До 148-ї річниці від Дня народження міста Козятин. Видатні постаті міста.

 

До148-ї річниці Дня міста .

Видатні постаті Козятина.

Віктор Михайлович Іванов

(13.02.( 31.01) 1909 - 18.06.1981).

Видатний український кінорежисер, сценарист, член Національних спілок письменників та кінематографістів України, лауреат державної премії України імені Олександра Довженка, заслужений діяч мистецтв України, постановник комедії «За двома зайцями».

Уродженець м. Козятина ,майбутній кінорежисер народився 13 лютого 1909 р. , а за старим стилем 31 січня . Зростав в місті залізничників в родині фельдшера залізничної лікарні Михайла Спиридоновича та домогосподарки Тетяни Андріївни Іванових. Народився і зростав разом з братом і сестрою в одному із перших будинків залізничної лікарні , де на фасаді було викладено цеглою «Прийомний покій» . На той час у приміщенні розташовувалася залізнична лікарня на десяток місць для хворих і житло для працюючих двох фельдшерів і одного лікаря. Саме , можливо, з цієї причини у 1919 р. батько захворів на тиф і помер. Віктору довелось ще підлітком у 13 років розпочати трудову біографію, працюючи розносником листів у наросвіті. У 1923 р. мати виходить вдруге заміж і дітей допомагає виховувати вітчим Жидкомлінов Михайло Антонович. З 1923 по 1925 рр. майбутній кінорежисер навчався у Бердичівському ремісничому училищі. , а з 1925 по 1927 рр. оволодівав залізничною спеціальністю машиніста паровозу у Жмеринській залізничній профшколі. Після її закінчення був направлений на роботу помічником машиніста до м. Вязьми. У 1929 р. наш земляк отримує диплом машиніста паровоза і направляється на навчання до м. Москви. У столиці СРСР Віктор докорінно змінив свою долю і вступив до ВДІКу на режисерське відділення, потрапляє на курс відомого майстра німого кіно Сергія Єйзенштейна ( 1932-1936 ).

Фотофрагменти комедії "За двома зайцями"(1961). В головних ролях Маргарита Криніцина- народна артистка України та Олег Биков - Народний артист СРСР.

Закінчив вищий учбовий заклад з відзнакою. Працював на Київській кіностудії асистентом режисера, режисером. З 1941 по 1942 рр. перебував в евакуації і працював асистентом режисера на Ашхабадській кіностудії. Та йде війна і молодий митець у 1942 р. стає курсантом Ташкентського військового училища. Після його закінчення відправляється на фронт командиром взводу 105-ї окремої вогнеметної роти, яка брала участь у кривавих боях при обороні Сталінграду. З 1943 по 1945 рр. – командир 21 окремого вогнеметного батальйону та помічник начальника штабу I та II Українських фронтів. Форсував Дніпро, Букринський плацдарм, визволяв Київ і кіностудію від фашистів і навіть був призначений її комендантом. На війні, був двічі поранений, отримав контузію , залишився єдиний живим зі всього взводу. Був з війни комісований, повернувся до улюбленої роботи на грудях з орденом «Червоної Зірки» , медалями «За відвагу » , «За оборону Сталінграду» . Але на кіностудії його не чекали. Тодішній директор, немов вистрелив у серце словами: «.. нам асистенти режисера ще й інваліди , не потрібні..». Та все ж , взяли на роботу, де пропрацював з 1945 по 1947 рр., потім рік служив на Свердловській кіностудії начальником сценічного відділу, з 1948 по 1949 роки начальником виробничого відділу Міністерства кінематографії Литовської республіки у м. Вільнюсі. З 1949 по 1950 роки режисер, художній керівник Литовської кіностудії у м. Каунас . У подальшому з 1950 і по останні роки життя – режисер кіностудії ім. Олександра Довженка. З 1952 р. наш земляк займається дитячою літературою. Вступає до Спілки письменників. Перші фільми у майстра кінематографу з’являються лише після 1955 р. До 1980 р. він створив 15 кінофільмів, а саме : "Олекса Довбуш", "Сто тисяч", "Шельменко- денщик", "Веселі Жабокричі", "Непосиди", "Ключі від неба", " Ні пуха , ні пера", "Пригоди з піджаком Тарапуньки" та інші, серед яких шедевр української комедіографії «За двома зайцями» (1961). Помер кінорежисер на 72 році життя 18 червня 1981 р. Похований на Байковому кладовищі.

В Козятині у 2007 р. на День незалежності України було урочисто відкрито місцевою владою та громадськістю на приміщенні, де народився майбутній кінорежисер, бувшої залізничної аптеки, меморіальну дошку, де були присутні гості з Києва- син митця – оператор і викладач інституту кінематографії ім. Карпенка- Карого Михайло Іванов з донькою Оленою Солодовніковою.

Також вони відвідували Козятин під час відкриття Музею історії міста Козятин у 2004 р..

Михайло Іванов приїздив до міста Козятина не одноразово. Була організована з ним зустріч у кінотеатрі . На наше запрошення пан Михайло був присутній і на відкритті нових залів на 15-у річницю музею, де урочисто було представлено елементи інтер'єру житла , де народився знаменитий земляк на День міста у липні 2019 р.

Пишаємося земляком і пам'ятаємо.

Автор директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич

+7

Видатні постаті Козятина.

До 148-ї річниці з Дня міста Козятина.

Українсько- польський поет Тимко Падура(21.12.1801- 20.09.1871) .

08 (20) вересня 1871 р. у садибі місцевого землевласника Мар’яна Васютинського в с. Козятині помер подолянин, українсько - польський поет, музикант, торбаніст Тимош Падура.

Саме Мар’ян став по смерті першим його біографом. Як зазначав сам поет : «Мене співа ціла Польща й Україна». Найбільш відомий твір його «Козацька пісня», яку виконували січові стрільці. В народі, як у Польщі так і в Україні , приписують йому авторство пісні «Гей , соколи!», яка стала популярною після фільму Єжи Гофмана за романом Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем ». Та на сьогодні ця версія не підтверджена науковцями. В літературному середовищі його вважають козацьким лірником.

Народився земляк в шляхетній родині у Іллінцях 21 грудня 1801 р. Зростав разом із трьома сестрами та двома братами й на старості, коли виповнилося 70 років, залишився єдиним живим зі всього роду. Був грамотною людиною, отримав основи знань на дому, а потім мав 2 освіти , навчався у Вінниці та Кам’янці . Володів хистом гри на декількох музичних інструментах, зокрема, торбані. Писав вірші українською мовою латиницею, до деяких писав музику. Захоплювався історією козацтва, подорожував у вигляді старця, записував народні пісні, які вийшли з друку у 1844 р. під назвою «Українки Тимка Падури ». Проживав при дворах знаменитих магнатів Потоцьких, Сангушків, Жевуських , як придворний поет й музикант. Дід жив у с. Сошанське, там же народився батько поета Ян Падура- землемір. З родиною поет перебував тривалий час у Мшанці, Пустосі, близько 30 р. у сусідній Махнівці, декілька місяців у Пляховій. Помер в с. Козятині , сьогодні Козятинської міської територіальної громади.

На замовлення вище згаданого поміщика і друга поета , було виготовлено відомим київським скульптором польського походження Віктором Бродзьким мармуровий барельєф , який було встановлено у Білопільському костьолі образу святого чудотворця Антоніо Падевського. (1757-1818). Нажаль витвір мистецтва не зберігся. Костьол в радянські часи 1957 р. був підірваний, ймовірно, разом з барел’єфом поета.

Похований у Махнівці. На 145-у річницю з дня смерті та 215-у від дня народження було виявлено пошуковцем , головою Спілки краєзнавців та істориком Миколою Купчиком могилу поета на Махнівському цвинтарі.

Художниця акварелістка Тетяна Куліш із с. Козятина відтворила хату на полотні, в якій помер поет і подарувала картину Музею історії міста Козятин.

На Вінниччині в селі Махнівка засновано культурно- туристичний центр Тимка Падури, а в Козятині діяла громадська організація Центр польської культури його імені під керівництвом Наталії Чайковської. У 2019 р. вийшла з друку книга «Стежками Тимка Падури» під авторством краєзнавця, історика Миколи Купчика, яка подарована і нашому музею. Також поставлено за книгою відео фільм під вище згаданою назвою . Автор сценарію та режисер – Віталіна Приймак. Деякі сцени знімалися у Музеї історії міста Козятин.

Директор музею історії міста Лілія Макаревич

Картина на полотні написана Тетяною Куліш .

До цієї дати, яка відзначатиметься у місті з 7 по 20 липня, музей історії міста Козятина підготував виставку «Видатні  діячі Козятина», яка  почне діяти в музеї з  7 липня  о 12 годині.

 Розробник українських  тепловізорів для  літаків  Сергій Вітюк  наш земляк.

 

    Народився вчений в місті залізничників 10 жовтня 1957 року.  Зростав разом з братом. Навчався в  середній школі № 3 . Був  успішним, як свідчать  однокласники, зразковим, дисциплінованим, вихованим,  культурним, відповідальним, сором’язливим  учнем.

 

    У 1982 році закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту за фахом радіоінженер. Одразу після  його закінчення, як здібний випускник, був запрошений  на завод «Арсенал» в цех  52 регулювальником радіоапаратури.  Потрапити на  завод було не просто.  Сергій  мріяв там працювати на  передовому виробництві, де  захоплювався можливістю розробляти нові вироби, а не випускати масову продукцію по запропонованим  кресленням. Спочатку попросився  на переддипломну практику у відділ нестандартного обладнання. Захищав диплом на заводі, а після розподілу запропонували працювати   в технічному бюро або наладчиком радіоапаратури. Таким чином козятинець став самим молодим наладчиком радіоапаратури 6-го розряду на дільниці 02 .  Пізніше перейшов в  цех КБ   27 відділення інженером- конструктором по темі «Спостерігач». Це було   оборонне державне  замовленнями під грифом «таємно» . В той час на заводі  працювало конструкторське бюро з високопрофесійними інженерами – розробниками ,  науковцями  ,  фахівцями з розробки устаткування для космосу, оптичними елементами, обладнанням, що використовується  в авіації, головками оптичного типу  для самонаведення ракет, устаткуванням гіроскопічного типу, що використовується для орієнтації та навігації.   Бюро було  засноване   у 1954 р., а сам завод побудований  ще у 1764 році. З 1946 року підприємство перепрофілювали на випуск оптичних, оптико- механічних та оптико-електронних приладів. Колектив заводу «Арсенал» у 1990-ті роки мав  вже 50-річний досвід  створення і виробництва  оптичних  та оптико-електронних приладів, систем військового й  цивільного призначення ( системи орієнтування, прилади прицілювання, самонаведення, спостереження, вимірювання, аналізу та фотографування). Всі вони призначені для експлуатації як в лабораторних, так  і в жорстких природніх умовах.

 

    У 1991 році був запрошений до Академії наук. Працював провідним програмістом в інституті Вугільних технологій Академії наук. За прогресивну розробку нових приладів, зокрема,  тепловізорів, по спеціальному державному  замовленню (1 прилад коштував 1000000 руб.), які було встановлено  на  гідропланах БЕ-12 , 16 грудня 2002 року   за № 1172 присуджено Державну премію в галузі  науки і техніки з врученням Диплому лауреата під №5204  за підписом президента Леоніда Кучми. 

 

     Подальша доля земляка – науковця мало відома.   Знаємо скупу інформацію, що проживав   у престижному районі міста Києва на Печерську. Одруженим не був.  Займався на прохання сусідів  ремонтом  різноманітної техніки й   інших приладів, таксував.

Помер від серцевого нападу 25 квітня 2007 р. Похований  у Києві.

 Після себе залишив у  знайомих, колег  лише теплі спогади, що був чудовою людиною,  фахівцем найвищого класу й активним громадським діячем.А ми зберігаємо про нього пам’ять в   Музеї історії міста Козятина.

 

Науковець Марія Зерова з Козятина.

 

Напередодні Дня міста познайомлю з видатними особистостями міста Козятин, які тут народились або тут перебували. Приємно, що цією темою цікавляться сьогодні не лише мешканці столиці, які відвідували музей днями, а і наші школярі. Вчора учні спеціалізованої школи I-III-х ст. ім. Тараса Шевченка №1 завітали до музею саме з цією метою.

Мало відоме ім'я, про яке розповів гість з Києва- вчена у галузі мікології та фітопатології, уроженка міста Козятина -ЗЕ́РОВА( в дівоцтві Дудник) Марія Яківна. Українська науковиця, міколог, доктор біологічних наук, старший науковий співробітник Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного Академії наук УРСР також була дружиною видатного ботаніка, академіка НАН України Дмитра Зерова і мамою зоолога, доктора біологічних наук, професора Марини Зерової.

Цьогоріч землячці 7 квітня за новим стилем , а за старим 25 березня 120 років від дня народження.

Звичайним громадянам її ім'я може бути знайомим за добре відомими виданнями книг: «Їстівні та отруйні гриби України» (у двох виданнях, 1963 та 1970 р.), «Атласу грибів України», який був виданий у 1974 р. та деяких розділів книги «Визначник грибів України» у 5-и томах, 7-и книгах . Хворіла туберкульозом, але важка недуга не завадила жінці займатися багатьма важливими дослідженнями і стати у 1983 р. лауреатом Державної премії України у галузі науки і техніки і ввійти на віки своїм ім'ям в історію України.

Зокрема: дослідила і винайша 4 види нових грибів, які увійшли в науку під її іменем. Також розв'язувала проблему мікотоксикозів, зокрема у встановленні мікофлори міських насаджень на підставі вивчення видового складу грибів — збудників хвороб зелених насаджень.

Досліджувала гриби, що розвиваються на деревних та чагарникових породах, декоративних трав'янистих рослинах, які використовуються для озеленення. Дала рекомендації, щодо заходів боротьби із захворюваннями дерев, чагарників і трав'янистих декоративних рослин. Вчена провела мікологічне обстеження 160 видів таких рослин і виявила понад 400 видів грибів, ряд яких описані як нові для науки. Полишила світ у 92 роки 21 липня 1994р..  Мала щасливе сімейне життя, до самозречення закоханого у неї чоловіка , широке визнання, і пішла від улюбленої роботи в інституті лише за місяць до смерті.

 

Підготувала: директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич

 

                                           

      Пропонуємо познайомитися  з  заслуженим архітектором України  Генріхом Станіславовичем Кульчицьким .

 Народився земляк  в місті Козятині в родині слюсаря-залізничника 2 грудня 1922 р.. Був п’ятим в родині хлопчиком. Дитинство проходило, як у більшості малечі на великій залізничній станції, серед рейок та дивовижних могутніх паротягів, пробігаючих мимохіть потягів. За 2 роки до початку війни закінчив школу № 2, де був кмітливим і розумним відмінником. Любив малювати. Вступив без зайвих проблем до Київського інженерно-будівельного інституту. Навчання перервала війна, і хлопець з іншими студентами рив окопи на околицях Києва. А далі-військкомат.

Молодого бійця направляють до Полтави, де формували військові частини для Південно-Західного фронту. Під Каневом у 1941 р. отримав поранення, лікувався в Харківському шпиталі, котрий евакуювали до Казані. Одужавши, споруджує в числі будівельного батальйону цехи та заводи в м. Челябінську.

У 1943 р. після звільнення Києва продовжує навчання у вузі. Закінчивши у 1948 р. інститут, був направлений в Башкирію до будівельного тресту в м. Октябрськ. Через деякий час повернувся в Україну у Донецьку область в смт. Рубченково, де у співавторстві з відомим архітектором Берберовим Л.Л., працювали в облпроєкті й розробили творчий проєкт внутрішніх робіт місцевого палацу культури (1949-50 рр.)

У 1950 р. доля закинула в найулюбленіше місто молодості – Київ. Став до роботи в державних архітектурних майстернях. В тому ж році одружився. Створив  сім’ю й паралельно  склалася  службова кар’єра.  Пройшов  всіма службовими сходинками  від   звичайного працівника до начальника архітектурного управління. У 1976 р. брав у співавторстві  з іншими архітекторами участь у  реконструкції першої черги центрального столичного  майдану   Незалежності , за що був нагороджений орденом Знак Пошани, а в 1985 р. – Державною премією СРСР та присвоєно звання Заслужений архітектор України.

За його проектами споруджено в м. Києві будинки на Кловському узвозі № 10 (1954-57 рр.), по вул. Дачній № 6 (1955 р.),Лесі Українки № 9 (1964 р.), Русанівський житловий масив (1961-74 рр.), готель «Славутич» (1971-72 рр.), перший мікрорайон житлового масиву «Оболонь» (1970-73 рр.  Теж у співавторстві).

                                                                Готель "Славутич".

                                                   Бульвар Лесі Українки №7-9.

                                                     Сучасні фонтани Русанівки.2017 р.

                                                                 Оболонь 1976 р.

                                                   Київський Матхетен- Оболонь.

У 1994 р. обраний почесним членом Української академії архітектури. З 1950 р. – заступник голови Київської державної експертизи архітектурних проектів. Був головним спеціалістом у столичній  службі держекспертизи . Відвідував наше місто з нагоди однієї із  ювілейних подій.

Помер земляк- архітектор на 87-у році життя 8 січня 2009 р. Залишилися його витвори в різних куточках Києва і наша пам’ять.

                                                               Забудова Оболоні.

                                                             Район Русанівки.

                  Підготувала директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич.

                      Пасіхов Юрій Якович, педагог за фахом уродженець м Козятина.

Наш земляк є мешканцем м. Вінниці, новатор освітньої галузі, відмінник народної освіти УРСР (1982), відмінник освіти України (1992), заслужений учитель України (1994), почесний громадянин м. Вінниця, лауреат Державної премії в галузі освіти.

Народився 28 квітня 1956 року в м. Козятині Вінницької області. Батько - агроном, мати - вчителька. До 1961 року проживав з батьками на цілині, з 1961 - в с. Чорномині Піщанського району Вінницької області.

У 1973 році закінчив Чорноминську середню школу і того ж року вступив до Вінницького державного педагогічного інституту, який закінчив у 1977 році. З 1975 року і до сьогодні працює вчителем у фізико-математичній гімназії №17 м. Вінниці: учитель фізики, учитель фізики та інформатики, А з 2006 – заступник директора, завідувач лабораторії інформаційних та комунікаційних технологій. Має відмінну теоретичну підготовку, досвідчений висококваліфікований спеціаліст, досконало володіє методикою викладання фізики та інформатики. Ефективно використовує нестандартні форми організації навчальної діяльності учнів. З його ініціативи та за безпосередньою участю в гімназії створена сучасна база з інформатики, в 10-11 класах введено поглиблене вивчення цього курсу, а з грудня 1996 року діє повнофункціональний вузол комп'ютерної мережі "Інтернет".

Комп'ютерні навчальні програми, які розроблені його учнями, включені до галузевого фонду алгоритмів та програм Міністерства освіти і науки України. Бере активну участь у методичній роботі гімназії, міста та області. Щорічно призначається членом журі Всеукраїнських олімпіад з фізики та інформатики. Забезпечує проведення в гімназії комплексних олімпіад з фізики, математики та інформатики з різних міст України.

Педагог-новатор підготував велику кількість переможців олімпіад з фізики та інформатики найвищих рівнів, у тому числі й міжнародних. Більше ніж 200 його випускників мають наукові звання, працюють у найбільших наукових центрах України та світу.

Юрій Якович – автор публікацій у всеукраїнських фахових виданнях з фізики та інформатики, неодноразовий доповідач на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях.

У 1982 році був нагороджений значком "Відмінник народної освіти України", а в 1987 році став лауреатом Державної премії СРСР в галузі освіти. В 1985 році нагороджений золотими медалями ВДНГ СРСР та УРСР за розробку власної моделі комп'ютера. В 1994 році отримав звання "Заслужений учитель України". В 1995, 1996, 1997 роках отримував звання "Соросівський учитель". Обраний головою обласної організації Творчої спілки вчителів України. Співзасновник громадської організації "Педагогічний клуб "Сяйво" (президент - академік Мокін Борис Іванович). Нагороджений нагрудним знаком «Василь Сухомлинський» (2006). Переможець конкурсу АПН «Учитель-новатор». Має почесну відзнаку «Заслуги перед містом». Депутат Вінницької міської ради 23-го скликання по виборчому округу №37.

Нестор Шараєвський (1865 — 29 жовтня 1929) — архієпископ Української Автокефальної Православної Церкви, член Української Центральної Ради, визначний проповідник.

Закінчив Київську Духовну Академію, доктор теології. Довгий час працював у Винниці, як священик (від 1891) і законовчитель Вінницької гімназії. У 1895 р. був священником Церкви Вознесіння Господнього у Козятині, яка була побудована на кошти залізничників і   урочисто освячена 25-26 серпня 1895 р. високопреосвященним  митрополитом галицьким і київським Іоанннікієм.

                     Високопреосвященний митрополит Галицький і Київський Іоанікій.

Після 1917 року  активно долучився до церковного руху по створенню Української православної церкви.  Був співробітником Митрополита Василя Липківського в боротьбі за її визволення.

Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії Української Народної Республіки, 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». У березні 1919 року було відновлено роботу Всеукраїнської церковної ради (перша Рада існувала у 1917–1918 роках аж до Собору). Серед головних натхненників Всеукраїнської церковної ради були протоієрей Василь Липківський, Нестор Шараєвський та інші.  9 травня 1919 року, у день Святого Миколая, у церкві Святого Миколая, відбулася перша літургія з читанням Евангелій, псалмів і кантів українською мовою, за  за що отримав від єпископа Російської православної церкви Назарія (Блінова) заборону в священнодійствах .

24 жовтня 1921 року на першому Всеукраїнському православному церковному соборі висвячений на Архієпископа Київського і заступника Митрополита Київського і всієї України (до 1927 року). Голова Перекладової комісії УАПЦ, перекладач Богослужбових книг.  В жовтні 1927 року був на Другому Всеукраїнському православного церковного соборі. Обраний до проводу УАПЦ. Був чесною людиною, не любив інтриг та політиканства, визначався високим моральним рівнем особистого життя та церковної праці.  У 1927–1929 рр. проживав у  матеріальній нужді. Під тиском радянської влади зубожів і фізично знесилений помер у Києві 29 жовтня 1929 року. Єдиний з єпископів УАПЦ, якого поховано в Києві, з великою пошаною українськими  вірянами, коло Софіївського Собору у Києві.