Козяревич Ігор Володимирович
(28.10.1979 - 02.01.2023)
Старший солдат, водій-електрик взводу звукометричної розвідки батареї управління та артилерійської розвідки в/ч А-1619.
Народився 28 жовтня 1979 року в місті Козятині . Навчався у 4-ій школі, де закінчив 9 класів. Вступив до Козятинського залізничного училища, де здобув професійно-технічну освіту за спеціальністю «помічник машиніста». З 1997 по 1999 рік проходив строкову службу. У 2000-му році одружився. Працював у Калинівці на асфальтному заводі оператором, там і проживав з сім’єю до 2013 року. Переїхавши до Козятина, працював на залізниці.
У 2016-му році Ігор пішов захищати Україну добровольцем в зону АТО за контрактом та проходив службу у військовій частині А-1619 у званні старший солдат на посаді водія-електрика взводу звукометричної розвідки батареї управління та артилерійської розвідки.
2 січня 2023 року у місті Покровськ Донецької області, не впоравшись з керуванням авто, потрапив в аварію. В результаті загинув на місці.
Він був дуже добрим, щирим, позитивним, відповідальним. Складно знайти людину, яка б його не любила чи не поважала. У нього залишились дружина та дві донечки
Поховали воїна на міському цвинтарі на «Алеї Слави».
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Білецький Сергій Анатолійович
(05.11.1994 - 02.01.2023)
Старший солдат. Командир зенітного ракетного відділення в/ч А-3425.
Присвоєно звання "
Сергій народився 5 листопада 1994 року в нашому місті. Навчався в 1-й школі. Закінчив Козятинську музичну школу по класу гітара. Захоплювався баскетболом та з командою брав участь у багаточисельних змаганнях. Закінчив курси англійської мови, тому що мріяв стати перекладачем.
У 2011 році вступив до Київського національного транспортного університету, де здобув вищу освіту та отримав спеціальність перекладача англійської та німецької мови. По закінченні університету у 2016 році проходив строкову службу в зенітно-ракетних військах.
Після служби жив та працював у Києві. З перших днів повномасштабного вторгнення був призваний до лав Збройних сил України та тримав оборону в Миколаївській області у напрямку Херсона, де став командиром зенітно-ракетного відділення військової частини А-3425. Після звільнення Херсона був направлений в сторону Бахмута.
2 січня 2023 року під час стрілецького бою та артилерійського обстрілу з боку збройних сил Російської федерації у місті Соледар Бахмутського району Донецької області, при виконанні бойового завдання з забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони України, відсічі і стримування збройної агресії, в результаті ворожого обстрілу Воїн - земляк загинув у місті Соледар Донецької області.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Протосвіцький Володимир Миколайович( 26.09.2002 - 10.02.2023)
Старший солдат , старший стрілець 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти.
Нагороджений: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). Відзнакою міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).
Народився Воїн- Герой 26 січня 2002 року в селі Титусівка. У 2009 році пішов у перший клас в Козятинський ЗНВК ім. В.М. Підгорбунського «Школа-інтернат-гімназія». Після закінчення 9-и класів пішов навчатися у Бердичівське вище професійне училище на спеціальність: «Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва; водій автотранспортних засобів; слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування». Так як і його батько, Володимир вирішив пов’язати своє життя з військовою справою. У вересні 2021 році пішов на військову службу за контрактом в 59-у окрему мотопіхотну бригаду, 9-й батальйон «Вінницькі скіфи».
10 лютого 2023 року під час обстрілу самохідних артилерійських установок старший солдат, старший стрілець мотопіхотного відділення Протосвіцький Володимир Миколайович на Донецькому напрямку, поблизу населеного пункту Невельське, отримав поранення не сумісне з життям. Він загинув при виконанні бойового завдання з забезпечення національної безпеки і оборони України, відсічі і стримуванні збройної агресії ворога, був вірний військовій присязі, віддав життя за незалежність і свободу України і кожного з нас.
Любарець Юрій Васильович
(06.05.1990 - 21.02.2023)
Старший солдат, старший кулеметник 1-го відділення 3-го взводу 2-го батальйону, в/ч 3028 Національної Гвардії України.Нагороджений: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).
Нагороджений: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).
Народився наш Герой 6 травня 1990 року. Навчався в 5 – ій школі. З жовтня 2008 року проходив строкову службу в лавах Збройних Сил України. В червні 2010 року вступив на службу Лінійного відділу Управління Міністерства Внутрішніх Справ Південно–Західної Залізниці – водієм. З серпня 2010 по серпень 2012 р. працював на посаді інспектора роти батальйону патрульної служби лінійного відділу на ст. Фастів. В 2012 році закінчив Національну Академію Внутрішніх справ. З травня 2012 року по вересень 2015 продовжив службу на станції Козятин на посаді слідчого.
В 2013 році закінчив Ірпінську фінансово – юридичну академію. З вересня 2015 по 2017 рік працював у відділені поліції №2 у нашому місті на посаді слідчого.
З травня 2017 по жовтень 2022 року працював інспектором сектору патрульної поліції №2 м. Козятин. З грудня 2022 проходив службу у Національній Гвардії України.
Старший солдат, старший кулеметник 1-го відділення 3-го взводу 2-го батальйону, військової частини 3028 Національної Гвардії України в результаті мінометного обстрілу позицій противником, в районі населеного пункту Спірне , Бахмутського району , Донецької області 21 лютого 2023 року - загинув До останнього подиху був вірний присязі та віддав своє життя за свободу кожного з нас та свою Батьківщину. Без батька залишилось два сина. Вірний товариш, хороший друг . Рішучий та сміливий . Таким він залишиться у серцях кожного з нас.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагородили і Героя з Козятинської громади Юрій Любарця.
Нашого полеглого Захисника Юрія Любарця нагородили орденом «За мужність» III ст. (посмертно) наказом президента від 28 вересня 2023 року.
20 червня 2024 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь Героя- Захисника, за адресою Героїв Майдану 30 (приміщення ВП№2 РВП Хмільницького РВП у Вінницькій області).
Слава Герою! Вічна пам'ять!
(27.09.1998 - 28.02.2023)
Народився Мар’ян 27 вересня 1998 року. Цього року йому мало б виповнитись 25 років. Та він назавжди залишився 24 – річним юнаком. Навчався в першій школі та закінчив її у 2015 році. Навчався в музичній школі де досконало оволодів грою на саксофоні. Вивчав ветеринарну медицину в «Подільському державному аграрно – технічному університеті» у м. Кам’янець-Подільський. Згодом пройшов строкову службу. 7 липня 2020 року влаштувався на роботу в ТОВ «Козятинський м’ясокомбінат». 17 грудня був призваний до лав ЗСУ .
28 лютого 2023 року старший солдат Шеремет Мар'ян Сергійович, відданий військовій присязі, на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність державі, трагічно загинув поблизу населеного пункту Дубово-Василівка Донецької області , внаслідок артилерійського обстрілу, отримавши смертельне осколкове поранення голови.
Мав багато друзів . А їм пощастило мати такого друга , як Мар’ян. Він був найкращим братом, любив своїх молодших братиків, піклувався про них. Він завжди був душею компанії та завжди знаходив правильні слова у будь-яких ситуаціях. Таким його будуть завжди пам’ятати друзі та знайомі. Мужній герой, який стільки не встиг , не встиг створити сім’ю, подарувати своїм батькам онуків.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Куницький Олександр Михайлович
(22.02.1967 - 04.03.2023)
Полковник Збройних Сил України, офіцер кінологічного відділу в\ч А 2330 Командування Сил підтримки Збройних Сил України.
Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції". Нагрудним знаком "Знак пошани". Медаллю "Учасник АТО".
Куницький Олександр Михайлович народився 22 лютого 1967 року с. Сестринівка. Після закінчення 8 – го класу в Середній школі №1 вступив до Бердичівського машинно–будівного технікуму, після чого вирішив зв’язати своє життя з військовою справою та вступив в Ленінградське вище училище залізничних військ та військових сполучень.
Коли почалася російська агресія на сході України з 14 лютого 2015 року по 6 квітня 2016 року старший інженер технічної частини військової частини А - 3631 брав участь в антитерористичній операції, забезпечені її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях. З 2017 го по 2021 роки продовжував службу заступником командира частини з озброєння – начальником технічної частини військової частини А - 3631. З 2021 року по теперішній час офіцер кінологічного відділу військової частини А 2330.
Багато перепон подолав Олександр Михайлович на своєму шляху, але хвороба перемогла.
Помер від страшної хвороби наш земляк, захисник України підполковник Куницький Олександр Михайлович.
У нього було багато планів на майбутнє, мріяв дочекатися онуків та поїхати з ними порибалити.
Він був побратимом, який ніколи не ховався і брався за будь-яке завдання. Завжди намагався бути корисним.Ми всі запам’ятаємо його, як простого та відвертого друга. У Олександра залишилась дружина та двоє дорослих дітей.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Жуківський Віталій Олександрович
(17.12.1983 - 10.03.2023)
Стрілець – санітар 2 - го відділення 3 - го взводу 2 -ої стрілецької роти 1 – го стрілецького батальйону в/ч А 1619.
Нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).Присвоєно звання "
Полеглий воїн народився 17 грудня 1983 року в с. Махаринці. Навчався та проживав весь час у своєму рідному селі . З часом виїхав до нашої столиці, де працював на будівництві, пізніше в охоронній фірмі. Туга за рідним селом повернула Віталія на Козятинщину. Влаштувався в селі на роботу трактористом.
Перед самою війною зустрів дівчину і зрозумів, що не уявляє свого життя без Галини. 11 травня 2022 року молодята одружилися, а потім пішов боронити нашу землю.
Воїн, вірний військовій присязі у бою за територіальну цілісність , виявивши стійкість і мужність, 10 – го березня 2023 року загинув, захищаючи нас з вами біля населеного пункту Невельське Донецької області.
Доброзичливий, життєрадісний, цілеспрямований, щирий та завжди готовий прийти на допомогу тому, хто її потребує – таким був та назавжди залишиться Віталій в наших серцях.
Сьогодні, на виконання доручення начальника Вінницької ОВА Сергія Борзова, заступником міського голови з питань діяльності органів виконавчої ради Козятинської МР Павлом Холковським разом з головою Хмільницької РВА Богданом Кузнєцом, його заступником Олександром Пузирем та представниками Хмільницького РТЦК та СП вручили державні нагороди родинам загиблих військовослужбовцям Козятинської територіальної громади.
Згідно з Указом Президента України від 17.11.2023 №755 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено:
Жуківського Віталія Олександровича стрілець – санітар, 2 відділення 3 взводу 2 стрілецької роти, 1 стрілецького батальйону в/ч А 1619. Загинув поблизу н.п. Невельське, Ясинуватського району, Донецької області.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Кравчук Віктор Іванович
( 10.09. 1969 - 15.03.2023)
Солдат, водій 2-го стрілецького взводу, 2-ої стрілецької роти в/ч А 7350.
Присвоєно звання "
Нагороджений: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Герой 10 вересня 1969 року в с. Соснівка Погребищанського району. Там закінчив школу. Вивчився на водія. З 1987-1989 роки проходив строкову службу.
Після армії одружився. В 1992 році переїхали в Козятин. Через рік народилась донечка, а в 1999 році – син. Довгий час працював за своєю спеціальністю в ПМК 9. Після чого перейшов в комунальне підприємство « Чисте місто» . 28 грудня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України.
15 березня 2023 року водій 2-го стрілецького взводу, 2-ої стрілецької роти військової частини А 7350, солдат Кравчук Віктор Іванович, бувши вірним присязі Українському народу, мужньо виконуючи військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув у м. Бахмут.
Добрий, справедливий, позитивний, цілеспрямований та рішучий - таким він залишиться назавжди в серцях кожного з нас.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Грубік Володимир Іванович
(23.07.1980 - 18.03.2023)
Солдат, старший стрілець 1-го механізованого відділення бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ої механізованої роти в\ч А 4395. Присвоєно звання "
Народився Володимир 23 липня 1980 року у м. Козятині. Навчався в школі – ліцеї №4. Закінчив наше училище. З 1998 по 2000 рік проходив строкову службу. Далі робота на птахокомбінаті.
13 січня 2023 року був призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. А 18 березня солдат Грубік Володимир Іванович старший стрілець 1-го механізованого відділення бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ої механізованої роти військової частини А 4395, в районі населеного пункту Богданівка, Бахмутського району , Донецької області під час виконання бойового завдання загинув. Герой похований на міському цвинтарі на « Алеї Слави».
Грубік Володимир Іванович
(23.07.1980 - 18.03.2023)
Солдат, старший стрілець 1-го механізованого відділення бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ої механізованої роти в\ч А 4395. Присвоєно звання "
Народився Володимир 23 липня 1980 року у м. Козятині. Навчався в школі – ліцеї №4. Закінчив наше училище. З 1998 по 2000 рік проходив строкову службу. Далі робота на птахокомбінаті.
13 січня 2023 року був призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. А 18 березня солдат Грубік Володимир Іванович старший стрілець 1-го механізованого відділення бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ої механізованої роти військової частини А 4395, в районі населеного пункту Богданівка, Бахмутського району , Донецької області під час виконання бойового завдання загинув. Герой похований на міському цвинтарі на « Алеї Слави».
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Хуторний Дмитро Олександрович
(14.11.1995-20.03.2023)
Солдат, стрілець, помічник гранатометника 2-го стрілецького відділення, 3–го стрілецького взводу, 3–ї стрілецької роти в/ч А 4038.
Далі строкова служба в Бєлгород – Дністровську в інженерних військах понтонно–мостової частини, у інженерних військах понтонно–мостової частини.
Призваний до лав Збройних Сил України 20 січня 2023 року, де проходив службу на посаді стрілець – помічник гранатометника - 2 - го стрілецького відділення 3 – го стрілецького взводу 3 – ї стрілецької роти в/ч А 4038.
При виконанні бойового завдання, внаслідок снайперського обстрілу поблизу населеного пункту Діброва, Лиманського району Донецької області 20 березня 2023 року – загинув. У нього залишився синочок Данилко, дуже схожий на свого тата - Героя.
Відповідальний, цілеспрямований, працелюбний, чесний, добрий, чуйний, готовий завжди прийти на допомогу.
21 травня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки Хуторному Дмитру Олександровичу, герою, який загинув у боях за нашу Батьківщину на будівлі школи, де він навчався. На заході були присутні члени родини загиблого, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та громадськості.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Микульшин Віктор Миколайович
(11.12.1969 - 8.04.2023)
Капітан, начальник продовольчої служби в\ч А - 4117.
Нагороджений медаллю "За бездоганну службу" ІІІ ступеня (посмертно).
Наш Герой народився 11 грудня 1969 році у Миколаєві. Потім переїхав до нашого міста. Навчався в 2–ій школі. Далі студентське життя в нашому училищі. В 1992 році закінчив вище військове училище в Санкт–Петербурзі та отримав розподілення для місця несення військової служби у місті Ужгород.
У званні підполковника служби цивільного захисту, заступника начальника відділу реагування на надзвичайні ситуації Управління Державної Служби України з Надзвичайних Ситуацій у Закарпатській області вийшов на пенсію. Був нагороджений медаллю « За бездоганну службу» ІІІ ступеня та відзнаками Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України.
З початку повномасштабного вторгнення у квітні 2022 року добровольцем пішов на захист нашої Держави. А 8 квітня 2023 року капітан, начальник продовольчої служби військової частини А - 4117 - загинув у місті Бахмут.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
КОЛЕНКО ВЯЧЕСЛАВ ВАЛЕРІЙОВИЧ.
(15.02.1987 – 14.04.2023)
Солдат. Навідник 25 парашутно-десантного взводу, парашутно-десантної роти, парашутно-десантного батальйону в/ч 1126. Позивний – «СКІФ»
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Загинув під час виконання бойового завдання в районі н.п. Червонопопівка Сіверськодонецького району Луганської області. Похований 30.04.23р. на кладовищі с. Нова Дача Павлоградського району Дніпропетровської області.
Вічна Слава Герою!
Гурак Григорій
Олександрович
(11.11.1981-19.04.2023)
Військовослужбовець 6 – го батальйону територіальної оборони військової частини А 7048
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Григорій народився в селі Шарапанівка Крижопільського району. У 4 – ри річному віці Григорій разом з мамою переїхав до Козятина. Навчався 9 – й школі, захоплювався футболом, грав за команду СВАТ «Обрій». Допомагав мамі. З дитинства розумів, що він єдиний чоловік в сім’ї та всю відповідальність взяв на себе. Мама не могла ним натішитися. По закінченні школи Григорій отримав водійське посвідчення та пішов працювати. Далі строкова служба.
Працював на залізниці, але більше любив майструвати, щось робити своїми руками й зрозумів, що його покликання це будівельна справа. Досягнув у будівництві досконалості та щоразу насолоджувався ідеальним закінченням кожної своєї роботи. Одружився з дівчиною Оксаною, яку знав з дитинства. Вони навчалися в одній школі, гралися на одній вулиці. Сім’я для Григорія стала головним сенсом життя. І для сім’ї він готовий був гори звернути. Все, що є в будинку, все зроблено його руками. У його сім’ї мало бути все і все лише найкраще. І Григорій знав, як цього досягнути. Маючи багато друзів, знайомих, які поважали Григорія, він нікому і ніколи не відмовив. Для всіх у нього вистачало часу.
Побратим розповідав, що ще не бачив, щоб з таким захопленням розповідали про дітей. Нове фото з дому і знову Григорій біг і показував своїх діток. Читати вчилися разом: Софійка, мама і тато з окопу, коли міг вийти на зв’язок. Приїхавши у відпустку не випускав донечку з рук та старався весь час бути поруч біля сина. Коли забирав донечку з садочка то ніс її на руках, а не вів за ручку. Дихав своїми дітьми, мріяв про їх щасливе майбутнє. Бувши на нульових позиціях за себе не хвилювався, він хвилювався чи у сім’ї все є, чи все у них добре.
Таким же відданим, рішучим Григорій був воїном. 26 лютого 2022 року був призваний до Збройних сил України. З 25 травня по 15 грудня 2022 року брав участь у боях з російським агресором у зведеному батальйоні 120 – ї бригади територіальної оборони на території Донецької та Харківської областей. Відстоював Бахмут. Війна змінила погляди чоловіка. Почав говорити, що ми не так живемо, весь час працюємо. А після війни будемо більше відпочивати, разом кудись їздити. Був дуже чуттєвою людиною. Всім дякував за підтримку.
1 березня 2023 року дружина зробила сюрприз та приїхала в місце наближене до фронту. Незабутнє відчуття щастя переповнювало обох. 10 квітня знову приїхала до чоловіка перед від’їздом до Бахмуту. В ту останню зустріч Оксана побачила перші і єдині сльози в очах чоловіка. 11 квітня був останнім днем коли вони були разом, остання зустріч, останній погляд. І знову Бахмут.
З 19 квітня 2023 року перестав телефонувати і саме з того дня вважався безвісти зниклим. Донечка запитувала чому тато не дзвонить. Їй пояснювали, що тато втратив телефон на полі бою.
Сім’я жила з надією і трималась. Оксана брала участь в акціях. Зверталась в усі можливі організації і установи. Та 16 жовтня 2025 року отримала сповіщення , що Гурак Григорій Олександрович –військовослужбовець, в наслідок передачі та репатріації тіл, згідно проведеної експертизи, ідентифікований, як військовослужбовець 6 – го батальйону територіальної оборони військової частини А 7048, Гурак Григорій, який під час виконання бойового завдання в місті Бахмут, Донецької області 19.04.2023 року загинув. У рідних не має більше надії, залишилась випалена пустеля. Сім’я втратила любов, захист та опору . А Україна втратила рішучого воїна, бійця без страху, чоловіка з міцним характером і щирою доброю душею. Похований Григорій на кладовищі в с.Козятин на Алеї Слави.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Васильчук Сергій
Миколайович
(22.02.1971-20.04.2023)
Солдат, стрілець –
санітар стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти
стрілецького батальйону військової частини А 1619
Сергій народився в с. Комсомольське нині
Махнівка. З дитинства був дуже добрим, працьовитим і щирим хлопцем: допомагав
батькам по господарству, не цурався жодної роботи. У рідному селі закінчив 8
класів та вступив в Бердичівське училище, де здобув професію механізатора. По
закінченню училища проходив строкову служба в армії у Красноярську. Армійські
роки загартували характер, навчили витримці та дисципліні. А ще він зрозумів,
що кращого місця на землі ніж рідне село не має.
Повернувшись після служби додому, Сергій
Миколайович влаштувався працювати до Бердичева на завод « Прогрес», де працював
токарем. Він там був душею колективу – щирий, відкритий і доброзичливий.
Одного ранку Сергій Миколайович разом із
сестрою їхали машиною у справах. Дорога була звичайною, нічим не примітною, аж
раптом його погляд зупинився на молодій жінці, яка бігла узбіччям, займаючись
спортом. Вона промайнула лише на мить, але саме тієї миті щось торкнулося його
серця. Відтоді Сергій уже не просто їздив тією дорогою – він почав шукати очима
ту дівчину, а згодом і сам «побіг» за нею по життю. Так і розпочалась історія
кохання, яка стала для нього особливою та дорогою. У 1999 – у році одружилися.
У дружини був син Дмитро від першого шлюбу, але для чоловіка це ніколи не мало
значення. Він прийняв хлопчика всім серцем, полюбив як рідного сина, оточив
турботою, увагою та батьківським теплом. У 2000 – у році народилась квіточка
донечка – Аліна. Для нього вона стала цілим світом, найбільшим щастям і
гордістю. Для дітей він завжди був надійною опорою, саме до нього діти бігли за
підтримкою чи просто за добрим словом.
Для Сергія дім був місцем спокою, тепла
й щастя, а родина найбільшою цінністю в житті. Він захоплювався музикою, знав
історії багатьох артистів, міг годинами розповідати про їхнє життя, творчість і
долі. Особливими захопленнями для нього були рибалка та пасіка.
Згодом Сергій Миколайович звільнився з
«Прогресу» та влаштувався в ПЧ – 7 монтером колій, а з часом став бригадиром.
Колеги цінували його за відповідальність та чесність.
24 лютого, Сергій Миколайович, як
завжди, прийшов на роботу, але того дня все було інакше. На роботі сказали
«Потрібно йти у військкомат» і він не вагаючись і не шукаючи виправдань пішов.
Ніс службу в Козятині, пізніше в
Гайсині. А далі війна повела Сергія Миколайовича важкими дорогами фронту –
Херсон і Миколаїв. Один раз був у відпустці коли народилась онучка, ще одне
його сонечко – Емілія.
Після відпустки Покровський напрямок де
він тримався заради тих, хто чекав удома. З 20 квітня 2023 року під час
виконання бойового завдання в районі населеного пункту Невельське, Покровського
району, Донецької області, солдат, стрілець – санітар стрілецького відділення
стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини
А 1619 Васильчук Сергій Миколайович вважався безвісти зниклим та за
результатами ДНК ідентифікований 19 травня 2026 року. Три роки тривала його
дорога до дому. Три довгі роки болючих очікувань, марних сподівань і надій, за
які рідні трималися всім серцем. Воїна – героя поховано на кладовищі в селі
Сокілець.
Вічна пам'ять та слава
Герою!
Григорій народився в селі Шарапанівка Крижопільського району. У 4 – ри річному віці Григорій разом з мамою переїхав до Козятина. Навчався 9 – й школі, захоплювався футболом, грав за команду СВАТ «Обрій». Допомагав мамі. З дитинства розумів, що він єдиний чоловік в сім’ї та всю відповідальність взяв на себе. Мама не могла ним натішитися. По закінченні школи Григорій отримав водійське посвідчення та пішов працювати. Далі строкова служба.
Працював на залізниці, але більше любив майструвати, щось робити своїми руками й зрозумів, що його покликання це будівельна справа. Досягнув у будівництві досконалості та щоразу насолоджувався ідеальним закінченням кожної своєї роботи. Одружився з дівчиною Оксаною, яку знав з дитинства. Вони навчалися в одній школі, гралися на одній вулиці. Сім’я для Григорія стала головним сенсом життя. І для сім’ї він готовий був гори звернути. Все, що є в будинку, все зроблено його руками. У його сім’ї мало бути все і все лише найкраще. І Григорій знав, як цього досягнути. Маючи багато друзів, знайомих, які поважали Григорія, він нікому і ніколи не відмовив. Для всіх у нього вистачало часу.
Побратим розповідав, що ще не бачив, щоб з таким захопленням розповідали про дітей. Нове фото з дому і знову Григорій біг і показував своїх діток. Читати вчилися разом: Софійка, мама і тато з окопу, коли міг вийти на зв’язок. Приїхавши у відпустку не випускав донечку з рук та старався весь час бути поруч біля сина. Коли забирав донечку з садочка то ніс її на руках, а не вів за ручку. Дихав своїми дітьми, мріяв про їх щасливе майбутнє. Бувши на нульових позиціях за себе не хвилювався, він хвилювався чи у сім’ї все є, чи все у них добре.
Таким же відданим, рішучим Григорій був воїном. 26 лютого 2022 року був призваний до Збройних сил України. З 25 травня по 15 грудня 2022 року брав участь у боях з російським агресором у зведеному батальйоні 120 – ї бригади територіальної оборони на території Донецької та Харківської областей. Відстоював Бахмут. Війна змінила погляди чоловіка. Почав говорити, що ми не так живемо, весь час працюємо. А після війни будемо більше відпочивати, разом кудись їздити. Був дуже чуттєвою людиною. Всім дякував за підтримку.
1 березня 2023 року дружина зробила сюрприз та приїхала в місце наближене до фронту. Незабутнє відчуття щастя переповнювало обох. 10 квітня знову приїхала до чоловіка перед від’їздом до Бахмуту. В ту останню зустріч Оксана побачила перші і єдині сльози в очах чоловіка. 11 квітня був останнім днем коли вони були разом, остання зустріч, останній погляд. І знову Бахмут.
З 19 квітня 2023 року перестав телефонувати і саме з того дня вважався безвісти зниклим. Донечка запитувала чому тато не дзвонить. Їй пояснювали, що тато втратив телефон на полі бою.
Сім’я жила з надією і трималась. Оксана брала участь в акціях. Зверталась в усі можливі організації і установи. Та 16 жовтня 2025 року отримала сповіщення , що Гурак Григорій Олександрович –військовослужбовець, в наслідок передачі та репатріації тіл, згідно проведеної експертизи, ідентифікований, як військовослужбовець 6 – го батальйону територіальної оборони військової частини А 7048, Гурак Григорій, який під час виконання бойового завдання в місті Бахмут, Донецької області 19.04.2023 року загинув. У рідних не має більше надії, залишилась випалена пустеля. Сім’я втратила любов, захист та опору . А Україна втратила рішучого воїна, бійця без страху, чоловіка з міцним характером і щирою доброю душею. Похований Григорій на кладовищі в с.Козятин на Алеї Слави.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Васильчук Сергій
Миколайович
(22.02.1971-20.04.2023)
Солдат, стрілець –
санітар стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти
стрілецького батальйону військової частини А 1619
Сергій народився в с. Комсомольське нині
Махнівка. З дитинства був дуже добрим, працьовитим і щирим хлопцем: допомагав
батькам по господарству, не цурався жодної роботи. У рідному селі закінчив 8
класів та вступив в Бердичівське училище, де здобув професію механізатора. По
закінченню училища проходив строкову служба в армії у Красноярську. Армійські
роки загартували характер, навчили витримці та дисципліні. А ще він зрозумів,
що кращого місця на землі ніж рідне село не має.
Повернувшись після служби додому, Сергій
Миколайович влаштувався працювати до Бердичева на завод « Прогрес», де працював
токарем. Він там був душею колективу – щирий, відкритий і доброзичливий.
Одного ранку Сергій Миколайович разом із
сестрою їхали машиною у справах. Дорога була звичайною, нічим не примітною, аж
раптом його погляд зупинився на молодій жінці, яка бігла узбіччям, займаючись
спортом. Вона промайнула лише на мить, але саме тієї миті щось торкнулося його
серця. Відтоді Сергій уже не просто їздив тією дорогою – він почав шукати очима
ту дівчину, а згодом і сам «побіг» за нею по життю. Так і розпочалась історія
кохання, яка стала для нього особливою та дорогою. У 1999 – у році одружилися.
У дружини був син Дмитро від першого шлюбу, але для чоловіка це ніколи не мало
значення. Він прийняв хлопчика всім серцем, полюбив як рідного сина, оточив
турботою, увагою та батьківським теплом. У 2000 – у році народилась квіточка
донечка – Аліна. Для нього вона стала цілим світом, найбільшим щастям і
гордістю. Для дітей він завжди був надійною опорою, саме до нього діти бігли за
підтримкою чи просто за добрим словом.
Для Сергія дім був місцем спокою, тепла
й щастя, а родина найбільшою цінністю в житті. Він захоплювався музикою, знав
історії багатьох артистів, міг годинами розповідати про їхнє життя, творчість і
долі. Особливими захопленнями для нього були рибалка та пасіка.
Згодом Сергій Миколайович звільнився з
«Прогресу» та влаштувався в ПЧ – 7 монтером колій, а з часом став бригадиром.
Колеги цінували його за відповідальність та чесність.
24 лютого, Сергій Миколайович, як
завжди, прийшов на роботу, але того дня все було інакше. На роботі сказали
«Потрібно йти у військкомат» і він не вагаючись і не шукаючи виправдань пішов.
Ніс службу в Козятині, пізніше в
Гайсині. А далі війна повела Сергія Миколайовича важкими дорогами фронту –
Херсон і Миколаїв. Один раз був у відпустці коли народилась онучка, ще одне
його сонечко – Емілія.
Після відпустки Покровський напрямок де він тримався заради тих, хто чекав удома. З 20 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Невельське, Покровського району, Донецької області, солдат, стрілець – санітар стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини А 1619 Васильчук Сергій Миколайович вважався безвісти зниклим та за результатами ДНК ідентифікований 19 травня 2026 року. Три роки тривала його дорога до дому. Три довгі роки болючих очікувань, марних сподівань і надій, за які рідні трималися всім серцем. Воїна – героя поховано на кладовищі в селі Сокілець.
Вічна пам'ять та слава
Герою!
Сохинчук Владислав Сергійович
(19.08.1996 - 23.04.2023 )
Молодший сержант, заступник командира бойової машини, навідник – оператор 1 – го механізованого відділення – бойової машини, 1 – го механізованого взводу, 3 – ї механізованої роти в/ч А 4472.
Владислав народився в с. Нова Гребля 19 серпня 1996 року. З часом сім’я переїхала до Козятина. Навчався в 5 - ій школі. Закінчив Державний Університет інфраструктури та технологій
Працював в Козятинському експлуатаційному вагонному депо оглядачем - ремонтником вагонів. Коли почалася велика війна, Владислав відразу звернувся до військкомату, аби його взяли на фронт, але йому відмовили. Потім ще декілька разів молодий чоловік невтомно просився захищати рідну країну, і його наполегливість таки подіяла: в липні 2022 року Владислава мобілізували. Після звільнення Херсону приїздив додому і говорив, що він робить найважливішу справу свого життя.
А 26 травня 2023 року старший солдат, заступник командира бойової машини – навідник – оператор 1 – го механізованого відділення – бойової машини, 1 – го механізованого взводу, 3 – ї механізованої роти військової частини А 4472, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Хромове, Донецької області, внаслідок артилерійських обстрілів збройних формувань рашистів та безпосередніх зіткнень з ворогом, під час бою отримав поранення несумісне з життям.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Сідлецький Юрій
Олегович
(01.06.1968-24.04.2023)
Військовослужбовець 6 – го батальйону територіальної оборони військової частини А7048
Присвоєно звання "
Народився
в селі Струтинка, Липовецького району, Вінницької області. Згодом сім’я
переїхала в Козятин. Навчався в 4й школі, по закінченню 8–ми класів вступив в
Калинівський технікум де здобув спеціальність технік-механік. Далі строкова
служба в армії. З 1971 року працював в локомотивному депо машиністом
електровозів.
Після народження двох синів Юрій Олегович став
турботливим батьком. Уважним, терплячим, таким, що знає, коли треба порадити, а
коли просто мовчки обійняти. Мріяв, щоб його діти були щасливими. «По
справжньому добрий чоловік – без гучних слів і показної щедрості», саме так
сказала про нього дружина. Хороший сім’янин, для якого дім був не просто
стінами, а живим простором любові і тепла.
Коли розпочалась антитерористична
операція на два з половиною роки став учасником АТО та учасником бойових дій.
Нагороджений медаллю.
Повномасштабне вторгнення розпочалось 24
лютого, а 26 лютого Юрій Олегович уже був під Бахмутом. Він ішов в бій не
зважаючи ні на страх, ні на втому, ні на біль. Бо знав за що стоїть – за своїх.
Такі, як він не відступають і як наслідок – сильна контузія, реабілітація і
знову фронт. Він оберігав молодших побратимів – підказував, навчав, прикривав,
брав на себе самі складні та небезпечні завдання. Його турбота була тихою, без
зайвих слів, але відчутною в кожному вчинку. Такі люди тримають фронт не лише
зброєю, а й серцем.
24 квітня 2023 року під час виконання
бойового завдання військовослужбовець 6 – го батальйону територіальної оборони
військової частини А7048 в населеному пункті Бахмут, Донецької області
Сідлецький Юрій Олегович загинув. Два роки і вісім місяців вважався зниклим
безвісти. Та нажаль повернувся він не так, як усі сподівалися.
Воїна Сідлецького Юрія Олеговича поховано на міському
кладовищі на «Алеї Слави».
Вічна та світла пам’ять!
Тимощук Віктор Васильович
(28.11.1991 - 27.04.2023)
Солдат, стрілець 1-го стрілецького відділення, першого стрілецького взводу, третьої стрілецької роти , в\ч А 7369.
Присвоєно звання "
Народився Віктор 28 листопада 1991 року в селищі Залізничному. Навчався у місцевій школі. Перша вчителька згадує Віктора, як дуже старанного учня: рівненькі перші букви, цифри, зразковий зошит. Пам’ятає, ніби як учора, мама вранці переводила через залізничне полотно, міцно притискала до серця та відпускала. Завжди був ввічливим , акуратним. Віктор був зразком для інших. Згодом навчався в козятинському училищі. Працював на Київському рейкозварювальному поїзді.
Призваний на військову службу 1 листопада 2022 року. Стрілець першого стрілецького відділення, першого стрілецького взводу, третьої стрілецької роти , в\ч А 7369, відданий військовій присязі на вірність українському народу , виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну , її свободу та незалежність в наслідок танкового обстрілу вогневих позицій 27 квітня 2023 року в районі міста Бахмут – загинув.
Всією громадою в глибокій скорботі ми схиляємо голову перед світлою пам’яттю воїна - Тимощука Віктора та поділяємо горе та біль родини загиблого , друзів, рідних , колег та усіх тих , хто був знайомим з Героєм , що загинув за свій дім, за кожного з нас, за Україну.
У с.Залізничному 9 вересня 2025 р. зібралися, щоб вшанувати пам'ять тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України. На боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки восьми її учням: Лукашука Миколи, Дмитра Бондарчука, Володимира Павловського, Андрія Пилявця, Віктора Розбіцького, Олега Слободяника, Віктора Тимощука, Юрія Щербака. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу. Педагогічний колектив, родини загиблих та підприємці підтримали ініціативу дітей. Почесне право відкрити меморіальні дошки надала родинам загиблих воїнів. Бо це наш спільний обов'язок і вияв глибокої поваги.
(11.05.1987 - 06.05.2023)
Молодший лейтенант командир 3 – го взводу оперативного призначення 1 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1-го батальйону ОП в\ч 3028 західного ОТО НГУ.
Нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Присвоєно звання "Народився Дмитро 11 травня 1987 року в нашому місті. Закінчив 5 – ту школу. Навчався в Київській Національній Академії Внутрішніх Справ.
З 2006 по 2015 рік служив в полку особливого призначення Головного Управління Міністерства Внутрішніх справ. З 2016 по 2017 роки - в Національній поліції в нашому місті.
З лютого 2022 року активно допомагав військовим, а з січня 2023 року був призваний в військову частину 3028 – формування Національної гвардії України
Молодший лейтенант Степанюк Дмитро командир 3 – го взводу оперативного призначення 1 – ї роти, 14 – тої бригади оперативного призначення ім. Івана Богуна , 6 – го травня 2023 року в результаті штурмових дій противника в районі населеного пункту Спірне, Донецької області, сталевий воїн з позивним «Беркут» – загинув.
Днями (28 квітня 2024 року) Начальник ОВА Сергій Борзов вручив родинам загиблих воїнів почесні нагороди, присвоєні їм посмертно. Серед них — наш земляк, молодший лейтенант Дмитро Степанюк.
За особисту мужність і самовідданість, проявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Дмитро Степанюк посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Кіндзерський Валерій Валерійович
(14.03.1974 - 17.05.2023)
Головний сержант, командир 2-го мотопіхотного взводу 6-ї мотопіхотної роти 2-го мотопіхотного батальйону в/ч А 1302.
Нагороджено: Орденом «За мужність» ІІ ступеня (посмертно) Указом Президента України від 27.11.2024 року №787. Орденом князя Ярослава Мудрого.
Орденом Княгині Ольги. Медаллю Богдана Хмельницького. Орденом «Народний Герой України». Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагрудний знак «За взірець у військовій службі» ІІІ ступеня. Відзнака Командування 93 ОМБР «Холодний ЯР» І ступеня. Нагрудний знак «За зразкову службу». Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту». Нагрудний знак «Знак пошани». Медаллю «За військову службу в Україні». Медаллю «НЕЗЛАМНИМ ГЕРОЯМ УКРАЇНСЬКО РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ». Медаллю Православної церкви України «За жертовність і любов до України». Медаллю «ЗА ОБОРОНУ РІДНОЇ ДЕРЖАВИ». Відзнака Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).
Присвоєно звання "
Народився Валерій 14 березня 1974 року в селі Пиковець. В 1989 році закінчив Пиковецьку школу і того ж самого року вступив до Професійно – Технічного Училища - №5 у Вінниці, там і здобув освіту газоелектрозварювальник п’ятого розряду. По закінченню училища Валерій був призваний до армії. Після служби пішов працювати зварювальником на будівництво.
В 1995 році одружився та став батьком. В 1999 році Валерій продовжив своє навчання та вступив до Житомирського агротехнічного коледжу. Здобувши освіту по захисту рослин, він не став зупинятись, тому й продовжив навчання уже в Білоцерківському університеті на факультеті агрономії. У 2004 році здобув освіту інженера та переїхав до м. Ялта де працював за фахом.
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Валерій без вагань пішов добровольцем до лав "Правого Сектору". Він брав участь в АTO та OOC, мужньо захищаючи українську землю від окупантів.
16 березня 2016 був призваний до лав Збройних Сил України на військову службу за контрактом. Відстоював Донецький аеропорт, завжди був на передовій у самих гарячих точках.Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого, орденом Княгині Ольги, медаллю Богдана Хмельницького, за вагомий внесок у боротьбі за свободу нашої країни у 2019 році був нагороджений орденом « Народний Герой України». Також був удостоєний багатьох інших нагород таких як ,орден "За мужність" 3 ступен, медаль "Незламним героям російсько-Української війни", медаль "За оборону рідної Держави", нагрудний знак "Знак пошани" , нагрудний знак "За зразкову службу" 3 ступеня та інші.Проходив бойові навчання в Америці та Німеччині.
17 травня 2023 року головний сержант, командир 2 – го мотопіхотного взводу, 6 – ї мотопіхотної роти , 2 – го мотопіхотного батальйону, в/ч А 1302, поблизу населеного пункту Бахмут, Донецької області Кіндзерський Валерій Валерійович, позивний « Інженер» загинув – підірвавшись на розтяжці.
Справжній солдат - це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи - захищати рідну землю. Все, що робив Валерій – він робив щиро.
18 травня 2024р., на будівлі Пиковецької загальноосвітньої школи I-III ступенів, де колись навчався наш полеглий захисник Валерій Кіндзерський, урочисто відкрили меморіальну дошку на його честь.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти в\ч А 2896.
Нагороджений: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм». Присвоєно звання "
Народився Сергій Петрович 12 травня 1976 року у місті Козятин у багатодітній сім’ї. Шкільні роки пройшли Сергія також у рідному місті. Згодом вступив до Козятинського училища на спеціальність електрозварювальника та маляра-штукатура.
Мав 4 прекрасних дітей. Та, на жаль, не судилося ріднім та близьким зустріти Сергія обіймами та посмішками. Лише гіркі сльози від непоправної втрати. Та бездонна ненависть до ворога, який забрав життя найріднішої людини.
Сергій Петрович був призваний на військову службу у 2023 році. Стрілець-помічник гранатометника 2 МПВід,1МПВ, 2МПР .
Солдат Фурманчук Сергій Петрович, відданий військовій присязі на вірність українському народу в бою за Україну, близько 15 год 30 хв , 18 травня 2023 року під час обстрілу міномета поблизу населеного пункту Первомайське отримав поранення не сумісне із життям, загинув.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Завальний Ілля Михайлович
(19.05.1996 - 19.05.2023)
Солдат. Водій-електрик 2-го самохідного артилерійського взводу 1-ї самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону в/ч А 0281.
Воїн народився 19 травня 1996 року в селі Рубанка. Там виріс, закінчив Флоріанівську школу. Вступив до Харківського університету Внутрішніх справ. Працював слідчим в м. Хмільник та місті Козятині та мав звання - лейтенант національної поліції України.
В грудні 2022 року був призваний на військову службу за контрактом. За час проходження служби зарекомендував себе з позитивної сторони. Функціональні обов’язки виконував відмінно, користувався авторитетом серед колег та підлеглих. Мав високий рівень мотивації до військової служби та професійного самовдосконалення. Намагався підтримувати високий моральний дух у підрозділі.
Водій-електрик 2 самохідного артилерійського взводу, 1 самохідної артилерійської батареї , самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 0281. Завальний Ілля Михайлович, вірний військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність – загинув 19 травня 2023 року поблизу населеного пункту Кримінна, Сіверодонецького району, Луганської області.
Рідні та друзі та всі хто його знав , запам’ятають його справедливим, добрим, сміливим та життєрадісним. Людиною з почуттям гумору, людиною , що об’єднувала навколо себе друзів, колег. Людиною з активною життєвою позицією. Захоплювався футболом та риболовлею. Займався спортом та дуже любив проводити час з друзями. Та сьогодні друзі , рідні та всі ми понесли величезну втрату. Осиротіли мама та дві сестри. А Україна втратила ще одного гідного сина.
25 жовтня 2024 року, відбулось відкриття пам'ятної дошки Завальному Іллі Михайловичу, вірному сину України за адресою.
На урочистому мітингу зібралися рідні, близькі, колеги та побратими Іллі, аби вшанувати його пам'ять. Право відкрити меморіальну дошку було надано сестрам Героя - Зінаїді та Ніні.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Завальний Ілля Михайлович
(19.05.1996 - 19.05.2023)
Солдат. Водій-електрик 2-го самохідного артилерійського взводу 1-ї самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону в/ч А 0281.
Воїн народився 19 травня 1996 року в селі Рубанка. Там виріс, закінчив Флоріанівську школу. Вступив до Харківського університету Внутрішніх справ. Працював слідчим в м. Хмільник та місті Козятині та мав звання - лейтенант національної поліції України.
В грудні 2022 року був призваний на військову службу за контрактом. За час проходження служби зарекомендував себе з позитивної сторони. Функціональні обов’язки виконував відмінно, користувався авторитетом серед колег та підлеглих. Мав високий рівень мотивації до військової служби та професійного самовдосконалення. Намагався підтримувати високий моральний дух у підрозділі.
Водій-електрик 2 самохідного артилерійського взводу, 1 самохідної артилерійської батареї , самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 0281. Завальний Ілля Михайлович, вірний військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність – загинув 19 травня 2023 року поблизу населеного пункту Кримінна, Сіверодонецького району, Луганської області.
Рідні та друзі та всі хто його знав , запам’ятають його справедливим, добрим, сміливим та життєрадісним. Людиною з почуттям гумору, людиною , що об’єднувала навколо себе друзів, колег. Людиною з активною життєвою позицією. Захоплювався футболом та риболовлею. Займався спортом та дуже любив проводити час з друзями. Та сьогодні друзі , рідні та всі ми понесли величезну втрату. Осиротіли мама та дві сестри. А Україна втратила ще одного гідного сина.
25 жовтня 2024 року, відбулось відкриття пам'ятної дошки Завальному Іллі Михайловичу, вірному сину України за адресою.
На урочистому мітингу зібралися рідні, близькі, колеги та побратими Іллі, аби вшанувати його пам'ять. Право відкрити меморіальну дошку було надано сестрам Героя - Зінаїді та Ніні.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Яценко Станіслав Васильович
(14.03.1977 - 24.05.2023)
Солдат, стрілець–снайпер 3–го механізованого відділення бойової машини 2–го механізованого взводу, 1–ї механізованої роти в/ч А – 4395. Позивний "Сігнал".
Станіслав народився 14 березня 1977 року в селі Сигнал. Навчався в селі Титусівка. Працював на будівництві, в РЕМі, на хлібозаводі, в Юзефо-Миколаївській Аграрно-Промисловій компанії. Любив техніку та досить добре розумівся на ній.
Родинні стосунки в Станіслава завжди були теплими та будувались на розумінні та повазі. Мав він кохану дружину, сестру, з якою мав гарні та довірливі стосунки; донечку, яка подарувала своєму батькові онучку та онука. На жаль, Герою, так і не довелось навіть познайомитись.
Коли пішов на війну, просив родину підтримувати дружину. А в свою чергу, щоб якомога менше хвилювати рідних, намагався якнайчастіше давати знати про себе з фронту. Будь яка звістка, навіть смайлик, були такими заспокійливими та очікуваними для родини щоранку.
Лише одного разу був тиждень тиші, ні телефонного дзвінка, ні повідомлення. Тоді військовослужбовець був в одній із найгарячіших точок на фронті, де навіть мінімальної можливості не було, щоб зв’язатися з рідними. Після тижня хвилювань захисник вийшов з рідними на зв’язок.
Побратими поважали Станіслава за його надійність та оптимізм, за його відвагу. Герой, жертвуючи своїм власним життям, виніс на собі з поля бою важко пораненого побратима. За цей вчинок був нагороджений орденом «За мужність». Воїн був надійним, турботливим, товариським для побратимів.
З 24 травня 2023 року після важкого бою поблизу населеного пункту Богданівка Бахмутського району, Донецької області стрілець-снайпер Станіслав вважався зниклим безвісти. 6 жовтня за результатами генетичної експертизи був ідентифікований.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Трачук Олександр Миколайович
(23.05.1994 - 18.06.2023)
Солдат. Оператор 1 – го десантно – штурмового взводу, 3 – ї десантно – штурмової роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону в\ч А 0224.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Олександр 23 травня 1994 року в с. Махаринці. Там закінчив школу. Далі вступив до нашого училища, де здобув професію – плиточник – штукатур. Любив автомобілі. Працював у службі перевезення пасажирів. Багато хто з Козятинчан пам’ятають його, як усміхненого, порядного таксиста. У 2022 році працював у Київській охоронній фірмі.
7 березня 2023 року був призваний на військову службу на посаду оператора 1 – го десантно – штурмового взводу, 3 – ї десантно – штурмової роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону в/ч А 0224. Проходив навчання у Великобританії.
Вірний присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, під час виконання бойового завдання, в районі виконання завдань за призначенням в ході ведення бойових дій в районі населеного пункту Новомихайлівка, Донецької області 18 червня 2023 року солдат - загинув. У Олександра залишилось два сина.
Відповідно до Указу Президента від 19.10.2023 №698 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Олександр Трачук удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
22 травня 2024 р. на будівлі школи, де навчався полеглий воїн. відбулося урочисте відкриття пам'ятної меморіальної дошки Герою Олександру Трачуку. На заході були присутні члени родини загиблого, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та громадськості. Його подвиг буде назавжди жити в наших серцях.
Відкрити дошку надали право його синам Єгору та Даниїлу.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Стадник Олексій Юрійович
(18.12.1883 - 04.07.2023)
Солдат. Стрілець, 1–го стрілецького відділення, 3–го стрілецького взводу, 2–ї стрілецької роти в\ч А 7359.
Народився 18 грудня 1983 року. Навчався в 5–ій школі. У 2001 році закінчив з відзнакою наше училище та здобув професію столяра.
Навчання у Вінницькому транспортному коледжі і у 2007 році закінчив його теж з відзнакою. Працював у локомотивному депо слюсарем – електриком з ремонту електроустаткування.
На другий день війни Олексій прийшов у військкомат та був зарахований на посаду - стрільця, 1–го стрілецького відділення 3–го стрілецького взводу 2–ї стрілецької роти в/ч А 7359. 4–го липня 2023 року виконуючи бойові завдання в селищі міського типу Антонівка, Дніпровського району, Херсонської області – загинув.У Олексія залишились , дружина та мама.
Всі, хто його знав, говорять, що він був чудовою людиною. Щирий, добрий, відповідальний, завжди попереду, завжди у великому колі друзів. Дуже багато читав та мріяв побачити весь світ. Його коротка, на жаль, життєва дорога заслуговує якнайбільшої шани і поваги.
Шкабура Дмитро Олександрович
(04.10.1992 - 04.07.2023)
Матрос. Заступник командира роти бойової машини, навідник – оператор 3–го відділення морської піхоти 1–го взводу морської піхоти 2–ї роти морської піхоти в\ч А 4635.
Народився Дмитро 4 жовтня 1992 р. в с. Сестринівка. Там навчався в школі. Закінчив залізничний технікум після чого вступив в Харківський державний університет залізничного транспорту. Довгий час працював на залізниці. Зовсім нещодавно купив з дружиною будинок , в якому зробив ремонт своїми руками. Мріяв прожити в ньому довге та щасливе життя, та так хотів працювати на власній землі.
Коли принесли повістку, він ні хвилини не вагаючись, сказавши « Хто, як не я?» , 11 січня 2023 року пішов у військкомат. Пройшов навчання у Великобританії.Матрос, заступник командира роти бойової машини – навідник – оператор 3 – го відділення морської піхоти 1 – го взводу морської піхоти 2 – ї роти морської піхоти в/ч А 4635 під час бойового зіткнення з силами противника в районі населеного пункту Золота Нива, Донецької області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу 4 – го липня 2023 року - загинув.
У Дмитра залишився Синочок – Денис, дружина, батьки, яких він дуже поважав та любив.
Відповідальний, добросовісний, спокійний та завжди врівноважений – таким запам’ятають Дмитра рідні, близькі, знайомі, таким Герой і залишався під час оборони України від ворога.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Пузерей Сергій Анатолійович
(03.01.1982 – 09.07.2023)
Головний сержант, старший водій бойової машини піхоти управління 1-ї мотопіхотної роти 10-го батальйону 59-ї бригади в\ч А 2960. Учасник АТО в в\ч В 2254.
Був призваний 25.02.2022 року. Помер біологічною смертю.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Шкабура Дмитро Олександрович
(04.10.1992 - 04.07.2023)
Матрос. Заступник командира роти бойової машини, навідник – оператор 3–го відділення морської піхоти 1–го взводу морської піхоти 2–ї роти морської піхоти в\ч А 4635.
Народився Дмитро 4 жовтня 1992 р. в с. Сестринівка. Там навчався в школі. Закінчив залізничний технікум після чого вступив в Харківський державний університет залізничного транспорту. Довгий час працював на залізниці. Зовсім нещодавно купив з дружиною будинок , в якому зробив ремонт своїми руками. Мріяв прожити в ньому довге та щасливе життя, та так хотів працювати на власній землі.
Матрос, заступник командира роти бойової машини – навідник – оператор 3 – го відділення морської піхоти 1 – го взводу морської піхоти 2 – ї роти морської піхоти в/ч А 4635 під час бойового зіткнення з силами противника в районі населеного пункту Золота Нива, Донецької області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу 4 – го липня 2023 року - загинув.
У Дмитра залишився Синочок – Денис, дружина, батьки, яких він дуже поважав та любив.
Відповідальний, добросовісний, спокійний та завжди врівноважений – таким запам’ятають Дмитра рідні, близькі, знайомі, таким Герой і залишався під час оборони України від ворога.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Пузерей Сергій Анатолійович
(03.01.1982 – 09.07.2023)
Головний сержант, старший водій бойової машини піхоти управління 1-ї мотопіхотної роти 10-го батальйону 59-ї бригади в\ч А 2960. Учасник АТО в в\ч В 2254.
Був призваний 25.02.2022 року. Помер біологічною смертю.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Опанович Сергій Сергійович
(17.04.1984 - 16.07.2023)
Солдат, старший стрілець-оператор 3-го механізованого відділення 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону.
Народився Сергій Сергійович 17 - го квітня 1984 - го року в нашому місті. Закінчив 2 – гу школу та вступив у Київський електромеханічний коледж. Завжди мріяв поєднати своє життя з залізницею і пішов працювати в Локомотивне депо. Зарекомендував себе, як висококваліфікований працівник і зрозумів, що йому потрібно далі навчатися. Вступив до Харківської академії залізничного транспорту та по закінченню працював в тому ж Локомотивному депо - майстром технічного оглядуУ 2006 році створив сім’ю.
В рамках мобілізації в квітні 2023 року був зарахований до лав Збройних сил України. А 16 липня відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, під час мінометного обстрілу біля села Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області - загинув. У Сергія залишилась донечка.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Козак Роман Романович
(07.12.1989 - 18.07.2023)
Солдат, водій 4–го гранатометного розрахунку протитанкового взводу 2-го механізованого батальйону, в/ч А 4718.
Народився Роман 7 грудня 1989 року в с. Зозулинці. До 9 – го класу навчався в 4 – й школі. Далі вступив до нашого училища, де здобув професію слюсар рухомого складу. Працював в Фастівському моторвагонному депо. Одружився, після чого з’явилась довгоочікувана донечка Вероніка.
16 лютого 2023 року був призваний на військову службу по мобілізації. Водій 4–го гранатометного розрахунку протитанкового взводу 2–го механізованого батальйону в/ч А 4718, під час мінометного обстрілу біля села Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області 18 липня 2023 року - загинув.
Рідні, друзі, всі хто його знав, запам’ятають його добрим та працелюбним, сміливим та життєрадісним.
Дука Олексій Олександрович
(01.04.1979 - 19.07.2023)
Сержант, старший навідний 3-го гранатометного відділення, гранатометного взводу роти вогневої підтримки.
Присвоєно звання "
Нагороджений: Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). Відзнакою «Ветеран війни». Відзнакою «За участь в антитерористичній операції». Відзнакою «Учасник АТО». Відзнака Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).
Народився Олексій 1–го квітня 1979 року в с. Кашперівка. Там закінчив школу. Вступив у Житомирське автомобільно-дорожне училище. Далі вище професійне училище Департаменту поліції охорони і робота в лінійному відділі міліції на станції Козятин.
У 2014 році після вторгнення рашистів на нашу землю підписав контракт з військовою частиною 3028 Національної Гвардії України та взяв участь в Антитерористичній операції . Після закінчення контракту працював в Києві в правоохоронних органах. Далі робота у службі перевезення пасажирів - таксистом. Вирішивши шукати кращої далі - поїхати за кордон.
В лютому 2022 року після початку повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину та пішов до військкомату. 19 липня 2023 року біля населеного пункту Первомайське під час артилерійського обстрілу сержант Олексій отримав поранення не сумісне з життям.
19 липня 2024 року на території Кашперівської гімназії відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Олексію Дуці - випускнику закладу, який героїчно загинув, захищаючи Україну від російських загарбників.
Героя-захисника було поховано на міському цвинтарі на « Алеї Слави».
Слава Герою! Вічна пам'ять!
МХЕІДЗЕ ВАЛЕНТИН ВАДИМОВИЧ
(22.01.1981 – 22.07.2023)
Солдат, гранатометник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади в/ч А1317. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Валентин народився 22 січня 1981 року в Козятині. Його вихованням займалася бабуся, привила йому глибоку любов до Батьківщини. Він навчався в 4-й школі, а потім з відзнакою закінчив Козятинське професійно-технічне училище залізничного транспорту.
Валентин був надзвичайно доброзичливою, веселою та творчою людиною з багатьма друзями. Він мав талант до малювання і в шкільні роки створював комікси. У 19 років він одружився, а за два роки став щасливим батьком синочка Давида.До війни працював дизайнером реклами у Федерації тенісу України та ФК «Динамо». Коли почалося повномасштабне вторгнення, Валентин не залишився осторонь, одразу пішов до військкомату, але спочатку отримав відмову через проблеми із здоров’ям. Проте на початку лютого 2023 року його таки призвали до Збройних Сил України (в/ч А1890). Він ніколи не скаржився на самопочуття, постійно приймав знеболювальні та завжди повторював,що боїться підвести побратимів, які на нього розраховують. Навіть під час служби він знаходив час для творчості, розмальовуючи дитячі шеврони. Остання розмова Валентина з рідними відбулася 19 липня 2023 року. Це була спокійна, тепла сімейна бесіда, під час якої вони обговорювали майбутню відпустку та як почувається його кішка, яку він приніс з лісу.
Солдат, гранатометник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади (в/ч А1317) Мхеідзе Валентин Вадимович загинув 22 липня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Богданівка Бахмутського району Донецької області. На жаль, його тіло досі не поховано. Співчуття близьким і рідним.
Вічна Слава Герою!
Каленський Андрій Анатолійович
(07.12.1971 — 27.07.2023)
Cтрілець-санітар 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу, 1- механізованої роти, 2-го механізованого батальйону, в/ч А 4712.
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Народився 7 грудня 1971 року в Козятині. Навчався в 9 школі. Закінчивши Козятинське залізничне училище. Пішов працювати на залізницю. Далі — робота в різних приватних фірмах, але він завжди знаходив час, щоб провідати свою сестру. Енергійний, життєрадісний, часто біля нього збиралося багато друзів. Його не потрібно було просити про допомогу, він сам її пропонував.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Андрій почав займатися волонтерством. Дуже любив тварин. Під час одного з виїздів знайшов песика і довго возив його з собою, допоки не знайшов йому господарів. Його захопленням була техніка. Займався ремонтом автомобілів до війни і під час війни.
28 грудня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Проходив навчання у Німеччині, після чого був направлений на Запорізький напрямок. Він був дуже дипломатичний та вмів домовлятися, вирішувати всі справи, за це його побратими дали йому позивний «Шаман»
Коли йшов на завдання обов’язково телефонував сестрі казав «Я йду на екскурсію, зв’язку не буде». 27 липня 2023 року, під час виконання бойового завдання, біля населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області загинув. І тільки в березні 2024 рідні змогли з ним попрощатися.
Їхав Андрій з поля бою додому довгих 215 днів. Зустріла його громада 4 березня живим коридором, стоячи на колінах.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
(09.06.1972-28.07.2023)
Стрілець – санітар механізованого відділення механізованого взводу, механізованої роти, 2-го механізованого батальйону військової частини А 4712.
Народився Герой в селі Махаринці. Там закінчив школу. Любив спорт. Займався футболом, штовханням ядра. Був дуже активним, згуртовував навколо себе товаришів. Батьки виховали його відповідальним і працьовитим. В сім’ї панували теплі, довірливі стосунки. З малечку він відчував, а потім зрозумів, що сім’я – це головне.
Після школи навчався у Білій Церкві. Здобув професію майстра побутової техніки. Потім строкова служба в армії. Працював на Махаринецькому цукровому заводі до його закриття. Потім поїхав до Києва, влаштувався на підприємство, яке виготовляє ресторанне обладнання.
Перебував 28 років у шлюбі. Син Назар втратив не лише батька, а і друга, порадника, який передавав свої вміння - рибалити, облаштовувати дім, створювали сімейний затишок.
Особливо шанував батьків. У 2022 році померла мама, кількома роками раніше – тато. Наш Герой доглядав за батьками, піклувався про них. А коли в січні 2023 року принесли повістку - пішов на війну. Служба на сході України: Дніпро, Запоріжжя. Пекло, смерть побратимів, нелюдські випробування. Ніколи не жалівся. Про свої проблеми не розповідав. Двічі вдалося в Києві зустрітися з дружиною. Потім зв’язок обірвався.
З 28 липня 2023 року Павло Андрійович вважався зниклим безвісти. Та родина не втрачала надії, не полишала пошуків. Надія перестала існувати з появою офіційного сповіщення, за два дні до дня народження Павла.
Солдат Буцерога Павло Андрійович, стрілець – санітар механізованого відділення механізованого взводу, механізованої роти, 2-го механізованого батальйону військової частини А 4712, загинув під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність в районі населеного пункту Новопрокопівка, Пологівського району, Запорізької області.
6 місяців і 10 днів на війні і майже 2 роки дороги додому. Родині тепер з цим жити, дихати, нести крізь роки. Це важкий хрест. Нехай душа його спочине в спокої. Похований Воїн на кладовищі в с.Махаринці.
Вічна пам'ять Герою!
.jpg)
(29.11.1999- 08.08.2023)
Матрос, командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти морської піхоти в\ч А 4210. Учасник АТО 2020-2021 рр. в\ч А 3035 НГУ.
Присвоєно звання "
Дмитро народився 29 листопада 1999 року в місті Козятин. Закінчив школу №1, сьогодні КЗ «Ліцей №1 Козятинської міської ради» . Вступив в наше училище, де здобув професію помічник машиніста. Працював слюсарем по ремонту локомотивів в локомотивному депо.
7 липня 2020 року був призваний на строкову службу в військову частину 3035 Національної Гвардії України та проходив службу в Слов’янську. Там і отримав статус – учасника бойових дій. В грудні 2021 року повернувся додому та пішов на роботу в локомотивне депо.
Після повномасштабного вторгнення, 10 травня 2023 року був призваний знову на військову службу. Проходив навчання в Миколаївській 35 – й бригаді морської піхоти військової частини А – 2407. З 25 липня був переведений до 18 - го окремого батальйону морської піхоти, військової частини А – 4210.
Справжній патріот, відважний та щирий. В першу чергу, Дмитро виконував найважчі завдання і лише потім все інше. До останнього підтримував зв’язки з побратимами з під Слов'янську. Для них він був надійним, впевненим та відвертим – справжній товариш та друг.
А 8 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Урожайне, Донецької області - загинув.
У Дмитра залишився брат – Анатолій, бабусі, дідусі, мама та батько Андрій Григорович, який з серпня 2022 року захищав нас з вами на Бахмутському напрямку, отримав поранення, але повернувся знову до війська. Відпустили його на декілька днів – попрощатися з сином. Після демобілізації повернувся додому.
Дмитро мав багато друзів, які будуть згадувати його порядним, цілеспрямованим, добрим та щирим молодим чоловіком. Ніколи не міг відмовити у допомозі, всім кому потрібно було, завжди підставляв своє надійне плече.Захисник України - Гончарук Дмитро Андрійович похований на міському цвинтарі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Прус Євгеній Олегович
(01.02.1999-13.08.2023)
Розвідник – сапер 1 – го розвідувального відділення 2 – го розвідувального взводу розвідувальної роти в\ч А 4350.
Прус Євгеній Олегович
(01.02.1999-13.08.2023)
Розвідник – сапер 1 – го розвідувального відділення 2 – го розвідувального взводу розвідувальної роти в\ч А 4350.
Нагороджений: нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм", орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно) .
Народився в місті Козятин. Навчався в Козятинській школі №1. В молодших класах мріяв стати інженером – конструктором. Після 9 – го класу вступив до Козятинського залізничного училища, де здобув професію« Слюсар з ремонту рухомого складу. Помічник машиніста тепловоза. Помічник машиніста електровоза».
По закінченню навчання пішов працювати в Локомотивне депо слюсарем. Далі служба в Національній Гвардії Україні. В 2020 році помер батько. Після служби повернувся в Локомотивне депо слюсарем, потім помічником машиніста.
10 квітня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Розвідник – сапер 1 – го розвідувального відділення 2 – го розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А 4350 в районі населеного пункту Роботине, Запорізької області в результаті зіткнення з противником 13 серпня 2023 року вважався зниклим безвісти (ідентифікований за результатами тесту ДНК 12 квітня 2024 року).
Дуже турботливий, ніжний, мудрий, надійний, доброзичливий, справедливий, відповідальний, позитивний. Він з честю приймав Усі життєві ситуації. Похований Захисник на Алеї слави на кладовищі в с.Козятині.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Народився в місті Козятин. Навчався в Козятинській школі №1. В молодших класах мріяв стати інженером – конструктором. Після 9 – го класу вступив до Козятинського залізничного училища, де здобув професію« Слюсар з ремонту рухомого складу. Помічник машиніста тепловоза. Помічник машиніста електровоза».
По закінченню навчання пішов працювати в Локомотивне депо слюсарем. Далі служба в Національній Гвардії Україні. В 2020 році помер батько. Після служби повернувся в Локомотивне депо слюсарем, потім помічником машиніста.
10 квітня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Розвідник – сапер 1 – го розвідувального відділення 2 – го розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А 4350 в районі населеного пункту Роботине, Запорізької області в результаті зіткнення з противником 13 серпня 2023 року вважався зниклим безвісти (ідентифікований за результатами тесту ДНК 12 квітня 2024 року).
Дуже турботливий, ніжний, мудрий, надійний, доброзичливий, справедливий, відповідальний, позитивний. Він з честю приймав Усі життєві ситуації. Похований Захисник на Алеї слави на кладовищі в с.Козятині.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Жабінський Микола Станіславович
(20.12.1995 - 20.08.2023)
Солдат, навідник 2-го аеромобільного відділення, 1-го аеромобільного взводу , 1-ої аеромобільної роти , 1-го аеромобільного батальйону, військової частини А 2120.
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступ. Відзнака Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).
Микола народився 20 грудня 1995 року в місті Козятин, закінчив школу № 4, Козятинське залізничне училище. Працював в Українській Технологічній компанії. На підприємстві Козятин Хліб. Завжди веселий і дуже товариський, відповідальний. Для друзів і колег – взірець людяності та чуйності . Мужній, незламний. Як і його брати , вихований справжнім чоловіком. Надзвичайно працьовитий, любив займатись домашнім господарством, створював затишок і комфорт .
8 лютого 2023 року був призваний на військову службу та став гідним захисником нашої Держави.
Під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності Батьківщини , відсічі та стримування збройної агресії російської федерації проти України, в районі бойових дій біля населеного пункту Білогорівка , Сєвєродонецького району , Луганської області 20 серпня 2023 року загинув.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Жабінський Микола Станіславович
(20.12.1995 - 20.08.2023)
Солдат, навідник 2-го аеромобільного відділення, 1-го аеромобільного взводу , 1-ої аеромобільної роти , 1-го аеромобільного батальйону, військової частини А 2120.
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступ. Відзнака Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).
Микола народився 20 грудня 1995 року в місті Козятин, закінчив школу № 4, Козятинське залізничне училище. Працював в Українській Технологічній компанії. На підприємстві Козятин Хліб. Завжди веселий і дуже товариський, відповідальний. Для друзів і колег – взірець людяності та чуйності . Мужній, незламний. Як і його брати , вихований справжнім чоловіком. Надзвичайно працьовитий, любив займатись домашнім господарством, створював затишок і комфорт .
8 лютого 2023 року був призваний на військову службу та став гідним захисником нашої Держави.
Під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності Батьківщини , відсічі та стримування збройної агресії російської федерації проти України, в районі бойових дій біля населеного пункту Білогорівка , Сєвєродонецького району , Луганської області 20 серпня 2023 року загинув.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Янчук Дмитро Михайлович
(11.11.1989 - 20.08.2023)
Солдат 1-го протитанкового відділення взводу вогневої підтримки 1-ої аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону в\ч А 4350.
Нагороджено: орденом «За мужність» 3 ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно) .
Дмитро Михайлович народився 11 листопада 1989 року у селі Дубові Махаринці, там і навчався у школі. Після неї у 2010 році закінчив професійно-технічне училище №2 в місті Калинівка і здобув професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва, слюсаря - ремонтника, водія автотранспортних засобів . Працював за освітою на аграрних підприємствах. В колективі його всі поважали та прислухалися завжди до нього. Дмитро був дуже трудолюбивим, досягав чимало успіхів. Усі хто його знав відгукуються про нього як про чудову, чуйну, добру людину. Друзі кажуть, що він ніколи не відмовляв на прохання й готовий був завжди прийти на допомогу. Турбота про сім’ю та родину було для нього надзвичайно важливим. Пишаються ним його двоє дітей.
8 червня 2023 року був призваний до військової частини А 4350 де проходив службу солдатом 1 протитанкового відділення взводу вогневої підтримки 1 аеромобільної роти 1 аеромобільного батальйону. 20 серпня 2023 року в ході ведення бойових дій в районі населеного пункту Роботине, Запорізької області в результаті танкового обстрілу загинув. Доброзичливий, життєрадісний, компанійський , щирий – таким був та назавжди залишиться в наших серцях.
28 серпня 2024 року встановлено урочисто меморіальну дошку випускникам Дубово - Махаринецької школи
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Яричевський Валентин Мечиславович
(14.02.1976 - 28.08.2023)
Сержант, командир такелажного відділення взводу забезпечення самохідного артилерійського дивізіону в/ч А 3091.
Народився 14 лютого 1976 року в селі Флоріанівка в сім’ї колгоспників, в багатодітній родині. Зростав Валентин спокійною, працьовитою, чуйною дитиною.
В 1983 році пішов у 1 клас Флоріанівської школи , яку закінчив у 1991 році. Середню освіту здобував у Миколаївській школі. Любов до техніки привела до освоєння професії водія.
З 1994 року по 1996 рік служив у Збройних Силах України. Після закінчення строкової служби , повернувся додому і працював водієм шкільного автобуса.
В 1996 році створив чудову сім’ю з дружиною Валентиною та виховали донечку Вікторію. Працював у Козятинському загоні відомчої воєнізованої охорони. 1998 рік – Валентин вступив на заочне відділення до Вінницького залізничного коледжу , який закінчив у 2001 році.
У 2021 році пішов на службу за контрактом в Збройні Сили України. З перших днів повномасштабного вторгнення окупантів , став в оборону Батьківщини.
Сержант Яричевський Валентин,відданий військовій присязі на вірність Українському народові, мужньо виконуючи військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність, 28 серпня 2023 року у польовому хірургічному госпіталі у м. Добропілля Донецької області ,помер від бойових поранень , отриманих в результаті ворожого ракетного удару, поблизу населеного пункту Дорожнє Донецької області.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Охремівський Євгеній Володимирович
(06.06.1975 - 28.08.2023)
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 2-гої мотопіхотної роти в/ч А 3137.
Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Євген народився 6 червня 1975 р. в Козятині. Зростав у багатодітній сім’ї. Навчався в Козятинському ліцеї №7, згодом у нашому залізничному училищі. Працював на будівництвах разом зі своїм братом Андрієм.
Разом із братом прийняли рішення іти боронити Україну. І хоча вони служили в різних підрозділах, та постійно намагались бути на зв’язку.
Солдат Охремівський Євгеній, призваний на військову службу 4 червня 2023 року. Вірний військовій присязі, під час безпосередньої участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях, з метою виконання службових, бойових завдань , виявивши стійкість та мужність під час виконання бойових завдань поблизу населеного пункту Оріхово – Василівка Донецької області, що рахувався з 28 серпня безвісти зниклим, 6 вересня, під час пошукових дій було встановлено , що загинув 28 серпня 2023 року.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Євген народився 6 червня 1975 р. в Козятині. Зростав у багатодітній сім’ї. Навчався в Козятинському ліцеї №7, згодом у нашому залізничному училищі. Працював на будівництвах разом зі своїм братом Андрієм.
Разом із братом прийняли рішення іти боронити Україну. І хоча вони служили в різних підрозділах, та постійно намагались бути на зв’язку.
Солдат Охремівський Євгеній, призваний на військову службу 4 червня 2023 року. Вірний військовій присязі, під час безпосередньої участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях, з метою виконання службових, бойових завдань , виявивши стійкість та мужність під час виконання бойових завдань поблизу населеного пункту Оріхово – Василівка Донецької області, що рахувався з 28 серпня безвісти зниклим, 6 вересня, під час пошукових дій було встановлено , що загинув 28 серпня 2023 року.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Лінник Максим Іванович
(20.07.1991 - 30.08.2023)
Сержант, начальник танкодрому полігону 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, в/ч А 1619.
Нагороди: 27.02.2016 рік Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції». 29.06.2016 рік медаль «Залізний воїн». Медаль «Учасник АТО». Медаль «Захиснику Вітчизни». Подяка – годинник від Голови Львівської ОДА. Козятинська Міська Рада «За Героїзм та Патріотизм» (посмертно).
Присвоєно звання "Народився 20 липня 1991 року в м. Житомир. Сім'я проживала в гуртожитку, в якому Максим був улюбленцем і на згадку про себе залишив багато смішних історій. Звідти у 1993 році переїхали в с. Лажева, Старокостянтинівського р-ну (по рекомендації лікарів змінити кліматичні умови), де він і закінчив школу. Потім вступив в Козятинське залізничне училище, де здобув професію штукатура; лицювальника-плиточника; маляра. В училищі він познайомівся зі своєю майбутньою дружиною Ольгою. Працював на багатьох роботах, так як дуже любив розвиватись і пізнавати щось нове.
У 2009-2010 роки — строкова служба - Навчальний центр Сухопутних військ України «Десна». Потім у Білй Церкві. Після служби в армії захисник одружився і переїхав жити до дружини в м. Козятин, де і народилися у них з Олечкою два синочки.
Працював на багатьох роботах, був: помічником комбайнера, різноробочим хімбригади, водієм автокрана, дорожнім робітником і т.д. Також працював у ТОВ «Елеваторна компанія» «Кусто Агро». Був призваний на військову службу по частковій мобілізації згідно з Указом Президента « Про часткову мобілізацію №15/2015 від 14.01.2015 р. 21.04.2015р Козятинським РВК до в/ч ПП В0213.
З 2015- 2018 роки -був учасником АТО, м. Яворів в/ч 0998, 24 бригада, мав посаду «водій-механік танку». У 14.12.2015 році отримав посвідчення УБД. Коли відбулось повномасштабне вторгнення Росії в Україну – не чекаючи повістки, відразу пішов у військкомат.
- Я його просила, щоб йшов в ТРО, щоб був біля нас тут, а він відповів: «Кожен має бути на своєму місці».
А вже з 10.03. 2022 року пішов на захист своєї Батьківщини. м. Гайсин, в/ч А 1619, 59 бригада.
30 серпня 2023 року Максим загинув, вірний присязі, виявивши стійкість і мужність, під час виконання бойового завдання, в районі виконання завдань за призначенням в ході ведення бойових дій, в районі населеного пункту Селідово, Донецької області.
У Максима залишилось 2 дітей та дружина. Мама, сестра, брат та теща, яка любила його, як свого рідного сина.
19 грудня 2024 р. на приміщенні дитячого садочка № 1 «Лелека» було відкрито меморіальну дошку нашому земляку, Герою України, Ліннику Максиму Івановичу. Він віддав найцінніше своє життя, захищаючи нашу свободу та незалежність від російських загарбників.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Крента Григорій Миколайович
(20.03.1987 - 01.09.2023)
Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу, 9-ї механізованої роти, 3-го механізованого батальйону в\ч А 4723.
Народився 20 березня 1987 року. Навчався в Козятинській школі №3. Закінчив Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту. Далі строкова служба в лавах Збройних Сил України. У 2006 році демобілізувався.
Закінчив Національний транспортний університет. Працював в Києві на будівництвах на станції «Святошино», згодом «Київ-Волинський» черговим по станції. Був залізничником як його тато та дідусь.
Коли почалась війна, 4 рази ходив до військкомату, щоб піти воювати, мама відмовляла, просила не йти. Але син просив відпустити, бо хто ще краще здатен захистити своїх батьків.
1 березня, зразу після відпустки був мобілізований до в/ч А4723 44-ої окремої механізованої бригади. Воював на Чернігівщині. Проходив навчання в Польщі. Став снайпером. Потім Харківщина, Куп’янсько-Лиманський напрямок.
1 вересня 2023 року, отримавши поранення не сумісне з життям загинув.
Добра, щира людина. Дуже порядним виховали його батьки. Так вважають його друзі і колеги. За це його поважали.
Спокійний і комунікабельний, активний, любив спорт і тварин, сповідував здоровий спосіб життя.
3 вересня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки Кренті Григорію Миколайовичу, Герою, який загинув у боях за Україну на будівлі ліцею №3. Право урочисто відкрити меморіальну дошку було надано його батькам Миколі Степановичу та Таїсії Григорівні. На заході були присутні члени родини загиблого, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та духовенство.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Крента Григорій Миколайович
(20.03.1987 - 01.09.2023)
Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу, 9-ї механізованої роти, 3-го механізованого батальйону в\ч А 4723.
Народився 20 березня 1987 року. Навчався в Козятинській школі №3. Закінчив Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту. Далі строкова служба в лавах Збройних Сил України. У 2006 році демобілізувався.
Закінчив Національний транспортний університет. Працював в Києві на будівництвах на станції «Святошино», згодом «Київ-Волинський» черговим по станції. Був залізничником як його тато та дідусь.
Коли почалась війна, 4 рази ходив до військкомату, щоб піти воювати, мама відмовляла, просила не йти. Але син просив відпустити, бо хто ще краще здатен захистити своїх батьків.
1 березня, зразу після відпустки був мобілізований до в/ч А4723 44-ої окремої механізованої бригади. Воював на Чернігівщині. Проходив навчання в Польщі. Став снайпером. Потім Харківщина, Куп’янсько-Лиманський напрямок.
1 вересня 2023 року, отримавши поранення не сумісне з життям загинув.
Добра, щира людина. Дуже порядним виховали його батьки. Так вважають його друзі і колеги. За це його поважали.
Спокійний і комунікабельний, активний, любив спорт і тварин, сповідував здоровий спосіб життя.
3 вересня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки Кренті Григорію Миколайовичу, Герою, який загинув у боях за Україну на будівлі ліцею №3. Право урочисто відкрити меморіальну дошку було надано його батькам Миколі Степановичу та Таїсії Григорівні. На заході були присутні члени родини загиблого, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та духовенство.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Демянюк Сергій Олександрович
(02.02.1995 - 06.09.2023)
Солдат, навідник 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 9 -ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону в\ч А 4718. Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ "Комбатанський хрест" Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно).
Демянюк Сергій Олександрович
(02.02.1995 - 06.09.2023)
Солдат, навідник 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 9 -ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону в\ч А 4718. Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ "Комбатанський хрест" Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно).
Народився Сергій 2 лютого 1995 року в Козятині. Дитячі роки пройшли в селі Іванківці. Після закінчення Іванківецької школи вступив до Козятинського залізничного училища. Мав неабиякий хист до будівельної справи тому і працював на будівництвах, як в Україні так і за її межами. З-за кордону спішив додому здійснити свою заповітну мрію – придбати справжнє чоловіче авто – БМВ.
16 лютого 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Бойову підготовку проходив у Миколаєві та у Львові. Бойові дії Сергія розпочалися в Херсонській області і саме тоді вороги підірвали Каховську ГЕС. Саме там він зрозумів, що він захисник своєї держави і що перемога буде обов’язково за нами. В червні був переправлений під Бахмут.
З першої зарплати він таки купив автомобіль, який до сьогоднішнього дня знаходиться в частині де є надзвичайно корисним. Не було такого дня, щоб він не зателефонував мамі і не заспокоював її. Де б не знаходився , за будь – якої можливості висилав подарунки, для улюбленої племінниці , а сестрі наказував піклуватися про маму.
6 вересні 2023 року солдат Демянюк Сергій загинув, в наслідок мінометного обстрілу біля села Андріївка, Бахмутського району, Донецької обл.
Завжди енергійний, життєрадісний, активний. Був надзвичайно майстровитим, саме тому в нього було багато друзів, які хотіли бачити його хрещеним батьком для своїх дітей. Впевнено йшов до мети, але нажаль.
Згідно з Указом Президента України від 17.11.2023 №755 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ "Комбатанський хрест" (посмертно) було передано матері нашого Героя Демянюка Сергія Олександровича пані Світлані.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Народився Сергій 2 лютого 1995 року в Козятині. Дитячі роки пройшли в селі Іванківці. Після закінчення Іванківецької школи вступив до Козятинського залізничного училища. Мав неабиякий хист до будівельної справи тому і працював на будівництвах, як в Україні так і за її межами. З-за кордону спішив додому здійснити свою заповітну мрію – придбати справжнє чоловіче авто – БМВ.
16 лютого 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Бойову підготовку проходив у Миколаєві та у Львові. Бойові дії Сергія розпочалися в Херсонській області і саме тоді вороги підірвали Каховську ГЕС. Саме там він зрозумів, що він захисник своєї держави і що перемога буде обов’язково за нами. В червні був переправлений під Бахмут.
З першої зарплати він таки купив автомобіль, який до сьогоднішнього дня знаходиться в частині де є надзвичайно корисним. Не було такого дня, щоб він не зателефонував мамі і не заспокоював її. Де б не знаходився , за будь – якої можливості висилав подарунки, для улюбленої племінниці , а сестрі наказував піклуватися про маму.
6 вересні 2023 року солдат Демянюк Сергій загинув, в наслідок мінометного обстрілу біля села Андріївка, Бахмутського району, Донецької обл.
Завжди енергійний, життєрадісний, активний. Був надзвичайно майстровитим, саме тому в нього було багато друзів, які хотіли бачити його хрещеним батьком для своїх дітей. Впевнено йшов до мети, але нажаль.
Згідно з Указом Президента України від 17.11.2023 №755 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ "Комбатанський хрест" (посмертно) було передано матері нашого Героя Демянюка Сергія Олександровича пані Світлані.
.jpg)
Іванов Дмитро Олегович
(25.10.1997 - 07.09.2023)
Солдат, сапер 2-го інженерного-саперного відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону спеціального призначення в\ч 3057 Національної Гвардії України.
Присвоєно звання "
Нагороджений: Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Дмитро народився 25 жовтня 1997 року в с. Козятин. Навчався в Козятинській школі №2, потім в Козятинському залізничному училищі. Працював у Києві, згодом за кордоном. Всіма силами, ще з малечку, намагався допомагати мамі, був дуже самостійний.
4 серпня 2023 року пішов боронити нашу Батьківщину. Знали про це тільки мама та друг. Про службу не розповідав. Він був фізично міцним, займався сортом. Був веселим, чесним, порядним та любив життя.
Сапер 2-го інженерного-саперного відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону спеціального призначення в\ч 3057 Національної Гвардії України, під час виконання бойових завдань із забезпечення відсічі збройної агресії російської федерації, у районі населеного пункту Кремінна, Кремінського району, Луганської області солдат Іванов Дмитро Олегович – загинув 7 вересня 2023 року.
Іванов Дмитро Олегович похований на кладовищі в селі Козятині.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Іванов Дмитро Олегович
(25.10.1997 - 07.09.2023)
Солдат, сапер 2-го інженерного-саперного відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону спеціального призначення в\ч 3057 Національної Гвардії України.
Присвоєно звання "
Нагороджений: Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Дмитро народився 25 жовтня 1997 року в с. Козятин. Навчався в Козятинській школі №2, потім в Козятинському залізничному училищі. Працював у Києві, згодом за кордоном. Всіма силами, ще з малечку, намагався допомагати мамі, був дуже самостійний.
4 серпня 2023 року пішов боронити нашу Батьківщину. Знали про це тільки мама та друг. Про службу не розповідав. Він був фізично міцним, займався сортом. Був веселим, чесним, порядним та любив життя.
Сапер 2-го інженерного-саперного відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону спеціального призначення в\ч 3057 Національної Гвардії України, під час виконання бойових завдань із забезпечення відсічі збройної агресії російської федерації, у районі населеного пункту Кремінна, Кремінського району, Луганської області солдат Іванов Дмитро Олегович – загинув 7 вересня 2023 року.
Іванов Дмитро Олегович похований на кладовищі в селі Козятині.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Кондратюк Олександр Павлович
(16.03.1962 – 08.09.2023)
Старший солдат, старший водій 59-ї окремої механізованої бригади в\ч А 2980. Учасник АТО.
Нагороджений: Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Нагрудний знак «Ветеран війни». Нагрудним знаком Генштабу Командувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ст. Відзнака "За службу державі«. Знак народної пошани - медаль «ЗА ВІДВАГУ».
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Ващук Сергій Олександрович
(08.04.1979 – 24.09.2023)
Позивний - «Борода».
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно).
Був призваний по мобілізації 22.10.22 року. Помер біологічною смертю.27.03.23 року під час бойового зіткнення був поранений біля н.п. Часів яр Донецької обл. 17.06.23 був комісований по стану здоров’я.
Мирончук Руслан В’ячеславович
(15.04.1985 – 06.10.2023)
Стрілець - снайпер 2 механізованого відділення, 2 механізованого взводу, механізованої роти, 1 механізованого батальйону в/ч А 4053. 1 вересня 2023 року був звільнений у запас. Помер внаслідок отриманих тілесних ушкоджень, несумісних з життям в результаті ДТП.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Грішин Анатолій Володимирович
(29.10.2002 – 07.10.2023)
Матрос, водій медичного пункту 1-го самохідного артилерійського дивізіону в\ч А 2802. Нагороджено: орденом «За мужність » ІІІ ступеня, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин»(посмертно) (2025)
Народився 29 жовтня 2002 року в нашому місті. Зростав у багатодітній родині. Навчався в 1 школі, потім в залізничному училищі, де здобув спеціальність контактник високовольтних мереж та оглядач вагонів. Після закінчення навчання, працював у вагонному ДЕПО – оглядачем.
1 листопада 2021 року пішов на контрактну службу, яку проходив у м. Миколаїв, в 36 - й бригаді ім. Контр-Адмірала Михайла Білинського – морським піхотинцем. Був учасником ATO.
Після повномасштабного вторгнення ніс службу на Бахмутському, Авдієвському, Миколаївському та Херсонському напрямках. Саме після Херсонського напрямку побратими почали називали Анатолія «Вінницький херсонець», його всі дуже поважали. У 2022 році Анатолій одружився з коханою дівчиною Анастасією.
Водій медичного пункту 1-го самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 2802, матрос Грішин Анатолій Володимирович, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Наддніпрянське на Херсонщині, в наслідок отриманих тілесних ушкоджень несумісних з життям в результаті ДТП, 7 жовтня 2023 року загинув. Похований Герой на міському цвинтарі, на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Болдін Ігор Леонідович
(11.12. 1989 - 14.10.2023)
Солдат, стрілець – помічник гранатометника 3–го десантно – штурмового відділення, 3-го десантно – штурмового взводу, 6–ї десантно – штурмової роти, 2–го десантно – штурмового батальйону в\ч А 0284.
Нагороджений: орденом "За мужність" ІІІ ступеня, «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Воїн народився 11 грудня 1989 року в с. Дубові Махаринці , там закінчив школу, далі вступив в залізничне училище працював на станції Козятин – 1. Вважав благословенною працю на землі. Все, чим займався, робив з любов’ю та відданістю. У нього все мало бути на відмінно. Був дуже вмілим майстром по дереву. Друзі, у яких уже були діти, запрошували його стати хрещеним батьком своїх дітей. Які б не виникали складнощі та проблеми, він все вирішував сам.
25 серпня 2023 року , був призваний на військову службу. Коли отримав поранення - нічого не сказав мамі. Щоб не хвилювалась. А 14 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області, отримавши поранення не сумісне з життям – загинув.
У Ігоря залишились мама, сестра , племінник та брат – військовий медик.
Добрий та щирий . Працелюбний та відповідальний, завжди готовий прийти на допомогу – таким його знали й назавжди запам’ятали близькі, рідні та друзі.
Спокійний і комунікабельний, активний, любив рибалку та тварин, сповідував здоровий спосіб життя та а понад усе він любив землю, на якій виріс.
28серпня 2024 р. урочисто відкрито на фасаді Дубово - Махаринецької школи мем оріальну дошку її випускнику Ігорю Леонідовичу Болдіну.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Болдін Ігор Леонідович
(11.12. 1989 - 14.10.2023)
Солдат, стрілець – помічник гранатометника 3–го десантно – штурмового відділення, 3-го десантно – штурмового взводу, 6–ї десантно – штурмової роти, 2–го десантно – штурмового батальйону в\ч А 0284.
Нагороджений: орденом "За мужність" ІІІ ступеня, «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Воїн народився 11 грудня 1989 року в с. Дубові Махаринці , там закінчив школу, далі вступив в залізничне училище працював на станції Козятин – 1. Вважав благословенною працю на землі. Все, чим займався, робив з любов’ю та відданістю. У нього все мало бути на відмінно. Був дуже вмілим майстром по дереву. Друзі, у яких уже були діти, запрошували його стати хрещеним батьком своїх дітей. Які б не виникали складнощі та проблеми, він все вирішував сам.
25 серпня 2023 року , був призваний на військову службу. Коли отримав поранення - нічого не сказав мамі. Щоб не хвилювалась. А 14 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області, отримавши поранення не сумісне з життям – загинув.
У Ігоря залишились мама, сестра , племінник та брат – військовий медик.
Добрий та щирий . Працелюбний та відповідальний, завжди готовий прийти на допомогу – таким його знали й назавжди запам’ятали близькі, рідні та друзі.
Спокійний і комунікабельний, активний, любив рибалку та тварин, сповідував здоровий спосіб життя та а понад усе він любив землю, на якій виріс.
28серпня 2024 р. урочисто відкрито на фасаді Дубово - Махаринецької школи мем оріальну дошку її випускнику Ігорю Леонідовичу Болдіну.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Набоков Анатолій Миколайович
(26.11.1972-15.10.2023)
Старший сержант. Головний сержант 1 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти в/ч В0829.
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно). Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
Учасник АТО з 2015 року. Помер біологічною смертю. Похований на кладовищі с. Дубові Махаринці, Самгородоцької ТГ, зареєстрований по місту.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Щепетов Євген Олегович
(27.09.1988 - 19.10.2023)
Капітан поліції, командир взводу 1 – ї роти 2 – го батальйону з охорони зони радіоактивного забруднення 1 – го відділу поліції Вишгородського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області.
Нагороджений: Нагрудний знак "Ветеран війни".
Євген народився 27 вересня 1988 року в нашому місті. Навчався в 1-ій школі. Далі «Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту». Євген хотів навчатися далі тому вступив до Вінницького транспортного фахового коледжу. Після проходження строкової служби вступив до Національної академії внутрішніх справ в місті Києві .
Почав свій трудовий шлях у лінійному відділі поліції станції Козятин. Далі перейшов працювати у столицю. Був учасником АТО брав активну участь у бойових діях на території Донецької області .
24 лютого 2022 року командир взводу 1 – ї роти 2 – го батальйону з охорони зони радіоактивного забруднення 1 – го відділу поліції Вишгородського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області - Євген Щепетов зустрів на передовій у Чорнобильській зоні.
Два місяці тому по дорозі додому попав в автотрощу, лікарі боролися до останнього за його життя , але 19 жовтня серце Євгена зупинилося.
25 вересня 2024 року в Козятині відбулося відкриття меморіальної дошки — Щепетову Євгену Олеговичу, на фасаді дев’ятиповерхівки, по вул. Героїв Майдану, №9. На заході були присутні рідні, друзі, колеги Євгена, а також представники влади та громадськості. Право відкрити меморіальну дошку надано матері Олені та хрещеному батьку Михайлу Комару.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Родюк Юрій Вікторович
(19.06.1988 - 22.10.2023)
Солдат, навідник механізованого відділення, механізованого взводу, механізованої роти, механізованого батальйону в/ч А 0666.
Народився 19 червня 1988 року у місті Козятин. Навчався в Козятинські школі №5. Згодом – у Козятинському залізничному училищі. Мав багато друзів, які цінували Юрія за його надійність та щирість. Він був позитивний, енергійний та спокійний водночас . Роботящий. Відповідно улюбленому захопленню автомобілями, обрав і по душі роботу. Мав, без перебільшення, золоті руки. Саме він з дружиною власними руками побудували будинок. Перед тим, як був призваний на військову службу , працював у локомотивному депо, так само як і його батько. Справжній чоловік: мужній, добрий, відповідальний та надійний, про якого боляче говорити в минулому часі…
Навідник механізованого відділення, механізованого взводу, механізованої роти, механізованого батальйону – солдат Родюк Юрій Вікторович, призваний на військову службу 10 серпня 2023 року, проходив службу в Козятині.
А 13 жовтня був відправлений на Бахмутський напрямок. Загинув 22 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Курдюмівка, Бахмуцького району, Донецької області.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Римша Ігор Іванович
(05.09.1991 - 29.10.2023)
Солдат, стрілець-снайпер в/ч А- 0281
Народився 5-го вересня 1991 року, разом із родиною проживали в селі Пляхова. Зростав хлопець слухняною дитиною. З 1998-2006 роки навчався в Пляхівській школі, був дуже здібним учнем, гарним другом для однокласників та друзів. Після закінчення школи вступив до Козятинського МВПУЗТ, потім здобув фах автомеханіка у Вінницькому коледжі.
Працював автомеханіком в сервісному центрі по обслуговуванню сільськогосподарської техніки у м.Вінниця.
25 серпня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України, захищати Батьківщину від ворога у в/ч А- 0281 на посаду стрілець-снайпер.
У Ігоря були мрії на майбутнє, були справи, були бажання. Але за мир в Україні Ігор віддав найдорожче – своє життя.
Всі хто знали Ігоря, запам’ятають його як світлу і надзвичайно добру, усміхнену, щиру людину, вірного, надійного друга, мужнього побратима. Він був золотим синочком для матері Ольги Михайлівни та надійним братом для сестри Ірини.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Папарук Сергій Степанович
(17.11.1964 - 31.10.2023)
Штаб-сержант, начальник їдальні, взводу забезпечення медичної роти в\ч А 2802. Учасник АТО.
Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції".
Народився Герой 17 листопада 1964 року в с. Сестринівка. Там закінчив школу. Вступив в наше училище де здобув професію механік рефрижераторних поїздів. Коли на нашу землю зазіхнуло зло став учасником Антитерористичної операції .
Все до копійки вкладав в землю, для нього вона була святою. Гарний господар, у якого було дуже багато товаришів та друзів. За першим покликом йшов на допомогу. 24 лютого, коли наша земля здригнулась від болю, Сергій Степанович 25 лютого 2022 року знову взяв зброю до рук. Завжди усміхнений, надійний та впевнений в собі воїн вів за собою побратимів, за що вони його любили та поважали.
Ніщо не проходить безслідно і у вересні цього року стан здоров’я не дозволив Сергію продовжувати службу у лавах Збройних Сил України. Коли лежав у шпиталі молоді хлопці, про яких дбав на фронті Сергій Степанович, приїздили до нього і говорили «Дєд, ми ще повоюємо». Але на жаль 31 жовтня 2023 року серце патріота зупинилося.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Левицький Сергій Степанович
(16.05.1976 – 04.11.2023)
Сержант, командир відділення – командир машини 1 – го розвідувального відділення розвідувального взводу 3 – го механізованого батальйону в/ч А – 4576. Позивний «Лев».
Сергій народився в с.Сестринівка. Там закінчив школу. Після 9 – го класу вступив в Козятинське залізничне училище та здобув професію будівельника. Після училища строкова служба в десантно – штурмовій бригаді. По завершенню служби в армії працював в локомотивному депо – машиністом крана.
Люблячий чоловік та турботливий батько, який пишався своїми дітьми. Відповідальний брат. Збирав навколо себе багато друзів та полюбляв збирати гриби.
8 – го травня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. « Лев» такий позивний дали йому побратими. Тому що самовіддано та безстрашно кожного разу йшов у бій.
4 – го листопада 2023 року, Левицький Сергій, близько 20 - ї години в районі зруйнованого залізничного мосту в м. Куп’янськ, Харківської області, під час переправи на човні через річку Оскіл, човен перекинувся. А 2 – го квітня 2024 року від національної поліції став відомий факт його смерті. Левицький Сергій Степанович похований на кладовищі в с.Сестринівка.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
(17.11.1964 - 31.10.2023)
Штаб-сержант, начальник їдальні, взводу забезпечення медичної роти в\ч А 2802. Учасник АТО.
Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції".
Народився Герой 17 листопада 1964 року в с. Сестринівка. Там закінчив школу. Вступив в наше училище де здобув професію механік рефрижераторних поїздів. Коли на нашу землю зазіхнуло зло став учасником Антитерористичної операції .
Все до копійки вкладав в землю, для нього вона була святою. Гарний господар, у якого було дуже багато товаришів та друзів. За першим покликом йшов на допомогу. 24 лютого, коли наша земля здригнулась від болю, Сергій Степанович 25 лютого 2022 року знову взяв зброю до рук. Завжди усміхнений, надійний та впевнений в собі воїн вів за собою побратимів, за що вони його любили та поважали.
Ніщо не проходить безслідно і у вересні цього року стан здоров’я не дозволив Сергію продовжувати службу у лавах Збройних Сил України. Коли лежав у шпиталі молоді хлопці, про яких дбав на фронті Сергій Степанович, приїздили до нього і говорили «Дєд, ми ще повоюємо». Але на жаль 31 жовтня 2023 року серце патріота зупинилося.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Левицький Сергій Степанович
(16.05.1976 – 04.11.2023)
Сержант, командир відділення – командир машини 1 – го розвідувального відділення розвідувального взводу 3 – го механізованого батальйону в/ч А – 4576. Позивний «Лев».
Сергій народився в с.Сестринівка. Там закінчив школу. Після 9 – го класу вступив в Козятинське залізничне училище та здобув професію будівельника. Після училища строкова служба в десантно – штурмовій бригаді. По завершенню служби в армії працював в локомотивному депо – машиністом крана.
Люблячий чоловік та турботливий батько, який пишався своїми дітьми. Відповідальний брат. Збирав навколо себе багато друзів та полюбляв збирати гриби.
8 – го травня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. « Лев» такий позивний дали йому побратими. Тому що самовіддано та безстрашно кожного разу йшов у бій.
4 – го листопада 2023 року, Левицький Сергій, близько 20 - ї години в районі зруйнованого залізничного мосту в м. Куп’янськ, Харківської області, під час переправи на човні через річку Оскіл, човен перекинувся. А 2 – го квітня 2024 року від національної поліції став відомий факт його смерті. Левицький Сергій Степанович похований на кладовищі в с.Сестринівка.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Шапка Петро Олегович
(13.10.1996-07.11.2023)
Старший солдат, навідник оператор 3 – го відділення, 3 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного оперативно - територіального об’єднання Національної Гвардії України. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Шапка Петро Олегович
(13.10.1996-07.11.2023)
Старший солдат, навідник оператор 3 – го відділення, 3 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного оперативно - територіального об’єднання Національної Гвардії України. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).
Петро народився 13 жовтня 1996 року в с. Козятин. Зростав відповідальним, добрим та щирим юнаком. Закінчив Козятинську 4 – ту школу. Вступив у Вінницьке вище художнє училище, де здобув професію муляра та зварювальника. Далі строкова служба, яку проходив у Бердичеві, за станом здоров’я був комісований. Після служби тимчасово працював в мережі АТБ - маркетів – вантажником, після чого влаштувався в приватне Київське протезно – ортопедичне підприємство. І тут Петро зрозумів, що це те, чим би він хотів займатися по справжньому. Він почав скуповувати літературу про протезування, штурмував інтернет в цьому напрямку. Керівництво всіляко підтримувало Петра та з часом він був направлений на стажування по протезуванню до Німеччини. Мріяв здобувати освіту у відповідному напрямку та допомагати людям.
Повномасштабне вторгнення застало Петра в Києві. Повернувшись в Козятин одразу пішов у військкомат. Вистоявши у довжелезній черзі добровольців та зібравши всі документи, був зарахований 26 лютого 2022 року до лав Національної Гвардії України. Військовий вишкіл проходив у Калинівці в підрозділі «Червона калина». Після навчання - Запорізький напрямок. Керівництво фірми, в якій працював Петро, допомагало та передали в підрозділ тепловізор.
А 4 листопада прийшло останнє голосове повідомлення в якому він попередив маму, що не знає коли зателефонує наступного разу. А 7 листопада 2023 року, старший солдат, навідник оператор 3 – го відділення, 3 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного оперативно - територіального об’єднання Національної Гвардії України під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вербове Пологівського району Запоріжської області – Шапка Петро Олегович – загинув.
Рік і два місяці батьки чекали його на щиті додому. Похований Герой на Алеї Слави кладовища в с.Козятин .
Петро народився 13 жовтня 1996 року в с. Козятин. Зростав відповідальним, добрим та щирим юнаком. Закінчив Козятинську 4 – ту школу. Вступив у Вінницьке вище художнє училище, де здобув професію муляра та зварювальника. Далі строкова служба, яку проходив у Бердичеві, за станом здоров’я був комісований. Після служби тимчасово працював в мережі АТБ - маркетів – вантажником, після чого влаштувався в приватне Київське протезно – ортопедичне підприємство. І тут Петро зрозумів, що це те, чим би він хотів займатися по справжньому. Він почав скуповувати літературу про протезування, штурмував інтернет в цьому напрямку. Керівництво всіляко підтримувало Петра та з часом він був направлений на стажування по протезуванню до Німеччини. Мріяв здобувати освіту у відповідному напрямку та допомагати людям.
Повномасштабне вторгнення застало Петра в Києві. Повернувшись в Козятин одразу пішов у військкомат. Вистоявши у довжелезній черзі добровольців та зібравши всі документи, був зарахований 26 лютого 2022 року до лав Національної Гвардії України. Військовий вишкіл проходив у Калинівці в підрозділі «Червона калина». Після навчання - Запорізький напрямок. Керівництво фірми, в якій працював Петро, допомагало та передали в підрозділ тепловізор.
А 4 листопада прийшло останнє голосове повідомлення в якому він попередив маму, що не знає коли зателефонує наступного разу. А 7 листопада 2023 року, старший солдат, навідник оператор 3 – го відділення, 3 – го взводу оперативного призначення 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 1 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного оперативно - територіального об’єднання Національної Гвардії України під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вербове Пологівського району Запоріжської області – Шапка Петро Олегович – загинув.
Рік і два місяці батьки чекали його на щиті додому. Похований Герой на Алеї Слави кладовища в с.Козятин .
Вічна пам’ять Герою!
Годзь Сергій Олександрович
(10.02.1988 – 10.11.2023)
Сергій народився 10 лютого 1988 року у Вернигородку. Закінчив Вернигородоцьку школу, навчався в Козятинському залізничному училищі. Працював в Укрзалізниці м. Козятина. Створив сім’ю з дружиною Юлією. Крім дружини Юлії у Сергія залишився син, який навчається у місцевому ліцеї в 4 класі.
Зв’язок з Сергієм Олександровичем обірвався 27 червня 2023, з тої пори він вважався, як зниклий безвісті. У рідних ще була надія, що Сергій знайдеться, але 10 листопада 2023 року родина отримала сумну звістку, що Сергій загинув.
Воював він у надскладних умовах, показав себе гідним воїном. Сергію минуло всього 35 років.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Годзь Сергій Олександрович
(10.02.1988 – 10.11.2023)
Сергій народився 10 лютого 1988 року у Вернигородку. Закінчив Вернигородоцьку школу, навчався в Козятинському залізничному училищі. Працював в Укрзалізниці м. Козятина. Створив сім’ю з дружиною Юлією. Крім дружини Юлії у Сергія залишився син, який навчається у місцевому ліцеї в 4 класі.
Зв’язок з Сергієм Олександровичем обірвався 27 червня 2023, з тої пори він вважався, як зниклий безвісті. У рідних ще була надія, що Сергій знайдеться, але 10 листопада 2023 року родина отримала сумну звістку, що Сергій загинув.
Воював він у надскладних умовах, показав себе гідним воїном. Сергію минуло всього 35 років.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Жуковський Павло Валерійович
(05.03.1983 – 26.11.2023)
Солдат. Номер обслуги 3 – го механізованого відділення, 2 – го механізованого взводу, 1 -ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону в/ч А 4699.
Жуковський Павло Валерійович
(05.03.1983 – 26.11.2023)
Солдат. Номер обслуги 3 – го механізованого відділення, 2 – го механізованого взводу, 1 -ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону в/ч А 4699.
Жуковський Павло Валерійович народився 5 березня 1983 року в місті Козятин. Навчався в 1–й школі м. Козятин. По закінченню вступив у Козятинське ПТУ – 17 та здобув професію електромонтер СЦБ. Після училища був призваний на строкову службу та проходив її у Стрижавці в роті зв’язку. Далі працював на залізниці регулювальником швидкості вагонів. Через деякий час змінив професію і пішов працювати в ТОВ «СОКА України» - охоронцем.
Після повномасштабного вторгнення 2 вересня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Проходив навчання в Новоград-Волинському та в Дніпрі. Для виконання службових обов’язків був направлений в селище Очеретине Донецької області.
А 26 листопада 2023 року в районі населеного пункту Степове, Покровського району, Донецької області солдат 3 – го механізованого відділення, 2 – го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4699, під час виконання бойового завдання – загинув.
18 серпня 2025 року урочисто відкрито меморіальну дошку пам’яті воїну- земляку Жуковському Павлу Валерійовичу за участю секретаря Козятинської міської ради Ірини Репало, духовенства та громадськості на будинку, де проживав полеглий воїн-земляк за адресою : м. Козятин, вулиця Перемоги , №6 .
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Жуковський Павло Валерійович народився 5 березня 1983 року в місті Козятин. Навчався в 1–й школі м. Козятин. По закінченню вступив у Козятинське ПТУ – 17 та здобув професію електромонтер СЦБ. Після училища був призваний на строкову службу та проходив її у Стрижавці в роті зв’язку. Далі працював на залізниці регулювальником швидкості вагонів. Через деякий час змінив професію і пішов працювати в ТОВ «СОКА України» - охоронцем.
Після повномасштабного вторгнення 2 вересня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Проходив навчання в Новоград-Волинському та в Дніпрі. Для виконання службових обов’язків був направлений в селище Очеретине Донецької області.
А 26 листопада 2023 року в районі населеного пункту Степове, Покровського району, Донецької області солдат 3 – го механізованого відділення, 2 – го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4699, під час виконання бойового завдання – загинув.
18 серпня 2025 року урочисто відкрито меморіальну дошку пам’яті воїну- земляку Жуковському Павлу Валерійовичу за участю секретаря Козятинської міської ради Ірини Репало, духовенства та громадськості на будинку, де проживав полеглий воїн-земляк за адресою : м. Козятин, вулиця Перемоги , №6 .
Слава Герою! Вічна пам'ять!
(05.12.1969 - 29.11.2023)
Старший солдат. Водій відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 3 – го механізованого батальйону в\ч А 4689.
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"(посмертно).
Народився 5 грудня 1969 року в с. Непедівка. Там і навчався в школі. В 1988 році закінчив Бердичівське професійно – технічне училище № 33 де оволодів спеціальністю тракторист – машиніст. Відслужив строкову службу в ракетних військах. Працював в Козятині на залізниці. В 1994 році народився довгоочікуваний первісток Олег. З 2000 – го року працював в міських комунальних підприємствах « Відродження» та « Чисте місто». В 2001 році Господь подарував другого синочка Анатолія.
27 січня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Військові навчання проходив у Одесі, після чого був відправлений в Донецьку область. Туди де наші воїни щохвилини знаходяться на межі життя та смерті і там проявилися всі найкращі якості Анатолія. Доброта, щирість, відважність та мужність. Ішов на всі завдання, навіть якщо хтось відмовлявся. До молодих хлопців відносився, як до своїх дітей. Оберігав їх та підтримував. Казав « Ви встигнете, цей раз піду я». « Добрий» таким позивним нагородили Анатолія побратими. Там він оволодів різними спеціальностями: і мінометник, і водій безпілотних авіаційних комплексів.
В жовтні цього року , прийшов у відпустку та здійснив давню мрію коханої жінки, запропонував їй руку і серце, вона звичайно погодилась і 6 жовтня 2023року вони одружились. А далі знову фронт.
29 листопада 2023 року Пуремчук Анатолій загинув біля населеного пункту Терни, Донецької області в результаті стрілецького бою під час виконання бойового завдання.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Войтюк Віктор Володимирович
(01.08. 1964 – 30.11.2023)
Солдат, старший телефоніст взводу зв’язку в/ч А 0372, в\ч А 3425.
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"(посмертно).
Народився 1 серпня 1964 року у с. Флоріанівка, закінчив місцеву школу. По закінченню вступив до Гущинецького вищого професійного училища та здобув професію «Інженер – меліоратор», після був призваний на строкову службу.
Працював водієм у транспортній організації. А з 2006 року займався перевезеннями вже як приватний підприємець.
27 лютого 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Служив на посаді старший телефоніст взводу зв’язку в/ч А 0372.
Проходив службу на Миколаївщині, був одним із тих, хто звільняв Херсон. Потім служба в Соледарі, Авдіївці, Бахмуті, на Чернігівщині.
27 листопада Віктор не вийшов на зв’язок. 30 листопада 2023 року у міській лікарні міста Новгород – Сіверський, Чернігівської області, Войтюк Віктор помер.
Він був надійним побратимом, на якого завжди можна було покластися. Його дуже цінували та поважали хлопці. Мав позивний «Дєд».
Похований Віктор на кладовищі с.Флоріанівка
Слава Герою! Вічна пам'ять!
Баглай Владислав Олександрович
(26.11.1998 -01.12.2023)
Молодший сержант. Командир 1-го розвідувального відділення 1- го розвідувального взводу 1-ї розвідувальної роти 1-го розвідувального батальйону військової частини А 4051.
Нагороджений: Почесним нагрудним знаком "Кращий сержант (старшина) Збройних Сил України" від 04.07.2023 р. Почесним нагрудним знаком "Золотий хрест" від 20.07.2023 р. Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм", орденом "За мужність" ІІІ ступеня, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно)
Народився полеглий Герой 26 листопада 1998 року в селі Кіровка Калинівського району. Згодом із сім’єю переїхав на Козятинщину, проживали в селі Титусівка. Навчався в гімназії №7, далі в Козятинському вищому міжрегіональному училищі залізничного транспорту, де здобув професію «Автомеханік». По закінченню пішов працювати в Розподільчий Центр «Фозі».
У 20 років був призваний на строкову службу, яку проходив в прикордонних військах на Закарпатті, на посаді« Кінолог». Після завершення служби знову повернувся до попередньої роботи. Перед війною виїхав до Литви на заробітки, проте на початку повномасштабного вторгнення повернувся та став на захист Батьківщини.
Спочатку вступив до батальйону спеціального призначення, а згодом підписав контракт на проходження військової служби та був зарахований на посаду командир 1-го розвідувального відділення 1-го розвідувального взводу 1-ї розвідувальної роти 1-го розвідувального батальйону військової частини А 4051.
Вірний військовій присязі, в бою за Україну, виконуючи бойове завдання в районі між н.п. Іванівське та н.п. Бахмут Донецької області 1 грудня 2023 року загинув.
Владислав залишив свою маму, брата, дідуся та наречену, з якою так мріяв побудувати велику та щасливу сім'ю. Його вибір захищати рідну землю став для нас усіх прикладом справжнього патріотизму, і пам'ять про нього завжди житиме в наших серцях. Похований Баглай Владислав Олександрович в с.Титусівка
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
Сизонюк Артем Васильович
(03.10.1987 - 17.12.2023)
Старший солдат. Розвідник-кулеметник 3-го розвідувального взводу 411-го окремого стрілецького батальйону в/ч А 4840.
Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм "(посмертно).
Народився 3 жовтня 1987 року в місті Козятин. Навчався в Козятинській школі №5, а потім в Козятинському залізничному училищі, де отримав спеціальність "оператор з обробки інформації та програмного забезпечення".
Далі строкова служба. Відкрив свій приватний бізнес, одружився, мав трьох діток. Був журналістом дорожнього патруля. Сім’я у нього була завжди на першому місці. Веселий, активний Артем сповідував здоровий спосіб життя та любив подорожувати автомобілем.
В лютому 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Тримав оборону на Лиманському направленні. Там опанував різні військові спеціальності : кулеметник та розвідник.
17 грудня 2023 року в районі населеного пункту Терни, Лиманського району, Донецької області, вірний військовій присязі, при виконанні бойового завдання, старший солдат Артем Васильович – загинув, так і не побачивши свою ще не народжену дитину.
Знайомі та друзі пам'ятають його як чутливого, доброго та життєрадісного чоловіка. Артема поховано на міському цвинтарі на Алеї Слави.
Слава Герою! Вічна пам'ять!
.jpg)
.jpg){kind=link}
.jpg){kind=link}
Немає коментарів:
Дописати коментар