Вельгус Юрій Григорович
(02.11.1966 - 03.01.2024)
Старший солдат. Сортувальник дільниці комплектування пайків, відділення комплектування штабу сухих пайків в/ч А 1329.
Народився 2 листопада 1966 року в с. Титусівка. Навчався в місцевій школі. Потім, здобував технічну професію у місті Вінниця, а згодом залишився там працювати на заводі. Останнім часом проживав у Козятині, працював на залізниці.Чоловік, що мав добре серце та золоті руки, любив займатись радіотехнікою, ремонтами, електрикою.
Вельгус Юрій Григорович був призваний на військову службу по мобілізації 29 вересня 2022 року, зробивши свій вибір справжнього чоловіка, оскільки мав внутрішню потребу бути там, де вкрай потрібен. Та війна, її наслідки підірвали здоров’я воїна, а зрештою – життя.
Помер 3 січня 2024 року вірний військовій присязі до останнього подиху. Чоловік, що любив свою країну, вірив у її майбутнє.
Похований Юрій на кладовищі в с.Титусівка.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Маринич Михайло Романович
(17.01.1982 – 07.01.2024)
Старший солдат. Стрілець снайпер 1-го механізованого відділення бойової машини 3-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти в\ч А 4472. Позивний "МОНГОЛ".Нагороджений: Медаллю "Захиснику Вітчизни". Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно).
.jpg)
Народився Воїн-герой 17 січня 1982 р. В Козятині. Закінчив школу №5 , в даний період КЗ «Ліцей №5 Козятинської міської ради Вінницької області». Вступив до Харківського залізничного університету. Працював у Козятинському Вагонному депо.
Під час АТО на Донбасі у 2014 році Михайло Романович став на захист нашої Батьківщини, звільнився у запас перед російсько-українською війною.Коли ворог розпочав широкомасштабну агресію на території України й захопив нашу землю 22 лютого 2022 року, добровольцем пішову військкомат. Воїна одразу відправили на передову в Миколаїв. Після поранення відновлювався у шпиталі. Одужавши, продовжив службу на Херсонському напрямку, де знову отримав поранення. Пізніше воював у Бахмуті, де після поранення та лікування відправили на ротацію.
Перебуваючи в рідній домівці знову захворів. Потрапив у шпиталь, але не дочекавшись звільнення, поїхав до хлопців на передову. Незабаром за станом здоров’я воїна-земляка звільнили з війська. В Козятині довелося продовжити лікування, а далі перевели у Вінницький шпитаталь.
Усе пережите на лінії зіткнення, втрата побратимів, психологічного гатунку травми, численні важкі поранення не пройшли безслідно. Наша громада і вся Україна осиротіли. У Михайла Романовича залишився батько – також учасник бойових дій, мама, сестра, дружина та діти.
Похований наш Захисник 9 січня 2023 р. на Алеї Слави центрального міського кладовища.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Завальнюк Роман Борисович
(06.02.1980- 07.01.2024)
Старший солдат. Старший навідник 1-го мінометного взводу, міноментої батареї в/ч А7339. Учасник АТО з 2015 року.
Позивний "ПИРІЙ".
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно).
Народився 6 лютого 1980 року в селищі Турбів, Липовецького району. Закінчив місцеву школу, згодом Заболотнянський сільськогосподарський технікум за фахом агроном. Після закінчення навчання працював за спеціальністю.У 2000 році переїхав в Непедівку та працював в агрофірмі «Світанок». Згодом знову переїхав до Козятина з дружиною.
З 2015 році Роман ніс військову службу в зоні бойових дій, в населених пунктах Маріуполь та Мар’їнка.Після того, як був демобілізований, повернувся знову на залізницю, але працював вже в Києві, потім в Українській Технологічній компанії у місті Козятин.
1 березня 2022 року був знову призваний на військову службу та проходив її у батальйоні територіальної оборони. Брав участь у бойових діях в районі міста Бахмут. З того пекла Роману вдалося вийти двічі. Артилерист, командир гармати, старший солдат, надійний товариш та побратим, здоров’я якого забрала війна, а, зрештою і життя.
У Романа залишилися дружина, син та донька. Похований наш Захисник на кладовищі села Непедівка.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Венгер Олександр Миколайович
(02.04.1984 - 20.01.2024)
Старший солдат. Стрілець – помічник 2-го відділення 2-го механізованого взводу 9-ої механізованої роти, 3-го механізованого батальйону в/ч А 4689 ЗСУ.
Народився 2 квітня 1984 року в селі Зозулинці, навчався в 4 школі. В 2005 році здобув освіту у Київському електромеханічному технікумі залізничного транспорту, проходив строкову службу в Національній Гвардії України. Працював в ПАТ «Укртелеком» електромонтером, пізніше електромеханіком. 7 лютого 2023 року Олександр був призваний до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання на півдні нашої держави, після чого військову службу ніс у Донецькій області.
Служив у званні старший солдат, стрілець – помічник 2-го відділення 2-го механізованого взводу 9-ої механізованої роти, 3-го механізованого батальйону військової частини А 4689 ЗСУ.
Помер 20 січня 2024 року у місці тимчасової дислокації підрозділу у населеному пункті Дробишево, Донецької області .
Олександр умів все і не цурався ніякої роботи, мав золоті руки, був надійним та добрим. Такі люди не йдуть безслідно. Вони залишаються в наших серцях, а імена їхні - вписані в історію новітньої України.
Похований Олександр на міському кладовищі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Стрекозов Андрій Анатолійович
(05.04.1972- 24.01.2024)
Народився 5 квітня 1978 року в селі Козятині. Навчався в Козятинській школі №1. Тривалий час працював за професією будівельника, оскільки до цього мав неабиякий хист та золоті руки. Напарником по роботі був його племінник.
На початку 2023 року став добровольцем на оборону держави, хоч і мав проблеми зі здоров’ям. Родина Андрія не хотіла відпускати його на війну, тому, що дуже хвилювалися за нього. Та він був справжнім чоловіком, з твердим характером, чіткими переконаннями та зі своїми баченнями.
Як би йому не було важко на війні, наш земляк ніколи не вдавався до подробиць. В повідомленнях рідним писав коротко: «Я живий».
Був двічі поранений, війна остаточно забрала здоров’я, а з рештою і життя Андрія. В буденному житті був звичайний чоловік. Любив свою роботу, яка доставляла задоволення. У вільний час міг порибачити, любив життя. На нього завжди можна було покластися.
Похований у с-щі Залізничне.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Народився 5 квітня 1978 року в селі Козятині. Навчався в Козятинській школі №1. Тривалий час працював за професією будівельника, оскільки до цього мав неабиякий хист та золоті руки. Напарником по роботі був його племінник.
На початку 2023 року став добровольцем на оборону держави, хоч і мав проблеми зі здоров’ям. Родина Андрія не хотіла відпускати його на війну, тому, що дуже хвилювалися за нього. Та він був справжнім чоловіком, з твердим характером, чіткими переконаннями та зі своїми баченнями.
Як би йому не було важко на війні, наш земляк ніколи не вдавався до подробиць. В повідомленнях рідним писав коротко: «Я живий».
Був двічі поранений, війна остаточно забрала здоров’я, а з рештою і життя Андрія. В буденному житті був звичайний чоловік. Любив свою роботу, яка доставляла задоволення. У вільний час міг порибачити, любив життя. На нього завжди можна було покластися.
Похований у с-щі Залізничне.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Мальчевський Ігор Прокопійович
(13.03.1971-19.02.24)
Солдат, навідник 2 – го гірсько – штурмового відділення 3 – го гірсько – штурмового взводу, 6 – го гірсько-штурмового батальйону, в/ч А1556.
Нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
-Народився 13 березня 1971 року в місті Нововолинськ,Волинської області. Там навчався в школі, по закінченню вступив до Нововолинського електромеханічного технікуму, далі в Тернопільську академію народного господарства де він здобув спеціальність облік і аудит. Працював за фахом. Одружився. Виховував обох своїх синів – Романа та Віталія порядними, чесними та відповідальними людьми.
Згодом переїхав в Козятин та почав працювати в Комунальному підприємстві «Центр первинної медико – санітарної допомоги Самгородоцької сільської ради».
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Ігор Прокопійович та його обидва сини, з величезною любов’ю до своєї землі, почали проситися на фронт.
В березні 2023 року Ігор Прокопійович був призваний до Лав Збройних Сил України. А з 18 – го на 19 – те лютого 2024 року, виконуючи бойовий наказ командира в/ч А1556 щодо переходу до оборони в смузі з розмежувальними лініями в районі околиць та самому населеному пункті Роботине, Пологівського району, Запорізької області, Ігор Прокопійович визнаний безвісти зниклим.
Мальчевський Ігор Прокопійович похований на міському цвинтарі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Панчук Андрій Олександрович
(26.05.1984 – 21.02.2024)
Механік – водій 3-го механізованого відділення - бойової машини 1- го механізованого взводу 2-ї механізованої роти в/ч А 4472.
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм ", медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).
Народився 26 травня 1984 року. Він виріс у мальовничих Махаринцях, ходив до місцевої школи. Коли став дорослим, пішов заробляти на хліб на сільськогосподарське підприємство «Гурівецьке». Пропрацював механізатором п’ятнадцять років. Одружився, разом із дружиною Валентиною народив і виховував сина Андрія.
Андрій розумівся на ремонті техніки, та це було не єдине його захоплення. У них було із сином одне спільне хобі на двох — риболовля. Кожну вільну хвилинку він намагався проводити із сім’єю. Жив своїм насиченим життям. А потім почалася повномасштабна війна.
У жовтні 2023 року Андрій Панчук отримав повістку. Так наш земляк долучився до лав Збройних сил України. Служив на посаді механіка-водія третього механізованого відділення бойової машини першого механізованого взводу другої механізованої роти однієї з військових частин. Минуло три місяці. Андрій разом із побратимами виконував бойове завдання біля Синьківки, що на Харківщині. І з ним обірвався зв’язок. Наш земляк вважався зниклим безвісти з 21 лютого 2024 року.
Майже два довгих місяці тривала остання дорога додому. 20 квітня 2024 року Козятинська громада прощалася зі своїм Героєм. Похований Захисник на кладовищі в с.Махаринці.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Куйдан Богдан Олегович
(17.12.1998 - 25.02.2024)
Сержант, командир 1-го відділення, 2-го взводу спеціального призначення, 3-ї роти спеціального призначення (на бронетранспортерах) 3-го батальйону, спеціального призначення в/ч 3057. Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно).
Богдан народився 17 грудня 1998 року в місті Козятин. У 2014 році закінчив навчання у Козятинському ліцеї №4. Далі вступив у Київський професійний коледж з підвищеним фізичним та військовий вишколом, де здобув фахову освіту за спеціальністю електрик.
По закінченню коледжу працював у Центрі забезпечення діяльності Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Київській області, де проявив високі ділові якості та користувався заслуженим авторитетом у колективі.
У 2016 році підписав контракт з Національною Гвардією України. З перших днів повномасштабного вторгнення брав участь у запеклих боях в Луганській області. Двічі отримав поранення, але щоразу після шпиталю повертався на бойові позиції до своїх. Надзвичайно відповідальний, завжди попереду з величезною ненавистю до ворогів України.
25 лютого 2024 року під час виконання бойових завдань, внаслідок штурмових дій позиції на території Серебрянського лісництва у районі населеного пункту Діброва, Сєвєродонецького району, Луганської області, отримав поранення, несумісне з життям. Куйдан Богдан похований на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Сержант, командир 1-го відділення, 2-го взводу спеціального призначення, 3-ї роти спеціального призначення (на бронетранспортерах) 3-го батальйону, спеціального призначення в/ч 3057. Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно).
Богдан народився 17 грудня 1998 року в місті Козятин. У 2014 році закінчив навчання у Козятинському ліцеї №4. Далі вступив у Київський професійний коледж з підвищеним фізичним та військовий вишколом, де здобув фахову освіту за спеціальністю електрик.
По закінченню коледжу працював у Центрі забезпечення діяльності Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Київській області, де проявив високі ділові якості та користувався заслуженим авторитетом у колективі.
У 2016 році підписав контракт з Національною Гвардією України. З перших днів повномасштабного вторгнення брав участь у запеклих боях в Луганській області. Двічі отримав поранення, але щоразу після шпиталю повертався на бойові позиції до своїх. Надзвичайно відповідальний, завжди попереду з величезною ненавистю до ворогів України.
25 лютого 2024 року під час виконання бойових завдань, внаслідок штурмових дій позиції на території Серебрянського лісництва у районі населеного пункту Діброва, Сєвєродонецького району, Луганської області, отримав поранення, несумісне з життям. Куйдан Богдан похований на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Вець Андрій Олександрович
(14.07.1984-02.04.2024)
Молодший сержант, виконуючий обов'язки командира 1 – го механізованого взводу 1 – ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону 41 ОМБР. Позивний "СМЕРЧ"
Нагороджений: "Грамота за 1 місце в міжнародних військово-патріотичних змаганнях, та за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обовязків, високий професіоналізм і самовідданість військовій справі у забезпеченні обороноздатності держави". "Грамота за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов'язків, високий професіоналізм і самовідданість військовій справі у забезпеченні обороноздатності держави, захист державного суверенітету та територіальну цілісність України". Нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм ".(посмертно).
Андрій народився в місті Козятин. Навчаючись у Козятинській школі №1 – займався спортом. Вивчав карате та дзюдо. Щоразу виходив переможцем зі змагань. По закінченню школи, у 2002 році проходив строкову службу в м. Вінниці, в\ч 3008. У 2005 році служив в органах внутрішніх справ у Козятинському Лінійному управлінні на Південно-Західній залізниці УМВС України на транспорті». Згодом, в 2006 році працював інспектором охорони в ПП «Охоронна Агенція Ніка», а в 2007 році переведений на посаду начальника зміни.
Далі, в 2008 році проходив навчання в Козятинському МВПУЗТ, на електромонтера контактної мережі. Та був прийнятий на посаду в м. Вінниця у БМП–392 за спеціальністтю: «електромонтер-лічильник по монтажу повітряних ліній високої напруги та контактної мережі по 3 розряду у виконробську дільницю №3, згодом переведений в дільницю №4.
Одружився, пізніше став татом. Любов та гордість за сина переповнювала його, він обожнював свого синочка - Тимура.
22 березня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Навчання проходив у Кіровоградській області. Після, в 2023 році пройшов відбір та був направлений на навчання до навчально-польового центру в Польщі. У змаганнях брали участь 4 команди різних караїн світу, а саме: Україна, Польща, Великобританія, Франція. Саме там отримав почесне І місце в Міжнародних військово – патріотичних змаганнях, за що отримав для своєї частини – 4 військові броньовані автомобілі "MaxxPro".
Повернувшись на Батьківщину – боронив Харківщину. Завжди проявляв себе як військовослужбовець, який знає що робити на полі бою, уміло керував та допомагав хлопцям, навіть бувши солдатом, за що був високо оцінений командуванням батальйону та в жовтні отримав звання молодший сержант та посаду командира відділення 1 взводу 1 механізованої роти. Біля населеного пункту Лиман виконував завдання на території іншого підрозділу. По успішному завершенню військової операції потрапив під артобстріл, де отримав поранення. Після госпіталю повернувся одразу до свого підрозділу з твердим переконанням пов’язати все своє життя з військовою справою.
2 квітня 2024 року Андрій загинув поблизу населеного пункту Осиковий Гай, Чугуївського р – ну, Харківська область.
Добрий, щирий, завжди усміхнений. Дуже порядним виховала його мама.
Вець Андрій Олександрович похований в с. Козятині на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
ХАРАКТЕРИСТИКА
Молодший сержант Вець Андрій Олександрович (Позивний «СМЕРЧ») з березня 2023 року був призваний по мобілізації до військової частини А4576, де займав посаду командира відділення-командира бойової машини 2 механізованого відділення 1 механізованого взводу 1 механізованої роти 1 механізованого батальйону.
За час служби показав високий рівень загальновійськової та бойової підготовки, здатність вірно та оперативно оцінювати обстановку в умовах бойових дій та приймати оптимальні рішення. Постійно вдосконалював рівень теоретичних військових знань та практичних навичок. Серед особового складу підрозділу завжди користувався авторитетом. Проявляв високий рівень організаторських здібностей. Відповідальний та дисциплінований.
Під час виконання бойових завдань зарекомендував себе, як професійний, освічений та самовідданий військовослужбовець, який в умовах реального бою здатний об’єктивно оцінювати бойову обстановку та обирати найбільш ефективні шляхи вирішення поставлених перед ним бойових і тактичних задач.
Починаючи з серпня 2023 року молодший сержант Вець А.О., брав безспосередню участь у бойових діях на території Харківської області, поблизу н.п. Петропавлівка. Так, отримавши бойове завдання взяти на себе командування оборонними діями на позиції ВП «Малюк», 13.08.2023 року, молодший сержант Вець А.О. від самого початку знаходження на позиції та найбільш ефективному розташуванні військовослужбовців на займаній позиції з урахуванням індивідуального бойового досвіду та вмінь кожного військовослужбовця. Знаходячись на бойових позиціях, молодший сержант Вець А.О., постійно залишався в перших рядах захисників бойових рубежів, беручи безпосередню участь у відсічі та стримуванні ворожих атак та штурмових дій противника.
Завдяки високопрофесійним діям молодшого сержанта Веця А.О. на бойовому рубежі оборони були відбиті чисельні атаки ворожих штурмовиків. Противник, який кількісно набагато перевищував особовий склад захисників України, 5 разів був відкинутий за лінію оборони та поніс безповоротні втрати живої сили у кулькості семи штурмовиків, більше десяти було поранено. При цьому молодший сержант Вець А.О. вжив всі можливі заходи для збереження життя та здоров’я українських військових, які поряд з ним захищали бойові рубежі оборони. Противнику так і не вдалося захопити бойову позицію, обороною якої командував молодший сержант Вець А.О.
Завдяки мужності та самовідданості молодшого сержанта Веця А.О., його високопрофесійним діям щодо організації та здійснення оборони ВП «Десна», ефективному використанню наявних на позиції вогневих засобів та боєкомплектів, особовий склад 1 механізованого батальйону протягом трьох тижнів мужньо тримав оборону, позбавивши ворога будь-якої можливості просунутись вперед. Ворог був змушений відступити, позиція ВП «Малюк» залишилась під повним контролем українських військових.
В подальшому, під час бойових дій поблизу н.п.Синівка, Харківської області молодший сержант Вець А.О. майже повністю перебував на бойових позиціях, беручи активну участь у відсічі російських окупантів.
Так, 25 жовтня 2023 року, заступив на бойове чергування на позиції ВП «Десна» молодий сержант Вець А.О. отримав бойовий наказ на ураження живої сили противника, а також ворожої бронетехніки. За час перебування на бойовій позиції молодший сержант Вець А.О., разом з іншими військовослужбовцями наносив успішні ураження живої сили противника, зриваючи штурмові дії та прикриваючи піхоту 1 механізованого батальйону 41 окремої механізованої бригади. З а час роботи розрахунку втрати ворога склали 4 загиблими, та більше з десятка поранених.
Того ж дня молодший сержант Вець А.О. самотужки вивів важко пораненого військовослужбовця з бойових позицій та доставив його до пункту евакуації поранених.
Молодший сержант Вець А.О. користувався повагою інших військовослужбовців, знаходився з ним у добрих, товариських відносинах, завжди був готовий прийти на допомогу, брав активну участь у підготовці новоприбулого особового складу, передавав свій військовий та бойовий досвід. Неодноразово молодший сержант Вець А.О. отримував подяку від командування 1 механізованого батальйону та 1 омбр за успішне виконання поставлених бойових завдань, був призначений тимчасово виконуючим обов’язки командира 1 механізованого взводу 1 механізованої роти 1 механізованого батальйону.
Протягом усієї служби у 41 омбр молодший сержант Вець А.О., беручи безпосередню участь у бойових діях з відсічі російської військової агресії проти України, неодноразово доводив свій високий професійний рівень, дійсний патріотизм, мужність та незламність перед ворогом.
ЗАСТУПНИК КОМАНДИРА
1 МЕХАНІЗОВАНОГО БАТАЛЬЙОНУ
ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ А4576
МАЙОР СТАНІСЛАВ БУТКОВ
04.2025
Чорний Олександр Вікторович
(27.11.1973-07.04.2024)
Кулеметник 1–го стрілецького відділення 3–го стрілецького взводу 2–ї стрілецької роти в/ч А 7337. Позивний «Чорний».
Олександр народився 27 листопада 1973 року в місті Козятин. Навчався в Козятинській 3–й школі, потім в Козятинському залізничному училищі, де отримав професію кухар – кондитер. Працював на залізниці, кухарем у вагоні ресторані. Одружився. Після скорочення продовжував їздити провідником.
На третій день війни - 26 лютого 2022 року був зарахований до лав Збройних Сил України.
Перше поранення отримав біля населеного пункту Павлівка – уламок ворожого снаряду зупинився у 2 – ох міліметрах від сонної артерії. Там і залишився. Далі знову передова і знову поранення - госпіталь. І знову на фронт.
Воїн з позивним «Чорний» надзвичайно відповідальний, завжди попереду з величезною ненавистю до ворога ішов до Перемоги.
07 квітня 2024 року під час виконання бойових завдань - поблизу населеного пункту Первомайське, Покровського району, Донецької області, загинув.
Ми втратили справжнього патріота, Героя України. На таких людях і тримається наша земля.Чорний Олександр похований на кладовищі в с.Козятині на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Черній Сергій Петрович
(21.09.1973 — 28.04.2024)
Старший сержант, головний сержант – командир 1 – го міномету мінометного взводу в\ч А—7085.
Нагороджений Указом Президента України від 14.07.2024 року № 465 орденом «За мужність» III ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Сергій народився 21 вересня 1973 року в нашому місті. Через деякий час родина виїхала в Рівне, згодом повернулись в Козятин. Сергій Петрович захоплювався столярною справою, відкрив приватний бізнес з виготовлення меблів, купив земельну ділянку і почав будувати дім. Все, що він робив, було досконалим. Все що він говорив і радив рідним і друзям, завжди були доречними та важливими.
19 липня 2022 року він був призваний на військову службу. Тоді й попросив своїх братів, щоб вони облаштували присадибну ділянку та посадити біля будинку садок. Сказав: я прийду буде мені якісь фрукти.
З перших днів служби хвилювався за побратимів, та робив все задля того, щоб кожен був повністю екіпірований. Його турбота охоплювала кожного, хто хоч один раз зустрічався на його шляху.
21 вересня 2023 року Сергію виповнилося 50 і брат поїхав привітати його з Днем народження. Скільки там він почув теплих слів за Сергія!
Побратими наввипередки говорили про чесноти нашого Героя та нагородили Сергія Петровича нагрудним знаком «66 – а окрема механізована бригада сухопутних військ». Сергій завжди знав, що робити у найскладніших ситуаціях. Для молодих воїнів він був ангелом охоронцем. Його оптимізму та рішучій налаштованості на перемогу по доброму заздрили всі. Розбити ворога — це була його основна мета.
А 28 квітня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Невське, Луганської області.
Поховали Сергія на алеї Слави міського кладовища з усіма почестями.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Куценко Сергій Юрійович
(29.08.1978-05.05.2024)
Сержант, командир 1-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ої піхотної роти військової частини А 4984.
Народився 29 серпня 1978 року. Зростав активною і допитливою дитиною. Захоплювався технікою й футболом, займався ремонтом приладів. Формувався , як особистість в гарній , дружній родині.
Закінчив школу №5, наше залізничне училище. Проходив строкову службу у Кам’янці-Подільському, в понтонних військах. Працював на залізниці в Козятині та Києві.
Він відмовився від броні та 23 лютого 2023 року був мобілізований. Останній дзвінок був 3-го травня 2024 року.
Воїна цінували друзі, співробітники, колеги за чуйність і людяність. Своїм двом синам передав у спадок ці високі людські якості.
Сержант Куценко Сергій Юрійович-командир 1-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ої піхотної роти військової частини А 4984, відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність, поблизу села Новомихайлівка, Покровського району, Донецької області від 5 травня 2024 року вважався зниклим безвісти. То був останній його бій.
Похований полеглий на міському кладовищі на Алеї слави.
Вічна слава Герою!
Корнійчук Максим Миколайович
(24.06.1990-12.05.2024)
Інспектор прикордонної служби 2 – ї категорії – кулеметник третьої прикордонної застави 2 – го відділу прикордонної служби прикордонної комендатури швидкого реагування 105 – го прикордонного загону імені князя Володимира Великого Державної прикордонної служби України.
Нагороджено: відзнакою «За оборону України»,орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Максим народився 24 червня 1990 року в нашому місті, навчався в 3 – й школі. В 9 років втратив батька. Мама виховувала двох синів сама. По закінченню школи - Вінницький транспортний коледж. Далі строкова служба у військах МВС. Після армії захотів навчатися далі і вступив в Полтавський коледж нафти та газу, працював в газовій компанії. Повернувся жити в Козятин та працював в Києві.
З 4 травня 2022 року був призваний до лав Збройних сил України та проходив службу інспектором прикордонної служби 2 – ї категорії – кулеметником третьої прикордонної застави 2 – го відділу прикордонної служби прикордонної комендатури швидкого реагування 105 – го прикордонного загону імені князя Володимира Великого Державної прикордонної служби України. Ніс службу на Чернігівщині а пізніше на Донеччині.
12 травня 2024 року в районі населеного пункту Первомайське, Покровського району, Донецької області, отримав поранення несумісне з життям.
Друзі та рідні згадують його як завжди усміхненого, справедливого, життєрадісного та закоханого у життя молодого чоловіка. Він багато мріяв і працював, був активним і енергійним. Він назавжди залишиться таким у нашій пам’яті.
Похований Максим на міському кладовищі на "Алеї Слави".
27 червня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на фасаді школи, де навчався Герой за адресою : м. Козятин, вулиця Степана Бандери №41. В урочистостях взяли участь рідні Максима Корнійчука, представники влади, військові та громадськість. На церемонії були присутні мама та брат загиблого, які отримали право відкрити дошку.
Вічна пам'ять Герою!
Хрищенюк Сергій Васильович
(25.10.1976-23.05.2024)
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Народився Герой 25 жовтня 1976 року в нашому місті. Навчався в 1 – й школі. Вступив в Житомирський автодорожній технікум. Працював в Козятинському міжрайонному управлінні газового господарства, навчався в Київському національному університеті архітектури й будівництва. Йому залишалося 1,5 року до закінчення університету, як помер батько. Сергій Васильович покинув навчання й повернувся додому. Працював в локомотивному депо, де він зарекомендував себе як людина слова і діла.
22 березня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Навчання проходив в населеному пункті Петрівка Кіровоградської області. Ніс службу у Харківській області. Але після одного з бойових зіткнень вважався зниклим безвісти, при виконанні бойового завдання у м. Вовчанськ, Чугуївського району ідентифікований і вважався загиблим 23 травня 2024 року. А 27 травня Сергія Васильовича було евакуйовано з бойової зони з документами, які засвідчували його особу.
У нього залишився син Ілля, який в цьому році закінчує школу, дружина, мама, тітки, дядько, племінники. У нього була велика та дружня родина.
Хрищенюка Сергія Васильовича поховано на міському цвинтарі, на Алеї Слави.
Щирі співчуття та низький уклін рідним!Жодні слова не зможуть зменшити біль від найбільшої втрати.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Сікора Богдан Вікторович(06.07.1994-27.05.2024)Солдат 95-ої окремої десантно – штурмової бригади, ВЧ А 0281.
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Народився Герой в нашому місті 6 липня 1994 року. Навчався в 4 – й школі та по закінченню школи вступив в наше училище, де отримав професію «провідник пасажирських вагонів» і втілюючи свою мрію в життя пішов працювати провідником Київського резерву.
Далі строкова служба в армії. Після армії пробував себе у різних галузях різноробочим і врешті - решт вирішив підписати контракт з Збройними Силами України та проходив службу у військовій частині А 1329. Захоплювався музикою та любив швидку їзду.
На початку 2022 року закінчувався контракт і Богдан мав намір повертатися додому, до своїх 4-х маленьких діток. Почалась широкомасштабна війна і він залишився в частині. Місяці тому проходив навчання під Житомиром в 95-ій окремій десантно – штурмовій бригаді, ВЧ А 0281. Звідти відправився на Лиманський напрямок. Після завдання, на яке він пішов востаннє, Богдан мав прийти у відпустку.
26 травня в районі населеного пункту Невське, Сватівського району, Луганської області отримав дуже важкі поранення, в результаті чого 27 травня 2024 року в лікарні помер.
Добрий друг, хороший товариш, турботливий онук, люблячий чоловік, відповідальний батько та справжній воїн, надійний побратим та люблячий син своєї землі. Сікору Богдана Вікторовича поховано на міському цвинтарі, на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Залевський Вячеслав Валерійович
(12.12.1999-30.05.2024)
солдат – стрілець роти вогневої підтримки у складі мінометного розрахунку. Нагороджено: орденом «За мужність» III ступеня,присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Вячеслав народився 12 грудня 1999 року в селі Пиковець. З перших днів його народження всі розуміли, що зростає справжній чоловік, впертість домінувала у його характері. Дуже любив тварин. У 7 років лікарі поставили маленькому хлопчику страшний діагноз – глаукома. Навчався в Пиковецькій гімназії на відмінно, поки в 5 – му класі не з’явився новий предмет – російська мова. Він відмовлявся її вчити. Весь свій вільний час з величезним захопленням вивчав історію України.
Активно займався спортом і мав великі досягнення, брав участь у змаганнях з інваспорту де здобув 4 медалі, але лікарі заборонили йому взагалі фізичні навантаження. У 19 років переніс дуже складну операцію. Йому поставили клапан.
Вступив в Вінницький державний педагогічний університет та навчався на факультеті « Історія. Правознавство». Підробляв офіціантом та з кожної зарплатні купував книги з історії України. У 2019 році приєднався до реконструкторського руху. Був учасником низки військово – патріотичних фестивалів, освітніх та меморіальних заходів, які проходили у різних куточках нашої держави. Як волонтер активно допомагав Центру історії Вінниці, брав участь у міжнародних, всеукраїнських, регіональних проєктах та виставках.
22 лютого 2022 року розпочалось повномасштабне вторгнення на нашу землю. Вячеслав 7 діб простояв біля військкомату, просив, щоб його зарахували до Лав ЗСУ. Відмовили, але записали у резерв. Не міг бути осторонь та пройшов курси парамедиків, працюючи адміністратором та офіціантом у Вінниці всю заробітну платню пересилав друзям військовим.
8 січня 2024 року добровільно записався до 12 – ї бригади спеціального призначення Національної гвардії України повідомивши це батькам, сказав: «Мамо не плач, я вибрав шлях воїна, пишайся мною». Навчання проходив в Бориспільському районі.
А 30 травня 2024 року солдат – стрілець роти вогневої підтримки у складі мінометного розрахунку на території Серебрянського лісництва у районі населеного пункту Григорівка, Бахмутського району, з позивним« Хміль», під час виконання бойового завдання, внаслідок скиду противником боєприпасу з БПЛА по позиції, отримав уламкове поранення несумісне з життям.
У Вячеслава залишились мама, тато та два молодших брати. Молодий, вродливий, щирий у всіх своїх вчинках та почуттях, завжди усміхнений, відважний та цілеспрямований, Вячеслав мав надзвичайно багато друзів та товаришів.
Він мріяв, щоб його Україна була вільною та незалежною і це не просто слова. Саме заради цього він поклав своє життя, свої мрії та сподівання, своє майбутнє!
30 травня 2025 року було відкрито на фасаді Пиковецької гімназії меморіальну дошку на честь нашого Героя - земляка Вячеслава Валерійовича Залевського.
.jpg)
Похований Вячеслав на кладовищі в с.Пиковець.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
ПИЛЯВЕЦЬ АНДРІЙ ДМИТРОВИЧ
(08.06.1982-11.06.2024)
штаб-сержант, стрілець-помічник гранатометника І-го відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти.
НАГОРОДЖЕНИЙ: медаллю «15 років Збройним силам України», нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, відзнакою МО України-медаллю «За сумлінну службу» ІІІ ступеня, медаллю «15 років сумлінної служби», медаллю «20 років сумлінної служби».
Народився герой 8 червня 1982 року в Козятині. Змалечку виховувався під опікою дідуся, який працював військовим інженером-автомобілістом і був авторитетом для хлопчика.. Навчався в школі № 6, по закінченні якої вступив у Вінницький залізничний технікум. Після І-го курсу пішов служити до війська. Проходив строкову службу у Гайсині та Вінниці. По її завершенні навчався у школі прапорщиків, а потім у Львівській академії сухопутних військ.
У 2007 році одружився на дівчині, яка також обрала для себе шлях військовослужбовця. Разом несли службу в військовій частині під селищем Озерне Житомирської області, та виховували донечку Юлю, яка ощасливила батьків своїм народженням у 2014 році.
Після повномасштабного вторгнення залишався на місці та ремонтував техніку для фронту. А 26 березня 2024 року був відправлений у Покровськ Донецької області, де його фронтове життя виявилося надзвичайно коротким. Рівно через 2 місяці, 26 травня, штаб-сержант, стрілець-помічник гранатометника І-го відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти отримав множинні поранення. Після чого, непритомного, його доставили у Дніпропетровський шпиталь та провели декілька надскладних операцій. Потім перевезли в Національний військово-медичний клінічний центр у Київ, і знову були операції. Але 11 травня його серце зупинилося.
Похований Андрій зі всіма військовими почестями на кладовищі селища Залізничного.
У с.Залізничному 9 вересня 2025 р.зібралися, щоб вшанувати пам'ять тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України. На боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки восьми її учням: Лукашуку Миколі, Дмитру Бондарчуку, Володимиру Павловському, Андрію Пилявцю, Віктору Розбіцькому, Олегу Слободянику, Віктору Тимощуку, Юрію Щербаку. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу. Педагогічний колектив, родини загиблих та підприємці підтримали ініціативу дітей. Почесне право відкрити меморіальні дошки надала родинам загиблих воїнів. Бо це наш спільний обов'язок і вияв глибокої поваги.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Лавровський Дмитро Анатолійович
(20.04.1990 – 20.06.2024)
Солдат самохідного артилерійського взводу, 2-ї самохідної артилерійської батареї, самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 4712. Нагороджено: орденом «За мужність» III ступеня, медаллю «Ветеран війни»,присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Дмитро народився 20 квітня 1990 року в місті Цесіс, в Латвії. Згодом переїхав до України. Навчався в Сестринівській школі, пізніше в Козятинському училищі. Потім – в Погребищі. Працював у місті Києві. Перед повномасштабним вторгненням працював у Козятинському вагонному депо.
28 грудня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Мав велику мотивацію стати в оборону своєї Держави, адже тут його дім і найрідніші - мама та діти.
20 червня 2024 року під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, від отриманих важких поранень помер у хірургічному відділенні населеного пункту Юрківка, Запорізького району, Запорізької області.
Без батька залишилось троє синочків та маленька донечка. Не вистачатиме Дмитра і молодшому брату, адже вони були більше, ніж брати - друзями, товаришами та підтримкою один для одного.
Дмитро похований на кладовищі в селі Сестринівка.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Дудін Микола Вікторович
(15.10.1984-20.06.24)
Солдат, стрілець аеромобільного відділення, аеромобільного взводу аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону в/ч А 2120.
Нагороджено: орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Почесний громадянин міста
Козятина (посмертно).
Микола народився 15 жовтня 1984 року в місті Козятин. Навчався в Козятинській школі №5. Закінчив Козятинське залізничне училище. Микола був майстром на всі руки, володів багатьма навичками, завжди був веселим та товариським.
Останнім часом Микола жив у Лопатині. Його батьки вже покинули цей світ та трьох своїх синів. А зараз з трьох братів залишилось лише двоє – Максим та Костянтин. Микола був старшим братом. Також у Миколи залишилась донька Крістіна, яку він дуже любив і піклувався про неї. Був дуже турботливим батьком та чоловіком. Сьогодні чотири роки, як померла його дружина.
24 лютого 2024 року Микола був призваний на військову службу. 19 червня була останнє листування з Миколою.
20 червня 2024 року – загинув, під час виконання бойового завдання в районі бойових дій біля населеного пункту Білогорівка, Сєвєродонецького району, Луганської області. Дудін Микола похований на міському кладовищі Алеї Слави.
Черній Сергій Петрович
(21.09.1973 — 28.04.2024)
Старший сержант, головний сержант – командир 1 – го міномету мінометного взводу в\ч А—7085.
Нагороджений Указом Президента України від 14.07.2024 року № 465 орденом «За мужність» III ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Сергій народився 21 вересня 1973 року в нашому місті. Через деякий час родина виїхала в Рівне, згодом повернулись в Козятин. Сергій Петрович захоплювався столярною справою, відкрив приватний бізнес з виготовлення меблів, купив земельну ділянку і почав будувати дім. Все, що він робив, було досконалим. Все що він говорив і радив рідним і друзям, завжди були доречними та важливими.
19 липня 2022 року він був призваний на військову службу. Тоді й попросив своїх братів, щоб вони облаштували присадибну ділянку та посадити біля будинку садок. Сказав: я прийду буде мені якісь фрукти.
З перших днів служби хвилювався за побратимів, та робив все задля того, щоб кожен був повністю екіпірований. Його турбота охоплювала кожного, хто хоч один раз зустрічався на його шляху.
21 вересня 2023 року Сергію виповнилося 50 і брат поїхав привітати його з Днем народження. Скільки там він почув теплих слів за Сергія!
Побратими наввипередки говорили про чесноти нашого Героя та нагородили Сергія Петровича нагрудним знаком «66 – а окрема механізована бригада сухопутних військ». Сергій завжди знав, що робити у найскладніших ситуаціях. Для молодих воїнів він був ангелом охоронцем. Його оптимізму та рішучій налаштованості на перемогу по доброму заздрили всі. Розбити ворога — це була його основна мета.
А 28 квітня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Невське, Луганської області.
Поховали Сергія на алеї Слави міського кладовища з усіма почестями.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Куценко Сергій Юрійович
(29.08.1978-05.05.2024)
Сержант, командир 1-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ої піхотної роти військової частини А 4984.
Народився 29 серпня 1978 року. Зростав активною і допитливою дитиною. Захоплювався технікою й футболом, займався ремонтом приладів. Формувався , як особистість в гарній , дружній родині.
Закінчив школу №5, наше залізничне училище. Проходив строкову службу у Кам’янці-Подільському, в понтонних військах. Працював на залізниці в Козятині та Києві.
Він відмовився від броні та 23 лютого 2023 року був мобілізований. Останній дзвінок був 3-го травня 2024 року.
Воїна цінували друзі, співробітники, колеги за чуйність і людяність. Своїм двом синам передав у спадок ці високі людські якості.
Сержант Куценко Сергій Юрійович-командир 1-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ої піхотної роти військової частини А 4984, відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність, поблизу села Новомихайлівка, Покровського району, Донецької області від 5 травня 2024 року вважався зниклим безвісти. То був останній його бій.
Похований полеглий на міському кладовищі на Алеї слави.
Вічна слава Герою!
Корнійчук Максим Миколайович
(24.06.1990-12.05.2024)
Інспектор прикордонної служби 2 – ї категорії – кулеметник третьої прикордонної застави 2 – го відділу прикордонної служби прикордонної комендатури швидкого реагування 105 – го прикордонного загону імені князя Володимира Великого Державної прикордонної служби України.
Нагороджено: відзнакою «За оборону України»,орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Максим народився 24 червня 1990 року в нашому місті, навчався в 3 – й школі. В 9 років втратив батька. Мама виховувала двох синів сама. По закінченню школи - Вінницький транспортний коледж. Далі строкова служба у військах МВС. Після армії захотів навчатися далі і вступив в Полтавський коледж нафти та газу, працював в газовій компанії. Повернувся жити в Козятин та працював в Києві.
З 4 травня 2022 року був призваний до лав Збройних сил України та проходив службу інспектором прикордонної служби 2 – ї категорії – кулеметником третьої прикордонної застави 2 – го відділу прикордонної служби прикордонної комендатури швидкого реагування 105 – го прикордонного загону імені князя Володимира Великого Державної прикордонної служби України. Ніс службу на Чернігівщині а пізніше на Донеччині.
12 травня 2024 року в районі населеного пункту Первомайське, Покровського району, Донецької області, отримав поранення несумісне з життям.
Друзі та рідні згадують його як завжди усміхненого, справедливого, життєрадісного та закоханого у життя молодого чоловіка. Він багато мріяв і працював, був активним і енергійним. Він назавжди залишиться таким у нашій пам’яті.
Похований Максим на міському кладовищі на "Алеї Слави".
27 червня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на фасаді школи, де навчався Герой за адресою : м. Козятин, вулиця Степана Бандери №41. В урочистостях взяли участь рідні Максима Корнійчука, представники влади, військові та громадськість. На церемонії були присутні мама та брат загиблого, які отримали право відкрити дошку.
Вічна пам'ять Герою!
Хрищенюк Сергій Васильович
(25.10.1976-23.05.2024)
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Народився Герой 25 жовтня 1976 року в нашому місті. Навчався в 1 – й школі. Вступив в Житомирський автодорожній технікум. Працював в Козятинському міжрайонному управлінні газового господарства, навчався в Київському національному університеті архітектури й будівництва. Йому залишалося 1,5 року до закінчення університету, як помер батько. Сергій Васильович покинув навчання й повернувся додому. Працював в локомотивному депо, де він зарекомендував себе як людина слова і діла.
22 березня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Навчання проходив в населеному пункті Петрівка Кіровоградської області. Ніс службу у Харківській області. Але після одного з бойових зіткнень вважався зниклим безвісти, при виконанні бойового завдання у м. Вовчанськ, Чугуївського району ідентифікований і вважався загиблим 23 травня 2024 року. А 27 травня Сергія Васильовича було евакуйовано з бойової зони з документами, які засвідчували його особу.
У нього залишився син Ілля, який в цьому році закінчує школу, дружина, мама, тітки, дядько, племінники. У нього була велика та дружня родина.
Хрищенюка Сергія Васильовича поховано на міському цвинтарі, на Алеї Слави.
Щирі співчуття та низький уклін рідним!Жодні слова не зможуть зменшити біль від найбільшої втрати.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Солдат 95-ої окремої десантно – штурмової бригади, ВЧ А 0281.
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Народився Герой в нашому місті 6 липня 1994 року. Навчався в 4 – й школі та по закінченню школи вступив в наше училище, де отримав професію «провідник пасажирських вагонів» і втілюючи свою мрію в життя пішов працювати провідником Київського резерву.
Далі строкова служба в армії. Після армії пробував себе у різних галузях різноробочим і врешті - решт вирішив підписати контракт з Збройними Силами України та проходив службу у військовій частині А 1329. Захоплювався музикою та любив швидку їзду.
На початку 2022 року закінчувався контракт і Богдан мав намір повертатися додому, до своїх 4-х маленьких діток. Почалась широкомасштабна війна і він залишився в частині. Місяці тому проходив навчання під Житомиром в 95-ій окремій десантно – штурмовій бригаді, ВЧ А 0281. Звідти відправився на Лиманський напрямок. Після завдання, на яке він пішов востаннє, Богдан мав прийти у відпустку.
26 травня в районі населеного пункту Невське, Сватівського району, Луганської області отримав дуже важкі поранення, в результаті чого 27 травня 2024 року в лікарні помер.
Добрий друг, хороший товариш, турботливий онук, люблячий чоловік, відповідальний батько та справжній воїн, надійний побратим та люблячий син своєї землі. Сікору Богдана Вікторовича поховано на міському цвинтарі, на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Залевський Вячеслав Валерійович
(12.12.1999-30.05.2024)
солдат – стрілець роти вогневої підтримки у складі мінометного розрахунку. Нагороджено: орденом «За мужність» III ступеня,присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Вячеслав народився 12 грудня 1999 року в селі Пиковець. З перших днів його народження всі розуміли, що зростає справжній чоловік, впертість домінувала у його характері. Дуже любив тварин. У 7 років лікарі поставили маленькому хлопчику страшний діагноз – глаукома. Навчався в Пиковецькій гімназії на відмінно, поки в 5 – му класі не з’явився новий предмет – російська мова. Він відмовлявся її вчити. Весь свій вільний час з величезним захопленням вивчав історію України.
Активно займався спортом і мав великі досягнення, брав участь у змаганнях з інваспорту де здобув 4 медалі, але лікарі заборонили йому взагалі фізичні навантаження. У 19 років переніс дуже складну операцію. Йому поставили клапан.
Вступив в Вінницький державний педагогічний університет та навчався на факультеті « Історія. Правознавство». Підробляв офіціантом та з кожної зарплатні купував книги з історії України. У 2019 році приєднався до реконструкторського руху. Був учасником низки військово – патріотичних фестивалів, освітніх та меморіальних заходів, які проходили у різних куточках нашої держави. Як волонтер активно допомагав Центру історії Вінниці, брав участь у міжнародних, всеукраїнських, регіональних проєктах та виставках.
22 лютого 2022 року розпочалось повномасштабне вторгнення на нашу землю. Вячеслав 7 діб простояв біля військкомату, просив, щоб його зарахували до Лав ЗСУ. Відмовили, але записали у резерв. Не міг бути осторонь та пройшов курси парамедиків, працюючи адміністратором та офіціантом у Вінниці всю заробітну платню пересилав друзям військовим.
8 січня 2024 року добровільно записався до 12 – ї бригади спеціального призначення Національної гвардії України повідомивши це батькам, сказав: «Мамо не плач, я вибрав шлях воїна, пишайся мною». Навчання проходив в Бориспільському районі.
А 30 травня 2024 року солдат – стрілець роти вогневої підтримки у складі мінометного розрахунку на території Серебрянського лісництва у районі населеного пункту Григорівка, Бахмутського району, з позивним« Хміль», під час виконання бойового завдання, внаслідок скиду противником боєприпасу з БПЛА по позиції, отримав уламкове поранення несумісне з життям.
У Вячеслава залишились мама, тато та два молодших брати. Молодий, вродливий, щирий у всіх своїх вчинках та почуттях, завжди усміхнений, відважний та цілеспрямований, Вячеслав мав надзвичайно багато друзів та товаришів.
Він мріяв, щоб його Україна була вільною та незалежною і це не просто слова. Саме заради цього він поклав своє життя, свої мрії та сподівання, своє майбутнє!
30 травня 2025 року було відкрито на фасаді Пиковецької гімназії меморіальну дошку на честь нашого Героя - земляка Вячеслава Валерійовича Залевського.
.jpg)
Похований Вячеслав на кладовищі в с.Пиковець.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
ПИЛЯВЕЦЬ АНДРІЙ ДМИТРОВИЧ
(08.06.1982-11.06.2024)
штаб-сержант, стрілець-помічник гранатометника І-го відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти.
НАГОРОДЖЕНИЙ: медаллю «15 років Збройним силам України», нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, відзнакою МО України-медаллю «За сумлінну службу» ІІІ ступеня, медаллю «15 років сумлінної служби», медаллю «20 років сумлінної служби».
Народився герой 8 червня 1982 року в Козятині. Змалечку виховувався під опікою дідуся, який працював військовим інженером-автомобілістом і був авторитетом для хлопчика.. Навчався в школі № 6, по закінченні якої вступив у Вінницький залізничний технікум. Після І-го курсу пішов служити до війська. Проходив строкову службу у Гайсині та Вінниці. По її завершенні навчався у школі прапорщиків, а потім у Львівській академії сухопутних військ.
У 2007 році одружився на дівчині, яка також обрала для себе шлях військовослужбовця. Разом несли службу в військовій частині під селищем Озерне Житомирської області, та виховували донечку Юлю, яка ощасливила батьків своїм народженням у 2014 році.
Після повномасштабного вторгнення залишався на місці та ремонтував техніку для фронту. А 26 березня 2024 року був відправлений у Покровськ Донецької області, де його фронтове життя виявилося надзвичайно коротким. Рівно через 2 місяці, 26 травня, штаб-сержант, стрілець-помічник гранатометника І-го відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти отримав множинні поранення. Після чого, непритомного, його доставили у Дніпропетровський шпиталь та провели декілька надскладних операцій. Потім перевезли в Національний військово-медичний клінічний центр у Київ, і знову були операції. Але 11 травня його серце зупинилося.
Похований Андрій зі всіма військовими почестями на кладовищі селища Залізничного.
У с.Залізничному 9 вересня 2025 р.зібралися, щоб вшанувати пам'ять тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України. На боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки восьми її учням: Лукашуку Миколі, Дмитру Бондарчуку, Володимиру Павловському, Андрію Пилявцю, Віктору Розбіцькому, Олегу Слободянику, Віктору Тимощуку, Юрію Щербаку. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу. Педагогічний колектив, родини загиблих та підприємці підтримали ініціативу дітей. Почесне право відкрити меморіальні дошки надала родинам загиблих воїнів. Бо це наш спільний обов'язок і вияв глибокої поваги.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Лавровський Дмитро Анатолійович
(20.04.1990 – 20.06.2024)
Солдат самохідного артилерійського взводу, 2-ї самохідної артилерійської батареї, самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 4712. Нагороджено: орденом «За мужність» III ступеня, медаллю «Ветеран війни»,присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Дмитро народився 20 квітня 1990 року в місті Цесіс, в Латвії. Згодом переїхав до України. Навчався в Сестринівській школі, пізніше в Козятинському училищі. Потім – в Погребищі. Працював у місті Києві. Перед повномасштабним вторгненням працював у Козятинському вагонному депо.
28 грудня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Мав велику мотивацію стати в оборону своєї Держави, адже тут його дім і найрідніші - мама та діти.
20 червня 2024 року під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, від отриманих важких поранень помер у хірургічному відділенні населеного пункту Юрківка, Запорізького району, Запорізької області.
Без батька залишилось троє синочків та маленька донечка. Не вистачатиме Дмитра і молодшому брату, адже вони були більше, ніж брати - друзями, товаришами та підтримкою один для одного.
Дмитро похований на кладовищі в селі Сестринівка.
Дудін Микола Вікторович
(15.10.1984-20.06.24)
Солдат, стрілець аеромобільного відділення, аеромобільного взводу аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону в/ч А 2120.
Нагороджено: орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Почесний громадянин міста Козятина (посмертно).
Микола народився 15 жовтня 1984 року в місті Козятин. Навчався в Козятинській школі №5. Закінчив Козятинське залізничне училище. Микола був майстром на всі руки, володів багатьма навичками, завжди був веселим та товариським.
Останнім часом Микола жив у Лопатині. Його батьки вже покинули цей світ та трьох своїх синів. А зараз з трьох братів залишилось лише двоє – Максим та Костянтин. Микола був старшим братом. Також у Миколи залишилась донька Крістіна, яку він дуже любив і піклувався про неї. Був дуже турботливим батьком та чоловіком. Сьогодні чотири роки, як померла його дружина.
24 лютого 2024 року Микола був призваний на військову службу. 19 червня була останнє листування з Миколою.
20 червня 2024 року – загинув, під час виконання бойового завдання в районі бойових дій біля населеного пункту Білогорівка, Сєвєродонецького району, Луганської області. Дудін Микола похований на міському кладовищі Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Волинець Володимир Іванович
(04.10.1969-09.07.2024)
Командиром 1-го відділення 3-го взводу оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2-ї роти оперативного призначення батальйону оперативного призначення (на бронетранспортерах) в/ч 3056 34 Херсонського полку
Нагороджено: відзнакою Президента України «За оборону України» та
орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Народився в місті Козятин, був людиною честі, відданості та безмежної любові до своєї родини та Батьківщини. Дитинство та юність Володимира пройшли у Козятині, навчався у школі №3. З ранніх років він вирізнявся активністю, брав участь у спортивному та громадському житті, про що свідчать численні грамоти та подяки. Саме в шкільні роки він зустрів свою майбутню дружину Ірину. Їхній союз, що розпочався після повернення Володимира з армії у 1989 році, став міцною опорою його життя.
Військову службу Володимир Іванович проходив у Чехословаччині з 1987 по 1989 рік, де проявив себе як справжній патріот, затримавши 2 диверсантів, за що був відзначений грамотою, званням старший сержант та позачерговою відпусткою. Ці події сформували його як сміливу та безстрашну особистість. Після армії Володимир розпочав свій трудовий шлях на залізниці, працюючи помічником машиніста та на станції «Козятин 1». Згодом, з 1996 року, він присвятив себе службі в органах внутрішніх справ, де був прикладом чесності та справедливості. Навіть після виходу на пенсію у 2008 році, Володимир Іванович не припиняв працювати, обіймаючи посади в охоронній службі в м.Київ, а з 2019 року в Українській технологічній компанії начальником служби внутрішньої безпеки підприємства.
У лютому 2024 року, попри вік Володимир Іванович знову став на захист Батьківщини, був призваним до лав Національної гвардії України і призначений командиром 1-го відділення 3-го взводу оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2-ї роти оперативного призначення батальйону оперативного призначення (на бронетранспортерах) в/ч 3056 34 Херсонського полку. Його товариші по службі відзначали його відповідальність та вміння знаходити спільну мову з усіма, незалежно від віку та досвіду. Важливим етапом його військової підготовки стало навчання в Британії, де він підвищував кваліфікацію. Володимир був справжнім сім'янином. Разом з дружиною Іриною вони виховали сина Сергія, який подарував їм онука Іванка. Родина для нього завжди була найвищою цінністю.
Його життєвий шлях обірвався під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Пойма на Херсонщині, на окупованому лівому березі річки Дніпро. Поховали Героя на Алеї Слави на центральному кладовищі у рідному Козятині. Його життя стало прикладом служіння Україні та жертовності заради її майбутнього.
7 липня 2025 року, відбулося відкриття меморіальної дошки нашому земляку, захиснику України, Волинцю Володимиру Івановичу на приміщенні ВП№2 РВП Хмільницького РВП у Вінницькій області.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Волинець Володимир Іванович
(04.10.1969-09.07.2024)
Командиром 1-го відділення 3-го взводу оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2-ї роти оперативного призначення батальйону оперативного призначення (на бронетранспортерах) в/ч 3056 34 Херсонського полку
Нагороджено: відзнакою Президента України «За оборону України» та
орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно)
Народився в місті Козятин, був людиною честі, відданості та безмежної любові до своєї родини та Батьківщини. Дитинство та юність Володимира пройшли у Козятині, навчався у школі №3. З ранніх років він вирізнявся активністю, брав участь у спортивному та громадському житті, про що свідчать численні грамоти та подяки. Саме в шкільні роки він зустрів свою майбутню дружину Ірину. Їхній союз, що розпочався після повернення Володимира з армії у 1989 році, став міцною опорою його життя.
Військову службу Володимир Іванович проходив у Чехословаччині з 1987 по 1989 рік, де проявив себе як справжній патріот, затримавши 2 диверсантів, за що був відзначений грамотою, званням старший сержант та позачерговою відпусткою. Ці події сформували його як сміливу та безстрашну особистість. Після армії Володимир розпочав свій трудовий шлях на залізниці, працюючи помічником машиніста та на станції «Козятин 1». Згодом, з 1996 року, він присвятив себе службі в органах внутрішніх справ, де був прикладом чесності та справедливості. Навіть після виходу на пенсію у 2008 році, Володимир Іванович не припиняв працювати, обіймаючи посади в охоронній службі в м.Київ, а з 2019 року в Українській технологічній компанії начальником служби внутрішньої безпеки підприємства.
У лютому 2024 року, попри вік Володимир Іванович знову став на захист Батьківщини, був призваним до лав Національної гвардії України і призначений командиром 1-го відділення 3-го взводу оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2-ї роти оперативного призначення батальйону оперативного призначення (на бронетранспортерах) в/ч 3056 34 Херсонського полку. Його товариші по службі відзначали його відповідальність та вміння знаходити спільну мову з усіма, незалежно від віку та досвіду. Важливим етапом його військової підготовки стало навчання в Британії, де він підвищував кваліфікацію. Володимир був справжнім сім'янином. Разом з дружиною Іриною вони виховали сина Сергія, який подарував їм онука Іванка. Родина для нього завжди була найвищою цінністю.
Його життєвий шлях обірвався під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Пойма на Херсонщині, на окупованому лівому березі річки Дніпро. Поховали Героя на Алеї Слави на центральному кладовищі у рідному Козятині. Його життя стало прикладом служіння Україні та жертовності заради її майбутнього.
7 липня 2025 року, відбулося відкриття меморіальної дошки нашому земляку, захиснику України, Волинцю Володимиру Івановичу на приміщенні ВП№2 РВП Хмільницького РВП у Вінницькій області.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Джаман Ігор Васильович
(31.12.1998 – 30.07.2024)
Командир 2-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1-го батальйону оперативного призначення військової частини 3018.
Ігор народився 31 грудня 1998 року в місті Козятин. Закінчив Козятинську школу №2, згодом і Козятинське залізничне училище, де здобув спеціальність "помічник машиніста". Далі пішов працювати демонструючи високу професійну майстерність та відповідальність.
Пізніше вступив до академії, де здобув спеціальність менеджера зовнішньої економіки. Також, паралельно з цим він навчався у військовому університеті, що свідчило про його незламну волю та прагнення до саморозвитку.
З початком війни, Ігор не міг залишитися осторонь і пішов добровольцем на фронт. Служив у Національній гвардії України, де брав участь у захисті Гостомеля. Згодом його перевели до військового підрозділу «Червона калина», де він командував взводом і інколи виконував обов'язки командира роти. Його військова кар'єра була відзначена численними героїчними вчинками. Почав війну лейтенантом, потім отримав звання «старший лейтенант». Він тримав оборону у населених пунктах Спірне біля Бахмуту, Роботине на Запорізькому напрямку.
Останнім часом перебував у Вовчанську, де й отримав контузію, яка спричинила важкі хвороби. Після тривалого перебування в лікарні, 30 липня 2024 року – Джаман Ігор Васильович помер.
Справжній патріот своєї батьківщини, Ігор завжди стояв на захисті правди та честі. Він був людиною з великим серцем і незламною волею.
У нашій пам’яті він назавжди залишиться взірцем відданості, мужності та любові до рідної землі.
Похований Воїн на міському кладовищі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Станішевський Олександр Леонідович
(11.03.1987-30.07.2024)
Стрілець – снайпер, 4 – го десантно – штурмового відділення, 3 – го десантно – штурмового взводу, 4 – ї десантно – штурмової роти, 1 – го десантно- штурмового батальйону в\ч А 0284.
Нагороджено: Орденом «За мужність» ІІІ ступеня, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Олександр народився 11 березня 1987 року в с. Сестринівка, там закінчив школу. Вступив в Козятинське залізничне училище де здобув професію оглядач – ремонтник вагонів та провідник пасажирських вагонів. Працював провідником.
У 2008 році народився син – Кирил. У 2014 році донечка Аня. Олександр Леонідович все робив для того, щоб його сім’я була забезпечена всім необхідним.
30 травня 2024 року був призваний до Лав збройних сил України. Військовий вишкіл проходив в Житомирській області, далі Краматорськ.
Загинув 30 липня 2024 року в районі населеного пункту Климентове, Охтирського району, Сумської області.
Похований Воїн на міському кладовищі, на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Лозовий Олег Миколайович(24.08.1981-31.07.2024)
Старший лейтенант, воїн 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, тимчасово виконуючий обов’язки командир 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7339. Позивний «Кум».
Нагороджений медаллю «Бахмут», нагрудним знаком «Захисник рідної землі» , медаллю «Захисник Батьківщини».
Народився Герой 24 серпня 1981 року в Козятині закінчив 5 – ту школу, пізніше Вінницький медичний коледж. По його закінченні - 5 років відслужив начальником медичної групи. У 2005 році зустрів прекрасну, добру та чуйну дівчину Оксану. Через 2 роки одружився. Згодом народилась донечка Катя. Щирий, веселий та порядний чоловік завжди навколо себе збирав багато однодумців та друзів. Займався бізнесом. Певний час працював за кордоном. 5 років назад народився такий довгоочікуваний синочок – Максим.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Олег Миколайович відправив сім’ю за кордон, а сам з першого дня почав оббивати пороги військкомату і щоразу чув відмову. Лише 7 травня 2022 року Олег Миколайович був мобілізований. І одразу Бахмут. Було важко, але він був щасливий, здавалося, що це і була справа його життя. Він захищав свою країну, свою сім’ю, нас з вами. Під його командуванням хлопці були, як за кам’яною стіною. Побратими згадують його дружелюбним, веселим, та що завжди був на позитиві. Мав приїхати у відпустку і поїхати з сім’єю на відпочинок, купити машину. В нього було дуже багато планів.
А 31 липня 2024 року старший лейтенант, тимчасово виконуючий обов’язки командир 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7339, поблизу населеного пункту Водяне, Волноваського району, Донецької області під час виконання бойового завдання – загинув. 9 квітня 2025 року підтверджено загибель на підставі висновку експертизи. Всі надії рідних рухнули 17 квітня в день народження дружини, коли принесли сповіщення. 8 з половиною місяців Олег Миколайович добирався додому, а сім’я сподівалась і вірила, що головний чоловік у їхньому житті живий.
Похований Герой на міському цвинтарі на Алеї Слави
Вічна пам’ять Герою!
Біланенко Олег Юрійович
(14.07.1993-01.08.2024)
Стрілець (помічник кулеметника) 1 – го відділення 1 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2 – го батальйону оперативного призначення в/ч 3028 оперативно – тактичного з’єднання – 1– го корпусу Національної гвардії Україн«Азов»
присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Народився Герой у нашому місті. Навчався в 4 – ій школі а далі в школі – ліцеї. Закінчив Уманський педагогічний університет за спеціальністю фінанси і кредит, облік і аудит.
Свій трудовий шлях розпочав у нашому паспортному столі де обіймав посаду начальника відділу еміграційної служби. Одружився. Згодом народився син – Любомир. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення з друзями займався волонтерством.
Він мав чуйне серце і трохи задумливий погляд – такий, у якому завжди жила тиша, не вмів бути байдужим. Олег був прекрасним батьком та чудовим братом. Обожнював свого сина, весь свій вільний час був поруч біля нього.
19 червня 2024 року був призваний Івано- Франківським рекрутинговим територіальним центром комплектування та проходив навчання в селищі Старий Лисець після чого в нашій сусідній Калинівці в підрозділі « Червона калина». Згодом підрозділ був направлений в Запоріжжя а далі Покровськ. При кожній нагоді телефонував батькам. Розповідав, як самі будують баню, як розставляють намети, готують їсти. І загалом у нього завжди було все добре.
31 липня, як завжди зателефонував мамі і після доволі довгої тиші у слухавці сказав : « Мам, я напевно не викручусь».
Біланенко Олег Юрійович - стрілець (помічник кулеметника) 1 – го відділення 1 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 оперативно – тактичного з’єднання – 1– го корпусу Національної гвардії України «Азов», під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Іванівка, Покровського району, Донецької області з 1 серпня 2024 року вважався зниклим безвісти.
Рік та 5 місяців Олег добирався додому. Тіло було ідентифіковано.
Він загинув, але не зник. Його життя обірвалося, та його присутність залишається в серцях тих, хто його знав. Біль втрати не зітре час. Велика подяка батькам за виховання сина, гідного воїна. Схиляємо голови в скорботі. Обіймаємо вас своїми співчуттями. Просимо Господа поселити його в своїх оселях. Похований Герой на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять воїну земляку!
Насінник Олег Леонідович
(21.09.1970 – 06.08.2024)
Старший стрілець – оператор 3 – го стрілецького відділення 1 – го стрілецького взводу 2 – ї стрілецької роти в\ч А – 7364.
Нагороджено орденом «За мужність » ІІІ ступеня, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно) .
Насінник Олег Леонідович народився 21 вересня 1970 року в нашому місті Козятині. Навчався у Козятинській 2 – й школі. Після 8 – го класу вступив у Гайворонський технікум. Далі строкова служба. Працював в училищі. Довгий час був приватним підприємцем.
Свідомий українець, який знав чітко, в якій країні хоче жити 7 – го грудня 2022 року сам пішов до військкомату. Навчання проходив в Балті. На Волині охороняв кордон з Білоруссю. За цих півтора року був майже у всіх гарячих точках – Луганського та Донецького напрямків. Отримав декілька контузій остання була найважча, після якої сказав дружині «Я до своїх» і знову повернувся на фронт.
6 серпня 2024 року він останній день був на позиції й мав повертатися, але. В наслідок мінометного обстрілу в населеному пункті Юр’ївка, Бахмутського району Донецької області отримав поранення несумісне з життям.
Насінника Олега Леонідовича поховано на цвинтарі в селі Козятині.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Бондарчук Олександр Юрійович (29.09.1970 - 07.08.2024)Солдат, водій – санітар медичного пункту в/ч А – 7092 десантно – штурмових військ Збройних Сил України.
Народився 29 вересня 1970 року в Козятині. Навчався в Козятинській 1 – й школі. Зростав дуже добрим, відповідальним хлопчиком, який шалено любив тварин. З малечку захоплювався історією й уже тоді усвідомлював свою відповідальність за родину і за землю на якій живе.
Повернувся в Козятин і зрозумівши, що великі міста його приваблюють більше, поїхав до Києва та влаштувався в охоронну фірму. У 2006 році зустрів дівчину своєї мрії та одружився. Разом почали спільну та надалі, улюблену справу. Розводили та вирощували собак різних порід. Війна застала Олександра та його сім’ю в Київській області. Вони бачили на власні очі всі жахи окупації. Саме там, в самому пеклі з 28 лютого 2022 року Олександр Юрійович у складі добровольчого формування Ірпінської міської територіальної громади №1 при військовій частині А – 7299 сил територіальної оборони брав участь у бойових діях та забезпечував оборону міста Ірпінь та Бучанського району Київської області. Війна і її наслідки підірвали здоров’я чоловіка. В лютому 2024 року був списаний у зв’язку з хворобою. Почав лікуватися, та згодом поїхав на лікування до Норвегії. 7 – го серпня 2024 року, страшна хвороба, з якою Олександр боровся до останнього подиху, забрала життя. Похований Бондарчук Олександр Юрійович на Алеї Слави, на центральному кладовищі.Слава Герою! Вічна пам'ять!
Степанюк Микола Русланович
(19.05.1998 – 08.08.2024)
Старший лейтенант поліції, інспектор 2 – го взводу 2 – ї роти 2 – го полку управління поліції особливого призначення (штурмовий полк «Цунамі») Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».
Нагороджено: відзнакою Президента України«За оборону України» (посмертно)
Народився 19 травня 1998 року в с.Великі Кутищі Калинівського району. У 2004 році пішов до Безіменської школи. По закінченню школи у 2015 році вступив в Національну академію внутрішніх справ. По завершенню у 2019 році, молодий чоловік продовжив службу оперуповноваженим в Козятинському відділенні. Одружився.У 2020 році народився синок Марк.
З лютого місяця 2023 року Микола взяв до рук зброю і з початком створення бригади «Лють», долучився до її лав. Бригада брала участь у запеклих баях на багатьох напрямках фронту. Мав прийти у відпустку та планував з родиною поїхати на відпочинок.
5 серпня 2024 року поблизу населеного пункту Птиче Покровського району Донецької області під час бойових дій, внаслідок ворожого обстрілу був важко поранений та доставлений в Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова. Чотири доби лікарі робили все можливе, аби його врятувати. 8 – го серпня 2024 року у реанімаційному відділені о 15:00 Микола Степанюк помер.
Степанюка Миколу Руслановича поховано в с. Безіменне.
8 січня 2025 року на честь загиблого оборонця бригади "Лють" Миколи Руслановича Степанюка відкрили меморіальну пам’ятну дошку. Встановили її за адресою: м. Козятин . Героїв Майдану №30 на приміщенні ВП№2 РВП Хмільницького РВП у Вінницькій області, де працював захисник.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Кулак Валерій Володимирович
(08.06.1973 – 08.08.2024)
Солдат, аудіотелефоніст – лінійний наглядач відділення управління командира 2 – го мінометного взводу, мінометної батареї, механізованого батальйону в/ч А 4722 .
Народився 8–го червня 1973 року в Києві. Там закінчив 8 класів та вступив в училище. Далі строкова служба. Дуже часто приїздив в Козятин до рідні де і зустрів чарівну дівчину в яку закохався та без якої не уявляв свого подальшого життя. Покинув все і переїхав в Козятин, щоб бути поруч біля своєї Світлани. Одружився.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Джаман Ігор Васильович
(31.12.1998 – 30.07.2024)
Командир 2-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1-го батальйону оперативного призначення військової частини 3018.
Ігор народився 31 грудня 1998 року в місті Козятин. Закінчив Козятинську школу №2, згодом і Козятинське залізничне училище, де здобув спеціальність "помічник машиніста". Далі пішов працювати демонструючи високу професійну майстерність та відповідальність.
Пізніше вступив до академії, де здобув спеціальність менеджера зовнішньої економіки. Також, паралельно з цим він навчався у військовому університеті, що свідчило про його незламну волю та прагнення до саморозвитку.
З початком війни, Ігор не міг залишитися осторонь і пішов добровольцем на фронт. Служив у Національній гвардії України, де брав участь у захисті Гостомеля. Згодом його перевели до військового підрозділу «Червона калина», де він командував взводом і інколи виконував обов'язки командира роти. Його військова кар'єра була відзначена численними героїчними вчинками. Почав війну лейтенантом, потім отримав звання «старший лейтенант». Він тримав оборону у населених пунктах Спірне біля Бахмуту, Роботине на Запорізькому напрямку.
Останнім часом перебував у Вовчанську, де й отримав контузію, яка спричинила важкі хвороби. Після тривалого перебування в лікарні, 30 липня 2024 року – Джаман Ігор Васильович помер.
Справжній патріот своєї батьківщини, Ігор завжди стояв на захисті правди та честі. Він був людиною з великим серцем і незламною волею.
У нашій пам’яті він назавжди залишиться взірцем відданості, мужності та любові до рідної землі.
Похований Воїн на міському кладовищі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Станішевський Олександр Леонідович
(11.03.1987-30.07.2024)
Стрілець – снайпер, 4 – го десантно – штурмового відділення, 3 – го десантно – штурмового взводу, 4 – ї десантно – штурмової роти, 1 – го десантно- штурмового батальйону в\ч А 0284.
Нагороджено: Орденом «За мужність» ІІІ ступеня, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Олександр народився 11 березня 1987 року в с. Сестринівка, там закінчив школу. Вступив в Козятинське залізничне училище де здобув професію оглядач – ремонтник вагонів та провідник пасажирських вагонів. Працював провідником.
У 2008 році народився син – Кирил. У 2014 році донечка Аня. Олександр Леонідович все робив для того, щоб його сім’я була забезпечена всім необхідним.
30 травня 2024 року був призваний до Лав збройних сил України. Військовий вишкіл проходив в Житомирській області, далі Краматорськ.
Загинув 30 липня 2024 року в районі населеного пункту Климентове, Охтирського району, Сумської області.
Похований Воїн на міському кладовищі, на Алеї Слави.
(24.08.1981-31.07.2024)
Старший лейтенант, воїн 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, тимчасово виконуючий обов’язки командир 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7339. Позивний «Кум».
Нагороджений медаллю «Бахмут», нагрудним знаком «Захисник рідної землі» , медаллю «Захисник Батьківщини».
Народився Герой 24 серпня 1981 року в Козятині закінчив 5 – ту школу, пізніше Вінницький медичний коледж. По його закінченні - 5 років відслужив начальником медичної групи. У 2005 році зустрів прекрасну, добру та чуйну дівчину Оксану. Через 2 роки одружився. Згодом народилась донечка Катя. Щирий, веселий та порядний чоловік завжди навколо себе збирав багато однодумців та друзів. Займався бізнесом. Певний час працював за кордоном. 5 років назад народився такий довгоочікуваний синочок – Максим.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Олег Миколайович відправив сім’ю за кордон, а сам з першого дня почав оббивати пороги військкомату і щоразу чув відмову. Лише 7 травня 2022 року Олег Миколайович був мобілізований. І одразу Бахмут. Було важко, але він був щасливий, здавалося, що це і була справа його життя. Він захищав свою країну, свою сім’ю, нас з вами. Під його командуванням хлопці були, як за кам’яною стіною. Побратими згадують його дружелюбним, веселим, та що завжди був на позитиві. Мав приїхати у відпустку і поїхати з сім’єю на відпочинок, купити машину. В нього було дуже багато планів.
А 31 липня 2024 року старший лейтенант, тимчасово виконуючий обов’язки командир 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7339, поблизу населеного пункту Водяне, Волноваського району, Донецької області під час виконання бойового завдання – загинув. 9 квітня 2025 року підтверджено загибель на підставі висновку експертизи. Всі надії рідних рухнули 17 квітня в день народження дружини, коли принесли сповіщення. 8 з половиною місяців Олег Миколайович добирався додому, а сім’я сподівалась і вірила, що головний чоловік у їхньому житті живий.
Похований Герой на міському цвинтарі на Алеї Слави
Вічна пам’ять Герою!
Біланенко Олег Юрійович
(14.07.1993-01.08.2024)
Стрілець (помічник кулеметника) 1 – го відділення 1 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2 – го батальйону оперативного призначення в/ч 3028 оперативно – тактичного з’єднання – 1– го корпусу Національної гвардії Україн«Азов»
присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Народився Герой у нашому місті. Навчався в 4 – ій школі а далі в школі – ліцеї. Закінчив Уманський педагогічний університет за спеціальністю фінанси і кредит, облік і аудит.
Свій трудовий шлях розпочав у нашому паспортному столі де обіймав посаду начальника відділу еміграційної служби. Одружився. Згодом народився син – Любомир. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення з друзями займався волонтерством.
Він мав чуйне серце і трохи задумливий погляд – такий, у якому завжди жила тиша, не вмів бути байдужим. Олег був прекрасним батьком та чудовим братом. Обожнював свого сина, весь свій вільний час був поруч біля нього.
19 червня 2024 року був призваний Івано- Франківським рекрутинговим територіальним центром комплектування та проходив навчання в селищі Старий Лисець після чого в нашій сусідній Калинівці в підрозділі « Червона калина». Згодом підрозділ був направлений в Запоріжжя а далі Покровськ. При кожній нагоді телефонував батькам. Розповідав, як самі будують баню, як розставляють намети, готують їсти. І загалом у нього завжди було все добре.
31 липня, як завжди зателефонував мамі і після доволі довгої тиші у слухавці сказав : « Мам, я напевно не викручусь».
Біланенко Олег Юрійович - стрілець (помічник кулеметника) 1 – го відділення 1 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 оперативно – тактичного з’єднання – 1– го корпусу Національної гвардії України «Азов», під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Іванівка, Покровського району, Донецької області з 1 серпня 2024 року вважався зниклим безвісти.
Рік та 5 місяців Олег добирався додому. Тіло було ідентифіковано.
Він загинув, але не зник. Його життя обірвалося, та його присутність залишається в серцях тих, хто його знав. Біль втрати не зітре час. Велика подяка батькам за виховання сина, гідного воїна. Схиляємо голови в скорботі. Обіймаємо вас своїми співчуттями. Просимо Господа поселити його в своїх оселях. Похований Герой на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять воїну земляку!
Насінник Олег Леонідович
(21.09.1970 – 06.08.2024)
Старший стрілець – оператор 3 – го стрілецького відділення 1 – го стрілецького взводу 2 – ї стрілецької роти в\ч А – 7364.
Насінник Олег Леонідович народився 21 вересня 1970 року в нашому місті Козятині. Навчався у Козятинській 2 – й школі. Після 8 – го класу вступив у Гайворонський технікум. Далі строкова служба. Працював в училищі. Довгий час був приватним підприємцем.
Свідомий українець, який знав чітко, в якій країні хоче жити 7 – го грудня 2022 року сам пішов до військкомату. Навчання проходив в Балті. На Волині охороняв кордон з Білоруссю. За цих півтора року був майже у всіх гарячих точках – Луганського та Донецького напрямків. Отримав декілька контузій остання була найважча, після якої сказав дружині «Я до своїх» і знову повернувся на фронт.
6 серпня 2024 року він останній день був на позиції й мав повертатися, але. В наслідок мінометного обстрілу в населеному пункті Юр’ївка, Бахмутського району Донецької області отримав поранення несумісне з життям.
Насінника Олега Леонідовича поховано на цвинтарі в селі Козятині.
Солдат, водій – санітар медичного пункту в/ч А – 7092 десантно – штурмових військ Збройних Сил України.
Народився 29 вересня 1970 року в Козятині. Навчався в Козятинській 1 – й школі. Зростав дуже добрим, відповідальним хлопчиком, який шалено любив тварин. З малечку захоплювався історією й уже тоді усвідомлював свою відповідальність за родину і за землю на якій живе.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Степанюк Микола Русланович
(19.05.1998 – 08.08.2024)
Старший лейтенант поліції, інспектор 2 – го взводу 2 – ї роти 2 – го полку управління поліції особливого призначення (штурмовий полк «Цунамі») Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».
Народився 19 травня 1998 року в с.Великі Кутищі Калинівського району. У 2004 році пішов до Безіменської школи. По закінченню школи у 2015 році вступив в Національну академію внутрішніх справ. По завершенню у 2019 році, молодий чоловік продовжив службу оперуповноваженим в Козятинському відділенні. Одружився.У 2020 році народився синок Марк.
З лютого місяця 2023 року Микола взяв до рук зброю і з початком створення бригади «Лють», долучився до її лав. Бригада брала участь у запеклих баях на багатьох напрямках фронту. Мав прийти у відпустку та планував з родиною поїхати на відпочинок.
5 серпня 2024 року поблизу населеного пункту Птиче Покровського району Донецької області під час бойових дій, внаслідок ворожого обстрілу був важко поранений та доставлений в Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова. Чотири доби лікарі робили все можливе, аби його врятувати. 8 – го серпня 2024 року у реанімаційному відділені о 15:00 Микола Степанюк помер.
Степанюка Миколу Руслановича поховано в с. Безіменне.
8 січня 2025 року на честь загиблого оборонця бригади "Лють" Миколи Руслановича Степанюка відкрили меморіальну пам’ятну дошку. Встановили її за адресою: м. Козятин . Героїв Майдану №30 на приміщенні ВП№2 РВП Хмільницького РВП у Вінницькій області, де працював захисник.
.jpg)
Кулак Валерій Володимирович
(08.06.1973 – 08.08.2024)
Солдат, аудіотелефоніст – лінійний наглядач відділення управління командира 2 – го мінометного взводу, мінометної батареї, механізованого батальйону в/ч А 4722 .
Народився 8–го червня 1973 року в Києві. Там закінчив 8 класів та вступив в училище. Далі строкова служба. Дуже часто приїздив в Козятин до рідні де і зустрів чарівну дівчину в яку закохався та без якої не уявляв свого подальшого життя. Покинув все і переїхав в Козятин, щоб бути поруч біля своєї Світлани. Одружився.
Закінчив Харківський електромеханічний технікум. Працював в Укртелекомі на різних посадах. Будучи начальником дільниці закінчив Київський університет інформаційно – телекомунікаційних технологій. Виховував в любові своїх синів та дуже хотів, щоб вони вчилися, уміли та знали. А дружиною, з якою прожив пліч-о-пліч 30 років, захоплювався щодня. Любив до нестями, беріг її та робив все заради неї.
28 вересня 2022 року був призваний до Лав Збройних сил України. Ніс службу в військовій частині А – 1329. А в березні 2024 року був відправлений на Харківський напрямок і весь цей час був під Куп’янськом.
8 серпня загинув в районі населеного пункту Синьківка, Куп’янського району, Харківської області.
Похований Герой на міському кладовищі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Вечера Павло Володимирович
(23.03.1982 - 19.08.2024)
солдат, гранатометник 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А 2962.
Нагороджено: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2025), присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Павло Вечера народився в Козятині 23 березня 1982р. . Навчався в школі №5. Паралельно відвідував Козятинську дитячу музичну школу й оволодів грою на трубі , гитарі та синтезаторі. Любив природу , мистецтво, багато читав. Писав вірші. Зростав в родині мудрих й інтелігентних батьків. Був надзвичайно розвинутою , талановитою і неординарною людиною. Після 9-го класу вступив до Чернятинського сільськогосподарського технікуму. Здобув спеціальність зоотехнік по бджільництву. Після його закінчення продовжив оволодівати улюбленою спеціальністю, вступивши в Миколаївський аграрний національний універститет . Розвів понад 40 бджолиних вуликів. Певний період свого життя Павло Володимирович проживав у селі Вовчинець. Створив там своє гніздечко, ростив і виховував двійко дітей – доньку Софійку та сина Іллюшу. Він одним із перших відгукнувся, коли у сільській школі потрібно було побудувати сховище і довів цю справу до кінця.
Ще з дитячих років умільця називали майстром золоті руки. Йому вдавалось абсолютно все. Чого не знав, без проблем навчався. Його поважали , шанували й звали про себе Вовчинецький Мічурін, але після війни стали називати Семеренком чи зоотехніком садків. Павло Вечера був душею компанії.
У квітні минулого року його призвали до лав ЗСУ, а 4-го січня 2024 р. на щиті він повернувся додому.
19 серпня 2024 р.солдат, гранатометник 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А 2962 під час виконання бойового завдання біля села Калинівка Бахмутського району Донецької області отримав поранення і його не змогли вчасно евакуювати, тому вважали зниклим безвісти.
28 грудня було підтверджено факт смерті бійця. Поховали Героя на Алеї Слави кладовища в с. Козятин .
Вічна пам’ять Герою…
.jpg)
Завальнюк Денис Сергійович
(11.07.1994 – 21.08.2024)
Інспектор прикордонної служби третьої категорії – номер обслуги групи станкових протитанкових гранатометів першого протитанкового відділення прикордонної протитанкової застави 4-ї прикордонної комендатури швидкого реагування Державної Прикордонної служби України в\ч 1551.
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Денис народився 11 липня 1994 року в місті Козятин. Закінчив Козятинську школу №2. Вступив до коледжу де отримав професію агронома.
Згодом пішов працювати в енергопостачальну організацію в Оратові. Звідти, з перших днів повномасштабного вторгнення, пішов добровольцем до війська.
Пекельні точки у його бойовому списку: Авдіївка, Куп’янськ, Бахмут. Черкаси, виїзд на кордон з рефією.
29 серпня Денис планував піти у відпустку, адже всім казав, що треба вдома копати картоплю, та на жаль не судилось.
Завальнюк Денис Сергійович, вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість та мужність, 21 серпня 2024 року внаслідок бойових дій біля населеного пункту Опанасівка, Кореневського району Курської області російської федерації – загинув.
Вже під час війни Денис зареєстрував шлюб зі своєю коханою Катериною. Планували жити в Козятині, купити тут дім. Та мрія не здійснилась.
Справжній патріот, з розумінням ницої суті ворога, сміливий та відважний. Командири дякували батькам за те що виховали такого сина. Побратими шанували та поважали, завжди прислухались до його думки.
Ми ніколи не забудемо подвиг молодого Воїна, який віддав найголовніше за нас з вами, за нашу Батьківщину.
Похований Завальнюк Денис на кладовищі в с.Козятин.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
КОВАЛЬЧУК ВАЛЕНТИН ВІТАЛІЙОВИЧ
30.01.1976 – 26.08.2024
Сержант. Водій 1 автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення в/ч А1445. Учасник АТО/ООС. Помер біологічною смертю. Похованих на Алеї Слави с. Козятин.
Нагороджений відзнакою 131 окремого батальйону «Хрест розвідника». Відзнакою ВГО Спілка ветеранів та працівників силових структур України «ЗВИТЯГА» «За службу державі».
Вічна Слава Герою!
Чабан Олександр Анатолійович
(25.09.1982-09.09.2024)
Стрілець-помічник гранатометника механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4718.
Нагороджено :Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» , нагрудним знаком « Честь та пам'ять», присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Олександр народився 25 вересня 1982 року в селі Кордишівка. Там і закінчив у місцевій школі 9 класів. Після школи вступив до Козятинського залізничного училища де отримав будівельну спеціальність.
Працював в рідному селі в сільськогосподарському підприємстві. Дуже любив техніку. Мав мотоцикл, сам ним пересувався і підвозив всіх хто просив. Він був дуже товариським, мав дуже багато друзів, які його цінували та поважали. В Олександр проживав із сім’єю сестри. Племінники обожнювали свого дядька.
Дуже багато планував у своєму житті, збирався розпочати перекривати дах у будинку, але пішов до війська. Не роздумуючи пішов захищати Батьківщину, дім, родину, рідних та близьких. Був призваний до Лав Збройних Сил України 19 липня 2024 року.
З 9 вересня 2024 року вважався зниклим. Але за декілька днів вже стало відомо, що відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність отримав поранення несумісне з життям в ході виконання бойового завдання біля населеного пункту Шептухівка Кореневського району Курської області російської федерації.
Похований Олександр на кладовищі в с.Кордишівка.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Каверзін Олескандр Олександрович
(05.06.1984 - 17.09.2024)
Начальник радіостанції радіозаводу радіороти батальйону звʼязку в/ч А 0415. Позивний Олександра "Маестро"
Нагороджено: почесним нагрудним знаком «Золотий хрест», відзнакою Міністра Оборони України «Хрест військ звʼязку та кібербезпеки», орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2025), Присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин" (посмертно).
Народився 5 червня 1984 року в українському Криму. 1999 року сімʼя переїхала в Козятин. Навчався в нашому училищі. Працював провідником в укрзалізниці. Пройшов строкову службу звʼязківцем на Івано- Франківщині. Має двоє дітей, якими дуже пишався. Як і тато колись, вони займаються спортом.
В червні 2022 року він добровольцем пішов до війська. Пекельні бої - Бахмут, Краматорськ. Коли отримав поранення та контузії був інструктором, готував новобранців, але вимагав, щоб його відправили на фронт.
Він був мужнім та відважним захисником України, за що й в 2023 році був відзначений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України, а також нагороджений відзнакою Міністра Оборони України «Хрест військ звʼязку та кібербезпеки».
За день до загибелі попросив купити орхідею і подарувати від нього коханій.
Позивний Олександра „Маестро" Про війну не говорив. Свої думки викладав у піснях. Загинув 17 вересня 2024 року внаслідок авіаційного удару керованою авіаційною бомбою в н.п. Дарьїно рф.
Олександр похований на міському кладовищі, на Алеї слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.png)
Бондарчук Дмитро Вікторович
(07.11.1985 - 03.10.2024)
Командир механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А 1815
Нагороджено: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2025), (посмертно).
Народився місті Вінниця. Школу закінчив в СМТ Залізничне. Далі навчався у Вінницькому Транспортному Коледжі. Згодом – робота в Козятинській дистанції колій, навчання у Харківській академії залізничного транспорту. Пізніше – переведення у Вишневе, але теж на залізницю.
8 серпня 2023 року був призваний до лав Збройних сил України. Освоїв різні військові спеціальності.Завжди залишався відповідальним і як людина, і як військовий. Вже на війні отримав офіцерське звання.Мав дуже багато друзів і товаришів, які цінували його за розум, чуйність та вміння. Дмитро був дуже доброю людиною, всім допомагав. Не звертав увагу на втому. Готовий був все віддати тому, хто чогось потребує.І того страшного дня він теж запропонував підмінити іншого бійця та піти замість нього на завдання. Воно стало для нього останнім.3 жовтня 2024 року загинув, відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та Незалежність в районі населеного пункту Богоявленка, Волноваського району, Донецької області.Осиротіли мама і тато, сестра та улюблена племінниця, яку він неймовірно любив. Похований наш Герой на кладовищі в с. Залізничне.У с.Залізничному 9 вересня 2025 р. вшанувати пам'ять тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України. На боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки восьми її учням: Лукашуку Миколі, Дмитру Бондарчуку, Володимиру Павловському, Андрію Пилявцю, Віктору Розбіцькому, Олегу Слободянику, Віктору Тимощуку, Юрію Щербаку. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу. Педагогічний колектив, родини загиблих та підприємці підтримали ініціативу дітей. Почесне право відкрити меморіальні дошки надала родинам загиблих воїнів. Бо це наш спільний обов'язок і вияв глибокої поваги.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Данильченко Микола Васильович
(27.01.1989-04.10.2024)
позивний «Циган»
Солдат, навідник 1 – го механізованого відділення 2 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти, механізованого батальйону військової частини А4962
Народився Герой в селі Старі Вороб’ї, Малинського району, Житомирської області. З дитинства Микола Васильович пізнав не просту дорогу життя.
Разом із сестрою зростав у стінах дитячого будинку – місці, де рано навчаються дорослішати, триматися один за одного й не чекати поблажок від долі. Там загартовувався його характер: мовчазний, витривалий, працьовитий, без нарікань і гучних слів.
Після випуску з дитбудинку Микола почав працювати – багато і наполегливо. Їздив на заробітки до Києва, брався за будь – яку справу, якої потребувало життя. Був зварювальником і плиточником, охоронцем і двірником. Про таких як Микола кажуть просто: він умів все.
Час від часу Микола приїздив на заробітки до Козятина. Тут він знаходив не лише роботу, а й тепло людської турботи. Зупинявся у своєї хрещеної мами, яка приймала його, як рідного сина.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Микола виїхав з Житомирщини та оселився в Козятині як внутрішньо переміщена особа.
29 серпня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл проходив у Миколаєві та Львові.
З 4 жовтня 2024 року Данильченко Микола Васильович - солдат з позивним «Циган», навідник 1 – го механізованого відділення 2 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти, механізованого батальйону військової частини А4962 в районі населеного пункту Гірник, Покровського району, Донецької області, вважався зниклим безвісти. Пізніше стало відомо, що Микола разом з побратимом, під час виконання бойового завдання, потрапили в полон та були розстріляні.
Так обірвалося життя людини, яка з дитинства звикла боротися, працювати й не здаватися. Людини, яка не мала легкого старту, але мала велику гідність.
Скромний трудівник, надійний друг, та син України, який любив життя.
Воїна Данильченка Миколу Васильовича поховано на міському цвинтарі на «Алеї слави».
Вічна пам’ять героям! Слава Україні!
Закінчив Харківський електромеханічний технікум. Працював в Укртелекомі на різних посадах. Будучи начальником дільниці закінчив Київський університет інформаційно – телекомунікаційних технологій. Виховував в любові своїх синів та дуже хотів, щоб вони вчилися, уміли та знали. А дружиною, з якою прожив пліч-о-пліч 30 років, захоплювався щодня. Любив до нестями, беріг її та робив все заради неї.
28 вересня 2022 року був призваний до Лав Збройних сил України. Ніс службу в військовій частині А – 1329. А в березні 2024 року був відправлений на Харківський напрямок і весь цей час був під Куп’янськом.
8 серпня загинув в районі населеного пункту Синьківка, Куп’янського району, Харківської області.
Похований Герой на міському кладовищі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Вечера Павло Володимирович
(23.03.1982 - 19.08.2024)
солдат, гранатометник 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А 2962.
Нагороджено: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2025), присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Павло Вечера народився в Козятині 23 березня 1982р. . Навчався в школі №5. Паралельно відвідував Козятинську дитячу музичну школу й оволодів грою на трубі , гитарі та синтезаторі. Любив природу , мистецтво, багато читав. Писав вірші. Зростав в родині мудрих й інтелігентних батьків. Був надзвичайно розвинутою , талановитою і неординарною людиною. Після 9-го класу вступив до Чернятинського сільськогосподарського технікуму. Здобув спеціальність зоотехнік по бджільництву. Після його закінчення продовжив оволодівати улюбленою спеціальністю, вступивши в Миколаївський аграрний національний універститет . Розвів понад 40 бджолиних вуликів. Певний період свого життя Павло Володимирович проживав у селі Вовчинець. Створив там своє гніздечко, ростив і виховував двійко дітей – доньку Софійку та сина Іллюшу. Він одним із перших відгукнувся, коли у сільській школі потрібно було побудувати сховище і довів цю справу до кінця.
Ще з дитячих років умільця називали майстром золоті руки. Йому вдавалось абсолютно все. Чого не знав, без проблем навчався. Його поважали , шанували й звали про себе Вовчинецький Мічурін, але після війни стали називати Семеренком чи зоотехніком садків. Павло Вечера був душею компанії.
У квітні минулого року його призвали до лав ЗСУ, а 4-го січня 2024 р. на щиті він повернувся додому.
19 серпня 2024 р.солдат, гранатометник 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А 2962 під час виконання бойового завдання біля села Калинівка Бахмутського району Донецької області отримав поранення і його не змогли вчасно евакуювати, тому вважали зниклим безвісти.
28 грудня було підтверджено факт смерті бійця. Поховали Героя на Алеї Слави кладовища в с. Козятин .
Вічна пам’ять Герою…
.jpg)
Завальнюк Денис Сергійович
(11.07.1994 – 21.08.2024)
Інспектор прикордонної служби третьої категорії – номер обслуги групи станкових протитанкових гранатометів першого протитанкового відділення прикордонної протитанкової застави 4-ї прикордонної комендатури швидкого реагування Державної Прикордонної служби України в\ч 1551.
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Денис народився 11 липня 1994 року в місті Козятин. Закінчив Козятинську школу №2. Вступив до коледжу де отримав професію агронома.
Згодом пішов працювати в енергопостачальну організацію в Оратові. Звідти, з перших днів повномасштабного вторгнення, пішов добровольцем до війська.
Пекельні точки у його бойовому списку: Авдіївка, Куп’янськ, Бахмут. Черкаси, виїзд на кордон з рефією.
29 серпня Денис планував піти у відпустку, адже всім казав, що треба вдома копати картоплю, та на жаль не судилось.
Завальнюк Денис Сергійович, вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість та мужність, 21 серпня 2024 року внаслідок бойових дій біля населеного пункту Опанасівка, Кореневського району Курської області російської федерації – загинув.
Вже під час війни Денис зареєстрував шлюб зі своєю коханою Катериною. Планували жити в Козятині, купити тут дім. Та мрія не здійснилась.
Справжній патріот, з розумінням ницої суті ворога, сміливий та відважний. Командири дякували батькам за те що виховали такого сина. Побратими шанували та поважали, завжди прислухались до його думки.
Ми ніколи не забудемо подвиг молодого Воїна, який віддав найголовніше за нас з вами, за нашу Батьківщину.
Похований Завальнюк Денис на кладовищі в с.Козятин.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
КОВАЛЬЧУК ВАЛЕНТИН ВІТАЛІЙОВИЧ
30.01.1976 – 26.08.2024
Сержант. Водій 1 автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення в/ч А1445. Учасник АТО/ООС. Помер біологічною смертю. Похованих на Алеї Слави с. Козятин.
Нагороджений відзнакою 131 окремого батальйону «Хрест розвідника». Відзнакою ВГО Спілка ветеранів та працівників силових структур України «ЗВИТЯГА» «За службу державі».
Вічна Слава Герою!
Чабан Олександр Анатолійович
(25.09.1982-09.09.2024)
Стрілець-помічник гранатометника механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4718.
Нагороджено :Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» , нагрудним знаком « Честь та пам'ять», присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Олександр народився 25 вересня 1982 року в селі Кордишівка. Там і закінчив у місцевій школі 9 класів. Після школи вступив до Козятинського залізничного училища де отримав будівельну спеціальність.
Працював в рідному селі в сільськогосподарському підприємстві. Дуже любив техніку. Мав мотоцикл, сам ним пересувався і підвозив всіх хто просив. Він був дуже товариським, мав дуже багато друзів, які його цінували та поважали. В Олександр проживав із сім’єю сестри. Племінники обожнювали свого дядька.
Дуже багато планував у своєму житті, збирався розпочати перекривати дах у будинку, але пішов до війська. Не роздумуючи пішов захищати Батьківщину, дім, родину, рідних та близьких. Був призваний до Лав Збройних Сил України 19 липня 2024 року.
З 9 вересня 2024 року вважався зниклим. Але за декілька днів вже стало відомо, що відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність отримав поранення несумісне з життям в ході виконання бойового завдання біля населеного пункту Шептухівка Кореневського району Курської області російської федерації.
Похований Олександр на кладовищі в с.Кордишівка.
Каверзін Олескандр Олександрович
(05.06.1984 - 17.09.2024)
Начальник радіостанції радіозаводу радіороти батальйону звʼязку в/ч А 0415. Позивний Олександра "Маестро"
Нагороджено: почесним нагрудним знаком «Золотий хрест», відзнакою Міністра Оборони України «Хрест військ звʼязку та кібербезпеки», орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2025), Присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин" (посмертно).
Народився 5 червня 1984 року в українському Криму. 1999 року сімʼя переїхала в Козятин. Навчався в нашому училищі. Працював провідником в укрзалізниці. Пройшов строкову службу звʼязківцем на Івано- Франківщині. Має двоє дітей, якими дуже пишався. Як і тато колись, вони займаються спортом.
В червні 2022 року він добровольцем пішов до війська. Пекельні бої - Бахмут, Краматорськ. Коли отримав поранення та контузії був інструктором, готував новобранців, але вимагав, щоб його відправили на фронт.
Він був мужнім та відважним захисником України, за що й в 2023 році був відзначений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України, а також нагороджений відзнакою Міністра Оборони України «Хрест військ звʼязку та кібербезпеки».
За день до загибелі попросив купити орхідею і подарувати від нього коханій.
Позивний Олександра „Маестро" Про війну не говорив. Свої думки викладав у піснях. Загинув 17 вересня 2024 року внаслідок авіаційного удару керованою авіаційною бомбою в н.п. Дарьїно рф.
Олександр похований на міському кладовищі, на Алеї слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.png)
Бондарчук Дмитро Вікторович
(07.11.1985 - 03.10.2024)
Командир механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А 1815
Нагороджено: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2025), (посмертно).
Народився місті Вінниця. Школу закінчив в СМТ Залізничне. Далі навчався у Вінницькому Транспортному Коледжі. Згодом – робота в Козятинській дистанції колій, навчання у Харківській академії залізничного транспорту. Пізніше – переведення у Вишневе, але теж на залізницю.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Данильченко Микола Васильович
(27.01.1989-04.10.2024)
позивний «Циган»
Солдат, навідник 1 – го механізованого відділення 2 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти, механізованого батальйону військової частини А4962
Народився Герой в селі Старі Вороб’ї, Малинського району, Житомирської області. З дитинства Микола Васильович пізнав не просту дорогу життя.
Разом із сестрою зростав у стінах дитячого будинку – місці, де рано навчаються дорослішати, триматися один за одного й не чекати поблажок від долі. Там загартовувався його характер: мовчазний, витривалий, працьовитий, без нарікань і гучних слів.
Після випуску з дитбудинку Микола почав працювати – багато і наполегливо. Їздив на заробітки до Києва, брався за будь – яку справу, якої потребувало життя. Був зварювальником і плиточником, охоронцем і двірником. Про таких як Микола кажуть просто: він умів все.
Час від часу Микола приїздив на заробітки до Козятина. Тут він знаходив не лише роботу, а й тепло людської турботи. Зупинявся у своєї хрещеної мами, яка приймала його, як рідного сина.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Микола виїхав з Житомирщини та оселився в Козятині як внутрішньо переміщена особа.
29 серпня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл проходив у Миколаєві та Львові.
З 4 жовтня 2024 року Данильченко Микола Васильович - солдат з позивним «Циган», навідник 1 – го механізованого відділення 2 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти, механізованого батальйону військової частини А4962 в районі населеного пункту Гірник, Покровського району, Донецької області, вважався зниклим безвісти. Пізніше стало відомо, що Микола разом з побратимом, під час виконання бойового завдання, потрапили в полон та були розстріляні.
Так обірвалося життя людини, яка з дитинства звикла боротися, працювати й не здаватися. Людини, яка не мала легкого старту, але мала велику гідність.
Скромний трудівник, надійний друг, та син України, який любив життя.
Воїна Данильченка Миколу Васильовича поховано на міському цвинтарі на «Алеї слави».
Вічна пам’ять героям! Слава Україні!
Маліновський Андрій Вікторович
(11.12.2005 – 24.10.2024)
Солдат, стрілець – зенітник – радіо телефоніст, зенітно – ракетного відділення, зенітного ракетно – артилерійського взводу роти вогневої підтримки в\ч А 1445.
НАГОРОДЖЕНИЙ: почесним нагрудним знаком «Хоробре серце», орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2025), Присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин" (посмертно).
Народився 11 грудня 2005 року в с. Козятині, навчався в 9 – й школі, далі в Козятинському нашому училищі.
Андрій завжди піклувався про господарство, яке і почало приносити йому перші зароблені гроші. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, всі, хто його знав, були впевнені, що Андрій рано чи пізно стане на захист своєї Батьківщини.
Ходив у військкомат ще до 18 років. Його відмовляли, як могли, але рішення Андрія було непохитним. В березні 2024 року підписав контракт. Військовий вишкіл проходив в навчальних центрах Чернігівщини та Львівщини.
Дуже любив спілкуватися по відеозв’язку – хотів бачити рідні очі, знайомі обличчя та щирі посмішки.
18 липня, під час виконання завдання, в населеному пункті Піщане, Харківської області, в результаті скидання саморобного вибухового пристрою з безпілотного літального апарату противника Андрій з позивним «Малінка», отримав дуже важкі поранення. І почався довгий час лікування в Харкові, Києві, Львові та Вінниці. Перебуваючи в Харківській лікарні отримав високу нагороду, за підписом бригадного генерала, командира оперативно-тактичного тактичного угрупування військ «Харків» - медаль« Хоробре серце».
Лікарі робили все можливе, аби Андрій одужав, але 24 жовтня 2024 року, від отриманих поранень помер.
Захиснику назавжди залишилося лише 18 років. Похований на кладовищі в с.Козятин, на Алеї Слави.
10 грудня 2024 року відбулося відкриття меморіальної дошки на приміщенні Опорного комунального закладу "Гімназія №9 Козятинської міської ради Вінницької області "
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Коблов Степан
Миколайович
(17.05.1977-26.10.2024)
Солдат старший навідник гранатометного взводу
третього механізованого батальйону військової частини А4962
Народився в с. Пиковець. Закінчив
місцеву школу. Любив спорт (особливо футбол), захоплювався технікою. З юності
мав мотоцикл, ремонтував його, доглядав. Активний, чуйний, доброзичливий
чоловік мав багато друзів.
Створив сім’ю, ростив сина Артура, для
якого батько був другом, порадником і наставником. Тепло і затишок в родині для
нього було понад усе. Коли прийшла біда в Україну вирішив стати на захист від
ворога. Сім разів ходив до військкомату, хоча мама і брат потребували догляду і
це давало право відмовитись від служби .20 червня 2024 року був призваний до
лав Збройних Сил України. Проходив навчання в Гайсині .
На службу направили в Миколаївську обл.
пізніше Покровський напрямок. Солдат старший навідник гранатометного взводу
третього механізованого батальйону військової частини А4962 з 26 жовтня 2024
року вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання біля
населеного пункту Ізмайлівка Покровського району Донецької обл. Тіло
ідентифікували. Воїн прибув додому. Воїна
Коблова Степана Миколайовича похований на цвинтарі в с. Сестринівка.
Вічна та світла пам’ять!
Худяков Сергій Володимирович
(06.04.1982-26.10.2024)
Солдат стрілець – снайпер 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу 4 – ї аеромобільної роти військової частини (А 4165) А 2120
Герой народився в нашому місті. Навчався в 1 – й школі. Займався в музичній школі по класу труба. По закінченню школи вступив до нашого училища та отримав спеціальність - слюсар з ремонту автомобілів. Далі працював в Бердичеві за фахом.
Прагнучи досягти більшого, вступив на заочну форму навчання в Одеський архітектурний університет. Працював в тепломережах в Козятині. Пізніше в газовому господарстві. Шукаючи кращої долі поїхав в Київ де працював спочатку слюсарем а по закінченні університету інженером.
Постійно допомагав батькам та сестрі. Ніколи не ділив обов’язки і завжди поважав працю інших людей. Згодом поїхав на заробітки в Польщу. У лютому 2022 – го мав виїжджати знову за кордон, але війна внесла свої корективи. Сергій залишився вдома і з друзями почав робити окопні свічки та продовжував займатися улюбленими справами.
27 липня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Коли йшов то давав настанови, щоб близькі доглядали за батьками та молодшим сином. Навчання проходив у Житомирській області у селі Троянів. Після військового вишколу Краматорськ а далі Білогорівка.
Постійно телефонував, жартував. Підтримував рідних, як міг. 26 жовтня 2024 року, солдат стрілець – снайпер 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу 4 – ї аеромобільної роти військової частини (А 4165) А 2120 в районі населеного пункту Білогорівка, Сіверськодонецького району, Луганської області після виконання бойового завдання вважався зниклим безвісти. А 19 січня 2026 року в Чернігівському морзі був ідентифікований як загиблий.
Худякова Сергія Володимировича поховано на міському цвинтарі на Алеї Слави.
Вічна слава і шана Героям !
Ясінський Денис Олександрович
(30.11.1988 - 31.10.2024)
Старший солдат, кухар господарського відділення матеріального забезпечення військової частини А 2643.
Нагороджено Указом Президента України : Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» та нагрудним знаком «Честь та пам'ять»(2024), орденом "За мужність" III ступеня (2025), присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин (посмертно)
Коблов Степан
Миколайович
(17.05.1977-26.10.2024)
Солдат старший навідник гранатометного взводу
третього механізованого батальйону військової частини А4962
Народився в с. Пиковець. Закінчив
місцеву школу. Любив спорт (особливо футбол), захоплювався технікою. З юності
мав мотоцикл, ремонтував його, доглядав. Активний, чуйний, доброзичливий
чоловік мав багато друзів.
Створив сім’ю, ростив сина Артура, для
якого батько був другом, порадником і наставником. Тепло і затишок в родині для
нього було понад усе. Коли прийшла біда в Україну вирішив стати на захист від
ворога. Сім разів ходив до військкомату, хоча мама і брат потребували догляду і
це давало право відмовитись від служби .20 червня 2024 року був призваний до
лав Збройних Сил України. Проходив навчання в Гайсині .
На службу направили в Миколаївську обл.
пізніше Покровський напрямок. Солдат старший навідник гранатометного взводу
третього механізованого батальйону військової частини А4962 з 26 жовтня 2024
року вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання біля
населеного пункту Ізмайлівка Покровського району Донецької обл. Тіло
ідентифікували. Воїн прибув додому. Воїна
Коблова Степана Миколайовича похований на цвинтарі в с. Сестринівка.
Вічна та світла пам’ять!
(06.04.1982-26.10.2024)
Солдат стрілець – снайпер 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу 4 – ї аеромобільної роти військової частини (А 4165) А 2120
Герой народився в нашому місті. Навчався в 1 – й школі. Займався в музичній школі по класу труба. По закінченню школи вступив до нашого училища та отримав спеціальність - слюсар з ремонту автомобілів. Далі працював в Бердичеві за фахом.
Прагнучи досягти більшого, вступив на заочну форму навчання в Одеський архітектурний університет. Працював в тепломережах в Козятині. Пізніше в газовому господарстві. Шукаючи кращої долі поїхав в Київ де працював спочатку слюсарем а по закінченні університету інженером.
Постійно допомагав батькам та сестрі. Ніколи не ділив обов’язки і завжди поважав працю інших людей. Згодом поїхав на заробітки в Польщу. У лютому 2022 – го мав виїжджати знову за кордон, але війна внесла свої корективи. Сергій залишився вдома і з друзями почав робити окопні свічки та продовжував займатися улюбленими справами.
27 липня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Коли йшов то давав настанови, щоб близькі доглядали за батьками та молодшим сином. Навчання проходив у Житомирській області у селі Троянів. Після військового вишколу Краматорськ а далі Білогорівка.
Постійно телефонував, жартував. Підтримував рідних, як міг. 26 жовтня 2024 року, солдат стрілець – снайпер 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу 4 – ї аеромобільної роти військової частини (А 4165) А 2120 в районі населеного пункту Білогорівка, Сіверськодонецького району, Луганської області після виконання бойового завдання вважався зниклим безвісти. А 19 січня 2026 року в Чернігівському морзі був ідентифікований як загиблий.
Худякова Сергія Володимировича поховано на міському цвинтарі на Алеї Слави.
Вічна слава і шана Героям !
Ясінський Денис Олександрович
(30.11.1988 - 31.10.2024)
Старший солдат, кухар господарського відділення матеріального забезпечення військової частини А 2643.
Нагороджено Указом Президента України : Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» та нагрудним знаком «Честь та пам'ять»(2024), орденом "За мужність" III ступеня (2025), присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин (посмертно)
Народився 30 листопада 1988 року в с. Сестринівка. Після закінчення 9 – го класу вступив в Новоушівський технікум де здобув професію агроном. Далі строкова служба у військах протиповітряної оборони. По закінчені служби працював в «Сігнет центрі» за спеціальністю агроном. Одночасно навчався у Вінницькому національному аграрному університеті. Одружився з дівчині своєї мрії – Наталочці. Народилася квіточка донечка.
Після повномасштабного вторгнення 14 травня 2022 року Денис був призваний до Лав Збройних Сил України. Він телефонував рідним щодня, все розпитував, як його дівчатка. Місяць тому Дениса відправили на Покровський напрямок. 25 жовтня мав іти на позицію, тому попередив усіх, що зателефонує через 10 днів. А 31 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новодмитрівка, Покровського району, Донецької області загинув.
Ясінського Дениса Олександровича поховано на цвинтарі в с. Сестринівка.Слава Герою! Вічна пам'ять!
Дзюба Юрій
Анатолійович
(06.01.1987-01.11.2024)
Головний сержант 3 –
го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого батальйону
військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович позивний «Дєдок»
НАГОРОДЖЕНИЙ: пам’ятною відзнакою
« За оборону Авдіївки»
Народився Юрій в селі Махаринці. Зростав
у великій дружній та люблячій сім’ї. Разом із трьома братами та сестрою вони
були справжньою опорою одне для одного. Батьки віддавали дітям усю свою
турботу. За материнську самовідданість, народження й виховання дітей мама захисника
була удостоєна почесного звання «Мати – героїня» та нагороджена Президентом
України.
Як і всі діти Юрій пішов до місцевої
школи, ганяв з хлопцями на рибалку, дуже любив ходити до лісу по гриби. Простий
та щирий хлопець завжди готовий був іти на допомогу. Батьки тримали велике
господарство, тож змалку привчили Юрія до праці, привили любов до землі.
По закінченні школи вступив до Вінницького
училища де здобув спеціальність автослюсар. У 2007 році після училища –
строкова служба в армії. Проходив її в інженерних військах у місті Чуднові.
Перебуваючи на службі зрозумів, чого він хоче досягнути.
Любов до землі, прищеплена батьками з
дитячих років, згодом стала для Юрія справою всього життя. Після строкової
служби він обрав шлях фермера. Радів кожному паростку та врожаю.
Зустрів кохання свого життя, згодом
одружився. Народилась донечка Ліда та згодом у родині народився син - Давид.
Гордість, щастя й безмежна батьківська любов переповнювали Юрія. Саме своїм
дітям він мріяв передати все, чим жив сам.
Та на жаль, почалася війна. Старший брат
Юрія – Володимир з перших днів пішов добровольцем на фронт. І Юрій теж не зміг
залишатися вдома і 16 листопада 2022 року був призваний до лав Збройних Сил
України. Одразу потрапив до штурмової бригади «Вінницькі янголи». Його бойовий
шлях розпочався на Авдіївському напрямку, там були надзвичайно важкі бої,
страшні випробування й нелюдські умови. Декілька разів приїжджав у короткі
відпустки. У ті недовгі дні вдома намагався все встигнути: щось полагодити,
підтягнути господарство, вирішити всі домашні справи, аби його родина ні в чому
не мала потреби.
Згодом з Донецького напрямку був
перекинутий на Сумщину. А далі Курськ… На Курському напрямку він пробув півтора
місяці. Одного разу вночі Юрій разом із побратимами виходили з позиції, коли їх
наздогнав ворожий дрон.
1 листопада 2024 року головний сержант 3
– го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого
батальйону військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович позивний « Дєдок»,
внаслідок бойового ураження, під час виконання бойового завдання поблизу
населеного пункту Погребки, Курської області вважався безвісти зниклим та за
результатами тесту ДНК – був ідентифікований 11 травня 2026 року.
Воїна – героя Дзюбу Юрія Анатолійовича
поховано на кладовищі в селі Махаринці на «Алеї Слави».
Вічна пам'ять та слава
Герою!
Гуменюк Максим
Петрович
(04.03.1998-04.11.2024)
молодший сержант у
складі 46 – ї окремої аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ. Позивний
« Гума»
Народився
Максим у м. Калинівці де і пройшли його дитинство та шкільні роки. Зростав у
родині, де його оточували любов, турбота й підтримка. Він був веселим і
допитливим хлопчиком, який легко знаходив спільну мову з однолітками та завжди
прагнув пізнати щось нове.
З задоволенням грав у футбол, годинами
міг проводити час з друзями. Окремою його пристрастю була риболовля – для нього
це не просто хобі, а можливість побути наодинці з природою. У ньому
поєднувались доброта, простота і внутрішня сила, яка з роками лише міцнішала.
Після закінчення школи Максим вступив в
Козятинське училище, де зустрів свою майбутню дружину. Побачивши Марину вперше,
він закохався щиро й безмежно, усім серцем. Їхня любов стала початком молодої,
щасливої родини, яка в 2017 році переїхала жити в Козятин. У 2019 році
одружились та народили донечку Мілу. Максим безмежно любив свою маленьку
принцесу. Для нього вона була цілим світом, сенсом життя, промінчиком світла і
тепла. А Міла у відповідь безмежно любила свого тата. Вона чекала його щодня з
роботи і знаючи, що він має скоро бути вдома - поспішала йому на зустріч,
чекала його дзвінків, раділа від одного погляду на нього. Постійно хвилювалась
за нього та важко переживала розлуку. Між ними був особливий зв’язок – щирий,
міцний і сповнений безумовної любові. Саме заради таких обіймів, заради родини,
заради майбутнього своєї донечки Максим і став на захист України та 30 січня
2024 року підписав контракт з ВЧ 4350. Проходив військовий вишкіл в Житомирі.
По закінченню навчання опановував військову підготовку в сержантській школі, де
ще глибше пізнав військову справу, став більш відповідальним, зібраним та
підготовленим до складних бойових завдань. Після завершення навчання Максим
приїхав у коротку відпустку додому – туди де завжди чекають і вірять.
А далі фронт. У складі 46 – ї окремої
аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ бойовий шлях Максима
почався на Покровському напрямку, у самому пеклі війни, де щодня вирішується
ціна життя і смерті. Дзвонив при найменшій нагоді та говорив, як же він любить
своїх дівчат. Обіцяв повернутися.
4 листопада 2024 року в районі
населеного пункту Вовченка, Покровського району, Донецької області в результаті
артилерійського та мінометного обстрілів з боку противника молодший сержант
Гуменюк Максим Петрович позивний « Гума» загинув. Вважався безвісти зниклим та
за результатами тесту – ДНК був ідентифікований. Родина про це взнала 30 квітня
2026 року. Рік і п’ять місяців Максим добирався додому.
Мама, донька, дружина, брат залишились
без свого захисника. Вони втратили найдорожче. А він просто хотів жити –
любити, бути поруч, бачити майбутнє своєї родини та оберігати їх до глибокої
старості.
Воїна Гуменюка Максима поховано на
міському кладовищі на «Алеї Слави».
Вічна пам'ять та слава
Герою!
Народився 30 листопада 1988 року в с. Сестринівка. Після закінчення 9 – го класу вступив в Новоушівський технікум де здобув професію агроном. Далі строкова служба у військах протиповітряної оборони. По закінчені служби працював в «Сігнет центрі» за спеціальністю агроном. Одночасно навчався у Вінницькому національному аграрному університеті. Одружився з дівчині своєї мрії – Наталочці. Народилася квіточка донечка.
Дзюба Юрій
Анатолійович
(06.01.1987-01.11.2024)
Головний сержант 3 –
го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого батальйону
військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович позивний «Дєдок»
НАГОРОДЖЕНИЙ: пам’ятною відзнакою
« За оборону Авдіївки»
Народився Юрій в селі Махаринці. Зростав
у великій дружній та люблячій сім’ї. Разом із трьома братами та сестрою вони
були справжньою опорою одне для одного. Батьки віддавали дітям усю свою
турботу. За материнську самовідданість, народження й виховання дітей мама захисника
була удостоєна почесного звання «Мати – героїня» та нагороджена Президентом
України.
Як і всі діти Юрій пішов до місцевої
школи, ганяв з хлопцями на рибалку, дуже любив ходити до лісу по гриби. Простий
та щирий хлопець завжди готовий був іти на допомогу. Батьки тримали велике
господарство, тож змалку привчили Юрія до праці, привили любов до землі.
По закінченні школи вступив до Вінницького
училища де здобув спеціальність автослюсар. У 2007 році після училища –
строкова служба в армії. Проходив її в інженерних військах у місті Чуднові.
Перебуваючи на службі зрозумів, чого він хоче досягнути.
Любов до землі, прищеплена батьками з
дитячих років, згодом стала для Юрія справою всього життя. Після строкової
служби він обрав шлях фермера. Радів кожному паростку та врожаю.
Зустрів кохання свого життя, згодом
одружився. Народилась донечка Ліда та згодом у родині народився син - Давид.
Гордість, щастя й безмежна батьківська любов переповнювали Юрія. Саме своїм
дітям він мріяв передати все, чим жив сам.
Та на жаль, почалася війна. Старший брат
Юрія – Володимир з перших днів пішов добровольцем на фронт. І Юрій теж не зміг
залишатися вдома і 16 листопада 2022 року був призваний до лав Збройних Сил
України. Одразу потрапив до штурмової бригади «Вінницькі янголи». Його бойовий
шлях розпочався на Авдіївському напрямку, там були надзвичайно важкі бої,
страшні випробування й нелюдські умови. Декілька разів приїжджав у короткі
відпустки. У ті недовгі дні вдома намагався все встигнути: щось полагодити,
підтягнути господарство, вирішити всі домашні справи, аби його родина ні в чому
не мала потреби.
Згодом з Донецького напрямку був
перекинутий на Сумщину. А далі Курськ… На Курському напрямку він пробув півтора
місяці. Одного разу вночі Юрій разом із побратимами виходили з позиції, коли їх
наздогнав ворожий дрон.
1 листопада 2024 року головний сержант 3
– го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого
батальйону військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович позивний « Дєдок»,
внаслідок бойового ураження, під час виконання бойового завдання поблизу
населеного пункту Погребки, Курської області вважався безвісти зниклим та за
результатами тесту ДНК – був ідентифікований 11 травня 2026 року.
Воїна – героя Дзюбу Юрія Анатолійовича
поховано на кладовищі в селі Махаринці на «Алеї Слави».
Вічна пам'ять та слава Герою!
Гуменюк Максим
Петрович
(04.03.1998-04.11.2024)
молодший сержант у
складі 46 – ї окремої аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ. Позивний
« Гума»
Народився
Максим у м. Калинівці де і пройшли його дитинство та шкільні роки. Зростав у
родині, де його оточували любов, турбота й підтримка. Він був веселим і
допитливим хлопчиком, який легко знаходив спільну мову з однолітками та завжди
прагнув пізнати щось нове.
З задоволенням грав у футбол, годинами
міг проводити час з друзями. Окремою його пристрастю була риболовля – для нього
це не просто хобі, а можливість побути наодинці з природою. У ньому
поєднувались доброта, простота і внутрішня сила, яка з роками лише міцнішала.
Після закінчення школи Максим вступив в
Козятинське училище, де зустрів свою майбутню дружину. Побачивши Марину вперше,
він закохався щиро й безмежно, усім серцем. Їхня любов стала початком молодої,
щасливої родини, яка в 2017 році переїхала жити в Козятин. У 2019 році
одружились та народили донечку Мілу. Максим безмежно любив свою маленьку
принцесу. Для нього вона була цілим світом, сенсом життя, промінчиком світла і
тепла. А Міла у відповідь безмежно любила свого тата. Вона чекала його щодня з
роботи і знаючи, що він має скоро бути вдома - поспішала йому на зустріч,
чекала його дзвінків, раділа від одного погляду на нього. Постійно хвилювалась
за нього та важко переживала розлуку. Між ними був особливий зв’язок – щирий,
міцний і сповнений безумовної любові. Саме заради таких обіймів, заради родини,
заради майбутнього своєї донечки Максим і став на захист України та 30 січня
2024 року підписав контракт з ВЧ 4350. Проходив військовий вишкіл в Житомирі.
По закінченню навчання опановував військову підготовку в сержантській школі, де
ще глибше пізнав військову справу, став більш відповідальним, зібраним та
підготовленим до складних бойових завдань. Після завершення навчання Максим
приїхав у коротку відпустку додому – туди де завжди чекають і вірять.
А далі фронт. У складі 46 – ї окремої
аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ бойовий шлях Максима
почався на Покровському напрямку, у самому пеклі війни, де щодня вирішується
ціна життя і смерті. Дзвонив при найменшій нагоді та говорив, як же він любить
своїх дівчат. Обіцяв повернутися.
4 листопада 2024 року в районі
населеного пункту Вовченка, Покровського району, Донецької області в результаті
артилерійського та мінометного обстрілів з боку противника молодший сержант
Гуменюк Максим Петрович позивний « Гума» загинув. Вважався безвісти зниклим та
за результатами тесту – ДНК був ідентифікований. Родина про це взнала 30 квітня
2026 року. Рік і п’ять місяців Максим добирався додому.
Мама, донька, дружина, брат залишились
без свого захисника. Вони втратили найдорожче. А він просто хотів жити –
любити, бути поруч, бачити майбутнє своєї родини та оберігати їх до глибокої
старості.
Воїна Гуменюка Максима поховано на
міському кладовищі на «Алеї Слави».
Вічна пам'ять та слава
Герою!
ІЩУК МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (23.05.1975 - 08.11.2024)
Сержант, командир 2-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів в\ч А 7221
Сержант, командир 2-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів в\ч А 7221
НАГОРОДЖЕНИЙ: відзнакою «За героїзм та патріотизм» - як волонтер, медаллю «Захиснику рідної землі", медаллю «Незламним героям російсько- української війни», нагрудним знаком «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест», нагрудним знаком, «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест» медаллю «За оборону рідної Держави», медаллю « За вірну службу 3 ступеня », почесною нагородою «Зірка пошани», відзнакою «За героїзм та патріотизм», відзнакою «За героїзм та патріотизм», відзнакою «Залізний хрест». Нагороджений: відзнакою «Хрест бойового братерства» (посмертно),присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
НАГОРОДЖЕНИЙ: відзнакою «За героїзм та патріотизм» - як волонтер, медаллю «Захиснику рідної землі", медаллю «Незламним героям російсько- української війни», нагрудним знаком «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест», нагрудним знаком, «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест» , нагрудним знаком «Золотий хрест» медаллю «За оборону рідної Держави», медаллю « За вірну службу 3 ступеня », почесною нагородою «Зірка пошани», відзнакою «За героїзм та патріотизм», відзнакою «За героїзм та патріотизм», відзнакою «Залізний хрест». Нагороджений: відзнакою «Хрест бойового братерства» (посмертно),присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Михайло народився 23 травня 1975 року у місті Вінниця. Пізніше сім’я проживала у Муровано- Куриловецькому районі, там відвідував садочок та початкову школу. Наступним місцем проживання була Молдова – Фалешти. Мама влаштувалася працювати до місцевої школи. Там здобував освіту і Михайло. Ще зі шкільних років дуже захоплювався хімією та фізикою . Проявляв не аби які здібності до таких не простих наук. За успішне, зразкове навчання був відзначений золотою медаллю. Також, навчався в музичній школі по класу - баян. А в студентські роки самостійно освоїв і гітару.
Для мами та сестри був справжньою опорою, захистом, підтримкою, справжнім чоловіком у родині.Згодом Михайло вступив до Вінницького Політехнічного інституту.
Коли окупанти зайшли в Придністров’я, де проживали на той час мама та сестра Михайла – родина змушена була переїхати. Тепер їхнім домом стало наше місто Козятин.По закінченню інституту Михайло працював на місцевому молокозаводі, налаштовував обладнання.
А вже в нашому училищі стояв у джерел запровадження комп’ютерної спеціалізації. Незабаром відкрив комп’ютерний центр. Це було зовсім новим видом бізнесу у нашому місті. Більшість все ж знали Михайла, як представника виробництва «Корса». Чоловік, який завжди розвивався та удосконалювався, талановитий, успішний підприємець.
Та найбільшим його талантом було бути – люблячим чоловіком та найкращим татом. Михайло був тим чоловіком та татом, за плечима якого було безпечно спокійно, надійно.
Війна розкрила в чоловікові неймовірну людину та воїна. 24 лютого 2022 року вранці вже був у військкоматі. А 25 лютого 2022 році Михайло вже був призваний до нашої бригади ТРО. 3-го липня 2022 року – Бахмут – 120 днів пекла. Пізніше – військова частина А 7221 – 684 дні на нулі без ротації. Константував, що пішов на війну, щоб жили спокійно рідні , щоб їх захистити.
Михайло керував відділенням ударних безпілотних авіаційних комплексів. Його технічні навички та талант врятували не одне життя наших військових. Техніку власноруч налаштовував, вдосконалював, впроваджував нові технології. Його підрозділ був повністю укомплектований молодими хлопцями. Ставився до них, як до рідних дітей. Навчав і беріг. Водночас забезпечував чітку організацію. Навіть військовий побут був бездоганним. У 2023 році проходив навчання у Німеччині в Рамштайні. Там, фактично, ділилися бойовим досвідом. Нагороджений чисельними відзнаками та нагородами. Михайло був почесним донором України. Мав надзвичайно рідкісну групу крові – 4. Ввечері, 8 листопада, рідні Михайла чекали його дзвінка, але від командира надійшла , страшна звістка.
Командир 2-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів військової частини А 7221 сержант Іщук Михайло Олександрович , призваний на військову службу 25 лютого 2022 року , під час виконання бойового завдання, вірний військовій присязі, виявивши стійкість та мужність 8 листопада 2024 року біля населеного пункту Лугівське, Малотокмачанської територіальної громади, Пологівського району, Запорізької області - загинув.
Похований наш Герой на Алеї Слави центрального кладовища м. Козятин!
Вічна пам'ять Герою !
Михайло народився 23 травня 1975 року у місті Вінниця. Пізніше сім’я проживала у Муровано- Куриловецькому районі, там відвідував садочок та початкову школу. Наступним місцем проживання була Молдова – Фалешти. Мама влаштувалася працювати до місцевої школи. Там здобував освіту і Михайло. Ще зі шкільних років дуже захоплювався хімією та фізикою . Проявляв не аби які здібності до таких не простих наук. За успішне, зразкове навчання був відзначений золотою медаллю. Також, навчався в музичній школі по класу - баян. А в студентські роки самостійно освоїв і гітару.
Для мами та сестри був справжньою опорою, захистом, підтримкою, справжнім чоловіком у родині.Згодом Михайло вступив до Вінницького Політехнічного інституту.
Коли окупанти зайшли в Придністров’я, де проживали на той час мама та сестра Михайла – родина змушена була переїхати. Тепер їхнім домом стало наше місто Козятин.По закінченню інституту Михайло працював на місцевому молокозаводі, налаштовував обладнання.
А вже в нашому училищі стояв у джерел запровадження комп’ютерної спеціалізації. Незабаром відкрив комп’ютерний центр. Це було зовсім новим видом бізнесу у нашому місті. Більшість все ж знали Михайла, як представника виробництва «Корса». Чоловік, який завжди розвивався та удосконалювався, талановитий, успішний підприємець.
Та найбільшим його талантом було бути – люблячим чоловіком та найкращим татом. Михайло був тим чоловіком та татом, за плечима якого було безпечно спокійно, надійно.
Війна розкрила в чоловікові неймовірну людину та воїна. 24 лютого 2022 року вранці вже був у військкоматі. А 25 лютого 2022 році Михайло вже був призваний до нашої бригади ТРО. 3-го липня 2022 року – Бахмут – 120 днів пекла. Пізніше – військова частина А 7221 – 684 дні на нулі без ротації. Константував, що пішов на війну, щоб жили спокійно рідні , щоб їх захистити.
Михайло керував відділенням ударних безпілотних авіаційних комплексів. Його технічні навички та талант врятували не одне життя наших військових. Техніку власноруч налаштовував, вдосконалював, впроваджував нові технології. Його підрозділ був повністю укомплектований молодими хлопцями. Ставився до них, як до рідних дітей. Навчав і беріг. Водночас забезпечував чітку організацію. Навіть військовий побут був бездоганним. У 2023 році проходив навчання у Німеччині в Рамштайні. Там, фактично, ділилися бойовим досвідом. Нагороджений чисельними відзнаками та нагородами. Михайло був почесним донором України. Мав надзвичайно рідкісну групу крові – 4. Ввечері, 8 листопада, рідні Михайла чекали його дзвінка, але від командира надійшла , страшна звістка.
Командир 2-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів військової частини А 7221 сержант Іщук Михайло Олександрович , призваний на військову службу 25 лютого 2022 року , під час виконання бойового завдання, вірний військовій присязі, виявивши стійкість та мужність 8 листопада 2024 року біля населеного пункту Лугівське, Малотокмачанської територіальної громади, Пологівського району, Запорізької області - загинув.
Похований наш Герой на Алеї Слави центрального кладовища м. Козятин!
Вічна пам'ять Герою !
КУМАНЕЦЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ВІКТОРОВИЧ
(08.04.1994 - 16.11.2024)
Старший солдат 131 окремого розвідувального батальйону в/ч 1445. Оператор FPV дронів. Учасник АТО.
Життя молодого воїна обірвалося в 30-річному віці на злеті. Він не встиг втілити в реальність багато планів на майбутнє і мрій, не встиг просто пожити. Війна і плани російських терористів перекреслили все, поставивши хрест на його могилі…
Загинув під час виконання бойового завдання в районі н.п. Лук'янівське Запорізької області. Похований 22.11.24р. на кладовищі с. Адамівка, Білгород-Дністровського району, Одеської області.
Вічна Слава Герою!
КУМАНЕЦЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ВІКТОРОВИЧ
(08.04.1994 - 16.11.2024)
Старший солдат 131 окремого розвідувального батальйону в/ч 1445. Оператор FPV дронів. Учасник АТО.
Життя молодого воїна обірвалося в 30-річному віці на злеті. Він не встиг втілити в реальність багато планів на майбутнє і мрій, не встиг просто пожити. Війна і плани російських терористів перекреслили все, поставивши хрест на його могилі…
Загинув під час виконання бойового завдання в районі н.п. Лук'янівське Запорізької області. Похований 22.11.24р. на кладовищі с. Адамівка, Білгород-Дністровського району, Одеської області.
Вічна Слава Герою!
Бондарук Олександр Олександрович
(22.04.1980 - 20.11.2024)
Солдат розвідник- радіотелефоніст 1-ої розвідувальної групи (СпП спеціального призначення) 3-ої роти (СпП спеціального призначення), 1-го загону (СпП спеціального призначення) військової частини А4030.
Нагороджений орденом «За мужність » ІІІ ступеня, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Олександр народився в Угорщині, де його батько проходив військову службу. Згодом сім’я переїхала до міста Термез в Узбекистані, а після звільнення батька з армії — на Луганщину, де жив дідусь, який був сам родом із Самгородка. Там пройшло його дитинство: дитячий садок, школа, перші мрії.
Бондарук Олександр Олександрович
(22.04.1980 - 20.11.2024)
Солдат розвідник- радіотелефоніст 1-ої розвідувальної групи (СпП спеціального призначення) 3-ої роти (СпП спеціального призначення), 1-го загону (СпП спеціального призначення) військової частини А4030.
Олександр народився в Угорщині, де його батько проходив військову службу. Згодом сім’я переїхала до міста Термез в Узбекистані, а після звільнення батька з армії — на Луганщину, де жив дідусь, який був сам родом із Самгородка. Там пройшло його дитинство: дитячий садок, школа, перші мрії.
Після закінчення школи Олександр був призваний на строкову службу, яку проходив на Миколаївщині. Згодом підписав контракт і продовжив військову кар’єру. Коли ж звільнився, залишився жити й працювати у Миколаєві. Певний час пробував знайти себе за кордоном. У 2020 році повернувся в Козятин.
Герой мав «золоті руки». Він досконало володів ковальською справою, був універсальним майстром, який умів і любив працювати. У його водійському посвідченні були відкриті всі категорії, та заробляв він не лише своїми здібностями —часто допомагав людям без будь-якої винагороди. Він був добрим, щирим, готовим поділитися останнім навіть тоді, коли про це не просили.
Він швидко навчався всьому новому. А найбільшою пристрастю була риболовля. Улюблені вудки, беріг наче справжній скарб. Тепер три його вудки та велосипед залишаться для родини дорогими реліквіями.
19 серпня 2024 року Олександр був призваний до лав Збройних Сил України. Став розвідником. Коротке навчання і пекло війни. Брав участь у бойових діях під Вовчанськом. Дуже важко виходили із завдання: форсували річку, кілометри повзли. Отримав поранення, але вже через десять днів знову повернувся в стрій. 11 листопада 2024 року він вирушив на бойове завдання, з якого вже не повернувся.
Солдат Бондарук Олександр Олександрович, розвідник- радіотелефоніст 1-ої розвідувальної групи (СпП спеціального призначення) 3-ої роти (СпП спеціального призначення), 1-го загону (СпП спеціального призначення) військової частини А4030 від 20.11.2024 року вважався зниклим безвісти в районі ведення бойових дій біля населеного пункту Трудове, Волноваського району, Донецької області. Майже рік воїн повертався додому. Олександр мав позивний «Бонд».
Вічна пам’ять і шана Герою!
Після закінчення школи Олександр був призваний на строкову службу, яку проходив на Миколаївщині. Згодом підписав контракт і продовжив військову кар’єру. Коли ж звільнився, залишився жити й працювати у Миколаєві. Певний час пробував знайти себе за кордоном. У 2020 році повернувся в Козятин.
Герой мав «золоті руки». Він досконало володів ковальською справою, був універсальним майстром, який умів і любив працювати. У його водійському посвідченні були відкриті всі категорії, та заробляв він не лише своїми здібностями —часто допомагав людям без будь-якої винагороди. Він був добрим, щирим, готовим поділитися останнім навіть тоді, коли про це не просили.
19 серпня 2024 року Олександр був призваний до лав Збройних Сил України. Став розвідником. Коротке навчання і пекло війни. Брав участь у бойових діях під Вовчанськом. Дуже важко виходили із завдання: форсували річку, кілометри повзли. Отримав поранення, але вже через десять днів знову повернувся в стрій. 11 листопада 2024 року він вирушив на бойове завдання, з якого вже не повернувся.
Солдат Бондарук Олександр Олександрович, розвідник- радіотелефоніст 1-ої розвідувальної групи (СпП спеціального призначення) 3-ої роти (СпП спеціального призначення), 1-го загону (СпП спеціального призначення) військової частини А4030 від 20.11.2024 року вважався зниклим безвісти в районі ведення бойових дій біля населеного пункту Трудове, Волноваського району, Донецької області. Майже рік воїн повертався додому. Олександр мав позивний «Бонд».
Вічна пам’ять і шана Герою!
ЩЕРБАК ЮРІЙ ІВАНОВИЧ
(09.09.1980-24.11.2024)
старший навідник 2 – го мінометного розрахунку, 2 – го мінометного взводу, 2 – ї мінометної батареї військової частини А – 2896
Юрій народився 9 вересня 1980 року в Миколаївській області, Веселівському районі у селі Новосілці. Зростав дуже добрим та роботящим. Відкритий та життєрадісний хлопчик завжди поспішав на допомогу. Закінчив середню школу в с. Катеринівка. Вступив до професійно - технічного училища, де здобув спеціальність водій – тракторист. По закінченню працював в Миколаєві плиточником. У 2002 році поїхав до Києва шукати кращої долі. Там займався ремонтними роботами, став майстром своєї справи.
У 2004 році зустрів свою майбутню дружину та поїхав у 2005 році разом з нею у с. Залізничне, де і проживали родиною. У 2022 році, влаштувався на роботу в гімназію №6. Його порядність та щирість підкорювали як педагогічних працівників, так і учнів.
2 жовтня 2024 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл проходив у Гайсинському районі. А 19 листопада, через півтора місяця, був уже на Покровському напрямку.
24 листопада 2024 року близько 13 години 40 хвилин, старший навідник 2 – го мінометного розрахунку, 2 – го мінометного взводу, 2 – ї мінометної батареї військової частини А – 2896, отримав поранення не сумісне з життям поблизу населеного пункту Пушкіне, Покровського району, Донецької області.
25 липня 2025 року на будинку, де проживав полеглий Герой у селищі Залізничне , урочисто відкрито меморіальну дошку
У с.Залізничному 9 вересня 2025 р. вшанувати пам'ять тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України. На боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки восьми її учням: Лукашуку Миколі, Дмитру Бондарчуку, Володимиру Павловському, Андрію Пилявцю, Віктору Розбіцькому, Олегу Слободянику, Віктору Тимощуку, Юрію Щербаку. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу. Педагогічний колектив, родини загиблих та підприємці підтримали ініціативу дітей. Почесне право відкрити меморіальні дошки надала родинам загиблих воїнів. Бо це наш спільний обов'язок і вияв глибокої поваги.
Вічна та світла пам’ять полеглому Захиснику!
Янковчук Руслан Миколайович
(03.05.1975-26.11.2024)
Гранатометник старший сержант, військовослужбовець в/ч 2896.
П
Народився в м. Козятин. Навчався в школі №1, а закінчував вже школу №4. Був закоханий в землю і її щедроти. Доглядав садок, вирощував городину. Радів результатам своєї праці. Це захоплення передалось йому від прадідуся. Руслан Миколайович був дуже позитивним, добрим, світлим. Тварини теж це відчували, крутилися навколо нього.
В дитинстві захоплювався фотографією, відвідував гурток. В сімейному архіві зберігаються зроблені ним світлини. Ті чудові, щасливі миті життя. Грітиме душу спогад яким турботливим він був. Додому повертався завжди з гостинцем. Приносив щось смачненьке. Допомагав друзям, кумам. Результати його праці дихають теплотою його рук і нагадуватимуть про цього чудового чоловіка.
Строкову службу проходив в навчальному центрі, «Десна» і закінчив у званні старший сержант. Працював на залізниці у воєнізованій охороні. Дуже відповідальний і надійний, кажуть колеги. Звідти і був призваний до лав Збройних Сил України 26 серпня 2024 року. Проходив навчання в Гайсині. Потім Покровський напрямок. Спокійний, розважливий чоловік, акуратний, в якого все мало своє місце, всі дії виконувались у визначеному порядку. Таким був він і на фронті, до цього організовував і побратимів. Важливим було, щоб для підрозділу все необхідне придбати. Рідним про війну нічого не розповідав. Лише друзям зізнався, що навколо пекло. Бувало, по кілька тижнів не було можливості залишити позиції. В телефонних дзвінках інформація була короткою "все добре" - традиційна відповідь.
23 листопада 2024 року перед виходом на позиції була остання. 26 листопада телефон вже не відповідав. Саме 26 листопада розповідали, що хлопці переходили на іншу позицію…. І не дійшли…всі з тієї групи вже були повернені додому. Тепер і Руслан Янковчук завершив дорогу додому, довжиною в рік.
Остаточно стало відомо, що гранатометник старший сержант Янковчук Руслан Миколайович, військовослужбовець військової частини 2896 під час виконання обов’язків, пов’язаних захистом Вітчизни близько 7:00 год. 26 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Пушкіне Покровського району Донецької обл., зник безвісти. Тіло було ідентифіковано. Біль втрати не зітре час. Світлий образ буде в пам’яті назавжди. Велика подяка батькам за виховання сина, гідного воїна. Схиляємо голови в скорботі. Похований Герой на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять Герою!
Лавренюк Олександр Вікторович
(24.08.1983 - 02.12.2024)
Водій 2 – го стрілецького відділення, 2 – го стрілецького взводу,
3 – ї стрілецької роти військової частини А 7320.
НАГОРОДЖЕННИЙ: відзнакою командування сил логістики ЗСУ «Хрест логістики». Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм».П
Наш земляк народився 24 серпня 1983 року в с. Козятин. Навчався в 9 – й школі. Зростав розумним, допитливим та працелюбним хлопчиком. Закінчив наше училище та здобув професію провідник пасажирських вагонів. Довгий час працював від Київського резерву. З часом перевівся в Козятин.
Разом з дружиною виховували двох синів та донечку. Всі свої знання передавав дітям. А вмів він все і змайструвати, і відремонтувати , і по господарству. Був затятим мисливцем та рибалкою. Завжди з посмішкою, впевнений в собі чоловік, заряджав людей навколо позитивом та спонукав їх до гарних вчинків.
З початком широкомасштабного вторгнення Олександр одразу вступив до територіальної оборони, а 21 квітня 2022 року призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. Проходив її в Козятині у військовій частині А 1329. Рік тому з рідним братом, який зараз знаходиться на Сумському напрямку, над нашим містом збив шахеда, та отримав заохочувальну відзнаку командування сил логістики Збройних сил України «Хрест логістики». Місяць тому народилась онучка – Єва.
15 листопада 2024 року був відправлений на Курський напрямок. Коли міг телефонував дружині, заспокоював та казав що все буде добре. А 2 грудня 2024 року о 15:00 Олександр Вікторович Лавренюк під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Круглєнькоє, Суджанського району, Курської області , отримав не сумісне з життям поранення.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Левчук Олександр Юрійович
(26.04.1987- 02.12.2024)
Солдат. Оператор відділення взводу протитанкових керованих ракет в/ч А4628. Позивний – «БІЛИЙ».
НАГОРОДЖЕННИЙ: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції та нагрудним знаком «Ветеран війни». П
Народився Олександр Левчук у 1987 році. з дитячих років був дуже товариським. Створив сім'ю, мав дочку Вікторію. Як тільки вдерся на нашу землю ворожий чобіт — пішов боронити рідну землю, та проклята війна підірвала здоров’я воїна.
Прощалися з патріотом України Олександром Левчуком 4-го грудня. Біля труни померлого воїна схилили свої голови родина, близькі родичі, друзі та сусіди Героя.
Заупокійну панахиду за Олександром провів настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці митрофорний протоієрей Василь Влізло.
Отець Василь розповів, що Олександр був одним із тих воїнів, хто пішов звільняти нашу землю коли ще було АТО з 2019 року.. За словами священика він благословив воїна на ту прокляту війну і просив у Всевишнього, щоб Олександр повернувся додому живим і неушкодженим.
Так і сталось. Він повернувся додому та війна забрала у воїна здоров’я. П
Після прощання, поховали захисника України на Алеї Слави міського кладовища.
Слава Герою України!
Смілянець Сергій Олександрович
(02.10. 1979 – 07.12.2024)
Сержант, сапер 2-го саперного відділення інженерно - саперного взводу в/ч А— 7221, позивний «Сталкер».
Нагороджено: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медаллю «Незламний герой російсько-української війни», медаллю «Учасник АТО», відзнакою командира в/ч А 7221 «Зірка пошани», присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно).
Народився воїн герой в нашому місті 2 жовтня 1979 р. . Він був єдиним сином у батьків і зростав доброю, щирою та чуйною дитиною. Навчався у школі № 2. Закінчив наше училище, де здобув професію електромонтера контактної мережі. Вступив до Харківського університету та отримав спеціальність фінансист. У 2003 році зустрів кохану дівчину Ірину та відразу зрозумів, що це його доля. Згодом народилася дочка Вікторія.
Працював у Козятинській мережі електропостачання. У вільний від робочас разом із сім’єю та друзями виїжджали на природу, де він з захопленням готував шашлик та грав на гітарі.
Коли почалася війна, з 2014 по 2015 рік був учасником АТО. Військова частина, в якій він ніс службу, знаходилась в Маріуполі. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь у антитерористичній операції» та медаллю «Учасник АТО».
У 2015 році народилася ще одне його сонечко донечка — Вероніка. Сергій Олександрович страшенно любив своїх дівчат, тому коли розпочалася широкомасштабна війна , не роздумуючи, 26 лютого 2022 року пішов їх захищати та вступив до 120-ї бригади ТРО. Ми всі знаємо, що ця бригада була на захисті Бахмуту, де хлопці вгризалися в землю і стримували ворога до наказу «про відступ». Після Бахмута Сергія і інших воїнів було переведено до Дніпропетровської тероборони, яка і до сьогодні стоїть на Запорізькому напрямку. Отримав медаль «Незламним героям у українсько-російській війни». Щоразу, повертаючись з позицій, телефонував дружині та батькам. Після Нового року мав прийти додому. Казав: коли це все закінчиться — буду сіяти городи. А 7-го грудня 2024 року біля населенного пункту Лугівське Пологівського району Запорізької області сержант, сапер 2-го саперного відділення інженерно- саперного взводу в/ч А— 7221 Смілянець Сергій Олександрович позивний «Сталкер» загинув.
Він мав стати опорою батькам на старість. Був люблячим чоловіком для дружини Ірини та донечкам. Мріяв одружити своїх доньок, але вибрав почесну місію захищати родину й Україну від ворога і героїчно загинув. Обіцяємо його пам’ятати, Козятинська громада схиляється в пошані перед воїном - Героєм. 12 грудня воїна земляка з почестями поховано на Алеї Слави центрального міського кладовища.
Вічна пам’ять земляку Герою!
Сергієнко Василь Миколайович
(26.03.1994- 15.12.2024 )
командир розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А 2298. П
Василь народився 26 березня 1994 року в с. Кордишівка. Зростав чуйним, сміливим та роботящим хлопчиком. Разом з братом Михайлом бігали цими вуличками, ганяли м’яча та ловили рибу. Тут закінчив школу та вступив в Козятинське училище залізничного транспорту. Зрозумівши, що цього йому замало, вступив у Вінницький будівельний технікум. Відремонтував мамі хату та поїхав у Попільнянський район с. Почуйки. Влаштувався в аграрну фірму « Ерідон» - будівельником.
У 2015 році зустрів кохану жінку Оксану та її донечку Іринку і одразу зрозумів, що любить їх без міри і не може без них жити. У 2017 році одружилися. Народився хлопчик – Кузьма.
На роботі його цінували та довіряли йому. Не дивлячись на те що Василь доволі часто був у відрядженнях, вдома він встигав все.
14 червня 2024 року був призваний до Лав Збройних Сил України.
Військовий вишкіл проходив у трьох навчальних центрах Житомирщини. Щодня телефонував мамі й дружині. Цікавився справами родини і намагався їх вирішувати навіть на відстані. Планував стати після війни професійним військовим . Старші у званні підбадьорювали його і запевняли, що йому все вдасться.
На початку грудня відправили на Сумщину, коли не було можливості зателефонувати, то відправляв смайлики, щоб рідні не хвилювалися.
А 15 грудня 2024 року в районі населеного пункту Мала Локня, Суджанського району, Курської області командир розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А 2298 - Сергієнко Василь Миколайович загинув.
Лідер, який вів за собою в бій. Побратим, командир, друг, брат, кум, товариш. Добрий та щирий. Працелюбний та відповідальний, завжди готовий прийти на допомогу – таким його знали й назавжди запам’ятають близькі, рідні та друзі.
Похований Герой на кладовищі в с.Кордишівка.
Вічна пам'ять Воїну!
ЩЕРБАК ЮРІЙ ІВАНОВИЧ
(09.09.1980-24.11.2024)
старший навідник 2 – го мінометного розрахунку, 2 – го мінометного взводу, 2 – ї мінометної батареї військової частини А – 2896
Юрій народився 9 вересня 1980 року в Миколаївській області, Веселівському районі у селі Новосілці. Зростав дуже добрим та роботящим. Відкритий та життєрадісний хлопчик завжди поспішав на допомогу. Закінчив середню школу в с. Катеринівка. Вступив до професійно - технічного училища, де здобув спеціальність водій – тракторист. По закінченню працював в Миколаєві плиточником. У 2002 році поїхав до Києва шукати кращої долі. Там займався ремонтними роботами, став майстром своєї справи.
У 2004 році зустрів свою майбутню дружину та поїхав у 2005 році разом з нею у с. Залізничне, де і проживали родиною. У 2022 році, влаштувався на роботу в гімназію №6. Його порядність та щирість підкорювали як педагогічних працівників, так і учнів.
2 жовтня 2024 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл проходив у Гайсинському районі. А 19 листопада, через півтора місяця, був уже на Покровському напрямку.
24 листопада 2024 року близько 13 години 40 хвилин, старший навідник 2 – го мінометного розрахунку, 2 – го мінометного взводу, 2 – ї мінометної батареї військової частини А – 2896, отримав поранення не сумісне з життям поблизу населеного пункту Пушкіне, Покровського району, Донецької області.
25 липня 2025 року на будинку, де проживав полеглий Герой у селищі Залізничне , урочисто відкрито меморіальну дошку
У с.Залізничному 9 вересня 2025 р. вшанувати пам'ять тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України. На боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки восьми її учням: Лукашуку Миколі, Дмитру Бондарчуку, Володимиру Павловському, Андрію Пилявцю, Віктору Розбіцькому, Олегу Слободянику, Віктору Тимощуку, Юрію Щербаку. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу. Педагогічний колектив, родини загиблих та підприємці підтримали ініціативу дітей. Почесне право відкрити меморіальні дошки надала родинам загиблих воїнів. Бо це наш спільний обов'язок і вияв глибокої поваги.
Вічна та світла пам’ять полеглому Захиснику!
Янковчук Руслан Миколайович
(03.05.1975-26.11.2024)
Гранатометник старший сержант, військовослужбовець в/ч 2896.
П
Народився в м. Козятин. Навчався в школі №1, а закінчував вже школу №4. Був закоханий в землю і її щедроти. Доглядав садок, вирощував городину. Радів результатам своєї праці. Це захоплення передалось йому від прадідуся. Руслан Миколайович був дуже позитивним, добрим, світлим. Тварини теж це відчували, крутилися навколо нього.
В дитинстві захоплювався фотографією, відвідував гурток. В сімейному архіві зберігаються зроблені ним світлини. Ті чудові, щасливі миті життя. Грітиме душу спогад яким турботливим він був. Додому повертався завжди з гостинцем. Приносив щось смачненьке. Допомагав друзям, кумам. Результати його праці дихають теплотою його рук і нагадуватимуть про цього чудового чоловіка.
Строкову службу проходив в навчальному центрі, «Десна» і закінчив у званні старший сержант. Працював на залізниці у воєнізованій охороні. Дуже відповідальний і надійний, кажуть колеги. Звідти і був призваний до лав Збройних Сил України 26 серпня 2024 року. Проходив навчання в Гайсині. Потім Покровський напрямок. Спокійний, розважливий чоловік, акуратний, в якого все мало своє місце, всі дії виконувались у визначеному порядку. Таким був він і на фронті, до цього організовував і побратимів. Важливим було, щоб для підрозділу все необхідне придбати. Рідним про війну нічого не розповідав. Лише друзям зізнався, що навколо пекло. Бувало, по кілька тижнів не було можливості залишити позиції. В телефонних дзвінках інформація була короткою "все добре" - традиційна відповідь.
23 листопада 2024 року перед виходом на позиції була остання. 26 листопада телефон вже не відповідав. Саме 26 листопада розповідали, що хлопці переходили на іншу позицію…. І не дійшли…всі з тієї групи вже були повернені додому. Тепер і Руслан Янковчук завершив дорогу додому, довжиною в рік.
Остаточно стало відомо, що гранатометник старший сержант Янковчук Руслан Миколайович, військовослужбовець військової частини 2896 під час виконання обов’язків, пов’язаних захистом Вітчизни близько 7:00 год. 26 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Пушкіне Покровського району Донецької обл., зник безвісти. Тіло було ідентифіковано. Біль втрати не зітре час. Світлий образ буде в пам’яті назавжди. Велика подяка батькам за виховання сина, гідного воїна. Схиляємо голови в скорботі. Похований Герой на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять Герою!
Лавренюк Олександр Вікторович
(24.08.1983 - 02.12.2024)
Водій 2 – го стрілецького відділення, 2 – го стрілецького взводу,
3 – ї стрілецької роти військової частини А 7320.
НАГОРОДЖЕННИЙ: відзнакою командування сил логістики ЗСУ «Хрест логістики». Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм».П
Наш земляк народився 24 серпня 1983 року в с. Козятин. Навчався в 9 – й школі. Зростав розумним, допитливим та працелюбним хлопчиком. Закінчив наше училище та здобув професію провідник пасажирських вагонів. Довгий час працював від Київського резерву. З часом перевівся в Козятин.
Разом з дружиною виховували двох синів та донечку. Всі свої знання передавав дітям. А вмів він все і змайструвати, і відремонтувати , і по господарству. Був затятим мисливцем та рибалкою. Завжди з посмішкою, впевнений в собі чоловік, заряджав людей навколо позитивом та спонукав їх до гарних вчинків.
З початком широкомасштабного вторгнення Олександр одразу вступив до територіальної оборони, а 21 квітня 2022 року призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. Проходив її в Козятині у військовій частині А 1329. Рік тому з рідним братом, який зараз знаходиться на Сумському напрямку, над нашим містом збив шахеда, та отримав заохочувальну відзнаку командування сил логістики Збройних сил України «Хрест логістики». Місяць тому народилась онучка – Єва.
15 листопада 2024 року був відправлений на Курський напрямок. Коли міг телефонував дружині, заспокоював та казав що все буде добре. А 2 грудня 2024 року о 15:00 Олександр Вікторович Лавренюк під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Круглєнькоє, Суджанського району, Курської області , отримав не сумісне з життям поранення.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Левчук Олександр Юрійович
(26.04.1987- 02.12.2024)
Солдат. Оператор відділення взводу протитанкових керованих ракет в/ч А4628. Позивний – «БІЛИЙ».
НАГОРОДЖЕННИЙ: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції та нагрудним знаком «Ветеран війни». П
Народився Олександр Левчук у 1987 році. з дитячих років був дуже товариським. Створив сім'ю, мав дочку Вікторію. Як тільки вдерся на нашу землю ворожий чобіт — пішов боронити рідну землю, та проклята війна підірвала здоров’я воїна.
Прощалися з патріотом України Олександром Левчуком 4-го грудня. Біля труни померлого воїна схилили свої голови родина, близькі родичі, друзі та сусіди Героя.
Заупокійну панахиду за Олександром провів настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці митрофорний протоієрей Василь Влізло.
Отець Василь розповів, що Олександр був одним із тих воїнів, хто пішов звільняти нашу землю коли ще було АТО з 2019 року.. За словами священика він благословив воїна на ту прокляту війну і просив у Всевишнього, щоб Олександр повернувся додому живим і неушкодженим.
Так і сталось. Він повернувся додому та війна забрала у воїна здоров’я. П
Після прощання, поховали захисника України на Алеї Слави міського кладовища.
Слава Герою України!
Смілянець Сергій Олександрович
(02.10. 1979 – 07.12.2024)
Сержант, сапер 2-го саперного відділення інженерно - саперного взводу в/ч А— 7221, позивний «Сталкер».
Нагороджено: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медаллю «Незламний герой російсько-української війни», медаллю «Учасник АТО», відзнакою командира в/ч А 7221 «Зірка пошани», присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно).
Народився воїн герой в нашому місті 2 жовтня 1979 р. . Він був єдиним сином у батьків і зростав доброю, щирою та чуйною дитиною. Навчався у школі № 2. Закінчив наше училище, де здобув професію електромонтера контактної мережі. Вступив до Харківського університету та отримав спеціальність фінансист. У 2003 році зустрів кохану дівчину Ірину та відразу зрозумів, що це його доля. Згодом народилася дочка Вікторія.
Працював у Козятинській мережі електропостачання. У вільний від робочас разом із сім’єю та друзями виїжджали на природу, де він з захопленням готував шашлик та грав на гітарі.
Коли почалася війна, з 2014 по 2015 рік був учасником АТО. Військова частина, в якій він ніс службу, знаходилась в Маріуполі. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь у антитерористичній операції» та медаллю «Учасник АТО».
У 2015 році народилася ще одне його сонечко донечка — Вероніка. Сергій Олександрович страшенно любив своїх дівчат, тому коли розпочалася широкомасштабна війна , не роздумуючи, 26 лютого 2022 року пішов їх захищати та вступив до 120-ї бригади ТРО. Ми всі знаємо, що ця бригада була на захисті Бахмуту, де хлопці вгризалися в землю і стримували ворога до наказу «про відступ». Після Бахмута Сергія і інших воїнів було переведено до Дніпропетровської тероборони, яка і до сьогодні стоїть на Запорізькому напрямку. Отримав медаль «Незламним героям у українсько-російській війни». Щоразу, повертаючись з позицій, телефонував дружині та батькам. Після Нового року мав прийти додому. Казав: коли це все закінчиться — буду сіяти городи. А 7-го грудня 2024 року біля населенного пункту Лугівське Пологівського району Запорізької області сержант, сапер 2-го саперного відділення інженерно- саперного взводу в/ч А— 7221 Смілянець Сергій Олександрович позивний «Сталкер» загинув.
Він мав стати опорою батькам на старість. Був люблячим чоловіком для дружини Ірини та донечкам. Мріяв одружити своїх доньок, але вибрав почесну місію захищати родину й Україну від ворога і героїчно загинув. Обіцяємо його пам’ятати, Козятинська громада схиляється в пошані перед воїном - Героєм. 12 грудня воїна земляка з почестями поховано на Алеї Слави центрального міського кладовища.
Вічна пам’ять земляку Герою!
Сергієнко Василь Миколайович
(26.03.1994- 15.12.2024 )
командир розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А 2298. П
Василь народився 26 березня 1994 року в с. Кордишівка. Зростав чуйним, сміливим та роботящим хлопчиком. Разом з братом Михайлом бігали цими вуличками, ганяли м’яча та ловили рибу. Тут закінчив школу та вступив в Козятинське училище залізничного транспорту. Зрозумівши, що цього йому замало, вступив у Вінницький будівельний технікум. Відремонтував мамі хату та поїхав у Попільнянський район с. Почуйки. Влаштувався в аграрну фірму « Ерідон» - будівельником.
У 2015 році зустрів кохану жінку Оксану та її донечку Іринку і одразу зрозумів, що любить їх без міри і не може без них жити. У 2017 році одружилися. Народився хлопчик – Кузьма.
На роботі його цінували та довіряли йому. Не дивлячись на те що Василь доволі часто був у відрядженнях, вдома він встигав все.
14 червня 2024 року був призваний до Лав Збройних Сил України.
Військовий вишкіл проходив у трьох навчальних центрах Житомирщини. Щодня телефонував мамі й дружині. Цікавився справами родини і намагався їх вирішувати навіть на відстані. Планував стати після війни професійним військовим . Старші у званні підбадьорювали його і запевняли, що йому все вдасться.
На початку грудня відправили на Сумщину, коли не було можливості зателефонувати, то відправляв смайлики, щоб рідні не хвилювалися.
А 15 грудня 2024 року в районі населеного пункту Мала Локня, Суджанського району, Курської області командир розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А 2298 - Сергієнко Василь Миколайович загинув.
Лідер, який вів за собою в бій. Побратим, командир, друг, брат, кум, товариш. Добрий та щирий. Працелюбний та відповідальний, завжди готовий прийти на допомогу – таким його знали й назавжди запам’ятають близькі, рідні та друзі.
Похований Герой на кладовищі в с.Кордишівка.
Вічна пам'ять Воїну!
Немає коментарів:
Дописати коментар