі 56 малих діточок, 90 військовополонених Червоної армії, 48 військових моряків, 62 партизана та підпільника були страчені під час окупації  у Талимонівському яру. На Козятинщині було семеро  повішено , серед них Іван Сєрбін та Григорій  Кондрацький привселюдно на центральній площі міста . 3299 молодих,  дужих  людей краю  були вивезені до Німеччини у рабство, з них   16  людей  а , можливо, і більше по всім на той час трьом районам( сьогодні сучасна територія Козятинщини) загинуло від знущань і тортур ,  181 мешканця нашої козятинської землі  піддавали побоям і насиллю,  понад 355 мирних громадян загинуло під бомбами і снарядами, розстріляно 2624 чоловік. Всього загинуло, згідно архівних документів, в окупаційний період по всім трьом на той час районам  10 245 чоловік.  Ці цифри взяті в  книзі завідуючої архівним міським відділом Козятинської міської ради Зої Вільчинської “Наша історія”. Там також зазначено що по Козятину розстріляно 616 чол., загинуло 106 військовополонених, вивезено до Німеччини 778 чол.
Мешканці вул. Карла Лібкнехта(сучасна Грушевського). Весна 1942 р.Зліва направо - Віктор-?,у шапці вушанці Русакевич Стасік ( Стас) 1930 р.н , Замковий Олег Павлович !930 р.н.,дівчинка Павлюк Елеонора Григорівна 1937 р. н.,поруч старший брат Павлюк Анатолій Григорович- 1931 р.н.,крайній праворуч старший брат Замкового Олега - Віктор Павлович Замковий 1933 чи 1934р. н.Фото зробив німець-залізничник.(Передав киянин Анатолій Григорович Павлюк).
Наприкінці 1943 р. німці зосередили в Козятині великі військові сили. Крім залізничного вузла, тут знаходились склади військового майна і зброї. Підступи до міста були надійно блоковані. Та війська 1-го Українського фронту, зокрема 1-ої танкової армії ( головнокомандуючий генерал-лейтенант Михайло Катуков), розвиваючи наступ, наблизилися до міста і 28 грудня 1943 р. оволоділи ним. В боях за визволення Козятина відзначились піхотні і танкові частини, зокрема , підрозділи 67 гвардійського танкового полку під командуванням гвардії підполковника Івана Бойка. Першою в місто увірвалась танкова рота лейтенанта Бессарабова, який посмертно нагороджений орденом Леніна. За мужність і героїзм виявлені при звільненні Козятина Іван Бойко, Михайло Бушилов, Петро Грибалєв, Володимир Підгорбунський удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Сотні бійців і командирів нагороджені орденами і медалями. В кровопролитних боях за визволення міста  полягло понад 510 воїнів- визволителів, чиї прізвища висічено на гранітних плитах  меморіалу в районі ПРБ по вулиці 8 Гвардійській, згідно облікової карточки військових захоронень №270 станом на 23 вересня 1991 р.  серед яких 60   безіменні. Ще 56 прізвищ померлих від ран в військовому шпиталі під час визволення висічено на гранітній плиті  братської могили біля тубдиспансера  на ст.. Планова.
Пропоную , повернувшись в оригінальні джерела,  дізнатися, як визволяли воїни –танкісти наш Козятин.
Дослідник  визвольної  ходи Червоної Армії на Вінниччині Ярослав Бранько з обласного центру  , посилаючись на першоджерела , зазначає, що визволення нашого краю розпочалося в наслідок проведення  Житомирсько- Бердичівської операції.
 Особливо успішно вздовж залізниці діяли частини 8-ого гвардійського механізованого корпусу( командир генерал- лейтенант Семен Кривошеїн). Спроби ворога зупинити їхній наступ зазнали поразки. Аби прискорити рух на Козятин, із складу механізованих бригад корпусу були виділені 67-ий і 69-ий танкові полки. З десантом автоматників на танках вони вирвалися вперед. Впродовж ночі, долаючи опір фашистів, пройшли близько 30 кілометрів і вранці 28 грудня увірвалися в Козятин. Удар танкістів виявився настільки несподіваним для німецького гарнізону, що той довго не міг чинити організованого опору.  Танкісти не давали   ще довго опамятатися  ворогу, аби виграти час до підходу основних сил. Посеред дня у місто  вступили мотострілецькі і стрілецькі батальйони. Козятин було повністю визволено від загарбників. Та не все так просто було для наших танкістів-переможців.
 Ось , як описує бої за визволення Козятина   член військової ради І-ої танкової армії генерал- майор Микола Попель у книзі “ Дні в полум’ї”. Здобути Козятин з ходу нам не пощастило. На СП, обладнаному на південній околиці Білопілля, я слухаю розповідь про атаку наших військ, яка зазнала невдачі. Пориваючись вперед, танки прийняли бойовий порядок уже тоді, як почала діяти німецька артилерія. Ривок, ще один ривок і танки відкотилися назад.  Чорні ракети димною дугою крають  небо. Машини, розвернувшись широким віялом , ідуть на Козятин. Дедалі густішає дим від пострілів, чимраз щільніше стіна розривів.. Танкова атака знову захлинається. Німці міцно тримаються за місто. В ньому схрещуються шляхи на чотири сторони світу. Тут зосереджені величезні склади ( за даними розвідки їх не встигли вивезти). Через Козятин забезпечується всім потрібним Корсунь-Шевченківське угрупування. За цих же обставин ми мусимо, не гаячись, здобути місто. Прийнято рішення про нічний штурм. Увечері Підгорбунський  з кількома бійцями-розвідниками пробирається в Козятин, і звідти через рацію сповістив, що знаходиться в районі станції і спостерігає, як вивантажується багато  танків, вулиці забиті технікою… Удар по станції повинен завдати полк підполковника Бойка. Вже давно минув час, призначений для виступу, а полк ще не готовий,  тому що затримали доставку пального для танків.. Офіцери в полку звуть свого командира хитрий Митро. Неквапливий, вайлуватий Бойко був справді здатний на хитруваті вигадки, а тим паче, коли зривається корпусна операція аж на дві години. Танки підуть напрямки, залізничним полотном. Час надолужимо і прямісінько на станцію прибудемо, заявив командуючий 69-им танковим полком  підполковник Іван Бойко і рушив танками у темряві, гуркотячи,  по шпалах, по рейкам, попереду машина  з вимкнутими фарами. Німцям здаля здалось, що то паровоз. А коли збагнули, в чому справа, то вже було пізно. Танк старшого лейтенанта Філатова першим же снарядом влучив в ешелон з боєприпасами, ( за версією  керівника підпільної організації  “Залізничник” Івана Попова, то був вагон з   вибухівкою). На станції зчинилось щось страшне.
Саме сьогодні в музей принесли у дарунок досить цінну за змістом книгу  “Люки відкрили в Берліні” ветеранів – визволителів  нашого міста   полковника 20-ої гвардійської механізованої бригади Амазаспа Бабаджаняна, генерал-лейтенанта танкових військ Миколи Попеля, начальника штаба генерал-лейтенанта Михайла Шаліна, генерал-лейтенанта Івана Кравченка. Її  передав через маму  Галину Дахно з Києва Дмитро Дахно саме  напередодні  відзначення Дня визволення нашого міста  танкістами. Скористаюся нею і оприлюдню яскраво описані події тої історичної ночі та ранку.  … З самого початку виступу найбільший успіх мала права колона 8-го гвардійського механізованого корпусу 19-а та 21-а гвардійські механізовані бригади. Знищуючи на своєму шляху невеличкі ворожі  групи, 67-ий і 69-ий  гвардійські танкові полки 19-ої та 21-ої  гвардійських механізованих бригад, що наступали праворуч від залізничного полотна, за ніч перемістилися на 30 км і в 10 годин 28 грудня увірвалися в Козятин. Удар був настільки блискавичним, що великий ворожий гарнізон не встиг підготуватися до бою і зчинити організований опір. Танкісти вогнем і гусеницями  знищували гітлерівців, що   розгублено ганяли у паніці  по  місту. Опівдні в Козятин вступили мотострілецькі батальйони бригад. При звільненні Козятина гвардійці розгромили  великий ворожий гарнізон, знищили і захопили 3000 автомашин,  36 гармат, 110 мотоциклів, 146 вагонів з боєприпасами, 11 армійських продовольчих складів з паливом, речами та іншим військовим майном. Першою увірвалась в місто розвід група 19-ої гвардійської механізованої  бригади - два танка з десантом автоматників під командуванням старшого лейтенанта Володимира Підгорбунського. Розвідники діяли сміливо і відчайдушно. Увірвавшись в Козятин, одразу опинились на станції і захопили броне потяг, звільнили  підпалені  німецькими конвоїрами вагони з радянськими військовополоненими і мирними громадянами, котрих окупанти готували до відправки в Німеччину. Звільнені з полону люди брали зброю і вливалися в лави танкістів бити фашистів.  
За героїзм та мужність,  проявлені в боях за звільнення Козятина підполковнику Івану Бойко, старшому лейтенанту  Володимиру Підгорбунському, комдиву танкового взводу 69-ого гвардійського танкового полку лейтенанту Петру Гриболєву і механіку водію 69-ого гвардійського танкового полку старшині Михайлу Бушилову Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно звання Героя Радянського Союзу..”
В боях за місто Козятин та його околиці загинув 29 грудня  прославлений винищувач німецьких “тигрів” командир танкової роти старший лейтенант Георгій Бессарабов та  герой літніх боїв 1943 року Іван Калюжний, на околицях села Козятина  загинув в цей день  молодший сержант Борис Зільберг, дядько тезки -лікаря з Запоріжжя, загинув  Петро Калашніков.  Їх імена  та багатьох інших патріотів землі рідної висічені  разом з іншими загиблими на гранітних  плитах біля обеліску - меморіалу загиблим за визволення Козятина.  В цей день  пролив свою кров козятинець  Іван Васюков. Чимало визволителів пізніше  стали мешканцями нашого міста залізничників і краю, наприклад, визволяв Козятинську землю від фашистського супостата Михайло  Заярний та Василь Яворський, Франц Азінгловський і багато інших наших громадян.
Пам'ятник воїнам-визволителям, встановлений на ПРБ в 1967 р.
 Визволитель козятинець Михайло Заярний.

Мешканці міста залізничників вдячні усім, хто  захищав  і пролив свою безцінну кров, визволяючи важливий залізничний центр від фашистів.  Тому свідченням є доглянуті  пам’ятники на території міста, району, братські могили та  пам’ятні знаки на місцях трагічних подій.. Імена Героїв-визволителів присвоєні вулицям Козятина, установам. На фото памятник, який було встановлено ще у 1967 році  в районі ПРБ , на місці сучасного меморіалу. У 1982 р. встановлено памятник танк- ІС-3 на честь  танкістів- визволителів. Минулого року встановлено пам’ятник на місці страти  величезної кількості люду  на Талимонівці. Громадцкістю проводяться організаційні роботи по благоустрою території навколо  цього жахливого  місця.
Наші вітання усім ветеранам боїв та тилу, дітям війни, нащадкам великих воїнів, козятинцям зі святом звільнення , зі святом незалежності від окупаційного фашистського режиму!    З наступаючими Новорічними та Різдвяними святами всіх ! Будьте здорові і живіть у мирі!Запрошуємо бажаючих відвідати наш музей в центрі міста і чудовий Музей визволителів у школі-інтернат, щоб  якнайглибше  пізнати  70- річну минувшину нашого рідного міста.






Племінник загиблого визволителя, його тезка Борис Зільберг з Запоріжжя з дружиною Оленою біля гранітної плити, де висічено приізвище дядька  Бориса Зільберга.(Зверху  та внизу портрет визволителя в дитинстві)
  Визволитель  Анатолій Радченко( праворуч) з  с. Зозулинець з  побратимами по зброї саперами вищувачами танків 71-ого батальйону 15-ої штурмової інженерно-саперної бригади І. Котляровим та І. Пішвановим біля розбитого танка, березень 1944р..




Довідка про поранення в Козятині 29 грудня 1943 р. визволителя Івана Васюкова, в майбутньому мешканця Козятина.




 Визволителі- ветерани Василь Батченко,Костянтин Цибіногін, Анатолій Зарва  на зустрічі з мером Козятина Олександром Гвелесіані та ветеранською радою на чолі з Георгієм Акоповим.


Визволителі Козятина і учасники бойових дій під час Дня Перемоги на ПРБ біля памятника загиблим воїнам-визволителям.






Директор Музею історії міста Лілія Макаревич.






    


ГЕРОЇ ПРАЦІ КОЗЯТИНЩИНИ.

                             Андрєєв Євген Васильович                               
(29.12.1936-27.03.2011)
машиніст, Герой Соціалістичної Праці.

Народився  в м. Козятині в родині робітника-пічника Василя Івановича та уродженки поліського краю, з давнього  козацького роду - Євдокії Йосипівни. Зростав четвертою дитиною серед пяти братів і сестер. Батько загинув на фронті в 1943 р. Мама важко  занедужала, часто лежала прикута до ліжка. Дітям доводилось поєднувати навчання з одноманітною важкою працею по господарству.  В 1953 р. Євген закінчив семирічку (залізничну школу №6,  приміщення бувшої єврейської школи) і вступив до місцевого залізничного училища( на той час) №2. З 1955 р. оволодів професією машиніста , впродовж двох років працював кочегаром паротяга. У 1957 р. був призваний  в лави  радянської армії на Сахалін в окрему гарматну Червонопрапорну бригаду Верховного командування. Закінчив школу молодих сержантів, оволодів спеціальністю механіка- водія. Після армії у 1959 р. повернувся в рідне місто залізничників і в локомотивне депо. Здав успішно іспит на помічника машиніста, а у 1960 р. вступив до технікуму залізничного транспорту в Києві. У 1962 р. працював у Жмеринському паровозному депо. У жовтні  повернувся  у депо станції  Козятин , працював помічником паротяга. Через 5 років знову іспит, вже на право керування всіма видами залізничного транспорту: паротягом, тепловозом, електровозом. У 1968 р. молодому спеціалістові вперше довірили керувати самостійно тепловозом, а згодом і електровозом. За короткий термін добився значних успіхів в роботі. Один із перших підтримав ініціативу залізничників країни по водінню великовантажних потягів, виконував подвійні норми з перевозки вантажів. Був рекомендований, як передовик виробництва ,  делегатом ХХVII партзїзду в Москві. За сумлінну працю нагороджений орденамиТрудового Червоного Прапора,Знак Пошани, медалями За трудову відзнаку,Ветеран праці, у 1983 р. став Почесним залізничником
 а з 1985 р. Заслужений працівник  залізничного транспорту. В 1986 р. за високі досягнення в перевезенні вантажів Євгену Васильовичу присвоєно звання “Героя Соціалістичної праці” з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки “ Cерп і молот”. З  1992 р. Герой праці був  на заслуженому відпочинку. Захоплювався автосправою, любив природу, заміський відпочинок біля землі. Виростив разом з дружиною Тамарою Антонівною сина Юрія, котрий служив у Російському флоті. Похований  машиніст- герой  в с. Козятині.
Праворуч стоїть Герой Соціалістичної праці машиніст Євген Андрєєв.
    
  Гурик   Йосип Васильович 
(25.10.1925-31.12.2013р.р.)
голова колгоспу ім.. Леніна с. Махаринці
Герой Соціалістичної праці
Другий ліворуч в нижньому ряду голова колгоспу Йосип Васильович Гурик. Під час вручення перехідного Червоного Прапору за першість в районі по зернових.1974р.
Народився в селі Шарапанівці, що в Крижопільському районі на Вінниччині. У батьків подружнє життя не склалося, то ж їхніх четверо діток, мов на роздоріжжі, горнулися, то до тата, то до мами. А Василь Йосипович та Олена Леонтіївна, зморені нестатками та важкою селянською працею, своїх дітей змалечку призвичаювали до роботи, вірячи, що роботящий з голоду не помре. 
Закінчивши в рідному селі семирічку, Йосип Васильович пішов у місцевий колгосп трудитися біля коней, щоб татові допомагати. Беручкого хлопця невдовзі  призначили у причіплювачі, і він швидко подружився з технікою.
Коли фашисти захопили  нашу землю, батько Василь Йосипович, з іншими колгоспниками погнав на схід громадське стадо, взявши з собою й сина. Біля міста Олександрія погоничів наздогнали фашисти, відібравши кращу худобу для військових потреб. З рештою поголів’я селяни повернулися додому.
Набідувались за роки війни під окупантським чоботом. Березень 1944 року приніс не тільки весну у його рідну Шарапанівку а й звільнення від фашизму.
Батько й син пішли громити ворога і щасливими виявились їх фронтові дороги, бо з тієї смертельної бойні обидва повернулися живими, хоч тіла були понівечені слідами війни.
На фронті дужого сільського хлопця Йосипа Гурика, який  знався у техніці, призначили у танкову частину. Броньований кінь його екіпажу приніс визволення місту Яси, звільняв Румунію, Чехію, Угорщину та Австрію. Воював Й.В. Гурик і на Далекому Сході проти японських мілітаристів. Після закінчення війни п`ять років служив у армії, боронячи мирний спокій Вітчизни.
Про ратний подвиг Йосипа Васильовича красномовно свідчать бойові нагороди – ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни, два ордени «За мужність», медалі «За бойові заслуги» та «За Перемогу над Німеччиною». Сорок сім нагород у послужному списку Йосипа Васильовича Гурика, серед яких сім орденів.
Після служби солдатові-визволителеві всі дороги були відкритими, а він вибрав навчання у Верхівському сільськогосподарському технікумі, бо любив рідну землю. У технікумі освоїв спеціальність механіка.
Призначення отримав у Білопільску МТС. Роботою захопився, просвітку не мав, часто до півночі затримувався біля техніки.
Молода сільська красуня Неля Шеремет, яка працювала вчителькою української мови та літератури у місцевій школі, проникливим поглядом обпекла хлопцеві серце і незабаром вони одружились.
Черговою сходинкою у трудовій біографії Й.В. Гурика була робота завідуючим відділенням Самгородоцької МТС.
У 1959 році Йосип Васильович очолив відстаючий Махаринецький колгосп ім.Леніна. Голови колгоспу тут змінювалися мало не щороку, і Гурик став у Махаринцях 26-им керівником.
Це було своєрідне підняття «цілини». Швидкими темпами у господарстві велось капітальне будівництво, зміцнювалось технічне оснащення, підвищувалась продуктивність тварин і урожайність сільськогосподарських культур. Господарство стало незмінним лідером по всіх виробничих показниках. Високими урядовими нагородами відзначено цілу когорту колгоспних працелюбів, а керівника вшановано орденами Трудового Червоного Прапора, Знак Пошани, Жовтневої Революції. У 1973 році за високі виробничі показники Й.В. Гурику було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням Золотої Зірки Героя і ордена Леніна.
Понад 66  років у щасливому подружньому житті прожили Йосип Васильович і Неля Павлівна, народивши і виховавши трьох діток: Галю, Тоню та Володю. Допомагають виховувати онуків і  правнуків, котрі продовжують їхній родовід.
У 2010 році Йосип Васильович відзначив своє 85-ліття. Він – гордість нашої землі, хоч живе у Махаринцях тихо і скромно. Важкі минулі роки нагадують про себе хворобами. Але у нашого земляка велика сила волі і віра, які завжди є сподвижниками перемоги...


 



Іванова Яніна Григорівна 

(17.03.1930р.)

тваринниця, Герой Cоціалістичної Праці.


  Народилася в с. Красне на Козятинщині в родині селян Григорія Єгоровича – вихідця з Поволзьких степів, вимушеного під час голоду залишити рідні землі в пошуках ситнішого життя та Марії Павлівни – передової доярки місцевого радгоспу.
  Яніна зростала у працьовитій родині, змалку привчена з двома сестрами до селянської роботи. Допомагала мамі на фермі, доглядала за чисельним домашнім господарством. Коли розпочалася війна, дівчина закінчила лише 3 класи Самгородоцької школи. Батьки, що працювали біля худоби, були вимушені евакуюватись разом з господарством до Тамбовської області в Росію. Звідти батько пішов на фронт і вже не повернувся в рідну домівку, загинувши під час боїв на Курській Дузі. Після війни родина повернулася на батьківщину. З 14 років дівчина пішла працювати на ферму телятницею. У 22 – вийшла заміж за симпатичного місцевого морячка, що тільки повернувся зі служби на флоті й котрий одразу заполонив серце дівчини-трудівниці. Нетривале сімейне життя відібрала у подружжя оковита, довелося розлучитися. Господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні племінних телят, завдяки працелюбності місцевих трударів, швидко почало зростати. Незабаром Яніна обслуговувала вже 120 телят і давала щодоби на кожне теля по 1 кг. 35г. привіску. Свою роботу поєднувала з навчанням в Самгородоцькій вечірній школі. В господарство почали з`їзжатися гості з усіх усюд.
   У 1968 р. за вагомі здобутки у тваринництві Яніна Григорівна була призначена бригадиром молочно-товарної ферми відділку «Красне» бурякорадгоспу «Самгородоцький». У 1966р. за високі досягнення у сільськогосподарському виробництві удостоєна звання «Герой Соціалістичної праці» з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки. Обиралася депутатом Верховної Ради трьох скликань, працювала у комісії з сільськогосподарських питань.
  Час від часу підвищувала свій професійний рівень, ділилася своїм досвідом роботи на курсах підвищення кваліфікації в Києві.
  Яніна Григорівна проживає сьогодні у районному центрі, але не цурається землі. Майже все літо допомагає по мірі можливості сестрі, що проживає в рідному селі в нелегких сільськогосподарських роботах.
Праворуч Яніна Григорівна, ліворуч Герой Соціалістичної праці Микола Іванович Порхун.


 
 Павленко Дмитро Полікарпович
(06.10.1917- 19.03.1986 рр.)
машиніст, Герой Соціалістичної Праці




.    

Народився в с. Гальчин Бердичівського району Житомирської області.Після школи 15-річним юнаком опановував залізничну спеціальність в фабрично-заводцькому училищі станції  Званка Ленінградцької області в Росії. Службу в армії проходив з  1938 по 1946рік на Балтійському флоті. Був учасником  другої Світової війни, брав участь у Великій Вітчизняній та фінській войнах. Нагороджений медалями “За оборону Ленінграда”,За Перемогу над  Німеччиною у Великій Вітчизняній війні, багатьма ювілейними  медалями. Демобілізувався у жовтні 1946р. Трудову діяльність розпочав в паровозному депо м. Козятина машиністом, машиністом-інструктором паровоза, тепловоза, електровоза. В 1959 р. за видатні досягнення і високі показники у перевезенні великовантажних потягів за маршрутом Донбас- Карпати удостоєний звання Героя Соціалістичної праці. З 1972 р. і до кінця життя працював у Козятинському залізничному училищі майстром професійного навучання, передаючи  свій професійний  досвід майбутнім залізничникам.
Козятинці після смерті вшанували пам’ять Героя, увіковічивши його ім’я в назві одного із провулків міста залізничників та встановили меморіальну дошку на училищі , де працював машиніст. Похований він на центральному кладовищі  міста  Козятина.





Порхун Микола Іванович

(07.02.1928 – 01.04.1991рр.)

машиніст, Герой Соціалістичної Праці


Народився  в селі Демчин, Бердичівського району на Житомирщині. Трудову діяльність розпочав в 1946 році. Після закінчення Козятинського технічного училища  №5 працював помічником машиніста паротягу. З 1949 року – машиніст паротяга,  пізніше тепловоза, а  з 1963 року  - машиніст електровоза. В 1965 р. Микола Іванович закінчив Київський технікум залізничного транспорту.
 Передовик депо Микола Іванович Порхун виступив ще на початку дев`ятої п`ятирічки з цінною ініціативою,зобов’язавшись водити великовагові поїзди, ощадно витрачаючи електроенергію, за чотири роки виконати особисту п`тирічку.  Його ідею підтримали районний комітет Компартії України, управління залізниці. За його починанням  розгорнулося змагання за масове формування, володіння і безперешкодний пропуск великовагових поїздів у напрямку Донбас – Кривбас – Карпати. У цьому змаганні велику участь брали  локомотивні бригади, поїзні диспетчери відділку залізниці, працівники лінійних станцій, інших залізничних підприємств.
Ініціатор змагання з честю виконав свої зобов`язання, але на досягнутому не заспокоївся. Славними трудовими подвигами ознаменував Микола Іванович перші роки десятої п`ятирічки, самовідданою працею відповідаючи на вияв високої довіри партії та уряду. В 1971 році отримав звання кращого машиніста електровозу Південно-Західної залізниці, в тому ж році нагороджений знаком «Почесний залізничник»..
 За  вагомі досягнення у праці   в 1974 році  його було нагороджено орденом Леніна ,  удостоєно звання  Героя Соціалістичної праці, Заслуженого працівника транспорту . Пізніше, до 60-ї річниці Великого Жовтня, М.І. Порхун зобов`язався виконати дворічний план перевезення народногосподарських вантажів. Йому  і в цьому  передовому досвіді вдалося дотримати свого слова.
 Після виходу на пенсію  працював майстром виробничого  навчання в Козятинському СПТУ-17.



Пам'ятник на центральний алеї кладовища в м. Козятині.


Пам'ятник Михайлу Грушевському (  автор- народний художник України Валентин Зноба. Відкрито 01 .11.2004 Президентом України  Віктором Януковичем)

            Поляки  на Козятинщині.

Багатовікова історія українського й польського народів складалася так, що на наших землях осіло і проживало багато поляків. Активне заселення центрального Поділля поляками розпочинається в 30-тих роках XV ст.., в наслідок польсько-литовських війн 1431-1433рр. Поділля було розділене на 2 частини, одна з них відійшла до Польщі-Подільське воєводство з центром Камянцем- Подільським, а Східне Поділля- Брацлавщина до Великого князівства Литовського. З 1566 р. Брацлавське воєводство з Королівством Польським та Великим князівством Литовським утворили єдину державу- Річ Посполиту. На Поділля спрямувався переселенський рух з етнічних польських теренів. У XV-XVIII ст.. на Правобережній Україні більше половини земель стали належати кільком десяткам польських та полонізованих руських родів - Замойських, Браницьких, Тишкевичів, Жевуських, Потоцьких, Любомирських, Сангушка, Конєцпольських, Мошинських тощо. З 1649 р. більшість земель Козятинщини належали воєводі Київському Янушу Тишкевичу, в тому числі і село Козятин
( на той час Гуйва).В цьому ж році він помирає і спадок переходить брату Мартину, той в свою чергу передав село Козятин і Білопілля Миколі Тишкевичу, пізніше стає володарем цих земель Емануель-Владіслав Тишкевич, який в свою чергу передає їх сину Миколі Стисалковському, а той сину Антоніо- генерал-лейтенанту Великого Литовського князівства. Надалі село  Козятин з Білопіллям та навколишніми селами переходить до власності Вінцентія- радника Великого Литовського князівства, котрий був одружений на  Марії-Терезії Понятовській. Не маючи дітей, він в свою чергу , передав власність двоюрідним братам  Габріелю, одруженому на Потоцькій та Гонорію. Пізніше власник Козятина Гонорій одружився на Теклі Богушевіч, а їхній син Фердинант одружився на Богужані Хоєцькій. Овдовівши молодою, Текля- мати Фердинанта, вийшла заміж за Ігнатія Петровського, який теж став власником Козятина. Після його смерті Текля втретє виходиь заміж за Владіслава Здзеховського. У 1808 р. видано Декрет сената і Козятин поділено між Фердинантом Тишкевичем та дітьми від останнього шлюбу Теклі. З 1808 по 1825 рр. село мало двох володарів, котрі його продають Тадеушу Рожнятовському за 450 тис. злотих, а той продає Маряну Васютинському, який приступає до володіння з 1 червня 1856р. і до 1917 року.
У 1911-1918 рр. побудовано в Козятині костьол, котрий був підірваний  місцевою владою у 1936 році. Відкрито  польську школу, яка проіснувала до початку 30-тих рок Сьогодні у Козятині функціонує новозбудований у 1995 р. костьол матері Божої Доброї Ради.



Тимко Паддура
Український і польський поет Тимко Паддура.

У 1871 р.  в    садибі поміщика - володаря с. Козятина Мар'яна Васютинського помирає український та польський  подільський поет Тимко Паддура (21.12. 1804-м. Іллінці- 20.09.1871.с. Козятин).Похований був у с. Махнівка(тепер Комсомольське). Відомий скульптор Володимир Бродський  на замовлення  Васютинського виготовив мармурове погруддя поету, яке  мало  бути  встановлено у Махновецькому костьолі ( на даний час доля скульптури невідома). Його ім’я носить Центр польської культури Козятинщини. З середини XVIII ст.. родина Падур займалася землеробством на нашій землі- Козятинщині у с. Сошанське. Батько Тимка рано помирає і родина переїздить до с. Мшанець, взявши його в аренду, а через деякий час купують будинок у Махнівці. Початкову освіту хлопець здобув від домашнього вчителя, згодом навчався у Іллінецькій школі, продовжив освіту у Вінницькому училищі, потім  у Кременецькому ліцеї. У 22 роки починає займатися літературною діяльностю, твори пише латинськими літерами, українською мовою. У 1825 р. написав козацьку пісню “Рухавка”  та  познайомився з декабристами, підтримував стосунки з декабристами у Махнівці , зокрема, з С.Муравьовим  та М.Бєстужевим-Рюміним ,за що перебував під слідством. Читав свої твори на спільному зібранні представників таємного товариства об’єднаних слов’ян. Тимко Падура мав хист не тільки поета, а і співака та музиканта. Виcтупав часто перед широким колом своїх побратимів-однодумців, високоосвічених, прогресивно налаштованих людей того часу. Багато подорожував по Україні, Польщі, досліджував і вивчав історію козацтва. Перевдягнений у “лірника”, записував і виконував українські пісні, прозвані  в народі  “україночками”. Намагаючись засвоїти українську пісенну традицію, вивчає український фольклор, переймається відродженням українського козацтва, відвідує Запорізьку Січ. Його найперші твори почали друкуватися у 1832 р. в польських часописах. Свою першу збірку творів поет видав у Варшаві в 1844 р. Записуючи, вивчаючи та поширюючи українську пісню  створив школу лірників, бандуристів, торбаністів. Писав не лише вірші, а і музику . Відомі його пісні- Лірник ,Запорожець, “ГетьманціДо Дніпра, "Пісняр..Брав участь у підготовці польського визвольного руху у 1830-1831 рр. і у самому повстанні. “

Бій під Махнівкою.

З 1430 р. великий князь Литовський Свидригайло за військові досягнення надав землі між Гуйвою та Гнилоп’яттю Каленикові Тишкевичу, в тому числі і Бердичів та Махнвіку., які передавались у спадок всім нащадкам. Наприкінці XYIст. Після чергової  навали татар племінник Федір Тишкевич відновив поселення і спорудив замочок на правому березі Гнилоп’яті. У 1611р. Махнівка згадується, як  “місто з замком, а син Федора , католик за віросповіданням заснував бернардинський монастир з костьолом, замість деревяного замочка побудував мурований. На свої кошти Тишкевич утримував не лише монастир з костьолом у Махнівці, а і кармелітів у Бердичеві  та ієзувітів в Києві.
  У 1648 р. під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Махнівка та її фортеці служили опорним пунктом для військ польської шляхти. У липні місяці тут зосередив свої війська князь Ярема Вишневецький, котрий протистояв повстанським загонам козацького полковника Максима Кривоноса. Козацьке військо на чолі з сином Кривоноса Остапом Кривоносенком та білоцерківським полковником Іваном Гирєю прибуло чисельністю близько 3-4 тис. осіб з-під Вінниці до  Махновичів( так звали сучасне с.Комсосмольське ) 2 липня, де завдяки підтримці міщан взяли його штурмом і звільнили від хоругв польських жовнірів воєводи Тишкевича та кількасот шляхтичів, котрі перебували у містечку. А от фортецю козакам зразу взяти не вдалось, а лише після захоплення монастиря бернардинів з гаківницями та гарматами, котрі козаки після захоплення розвернули у напрямку мурованої фортеці, зруйнувавши її. Тишкевич попросив допомоги у сусіда князя Яремія Вишневецього, щоб протистояти козакам. Той спішно приєднався з 18 хоругвами кінноти (1,5- 2 тис. осіб) до залишків місцевого війська Тишкевича, зчинивши гучний лемент для острашки, зі звуками труб і барабанів. Однак , козацьке військо, почувши про наближення значної підмоги , завчасно вивело полки з міста та отаборилося, прикрившись возами, між фільварками та садками. Зазнавши чималих втрат, війська козаків та польського князя, після тривалої нічної зливи припинили бій, відвівши війська на 15-20 км від місця події. Махнівка після тих боїв з 18 липня перетворилася у пустку, а околиці були повністю знесені. У 2002 р.з ініціативи головного лікаря РТМО О. І. Міклухи  неподалік від   місця побоїща було встановлено пам’ятник “Скорботний янгол”подільського скульптора Олексія Альошкіна, в знак примирення між польським і українським народами.
 Махнівка Потоцького, як повітове місто і  маленька Варшава.
Внаслідок спустошень і руйнувань Махнівка занепала і на початку XYIII ст.. стала належати трьома частками Антоні Міхалу Потоцькому, а четвертою князям Радзівілам, ім’я господарів котрих носило одне із сіл Козятинщини- Радзівилівка(тепер Велике), в якому проживає більша частина населення польського походження. Піднесення  Махнівки почалося в  другій половині XYIII ст… У 1767р. польський магнат Прот Потоцький, внук Антоні- Міхала, перетворив Махнівку у свою резиденцію. Він славився своєю освіченістю, володів всесторонніми здібностями, особливий хист мав до розвитку науки, промисловості, вкладав кошти у розвиток промисловості, науки і перетворив містечко у значний промисловий центр, де працювали голландські, англійські, французькі і німецькі майстри. Було відкрито 4 мануфактури панчішну, каретну, суконну, крохмальну .У 1791 р. Прот Потоцький запрошує без авансової оплати на ґрунти , що лежать за Махнівкою, голендрів-менонітів з правом вічного чинушу з дозволу  польського короля Саніслава Августа. Німці пригнали з собою червонястих корів голендерської породи, “гишпанських” тонкорунних овець, племінних коней  і вчили нас господарювати. В селі Флоріанівна, господар Валентій Абрамович, позбавлений маєтностей за участь у Польському  повстанні 1863-1864 рр., облаштував відомий  конезавод. В цей час було зведено чимало мурованих споруд, адміністративних приміщень та панських палат. З того часу Махнівка перетворилася в народі в Муровану або Камянку. Функціонували повітове училище та лікарня. З 1776 р. Махнівка стала масово заселятися людьми не на правому березі  Гнилопяті, а на лівому. Навколо неї виросли, знову заселившись, села –Бродек, Малий Бродек(тепер Бродецьке), Ясинівка, Пиківець,Рубанка, Пляхова, Мацьківці( тепер Безіменна), Молотківці, Осєчна, Фридрів(Тапер Тернівка), Жежелів, Богудзеньки(тепер Листопадівка), Юрівка, Куманівка, хутір Тучин ( Туча), Великий і Малий Вовчинець(сьогодні просто Вовчинець),, Чернявка
( тепер Чернички),Марківці , Глухівці, Медведівка, Мшанець, Пустоха, Югозівка, в народі  Юзефівка (тепер Йосипівка), Войнинці, Война,Вуйна ( тепер Перемога). З них лиш 15 осіло на старих згарищах, інші на нових. У 1793 р. Прот Потоцький заснував типографію, де друкували , крім підручників, книги своєрідного літопису родини Потоцьких, а пізніше, старообрядницьку літературу на декількох мовах. Типографія існувала до 1807 р. , а з 1802 р., після банкрутства Потоцького , власником її став купець С. Сєлєзньов. У 1791 р. на прохання Потоцького, король  Станіслав Август відновив магдебургію Махнівки і надав привілей на 2 річних ярмарки та 2-тижневі торги. Махнівка перетворилася  у мальовничу місцевість, набувши промислового значення і за спогадами очевидців нагадувала “маленьку Варшаву. 22 січня 1796 р. за Указом Катерини- IIМахнівка набуває статусу адміністративного центру, як повітове місто Брацлавського намісництва, а з 1797 р.- Київської губернії з затвердженим гербом. На початку XIXст. , після пережитого банкрутства, у 1829 р. Потоцький помирає у Бердичеві, похований у родинному склепі в Білилівці.
 Після двох нищівних пожеж у 1841 та 1863 рр. Махнівка занепала і з 1861 р. перетворилася із повітового у волосне містечко. З цього часу містечком володіє поміщик Мазаракі, Радзівілів позбавляють маєтностей за участь у польському  повстанні 1863-1864рр..
Сьогодні Комсомольською(сучасна назва села) сільською радою підписаний договір про співпрацю з гміною м. Старе  М’ясо з Польщі, яке стало містом- побратимом с. Комсомольського.


 Спогади про  рідне село Журбинці  Підпригорщука Миколи Петровича. 1938 року народження, мешканця с. Козятина.

                                      
Прочитавши уважно книгу «На розпутті Волині, Київщини і Поділля», написану односельцем Володимирем Петровичем Юрчуком разом з Бахоріним Г.Л. вважаю за доцільне поділитися своїми спогадами про моє рідне село Журбинці та доповнити його історію.
    Я, Підпригорщук Микола Петрович, народився в селі Журбинці 18 серпня 1938 року, в хаті побудованій моїм дідом Григорієм в 1905 році, бо на одному сволоку, що є в цій хаті було видовбано стамескою хрест і зроблено підпис 1905 р. У нас велика і багатодітна сім`я:
1) я, 1938 року народження 18 серпня;
2) брат Гріша, (1939-2011р.р.);
3) сестра Марія (29.051941 р.н.);
4) сестра Гання (25.02.1943 р.н.);
5) брат Василь (23.07.1945 р.н.).
    Батько - Петро Григорович (1912-1984р.р.) працював постійно шофером ПЧ-7, в армію його не призивали, бо мав броню. Мама – Тетяна Мусіївна (1915-1968р.р.) працювала в колгоспі, в ланці. Всі ми проживали на вулиці, що на сьогодні носить назву Зарічна. Хорошими нашими сусідами були Ярчук Леонід, його дружина Христина і дві дочки: Марія і Тетяна, які по сьогоднішній день проживають на вулиці проти бувшої нашої оселі. Слід додати, що з сусідами ми по сьогоднішній день підтримуємо теплі сусідські стосунки, не зважаючи на те, що уже минув 61 рік як наша сім`я переїхала жити в Козятин. На превеликий жаль, мої дідусі померли в 1924 року, а бабушка Меланія, по лінії тата, постійно проживала з нашою сім`єю на Зарічці, а друга моя бабушка проживала в Сестринівці, про що я більш детально скажу нижче.
    Хочеться поділитися спогадами про першу зустріч з німцями, які вступили на Журбинецьку землю. На вулиці спекотно, літо 1941 року, яскраво світить сонце і в одну мить через калітку, яка була між хатою і хлівом з`являється високої постаті німець з автоматом, в чоботях, що покриті пилом, заходить на подвір`я, що було перед хатою. Я хоч і був малий, але в пам`яті запам`яталося висловлення мами. Німець побачив, що коло неї аж троє малих дітей, а сестрі Марії, що була на руках у мами було коло двох місяців від роду, німець показав рукою, що діти маленькі і пішов в хату, де з-під припічка, що був коло печі з сита дістав і конфіскував курячі яйця, крім того, на лавці в хаті стояли три глечики з молоком. Він зібрав сметану, а нам залишив кисле молоко, не сказавши жодного слова покинув оселю. Почалася стрілянина і ми усі побігли до льоху, щоб сховатися в безпечному місці. Щоб врятуватися від пуль і благополучно дістатися до погреба наша мама видала нам по дві маленькі подушки кожному, які прикривали голову і наше обличчя, в цілому так було завжди коли починалася стрілянина аж до приходу Червоної Армії. Ми змушені були сидіти в погребі при освітленні керосиновою лампою, а очі їв їдучий дим від керосинової лампи, тому мама відкривала кришку(ляду) в погребі для провітрювання приміщення погреба, а коли закінчувалася стрілянина ми поверталися в хату. В хаті була піч, лежанка, тому ми в холодну пору року на них обігрівалися. В стіні хати, що була лицем до Козятина, у нас було маленьке віконце розміром з шибку і ми не раз спостерігали, як на станції Козятин знімався вверх стовп  полум`я коли при бомбардіровках бомби попадали в цистерни з горючим, а такі фейєрверки   були часто, особливо в темну пору суток.
Літом 1942 року я був з мамою присутній на вигоні коло школи, що розташована в центрі села Журбинець коли поліцаї проводили посадку на підводи дівчат для відправки в Німеччину на роботи. Весь вигін був заповнений молодими дівчатами, яким виповнилось 18 років, а також вигін заповнили батьки і проводжаючі. Відправку проводили спочатку в село Самгородок підводами, а їх було не менше десятка. На одній з цих підвод ми проводжали в рабство мою рідну тітку, а мамину рідну сестру – Олену Григорівну  Василишину(06.01.1924 – 30.06.2006р.р.). Зі слів тітки Олени  дівчат з Самгородка відправляли на станцію Голендри, де грузили в товарні вагони і відправляли в Німеччину, де по приїзду на місце роботи дівчат по декілька осіб передавали господарям, для роботи на їх фермах, де було багато великої рогатої худоби. Умови праці були важкі, робочий день починався вдосвіта, а закінчувався пізно ввечері, проживали окремо від господаря будинку, окремому приміщенні. Три дівчини, включаючи і нашу рідну тітку повинні були виконувати весь комплекс робіт по уходу за коровами, включаючи уборку навозу. Одного разу господар ферми побачив, що наша тітка Олена читає німецьку газету, він негайно змінив дівчатам місце проживання, зменшив пайок і поселив їх окремо разом з коровами на цілодобове прибуття при коровах. Крім того почав їх контролювати практично постійно, а коли німцеві стало ясно, що Червона Армія в 1945 році приближається до нього все більше і ближче, то німець зробив 3-ом дівчатам пропозицію, щоб вони разом з ним приймали їх їжу, зняв контроль над їхньою роботою і запропонував їм залишитися у них для постійного проживання. На такі умови дівчата не дали згоди і після приходу Червоної Армії вони були визволені з неволі і відправлені в товарних вагонах додому, на Україну. Навіть сьогодні в мене перед очима стоїть та мить повернення з неволі рідної тітки Оленки літом 1945 року, коли  я, мама і бабуся Меланія побачили що до нашої хати підходить дівчина  в одному платті з маленьким вузликом за плечима, з нижньою білизною, нам стало ясно, що до нас повернулася тітка Олена, чому ми були усі раді. Доцільно нагадати, що наш місцевий житель, який служив німцям в період окупації, а саме  Вакула Креденцер   відправив нашу рідну тітку в неволю в 1942 році. До речі, і по сьогоднішній день стоїть його хата першою справа при в`їзді в село Журлинці зі сторони Козятина. До цього слід додати, що його дочка Люба після закінчення війни вийшла заміж за солдата з Росії Аркадія, де вони побудувати хату з другої сторони дороги від батьківської хати і там проживали. Сім`я була дружна, але коли зять Аркадій узнав, що   його тесть при окупації в селі був поліцаєм, його ставлення до тестя змінилося на протилежне і він на нього затаїв злобу. Одного разу вони посварилися, а це було 1953 -1955 р.р. зять Аркадій рішив звести рахунки з тестем-поліцаєм. З мисливської рушниці він убив його за що отримав 5 років неволі. На сьогоднішній день про цей випадок нагадує тільки одна оселя, в якій вбив тестя-поліцая зять Аркадій, що проживав з своєю дружиною Любою.
За часів окупації в нашому селі на нашому подвір`ї стояв німецький обоз з різним воєнним грумом під каштаном, який своєю кроною прикривав наявність обозу. Незважаючи, що я був ще малий, під осінь 1943 року і не зважаючи на сходину обозу німцями з автоматами, коли охоронець був відсутній при обозі умудрився конфіскувати хороші фінські лижі які мали дві червоні полоси по краях, а посередині була жовта полоса. Не знаю для яких цілей я ще поцупив з даного обозу солдатський котелок, що був прикріплений внизу до воза. Лижі були добрі, практичні при експлуатації і на них катався аж до 1952 року, доки при спуску з горба вниз зламалася одна лижа, про що я дуже жалкував. Коли моя мама побачила весь товар, що я конфіскував з обозу дуже мене сварила і сказала, що за мої «дії» німці могли б нас обох розстріляти, коли б побачили, що конфіскував у них з обозу воєнний  вантаж. Нас Бог милував. Мама провела зі мною виховну роботу і добре мене провчила, дала прочуханки, щоб я не робив таких дій в майбутньому.
Хочу також поділитися спогадами про свою бабусю Ганну, яка проживала на Сестринівці і в 1943 році була поранена випадковою кулею в бедро. Я з мамою через день ходили до неї і мама робила їй перв`язку рани.
Щоразу при відвідуванні рідної бабуньки Анни я бачив, що на двоспальному ліжку лежали два солдати Радянської Армії, які були важко поранені. Чути їх стогін було постійно і це вказувало на те, що їм було дуже боляче. Крім того, вони лежали на матраці з соломою. Матрац майже наполовину був  залитий критий кров’ю червоноармійців. На превеликий жаль, їм не судилося вижити. І от одного разу при відвідуванні бабуні Ані я не побачив цих солдат. Ліжко було застелене старою ковдрою. Бабуня моя сказала, що солдати через важке поранення дуже багато втратили крові і тому повмирали. Дуже погано, що тоді ми не знали ні номера їхньої військової частини, ні прізвищ.
    І от одного разу навесні 1944 року, коли ми звернули з центральної дороги села Журбинець в яр, що веде на Сестринівку мені в очі запала постать німця, що був тільки в нижній білизні і стояв головою вниз. Цей німець знаходився в яру, з лівої сторони дороги, що вела на Сестринівку і невідомо чому він був там і в такому вигляді. Жителі села розповідали таку історію, що це він отримав таку кару за свої діяння, адже коли наші вершники до 30 осіб проїжджали по центральній вулиці села в сторону с. Дубових Махаринець, коли німці відступали в грудні 1943 року, бо були обстріляні з засади цим німцем, який обложився подушками коло хати Міши Гладунця, що була перекрита бляхою і вів прямий вогонь по вершниках з засади. Більшість вершників загинула і щоб його обеззброїти,  місце  його перебування  обстріляли з мінометів, при цьому німець, що убивав вершників був убитий і, очевидно, за це був наказаний навіть мертвий.
З настанням потепління, коли почав танути сніг, уже в 1944 році і побігли струмки, німця хтось забрав ,не відомо куди і хто.
Другий випадок теж заслуговує уваги, адже я був свідком коли останні німці відступали з села Журбинець, а це було напередодні Нового 1944 року. В той час я був у нашого дядька Дмитра Ільчука по лінії мого тата – Петра Григоровича (1912-1984р.р.), що мешкав у першій хаті за греблею ставка зліва, якщо дивитися на це зі сторони Козятина. По дорозі що вела в центр села рухалася самохідна артилерійська установка «фердінант», на борту якої сиділо до десятка німців, перебинтовані на обличчі, по руках, бинти були з великими плямами від крові. Це були останні німецькі солдати, що покидали село і це був кінець окупації села Журбинці німцями. 
На жаль лінія фронту аж до березня 1944 року проходила через села нашого району – Самгородок – Голендри – Перемогу і канонаду ми відчували ще довго.
В 1982 році наша організація проводила сантехнічні і спец роботи на об`єктах ферми села Вівсяники, а коло приміщення одного з об’єктів лежала частина авіадвигуна від літака що був збитий німцями в 1943 році при їх відступу.  На вимогу жителів села, екскаватором розкопали місце трагедії, дістали останки пілота, його речі, а також вцілілу частину авіадвигуна. Пілота було поховано в селі Вівсяники з усіма почестями.
    Заслуговує уваги ще один епізод після відступу німців з нашого села. Це було навесні 1944 року коли на городі нашого дядька Дмитра, що мешкав коло ставу, солдати розробляли тушку корови, чи бичка, в надвечірню пору з’явився над селом німецький літак-розвідник (ми його називали рамою) і коли німецький пілот побачив на згаданому городі солдатів, то передав цю інформацію на аеродром своїм. І через 10-15 хвилин прилетів німецький літак почав скидати бомби, бомбити, перша була скинута на березі річки, а всі інші в напрямку де були солдати, декілька бомб попали в ставок. Слід додати, що в результаті такого бомбардування, а це було метрів 120-150 від нашої вулиці Зарічна, повилітало багато шибок, включаючи і у нас, скла не було, то в вікна вставляли малі подушки, щоб не поступав холод до хати. На березі нашої річки від бомбардування було декілька глибоких воронок, то пізніше в 1944-1945 р.р. люди там добували торф. Крім того в подальші роки уже після війни в цих воронках при розливі весною річки Роставиці залишалася велика кількість риби, яку жителі виловлювали. В зв`язку з тим, що декілька німецьких бомб було скинуто, але не попали в ціль, в ставку від їх воронок була глибина декілька метрів, купатися було небезпечно, то ми їх обминали і купалися в інших більш безпечних місцях.
Так було до 1952 року коли наша вся сім’я залишила село Журбинці і ми поселилися в збудовану в м. Козятині нову хату. Що було далі з цими воронками – я не знаю.
Жилося нам при окупації нелегко, нелегко було жити і після цього. Навколо руїни, не було ні доріг, ні техніки, щоб обробляти поля. Орали, запрягаючи в ярмо дві корови .
    Слід  ще згадати події перед приходом німців в наше село Журбинці. Як повідомляє нам автор книги «На порубіжжі Волині, Київщини і Поділля» Юрчук Володимир Петрович. 21 липня о 8 годині вечора 1941 року німці вступили на нашу Журбинецьку землю, а було це так – як казали старожили. Ця дорога, що йде з центру села в сторону Козятина по обидві сторони  вздовж обочин  була обсаджена високими деревами сокорами і за 150-200 метрів до виходу на автомагістраль Вінниця – Біла Церква стояла висока сокора. В той момент, коли німці йшли по трасі Вінниця – Біла Церква в районі коло повороту на дорогу, що веде в село Журбинці, була обстріляна автомашина з трьома людьми на борту. Загинув водій, учителька і ще одна особа , котрих встановити прізвища немає можливості.
На зустріч німцям, що йшли в село було направлено з району Дубових Махаринець чотири радянських  танки, які повинні були зупинити наступ німців, однак цього не відбулося, адже перший танк, що рухався на зустріч німцям був підбитий німцями і стояв коло кринички, що на березі яру, який веде в сторону Козятина від села. На превеликий жаль, ми, діти по 8-10 років, після війни пасли там корови, гралися в цьому танку і знайшли комсомольський білет, прострелений кулею і майже весь в крові, не пам`ятаю куди ми його діли, а жаль, можна було б встановити особу танкіста.
Другий танк теж був підбитий німцями і стояв на городі Василишиного Федора за хатою, що ближче до земельної ділянки Василининого Степана Мартиновича. Це приблизно 10-15 метрів від дороги, що йде в сторону села Каролівка від центральної вулиці села.
Третій танк німці підбили в самому центрі села, танк горів і в ньому живцем було знищено трьох членів екіпажу. Як розповідали очевидці, німці нікого не підпускали з жителів до танка, стояли крики про допомогу, танкісти голосили довгий час, але допомогти їм не було можливості і після трьохденних мук, страждань танкісти померли , були поховані на цвинтарі села. Четвертий танк був підбитий німцями і стояв на горбу за першою хатою в селі Сокілець,  при в`їзді в село по праву сторону, якщо дивитися в напрямку Козятина зі сторони Журбиненць. Як видно з усього, перші дні війни для солдат були важкими,  вони гинули , знищувалася  техніка, люди.
     Заслуговує на увагу спогад про дуже сувору зиму 1943-1944 р.р., коли крім сильних морозів було багато снігу. По нашій вулиці, щоб пройти бойовій техніці, спочатку необхідно було пройти  техніці по розчищенню снігу, а його було по рівень стріхи нашої хати. Щоб достатися до корови, що була в хліві з хати прийшлось прорити тунель, а я з криши хліва катався на санках. На межі садиби з нашими сусідами була глибока криниця у нас, з неї ми брали воду для всяких потреб. Глибина криниці - 25 метрів і зимою 1943-1944 року вона була завіяна снігом так , дякуючи сильним морозам, що вихід з неї перетворився в льодовий панцир, воду брати не було можливості. По воду ходили за метрів 120 до кринички, що була на березі нашої річки. Важко було нашим батькам нести воду двома відрами на коромислі і підніматися з берега річки наверх, з перепадом висот до 10 метрів. Вихід з такого положення було знайдено. Літом 1944 року, коли добре почало гріти сонце і стало на вулиці тепло, мій тато Петро Григорович з Козятина привіз 2-х пудову гирю, троса, дві 200 літрові бочки , розвели вогнище коло криниці, бочки заповнили водою, нагріли до окропу, вчепили трос на корбу, а на нього 2-х пудову гирю замість відра і почали кип`яток лити в криницю і 2-ох пудовою гирею пробивати льодовий панцир. Таким чином пробили льодниковий отвір  у криниці до води. Ця криниця і по сьогоднішній день наших бувших сусідів забезпечує прохолодною водою.
    Я був очевидцем, як в 1944 році уже літом двома танками проводилась операція по визволенню танка, який зимою 1943 року заїхав на город господаря коло млина для розвороту і загруз, бо там була болотяна місцевість. Це було по ліву сторону центральної дороги перед млином, якщо їхати в центр села зі сторони Козятина. Зима того часу додала  чимало роботи і лишнього клопоту багатьом людям і солдатам теж, бо було дуже холодно зимою, а також було дуже багато снігу.
Заслуговує увагу і те, що автор книги Юрчук В.П. (на сторінці 7) інформує читача, що в 1946 році під керівництвом В.К. Гончарова була проведена розвідка на берегах річки Роставиці. Я там був і все бачив своїми очима. На одній з автомашин була змонтована бурова установка, а інші автомашини були завантажені обсадними трубами невеликого діаметру (приблизно40-50 мм), а також іншими матеріалами. Один автомобіль був використаний, як лабораторія для дослідження грунту, взятого з свердловин. Це був автомобіль з закритим кузовом. Недалеко від автомашин був розташований шатер, який використовувався як спальне приміщення. Техніка була укомплектована пересувними електропідстанціями, що забезпечувало нормальне освітлення усієї території, де була розташована техніка. На одному з дерев`яних стовпів, що служив для освітлення ,було змонтовано динамік, з якого вдень  можна було слухати радіопередачі, а по вечорам слухати музику. Робітники експедиції по вечорам розмовляли голосно, було шумно, але зрозуміло, що вони обговорювали важливі питання. Також інколи вечором робітники експедиції  відпочивали, співали, після вживання спиртного. З нами, дітьми, вони не розмовляли, але на наші запитання відповідали, адже нас так цікавило усе, бо ми, діти, такого ще не бачили до цього часу.
    В 1946 році я пішов в 1-й клас Журбинецької школи. Моєю першою учителькою була Ільчук Надія Мусіївна. В старших класах навчалися хлопці і дівчата, яким було понад 14-16 років, ми їх називали переростками. Перше фото з учнями нашого класу, з нашим класним керівником – Ільчук Надією Мусіївною було зроблено в 1950 році, на день 1 травня. На жаль, за такий довгий період, що пройшов з того часу, я багатьох однокласників забув прізвища і імена, а за останні роки мав зустріч з однокласником  Ільчуком Григорієм Антоновичем і Ходюк Оленою. Навчатися всі бажали, бо це потрібно для подальшого життя. Був дефіцит зошитів, підручників, а с приводу чорнила, то слід сказати, що це була речовина з бузини в чорнильниці, яку носили в плетеній торбині. На жаль, в перші ж дні навчального року 1946 р., я змушений був залишити навчання в школі, бо потрапив в халепу, адже по проханню своєї мами мав забрати від Янчуків, що жили на сусідній вулиці, батьківський велосипед, який батько позичав своєму другові і односельцю. Коли я пішов до Янчуків, щоб забрати велосипед дружина Янчука сказала, щ він в сараї стоїть і дала добро, щоб я його забирав сам, без її допомоги. Я пішов в сарай , побачив, що біля білої стіни стоїть велосипед ,ступив декілька кроків і провалився вниз, сильно вдарився рукою і  почав плакати.  Почула господиня Янчук і сказала, що  забула попередити про те, що  у льоху  відкрита ляда. Вона перев`язала мені руку і я, схлипуючи пішов додому. На щастя, в той час вдома тато був автомашиною, бо працював в Козятині, в ПЧ-7. Він швидко завіз мене до лікарні в місто Козятин, де поставили діагноз – перлом ключиці і поставили «біляче колесо», а на ключицю наклали гіпс. Деякий час я був в лікарні, а потім ще дома. До школи я почав ходити через 1,5 місяця. За цей час моєю учителькою була моя мама, Тетяна Мусіївна, за що я їй дуже вдячний, бо ази абетки я вивчав з нею, а потім перший клас закінчив з похвальною грамотою.
Надія Мусіївна – моя перша вчителька, я її дуже вдячний за її труди, допомогу, що вона робила для нас, щоб ми гарно училися і набули знань. Не слід забувати і те, що вона допомагала мені ,як індивідуальному учневі, коли я повернувся до школи після виходу з лікарні. Про неї у мене самі добрі і світлі відгуки, адже я з  нею підтримував зв`язок до 2008 року, і будучи в 2008 році, 6.04. на 60-ти річному  ювілеї братової Підпригорщук Людмили Андріївни, що мешкає з моїм братом Василем у Львові, я з телефонної розмови з онуком Надії Мусіївної, дізнався що вона померла в січні 2008 року. Нехай їй буде земля пухом і вічна пам`ять від мене, бо цього вона варта.
    Наша сусідка по нашій Журбинецькій вулиці Янчук Марія Леонідівна, 92 роки від роду має. Вона мешкає з сестрою Тетяною в селі, ділиться своїми спогадами про таке: з початку 1944 року, як нас звільнили від німців, то секретарем сільської ради була Надія Мусіївна Ільчук, а я робила в конторі колгоспу. Демчик Семен Григорович був уже призначений головою колгоспу, а контора була тут, де Микола Захарович построївся на садибі пана Чулаєвського, то ми всі робили книжки з мішків рудих, різали на листки зшивали і графили і заводили конторські книги. Дуже важко було працювати в цей час.
    По шостий клас я навчався в школі с. Журбинці, в попівській хаті, яка була розташована зліва по центральній дорозі що йде від клубу до центру села, а вище по вулиці від попівської хати на великих каменях були розташовані колгоспні комори для збереження зернових культур колгоспу «Передовик».На все життя запам’ятав випадки прослуховування радіо з детекторного приймача в хаті одного господаря, що мешкав по нашій вулиці. Повертаючись зі школи в 1949 році разом з однокласниками , ми заходили до помешкання цього дядька, звали його Михайло, і просили його, щоб він дозволив нам хоча б декілька хвилин надати можливість послухати радіо- Москву і Київ. Він нам дозволяв, і ми по черзі слухали в навушниках радіопередачі з Москви і Києва, переставляючи детектор з одного гнізда в друге, за що дядькові дуже дякували. Це була одна радіоточка на все село.
       Заслуговує шани і  поваги наш перший післявоєнний голова колгоспу «передовик» Демчик Семен Григорович, який з повагою відносився не тільки до фронтовиків, але й до усіх жителів села. Старався щоб люди мали можливість в млині змолоти зерно на муку, а соняшникове насіння на олію. Він завжди був веселий, любив жартувати, до кожного колгоспника знаходив підхід, ніколи не ображав жінок, які своєю працею допомагали виконувати планові зобов`язання колгоспу. Так, в 1947 році на зміну коровам, в колгосп поступив перший трактор з Харківського тракторного заводу, так трактор було віддано молодій жінці, яка успішно ним обробляла поля. Проживала вона теж по нашій Зарічній вулиці. Ми, діти, з великим задоволенням дивилися на цей трактор і трактористку, як вони обоє працюють, адже не треба було в ярмо запрягати корів і обробляти землю. В тракторі задні колеса були великими і мали металеві зуби.
    В 1946-1947 році через кліматичні умови, а також другі причини ми на своїй шкурі випробували, як можна виживати коли голод давить. Це були жахливі часи. Нас п`ятеро дітей віком від 9 до 2 років, одна корова, а їсти хотіли усі. Дякуючи моєму хрещеному татові – Швець Андрію Антоновичу – ми всі вижили, адже він по можливості старався нам допомогти чим-небудь. На той час для нас було дуже добре, коли мій хрещений тато давав нам сої, яку ми мололи в жорнах ручних, мама з молоком і мукою із сої готовила різні їстівні страви – ліпьошки, кашу, шліхту і т.п.
     В 2006 році ми, я, брат Василь з сім`єю вирішили відвідати своїх рідних в с.Журбинці, тобто сім`ю Козаченка Анатолія, адже  він ще й   є кумом для мого брата Василя. Після цього нам захотілося відвідати наших сусідів, де ми проживали до 1953 року разом з ними. При зустрічі з Янчук Марією, Тетяною і другими сусідами, котрі повідомили нам, що вона Гладунець Люба згадала випадок, коли ми після війни в 1947 році пасли корови коло ставу, на березі, біля  дороги до села Каролівки, то щоб забрати саме з моєї торбини ліпьошки, що мама клала мені для їжі, було придумано пастухами таке – мене посилали повертати корів до стада і в цей час вони опорожняли мою полотняну торбину, а я залишався без їжі, хоч я був самий менший серед пастухів.
    Не брезгали ми на той час і поживитися калачиками, які росли у нас на подвір`ї. Їли і макуху, яку добували у млині. Щоб якось допомогти нашій багатодітній сім`ї наша бабуня – Меланія разом зі мною, адже я був самий старший в родині, брала мене до себе в помічники і ми обоє босоногі вставали до сходу сонця і подолавши 7 км шлях в сторону села Малишівка (по нашому) – степ, ходили збирати колоски в полотняні торбини. Вдача нам не кожен раз посміхалася, адже одного разу, коли ми назбирали колосків повні торби, до нас під`їхав на коні обїздчик, мешканець нашої вулиці. На нас сильно насварився, і заставив опорожнити наші торби з колосками ,  на додаток  декілька разів вдарив мене по спині. Було боляче, але що було робити  коли збирати колоски було заборонено? З пустими торбинами ми повернулися додому і розповіли мамі цю історію. Пройшло багато-багато років і наш обїздчик, житель вул. Зарічної, в 2006 році при зустрічі зі мною чемно попросив у мене вибачення за цей інцидент. О так буває в житті.
    Життя було важке і непосильне, але ми з Божою допомогою вижили і це уже добре. Вчитися було важко. В 1947 році я навчався в другому класі і літом коли діти пасли корови, як ми говорили на дорозі Вінниця – Біла Церква, сталася велика трагедія  на нашій і сусідній вулицях. Із-за допитливості пастухи 9-12 років коло дороги найшли  великий артилерійський снаряд часів В.В. війни і вирішили подивитися що буде з ним, якщо його кинути в вогонь, що і було зроблено. Снаряд взірвався і ті пастухи, що були поруч з вогнем були знищені на кусочки, як тіла так і одяг що був на них. Коли жителі села почули цей страшної сили вибух і стовп чорного диму висотою більш за сокори, що росли вздовж дороги, що вела на с. Журбинці, то почали усі бігти до місця трагедії ,щоб дізнатися, чи живі їхні діти. Коли люди підбігли до самого місця трагедії, то побачили страшну руйнуючу силу снаряда – кров, куски тіла дітей і т.д. Вибух був дуже могутньої сили і ніхто не зміг впізнати загиблої своєї дитини, бо то було страшно дивитися на скалічені тіла підлітків. Був великий похорон в селі, про що згадує наша бувша сусідка. Янчук Марія Леонідівна, адже в неї в день трагедії, що відбулася у двоюрідної сестри загинув її син, а в другої сестри дівчина. Три особи, що загинули були з вулиці Зарічної, з них одного хлопця хоронили окремо, бо його дуже сильно покалічило, а ті другого дня хоронили з батюшкою, почавши похорони з нашої вулиці і так до всіх заходили і хоронили разом, а на цвинтарі усім поставили хрестики. Хлопців – покійників було шість, а одна дівчина прожила ще 3-4 дні і також померла, після такої трагедії, що спіткала мешканців села.
Однак, наш земляк Швець Григорій Миколайович, що мешкає в м. Козятині дану інформацію доповнює такими даними , що Янчук Ольга була сильно поранена, її відвезли в Юзефо-Миколаївську лікарню на лікування, однак через 2 тижні, вона померла і була похована на цвинтарі с. Журбинець поруч з братскою могилою, де покоїлися останки хлопців, що загинули від вибуху снаряда. Всі померлі, що знищив снаряд були поховані на цвинтарі села, а саме:
1)    Швець Леонід Талимонів, 1939 р. народження;
2)    Василишин Анатолій Сакович, 1938 р.н.;
3)    Бенедикт Василь Іванович 1935, р.н.;
4)    Джерук Андрій Григорович 1936, р.н.;
5)    Юрчук Леонід Миколайович 1934, р.н.;
6)    Ходюк (Андрій )Григорій Андрійович, 1935 р.н.;
7)    Янчук Ольга Іванівна, 1938 р.н.
Хай їм буде вічна пам`ять від жителів села, а земля пухом.
Дай Боже, щоб це ніколи не повторялося.
В доповнення до цієї трагедії слід додати таке: після вибуху снаряду одна з корів що паслася там так перелякалася, що її знайшли на другий день під с.Малишівкою. На той час в день трагедії там пас корову мій однокласник Андрійчук Гріша, який був на відстані від місця трагедії хоч і далеко, але частково був контужений, тому в школі сидів на першій парті, щоб усе було чути, як учитель пояснював на уроках. Мій рідний брат Гріша на той час там пас нашу корову, але вона далеко відлучилася і він пішов її займати. Дякуючи Богу це його і спасло від цього лиха.
Нажаль снаряди і патрони 1945 року знаходили на полях, а також знаходили і в селі. Десь в 1947 році усе що залишилося після війни, воєнна техніка, снаряди, те що було зібрано і відправлено в місце призначення, або на металолом, або знищено в небезпечних місцях.
В післявоєнні роки мені теж приходилося пасти корову, яка нас рятувала від усіх бід, адже жити було важко.
В 1946 році я був першим в сім`ї, що почав ходити до школи, в 1947 р. в перший клас Журбинецької школи пішов мій менший брат – Гріша, а в 1949 році в школу пішла сестра Марія. Не було зошитів, підручників, приладдя, не говорячи про одяг і взуття, бо після 1945 року на села були накладені податки буквально на все, включаючи живність, дерева і т.і. Літом ми ходили босі, в школу ходили в туфлях, а зимою – в червиках, які нам тато привозив з Ленінграда.
Запам`ятався такий випадок, коли в 1950 році на 1 вересня треба було йти до школи, а у нас трьох учнів з нашої сім`ї не було що взути, вдягнути, не було зошитів, ручок і т.п. Ми усі в цей день повставали рано, а тата немає, бо ще не приїхав з Ленінграда, там він відвідував свого дядька Костюка Кирила Тимофійовича, який мешкав по вул. Мала Фонтанка, там і тато жив у них. Сонце світило ясно, а у нас на душі неспокійно, бо в школу немає в чому йти і з чим. Десь за хвилин 35-40 до початку занять в школі 1 вересня 1950 року ми ,школярі, побачили, що наш тато з мішком за плечима повертається додому. Нашої радості не було меж, бо ми за лічені хвилини з мішка конфіскували собі взуття, одяг і шкільні приладдя, включаючи і зошити , потім бігом побігли до школи на перший урок нового навчального року.
Нашій сім`ї жилося нелегко. Я і сьогодні бачу як живеться людям, але в той час було набагато гірше. Працездатне населення села працювало з максимальною віддачею, працювали до виснаги, зверх своїх людських можливостей. В 1951 році мама теж працювала в ланці, як ми називали, було важко, бо хворіла  на  порок серця, на це не звертали увагу ні працівники колгоспу, ні лікарі,  і в 1952 році її судили, за що дали 6 місяців примусовки. На той час вона не могла працювати на повну силу і свої людські можливості, то за неї в 1952 році відробляв примусовку мій менший брат Гріша, який їздив кіньми і виконував сільгоспроботи в колгоспі. Тато змушений був шукати вихід з такого тяжкого становища і знайшов – в 1952 році отримав дозвіл Козятинської міської ради на будівництво будинку по вулиці Щорса, 89. Не маючи грошей, на1 травня 1952 року тато, брат Гріша і я поїхали на свято в Козятин, а потім в цей день почали копати котлован під фундамент майбутньої нашої оселі. 2 травня ми закінчили копати котлован і частково закидали його камінням, а потім засипали піском, згодом усе було полито водою. Такий фундамент стоїть по цей час. За літні місяці 1952 року при допомозі 10-12 чоловіків які працювали разом з татом в ПЧ-7, були виконані роботи по улаштуванню стін хати зі шлаку, залитого молоком із вапна. І тут слід зауважити, що саме третій ярус опалубки нам прийшовся саме важче, бо приходилося працювати на підмостях на висоті до 2.5 метрів доставляючи матеріали на дану висоту.З Божою допомогою третій ярус по монтажу стін хати ввечері було закінчено, працюючі чоловіки дуже втомилися, і помивши руки були запрошені татом на вечерю, яку я особисто готовив з продуктів ,що були привезені  з с. Журлинці, а це свіжа риба в ропі, помідори, огірки, сало і т.д. На настил, що служив столом я в мисках подав юшку з цієї риби, що була в ропі, а також другі продукти. Яке ж було здивування і обличчя колег тата, коли вони попробували цю юшку, яку я наварив і мені сказав Бондарчук Павло: а ти сам цю юшку пробував?”. Відповідь була, що ні. То попробуй. Я попробував і мені стало дуже соромно, що після важкої праці я  їм подав дуже солону юшку. Тато вибачився за мене і колеги випивши по 150 грам спиртного почали їсти те, що було на столі. Бондарчук Павло – робітник будівельної бригади ПЧ-7 ще дуже довго згадував мені при зустрічі, чи скоро я буду готувати ще таку «смачну юшку». Мені ще й на сьогодні ніяково за «приготування»такої їжі. До осені тато встиг поштукатурити тільки приміщення кухні, а тому не було можливості усією сім`єю переїхати в Козятин на постійне проживання. На кухні тато і я учень 7 класу проживали до слідуючого року, а після закінчення навчання в Журбинецькій школі уся сім`я приїхала до Козятина, ми вселилися в нову оселю.
На жаль, восени 1952 року тата відправили на 1.5 місяці у відрядження в південні області для збору сільгоспкультури, а я ходив в школу №5, що була розташована на вулиці 8-Гвардійська. Сам собі готував їжу, сам  топив піч, аж до глибокої осені, а коли з відрядження повернувся тато, то ми піч топили по черзі, як і приготування їжі. Я топив піч ввечері, а то – рано, аналогічно готували їжу. Холодильником для нас служила кімната не оштукатурена, там ми зберігали продукти, які привозили з с. Журбинець. Весь цей час ми користувалися гасовою лампою і тільки в 1953 році хата була електрифікована.
 Пам`ятаю день похорону Сталіна,  коли в Козятині впродовж 5 хвилин усі паровози, що були в Козятині гуділи, звук був дуже сильний і тривожний, люди завмерли на місці де були на той час, деякі навіть плакали.
Цікаво нагадати, що на той час вулиця Щорса мала два паралельні шляхи для пішоходів і гужового транспорту, а саме коло нашої оселі одна дорога пролягала нижче другої на висоту, де автомашина ховалася. На сьогоднішній день по вулиці Щорса є одна дорога з твердим покриттям, це та що була на той час – вищою, а нижчої дороги немає, вона засипана землею і коло нашої хати і нижче, що веде до цвинтаря, замість нижчої дороги на сьогодні там ростуть фруктові дерева, а тротуар, як такий – відсутній. Таким чином наша вулиця Щорса в м. Козятині така ж широка й  по сьогоднішній день.
До речі, до школи №5 від нашої хати я ходив навпрошки, тобто по доріжці, що вела з вулиці Щорса прямо до НГЧ-2, бо на той час то було чисте поле. Не було ні вулиці Пархоменко, ні Свердлова.
Автор книги на сторінці 22 згадує про курган могилу, що частково збереглася і розташована на північному боці села Журбинці недалеко від дороги, що пролягає в сторону Роставиці с. Білилівки. В 50-х роках минулого століття висота цього кургану сягала 2.5-3 метри вище рівня землі, а її діаметр був коло 30-35 метрів, однак з роками курган могила все більше і більше зменшувала свої габаритні розміри під діями самої природи і втручання людини. Ходили слухи, що там поховані воїни, що захищали ці землі і були знищені ворогами, в першу чергу – татарами, яких було безліч, при набігах на наші землі.
На сторінці 75 автором книги згадується про бригадира дільничої бригади колгоспу – Юрчука Павла Герасимовича, про його трудовий шлях, що був нагороджений  Орденом Трудового Червоного Прапора. Доцільно хочу зауважити, що моя хрещена мама Юрчук Марина, що жила в шлюбі (біля клубу) з Юрчуком Петром Герасимовичем були для мене дуже добрими, адже коли я бував у них в гостях, то завжди вгощали мене  чимось смачним та ще й на дорогу давали. Дядько Павло був високого зросту і мав гарний вигляд. Він завжди питав як у мене справи, чим займаюся, як успіхи в школі. Він говорив щоб добре учитися , бо в житті це пригодиться.
У мене залишилися самі хороші спогади про учителя математики геометрії – Прокопа Кириловича Омельчука. До речі, до 80-ти річчя від дня його народження районна газета «Вісник Козятинщини» писала, що в його трудовій книжці один запис – прийом на роботу і другий – звільнення в зв`язку з виходом на пенсію. Газета інформувала читачів, що він також розробив теорему по геометрії. Марія Омелянівна, його дружина, у нас в школі викладала біологію, що також заслуговує похвали, адже нам давали глибокі знання, усе було пояснено зрозуміло і чітко, що і в житті пригодилося.
Мій рідний брат – Василь дуже гарно відгукується про свого учителя Бартона Трохимовича Підпригорщука, оскільки Василь, маючи 68 років ще працює на підприємстві і є одним із пенсіонерів і ветеранів праці, яких не відпускають на пенсію, бо вони потрібні на заводі, як висококваліфіковані спеціалісти по літаках.
    Автор книги ділиться своїми спогадами про своїх друзів, в тому числі Толіком Козаченком, який одружений з моєю двоюрідною сестрою Василишиною Тетяною Григорівною, що в даний час проживає в селі на Слободі. Велике сімейство Підпригорщуків, з ними підтримуємо теплі, родинні відносини, часто буваємо у них в гостях.
    Мій рідний брат Гріша, нині покійний, в 1985 році за свою працю в МПМК-45 був нагороджений Орденом Слави ІІІ ступеня.
    Декілька слів про себе.
В 1956 році я закінчив в Козятині школу №5. 
1956-1959 роки - навчання в Бердичівському машино- будівному технікумі по спеціальності – хімічне машинобудування.
1959-1962 роки - служба в Армії.
1963-1969 роки – навчання в Пензенському політехнічному інституті по спеціальності аналогічного профіля.
Маю 49 років трудового стажу, з них 26 років і 4 місяці на посаді головного інженера в місті Козятині. Працював в організації, яка виконувала сантехнічні  спеціальні роботи і займалася газифікацією сіл нашого району, в тому числі і Журбинець.
    Я дуже вдячний Івану Кириловичу Костюку, що в 2013 році після розмови з ним про наше рідне село Журбинці і свої висловлення щодо історії села я познайомився з автором книги, односельцем з села Журбинець – Юрчуком Володимиром Петровичем і з задоволення поповнюю матеріалами про село Журбинці.
    З великим задоволенням я і брат Василь, а також мій племінник Петро Підпригорщук, а також два сини мого брата Василя – Сергій і Андрій прочитали давно очікувану історичними матеріалами, розповідями про наше рідне село Журбинці, книгу, автором якої є наш земляк – Юрчуком Володимиром Петровичем, за що я мої рідні щиро вдячні автору книги і цікаву інформацію про історію і людей нашого рідного села Журбинці.
    До речі, 27 листопада  2013 року я отримав черговий номер нашої районної газети «Вісник Козятинщини», де на 4-ій сторінці журбинецький вчитель- пенсіонер, майстер на всі руки, особливо на виготовлення військової техніки, Анатолій Дзиґар повідомляє нас, що в 2013 році ювілей Журбинецько\ школи, адже їй – 170 років виповнилося 15 вересня і доповнює матеріалами по історії рідного села Журбинці. Крім того, Миколі Мусійовичу Купчику, заступнику голови райдержадміністрації наша районка на своїх сторінках розповідає про нього, як невтомного трудівника по виявленню історії Козятинщини і ним зібрані краєзнавчі матеріали про минуле кожного населеного пункту, що представляє великий інтерес для шанувальників історії рідного краю. Вважаю за доцільне повідомити номер службового телефону Купчика М.М. – 04342 -2-04-63. Крім того напрявляю Вам, Володимир Петрович, матеріал з районної газети про ювіляра – Купчика М.М., а також рідної школи.
    Вважаю за доцільне розповісти про події 1950-1952 років, коли наш колгосп «Передовик» почав ставати, так би мовити, «на ноги» і виходити з страшної скрути, що була спричинена війною. А саме, це розповідь про жнива. Пригадую такий випадок 1950-1952 років, коли проводили обмолот урожаю молотарками, яка не має можливості для самостійного переміщення. При допомозі трактора молотарку доставляли на рівну площину, куди звозили підводами в снопах зібраний урожай зернових культур. Від молотарки на відстані приблизно 15-20 метрів стояв трактор і від його коробки передач на валу був одягнутий шків діаметром не менше 500-600 мм і через ремінь передач приводило в рух молотарку, яку обслуговували не менше 10-15 чоловік. Важка була ділянка роботи – вивантаження снопів з підводи і їх передача наверх, на настил, де стояли робітники і брали з вил на свої вила снопи і передавали в барабан. При молотьби зернових культур біля молотарки і на її настилові зверху стояв стовп пилу від роботи молотарки. Після трудового дня практично всі робітники і робітниці, що працювали по обмолоту зернових, старалися змити з себе і пил, і піт від такої праці, а тому йшли купатися в став, адже на їх обличчях багато пилу. Вони були схожі на негрів, але не падали духом, бо додому інколи поверталися з піснями. А по вечорам молодь йшла ще в клуб на танці, які закінчувалися пізно-пізно. Декілька раз на тиждень в село «приїзжало», як ми казали, кіно. Для  нас дітей та й для дорослих це була велика радість. Але погано було те, що ми не мали грошей, щоб подивитися кіно. Деякі підлітки знаходили різні способи, щоб попасти в приміщення клубу, коли будуть крутити кіно. Вихід був знайдений. Коли починалося кіно і незабаром, приблизно через 5-10 хвилин, глох двигун передвижної установки. Кіномеханік змушений був подивитися в чому причина, йшов до передвижної установки, а тим часом підлітки попадали в приміщення клубу і вже була гарантія, що кіно вони побачать. В більшості випадків в бензобак установки насипали сіль, яка зупиняла двигун. Таких випадків було багато, але потім , щоб не було таких казусів кришку бензобака закривали на замок.
     Під осінь 1951 року, коли ми теж трохи «очухалися» від усіх негараздів, стали трохи «на ноги», бо тато отримував заробітну плату, як я пам`ятаю, 47 крб. в місяць, то почали обзаводитися не тільки курми але й купили порося, яке після довгоочікуваної годівлі, а це не менше як півроку, а той до року кормили, а потім кололи. Так було кожного року, але в в 1951 році нам не повезло, бо коли закололи порося, то сало посолили і упакували в мішки, які закріпили на сволоках в коморі, а м`ясо, в основному, тримали в ропі (розчині солі) або заливали свинячим жиром в каструлі, або глечику. Все ховали в коморі, яка була в нас. Однак коли рано ми поставали, то були здивовані тим, що комора закрита на замок, а коли ми відкрили замок і двері, то побачили на капітальній стіні був зроблений підкоп і усе, що було у нас від заколотого поросяти не стало. На жаль, і по сьогоднішній день ми не знаємо, чия це була робота, щоб нас залишити без свинини, яка на той час була для усіх нас край необхідною, адже що ми ще могли їсти, коли у нас була корова і десяток курей. Не слід також забувати, що на той час були великі податки на живність. Зарізав корову чи свиню – здай шкуру. В післявоєнні роки населення було обкладено не тільки великими податками, але й обов`язково треба було купувати облігації. Все це робилося, щоб якнайшвидше держава ставала на рейки будівництва нових об`єктів, реконструкції всього, що не було знищено війною. Наприклад, уповноважений села знав коли  тато отримував зарплату, то якщо тато ввечері приїздив з роботи з Козятина в село Журбинці і отримував зарплату, то на наступний день вранці приходив уповноважений і вимагав розрахуватися з усіма сумами різних податків і обов`язково примушував купувати облігацію на певну суму. В такому разі для сім`ї залишалося мізерні крохи від тої зарплати. Така методика відбирання від людей саме грошей була до 1953 року, коли після смерті Сталіна до влади прийшов Маліков, який частково скасував ці побори.
    В післявоєнні роки, а це вже в 1946 році, я до школи ходив через стежку по городі сусідів Янчуків, через кладку, що була прокладена поперек річки і далі по стежці, що вела на центральну вулицю села Журбинці. Так от ранньою весною 1949 року, коли річка вийшла з берегів і затопила всю пройму берега, нашу кладку знесло водою і тільки ми її бачили… До школи і в центр села потрібно було добиратися тільки через греблю біля млина. Для нас це було незручно, але мій тато знайшов вихід з  такого становища. І одного разу привіз з Козятина німецьку стальну шпалу довжиною не менше 9-10 метрів, яку всі гуртом сусіди і жителі нашої вулиці доставили на берег і уклали поперек річки, що дало змогу набагато скоротити шлях до центру села. Дана «кладка», як ми її називали, і досі покоїться, але під водою, бо весь берег залито водою аж до греблі ставка. Причому жителі нашої Зарічки були дуже вдячні моєму татові, Підпригорщуку Петру Григоровичу, за таку допомогу для всіх жителів Зарічки.
    Доцільно відмітити, що всі наші сусіди, а також жителі вулиці в ті роки старалися допомагати один одному і колективно організовували роботу по будівництву нових осель, підсобних приміщень. Люди були дуже дружні, з душею і совістю відносилися до проблем для їх вирішення.
    В 1947 році важко було виживати, адже не було хліба. Щоб не загинути з голоду жителі села не по одному, а групою із 2-3 чоловік вирушали в західні області України, щоб там закупити хліб. Їхали туди і назад товарними потягами, що було небезпечно, бо там були бандерівці, які при нагоді грабували селян, а також були випадки і вбивства. Однак Бог наших селян милував, бо таких випадків про що я писав вище не було.
    В післявоєнні роки народу СРСР, в тому числі і Україні, щороку на 1 квітня держава робила знижки на дешеві: перкаль, продукти. Знижки були в сумі, що становила декілька копійок, але люди були цьому раді, адже виживати в післявоєнні роки було дуже важко. В магазинах хоч і були продукти, але ціни кусалися. Так, я пригадую випадок, коли один житель похилого віку з села Журбинець, прізвище не пам`ятаю, декілька разів на тиждень ходив в Козятин продавати «півники» на палочках, які виготовляв сам із цукру і барвника червоного кольору. Такі «півники» ми із задоволенням вживали, коли нас пригощали наші рідні. Такі випадки були поодинокі, бо все було пов`язано з грішми, яких практично не було в жителів села Журбинці.
    В ті далекі післявоєнні роки наш колгосп «Передовик» крім угідь, що дало змогу вирощувати урожай зернових культур, мав землі для огородньої бригади, де вирощували овочі: капусту, огірки помідори. А також кавуни і дині. Огородня бригада була розташована за межами осель і землі селян на північно-східній ділянці, недалеко від дороги, що вела в напрямку села Білилівки. Ми, діти 10-14 років, проводили рейди двома групами на баштани, що вирощували там. Якщо сторож проганяв нас в одному місці, то в цей самий час в другому місці, з другої сторони, ми робили рейди щоб поласувати кавунами і динями, які там росли, мали немалі розміри і були дозрілі, щоб можна було їх вживати. Нас рятувало при набігу на баштанові поля те, що сторож був один, без собаки, а нас рятували наші ноги, бо все це робилося в дуже коротку мить – нарвали кавунів або динь і бігом тікали з цього поля. Потім в безпечному місці, уже в  селі, сідали і з насолодою споживали свіжі кавуни і дині. У нас не було жодного випадку, щоб ми залишали на баштановому полі члена з нашої групи, який по тій чи іншій причині не зумів утекти від сторожа. На баштани ходили тільки хлопці, бо дівчат ми не брали на такі рейди. Своїм батькам я ніколи не розповідав, що брав участь в таких рейдах, бо за такі дії від батьків отримав би добру взбучку.
                                           Відомі поляки Козяинщини.

Автор проекту Козятинського вокзалу- памятки архітектури XIXст. (1888- 1889 рр.), нажаль, вже знесеної дерев’яної церкви Вознесіння Господнього, побудованої на кошти залізничників, російський та український  архітектор, поляк за походженням  Валеріан Іванович Куліковський (1834-1910) .Його ім’я носить одна із вулиць Козятина.
 У с. Глухівцях народився Антоні Юрєвич(1838(-1841)-1868)-діяч польського повстанського руху 1863-1864рр.З 1862 р. входив до складу Провінційного комітету на Русі, організовував повстання на Правобережній Україні, був призначений повстанський диктатором Правобережної України. Після поразки повстання був арештований, зумів втекти з буцегарні  і виїхав за кордон. Там і помер.
 Гроза Венжик Сильвестр(1793-1849с. Безіменна ) – літературний діяч і публіцист. З 1834 р. володар частки с. Безіменного, похований у м. Махнівці.
Хоєцький Ян Непомуцен (1748-1816)-польський і громадський діяч, маршалок Махнівського повіту ( 1804-1816рр.)



До 25-ої річниці виведення військ з Афганістану.
Присв'ячуємо загиблим козятинчанам в Афгані.
Чернипко Олександр серед побратимів.



Cлава загиблим синам..
Слава тим, хто пройшов Афган..
( Слова з  авторської пісні)

15 лютого, саме на  релігійне свято Стрітення Господнього,  рівно 10 років тому були виведені останні радянські військові частини, що виконували свій військовий обов’язок не зрозумілої нікому, неоголошеної ніким і нікому  війни, що проходила з 28 грудня 1979 року  серед гірських ландшафтів жалюгідно бідної країни Афганістану.
167 наших воїнів- подолян   поклали свої голови  на чужій , такій непривітній, покритій висохлим пилом  та  камінням землі. Саме стільки загинуло станом на 1998 рік  у цій жорстокій десятилітній  війні наших синів та доньок. Про це можна дізнатися із книги підполковника запасу Анатолія Гончара “Чорний тюльпан”, котра вийшла з друку для увіковічення пам’яті  загиблих вінничан у цій безглуздій і нескінченній війні.  Саме  з цього видання і ми дізналися про наших загиблих  земляків Козятинщини, чисельність котрих збільшується щороку.   В книзі пам’яті по загиблим в  афганській війні значаться п’ятеро  загиблих військових мужів  землі козятинської від звичайного солдата до офіцера.
Наш обов’язок згадати їх імена і зробити усе можливе, щоб ніколи кров наших чоловіків більше не проливалася ні  в яких війнах.
Поруч з могилою моєї бабусі на центральному кладовищі  нашого міста ліворуч від центральної алеї височить з чорного габро пам’ятник,  з котрого дивиться на  світ проникливий, серйозний погляд  ще молодого красивого чоловіка у військовому  офіцерському мундирі  . Читаю напис
Герасимчук Сергій Аполонович  (1945- 1982рр.)”. Народився майбутній  підполковник, начальник політвідділу окремої мотострілецької бригади у м. Козятині. В Збройних Силах з 28 жовтня 1964 року. Закінчив Київське вище військово- політичне училище та Московську  вищу політичну академію ім.  Леніна. В Республіці Афганістан з травня 1981 р. Приймаючи 31 січня 1982 р. участь у бойовій операції, знаходився в одній з машин КП, який піддався нападу душманів. Разом з іншими офіцерами керував відбиттям атаки, показуючи приклад сміливості та рішучості. В цьому бою і загинув. За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоного Прапору ( посмертно).
На будинку по вулиці Винниченка , де народився сміливий воїн-відчайдуха  встановлено меморіальну дошку в пам'ять про загиблого- земляка.
Ще одну дошку встановили в свій час  воїни-афганці разом з родиною  на будинку по вул.. Грушевського загиблому  прапорщику , техніку групи обслуговування авіаційного озброєння, уродженцю міста залізничників  Комару Сергію Олександровичу ( 1950-1984рр.).
Там завжди лежать  червоні квіти, ніби краплини загубленого життя земляка. Сергій був призваний на дійсну строкову службу 18 листопада 1970 року Козятинським РВК. Після служби залишився в армії. Закінчив учбовий підрозділ і отримав військове звання “прапорщик”. Служив в багатьох гарнізонах на різних командно-технічних посадах. Відзначався дисциплінованістю, знанням військової авіаційної техніки, користувався повагою у командирів та товаришів. В республіці Афганістан з січня 1984 року. Служив у військовій частині в Кандагарі. Зарекомендував себе мужнім, ініціативним і технічно грамотним спеціалістом. Загинув прапорщик Сергій Комар внаслідок вибуху боєприпасів. Похований на військовому кладовищі в місті Бердичеві, де проживає родина. В Козятині залишилася  сестра Людмила та деякі інші  родичі.

В робітничій сім’ї  села  Козятина  19 жовтня 1953 року народився Шумбар Віктор Іванович. Як і всі юнаки закінчив сільську школу, був призваний Козятинським РВК на навчання у військове училище. З серпня 1971 року по липень 1975 навчався в Тамбовському вищому військовому авіаційному технічному училищі, потім по спеціальності бойове управління. Після училища служив штурманом в Грузії та в м. Багерово ( Крим).
  На війні в Афганістані  з січня 1983 року. Неодноразово брав участь у бойових діях.. Користувався повагою та авторитетом у командирів і товаришів. 18 січня 1984  капітан Віктор Шумбар загинув , виконуючи бойове завдання. Вертоліт, в якому летів земляк, збили душмани. За мужність, відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки( посмертно). Похований на батьківщині в селі Козятині 31 січня 1984 року..
Рядовий Чернипко Олександр Васильович  служив в Афганістані з 26 грудня 1983 року у військовій частині польова  пошта 93992 на посаді електрогазозварника. З честю виконував  свою роботу, мав чимало подяк від командування. 25 квітня 1984 року рядовий Олександр Чернипко, виконуючи бойове завдання, вірний присязі, загинув, проявивши стійкість та відвагу. За мужність , відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно). Похований 2 травня 1984 року на сільському цвинтарі с. Самгородок, звідки і був родом  хлопець. Там він у 1982 році і закінчив школу, вступив на курси електрогазозварників м. Калинівці. Після отримання спеціальності працював  зварником в Самгородоцькому радгоспі.  
Нещодавно ми дізналися ім'я ще одного загиблого в горах Афгану  бійця
Гуменюка Андрія Анатолійовича ( 1960-1980рр.). Народився юнак 23 травня в місті залізничників Козятині. Працював в транспортному відділі Карагандинського металургійного комбінату. На строкову службу був призваний 7 липня 1979 року. В Афганістані з грудня 1979 року. Неодноразово здійснював рейси а складі колон по перевезенню вантажів та боєприпасів за маршрутом Кушка- Кандагар. 10 листопала 1980 року, виконуючи черговий рейс, потрапив під обстріл заколотників. Автомобіль, на котрому слідував Андрій Гуменюк отримав пошкодження і загорівся. Бійцю вдалося вивезти його з колони  та під час гасіння пожежі в нього влучила куля снайпера. За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно) . Похований в м. Темір- Тау.
 Нещодавно ми, козятинці, вшановували лише п’ятьох загиблих на гірській афганській землі та сьогодні стало відоме ще одне прізвище  воїна, котрий поклав свою голівоньку на чужині. 
Плаче земля Самгородоччини ще по одному своєму синові. Оцинковану труну з тілом  гвардії капітана Сушка Олександра Миколайовича  передали  для поховання згорьованим  батькам Миколі Тимофійовичу  та Василині Опанасівні 30 грудня 1983 року.

Олександр народився у с. Голубочек на Житомирщині. Дитинство та юнацькі роки провів у відділку Красне, куди в 1957 році переїхали батьки. Потім  родина проживала у с. Самгородок.  Олександр мав хист до малювання, чудово писав портрети, пейзажі, але після школи вступив до льотного військового училища м. Василькова на Київщині.  Після закінчення учбового закладу був направлений  в спекотний Узбекистан в прикордонне місто  Термез за місцем служби м. Джаркурган. З 3 грудня  1979 року брав участь у бойових вильотах, призначається помічником начальника штабу по стройовій підготовці і кадрам. 30 грудня  гвардії капітан Олександр Сушко  помер від важкого поранення  , котре отримав під час виконання військового обовязку. Похований в с. Самгородок.  А допомогли дізнатися про  воїна – афганця Олена Федорівна Пацановська, що провела велику пошукову роботу і поділилася документами з  завідуючою міським архівним відділом Зоєю Вільчинською.  Архіваріус в свою чергу написала нарис про  хороброго воїна. Минулого року  Козятин і Самгородок відвідав його  син
Володимир Сушко, котрий сьогодні проживає у Ізраїлі. Подарував музею  оберег деревяний  хрестик, святу землю та свічки з Ієрусалиму  .


2014 рік оголошено в Україні роком учасників бойових дій в інших країнах  світу. Хотілось би , щоб  в ці дні  ніхто не був забутий, хто загинув ,  виконуючи свій військовий обовязок. Слава  загиблим синам  України..

                              Загиблі земляки в АТО.

                                                     

Ковальчук Віктор Євгенович
Лейтенант, командир взводу 80-ї окремої аеромобільної бригади. Загинув від смертельного поранення під час виконання бойової операції.
(08.12.1992 м. Козятин – 31.08.2014 с. Козятин)
 Віктор Ковальчук у п`ятому поколінні військовий.
Після 9-го класу Віктор  навчався в  Миколаївському суднобудівному училищі.    Хотів вступити до Львівської академії сухопутних військ і це йому вдалося. Потім з цього закладу його курс був перегрупований в Одеську академію. Віктор був дуже цілеспрямований, відчайдуха, жив постійно з жагою до навчання, спорту, до перемог.
Євгеній був в зоні АТО з 28 травня, а загинув 31 серпня в населеному пункті смт. Георгіївка Лутушинського району Луганської області. Причина смерті – несумісна з життям тупа травма тіла. Похований в селі Козятині. 
Як стало відомо, матеріальну допомогу, яку надала держава по смерті сина, мати Ірина та батько Євген передали пораненим військовим в зоні АТО.



Чорноус Володимир Михайлович
Старший лейтенант, командир зенітно- ракетного взводу роти вогневої підтримки військової частини А1778
(21.07.1988с. Панасівка – 19.07.2014 с. Козятин)
Володимир – фаховий офіцер Збройних Сил України. Народився в 1988 році в селі Панасівка Козятинського району. А вже через рік родина переїхала жити до с. Перемога. Володимира виховували бабуся та дідусь по батьковій лінії. Нині ні бабусі, ні дідуся вже немає в живих.
Хлопець дуже гарно вчився в школі. Був активним і цілеспрямованим. І вже у перший рік по закінченні навчання вступив до військового вузу  у Харківський  університет Повітряних Сил ім.Івана Кожедуба. З 2009 року проходив службу у військовій частині А 1778 в місті Ужгород. У загиблого військовослужбовця залишилися дружина Катерина та син Владислав.
Все, чого добився у житті – це ціною власних зусиль і старання.
Загинув в місті Луганську. Отримав проникаюче наскрізне вогнепальне кульове поранення голови. Похований у селі Козятині.


Шайдулла Хайруллович Камзінов

командир бойової машини у військовій частині В2830

(2.08.1975.-2.10.2014)

                                                                 




В чотири роки з батьками переїхав жити в село Зозулинці в родове обійстя діда і бабусі.

Володіючи казахською та російською мовою, він швидко освоївся в громаді, вивчивши українську. Одружений.  Двоє дітей. Син Едік — студент. Дочка Ілонка — учениця п’ятого класу місцевої школи. Дружина Тетяна. Батьки — вчителі . Переймався, як зорати, що посіяти, що продати. Спільні думки з дружиною за дітей з турботою про батьків… Його долоні — це звичайні сільські мозолі від повсякденної праці.

Напевно, він досяг би похилого віку. Втішався б онуками. Переймався б, як продати картоплю. Що дати дітям. Цього не сталось. Такий миролюбивий характер його родини враз обірвався війною.

13 серпня 2014 року прикликали у військкомат. Прибув своєчасно. Вся громада перейнялась його долею. Купили все, що необхідно. У подальшому — полігон, навчання, стрільби. На долонях — ті самі сільські мозолі від риття окопів, вогневих оборонних споруд. Війна — це надзвичайно тяжка праця.

Так склалась доля, що 10 вересня потрапив у пекло, облаштоване на землі (про що знає весь світ) із назвою ,,Донецький аеропорт”. Не дарма оборонців України  терористи нарекли ,,клонами”, винятково підкреслюючи мужність українських воїнів.

Саме там 2 жовтня 2014 року під мінометним обстрілом, ризикуючи власним життям з побратимами по зброї, намагаючись врятувати мирне населення, Шайдулла загинув від поранення не сумісного з життям




                                
Москалюк
Олександр Васильович
( 25 .02.1963 с. Верболози -14.10.2014 с. Вернигородок)
капітан  Національної гвардії.
                                                                    


Наш земляк  народився в селі Верболози на Козятинщині. Проживав з родиною в сусідньому центральному селі Вернигородок. Дружина Ірина – педагог. Працював адвокатом, захищав права і гідність  громадян України, земляків. Виростив сина Богдана, доньку Софійку, нещодавно  родина поповнилася щей  невісточкою. 7 серпня  був призваний до лав Національної гвардії, служив у військовій частині 3008  і направлений в зону АТО на неоголошену війну.  Олександр добровольцем пішов захищати свою батьківщину. Дружина просила залишитися. Він вирішив, що як досвідчений військовий там більш  потрібний . Адже  у зрні АТО гинуть молоді не досвідчені хлопці . Земляка збирали у дорогу всім селом,  необхідно було придбати надійні, дорогі засоби індивідуального захисту, військову екіпіровку.  Дружина захисника Вітчизни Ірина щиро дякувала  односельцям  і усім добрим людям, котрі долучилися до збору коштів. Сектор служби бійця було місто Сміла. Олександр  йшов на поміч  32- ому блокпосту у допоміжній колоні.
14 жовтня на Покрову раптом  звязок з Олександром перервався і чоловіка оголосили , як зниклого безвісти. Про смерть вінничанина стало відомо лише після того, як наші бійці відійшли до 31- ого блокпосту під супроводом сепаратистів. . Бійців  обстріляли із засідки  і знищили усі БТРи і вантажівки. В тому самому бою він і загинув, ставши 50-им вінничанином, який поліг на Донбасі .
Згадує  про той жахливий день заступник командира частини підполковник Віталій Шум :
— Під обстріл потрапили Збройні сили України, Національна Гвардія, десантники. Вижили лише двоє чоловік. Ще двоє безвісти зникли і двоє потрапили в полон. Обстрілювали важкою артилерією, ГРАДами, з танків, також були мінометні обстріли. Коли все закінчилося, ми намагалися вийти на перемовини з терористами, щоб забрати тіла загиблих побратимів. Але вони не йшли на контакт.
Син Олександра  Богдан Москалюк розповів, що існує друга версія того, як загинув його батько. Ніби батька викинуло із машини , і він ще був живий. Здійснив  комусь телефонний дзвінок і сповістив, що закінчилися набої і залишилось лише дві гранати.   Батько вбив ще двох терористів. Відважно та безстрашно вів бій з ними. Не здаючись! До останнього подиху.
Капітан Національної Гвардії Олександр Москалюк загинув 14 жовтня в бою під  м. Сміла на 32 блокпосту. До 27 числа його вважали зниклим. Військові побратими забрали Олександра, після того як домовилися із терористами, щоб ті дали можливість вивезти тіла загиблих героїв з поля бою...
Хоронили його всім селом, в останній день жовтня у Вернигородку. Під державний гімн під потрійним військовим салютом. В скорботі  по загиблому воїну родина, громада села, всі, хто його знав…

                                       Вічна память загиблим воїнам!


 Директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич






Немає коментарів: