КЗ "Музей історії міста Козятин"Козятинської міської ради: Видатні діячі міста.

Видатні діячі міста.

Дмитро Русланович Фінашин (позивний — Фін; березень 1994, м. Козятин, Вінницька область, Україна) — український військовослужбовець, старший сержант батальйону спеціального призначення батальйону ім. Кульчицького Національної гвардії України, учасник російсько-української війни. Герой України Дмитро Фінашин народився у березні 1994 року в місті Козятині Вінницької области в родині залізничників. Закінчив залізничне профтехучилище. Завжди хотів бути військовим. У 2015 році підписав перший контракт із Національною гвардією України. Від 2017 року учасник АТО/ООС. Був оператором дрона у контрснайперській групі, згодом став заступником командира взводу аеророзвідки. Мав звання головний сержант, але вирішив перекваліфікуватися на снайпер. Широкомасштабне російське вторгнення зустрів у м. Попасній на Луганщині, куди його підрозділ приїхав на ротацію 23 лютого 2022 року. 23 травня 2022 року його група виконувала бойове завдання у районі населеного пункту Яковлівка на Луганщині. Після успішного проходження і зачистки кількох лісосмуг натрапили на засідку росіян. Під шквальним вогнем переважального за кількістю ворога почали відступати до свого основного підрозділу. Перед цим викликали вогонь української артилерії фактично на себе. Один побратим загинув від російських куль одразу, ще одного поранили. Одна з куль Дмитрові відірвала вказівний палець правої руки, інші влучили в шолом та ліву руку. Двоє побратимів, один з яких теж був поранений, допомагали йому повзти через пшеничне поле у напрямку лісосмуги, де був основний підрозділ. Вони вели вогонь по окупантах, щоб ті не наблизилися до поранених. Росіяни ж не припиняли прострілювати поле з кулеметів. Весь цей бій тривав майже шість годин. У якийсь момент Дмитро втратив свідомість, а коли отямився, то вже був сам. Пізніше з'ясувалося, що один з товаришів з позивним Сократ загинув, а росіяни в його рацію оголосили, що добили усіх поранених. Основний підрозділ українських військ змушений був відійти під натиском ворога. У лісосмузі Дмитро довелося пробути дві доби. Від втрати крові та зневоднення марив, пив воду з болота, багато повзав вночі, щоб зігрітися. На третю добу його знайшов десантник Максим Бугель з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Спершу перебував в лікарні Бахмута, потім у госпіталі у Дніпрі. Лікарі не змогли врятувати йому руку, але зберегли життя. Указом Президента України №390 у 2022 р. Володимиром Зеленським було вручено особисто воїну- земляку орден "Золота Зірка" зі Званням Героя України (6 жовтня 2022) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Козятинський міський голова Тетяна Єрмолаєва, вручаючила військовому Почесну відзнаку міської ради нагрудний знак «За героїзм та патріотизм».

Мазепа Всеволод Григорович (2 серпня 1939, Козятин, Козятинський район, Вінницька область, Українська РСР, СРСР — 22 жовтня 2018, Київ, Україна) — український архітектор, голова ради старійшин міжнародної громадської організації «Родина Мазеп». Заслужений архітектор України, перший нагороджений Хрестом Івана Мазепи З 1956 по 1961 роки навчався у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. До 1969 — архітектор, керівник групи у ДПІ «Дніпрозв'язок», автор проєктів міжміських телефонних станцій у м. Львові, Дніпропетровську, Омську, Алма-Аті та ін. У 1969–1977 — головний архітектор проєктів у ДПІ «Укрдіпроводгосп», автор гідротехнічних споруд та житлових селищ на Каховській зрошувальній системі. У 1977–1980 роках — начальник відділу і головний архітектор інституту «Київдіпротранс», автор проєкту станції пасажирського вокзалу ст. Ургал (БАМ). З 1980 по 2002 працював у головному управлінні містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації, в тому числі на посаді першого заступника начальника управління. На пенсії з 2002 року. Від 2008 року — голова ради старійшин міжнародної громадської організації «Родина Мазеп». Член Національної спілки архітекторів України (1968), акредитований член Академії архітектури України (1996), дійсний член Академії будівництва України (1998). Син — Ігор (1966 р.н.), будівельник, голова організації «Родина Мазеп», кавалер ордена «За заслуги» III ст. (2008 р. Заслужений архітектор України (23 травня 1997) — за вагомий особистий внесок у соціально-економічний розвиток міста Києва, збагачення національної культурної спадщини, високий професіоналізм[1] Відзнака Президента України — Хрест Івана Мазепи (18 серпня 2009; відзнака № 0001) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 18-ї річниці незалежності України[2] Медалі СРСР «В пам'ять 1500-річчя Києва» (1982), «Ветеран праці» (1989) Почесна грамота Кабінету Міністрів України (29 липня 1999) — за високий професіоналізм, вагомий особистий внесок в розвиток архітектурної справи в Україні та з нагоди 60-річчя від дня народження Нашого цвіту по всьому світу. З нагоди 165-ї річниці від дня народження та до 105-ї річниці заснуванння першого українського Державного драматичного театру . Про земляка, уродженця Козятина,громадянина Китаю, актора, режисера, популяризатора української мови та культури у світі Костянтина Леонтієвича Кармелюка - Каменського(1858 - 1932 рр.).

Щедра на таланти Козятинська земля подарувала світові ще одну видатну людину. У 1858 році,тоді ще у селі Козятині, народився Костянтин Леонтійович Кармелюк-Каменський – актор,режисер,популяризатор української мови та культури. На жаль не залишилось відомостей про дитячі та юнацькі роки митця. Відомо,що за молодості Костянтин Леонтійович виступав у театрах Києва,грав переважно в амплуа коміка-резонера. У 1904 році він організував власну українську театральну трупу – «Товариство русько-малоруських артистів» ,мобільний акторський колектив(діяв до 1926), гастролював із нею в Туркестані (1906–08), Сибіру, Китаї (1912), на Кавказі, Далекому Сході (1912). Початок 20 століття характеризується помітним підйомом театрального руху. Провідники української культури нового часу продовжували славну справу таких корифеїв, як Карпенко-Карий, Котляревський, Кропивницький, Старицький та інші. Однак лише у 1916 році в Києві буде створена акторська студія «Молодий театр» Леся Курбаса і лише через два роки, в 1918-му, - засновано перший український Державний драматичний театр. А на той час в Росії вже 12 років існував і активно гастролював по країні театральний колектив нашого земляка К.Кармелюка-Каменського. Географія гастрольних турне трупи в складний період Першої світової і громадянської воєн охоплювала, головним чином, регіони Сибіру і Далекого Сходу, які були заселені переважно вихідцями з України. В умовах існуючої за царату системи цензури і заборон театральна діяльність була чи не єдиною легальною можливістю для українців, що розселилися по всій імперії, зберігати і поширювати рідну мову і культуру. При українських громадах, які з часом створювалися в місцях компактного проживання поселенців, куди тільки досягали переселенські обози, створювалися і діяли аматорські акторські гуртки і студії. Найбільш щільно українцями виявилися заселені землі Хабаровського і Приморського країв, а також Амурської області. Саме цей регіон, обжитий українськими переселенцями, згодом був названий Зеленим Клином. Схильні до творчої діяльності українці повсюдно організовували вистави та постановки. Найбільшою популярністю у глядачів, як писала російська преса того часу, користувалися «Наталка Полтавка», «Наймичка», «Запорожець за Дунаєм», «Тарас Бульба» та інші. З усіх відомих в той час діячів культурного фронту саме нашому земляку Кармелюку-Каменському вистачило наполегливості і таланту для організації перших в історії українського театру гастролей в Японії. Подробиць про ті події збереглося небагато. Повідомлялося, що переговори про такі гастролі велися кілька років, але тільки в 1916 році трупа Кармелюка-Каменського змогла прибути в країну, з якої за десять років до цього величезна Російська імперія була в стані війни і несподівано для себе цю війну програла. Поразка в російсько-японській війні призвела до втрати значної частини далекосхідних територій і була болісно сприйнято російським суспільством. Вважається, що поразка в тій війні стало одним з факторів, що сприяли виникненню революційної ситуації в країні. І, до речі, не виключено, що саме російсько-японська війна вперше «познайомила» японців з українською нацією і стала причиною зростання їх інтересу до цього дивовижного для них народу, його історії і культури. Справа в тому, що чималу частину російських сухопутних військ, що героїчно обороняли Порт-Артур, становили саме українські підрозділи - харківські та полтавські полки. Та й багато командирів російської Манчжурской армії, включаючи одного з командувачів - генерала Миколи Ліневича, були етнічними українцями. Ймовірно, цей факт могли для себе відзначити японці, знамениті своєю ретельною увагою до всіх деталей і аспектів будь-якої справи. Вперше про виступи в Японії велися переговори з імпресаріо Ямагатою велись у 1913 році,але гастролі відбулись лише на початку літа 1916 року,коли трупа у складі 46 осіб з великим успіхом гастролювала в Кобе,Токіо,Йокогамі,Нагасакі,Камакурі. Як повідомляла преса: «вистави охоче відвідувалися усіма верствами населення,до аристократів включно і відбувалися при повних зборах.»

Японська преса в цей час багато писала про український театр,подавала загальні відомості про український народ та його життя,пояснювала тексти п’єс,які йшли на японській сцені. Українські артисти мали зустрічі з представниками японської культури та міських торгівельних палат «зустрічаючи скрізь велику прихильність та гостинність.» Під враженням цих гастролей трупа планувала продовжити своє закордонне турне гастролями в США,однак здійснити ці плани не вдалось. Трупа побувала лише в Шанхаї(Китай) де виступала в театрах французької концесії та на Вест-Сайді і згодом повернулась на батьківщину. Так завдяки козятинчанину К.Л. Кармелюку-Каменському Японія вперше познайомилась з Україною та її багатою культурою. На жаль не довелось Костянтину Леонтійовичу більше побачити ані Україну, ані рідний Козятин. Під час лихоліття революції і громадянської війни доля закинула його в далекий Китай. Він оселився в м, Харбіні, де проживала чисельна українська діаспора. Тут аж до самої смерті у 1932 р. він продовжував свою театральну та культурницьку діяльність. На кладовищі Хуаншань, куди у 1958 р. були перенесені поховання зі старого цвинтаря Харбіна поруч з Покровською церквою (Українська парафія), можна побачити чимало українських прізвищ: Бойко, Бондаренко, Гладченко, Грищенко, Давиденко, Зінченко, Ігнатенко, Королюк, Литвиненко, Охрименко, Павлюченко, Піско, Панасюк, Поліщук, Раєнко, Раснюк, Тарасенко, Ткаченко, Чоботар, Шевченко… Серед них стоїть скромний пам’ятник на якому напис - К.Л.Кармелюк-Каменський, народився 1858 р. у Козятині, помер у 1932 р. в Харбіні.

Тут мимоволі замислюєшся – яка нелегка, драматична, і разом з тим цікава доля спіткала наших земляків: залишити рідні домівки, вирушити до інших місць за тисячі кілометрів від рідної України, влаштуватися на роботу, налагодити господарство, жити, наскільки це можливо, повноцінним культурним життям, кохати, одружуватися, народжувати дітей... Усі ці люди – вихідці з України – заслуговують на те, щоб ми про них пам’ятали . І про найвидатніших – таких, як Костянтин Леонтійович Кармелюк – Каменський. Автор земляк, уродженець м. Козятин , історик, пошуковець, науковець Олександр Целецький. СЕНСАЦІЯ! В Козятині гастролював з хором й виступав перед залізничниками видатний композитор Микола Лисенко.

Микола Лисенко (10 (22) березня 1842 — 24 жовтня (6 листопада) 1912) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч у 1897 р. в липні перебував Козятині. З досліджень нашого земляка, історика, краєзнавця, пошуковця Олександра Целецького.

Наприкінці 1896 року в музично-артистичних колах Києва, до яких тоді належали, крім таких видатних музикантів, як Микола Віталіевич Лисенко, корифеї української сцени Садовський, Кропивницькйй, Старицькйй, Саксагакський, Затиркевич, Заньковецька та інші, виникла думка поширити серед людності України українську пісню, замість якої по українських селах і містах часто лунала беззмістовна або московська пісня. Щоб здійснити ці наміри треба було мати хор, а постійного хору Микола Віталіевич не мав. Отже необхідно було його створити. Допомогла така обставина. В пізню осінь того ж таки 1896 року на концерті на честь Т. Г. Шевченка виступав студентський хор Київського університету, на допомогу якому у виконанні сольних місць концерту було, запрошено співаків Київської - Михайлівської капели. Після переговорів з диригентом Михайлівської капели Я. М. Яциневичем і співаками хору, а також з кращими співаками інших Київських хорів й учнями співочого класу музичної школи Блюмертельда в Києві, було вирішено створити однорідний чоловічий хор із 40 співаків. Репетиції ,хору почались з грудня місяця 1895 року по два рази на тиждень і продовжувались до червня 1897 р.. Було вивчено на пам’ять 64 пісні. Після генеральної репетиції в залі артистичних зібрань (Рогнедінська, 9) в присутності Садовського, Кропивнидького, Старицького, Саксаганського й Старицької, Заньковецької й Затиркевич, товариство вирушило 1 липня 1897 року в подорож. По плану хор мав дати по одному концерту в Умані, Бердичеві, Житомирі, Білій Церкві, Смілі, Черкасах й на Полтавщині в Золотоноші, Прилуках, Пірятині, Лубнах, Кременчуці, Полтаві. З поворотом по Дніпрі в Каневі хористи планували побувати на могилі Тараса Григоровича Шевченка і проспівати там панахиду. Але подорож продовжувалась не місяць, а місяць і 10 днів, бо на запрошення громадян деяких міст доводилося давати по два концерти. Коли приїхали до Умані - застали там українську трупу Суходольського. Приміщення для концерту не було. Отже хор взяв участь в постанові п’єси «Вечорниці», за що на другий день в суботу у їх розпорядження було надано театр, в якому й відбувся, при переповненій залі концерт.

З Умані хор вирушив через Козятин до Бердичева. В Козятині представники місцевих залізничників попросили дати їм концерт, адже чутки про подорож хору на чолі з Миколою Віталієвичем Лисенком вже пролунали по всій Україні. Хористи не змогли відмовити і виступ відбувся просто неба в присутності великої кількості жителів містечка. З Козятина хор виїхав, до Бердичева, де було з огляду на численну людність та її бажання дано два концерти. Цікаво, що багато козятинчан поїхали до Бердичева, щоб ще раз насолодитись співом хору фундатора української класичної музики.

Почесні громадяни міста Козятин.

1. Акакій Лаврентійович Гогуа — командир танку, за участь у бойових діях під час звільнення Козятина, звання присвоєно рішенням №128 виконкому Козятинської міської ради від 28 липня 1967 р.

2. Аліна Вікторівна Домбровська — ( 10.03.1926- 12.2006 ) зробила вагомий внесок у справу навчання та виховання учнівської молоді, нагороджена ювілейною медаллю “За доблесный труд”, присвоєно звання “Відмінник народної освіти УРСР” .Звання присвоєно посмертно рішенням 9-ї сесії міської ради 5 скликання №487-V від 16.03.2007 р.

3.Анатолій Іванович Ярмоленко (15.11.1947 р.) — керівник і соліст білоруського вокально-інструментального ансамблю “Сябри”, народний артист Білорусі . Присвоєно звання рішенням 28 сесії міської ради 6 скликання № 848-VI від 21 червня 2013 р.

4. Антон Іванович Політанський (26.01.1921 - 09.05.2008) — нагороджений орденами “Великої Вітчизняної війни І ступеня” (двома), “Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня”, “Червоної зірки”,”Знак пошани”, “Трудового Червоного Прапора” .В квітні 2006 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин"…

5. Василь Семенович Мельник (06.12.1929) — лікар-хірург, який зробив вагомий внесок у розвиток медицини міста. Має нагороди: “Отличнику здравоохранения”, “За доблесный труд”, орден “Дружба народов” та інші. Рішенням 19 сесії міської ради 6 скликання № 552-VІ від 27.06.12 р. йому присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина"

6. Віктор Васильович Білан (10.09.1946 р.) — нагороджений орденом “За заслуги ІІІ ступеня”, користується авторитетом серед керівництва служби і колективу депо. За значний внесок у розвиток вагонного господарства залізниці удостоєний звання «Почесний залізничник» . Рішенням 5 сесії міської ради 5 скликання від 8.09.2006р. № 201-V йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин».

7. Володимир Миколайович Підгорбунський ( 25.04.1916- 19.08.1944 )— удостоєний звання Героя Радянського Союзу , визволитель Козятина. Перший ввірвався із зводом в Козятин. Звання "Почесний громадянин міста Козятина" присвоєно 28 квітня 2005р.

8. Георгій Аветисович Акопов (10.06.1921 -29.06. 2018 ) — почесний залізничник, голова міського президіуму ветеранів. Нагороджений бойовими нагородами-медалями “За відвагу”, “За перемогу”, “Орденом Вітчизняної війни ІІ ст.”.Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина" рішенням 25 сесії міської ради 4 скликання від 19.08.2005р.

9. Георгій Самойлович Лєсков ( 1909 - 1982)— вніс вагомий внесок у розвиток підприємств залізничного вузла, будівництва житла, басейну "Дельфін", стадіону “Локомотив” тощо.. Звання "Почесний громадянин міста Козятина" присвоєно за заслуги перед жителями міста рішенням 4-ї сесії 22 скликання від 8 червня 1995 р.

10. Зоя Володимирівна Вільчинська (06.02.1954) — історик, автор книг про Козятин .Начальнику архівного відділу Козятинської міської ради з 2001 по 2014 рік, члену Національної спілки журналістів України та Всеукраїнської спілки краєзнавців, автору вагомої дослідницької праці «Наша історія», що вийшла друком у 2013 році, та понад 300 дослідницьких статей з історії Козятинського краю, за значний внесок у поширення слави нашого міста у культурній та краєзнавчій галузі на всеукраїнському рівні присвоєно звання "Почесний громаяднин міста Козятина " рішенням Козятинської міської ради № 1081-VІ 40 сесією 6 скликання 13.06.2014 р.

11. Іван Григорович Плис (23.10.1919-18.09.2004 ) — за досконале виконання бойових завдань командування на фронті в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені відвагу та героїзм командирові взводу присвоєно звання Героя Радянського Союзу, удостоєний звання "Почесний громадянин міста Козятина" рішенням міської ради 08.06.1995 р.

12. Іван Григорович Скляров ( 12. 07.1919 — 15 08.1980 ) — Герой Радянського Союзу, пройшов дорогами війни з 1942 року до Дня перемоги. Його ім’я присвоєно вулиці Веселій . За заслуги перед державою і значний внесок в розвиток міста присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина" в квітні 2005 р..

13. Іван Никифорович Бойко (29.11.1910-12.05.1975 ) — двічі Герой Радянського Союзу , визволитель Козятина . Автор славнозвісної операції по стрімкому захопленню танками по залізничним коліям і визволенню міста Козятин від фашистів. У вересні 1979 р. відкрито бронзове погруддя І. Н. Бойко на території училища. Одна із вулиць міста носить його ім'я. 28 липня 1967 р. присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина"

14. Іван Степанович Андрощук (14.11. 1914- 1998 )— підполковник, визволитель Козятина, Герой Радянського Союзу . Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина " 28 липня 1967 р.

15. Марина Володимирівна Цитовська (13.01.1921 - 22.01.2011) — лікар- окуліст, нагороджена 11 медалями, із них “За Победу”, “Доблесный труд в период Великой Отечественной войны ” За значний внесок в розвиток медицини в місті 31 липня 2001 р. рішенням 1-ї сесії 23 скликання за №114 Козятинської міської ради удостоєна звання "Почесний громадянин міста Козятина"

16. Олександр Михайлович Кунін — за участь у боях і звільнення міста Козятина від фашизму рішенням Козятинської міської ради №128 від 28 липня 1967 р. присвоєно звання “Почесний громадянин міста Козятина” (Фото немає)

17. Олександр Трифонович Бойко (30.09.1917-04.07.2012 ) — присвоєно звання "Почесного громадянина міста Козятина " в липні 2001 р. за довге та віддане служіння церкві і людям, за вагомий внесок у моральне та духовне виховання жителів міста рішенням 1-ї сесії 23 скликання за №115 Козятинської міської ради.

18. Олексій Михайлович Духов ( 27.03.1921 - 29.12.1984 ) — Герой Радянського Союзу, визволитель м. Козятина від фашизму. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина " 28 липня 1967 р.

19. Олена Михайлівна Білоус (1917-15.07.2007) — за проявлений патріотизм, сумлінну працю, значний внесок у виховання учнівської молоді, активну громадську діяльність 27 травня 2004 р. рішенням 16 сесії 24 скликання за №12204 Козятинської міської ради присвоєно звання Почесний громадянин міста Козятин.

20. Петро Савович Лісовенко ( 05.07.1918- ) — нагороджений орденом Бойового Червоного прапора , за успішні бойові дії при звільненні Козятина 17 грудня 1998 р. рішенням Козятинської міської ради присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина"

21. Семен Мусійович Кривошеїн (28.11.1899 - 16.08.1978)— Герой Радянського Союзу , визволитель Козятина . Одна із вулиць міста носить його ім'я. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина" рішенням міської ради 28 липня 1967 р.

22. Сергій Аврамович Тавшавадзе (28.02.1909- 04.03.2000) — нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом Трудового Червоного Прапора, значком “Отличник здравоохранения” . За самовіддану працю і проявлений патріотизм та героїзм присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина" 30 червня 1999 р.

23. Фабіян Абрамович Гарін — за участь у боях за звільнення міста Козятина присвоєно звання “Почесний громадянин” 28 липня 1967 р.

24. Олег Борисович Каменний (01. 01.1941)— за вагомий внесок у життя міста. Має нагороди “ Почесний залізничник”, “Заслужений будівельник України” .
Рішенням 19 сесії міської ради 6 скликання № 553-VІ від 27.06.12р. йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин».

25. Федір Тихонович Кропива (04.07.1941 ) — депутат Козятинської міської ради шести скликань , міський голова організаії ветеранів України, за активну громадську та політичну позицію в житті міста присвоєно рішенням 19 сесії міської ради 6 скликання № 554-VІ від 27.06.12р. звання "Почесний громадянин міста Козятина"

26. Олександр Георгійович Гвелесіані (20.05.1946)- з березня 1990 року по квітень 2006 року - голова виконкому, голова ради та міський голова ,за значний внесок у розвиток та розбудову міста обласного значення 27 травня 2011 р. присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина".

27. Олексій Мефодійович Кривопішин ( 29.10.1955 р.). За значний внесок в розвиток та розбудову нашого міста рішенням 7 сесії міської ради 6 скликання № 172-VІ від 27.05.11р. йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятина "

28. Вадим Олександрович Наумов ( 18.08.1992 -01.09.2014)- солдат, снайпер 3-го батальйону оперативного призначення Національної Гвардії України, загинув під час виконнання бойового завдання в період проведення антитерористичної операції на Сході України. Нагороджений орденом "За мужність " III cтупеня. Рішенням 16 сесії Козятинської міської ради з метою вшанування пам'яті загиблих воїнів в антитерористичній операції, які проявили мужність , героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання 2 червня 2017 р. "Почесний громадянин міста Козятина " (посмертно)

29. Євгену Леонідовичу Шевчуку( 27.11.1994 -09.06.2015) , пожежнику пожежного потягу станції "Козятин", який загинув під час виконання службового обов'язку. Рішенням № 1079 -VII 27 сесії Козятинської міської ради 7 скликання за героїзм і мужність під час ліквідації пожежі, виконуючи службові обов'язки на території нафтобази біля с. Крячки, Київської області, Фастівського району присвоєно15 червня 2017 р. звання "Почесний громадянин міста Козятина " (посмертно)

30. Віктор Леонідович Крючков (18.04.1992-21.11.2015)- молодший сержант, командир відділення 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас - Україна", загинув під час проведення антитерористочної операції на Сході України. нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III-го cтупеня, нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм".Рішенням 16 сесії Козятинської міської ради з метою вшанування пам'яті загиблих воїнів в антитерористичній операції, які проявили мужність , героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання 2 червня 2017 р. "Почесний громадянин міста Козятина " (посмертно) .

31. Віктор Євгенович Ковальчук (08.12.1992-31.08.2014) - лейтенант, командир взводу 80-ї окремої десантно- штурмової бригади, загинув під часпроведення антитерористичної операції на Сході України, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III- го ступеня, Нагрудним знаком "За оборону луганского аеропорту," нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" (посмертно), Рішенням 16 сесії Козятинської міської ради з метою вшанування пам'яті загиблих воїнів в антитерористичній операції, які проявили мужність , героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання 2 червня 2017 р. "Почесний громадянин міста Козятина " (посмертно) .

32. Сергій Борисович Кацабін (22.04.1983 - 09.02.2015) , солдат резерву, фельдшер- фармацевт відділення медичного постачання 1-ї окремої медичної роти імені Пирогова Національної гвардії України. Загинув під час проведення антитенрористичної операції і виконання бойового завдання в с. Логвінове на Сході України.Рішенням 16 сесії Козятинської міської ради з метою вшанування пам'яті загиблих воїнів в антитерористичній операції, які проявили мужність , героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання 2 червня 2017 р. "Почесний громадянин міста Козятина " (посмертно).

33. Микола Миколайович Лукашук(08.12.1989-11.06.2015) , рядовий, загинув під час виконання бойового завдання в період антитерористичної операції у Артемівському р-ні на Сході України. Нагороджений почесною відзнакою Козятинської міської ради "За героїзм та патріотизм " (посмертно). Рішенням 16 сесії Козятинської міської ради з метою вшанування пам'яті загиблих воїнів в антитерористичній операції, які проявили мужність , героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання 2 червня 2017 р. "Почесний громадянин міста Козятина " (посмертно)

34. Олександр Васильович Москалюк (25.02.1963-14.10.2014) , старший лейтенант, заступник командира роти з виховної роботи Вінницького полку Західного ОТО Національної гвардії України, який загинув під час проведення антитерористичної операції на Сході України..Рішенням 26 сесії 7скликання від 04.04. 2018 р. №1026 -VII Козятинської міської ради з метою вшанування пам'яті загиблих воїнів в антитерористичній операції, які проявили мужність , героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятина " (посмертно)

35. Петро Пилипович Гриболєв (18.08.1920 – 01.03.1998) -Герой Радянського Союзу , визволитель міста Козятина від фашизму. Одна із вулиць міста носить ім'я Героя. Звання "Почесний громадянин міста Козятина" присвоєно 28 квітня 2005 р.

36. Михайло Іванович Бушилов ( 17. 11.1924- 16.05.1974) - 28 грудня 1943 року одним із перших увірвався в м. Козятин. За відвагу і мужність при звільненні Козятина від німецько- фашистських окупантів йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У 1983 р. його ім'ям названо одну із вулиць міста. Звання «Почесний громадянин міста Козятин» присвоєно 28 квітня 2005 року.

37. Михайло Юхимович Шнейдерман ( 20.02.1909 - 24.06.1981)- уродженець міста Козятина. Воював з червня 1941 р. на Південно- Західному, I-у Українському фронтах. За досконале виконання боових завдань і виявлені при цьому відвагу та героїзм командиру танка. молодшому лейтенанту присвоєно звання Героля Радянського Союзу. На місці будинку де народився Герой розміщено меморіальну дошку. Звання «Почесний громадянин міста Козятин» присвоєно 28 квітня 2005 року.

38. Іван Георгійович Зоря ( 06.10.1921 - 27.12.1994)- учасник бойових дій II-ї світової війни, нагороджений орденом "Вітчизняної війни"II-го ступеня, медалями "За відвагу", "За бойові заслуги". За його участю та керівництвом побудовані лікарні, універмаг, побуткомбінат, кінотеатр, житлові будинки. "Почесний залізничник", володар ордену " Знак пошани" та "Трудового Червоного Прапору". Рішенням 4 сесії міської ради 5 скликання №173-VІ від 28.07.2006 р. йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козяти (посмертно)

39. Максим Вікторович Олексюк (23.11.1995 -07.06. 2019)- стрілець 3-го відділення 1-го взводу оперативного призначення, сержант окремого загону спеціального призначення «Азов» Східного ОТО Національної гвардії України, 24 червня 2021 р. рішенням 12 сесії 8 скликання Козятинської міської ради № 376 -VIII присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин "(посмертно) .

40. Михайло Володимирович Висоцький (02.10.1951-09.08.2020 ) - начальник локомотивного депо станції Козятин (1993-2005 р. р.), міський голова Козятина (2006-2010 р.р.), член виконкому 7-го скликання 24 червня 2021 р. рішенням12 сесії 8 скликання Козятинської міської ради № 375- VIII присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин "(посмертно) .

1. Акакій Лаврентійович Гогуа — за участь у бойових діях за звільнення Козятина
2.. Аліна Вікторівна Домбровська — зробила вагомий внесок у справу навчання та виховання учнівської молоді, нагороджена ювілейною медаллю “За доблесний труд”, присвоєно звання “Відмінник народної освіти УРСР”
3. Анатолій Іванович Ярмоленко — керівник і соліст білоруського вокально-інструментального ансамблю “Сябри”, народний артист Білорусії
4. Антон Іванович Політанський — нагороджений орденами “Великої Вітчизняної війни І ступеня” (двома), “Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня”, “Червоної зірки”,”Знак пошани”, “Трудового Червоного Прапора” тощо
5. Василь Семенович Мельник — лікар-хіруг, який зробив вагомий внесок у розвиток медицини міста. Має нагороди: “Отличнику здравоохранения”, “За доблесный труд”, орден “Дружба народов” та інші
6. Віктор Васильович Білан — нагороджений орденом “За заслуги ІІІ ступеня”, користується авторитетом серед керівництва служби і колективу депо
7. Володимир Миколайович Підгорбунський — удостоєний звання Героя Радянського Союзу
8. Георгій Аветісович Акопов — почесний залізничник, голова міського президіуму ветеранів. Нагороджений бойовими нагородами-медалями “За відвагу”, “За перемогу”, “Орденом Вітчизняної війни ІІ ст.”
9. Георгій Самойлович Лєсков — вніс вагомий внесок у розвиток підприємств залізничного вузла, будівництва житла, басейну, стадіону “Локомотив” тощо
Дмитро Полікарпович Павленко — машиніст, Герой Соціалістичної Праці
10. Андрій Васильович Андрєєв — Герой Соціалістичної Праці, удостоєний звання Почесний залізничник, заслужений працівник залізничного транспорту України
11. Зоя Володимирівна Вільчинська — історик, автор книг про Козятин
Йосип Васильович Гурик — Герой Соціалістичної Праці, нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Леніна та Жовтневої революції
12. Іван Григорович Плис — Герой Радянського Союзу
13. Іван Григорович Скляров — Герой Радянського Союзу, пройшов дорогами війни з 1942 року до Дня Перемоги. Його ім’я присвоєно вулиці Веселій
14. Іван Никифорович Бойко — двічі Герой Радянського Союзу Іван Степанович Андрощук — Герой Радянського Союзу
15. Марина Володимирівна Цитовська — нагороджена 11 медалями, із них “За Победу”, “Доблесный труд в период Великой Отечественной войны ”
16. Микола Іванович Порхун — машиніст, Герой Соціалістичної Праці, Герой Радянського Союзу
17 Олександр Максимович Мухін — старший сержант, повний Кавалер орденів Слави
18. Олександр Михайлович Кунін — за участь у боях і звільнення міста Козятина присвоєно звання “Почесний громадянин” (Фото немає)
19. Олександр Трифонович Бойко — призначене звання почесного громадянина за довге та ревниве служіння церкві і людям, за вагомий внесок у моральне виховання жителів міста
20. Олексій Михайлович Духов — Герой Радянського Союзу
21. Олена Михайлівна Білоус — за проявлений патріотизм, сумлінну працю, значний внесок у виховання учнівської молоді, активну громадську діяльність
22. Петро Савович Лісовенко — нагороджений орденом Бойового Червоного прапора
23. Семен Мусійович Кривошеїн — Герой Радянського Союзу
24. Сергій Аврамович Тавшавадзе — нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом Трудового Червоного Прапора, значком “Отличник здравоохранения”
25. Фабіян Абрамович Гарін — за участь у боях за звільнення міста Козятина присвоєно звання “Почесний громадянин” (Фото немає)
26. Яніна Григорівна Іванова — Герой Соціалістичної Праці, має почесне звання “Заслужений працівник сільського господарства”
27.Олег Борисович Каменний — за вагомий внесок у життя міста. Має нагороди “ Почесний залізничник”, “Заслужений будівельник України”
28. Федір Тихонович Кропива — за активну громадську та політичну позицію в житті міста

Посилання на джерело: https://kazatin.com/lyudi/pochesni-gromadyani-kozyatina-10453516.html

Славетні земляки

До 105-ї річниці від дня народження протоієрея, отця Олександра Бойка

(30.09.1917 - 04.07.2012)

Опубліковано в № 2 (118), лютий 2012/ Газета «Одігітрія»

Два в плоть єдину

У чому секрет сімейного щастя? З яких елементів складається його формула? Чимало молодих та досвідчених пар шукають цю дорогоцінну перлину. Аби хоч трішки спростити шлях пошуку, пропоную познайомитись з двома володарями такого скарбу – подружжям протоієрея Олександра та матушки Валентини Бойків.

Йому всього 94, а їй – лише 93. Отець Олександр прекрасний і чуйний пастир. Слова його настанов наділені глибиною змісту і миттєво проникають у серце співрозмовника. Матушка – надійна опора своєму чоловікові, чудовий оповідач з літературно вибудованою мовою. Між ними панують любов, повага і турбота. Навіть такий момент, здавалося б, дрібничка, але помітив при зустрічі – батюшка не присів на стільчик до тих пір, допоки першою не зайняла місце дружина.

На запитання, звідки походить родове коріння сім’ї, отець Олександр доброзичливо посміхаючись, відповідає: «Вона – курський соловей, а я волинський вовк». І так у мирі та злагоді вони зустрічатимуть вже 70-ту річницю подружнього життя, а також 70 років священицької хіротонії отця Олександра.

Справді, досвідченішої пари годі й шукати. Важко дати однозначне пояснення їхньому щастю. Це не лише любов і милість Божа, тут кроки по життю «в ногу» один з одним. Далеко не завжди їхній шлях був легким, але завдяки спільно пройденим випробуванням цементувалась сім’я.

На шляху до любові

Серця закоханих зустрілись у далекому 1941 році, коли навкруг палала війна. У свої молоді роки матушка вже встигла відпити горя з чаші страждань. Народилась вона у Курській губернії і ще дитиною, у 1929 році, втратила батька. «Всесильна трійка» ОДПУ, позбавивши родину годувальника, викинула діток надвір. Але Господь не залишив малечу без догляду, і Валентина потрапила у Покровський монастир м. Києва, де подвизались дві сестри батька. Так тривало виховання дівчинки у православній вірі та культурі. Не раз доводилось переносити образи з боку атеїстичного режиму. Матушка пригадує, як зображували її у шкільній газеті з вербою в руках, та на все це християнське серце відповідало любов’ю.

Як дні збігли роки, і 22 червня 1941 року молода працівниця диспансеру «Охматдиту» разом із країною зустріла Велику Вітчизняну війну.

День за днем все більше земель загарбувала рука окупанта. У складному становищі знаходилась Церква. Повноцінну взаємодію вірних розірвала лінія фронту. Залишившись на окупованій території, православне духовенство не полишало служити своєму народові. Єпископат Української Автономної Православної Церкви, що перебувала у єдності з РПЦ, проводив активну кадрову політику. Миттєво заповнювались вільні кафедри. До Києва, котрий залишився без правлячого архієрея, було призначено єпископа Пантелеімона (Рудика). Дістаючись із Почаєва різними способами, владика разом зі своїм секретарем, митрофорним протоієреєм Михаїлом Іваськовим, келійником – монахом Предиславом та молодим іподияконом, уродженцем села Косенів Житомирської області Олександром Бойком, прибув до столиці на свято великомучениці Варвари. Зупинились у Покровському монастирі, а на свято Миколая Чудотворця владика звершив першу Божественну літургію.

Потрібно зазначити, що у ті часи такого роду події були архіскладними. При цьому єпископу Пантелеімону як турботливому пастирю і мудрому дипломату вдалося вмовити окупаційну владу відкрити богословські курси для майбутніх священнослужителів, 8 монастирів, близько 500 храмів на Київщині. Майже щоденно архіпастир звершував богослужіння та освячував церкви.

У долі святинь

Будучи найближчим соратником правлячого архієрея, іподиякон Олександр Бойко займався підготовкою Володимирського собору до освячення. До цього святиню використовували як книгосховище, і посеред церкви у декілька поверхів стояли переповнені літературою стелажі. Аби швидше звільнити храмове приміщення, майбутній священик попросив паству стати живим ланцюгом від Володимирського собору до центрального корпусу теперішнього університету ім. Т.Г. Шевченка, щоб винести книги з храму. Варто собі уявити це дійство, коли упродовж цілого дня книги з рук в руки перетікали по вулиці з одного місця до іншого.

Але на цьому зв’язок о. Олександра із Володимирським собором не завершує свою історію.

Як зазначалося, владика Пантелеімон відкрив 8 монастирів, і серед них – Києво-Печерську лавру. На той час у її корпусах проживали прості люди. Скрутне становище не дозволяло навіть поховати людину в домовині, але саме завдяки такому сумному випадку звершився промисел Божий.

Так сталося, що хтось із мешканців помер і люди почали шукати, у чому ж поховати небіжчика. У цей момент один чоловік сказав: «Там на горищі лежить труна. Може, ми її заберемо?» Коли домовину відкрили, виявилось, що у ній покояться чиїсь останки. З’ясувалося, що це чесні мощі великомучениці Варвари. Отець Олександр запропонував архіпастирю щось вдіяти для того, аби святиня зайняла достойне місце, і владика одразу ж відправив його до Лаври.

Прибувши до монастиря, котрий починав оживати, батюшка став шукати намісника. Підійшов до чоловіка, що викладав кам’яну доріжку, та питає: «Доброго дня! Ви не підкажете, як мені потрапити до намісника?» – а у відповідь чує: «Це я». Між ними відбулась розмова, по якій було вирішено перенести мощі до Володимирського собору. Так турботою й старанням іподиякона Олександра Бойка святиня повернулась до храму.

«Він був симпатичний, ставний та енергійний юнак, – пригадує матушка. – Мав чудовий голос, добре знав богослужбовий устав, організовував архієрейські богослужіння. Побачивши цього красеня, монашки вирішили: «Потрібно Валю познайомити із Сашком». Так і сталося». Між ними виникли взаємні почуття, котрі восени 1942 року були засвідчені Таїнством вінчання.

Початок служіння

Невдовзі відбулась дияконська, а 9 жовтня, на свято Іоанна Богослова, священицька хіротонії ставленика Олександра. Батюшка зі сльозами на очах до сьогоднішнього дня пригадує слова настанови владики Пантелеімона, котрими архіпастир звернувся до молодого пресвітера в день його рукопокладення.

«Це було при німецькій владі, – каже священик, – у Михайлівському монастирі. Він українською розмовляв, каже: «Хто сьогодні прийшов сюди, в храм Божий? Ти поглянь на цих людей, на їх обличчя і сльози! У кого чоловік, у кого брат, у кого сестра на фронті. Вони моляться за найрідніших і не знають, чи живі вони, чи здорові, але усі вони прийшли до Господа. Поглянь на ці сльози і запам’ятай їх на все своє життя. Вони захищають рідну землю, землю своїх дідів-прадідів. І ти цей день не забудь! Хто твій народ? Національних розбіжностей його не шукай. Вони всі разом тут жили. Їхні діди і прадіди жили на цій землі, і ти завжди будь з ними. Живи так, як живе твій народ».

Після рукопокладення отець Олександр вирушив у м. Васильків для проходження ставленицької практики. По завершенні отримав призначення у Київ, на служіння у Покровській церкві, що на Пріорці.

Неспокійно в той час було у столиці. Загроз життю – безліч, серед них – бомбардування або ж підозри німецької влади у співпраці з партизанами, які часто мали фатальне закінчення. Саме з такими сумнівами одного дня до Покровського монастиря увірвався німецький каральний загін. Солдати миттєво вишикували жителів обителі. Звинувачуючи у зв’язках з партизанами, до гестапо забрали отця Олександра та матушку Валентину.

Доленосний потяг

На ранок 4 листопада 1943 року полонених вкинули у вагон, призначений для перевезення худоби, та відправили на захід, у Німеччину. Коли потяг наблизився до Фастова, розпочалось бомбардування. Ешелон зупинився, внаслідок неконтрольованої ситуації двері відчинилися, і полонені почали тікати хто куди. Сім’я Бойків вирішила залишитись на місці, адже можна потрапити під бомбу. Та й, при тому, як тікати – матушка була вагітною.

Через деякий час все стихло і поїзд рушив далі. Відкритий вагон пронизувало морозне повітря, залітав сніг. Раптом отець Олександр помітив якусь вузлову станцію і сказав своїм попутникам: «Ось тут нам і треба виходити. Бачу багато людей, серед яких ми зможемо загубитись».

Зійшовши з вагону, родина дізналась, що знаходиться у м. Козятині. Хтось із тутешніх промовив: «Подивіться! Там на шляху стоїть потяг, у ньому може бути пасажирський вагон. Ідіть, спробуйте! Може, так зможете дістатись до Вінниці». І вони пішли по перону.

«Оскільки я була при надії, то мені дісталась «найважча» ноша – чайник з водою, – посміхаючись, згадує матушка. – В інших були якісь вузли, що встигла дати ігуменя Архелая, намісниця Покровського монастиря, коли нас забирали в гестапо.

Йдемо по перону, і раптом в одному з вагонів відчинилися двері. Перед нами стоїть німецький офіцер та промовляє: «Frau, bitte!» – тобто запрошує зайти. Злякавшись, відповідаю: «Я не одна. Ось мій чоловік, моя мама та сестра», – а він знову: «Bitte!» І ми увійшли. Німець дав нам конверти з якимось наповнювачем і сказав терти їх у долонях. При терті вони нагрівалися й ставало тепло. У вагоні було щось схоже на конфорку, де готувався глінтвейн».

Коли готовий напій вже передавався до рук майбутньої мами, раптом, наче постріл, пролунав вигук: «Weg!» – «Геть!» На порозі стояв розлючений німець та гнав змучених й зголоднілих подорожніх. Між військовими розпочалася сварка. Господар, не витримавши жорстокості свого опонента, відчинив двері та прогнав його на двір. Потяг рушив з місця, і через деякий час родина прибула до Вінниці.

На вінницькій землі

Дізнавшись, що у місті перебуває правлячий архієрей – єпископ Євлогій (Марковський), отець Олександр направився до нього на зустріч. Владика одразу ж призначив батюшку настоятелем храму села Якушинці. З цього моменту розпочалось пастирське служіння священика на вінницькій землі, котре триває майже 69 років.

Дещо пізніше батюшку перевели на служіння в Спасо-Преображенський храм, що у селі Луці-Мелешківській. Відпуст у церкві святкують у день Казанської ікони Божої Матері. Очевидно, це призначення було Божим промислом, адже за декілька років до того, у день другого храмового свята, подружжя під чесним омофором Богородиці врятувалося від полону, а то й близької смерті.

Мало що в житті дається без випробувань. Так само було і на новому поприщі. Село, як пригадує матушка, було «червоним», достатньо сильно ураженим атеїстичною пропагандою. На мальовничому пагорбі – ошатна церква, триярусний позолочений іконостас, а парафіяльне життя не ведеться. Священики не затримуються, один змінює іншого. Отець Олександр був 16-м. Поряд, у Порпурівцях, служив батюшка Євстигній. Йому допомагала сестра Арсенія. Обоє вони були монахами. Молоде подружжя звернулось за порадою до досвідченішого священика.

«Що я вам скажу... – промовив отець Євстигній. – Грубо говорять: «А це з тої Луки, що коло церкви чухаються бики?!.. Там нікого не буде». Матушка Валентина зітхнула: «Оце-то характеристика… То невже і нам недовго тут бути?..», – а він посміхнувся і відповідає: «Я вам іще таке скажу… Тут люди між собою говорять: «Оце монах і монашка з Порпурівець. Вони вдвох тримають церкву. Євстигній служить, а Арсенія допомагає – прибирає, свічки ставить: «Це за тебе, а це за мене». А люди у селі дуже богобоязні, а в церкві – там же Бог, а вони Бога бояться, то й у церкві немає нікого». У такій іронічній формі батюшка пояснив, наскільки важкою була ситуація на приходах у повоєнні часи.

Та все ж авторитет отця Євстигнія був достатньо вагомим, і він, аби хоч якось допомогти собратові по служінню, постарався якнайкраще зарекомендувати його перед парафіянами. Вже коли подружжя прибуло у Порпурівці на престольне свято, то народ між собою захоплено перешіптувався: «О! Це Лучанський піп! Він з Почаєва! Він з Почаєва!..»

Богоспасаємий Козятин

Після богослужіння на день Святої Трійці 1957 року (2-й день, престольне свято), Козятин.

У центрі сидить владика Симон, праворуч від нього – о. Олександр, за спиною батюшки

стоїть його дружина Валентина.

У 1950 році священику Олександру Бойку благословили служити у Козятині. Ситуація на парафії була не просто складною, а фактично безвихідною. Вознесенську церкву, що знаходилась на вокзалі, закрили, і лишилася лише маленька капличка. Умов для звершення Літургії не було, тому батюшка вирішив зробити невеличку добудову. Але тільки-но звели стіни, як з’явилися супротивники благої справи. Одна за одною посипались скарги.

Та Господь своїх не залишає. З Божою допомогою отцю Олександру та матушці Валентині вдалось відстояти святиню. Будівельними матеріалами допомогла ігуменя Архелая – тітонька матушки, а трохи згодом ситуацію унормував архієпископ Симон (Івановський), котрий завжди горів душею за Церкву та її пастирів.

Козятинський благочинний, протоієрей Іоанн Дубровський, познайомившись з родиною Бойків, сказав батюшці: «Тепер мої ноги вже відходили, мені 77 років, я тобі передам благочиння». А матушка Валентина заблагала: «Отче Іоанне! По-перше, ми молоді, по-друге, лише тільки приїхали, а по-третє, є інші священики, які можуть нас не зрозуміти». Батюшка сказав: «Ти помовчуй. Він молодий, нехай трудиться». – «У нього нема таких організаторських здібностей, та ми дійсно достатньо молоді». – «Ти не командуй! Ти думала, що будеш лише борщ і кашу варити?! Ти будеш йому допомагати. Я дам тобі книги, які заповняв, а ти будеш по них вчитись».

Після цього між двома пастирями зав’язалась щира дружба. Протоієрей Іоанн наставляв батюшку, а отець Олександр в останні хвилини життя сповідав, причастив та соборував священика. По смерті отця Іоанна протоієрей Олександр отримав призначення благочинного і виконував свої обов’язки впродовж 33 років.

Нащадкам – рівнятись!

Спілкуючись з родиною Бойків, на живому прикладі розумієш слова апостола Павла: «І будуть два в плоть єдину» (Єф. 5:31). Разом вони пройшли і радість, і горе. Господь дарував сімейству двох синів, двох онуків та правнука. Молодший син Валерій каже: «У нашій сім’ї ніколи не було авторитаризму. Батьки лише наставляли: «Будьте чесними й порядними людьми. Живіть по заповідях Божих і старайтесь бути гідними високого звання «християнин».

Нащадкам є на кого рівнятись. За роки служіння батюшка був удостоєний не лише церковних нагород, а й світських, серед яких звання «Почесний громадянин міста Козятина».

Як після кожної зустрічі не хочеться розлучатись із сімейством Бойків, так і зараз важко спинити перо, що пише ці рядки. Про їх гармонійний дует письменник міг би створити не один том роману, режисер – зняти художній фільм, а історик – скласти енциклопедію. Думаю, що усім нам потрібно зробити щирий уклін цим стовпам православія, побажати ювілярам многая і благая літа!

А завершити розповідь хочеться рядками, автором яких є матушка Валентина:

Стоїть будинок в глибинці саду,

Далеко від тротуару.

В ньому живуть 185-літні предки,

Які ще читають газетки.

П'ють, їдять и довго сплять,

Обслуговують себе як вміють

І претензії висловлювать не посміють.

А ви, якщо забажаєте,

То до музейних експонатів їх причисляйте,

Тому що такі предки зустрічаються край рідко.

Отець Олександр Бойко по центру з Віктором Кльоцом - художником, автором портрету отця Олександра й виставки робіт в Музеї історії міста 4 листопада 2004 р., ліворуч ксьонз Юзеф Мошкович, який був організатором будівництва костьолу Матері Божої Доброї Ради в Козятині, праворуч тодішній міський голова Олександр Гвелесіані-почесний громадянин міста Козятин.

Портрет авторства Віктора Кльоца з Козятина.

Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

http://odigitriya.com.ua/node/3599

100 років з дня народження лікарки- Почесного громадянина Козятина.

На постійно діючому сайті Музею історії міста Козятин є інформаційний портал, де розміщено коротка інформація про видатних постатей нашого міста . Серед шанованих земляків - герої загиблі під час АТО та ООС на Сході України, герої другої світової війни, орденоносці визволителі міста від нацистських окупантів, загиблі під час виконання військового обов’язку в інших країнах світу, почесні громадяни. Ознайомившись з розміщеними на музейному сайті ювілейними пам’ятними датами на 2021 рік з’ясували, що 100 років тому, 13 січня 1921 р. народилася знана багатьма козятинчанами, лікар офтальмолог, Почесний громадянин міста Козятина Марина Володимирівна Цитовська.

Ліворуч Марина Цитовська, праворуч Ляля Ратушна - посмертно Герой Радянського Союзу.

Про насичене яскравими, трагічними подіями життя цієї тендітної , легендарної жінки можна писати романи. Один із них вже написаний під назвою «На берегах Південного Бугу» Дмитром Мєдвєдєвим , бувшим партизанським командиром. Книга розпочинається з адресованих до Марини Володимирівни листів вінничанки, подруги Лялі Ратушної, яка брала активну участь у підпільній діяльності на теренах Вінниччини і була вбита осколком ворожого снаряду 18 березня 1944 р.у парадному бібліотеки медичного інституту у м. Вінниці в березневі дні визволення обласного центру від нацистських окупантів. Посмертно подрузі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Зустріч в Віницькій обласній бібліотеці з нагоди ювілею Лялі Ратушної. Січень 1981 р.

Ліворуч Марина Володимирівна Цитовська

В свій час по місту досить часто організовували зустрічі з лікарем від бога Мариною Володимирівною, де зцілителька зору розповідала про себе, про медичний досвід на фронті, як медсестри, і про свою легендарну подругу Лялю. Вона була чудовим оповідачем, її з задоволенням слухали присутні на зустрічах, зокрема , школярі. Запрошували видатну особистість і у Вінницю ділитися спогадами про юну вінницьку підпільницю. У фондах Музею історії міста Козятина зберігається на офіційному бланку Вінницького краєзнавчого музею запрошення на тематичний вечір, присвячений Герою Радянського Союзу Лялі Ратушній , який проходив 15 січня 1981 р. . Там наша лікар- офтальмолог ділилася спогадами про героїчну загиблу подругу. Зберігається в музеї і світлина у рамі чоловіка Миколи Хомича Колмикова, який був керівником підпілля Вінничини й допомогав Лялі Ратушній у зв’язках з вінницькими патріотами . Після війни доля звела Марину і Миколу і молоді люди покохали одне одного й одружилися. Нажаль , щастя тривало не довго. Коханий і батько єдиної донечки загинув.

Ще при житті Марина Володимирівна під час зустрічі з керівником нашого музею передала найцінніші сімейні , духовні реліквії до музейних фондів- це листівка від мами Лялі Ратушної, де згорьована жінка сповіщала Марину про загибель донечки, фото з подругою юності. На полицях етажерки зали, де міські музейники відтворили реконструкцію фрагменту житла фельдшера відділкової лікарні періоду 1909 року, коли народився -кінорежисер Віктор Іванов, знаходиться улюблена книга юності Марини Володимирівни, 1907 року випуску Генріха Сенкевича роман «Потоп». Зворушливо передала також до фондів улюблену й цінну річ, що залишилася від померлої передчасно єдиної доньки- шкільну чорнильницю й цікавий настільний світильник.

Вже по смерті Марини Володимирівни близькі передали до скарбниці історії міста й нагороду – медаль Почесного громадянина міста Козятина.

Уродженку м. Кролевець з Чернігівщини доля не пестила за життя. Юність вінничанки, яка проживала з батьками підлітком у м. Вінниці, проходила, як у більшості молодих дівчат довоєнного періоду в школі, бібліотеках, на заняттях цікавих гуртків , пов’язаних зі спортом, зі здоровим способом життя та військовою підготовкою. По закінченні школи вступила до Київського медичного інституту, де й застала майбутню лікарку війна. За власним бажанням стала медичною сестрою пересувного військового шпиталю.

У 1952 році прийшла у колектив Козятинської районної лікарні, як лікар- окуліст. Завідувала 40 років офтальмологічним відділенням. Завжди уважна, привітна, культурна, інтелігентна, стримана людина, зразковий фахівець улюбленої справи, відмінник охорони здоров’я, фахівець першої категорії, вела здоровий спосіб життя. Все життя займалася бігом на місцевому стадіоні, хоча мала хворе серце. Приймала активну участь ведучою у хорі ветеранів війни та праці, декламувала виразно і з душею вірші, поеми. Брала участь лише за 2000 р. у 31 концерті . Найвагомішим результатом життя та діяльності лікарки з 67-річним досвідом медичної роботи є вдячні пацієнти, яким вона зберегла та повернула зір, проводячи унікальні операції без новітніх на той час офтальмологічних інструментів. У липні 2001 р. була рекомендована колективом на звання Почесний громадянин міста Козятина. Лікар- окуліст, нагороджена 11 медалями, із них “За Перемогу”, “ За доблесну працю в період Великої Вітчизняної війни , « ” За значний внесок у розвиток медицини» .

31 липня 2001 р. рішенням 1-ї сесії 23 скликання за №114 Козятинської міської ради удостоєна звання "Почесний громадянин міста Козятина" . Пішла на вічний спокій після тривалої хвороби видатна лікарка на 90-му році життя 22.січня 2011 р.

Директор Музею історії міста Козятина Лілія Макаревич

. До 115-ї річниці від дня народження.

Юрій Па́влович Бажа́нов (10 (23) квітня 1905, Козятин — 8 січня 1975) — радянський воєначальник, маршал артилерії. Депутат Верховної Ради УРСР 5—8-го скликань.

Народився в місті Козятині Київської губернії (нині у Вінницькій області) в родині залізничника. З 1920 року в.ював у складі червоної армії. В 1926 році закінчив Київську артиллерійську школу, а в 1936 році — Артилерійську академію у місті Ленінграді. З 1926 року служив у артилерії: командир артилерійського взводу, помічник командира батареї, командир артилерійського дивізіону.

З 1938 по 1942 роки був начальником 1-го Московського артилерійського училища. З початком німецько-радянської війни в червні 1941 року сформував першу батарею реактивних мінометів «Катюш». З 1942 по 1944 роки був начальником оперативної групи гвардійських мінометних частин (офіційна назва частин, озброєних «Катюшами» на Північно-Західному и на 1-му Прибалтійському фронтах. З серпня 1944 року по березень 1945 року служив заступником командуючого артилерією 1-го Прибалтійського фронту по гвардійським мінометним частинам. В березні—серпні 1945 року — командуючий артилерією 39-й армії, бере участь в розгромі Квантунської армії в Манчжурії під час Радянсько-японської війни.

Меморіальна дошка на школі в м. Козятин, у який навчався маршал Бажанов

Анотаційна дошка вулиці Маршала Бажанова в Харкові

Продовжував командувати артилерією армії. З 1949 року командував артилерією Приморського військового округу. Закінчив Військову академію Генерального штабу в 1953 році, призначений командуючим артилерією Далекосхідного військового округу.

З 1955 по 1973 роки був начальником Військово-інженерної радіотехничної академії ППО імені маршала Радянського Союзу Говорова у Харкові. 18 червня 1965 року йому було присвоєно військове звання «маршал артилерії». Професор (1968). З серпня 1973 року — військовий інспектор-радник Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР.

Похований на центральній алеї 2‑го міського кладовища у Харкові біля пам'ятника Героям-визволителям.

На колишній будівлі академії в Харкові встановлено меморіальну дошку.

Також меморіальну дошку встановлено на будівлі школи, в якій навчався майбутній маршал (зараз — школа № 2 м. Козятин). Одній із вулиць міста присвоєно назву земляка.

Ім'я Ю. П. Бажанова присвоєне колишній вул. Чорноглазівській в Харкові, на якій він жив. Відзначений найпочеснішими нагородами , зокрема, 11-ма орденами та багатьма медалями.

Фундатор українського кооперативного руху вчителював у Козятині.

До 155-ї річниці від дня народження Олександра Черненка
( 30.08.1864-10.04.1921)

Наприкінці ХІХ століття, а саме, у 1893 р. в містечко Козятин приїздить з невеликого села Волоських Махариниць Бердичівського повіту , що на Київщині ( сьогодні Козятинського району Вінницької області) на посаду учителя залізничної школи 30-річний поважний сім’янин Олександр Давидович Черненко разом з дружиною Олександрою Корольковою та з двома хлопченятами на руках. До цього молодий чоловік після закінчення чотирирічних учительських курсів у Коростишеві, 4 роки вчителював разом з дружиною у с. Немиринцях того ж повіту, і понад 5 років у вище згаданому селі Волоських Махаринцях. В нашому місті родина прожила близько 15 років. Тут народилися їх ще четверо дітей- два хлопчика і дві дівчинки. Чим же так привернула увагу нас, козятинчан, саме ця людина, котра розпочала свій життєвий шлях 155 років тому у с. Паланочка Маньківської волості, Уманського повіту, на той час Київської губернії ?
Відоме сьогодні, але незаслужено забуте ім’я в Україні , як одного із перших і найвидатніших засновників української кооперації на Київщині і в тому числі в нашому місті Козятині. Біографія цієї непересічної людини доводить , що стараннями , жагою до навчання , порядністю можна було досягти успіхів в улюбленій справі, навіть , коли ти походиш зі звичайної родини селянського чумака Давида. Батько в ті часи возив чумацьким шляхом на волах до Одеси й Криму пшеницю, а повертався додому із сіллю, копченою , солоною рибою. Привив хлопцеві жагу до знань, купуючи у дорогу ще й книги, які любив читати. Саме тому при нагоді після закінчення сільської двокласної школи, відправив цими ж волами старшого сина навчатися до учительської Коростишевської семінарії. Там знайомиться юнак з нареченою і у 1889 р. одружується на колежанці Олександрі Корольковій ( 1859- 1942) - доньці священника с. Дзензелівки, і опиняється з родиною у нашому містечку Козятині , учителюючи у залізничній школі ( сучасна школа № 2 ).

Всього у подружжя народилося 6 дітей. Більшість з них в радянські часи проживали в еміграції. Вперше познайомився Олександр Черненко з кооператорською діяльністю ще у с. Немиринцях (що у Ружинському районі), де з 1873 р. було засноване «Немиринецьке Ссудо – Ощадне Товариство імені княгині Кудашевої». Молодому вчителю було запропоновано взяти на себе обов’язки заступника голови Ради Товариства. Діяльність його розпочалася не за сприятливих умов, але ніякі труднощі не завадили молодому вчителю взятися за свої обов’язки і товариство швидко стало зростати. На роботу рахівником він запросив уродженця села Немиринець, свого учня Христофора Барановського, який в часи становлення України був членом центральної ради , генеральним секретарем фінансів та міністром фінансів УНР.

Своїм стрімким кар’єрним зростом фінансиста він зобов’язаний саме вчителю Козятинської залізничної школи, який довіряв йому головування у правлінні товариством близько 15 років.. Згодом Черненко намагався створити товариство у рідному селі Паланочка, але дозволу спочатку не отримав, це сталося пізніше у 1907 році , де відкрив кредитне товариство (кредитний кооператив) і Черненка знову було обрано головою Ради. У співпраці зі своїм учнем взявся за створення кооперативного товариства на батьківщині дружини у с. Дзендзелівка. Незабаром у 1895 року було урочисте відкриття Дзензелівського Ощадно-Позичкового Товариства, куди засновник, задля довіри серед селян, вніс свій , зароблений учительською працею капітал 1000 крб... 15 серпня повернувся на роботу у Козятин, залишившись головою Ради товариства. Через декілька років невеличка квартира учителя в Козятині перетворюється умовно на філію Дзензелівського Ощадно- позичкового Товариства, куди більш охочіше вкладали свої кошти заможніші від інших громадян містечкові залізничники. Для більш швидкісного листування та зв’язку з правлінням й економії коштів Олександр Черненко звертався до машиністів, кондукторів, котрі просто скидали сторожисі на залізничних будках пошту й досить часто великі суми грошей, але ніхто не пам’ятає ні єдиного випадку, щоб була втрачена хоча б 1 копійка. В 1899 році Черненко засновує Козятинське споживче товариство і обирається головою правління. Неймовірним є те, що коли пограбували Козятинський ощадно- позичковий кооператив, то голова правління із своєї учительської зарплатні десять років віддавав борги товариства кредиторам, щоб не втратити свій авторитет і кооперативу.
Усі зусилля вже окупилися через 2.5 р., капітал товариства кооператорів у с. Дзензелівці збільшився у 30 разів і складав 3000крб, а через 10 р. число вкладників зросло до 3000 осіб, баланс став складати 0.5 млн. ,станом на 1910 р. внесено паї 5000 особами , а сукупний капітал установи становило 450 000крб. Товариство займалось не лише кредитуванням населення, а і мало товарний склад , куди закуповувалася продукція від селян, інших господарів. Паралельно займалися торгівлею сільськогосподарським реманентом, зерном, цукровим буряком. Дзензелівське ощадно-позичкове товариство було одним із перших кооперативів царської імперії, який розпочав операції по збуту цукрових буряків. Також приваблював кооператив вкладників вирішуванням соціальних та духовних питань членів товариства . Серед них утримування школи на достатньо високому рівні, різні виплати по підтримці родин вкладників.

Черненко О. Д. - 5-й зліва направо, поруч дружина Олександра і Христофор Барановський

Даний кооператив практично повністю ліквідував приватних кредиторів, які дерли з мужиків три шкіри.
Наступним кооперативним товариством, де Черненко головував у Раді, було Волосько-Махаринецьке, Бердичівського повіту (на даний час с. Махаринці)), яке відкрилося у 1908 році і де він вчителював з1887 – 1893 рр.. В Козятині теж відкрилися ще два кредитних кооперативи, якими він опікувався . Успіху у кооперативній справі досягав завдяки інтелектуальним і фізичних силам, принциповій безкорисливості і самозреченості від матеріальних благ не лише для себе, але й родини. Першу зарплатню 7 крб. 50 коп. на рік він отримав лише через 5 років головування у кредитному товаристві. Улюблена діяльність потребувала від Олександра Давидовича неуємної енергії, повсякденної праці серед народу. При цьому він виявляв абсолютну безкорисливість, по суті жив як аскет , досить скромно. Фундатор кооперативного руху серед вкладників користувався високим авторитетом, як добропорядна , кришталевих чеснот, з високим відчуттям відповідальності людина. У1908 році голова чотирьох Ощадно- позичкових товариств залишає учительську роботу в Козятині і з задоволенням поринає в кооперативну діяльність. У 1907 р. з ініціативи О. Черненка організовується Київський «Союзбанк», де з середини 1908 р. йому довірили очолити ревізійну комісію «Союзбанку» Київської кредитної спілки ,а його друг Христофор Барановський очолив спілку. В 1909 році союзом відкриті контори по прийому вкладів в Умані і Козятині. Згодом „Союзбанк” перетворився у потужній фінансово-кредитний кооперативний центр Київщини і став фінансовим осередком для всієї України , а Олександр Черненко беззмінним членом його Ради до останнього дня свого життя. З 1 по 15 червня 1910 року з ініціативи Черненка і Барановського в с. Дзензелівці були влаштовані перші в Україні курси зі споживчої кооперації. Успішна фінансово-господарська робота „Союзбанку” дозволила йому у 1913 році придбати спочатку маєток у відомого магната і мецената Є. Терещенка на Київщині і власне приміщення для Союзу в Києві. „Союзбанк” посідав перше місце серед кредитних кооперативних союзів України. На 1 серпня 1913 року його баланс перевищував 2 млн. крб. Свідченням високого авторитету Київського союзу установ дрібного кредиту стало прийняття його у грудні 1913 року до лав Міжнародного сільськогосподарського кооперативного союзу. На кінець 1914 р. «Союзбанк» об’єднував 190 кооперативів., а на 1916 р- 233. Гамбурзький союз споживчих товариств запропонував двосторонні економічні зв’язки, зокрема, для постачання за кордон курячих яєць, можливо, саме тому у Дзензелівці була створена артіль для збуту яєць
З 1915 р. Черненку довелося пережити дуже тяжкі часи і неприємні події, навіть посидіти в Уманській тюрмі днів 10, зустрітись з людською невдячністю, зрадою і хамством тих, кому він довіряв кооперативну діяльність. Усі ці неприємності підривали здоров’я , матеріальний стан родини, але не заважали боротися з різного виду злочинністю у створеному ним дітищі. Як людина інтелігентна, він був надзвичайно доброзичливий , довірливий, з чистою совістю і серцем, що беріг громадську копійку більше своєї, чим обеззброював своїх ворогів. Нажаль у 1918 р. кооперативний рух в Україні був знищений. Помер Олександр Черненко 10 квітня 1921 р., похований у с.Дзензелівці. Могилу знайшли завдяки родичам і впорядкували лише у 2006 р., але залишилась пам’ять у керманичів державою тих часів.
«Є на світі особливий сорт діячів - це розумні, чесні працівники, вірні на слові і на ділі, люди чисті серцем, слово яких ніколи не розходиться з ділом. Ось якими перлами чистого серця і гарної душі посіяв Олександр Давидович Черненко кооперативну стежку, якою йшов 35 літ свого життя. Треба ці розсіяні перлини вправити в добру оправу і поставити на видноті, щоб вони завжди світили нашим людям серед темряви ночі, бо воно придасться для історії кооперації на Вкраїні” : Федір Матушевський – член Української Центральної ради, посол Греції УНР.

Підготувала Ліля Макаревич – директор музею історії міста Козятин

До 110 річниці від дня народження.

Віктор Михайлович Іванов

13.02.( 31.01) 1909 - 18.06.1981

Видатний український кінорежисер, сценарист, член Національних спілок письменників та кінематографістів України, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка, заслужений діяч мистецтв України, постановник комедії «За двома зайцями».

Пам'ятник героям комедії "За двома зайцями " у Києві. 1999р.

Уродженець м. Козятина ,майбутній кінорежисер народився 13 лютого 1909 р. , а за старим стилем 31 січня . Зростав в місті залізничників в родині фельдшера залізничної лікарні Михайла Спиридоновича та домогосподарки Тетяни Андріївни Іванових. Народився і зростав разом з братом і сестрою в одному із перших будинків залізничної лікарні , де на фасаді було викладено цеглою «Прийомний покій» . На той час у приміщенні розташовувалася залізнична лікарня на десяток місць для хворих і житло для працюючих двох фельдшерів і одного лікаря. Саме , можливо, з цієї причини у 1919 р. батько захворів на тиф і помер. Віктору довелось ще підлітком у 13 років розпочати трудову біографію, працюючи розносником листів у наросвіті. У 1923 р. мати виходить вдруге заміж і дітей допомагає виховувати вітчим Жидкомлінов Михайло Антонович. З 1923 по 1925 рр. майбутній кінорежисер навчався у Бердичівському ремісничому училищі. , а з 1925 по 1927 рр. оволодівав залізничною спеціальністю машиніста паровозу у Жмеринській залізничній профшколі. Після її закінчення був направлений на роботу помічником машиніста до м. Вязьми. У 1929 р. наш земляк отримує диплом машиніст а паровоза і направляється на навчання до м. Москви. У столиці СРСР Віктор докорінно змінив свою долю і вступив до ВДІКу на режисерське відділення, потрапляє на курс відомого майстра німого кіно Сергія Єйзенштейна ( 1932-1936 ).

Фотофрагменти комедії "За двома зайцями"(1961). В головних ролях Маргарита Криніцина- народна артистка України та Олег Биков - Народний артист СРСР.

Закінчив вищий учбовий заклад з відзнакою. Працював на Київській кіностудії асистентом режисера, режисером. З 1941 по 1942 рр. перебував в евакуації і працював асистентом режисера на Ашхабадській кіностудії. Та йде війна і молодий митець у 1942 р. стає курсантом Ташкентського військового училища. Після його закінчення відправляється на фронт командиром взводу 105-ї окремої вогнеметної роти, яка брала участь у кривавих боях при обороні Сталінграду. З 1943 по 1945 рр. – командир 21 окремого вогнеметного батальйону та помічник начальника штабу I та II Українських фронтів. Форсував Дніпро, Букринський плацдарм, визволяв Київ і кіностудію від фашистів і навіть був призначений її комендантом. На війні, був двічі поранений, отримав контузію , залишився єдиний живим зі всього взводу. Був з війни комісований, повернувся до улюбленої роботи на грудях з орденом «Червоної Зірки» , медалями «За відвагу » , «За оборону Сталінграду» . Але на кіностудії його не чекали. Тодішній директор, немов вистрелив у серце словами: «.. нам асистенти режисера ще й інваліди , не потрібні..». Та все ж , взяли на роботу, де пропрацював з 1945 по 1947 рр., потім рік служив на Свердловській кіностудії начальником сценічного відділу, з 1948 по 1949 роки начальником виробничого відділу Міністерства кінематографії Литовської республіки у м. Вільнюсі. З 1949 по 1950 роки режисер, художній керівник Литовської кіностудії у м. Каунас . У подальшому з 1950 і по останні роки життя – режисер кіностудії ім. Олександра Довженка. З 1952 р. наш земляк займається дитячою літературою. Вступає до Спілки письменників. Перші фільми у майстра кінематографу з’являються лише після 1955 р. До 1980 р. він створив 15 кінофільмів, а саме : "Олекса Довбуш", "Сто тисяч", "Шельменко- денщик", "Веселі Жабокричі", "Непосиди", "Ключі від неба", " Ні пуха , ні пера", "Пригоди з піджаком Тарапуньки" та інші, серед яких шедевр української комедіографії «За двома зайцями». Помер кінорежисер на 72 році життя 18 червня 1981 р. Похований на Байковому кладовищі.

Меморіальний барел'єф кінорежисеру і героям фільму "За двома зайцями" на одному із павільйонів кіностудії ім. Олександра Довженка. ( 1999)

В Козятині у 2007 р. на День незалежності України було урочисто відкрито на приміщенні, де народився майбутній кінорежисер, бувшої залізничної аптеки, меморіальну дошку, де були присутні гості з Києва- син митця – оператор і викладач інституту кінематографії ім. Карпенка- Карого Михайло Іванов з донькою Оленою Солодовніковою.

Директор музею історії міста Козятин Лілія Макаревич.

Видатні постаті міста Козятина.

Нехай доля посилає лише чарівні миттєвості життя .

6 лютого відзначила Ювілей Почесний громадянин міста Козятин, історик, краєзнавець, архівіст, педагог, член Національної спілки журналістів України ( 2009 ) та Всеукраїнської спілки краєзнавців , дослідник- пошуковець історії міста Козятин і рідного краю Зоя Володимирівна Вільчинська.

Ювілярша за свою активну пошуково- дослідницьку діяльність одна із перших в місті випустила з друку дві фундаментальних і глибинних праці на понад 1700 сторінках з використанням архівних документів «Наша історія». Перша з них, що вийшла у 2013 р. вміщує у собі розділ «Адміністративно- територіальний устрій» та суспільно-політична історія Козятинщини в контексті історії України з найдавніших часів до сьогодення. В книзі представлено новий погляд на нашу історію, як об’єднуючої основи для консолідації української нації. Вперше зроблена спроба з наукової точки зору узагальнити досвід нашої історії і на підставі історичних документів змінити деякі існуючі уявлення про неї. Як на мою думку, досить доступно і цікаво знайомитися з документальними архівними матеріалами та свідченнями старожилів в процесі вивчення загальної історії України . Минувшина твоєї рідної землі , ніби дивовижна з індивідуальним смаком родзинка у великому , запашному караваї країни, подільського краю . Знайомлячись з надрукованими матеріалами чимдуж по-новому закохуєшся в колоритність і неповторність малої батьківщини . Інша книга вийшла слідом у 2014 р.-«Наша історія», де висвітлено трагічні сторінки історії українського села, голодомор 1932-1933 років. Автор прагне довести у своїй праці, що тільки чесна історія єднає народ: сміливо подає новий погляд на історичні тлумачення, які до сьогоднішнього дня вважались аксіомами. Історик , педагог висвітлює у своїх напрацюваннях білі та чорні сторінки історії, обґрунтовує і аналізує події, підводить підсумки, і таким чином підказує, у якому напрямку потрібно нам з вами в подальшому рухатися, щоб не повторювати помилок трагічної минувшини. Педагог- історик , викладач працювала в різних сферах діяльності на благо рідного міста. Нею підготовлене дослідницьке видання «Голодомор на Козятинській землі 1932–1933 років», «Адміністративно-територіальний устрій Козятинського району». На даний час працює над дослідженням теми «Козятин — місто залізничників» (від історії виникнення до сьогодення), «Сталінські репресії на Козятинщині».

Протягом багатьох років співробітничає із засобами масової інформації. В ЗМІ опубліковано близько 400 статей на історичну тематику, які склали основну базу картотеки краєзнавчих матеріалів в міському архіві, місцевих бібліотеках, музеї історії міста. Уродженка м. Козятина, повну середню освіту отримала в найдавнішому учбовому закладі міста , школі №2 . Три роки працювала старшою піонервожатою, вихователем школи- інтернату, заочно вступила на історичний факультет Київського Державного університету ім. Т.Г. Шевченка і отримала спеціальність— «історик, викладач історії та суспільствознавства». В подальшому займалася педагогічною і викладацькою діяльністю в рідному місті залізничників , викладала в місцевому залізничному училищі, працювала заступником директора в школі №4, займала посаду заступника начальника міського управління освіти , згодом була призначена начальником новоствореного міського архівного відділу, переймалася і вболівала створенням музею історії міста Козятин і впродовж усього періоду займалася дослідницькою діяльністю в царині історії.

Нагороджена відзнаками: «Відмінник освіти України», «вчитель- методист, знаками «За сприяння розвитку Південно- Західної залізниці», «За доблесну працю на Південно- Західній залізниці» як позаштатний кореспондент газети «Рабочее слово». Почесною грамотою Кабінету Міністрів України та нагрудним знаком. Їй присвоєно звання «Почесний краєзнавець України» та «Почесний громадянин міста Козятин».

Нехай Господь посилає Зої Володимирівні гарне здоров’я і силу духа для завершення поставленої мети та подальших творчих планів, наповнить життя і долю безліччю чарівних моментів, незабутніх позитивних епізодів життя. Нехай оберігає Янгол ювіляршу і її близьких людей, усю родину.

З Ювілеєм!!!

Олександра Олексіївна Грушко серед близьких і рідних людей.

27 липня відзнаачє 95 річний Ювілей легендарна козятинчанка Олександра Олексіївна Грушко. На долю уродженки сусіднього села Махаринці за такий поважний вік випало чимало випробувань, знущань, труднощів та й були і радощі. Найцінніше – це те, що Господь дав можливість вижити під час II-ї світової війни в період гітлерівської окупації рідної неньки України у концетраційному таборі «Освенціум» . Усе поборола, вистояла. Підсумовуючи своє життя, може гордо зазначити, що прожила його з користю для людей, суспільства і з вдячністю Всевишньому. Війна застала юну 18 –річну дівчину у м. Дніпропетровську, куди поїхала в гості до брата. Молода кипуча кров, імпульсивність, жага до волі і відчуття справедливості , привели дівчину разом з іншими молодими людьми до участі в антифашистському супротиві, за що і поплатилася. Була арештована, допити, катування, а потім – концетраційні табори, спочатку Майданек і з 12 жовтня 1942 р. переправлена до Освенцима – Бжезинки ( концтабір Аушвиць- Біркенау ) . Виживання в антилюдських і навіть далеко не в тваринних, умовах під № 22392 потужної гітлерівської машини по використанню , переробці та знищенню людства. Але і в тих жахливих умовах декому пощастило вижити, тому що і в цій жорстокій м’ясорубці люди намагалися зберегти людські якості і подобу. Наша ювілярша захворіла незабаром на тиф. За наказом її у грудні викинули з бараку у двір. Підібрала лікарка- чешка Енна і виходила. На ноги поставила росіянка Ганна Тринда- Шульміна. Іншій українці не повезло…. Їй ще живій , викинутій на смітник, пацюки обглодали ноги і вигризли очі, потім рештки спалили у крематорії, і тим попелом здобрювали навколишні поля. Після одужання Олександру порекомендували лікарі Любов Федорівна Алпатова та чешка Енна, як досвідченого спеціаліста- медсестру по догляду за дітьми. То було жахливе випробування, яке закарбувалося у пам’яті трагічними поетичними строфами у віршах, в тому числі «Хліб» про хлопчика, який за хлібину від фашиста , що таким чином забавлявся, заліз у казан з крижаною водою з метою поділитися шматочком з іншими малолітніми в’язнями, та серце не витримало. Важко загоїти і фізичні , і душевні рани від пережитого. Після звільнення нашими військами у січні 1945 р.концентраційного табору, залишилася помічницею при військовій частині, що подарувала волю. В рідному місті тривалий час і зразково займалася торгівлею, була завідуючою магазином № 12, не розлучалася і з дітьми , працювала у буфеті ЗОШ № 2. Віддавала усю себе улюбленій справі. Сьогодні Олександра Олексіївна радо зустрічає рідних, близьких і просто знайомих людей, ділиться спогадами. Насичене на різноманітні події життя зробило Олександру Олексіївну Грушко героїнею багатьох публікацій, статей , радіоефірів, зустрічей . Напередодні Дня Перемоги вийшла з друку книга , підготовлена каналом «Інтер» «Люди Перемоги! Наш полк», куди ввійшла і розповідь про складну і неповторну долю нескореної нашої землячки. Цю книгу ювілярша передає до фондів Музею історії міста Козятин.

На зустрічі у ЗОШ № 2, де працювала в свій час у буфеті, організованій Музеєм історії міста Козятина.

Автор:Л. П. Макаревич

  Морозюк Володимир Карпович
30 червня відзначив 80-и річний Ювілей

письменник, краєзнавець, військовий, Почесний член спілки краєзнавців Прикарпаття, член Національних спілок письменників та журналістів України , лауреат обласної пам’яткознавчої премії ім. І. Вагилевича (2008), обласної премії ім. В. Полєка в галузі краєзнавства (2013), премії Івано-Франківського обласного осередку Національної спілки краєзнавців України «Краща краєзнавча книжка року» (2014), обласної краєзнавчої премії ім. Є. Паранюка (2018), нагороджений Пам’ятною Ювілейною Медаллю Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, грамотами Національної спілки краєзнавців України, Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА.

Ювіляр народився 1938 р. в с. Скоморохи на Житомирщині в сім'ї військовослужбовця. Проживав на Вінниччині, зокрема , у с. Немиринці Козятинського району, звідки родом батько Карпо Матвійович Морозюк а згодом – у Івано-Франківську. Навчався на історико-філологічному факультеті Станіславського педагогічного інституту, де і прилучився до краєзнавчо-пошукової і публіцистичної роботи. 1959 р. за порадами науковця-бібліографа Володимира Полєка здійснив опис одного з перших в Галичині пам’ятників Тарасові Шевченкові у с. Вовчинці.
    Пізніше закінчив військово-політичне училище, служив офіцером збройних сил у Житомирській області, Приморському краї, на Чукотці, у Запоріжжі, в Угорщині, при цьому не покидаючи своїх історико-краєзнавчих пошуків.
    Перебуваючи на р. Уссурі, на китайському кордоні, написав історичну довідку про м. Іман, публікація якої стала однією з причин до перейменування Імана на Дальнєрєченськ.
    Краєзнавчі дослідження і літературно-публіцистичні розвідки стали головною справою його життя.
    Найбільш плідним для краєзнавця є прикарпатський період його життя і діяльності. Ще 1968 р. окремим виданням вийшла його перша історико-краєзнавча книжка «Легендарна молодість батьків». Згодом на сторінках регіональних та республіканських часописів були опубліковані його художньо-документальні розвідки про письменницю Ольгу Дучимінську, статті та новели про громадсько-культурних і релігійних діячів родини Ганушевських, про молодіжне спортивно-пожежне товариство «Луг», про товариство «Січ» і Українських Січових Стрільців. Низка дослідницьких матеріалів присвячена історії мистецького руху та літературного життя в Галичині, постатям громадських і політичних діячів, борців за волю України.
Володимир Карпович є автором 32 краєзнавчих книг, спогадів, художньо-документальних та етнографічних нарисів: «А зорі слізьми вмивались...» (2002), «Надщерблена доля» (2003), «Немиринці-Курилівка» (2003), «У світі мистецьких чар» (2003), «На гранях світла і тіней» (2004), «Червоні роси (Альманах Пам’яті і Милосердя)» (2004), «В’язанка старожитностей» (2004), «Краєзнавчі візерунки» (2005), «На манівцях (Село загублене у часі)» (2011), «Острови пам'яті» (2012), «Зорі на Чумацькому шляху» (2013), «Старожитній подієплин» (2013), дванадцяти «Пом’яників» (2005-2012), трьох книг «Іменного часослова» (2014-2015) та трьох зшитків видання-довідника «За забралом літературного псевдоніма і криптоніма» (2016). Співавтор і співредактор п’ятого тому «Літопису Голготи України» під назвою «Усусуси (Стрілецька Голгота)» (2003).
Ряд автобіографічних книг розкривають на прикладі родин батька і матері найжахливіші періоди в історії України та Козятинщини. Саме завдяки "стежкам родоводу" автора нам стали відомі його дослідження періоду голодомору, нацистської окупації в наших козятинських краях. Тут, неподалік с. Махнівки , на той час Комсомольське, був розстріляний нацистами член місцевої підпільної організації - батько сьогодняшнього ювіляра Карпо Морозюк.. Тут, на цвинтарях с. Немиринець, Махнівки спочивають вічним сном його предки, могили котрих він регулярно відвідує.

   Володимир Морозюк є колекціонером історико-документальних матеріалів, книг, часописів, листів відомих людей. Автор сотень світлин визначних місць Івано-Франківська, пам’ятних поховань на міських некрополях, якими ілюстровані його книги і публікації.
    В ОУНБ ім. І. Франка функціонує іменний фонд краєзнавця і, а сам автор є активним читачем книгозбірні, зокрема відділу краєзнавчої літератури.

Світла та Божа душа.

До 100 річчя від дня народження священника , "Почесного громадянина Козятина" Олександра Трифоновича Бойка.

Портрет отця Олександра.
Автор худ. Віктор Кльоц.

Митрофорний протоієрей, благочинний отець Олександр, в миру Олександр Трифонович Бойко – знане та високоповажне ім’я людини не лише в місті , а і за його межами.

30 вересня за старим стилем, а за новим 12 жовтня 2017 р. цьому високодуховному , скромному, освіченому , чесному , порядному, з рідкісними в наш час рисами характеру священнику виповнюється 100 років.

В музеї історії міста зберігаються спомини отця Олександра, матушки Валентини Федорівни, що пліч о пліч пройшла з даним Богом чоловіком усі митарства , радощі життя. В експозиційній залі виставлено подароване батюшкою Олександром фото бувшої , в 60-ті роки розібраної для будівництва хірургічного відділення залізничної лікарні -Вознесенської дерев’яної церкви, побудованої за проектом архітектора вокзалу Валерієм Куликівським на кошти козятинських залізничників , освяченої 25 серпня 1895 р. та ряд інших предметів, речей, котрі несуть інформацію про історичний період, котрий довелось пережити козятинцям в ті часи.

Саме отцем Олександром на запрошення талановитого та обдарованого художника-земляка Віктора Кльоца під час відкриття його виставки живопису було освячено наш музей.

Під час відкриття виставки художника Віктора Кльоца
та після освячення музею. Листопад 2004 р. На фото в центрі у вишиванці автор виставки Віктор Кльоц, поруч отець Олександр, біля нього ліворуч ксьонз Юзеф Мошкович ( забудовував костьол Матері Божої Доброї Ради), крайній праворуч мер міста Гвелесіані Олександр Георгійович

Священник від Бога , як називають його миряни- козятинці , розпочав свою службу в місті з 1950 р. і надалі пов’язав значну частину свого життя з містом залізничників, зокрема, опікувався духовним світом прихожан та був настоятелем добудованої ним же та прихожанами в важкі часи атеїзму Святотроїцької церкви або Святого духа, що й досі знаходиться на території старого кладовища біля чудового храму Почаївської ікони Божої Матері, а в народі по цей день називається капличка . Там в свій час кожного з нас православного християнина хрестили, благословляли , причащали навіть в ті часи, коли релігію вважали «опіумом для народу».

Благославляв, наставляв батюшку на благі труди Козятинський благочинний, протоієрей із с. Глуховець Іоанн Дубровський, відомий усім ще , як лікар- травник, гомеопат, котрий назавжди вилікував отцю Олександру шлунок. Познайомившись з родиною Бойків, сказав батюшці: «Тепер мої ноги вже відходили, мені 77 років, я тобі передам благочиння». Отець Олександр в останні хвилини життя сповідав, причастив та соборував священика. По смерті отця Іоанна протоієрей Олександр отримав призначення благочинного і виконував свої обов’язки в парафії впродовж 33 років.

Священник отець Іоан Георгійович Дубровський. лікар- гомеопат ( 08.08.1876-15.03.1959)

Життя отця Олександра було нелегким, як і у більшості людей, хто народився в ті часи. Уродженець Полісся села Косинів, зростав в багатодітній заможній родині разом з 4-а братами та сестрою. В зв’зку з революційними подіями родина перебралася на Рівенщину до с. Мирогоща Дубенського району. Хлопець після отримання повної 7-річної освіти, вступив у 1930 році до духовного училища при Почаївській Лаврі, котре закінчив у 1939 р. В грудні 1941 р. став піддяконом і разом зі своїм духовним батюшкою Львівським Єпископом Пантелеймоном поїхав до Києва і там був висвячений у 1942 р.в Михайлівському монастирі у священники м. Василькова, де прослужив 8 місяців. Пізніше був переведений на службу у Покровську церкву. Там у монастирських корпусах під час фашистської окупації проживало чимало людей, серед котрих він і познайомився з племінницею ігумені, настоятельки монастиря матушки Архелаї, майбутньою дружиною Валентиною Федорівною. Перед звільненням Києва радянськими військами 4 листопада 1943 року в монастир нагрянули гестапівці. Усіх погнали на вокзал, де погрузили у товарні вагони та повезли у напрямку Вінниці. Під Фастовом ешелон потрапив під бомбардування наших військ. Скориставшись панікою та нагодою, священнику Олександру разом з вагітною дружиною пощастило втекти. Пішки та іншими шляхами дісталися Козятина, а далі Вінниці. Єпархальне відомство, куди звернувся отець Олександр , призначило його на службу у с. Якушинці, де після звільнення території, уся Вінницька паства, отець Олександр , його дружина з населенням проводили активну діяльність по збору теплого одягу, продуктів харчування, грошей, ліків для шпиталів. На пожертвування мирян с. Якушинець та інших віруючих Вінниччини було створено нову танкову дивізію. З 1946 р. був переведений до приходу с. Лука – Мелешківська.

Отець Олександр ( третій праворуч), над ним стоїть матушка Валентина Федорівна ліворуч владика Симон
( допомагав з добудовою каплички),
отець Павло Мартинюк ( забудовував Лукінську церкву в с. Козятині), отець Георгій, отець Сергій, отець Самсон. 1957 р. Другий день престольного свята Трійці. м. Козятин.

Уже досить в поважному віці, далеко за 90-річчя отець Олександр , відповідно стану здоров’я, регулярно приходив до новозбудованого храму Ікони Почаївської Божої Матері ( 1991-1995 рр. ) на служби. Сповідатися цій світлій, як кажуть козятинці, святій людині, була велика черга охочих мирян. Коли його поважний вік вже не дозволяв бути присутнім на службах, то батюшка охоче приймав людей у себе дома, нікому не відмовляв у сповіді , в мудрій пораді чи просто бесіді по душам. Виростили з матушкою в любові та благодаті, прививши сімейні та духовні цінності. двох синів Юрія та Валерія , а ті в свою чергу одарили рід своєю відданістю традиціям, дітьми та онуками. Отець Олександр пішов на вічну службу до небес 4 липня 2012 р.. За багаторічну і самовіддану службу громаді міста Олександр Трифонович Бойко удостоєний звання «Почесний громадянин Козятина».

Директор музею історії міста Козятин Лілія Макаревич.

До 70-и річчя від Дня народження

члена Національної Спілки журналістів, педагога, поета, публіциста, перекладача, науковця, краєзнавця, громадського діяча, непересічної, інтелігентної людини, взірцевого, багатодітного батька і чудового чоловіка.

Богдана Ярославовича Сиваківського

Народився ювіляр 12 вересня 1947 р. в с. Пиківець Козятинського р-ну. Від свого батька Ярослава Петровича Сиваківського він успадкував любов до поезії та творчості. З дитинства мав нахил до літератури та математики. Навчаючись у дев’ятому класі , родина переїхала жити до Козятина, де Богдан Ярославович закінчив середню школу №1. Вищу освіту здобував на фізико-математичному факультеті Вінницького педінституту, пізніше закінчив аспірантуру при Київському педінституті ім. Горького.

Працював учителем в школах Козятинщини. Подальшу викладацьку практику продовжив у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. Працював головним редактором «Вісника Української Всесвітньої Координаційної Ради».

Творчість Богдана Ярославовича і світобачення нерозривно пов’язані з «відлигою» 60-х років. Ще учнем він переймався ідеями визвольного руху та національного відродження. І хоча брежнєвська задуха змусила до внутрішньої еміграції, вогонь надії не згасав. Богдана Сиваківського тривожить доля нинішнього й майбутніх поколінь, він замислюється над тим, куди поведуть їх «круті шляхи від хати», ностальгія за молодістю, за друзями, яких розвели дороги, за виплеканим у дитинстві світом тепла і родинного затишку пронизують цикл поезій «Переддень Вічності». В 1968 році опублікував перші вірші в місцевій газеті «Жовтневі зорі». Поетична творчість – це завжди продовження традицій. Поетичний світ Б. Сиваківського формувався під впливом Євгена Плужника, Василя Стуса. Адже поет тяжіє до інтелектуальної і водночас народної поетики, насиченої громадянськими мотивами.

Перша збірка віршів «Народження добра» побачила світ в 1991 році, згодом друга і остання на сьогодні збірка поезій «Мій час» (2003 р.). В доробку поета є значні публіцистичні і наукові напрацювання. Є автором багатьох публікацій та дописувач низки часописів. Разом з дружиною Поліною Володимирівною виховали чотирьох дітей. Найстарші - син Петро та дочка Марія, наймолодші – Зоя та Мирослава. А доля подарувала поету п’ятеро онуків.

При формуванні музейної колекції допомагав разом з родиною музею у перекладі краєзнавчих, історичних матеріалів із польських джерел.

Член Національної Спілки журналістів України, Лауреат Міжнародного конкурсу документальної прози (2001, Варшава), редактор «Вісника Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), інформаційного видання світового українства.

Джерело: Сайт Козятинської центральної районної бібіліотеки :http://koziatyn-crb.vn.sch.in.ua/resursi/virtualjni_vistavki/tvorchistj_u_spadok_do_65-richchya_z_dnya_narodzhennya_b_ya_sivakivsjkogo/

1 1. Андрєєв Євген Васильович (29.12.1936 -27.03.2011) - уродженець міста, машиніст , Герой соціалістичної праці. ( фото 1)

2. Бажанов Юрій Павлович ( 10(23)04.1905 – 08.01.1975)- уродженець міста, маршал артилерії збройних сил СРСР. В червні 1941 рсформував першу батарею реактивних мінометів «Катюша» . Одна із вулиць Козятина носить його ім’я. .( фото 2)

3. Бойко Іван Никифорович (11.24.1910 - 12.05.1975)- полководець- танкіст, двічі Герой Радянського Союзу, почесний громадянин Козятина, і його визволитель в роки 2-ої світової війни. Одній із вулиць і місцевому залізничному училищу присвоєно його ім’я. ( фото 3).

4 4. Бушилов Михайло Іванович (17.11.1924-16.05.1974) – танкіст , визволитель Козятина від німецької окупації, почесний громадянин міста , Герой Радянського Союзу, одній із вулиць присвоєно його ім’я.( фото 4)

5 5. Герасимчук Сергій Аполонович ( 24.10.1945 -31.01. 1982). Підполковник, начальник політвідділу окремої мотострілецької бригади . Служив в Республіці Афганістан. Загинув під час виконання військового службового обов’язку в Республіці Афганістан. За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоного Прапору ( посмертно).

На будинку по вулиці Винниченка , де народився земляк встановлено меморіальну дошку .( фото 5).

6. Грибалєв Петро Пилипович ( 18.08.1920- 01.03.1998) - танкіст, визволитель Козятина від німецької окупації під час 2-ої Світової війни , почесний громадянин Козятина , Герой Радянського Союзу. Одна із вулиць носить його ім’я. ( фото 6)

7 7. Гуменюк Андрій Анатолійович (23.05.1960-10.11.1980). Рядовий -водій . Загинув від кулі снайпера під час виконання військового обов’язку в Республіці Афганістан. За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно) . Похований в м. Темір- Тау.( фото 7)

8. Гурик Йосип Васильович (25.10.1925 - 31.12.2013р.р.) Проживав в с. Махаринці , Герой соціалістичної праці, почесний громадянин Козятина.( фото 8)

9. Кацабін Сергій Борисович (22. 04.1983 - 09.02.2015) .Солдат резерву, фельдшер- фармацевт відділення медичного постачання 1-ої окремої медичної роти імені Пирогова, Північного територіального управління Національної гвардії України, в/ч 3001. Нагороджений орденом «За мужність »3 ступеня, нагрудним знаком «Медична рота» та орденом «Народний Герой України».( фото 9)

1 10. Карпеко Володимир Кирилович ( 18.02.1922- 07.02.1993) – уродженець міста, поет , заслужений працівник культури, член спілки письменників.( фото 10)

1 11. Ковальчук Віктор Євгенович ( 08.12.1992-31.08.2014 ) – лейтенант, командир взводу 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Загинув під час антитерористичної операції на Сході України, відстоюючи державний суверенітет та територіальну цілісність України. Нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» IIIступеня, нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» та нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм» посмертно.( фото 11)

1 12. Колишев Леонід Федорович ( 1908 – 1974 ) – уродженець міста, інженер, контр адмірал флоту СРСР.

1 13. Комар Сергій Олександрович ( 22.07. 1950 – 22.05.1984). Прапорщик, технік групи обслуговування авіаційного озброєння. Загинув під час виконання військового обов’язку в Республіці Афганістан На будинку по вул. Грушевського , де проживав з родиною воїн встановлено меморіальну дошку. .( фото 12 )

1 14. Костиков Андрій Григорович (29.10.1899 – 05.12.1950) – уродженець міста , вчений – конструктор , генерал-майор інженерно-авіаційної справи, один із створювачів реактивної установки «Катюша», Герой Соціалістичної праці. Відкрито меморіальну дошку на будинку , де народився конструктор. ( фото 13)

1 15. Крючков Віктор Леонідович ( 18.04.1992-21.11.2015 ) . Проживав останніх 8 років у Козятині. Молодший сержант, командир відділення 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас - Україна». Загинув, відстоюючи державний суверенітет та територіальну цілісність України. Нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» 3 ступеня, нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм». ( фото 14)

1 16. Кульчицький Генріх Станіславович (02.12.1922 – 08.01.2009) – уродженець міста, заслужений архітектор України. ( фото -15)

1 17. Лукашук Микола Миколайович (08.12.1989 – 11.06.2015). Артилерист ЗС України, навідник гармат. Загинув, відстоюючи державний суверенітет та територіальну цілісність України. Нагороджений почесною відзнакою Козятинської міської ради, нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм» посмертно. ( фото 16)

1 18. Мухін Олександр Максимович ( 02.12.1923 -03.05.2003) – старший сержант. кавалер трьох орденів Слави, проживав в Козятині. ( Фото 17)

1 19. Наумов Вадим Олександрович ( 18.08.1992 -01.09.2014) – солдат, снайпер 3-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України. Загинув під час антитерористичної операції на Сході України , відстоюючи, суверенітет та територіальну цілісність України. . На його честь названо бувший провулок Колгоспний . Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня , нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм» посмертно.( фото 18)

2 20. Іванов Віктор Михайлович ( 31.01 (13.02 ) 1909 – 18.06.1981)-уродженець міста, кінорежисер, письменник – сценарист, кінодраматург, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії ім. Олександра Довженка, член спілки письменників України, постановник комедії «За двома зайцями».( Фото 19)

2 21. Іванова Яніна Григорівна ( 17.03.1930 ) – телятниця Герой Соціалістичної праці, почесний громадянин Козятина. Проживає в Козятині ( фото 20)

2 22. Павленко Дмитро Полікарпович ( 16.10.1917 — 19.03.1986) машиніст, Герой Соціалістичної праці. Проживав і працював в Козятині. Почесний громадянин Козятина. ( фото 21)

2 23. Підгорбунський Володимир Миколайович (25.04.1916-19.08.1944) - визволитель Козятина, Герой Радянського Союзу. Одна із вулиць носить ім’я та присвоєно ім’я героя Козятинській школі- гімназії - інтернат ( фото 22)

2 24. Порхун Микола Іванович ( 07.02.1928 — 01.04.1991) – машиніст, Герой Соціалістичної праці , почесний громадянин Козятина. Проживав і працював в Козятині. ( фото 23)

2 25. Скляров Іван Григорович (12.07.1919 -15.08.1980 ) – льотчик –винищувач, Герой Радянського Союзу. Проживав і працював в Козятині. Одна із вулиць носить назву героя. Відкрито меморіальну дошку. ( фото 24)

2 26. Шнейдерман Михайло Юхимович (20.02.1909 – 24.06.1981) – уродженець міста, Герой Радянського Союзу( фото 25 )

2 27. Ципіс Наум Юхимович (06.05.1935 -25.03.2014 ) – уродженець міста, письменник , журналіст.( фото 26)

2 28. Ярмоленко Анатолій Іванович ( 01.11.1947 р. ), уродженець Козятина , співак, засновник вокально-інструментального ансамблю «Сябри», Народний артист республіки Біларусь. Почесний громадянин Козятина.( фото 27)

До 70-и річчя від Дня народження

козятинця ,члена Національної Спілки журналістів, педагога, поета, публіциста, перекладача, науковця, краєзнавця, громадського діяча, непересічної, інтелігентної людини, взірцевого, багатодітного батька і чудового чоловіка.

Богдана Ярославовича Сиваківського

Пам’яті  майстра слова  і просто людини Василя Івановича Страшного.

10 років від дня смерті журналіста

Талановитих особистостей у світі багато, але я хочу розповісти про  талант  від Бога,  людину –  письменника, публіциста , лауреата обласної Журналістської премії ім. О. Гетьмана, кореспондента обласної газети “Вінниччина, члена Національної Спілки журналістів України ,  батька, чоловіка і просто людину- Василя Страшного.

8 червня виповнюється 10 років , як журналіст пішов у всесвіти..  Автор книжок  і безлічі  публікацій про звичайних і хазяйновитих людей Козятинщини, особливо, трударів наших роздолих полів, подолянин за походженням,  був страшенно закоханий у свою землю, де зарита пуповина, а це село Тарасівка, що на Жмеринщині, яке подарувало  життя землякові 10 жовтня 1951 р. «Моє село , моя Тарасівка. Моє цілюще джерело»-  автор цих строф освідчувався в любові своїй рідній стороні. Він  з величезною насолодою кохався у природі, у людях, що зростали разом з ним і готовий був безкінечно, коли заходив до Музею історії  міста   Козятин,  з ностальгічними нотками  усіх їх  по черзі згадувати .

Припала до серця й снаги  йому і  Козятинщина. Василь Іванович  завжди душевно і з теплом, зі щирою неповторною посмішкою  на обличчі , пишався досягненнями   своєї  донечки, по батьківські був залюблений у свою кровиночку, яка подарувала ще й онучечку. Приємно було мені іноді спостерігати, як Василь Іванович заходив на роботу в аптеку  до своєї дружини Ольги. Завжди дотепний , веселий, з жартами і блиском в очах  кокетував з нею, щоб потім разом повертатися  в домівку.

Я завжди дивувалася його працьовитості. Вдень не поспіхом   прогулювався, обходив міські установи, щоб  поспілкуватися, дізнатися новини реального життя міста залізничників, відвідував урочистості,   усі районні  заходи, ювілеї видатних земляків,  брав участь у наукових конференціях, а ночами, коли всі домочадці   вже бачили сни, на аркуш паперу висипав  свої  словесні перли .  Так  з’являлися публікації, збірки  авторських віршів, наукових праць, які пізніше систематизувалися і   створювали   збірки  публіцистичних  напрацювань автора «Ранений птах болю не чує»,  «Якби мої бабуся встали» , поетична книга «Іду по осені». У нього був свій , притаманний лише йому стиль письма. Використовув поруч з літературною мовою і тарасівські діалекти, фрази, які вживали під час спілкування прості , звичайні селяни, люди від  плуга та землі.

Один із перших приєднався до істориків, краєзнавців  та пошуковців , висвітлюючи  інформацію про село Сестринівку, де народилася мати Михайла Сергійовича Грушевського- Глафіра Захарівна Оппокова. Вболівав тим, що руйнується стара попівська хата, де перебував, гостюючи у діда священника Захарія Івановича  Оппокова маленький, а потім  вже юнак Михайло. Брав участь у тематичних конференціях, піднімаючи болючі питання увіковічнення на Козятинщині  пам’яті  видатної історичної  постаті , голови центральної ради України, письменника, науковця, політичного діяча.

У побуті був щирий й щедрий.  Ніколи не мав, мені так здавалося, ворогів. Якось завітав до музею  і я, знаючи, що вийшла його авторська книга, попросила подарувати  її до фондів з автографом. На що Василь Іванович відверто і безпосередньо,  розгублено , немов дитина ,сказав: « А  я  вже всі їх  роздав». 

Його нариси про життя звичайних селян, відомих  керманичів господарств    району, простих людей,  до їхньої долі. що  сіють хліб чи сапають буряки, просякнуті особливою шаною до їх буденної праці , яка немає  спокою ні вдень, ні вночі. Неординарна особистість  Василь Іванович Страшний прожив життя недовге, але переповнене  різноманітними  подіями, зустрічами з цікавими і непересічними людьми, залишив слід після себе в родині , в серцях друзів -  публіцистів та журналістів,  і у збірках , що  доступні сьогодні на поличках  бібліотек і  в домашніх шафах прихильників його творчості. Ім’я Василя Івановича  Страшного  залишилось в пам’яті творчих персоналів м. Козятина. 

По передчасній смерті  майстра пера у місцевого художника  Валерія Васильовича  Герасимчука з’явилося бажання увіковічити його   в одному із творів мистецтва і  написати портрет журналіста. Він вийшов феноменальним, ідентичним з образом ,усміхнений, щирий.  оповитий осіннім падолистом., крізь який проглядається улюблений серцю краєвид дитинства. Роботу Валерій Васильович Герасимчук подарував до фондів музею. Восени   була організована виставка до Дня художника, де було представлено  і даний  портрет. В музейній експозиції  представлено  подаровані автором книги «Іду по осені», «Ранений птах болю не чує..».. Формується тека  авторських статей з нагоди 10 –ї річниці з дня смерті митця слова.

Просимо прихильників поезії Василя Страшного, що володіють третьою збіркою творів журналіста "Якби мої бабуся встали".  подарувати  один екземпляр  до фондів музею. Завчасно дякуємо .

Підготувала Лілія Макаревич - директор Музею істолрії міста Козятин.

Ті, хто розбудовував Козятин.

2020 рік, що минає, залишився поза увагою істориків, краєзнавців, пошуковців трьома значними датами з життя діячів, котрих імена досить міцно були пов’язані зі становленням міста залізничників Козятина. Мова йде про історію створення найкращих архітектурних споруд Козятина, які своєю неповторною красою зустрічають пасажирів і стали в наш час його визитівкою- це вокзал та водонапірна вежа.

Почнемо з вокзалу. Козятинцям добре відоме ім’я автора проєкту пасажирського

вокзалу ст. Козятин та церкви , побудованої на кошти залізничників Вознесіння Господнього, видатного зодчого, архітектора з 1875 р. при управлінні Південно- Західної залізниці (до речі й автора проєкту самого управління в Києві) Валеріана Куликовського ( 1835-1910), поляка за походженням, уродженця м. Каунас в пам’ять про якого вдячні мешканці міста залізничників

перейменували вулицю Дімітрова.

Цього року відзначається 185 –а річниця з дня народження та 120-а річниця з дня смерті визначного архітектора. За неповторну красу, величавість пасажирського вокзалу ,

який один із трьох , був електрифікований ще за царських часів , ним втілений проєкт на ст. Козятин, внесений у 1987 р. до списку пам’яток місцевого значення 19 століття , а з 2010 року залізниця вдихнула в нього нове життя..

Цьогоріч виповнилося 160 років від дня народження ще одного відомого українського архітектора причетного до будівництва вокзалу та водонапірної вежі на ст. Козятин - Олександра Кобелєва (1860-1942). У 28 років він , як талановитий інженер транспортної мережі керував невиданим на той час будівництвом, що проходило з 1888 по 1889 роки на

заболоченій місцевості станції Козятин. Робота була важка, відповідальна і цікава. Саме тому

інженер Кобєлєв увесь цей час проживав в нашому містечку, тоді Київської губернії,

Бердичівського повіту. Разом з розбудовою пасажирської станції зростали будинок для начальника і службовців вокзалу, двоповерхові житлові будинки. Крім головного приміщення для пасажирів, за його планом тут зводять добудови паровозного депо, двокласне залізничне училище у 1896 році, низку житлових будинків, водонапірну вежу у 1904 р. та інші споруди. Роботи Олександра Кобелєва прості за композицією, виразні, цікаві за силуетом і стримані, тому що забудовані на основі використання величезної спадщини минулого.

Своїми роботами Кобелєв швидко завойовує почесне місце серед київських архітекторів і йому замовляють численні проєкти нових будівель, а саме: Київський політехнічний інститут, центральний телеграф, у співпраці з іншими архітекторами Державний банк ,а у 1934 році завершено за його проєктом та ще одного зодчого другий поверх банку. За його авторством зводять 6 павільйонів сільськогосподарської виставки у Києві в 1897 р., корпуси Комерційного інституту( сьогодні це Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова) , Комерційний банк та багато інших цікавих об’эктів в столиці України.

Олександр Кобелєв , корифей української архітектури та містобудування, професор, був дійсним членом Академії будівництва і архітектури України та видав курс у шести томах "Загальна цивільна архітектура». Останній прихисток знайшов у Києві в 1942 році на Лук’янівському кладовищі.

Хотілось би , щоб козятинці знали іне забували прізвище ще однієї постаті, яка займалася втіленням проєкту Олександра Кобєлєва на ст. Козятин – це будівництво на той час третьої водонапірної вежі, що загадково й мальовничо проглядається з вокзалу і мостів. Саме «Вісник Південно- Західних залізничних доріг» за 1904 р. проінформував нас про те, що на станції Козятин завершено будівництво ще однієї цікавої за архітектурним проєктом споруди, яка діє для постачання води пов’язаних між собою товарної та пасажирської станцій і для потреб великої залізничної колонії службовців.

Станція Козятин пропускає потяги у чотирьох напрямках і лежить в низовині рівної місцевості та не багата ще за тих часів на воду. Останнім часом чимало клопотів мали залізничники, тому що постачалася вода з виритих ставків , що поповнювалися з невеликої річечки Гуйви ( народна назва Водокачка), котра у спеку майже пересихає і перетворюється у невеличкий підземний струмок із зовсім мізерною кількістю води .

Перша водогонна вежа на ст. Козятин. 1870 р.

У пошуках нового джерела постачання води довелося брати її з річки Роставиця. В резервуар нової вежі для потреб залізничної інфраструктури закачувалося за добу близько 150 000 відер води так необхідної ще й для пожежних , які мали внизу обоз, зверху спостережний пост для цієї служби. Вежа потужна ,побудована із цегли двох видів імає зовсім не громіздкий вигляд.

Річка Гуйва, що бере початок за м. Козятином, народна назва Водокачка.

Побудована за проєктом старшого архітектора служби шляхів залізничного сполучення Олександром Кобєлєвим, а будівельні роботи проводились підприємцем – підрядчиком- інженером Всеволодом Демченко і коштували на той час близько 30 000 руб. В музеї зберігаються спогади візника – найманця Рибака Гаврила, записані зі слів сина Рибака Миколи, майстра служби постачання, де він розповідав, що робітників наймали з населення ближніх сіл . Вони отримували заплатню 6 золотих, а задля вчасної здачі об’єкту, додавали ще по 1 коп. золотом. Цеглу привозили з Умані , а в розчин для міцності додовали яєчний порошок.

Виконувач робіт по будівництву вежі народився 1(13) березня 1875 р. Отож , цього року у нас ще один ювіляр з нагоди 145 –ї річниці від дня появи на світ того , хто керував будівництвом ще однієї пам’ятки архітектури в залізничному центрі. Виходець з дворянської родини, мав можливість отримати і гідну освіту. Після закінчення Київської гімназії , отримав диплом в одному з кращих учбових закладів тих часів , Інженерному інституті Олександра I . Працював надспорудженням Полтавсько- Київської залізниці і по реконструкції та благоустрою київських вулиць. Й досі можна знайти мостові облаштовані за проєктом

Всеволода Демченка- це вул. Архітектора Городецького. Робота по замощуванню вулиць у Києві зробила його досить заможним киянином. Всеволод Демченко брав участь у громадському житті Києва, обирався гласним міської думи та був обраний депутатом IV Державної Думи (1912-1917 рр.) . У 1917 році підприємець і державний діяч Всеволод Демченко займав пост комісара Тимчасового уряду. Під час першого нападу більшовиків на Київ був жорстоко побитий у своєму будинку і ледь уникнув розстрілу. За часів Української Держави працював в адміністрації гетьмана Скоропадського. Після встановлення Радянської влади емігрував і помер 7 вересня 1933 року в Італії .

Мабуть такі постаті теж заслуговують на те, щоб бути увіковіченими у назвах вулиць чи

хоча б провулків в місті залізничників, яке володіє такою шедевральною красою зодчества 19-20 ст. та є перлиною архітектури нашого міста. А , можливо. біля вокзалу встановити пам’ятну стелу на честь талановитих ваятелів архітектури та майстрів будівельної справ тих часів.

Директор Музею

історії міста Козятин Лілія Макаревич.

Немає коментарів:

Дописати коментар