Сєров Сергій Володимирович
(16.06.1991-29.01.2025)
Солдат, сапер розміновування групи нетехнічного обстеження роти знищення та розміновування центру розмінування та ліквідації наслідків, позивним «Хая». Нагороджений відзнакою «За оборону України» та грамотою військового підрозділу «за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків».
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився 16 червня 1991 року в місті Сіверодонецьк. Коли йому виповнилось 5 років – родина переїхала до села Сестринівка. Там Сергій закінчив школу та вступив в Козятинське училище, де здобував спеціальність – провідника. Ще зі шкільних років дуже любив історію та географію, гарно вчився, був дуже старанним, кмітливим, врівноваженим. Завжди проявляв лідерські якості. Після навчання працював за фахом. Він розумів, що рано чи пізно він теж стане на захист держави, як і його однокласники, друзі, тому речі та документи вже давно були зібрані.
Сергій був мобілізований 17 січня 2023 року. Багато навчався, як майбутній сапер. Проходив вишкіл у Кам’янець-Подільському, біля Львову, де передавали свій військовий досвід американці. У 2024 році – проходив навчання в Косово. Після навчання розміновував Херсон, Харків, багато інших міст. Під час служби отримував відзнаки та нагороди.
Сапер розміновування групи нетехнічного обстеження роти знищення та розміновування центру розмінування та ліквідації наслідків, солдат Сєров Сергій Володимирович з позивним «Хая», відданий військовій присязі на вірність українському народу, загинув 29 січня 2025 року, в районі залізничного переїзду північно-західної околиці Покровську, Донецької області, в результаті підриву на розтяжці (НВП).
Це завдання було останнім. Як командир - він був першим, хто очолював групу, яка йшла на завдання робити лінію оборони, тому першим натрапив на підступну, смертельну пастку ворога. Загинув миттєво. Похований «Хая» на кладовищі в с.Сестринівка.
Світла пам’ять Герою!
Сорокін В’ячеслав Володимирович
(11.03.1977-01.02.2025)
Солдат, стрілець 1 – го взводу оперативного призначення, 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах), 2 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного Оперативно територіального Об’єднання Національної Гвардії України.
Народився герой 11 березня 1977 року в Козятині. Закінчив 1 – у школу. Вступив у Вінницьке вище професійне училище де здобув професію кухара. По закінченню працював будівельником на різних об’єктах. Був майстром на всі руки. Мав багато друзів та завжди поспішав на допомогу. Багато читав та прививав своїм дітям любов до книг.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, сказав дружині, що коли отримає повістку, то піде воювати. Її принесли і 29 серпня 2024 року наш земляк був зарахований до лав Національної гвардії України. Два місяці проходив військовий вишкіл у навчальному центрі в с. Підлісся, Івано – Франківської області . Після навчання направили одразу на Покровський напрямок. Перше його завдання тривало 42 – і доби. 29 грудня вийшов з позиції , щоб отримати посилку, яку дружина переслала чоловікові . Там серед інших речей був хрестик- оберіг. 5 січня знову відправили на завдання, а 3 лютого синові Володимиру зателефонували з незнайомого номера і попросили номер телефона мами. Володимиру лише 15, але він все одразу зрозумів.
1 лютого 2025 року о 16:40 внаслідок штурмових дій противником вогневої позиції біля населеного пункту Миролюбівка, Покровського району, Донецької області, стрілець 1 – го взводу оперативного призначення, 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах), 2 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного Оперативно територіального Об’єднання Національної Гвардії України, солдат Сорокін В’ячеслав Володимирович отримав поранення не сумісне з життям. Дружина одразу впізнала його за хрестиком. Похований В'ячеслав на міському кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять Герою!
Медведєв Микита Євгенійович
(30.09.1987-10.02.2025)
Солдат , гранатометник другого механізованого відділення першого механізованого взводу.
Микита народився 30 вересня 1987 року в м. Вінниці. Закінчив фізико – математичну гімназію. У 2010 році батьки купили в Козятині квартиру та переїхали сюди на постійне місце проживання. Хлопець вступив в наше училище. По закінченню працював різноробочим на різних підприємствах міста, де швидко з усіма знаходив спільну мову. Веселий, добрий молодий чоловік мав багато друзів, які цінували його за щирість. Любив рибалити та захоплювався тваринами. Ніколи і нікому не відмовляв у допомозі. Куди б він не потрапляв, завжди був душею компанії.
У 2017 році познайомився з гарною дівчиною Анастасією і зрозумів, що це і є його половинка. Найбільшим же його скарбом був син Микитка, який народився у 2019 році.
18 серпня 2024 року призваний до лав Збройних сил України. Військовий вишкіл проходив у Гайсині. Всі свої навчальні вміння записував на відео та відправляв синові. Постійно з ним підтримував зв’язок та розповідав, що йде нищити ворога. Після навчання одразу Донецький напрямок.
18 листопада 2024 року о 20 годині 42 хвилини під час виконання обов’язків військової служби поблизу населеного пункту Калинове, Донецької області під час чергової перестрілки противником, солдат, гранатометник другого механізованого відділення першого механізованого взводу, отримав дуже важке поранення та був доправлений до «Обласної клінічної лікарні Івано – Франківської обласної ради». 42 – і доби знаходився в комі. 8 лютого він прийшов до тями, здавалося все, саме страшне уже позаду. А 10 лютого 2025 року серце воїна зупинилося.
Похований Герой на центральному кладовищі в м. Козятин на Алеї Слави.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ !
Нечипорук Віталій Миколайович
(04.06.1986-15.02.2025)
Молодший сержант, водій відділення матеріально – технічного забезпечення взводу матеріально – технічного забезпечення 3 – го батальйону зв’язку військової частини А0707.
Нечипорук Віталій Миколайович народився 4 липня 1986 року в Козятині. Навчався в 1 - й школі. Однокласники згадують, що коли Віталій заходив в клас, всі починали посміхатися. Завдяки своїй веселій вдачі та душевному теплу мав багато друзів. Займався спортом та любив автомобілі. Мав надзвичайно розвинене почуття відповідальності.
По закінченню школи вступив у сільськогосподарський технікум у Верхівні. Віталій знав, що немає нічого ціннішого за людські відносини, гідність, милосердя, людяність, солідарність та відповідальність. Це те, чого навчили його батьки, це те, з чим він ішов по життю. Трудовий свій шлях розпочав на будівництві в Києві.
Широкомасштабна війна застала Віталія в будівельній фірмі «Промбудсталь». Одразу приїхав в Козятин та пішов у військкомат. 8 – го березня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Ніс службу у Гайсині. Брав участь в бойових діях на Запорізькому та Харківському напрямках. 8 грудня 2024 року народилась друга донечка – Вероніка.
Одне лише його турбувало – останнім часом дуже боліла голова. Звернулись до лікарів і його одразу поклали в Вінницьку обласну клінічну лікарню ім. Ющенка.
А 15 лютого 2025 року о 9 годині ранку молодший сержант, водій відділення матеріально – технічного забезпечення взводу матеріально – технічного забезпечення 3 – го батальйону зв’язку військової частини А0707 Нечипорук Віталій Миколайович помер в результаті новоутворення головного мозку.
Його коротка, на жаль, життєва дорога заслуговує якнайбільшої шани та поваги. Похований Віталій на міському кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять Герою!
Франчук Микола Петрович
(01.03.1967-16.02.2025)
Старший лейтенант.
Нагороджений: відзнакою — медаль «Захисник України» та медаллю «Ветеран війни».
Микола Петрович народився 1 березня 1967 року в селі Вільнопілля Ружинського району. Там закінчив 10 класів. Вступив у Вінницьке професійно – технічне училище де здобув професію електрика. Згодом сім’я переїхала до Сестринівки. Тут зустрів свою долю та одружився. У 1988 році народилась донечка – Марина. Далі строкова служба в армії. Зрозумівши, що йому подобається військова служба, продовжив навчання і в 1990 році отримав звання молодший лейтенант. Після служби працював на різних посадах та в різних організаціях.
Широкомасштабна війна застала Миколу Петровича вдома. 4 жовтня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Військову перепідготовку проходив у Національній академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. А далі найважчі напрямки. Донька згадує розмови з батьком з-під Бахмуту :« Коли ставало тихо то відчувався страшенний холод, щоб хоч трохи стало тепліше ми з хлопцями обіймалися, а як скидали фосфорні бомби то такого пекла, яке було там, світ ще не бачив». Там отримав поранення. Госпіталь – лікування. І знову передова. І знову Донецький напрямок. Другий раз направили на навчання, яке проходив під Львовом та присвоїли звання - лейтенант.
Останнім часом ніс службу під Чорнобилем. При кожній нагоді телефонував доньці та все розпитував, як його онучки Емілія та Евеліна. Після численних контузій почались проблеми зі здоров’ям. Одного разу втратив свідомість на чергуванні та був доставлений в шпиталь - результат гостра серцева недостатність, хронічна ішемічна хвороба серця. Трохи підлікували та направили додому. 16 лютого 2025 року о 8:30 старший лейтенант Франчук Микола Петрович помер в нашій лікарні. Відповідальний, щедрий та завжди врівноважений – таким запам’ятають чоловіка односельці, таким воїн і залишався під час оборони України від ворога. Похований Воїн на кладовищі в с.Сестринівка.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ !
Барбадин Богдан Іванович
(31.10.1992-10.03.2025)
Солдат, стрілець 2 – го механізованого відділення, 1 – го механізованого взводу, 1 – ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4638.
Герой народився 31 січня 1992 року в місті Ковель Волинської області. Згодом сім’я переїхала до Козятина. Навчався в школі №2 та в музичній школі. Дядько Богдана, який зараз на фронті, доклав своїх зусиль, щоб виховати племінника справжнім чоловіком. До останнього турбувався і переживав за нього. Богдан закінчив наше залізничне училища. Освоїв будівельну спеціальність. Заробляв кошти, використовуючи свої вміння. А ще вивчав англійську мову. Був дуже цілеспрямований. Завжди веселий, товариський, відповідальний. Для друзів і колег – взірець людяності та чуйності. Мужній та незламний. Вихований справжнім чоловіком. Маючи такі чесноти він не міг не піти рятувати Батьківщину.
19 січня 2023 року був призваний до Збройних Сил. Навчання проходив в Угорщині. А потім служба на Миколаївщині, Херсонщині, Харківщині, Луганщині. Щоразу ризикуючи життям виходив на нове бойове завдання, аби для нас настав наш звичний день.
Після війни мріяв жити спокійно, вести господарство. 10 березня солдат, стрілець 2 – го механізованого відділення, 1 – го механізованого взводу, 1 – ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4638 біля населеного пункту Нововодяне, Сватівського району, Луганської області, під час виконання бойового завдання загинув. Похований Богдан на міському кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Хоченков Валентин Володимирович
(28.05.1988-06.04.2025)
Стрілець – снайпер десантно – штурмового відділення, десантно – штурмового взволу, 10 – ї десантно – штурмової роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону військової частини А 2582.
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Валентин 28 травня 1988 року в с. Пиковець. Там закінчив школу. По закінченні зустрів красиву, впевнену в собі, мудру не по роках дівчину Світлану. З першого погляду зрозумів, що це його доля. Навчався в нашому училищі та здобув професію – складач поїздів. У 2008 році одружився. Свій трудовий шлях розпочав в КМС, далі вагонне депо. Купили з дружиною земельну ділянку та побудували самі будинок. Валентин Володимирович мав золоті руки, до всього, що знаходиться в їхній оселі він доклав свою любов і вміння. В 2011 році народилась донечка – Ліда, а у 2020 син Владислав. Тато обожнював своїх дітей. Він жив своєю сім’єю і весь час повторював «Моя мрія – дати нашим дітям те, чого нам не змогли дати наші батьки». Дружина стверджує: «Він був моїми руками та силою». Він вірив, що в цьому жорстокому світі честь, порядність та совість стоять поруч на найвищому щаблі й добро завжди перемагає зло. Завдячуючи своїй легкій вдачі, чуйності та доброті, мав дуже багато друзів та однодумців.
17 лютого 2025 року був мобілізований. Військовий вишкіл проходив у Житомирі. Ще тиждень залишався до закінчення навчання, а їх уже відправили в Курську область. 6 – го квітня 2025 року Хоченков Валентин Володимирович, стрілець – снайпер десантно – штурмового відділення, десантно – штурмового взволу, 10 – ї десантно – штурмової роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону військової частини А 2582 загинув в районі населеного пункту Гуєво, Суджанського району, Курської області . Похований Герой на центральному міському цвинтарі в Козятині на Алеї Слави.
Вічна пам’ять Герою..
Корольчук Олександр Валерійович
(12.05.1992-08.05.2025)
Механік-водій 2 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4935
Олександр народився в місті Вінниця. Там пішов до школи. А 9-й клас закінчив в місцевій школі. Вступив до Вінницького вищого художнього професійно–технічного училища за спеціальністю газозварювальник, художник по металу, будівельник. Потім строкова служба у Василькові. Технічне обслуговування літаків. Демобілізувався і почав заробляти разом із вітчимом своїми вміннями. Займалися також мирною роботою: будували будинки. Чоловік був дуже вправним з самого дитинства, жвавим і активним, любив техніку, знався на ній.
Перед самою війною працював водієм. А якоїсь миті прийняв рішення йти до війська. Сам пішов до військкомату і 31 жовтня 2023 року вже був мобілізований. Будучи технічно грамотним займався військовою технікою, втому числі і закордонною, попередньо пройшовши навчання.
Пекло боїв на Миколаївщині та Херсонщині стало його буднями. Кожного дня телефонував мамі. Попереджав, що не буде зв’язку, коли йшов на завдання. В лютому місяці 2025 року – вперше був у короткій відпустці. Короткий відпочинок знову перервався, 1-го квітня був останній дзвінок, остання розмова. 2-го квітня вихід на позицію.
Згодом прийшло офіційне повідомлення, що Олександр Корольчук пропав безвісти. Вдалося повернути тіло та ідентифікувати. Механік-водій 2 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4935, воїн вважався безвісти зниклим під час бойових дій із відбиття агресії російської федерації в районі острова Козульницький Херсонського району Херсонської області загинув. Похований Воїн на кладовищі в с. Кордишівка.
Вічна пам’ять та слава Захиснику свого народу!
Машевський Віктор Михайлович
(13.05.1976-12.04.2025)
Командир взводу у В/Ч А 4355, проходив службу на Донеччині. Нагороджений: відзнакою «Золотий хрест» та нагрудним знаком «Ветеран війни».
Народився Віктор в Казахстані. Там проживав, провів дитинство, закінчив початкову школу . Коли хлопцю виповнилося 13 років батьки переїхали у Липовецький район на Вінниччину. На Поділлі зростав допитливою дитиною, був енергійним та товариським, займався спортом. Любив музику, тому батьки дали можливість навчатися в музичній школі. Старшокласником отримав перші навики з пошиття та ремонту взуття. Молодому чоловікові успішно давалися усі справи. З дитинства був цілеспрямований і наполегливий. Після закінчення школи, отримав технічний фах, а потім вдосконалював його на практиці за спеціальністю.
Зустрів свою кохану Оксану і після одруження переїхав до Козятина. Працював на Юзефо - Миколаївському заводі та Козятинському хлібокомбінаті, в Куманівецькому фермерському господарстві та на залізниці в загоні воєнізованої охорони. З дружиною створили гарну і дружню родину. Разом проводили багато часу, їздили відпочивати, відвідували рідних та друзів. Мріяв придбати будинок та автомобіль. Завжди турбувався про близьких йому людей. Син і двоє доньок втратили чудового батька, дружина взірцевого сім’янина, який їх дуже любив. Дівчатка були впевнені, що відмови їм не буде ні в чому. А ляльковий будиночок, змайстрований татовими руками, буде нагадувати, що він у них був найкращий та найтурботливіший.
В липні 2024 року був мобілізований. Проходив службу командиром взводу у в/ч А 4355 на Донеччині на Покровському та Курахове напрямку. Використовував будь-яку можливість, щоб зателефонувати додому. Не було зв’язку лише, коли був на бойовому завданні. Одного разу не виходив на зв’язок. Який же то був страшний та довгий той місяць.. Потім безмежна радість можливості чути рідний голос. Завжди казав , що любить всіх і сумує.
Дуже переймався з приводу втрат , що приносить війна. Був поранений і лікувався. Ще не пройшло й тижня, як поїхав з дому після лікування. І ось страшна звістка. Сім’я залишилася без захисту, затишку, любові і опіки. Діти втратили батька, дружина чоловіка, мама – сина .
Похований на Алеї Слави кладовища в селі Козятині.
Вічна пам’ять Герою..
Поліщук Богдан Олегович
(21.04.1999-28.04.2025)
Головний сержант розвідувального взводу 2 – го штурмового батальйону військової частини А 4951.
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився воїн 21 квітня 1999 року в місті Козятин. Закінчив школу №1. Зростав дуже активним, допитливим хлопчиком. Відвідував найрізноманітніші гуртки: лозоплетіння, електротехніка, карате, танці. Завжди мав свою думку, впевнений характер, був дуже відвертим правдолюбом, про таких часто говорять «зірвиголова».
Закінчив Вінницький пожежний коледж у 2018 році. Три дні пропрацював і був призваний на строкову службу. У 2019 році підписав контракт з 95 – ю окремою десантно – штурмовою бригадою. Проходив службу на сході та півдні України (Слов’янськ, Чонгар). У 2022 році закінчувався термін контракту. Напередодні 24 лютого знаходився у відрядженні, проводив набір в бригаду. Повертається в місце базування. І одразу на «нуль», Харківщина, інші гарячі напрямки. У 2023 році перейшов в 89 бригаду. Кмітливий юнак служив у розвідці. Здоров’я почало давати збої. Перевівся в навчальний центр «Десна» інструктором з медичної служби. Згодом приймає рішення навчатися й отримати звання офіцера. Вступає до Львівської академії ім. Сагайдачного.
Через півтора місяця розуміє, що має займатися реальною війною. Знову розвідка, але вже в 33 — й окремій штурмовій бригаді 2 – го штурмового батальйону. Тепер службу проходив на Сумщині.
Про війну з близькими не говорив, на труднощі не скаржився. Лише казав, що війна змінила, переоцінила все в житті. Коли підписав контракт, сказав що буде кухаром. А став розвідником.
Богдан, не зважаючи на юний вік був дуже турботливим командиром. Всі його обожнювали, з ним було весело і надійно, вмів підтримати. Допомагав з першого звернення і безкорисно. Комунікабельність допомагала знайти спільну мову з усіма і розв'язувати всі питання.
На Великодні свята у свій День народження був вдома. З усіма зустрівся, побачився. То був найтепліший сімейний Великдень.
А 28 квітня 2025 року головний сержант розвідувального взводу 2 – го штурмового батальйону військової частини А 4951, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Демидівка, Білгородської області Російської федерації - Поліщук Богдан Олегович загинув.
Похований Богдан на Алеї Слави міського центрального кладовища
Вічна памʼять та слава Герою!
Плахотнік Костянтин Анатолійович
(02.12.1996-03.05.2025)
Солдат 2 – го мінометного взводу 1 – ї мінометної батареї
військової частини А 2960
Костянтин народився 2 грудня 1996 року в місті Макіївка Донецької області. Зростав веселим та допитливим хлопчиком. У 5 років батьки записали його на секцію карате. А згодом розпочалось і шкільне життя. У 2007 році родина купила в Сокільці будинок, облаштувала його та у 2011 році переїхала сюди на постійне місце проживання. У 8 – й клас Костя пішов на навчання в школу – інтернат – гімназію, де одразу сміливий, наполегливий, впевнений в собі хлопчина підкорив не лише одноліток. Тут і знайшов своє кохання. Всі його знали, як борця за справедливість.
Продовжив займатися карате та мав чорний пояс. Виборов 47 медалей на обласних та Всеукраїнських змаганнях. За кожну медаль батько Кості висаджував у дворі ялинки. По закінченню школи у 18 років пройшов відбір та вступив до складу батальйону особливого призначення «Вінниця». Батальйон брав участь у запеклих боях в районі населеного пункту Попасна.
Через рік учасник бойових дій, учасник АТО вступив в Національну академію внутрішніх справ. Одружився. Після навчання працював в Козятинському відділенні поліції дільничим інспектором. Коли дружина завагітніла, здавалося щасливішого чоловіка у світі не знайти. А коли народився синочок – Микитка, Костя навіть не уявляв, що можна відчувати таку всеосяжну любов до дитини. Весь свій вільний час був біля нього. Коли Микитка підріс разом ходили на ставок годували лебедів, ловили рибку для котиків, грали в футбол.
У молодої сім’ї були дуже великі плани на майбутнє. Але війна. 10 травня 2023 року був призваний на військову службу за контрактом. І одразу– Авдіївка, Покровськ. Завжди на позитиві, впевнений в собі чоловік знаходив слова підтримки для всіх.
А 3 травня 2025 року під час бойового завдання в районі населеного пункту Новоолександрівка, Покровського району, Донецької області солдат 2 – го мінометного взводу 1 – ї мінометної батареї військової частини А 2960 загинув. Єдиний син, прекрасний чоловік та неперевершений батько. Справжній патріот із загостреним відчуттям справедливості, щирий, небайдужий та завжди готовий прийти на допомогу.
Він хотів змінювати цю країну на краще і робив це. Таким знала і любила його сім’я, рідні, друзі та побратими. Похований Герой на Алеї Слави центрального кладовища.
Вічна памʼять Воїну Герою!
Кіпріч Микола Григорович
(24.01.1972-21.06.2025)
Санітар медичного пункту механізованого батальйону військової частини 22 ОМБр.
Народився Микола народився в селі Кордишівка. У 1989 році там же закінчив школу. З 1989 року по 1994 рік навчався у Вінницькому педагогічному інституті на факультеті математики. Після закінчення інституту розпочав свою трудову діяльність у Майданській школі.
З 1 вересня 1995 року працював у Широкогребельський школі вчителем математики. З 1998 року продовжував працювати на посаді вчителя математики і праці, за сумісництвом завідуючий шкільним господарством. З 15 вересня 2002 року звільнився за власним бажанням.
Останнім часом працював у Вінницькому комунальному господарстві, звідки 20 січня 2023 року був призваний на військову службу до лав ЗСУ та проходив службу у військовій частині на посаді санітара медичного пункту механізованого батальйону військової частини 22 ОМБр. Служба проходила на Бахмутському, Сумському напрямках, брав участь в операції на Курщині.
Загинув в боях за незалежність України з російськими окупантами в Сумській області, Сумського району біля населеного пункту Павлівки внаслідок атаки ворожого FPV дрону зі сторони противника, отримавши поранення несумісне з життям. Похований Воїн на кладовищі в с.Кордишівка.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Кособуцький Сергій Володимирович
(11.02.1975-09.06.2025)
Солдат, навідник третього механізованого відділення другого механізованого взводу першої механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4962
Сергій народився в с.Махаринці. Там навчався в школі. Зростав добрим, щирим та роботящим хлопчиком. Де б він не був і звідки б він не повертався завжди приносив мамі квіти.
Після школи строкова служба в армії, яку проходив у внутрішніх військах. Повернувся додому та у 1995 році одружився. У 1996 році народилася донечка Оленка. Працював різноробочим.
7 грудня 2022 року був мобілізований та направлений на Херсонський напрямок. При кожній нагоді телефонував рідним, та просив, як будуть біля мами, щоб дали з нею поспілкуватися. Після першої контузії відмовився від лікування. Отримавши другу контузію та серйозне поранення був доправлений в шпиталь. Після повернення отримав відпустку для лікування після хвороби. По одужанню прибув в частину, цього разу був Харківський напрямок і лікарі знову направляють на лікування.
9 червня 2025 року солдат, навідник третього механізованого відділення другого механізованого взводу, першої механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4962 помер в Харківському обласному фтизіопульмонологічному центрі . Похований на кладовищі в с.Махаринці.
Вічна пам’ять Герою!
Радоловський Ігор Сергійович
(01.03.2000-06.07.2025)
Оператор безпілотних літальних апаратів 4 – го взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини А 1126
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно),
Ігор народився в Козятині, навчався в школі №5. Зростав позитивним, жвавим хлопчиком. Найулюбленішими забавками були машинки – поліція. І форма – захоплювала з дитинства. Після 9 – го класу вступив до Бердичівського коледжу за юридичним фахом. Потім Академія внутрішніх справ в Києві. 2024 року отримав ступінь магістра. Він дуже любив свою сім’ю. Для сестри був порадником та наставником. Був щирою людиною і мав багато друзів.
Щоб працювати в структурах міністерства внутрішніх справ потрібно було пройти військову службу. 5 липня 2021 року пішов до війська та ніс службу в силах спецоперацій. Освоював військові спеціальності, в тому числі оператор дронів. 19 березня 2024 року уклав контракт з 92 – ю бригадою пізніше перейшов до 25 – ї бригади.
Пекло Покровська стало його бойовим життям. Але навіть в тих обставинах традиційно писав в повідомленнях, що все добре, коли давав звісточку. Старався щотижня вийти на відеозв’язок. Останнє «Все добре» - родина почула 6 липня 2025 року.
Поблизу населеного пункту Покровськ, Донецької області оператор безпілотних літальних апаратів 4 – го взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини А 1126 мужньо виконуючи військовий обов’язок Радоловський Ігор Сергійович загинув.
Його слово було тверде та непорушне. Якщо вирішив – не зіб’єш. Тато військовий ( з 2015 року на війні). Тому Ігор міг не йти до війська. Але він зробив свій чоловічий вибір.
Їхні підрозділи знаходились під Покровськом на відстані кількох кілометрів. Спілкувалися, підтримували один одного. Ігор Радоловський бачив своє майбутнє у війську. Планував навчатися, стати офіцером, робити військову кар’єру. Адже він був дуже організований і рішучий, вмів вирішувати проблеми. І в той же час добрий та чуйний.
Він би став прекрасним командиром. Саме він ініціював придбання дронів для свого підрозділу. І міська рада їх придбала. Але вже побратими ними нищитимуть москалів в пам’ять про Ігоря Радоловського. А ще про нього нагадуватиме фото на агітаційному бігборді бригади, під яким написано «Ти головний герой своєї гри». А реальне життя – це гра з відкритим світом, де нема заздалегідь прописаного сценарію і ти сам обираєш ким стати. Він обрав бути Героєм. Похований Воїн на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава Герою!
Гарбарчук Ігор Анатолійович
(05.08.1976-06.07.2025)
Старший сержант, стрілець – помічник гранатометника 1 – го механізованого відділення 1 – го механізованого взводу 1 – ї механізованої роти 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4689.
Народився в м. Козятин. Навчався в школі №3, в Козятинському залізничному училищі, отримав спеціальність електромонтер контактних електромереж залізничного транспорту. Відслужив строкову службу. Працював за спеціальністю. Потім в різних галузях і виробництвах. Спокійний і виважений чоловік намагався всім допомогти, сам пропонував допомогу. Мав багато друзів. Любив спорт, займався боротьбою, захоплювався музикою. Придбав музичне обладнання та проводив заходи. Дуже добра та щира людина. Ці якості йому привив тато, який його виховував разом з бабусею, тіткою і братом. Вони стали найріднішими людьми.
На службу до лав Збройних сил України був призваний 29 липня 2024 року.
Бої під Покровськом. Важкі поранення, операції, лікування в Дніпрі, Львові, Мукачево. Реабілітація. Бере участь в боях на Сумщині, короткі періоди відпочинку і знову на позиції. Бувало що й місяць не виходив на зв’язок. Дзвонив рідним, повідомляв, що живий. Остання розмова відбулась 26 червня 2025 року.
Після виходу з бойового завдання втратив свідомість, потрапив до лікарні. Лікарі робили все можливе, аби вибороти життя воїна. 6 липня 2025 року наш земляк Гарбарчук Ігор Анатолійович - старший сержант, стрілець – помічник гранатометника 1 – го механізованого відділення 1 – го механізованого взводу 1 – ї механізованої роти 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4689 помер в Сумській обласній клінічній лікарні.
Війна забрала воїна, він приєднався до Небесного легіону. Нехай душа його спочиває в спокої! Похований Герой на Алеї Слави центрального кладовища
Вічна пам'ять та слава Герою!
Петросюк Олександр Юрійович
(24.07.1991 - 14.07.2025)
Сєров Сергій Володимирович
(16.06.1991-29.01.2025)
Солдат, сапер розміновування групи нетехнічного обстеження роти знищення та розміновування центру розмінування та ліквідації наслідків, позивним «Хая». Нагороджений відзнакою «За оборону України» та грамотою військового підрозділу «за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків».
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився 16 червня 1991 року в місті Сіверодонецьк. Коли йому виповнилось 5 років – родина переїхала до села Сестринівка. Там Сергій закінчив школу та вступив в Козятинське училище, де здобував спеціальність – провідника. Ще зі шкільних років дуже любив історію та географію, гарно вчився, був дуже старанним, кмітливим, врівноваженим. Завжди проявляв лідерські якості. Після навчання працював за фахом. Він розумів, що рано чи пізно він теж стане на захист держави, як і його однокласники, друзі, тому речі та документи вже давно були зібрані.
Сергій був мобілізований 17 січня 2023 року. Багато навчався, як майбутній сапер. Проходив вишкіл у Кам’янець-Подільському, біля Львову, де передавали свій військовий досвід американці. У 2024 році – проходив навчання в Косово. Після навчання розміновував Херсон, Харків, багато інших міст. Під час служби отримував відзнаки та нагороди.
Сапер розміновування групи нетехнічного обстеження роти знищення та розміновування центру розмінування та ліквідації наслідків, солдат Сєров Сергій Володимирович з позивним «Хая», відданий військовій присязі на вірність українському народу, загинув 29 січня 2025 року, в районі залізничного переїзду північно-західної околиці Покровську, Донецької області, в результаті підриву на розтяжці (НВП).
Це завдання було останнім. Як командир - він був першим, хто очолював групу, яка йшла на завдання робити лінію оборони, тому першим натрапив на підступну, смертельну пастку ворога. Загинув миттєво. Похований «Хая» на кладовищі в с.Сестринівка.
Світла пам’ять Герою!
Сорокін В’ячеслав Володимирович
(11.03.1977-01.02.2025)
Солдат, стрілець 1 – го взводу оперативного призначення, 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах), 2 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного Оперативно територіального Об’єднання Національної Гвардії України.
Народився герой 11 березня 1977 року в Козятині. Закінчив 1 – у школу. Вступив у Вінницьке вище професійне училище де здобув професію кухара. По закінченню працював будівельником на різних об’єктах. Був майстром на всі руки. Мав багато друзів та завжди поспішав на допомогу. Багато читав та прививав своїм дітям любов до книг.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, сказав дружині, що коли отримає повістку, то піде воювати. Її принесли і 29 серпня 2024 року наш земляк був зарахований до лав Національної гвардії України. Два місяці проходив військовий вишкіл у навчальному центрі в с. Підлісся, Івано – Франківської області . Після навчання направили одразу на Покровський напрямок. Перше його завдання тривало 42 – і доби. 29 грудня вийшов з позиції , щоб отримати посилку, яку дружина переслала чоловікові . Там серед інших речей був хрестик- оберіг. 5 січня знову відправили на завдання, а 3 лютого синові Володимиру зателефонували з незнайомого номера і попросили номер телефона мами. Володимиру лише 15, але він все одразу зрозумів.
1 лютого 2025 року о 16:40 внаслідок штурмових дій противником вогневої позиції біля населеного пункту Миролюбівка, Покровського району, Донецької області, стрілець 1 – го взводу оперативного призначення, 2 – ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах), 2 – го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного Оперативно територіального Об’єднання Національної Гвардії України, солдат Сорокін В’ячеслав Володимирович отримав поранення не сумісне з життям. Дружина одразу впізнала його за хрестиком. Похований В'ячеслав на міському кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять Герою!
Медведєв Микита Євгенійович
(30.09.1987-10.02.2025)
Солдат , гранатометник другого механізованого відділення першого механізованого взводу.
Микита народився 30 вересня 1987 року в м. Вінниці. Закінчив фізико – математичну гімназію. У 2010 році батьки купили в Козятині квартиру та переїхали сюди на постійне місце проживання. Хлопець вступив в наше училище. По закінченню працював різноробочим на різних підприємствах міста, де швидко з усіма знаходив спільну мову. Веселий, добрий молодий чоловік мав багато друзів, які цінували його за щирість. Любив рибалити та захоплювався тваринами. Ніколи і нікому не відмовляв у допомозі. Куди б він не потрапляв, завжди був душею компанії.
У 2017 році познайомився з гарною дівчиною Анастасією і зрозумів, що це і є його половинка. Найбільшим же його скарбом був син Микитка, який народився у 2019 році.
18 серпня 2024 року призваний до лав Збройних сил України. Військовий вишкіл проходив у Гайсині. Всі свої навчальні вміння записував на відео та відправляв синові. Постійно з ним підтримував зв’язок та розповідав, що йде нищити ворога. Після навчання одразу Донецький напрямок.
18 листопада 2024 року о 20 годині 42 хвилини під час виконання обов’язків військової служби поблизу населеного пункту Калинове, Донецької області під час чергової перестрілки противником, солдат, гранатометник другого механізованого відділення першого механізованого взводу, отримав дуже важке поранення та був доправлений до «Обласної клінічної лікарні Івано – Франківської обласної ради». 42 – і доби знаходився в комі. 8 лютого він прийшов до тями, здавалося все, саме страшне уже позаду. А 10 лютого 2025 року серце воїна зупинилося.
Похований Герой на центральному кладовищі в м. Козятин на Алеї Слави.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ !
Нечипорук Віталій Миколайович
(04.06.1986-15.02.2025)
Молодший сержант, водій відділення матеріально – технічного забезпечення взводу матеріально – технічного забезпечення 3 – го батальйону зв’язку військової частини А0707.
Нечипорук Віталій Миколайович народився 4 липня 1986 року в Козятині. Навчався в 1 - й школі. Однокласники згадують, що коли Віталій заходив в клас, всі починали посміхатися. Завдяки своїй веселій вдачі та душевному теплу мав багато друзів. Займався спортом та любив автомобілі. Мав надзвичайно розвинене почуття відповідальності.
По закінченню школи вступив у сільськогосподарський технікум у Верхівні. Віталій знав, що немає нічого ціннішого за людські відносини, гідність, милосердя, людяність, солідарність та відповідальність. Це те, чого навчили його батьки, це те, з чим він ішов по життю. Трудовий свій шлях розпочав на будівництві в Києві.
Широкомасштабна війна застала Віталія в будівельній фірмі «Промбудсталь». Одразу приїхав в Козятин та пішов у військкомат. 8 – го березня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Ніс службу у Гайсині. Брав участь в бойових діях на Запорізькому та Харківському напрямках. 8 грудня 2024 року народилась друга донечка – Вероніка.
Одне лише його турбувало – останнім часом дуже боліла голова. Звернулись до лікарів і його одразу поклали в Вінницьку обласну клінічну лікарню ім. Ющенка.
А 15 лютого 2025 року о 9 годині ранку молодший сержант, водій відділення матеріально – технічного забезпечення взводу матеріально – технічного забезпечення 3 – го батальйону зв’язку військової частини А0707 Нечипорук Віталій Миколайович помер в результаті новоутворення головного мозку.
Його коротка, на жаль, життєва дорога заслуговує якнайбільшої шани та поваги. Похований Віталій на міському кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять Герою!
Франчук Микола Петрович
(01.03.1967-16.02.2025)
Старший лейтенант.
Нагороджений: відзнакою — медаль «Захисник України» та медаллю «Ветеран війни».
Микола Петрович народився 1 березня 1967 року в селі Вільнопілля Ружинського району. Там закінчив 10 класів. Вступив у Вінницьке професійно – технічне училище де здобув професію електрика. Згодом сім’я переїхала до Сестринівки. Тут зустрів свою долю та одружився. У 1988 році народилась донечка – Марина. Далі строкова служба в армії. Зрозумівши, що йому подобається військова служба, продовжив навчання і в 1990 році отримав звання молодший лейтенант. Після служби працював на різних посадах та в різних організаціях.
Широкомасштабна війна застала Миколу Петровича вдома. 4 жовтня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Військову перепідготовку проходив у Національній академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. А далі найважчі напрямки. Донька згадує розмови з батьком з-під Бахмуту :« Коли ставало тихо то відчувався страшенний холод, щоб хоч трохи стало тепліше ми з хлопцями обіймалися, а як скидали фосфорні бомби то такого пекла, яке було там, світ ще не бачив». Там отримав поранення. Госпіталь – лікування. І знову передова. І знову Донецький напрямок. Другий раз направили на навчання, яке проходив під Львовом та присвоїли звання - лейтенант.
Останнім часом ніс службу під Чорнобилем. При кожній нагоді телефонував доньці та все розпитував, як його онучки Емілія та Евеліна. Після численних контузій почались проблеми зі здоров’ям. Одного разу втратив свідомість на чергуванні та був доставлений в шпиталь - результат гостра серцева недостатність, хронічна ішемічна хвороба серця. Трохи підлікували та направили додому. 16 лютого 2025 року о 8:30 старший лейтенант Франчук Микола Петрович помер в нашій лікарні. Відповідальний, щедрий та завжди врівноважений – таким запам’ятають чоловіка односельці, таким воїн і залишався під час оборони України від ворога. Похований Воїн на кладовищі в с.Сестринівка.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ !
Барбадин Богдан Іванович
(31.10.1992-10.03.2025)
Солдат, стрілець 2 – го механізованого відділення, 1 – го механізованого взводу, 1 – ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4638.
Герой народився 31 січня 1992 року в місті Ковель Волинської області. Згодом сім’я переїхала до Козятина. Навчався в школі №2 та в музичній школі. Дядько Богдана, який зараз на фронті, доклав своїх зусиль, щоб виховати племінника справжнім чоловіком. До останнього турбувався і переживав за нього. Богдан закінчив наше залізничне училища. Освоїв будівельну спеціальність. Заробляв кошти, використовуючи свої вміння. А ще вивчав англійську мову. Був дуже цілеспрямований. Завжди веселий, товариський, відповідальний. Для друзів і колег – взірець людяності та чуйності. Мужній та незламний. Вихований справжнім чоловіком. Маючи такі чесноти він не міг не піти рятувати Батьківщину.
19 січня 2023 року був призваний до Збройних Сил. Навчання проходив в Угорщині. А потім служба на Миколаївщині, Херсонщині, Харківщині, Луганщині. Щоразу ризикуючи життям виходив на нове бойове завдання, аби для нас настав наш звичний день.
Після війни мріяв жити спокійно, вести господарство. 10 березня солдат, стрілець 2 – го механізованого відділення, 1 – го механізованого взводу, 1 – ї механізованої роти, 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4638 біля населеного пункту Нововодяне, Сватівського району, Луганської області, під час виконання бойового завдання загинув. Похований Богдан на міському кладовищі на Алеї Слави.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Хоченков Валентин Володимирович
(28.05.1988-06.04.2025)
Стрілець – снайпер десантно – штурмового відділення, десантно – штурмового взволу, 10 – ї десантно – штурмової роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону військової частини А 2582.
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Валентин 28 травня 1988 року в с. Пиковець. Там закінчив школу. По закінченні зустрів красиву, впевнену в собі, мудру не по роках дівчину Світлану. З першого погляду зрозумів, що це його доля. Навчався в нашому училищі та здобув професію – складач поїздів. У 2008 році одружився. Свій трудовий шлях розпочав в КМС, далі вагонне депо. Купили з дружиною земельну ділянку та побудували самі будинок. Валентин Володимирович мав золоті руки, до всього, що знаходиться в їхній оселі він доклав свою любов і вміння. В 2011 році народилась донечка – Ліда, а у 2020 син Владислав. Тато обожнював своїх дітей. Він жив своєю сім’єю і весь час повторював «Моя мрія – дати нашим дітям те, чого нам не змогли дати наші батьки». Дружина стверджує: «Він був моїми руками та силою». Він вірив, що в цьому жорстокому світі честь, порядність та совість стоять поруч на найвищому щаблі й добро завжди перемагає зло. Завдячуючи своїй легкій вдачі, чуйності та доброті, мав дуже багато друзів та однодумців.
17 лютого 2025 року був мобілізований. Військовий вишкіл проходив у Житомирі. Ще тиждень залишався до закінчення навчання, а їх уже відправили в Курську область. 6 – го квітня 2025 року Хоченков Валентин Володимирович, стрілець – снайпер десантно – штурмового відділення, десантно – штурмового взволу, 10 – ї десантно – штурмової роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону військової частини А 2582 загинув в районі населеного пункту Гуєво, Суджанського району, Курської області . Похований Герой на центральному міському цвинтарі в Козятині на Алеї Слави.
Вічна пам’ять Герою..
Корольчук Олександр Валерійович
(12.05.1992-08.05.2025)
Механік-водій 2 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4935
Олександр народився в місті Вінниця. Там пішов до школи. А 9-й клас закінчив в місцевій школі. Вступив до Вінницького вищого художнього професійно–технічного училища за спеціальністю газозварювальник, художник по металу, будівельник. Потім строкова служба у Василькові. Технічне обслуговування літаків. Демобілізувався і почав заробляти разом із вітчимом своїми вміннями. Займалися також мирною роботою: будували будинки. Чоловік був дуже вправним з самого дитинства, жвавим і активним, любив техніку, знався на ній.
Перед самою війною працював водієм. А якоїсь миті прийняв рішення йти до війська. Сам пішов до військкомату і 31 жовтня 2023 року вже був мобілізований. Будучи технічно грамотним займався військовою технікою, втому числі і закордонною, попередньо пройшовши навчання.
Пекло боїв на Миколаївщині та Херсонщині стало його буднями. Кожного дня телефонував мамі. Попереджав, що не буде зв’язку, коли йшов на завдання. В лютому місяці 2025 року – вперше був у короткій відпустці. Короткий відпочинок знову перервався, 1-го квітня був останній дзвінок, остання розмова. 2-го квітня вихід на позицію.
Згодом прийшло офіційне повідомлення, що Олександр Корольчук пропав безвісти. Вдалося повернути тіло та ідентифікувати. Механік-водій 2 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4935, воїн вважався безвісти зниклим під час бойових дій із відбиття агресії російської федерації в районі острова Козульницький Херсонського району Херсонської області загинув. Похований Воїн на кладовищі в с. Кордишівка.
Вічна пам’ять та слава Захиснику свого народу!
Машевський Віктор Михайлович
(13.05.1976-12.04.2025)
Командир взводу у В/Ч А 4355, проходив службу на Донеччині. Нагороджений: відзнакою «Золотий хрест» та нагрудним знаком «Ветеран війни».
Народився Віктор в Казахстані. Там проживав, провів дитинство, закінчив початкову школу . Коли хлопцю виповнилося 13 років батьки переїхали у Липовецький район на Вінниччину. На Поділлі зростав допитливою дитиною, був енергійним та товариським, займався спортом. Любив музику, тому батьки дали можливість навчатися в музичній школі. Старшокласником отримав перші навики з пошиття та ремонту взуття. Молодому чоловікові успішно давалися усі справи. З дитинства був цілеспрямований і наполегливий. Після закінчення школи, отримав технічний фах, а потім вдосконалював його на практиці за спеціальністю.
Зустрів свою кохану Оксану і після одруження переїхав до Козятина. Працював на Юзефо - Миколаївському заводі та Козятинському хлібокомбінаті, в Куманівецькому фермерському господарстві та на залізниці в загоні воєнізованої охорони. З дружиною створили гарну і дружню родину. Разом проводили багато часу, їздили відпочивати, відвідували рідних та друзів. Мріяв придбати будинок та автомобіль. Завжди турбувався про близьких йому людей. Син і двоє доньок втратили чудового батька, дружина взірцевого сім’янина, який їх дуже любив. Дівчатка були впевнені, що відмови їм не буде ні в чому. А ляльковий будиночок, змайстрований татовими руками, буде нагадувати, що він у них був найкращий та найтурботливіший.
В липні 2024 року був мобілізований. Проходив службу командиром взводу у в/ч А 4355 на Донеччині на Покровському та Курахове напрямку. Використовував будь-яку можливість, щоб зателефонувати додому. Не було зв’язку лише, коли був на бойовому завданні. Одного разу не виходив на зв’язок. Який же то був страшний та довгий той місяць.. Потім безмежна радість можливості чути рідний голос. Завжди казав , що любить всіх і сумує.
Дуже переймався з приводу втрат , що приносить війна. Був поранений і лікувався. Ще не пройшло й тижня, як поїхав з дому після лікування. І ось страшна звістка. Сім’я залишилася без захисту, затишку, любові і опіки. Діти втратили батька, дружина чоловіка, мама – сина .
Похований на Алеї Слави кладовища в селі Козятині.
Вічна пам’ять Герою..
Поліщук Богдан Олегович
(21.04.1999-28.04.2025)
Головний сержант розвідувального взводу 2 – го штурмового батальйону військової частини А 4951.
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився воїн 21 квітня 1999 року в місті Козятин. Закінчив школу №1. Зростав дуже активним, допитливим хлопчиком. Відвідував найрізноманітніші гуртки: лозоплетіння, електротехніка, карате, танці. Завжди мав свою думку, впевнений характер, був дуже відвертим правдолюбом, про таких часто говорять «зірвиголова».
Закінчив Вінницький пожежний коледж у 2018 році. Три дні пропрацював і був призваний на строкову службу. У 2019 році підписав контракт з 95 – ю окремою десантно – штурмовою бригадою. Проходив службу на сході та півдні України (Слов’янськ, Чонгар). У 2022 році закінчувався термін контракту. Напередодні 24 лютого знаходився у відрядженні, проводив набір в бригаду. Повертається в місце базування. І одразу на «нуль», Харківщина, інші гарячі напрямки. У 2023 році перейшов в 89 бригаду. Кмітливий юнак служив у розвідці. Здоров’я почало давати збої. Перевівся в навчальний центр «Десна» інструктором з медичної служби. Згодом приймає рішення навчатися й отримати звання офіцера. Вступає до Львівської академії ім. Сагайдачного.
Через півтора місяця розуміє, що має займатися реальною війною. Знову розвідка, але вже в 33 — й окремій штурмовій бригаді 2 – го штурмового батальйону. Тепер службу проходив на Сумщині.
Про війну з близькими не говорив, на труднощі не скаржився. Лише казав, що війна змінила, переоцінила все в житті. Коли підписав контракт, сказав що буде кухаром. А став розвідником.
Богдан, не зважаючи на юний вік був дуже турботливим командиром. Всі його обожнювали, з ним було весело і надійно, вмів підтримати. Допомагав з першого звернення і безкорисно. Комунікабельність допомагала знайти спільну мову з усіма і розв'язувати всі питання.
На Великодні свята у свій День народження був вдома. З усіма зустрівся, побачився. То був найтепліший сімейний Великдень.
А 28 квітня 2025 року головний сержант розвідувального взводу 2 – го штурмового батальйону військової частини А 4951, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Демидівка, Білгородської області Російської федерації - Поліщук Богдан Олегович загинув.
Похований Богдан на Алеї Слави міського центрального кладовища
Вічна памʼять та слава Герою!
Плахотнік Костянтин Анатолійович
(02.12.1996-03.05.2025)
Солдат 2 – го мінометного взводу 1 – ї мінометної батареї
військової частини А 2960
Костянтин народився 2 грудня 1996 року в місті Макіївка Донецької області. Зростав веселим та допитливим хлопчиком. У 5 років батьки записали його на секцію карате. А згодом розпочалось і шкільне життя. У 2007 році родина купила в Сокільці будинок, облаштувала його та у 2011 році переїхала сюди на постійне місце проживання. У 8 – й клас Костя пішов на навчання в школу – інтернат – гімназію, де одразу сміливий, наполегливий, впевнений в собі хлопчина підкорив не лише одноліток. Тут і знайшов своє кохання. Всі його знали, як борця за справедливість.
Продовжив займатися карате та мав чорний пояс. Виборов 47 медалей на обласних та Всеукраїнських змаганнях. За кожну медаль батько Кості висаджував у дворі ялинки. По закінченню школи у 18 років пройшов відбір та вступив до складу батальйону особливого призначення «Вінниця». Батальйон брав участь у запеклих боях в районі населеного пункту Попасна.
Через рік учасник бойових дій, учасник АТО вступив в Національну академію внутрішніх справ. Одружився. Після навчання працював в Козятинському відділенні поліції дільничим інспектором. Коли дружина завагітніла, здавалося щасливішого чоловіка у світі не знайти. А коли народився синочок – Микитка, Костя навіть не уявляв, що можна відчувати таку всеосяжну любов до дитини. Весь свій вільний час був біля нього. Коли Микитка підріс разом ходили на ставок годували лебедів, ловили рибку для котиків, грали в футбол.
У молодої сім’ї були дуже великі плани на майбутнє. Але війна. 10 травня 2023 року був призваний на військову службу за контрактом. І одразу– Авдіївка, Покровськ. Завжди на позитиві, впевнений в собі чоловік знаходив слова підтримки для всіх.
А 3 травня 2025 року під час бойового завдання в районі населеного пункту Новоолександрівка, Покровського району, Донецької області солдат 2 – го мінометного взводу 1 – ї мінометної батареї військової частини А 2960 загинув. Єдиний син, прекрасний чоловік та неперевершений батько. Справжній патріот із загостреним відчуттям справедливості, щирий, небайдужий та завжди готовий прийти на допомогу.
Він хотів змінювати цю країну на краще і робив це. Таким знала і любила його сім’я, рідні, друзі та побратими. Похований Герой на Алеї Слави центрального кладовища.
Вічна памʼять Воїну Герою!
Кіпріч Микола Григорович
(24.01.1972-21.06.2025)
Санітар медичного пункту механізованого батальйону військової частини 22 ОМБр.
Народився Микола народився в селі Кордишівка. У 1989 році там же закінчив школу. З 1989 року по 1994 рік навчався у Вінницькому педагогічному інституті на факультеті математики. Після закінчення інституту розпочав свою трудову діяльність у Майданській школі.
З 1 вересня 1995 року працював у Широкогребельський школі вчителем математики. З 1998 року продовжував працювати на посаді вчителя математики і праці, за сумісництвом завідуючий шкільним господарством. З 15 вересня 2002 року звільнився за власним бажанням.
Останнім часом працював у Вінницькому комунальному господарстві, звідки 20 січня 2023 року був призваний на військову службу до лав ЗСУ та проходив службу у військовій частині на посаді санітара медичного пункту механізованого батальйону військової частини 22 ОМБр. Служба проходила на Бахмутському, Сумському напрямках, брав участь в операції на Курщині.
Загинув в боях за незалежність України з російськими окупантами в Сумській області, Сумського району біля населеного пункту Павлівки внаслідок атаки ворожого FPV дрону зі сторони противника, отримавши поранення несумісне з життям. Похований Воїн на кладовищі в с.Кордишівка.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Кособуцький Сергій Володимирович
(11.02.1975-09.06.2025)
Солдат, навідник третього механізованого відділення другого механізованого взводу першої механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4962
Сергій народився в с.Махаринці. Там навчався в школі. Зростав добрим, щирим та роботящим хлопчиком. Де б він не був і звідки б він не повертався завжди приносив мамі квіти.
Після школи строкова служба в армії, яку проходив у внутрішніх військах. Повернувся додому та у 1995 році одружився. У 1996 році народилася донечка Оленка. Працював різноробочим.
7 грудня 2022 року був мобілізований та направлений на Херсонський напрямок. При кожній нагоді телефонував рідним, та просив, як будуть біля мами, щоб дали з нею поспілкуватися. Після першої контузії відмовився від лікування. Отримавши другу контузію та серйозне поранення був доправлений в шпиталь. Після повернення отримав відпустку для лікування після хвороби. По одужанню прибув в частину, цього разу був Харківський напрямок і лікарі знову направляють на лікування.
9 червня 2025 року солдат, навідник третього механізованого відділення другого механізованого взводу, першої механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4962 помер в Харківському обласному фтизіопульмонологічному центрі . Похований на кладовищі в с.Махаринці.
Вічна пам’ять Герою!
Радоловський Ігор Сергійович
(01.03.2000-06.07.2025)
Оператор безпілотних літальних апаратів 4 – го взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини А 1126
Нагороджений: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно),
Ігор народився в Козятині, навчався в школі №5. Зростав позитивним, жвавим хлопчиком. Найулюбленішими забавками були машинки – поліція. І форма – захоплювала з дитинства. Після 9 – го класу вступив до Бердичівського коледжу за юридичним фахом. Потім Академія внутрішніх справ в Києві. 2024 року отримав ступінь магістра. Він дуже любив свою сім’ю. Для сестри був порадником та наставником. Був щирою людиною і мав багато друзів.
Щоб працювати в структурах міністерства внутрішніх справ потрібно було пройти військову службу. 5 липня 2021 року пішов до війська та ніс службу в силах спецоперацій. Освоював військові спеціальності, в тому числі оператор дронів. 19 березня 2024 року уклав контракт з 92 – ю бригадою пізніше перейшов до 25 – ї бригади.
Пекло Покровська стало його бойовим життям. Але навіть в тих обставинах традиційно писав в повідомленнях, що все добре, коли давав звісточку. Старався щотижня вийти на відеозв’язок. Останнє «Все добре» - родина почула 6 липня 2025 року.
Поблизу населеного пункту Покровськ, Донецької області оператор безпілотних літальних апаратів 4 – го взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини А 1126 мужньо виконуючи військовий обов’язок Радоловський Ігор Сергійович загинув.
Його слово було тверде та непорушне. Якщо вирішив – не зіб’єш. Тато військовий ( з 2015 року на війні). Тому Ігор міг не йти до війська. Але він зробив свій чоловічий вибір.
Їхні підрозділи знаходились під Покровськом на відстані кількох кілометрів. Спілкувалися, підтримували один одного. Ігор Радоловський бачив своє майбутнє у війську. Планував навчатися, стати офіцером, робити військову кар’єру. Адже він був дуже організований і рішучий, вмів вирішувати проблеми. І в той же час добрий та чуйний.
Він би став прекрасним командиром. Саме він ініціював придбання дронів для свого підрозділу. І міська рада їх придбала. Але вже побратими ними нищитимуть москалів в пам’ять про Ігоря Радоловського. А ще про нього нагадуватиме фото на агітаційному бігборді бригади, під яким написано «Ти головний герой своєї гри». А реальне життя – це гра з відкритим світом, де нема заздалегідь прописаного сценарію і ти сам обираєш ким стати. Він обрав бути Героєм. Похований Воїн на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава Герою!
Гарбарчук Ігор Анатолійович
(05.08.1976-06.07.2025)
Старший сержант, стрілець – помічник гранатометника 1 – го механізованого відділення 1 – го механізованого взводу 1 – ї механізованої роти 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4689.
Народився в м. Козятин. Навчався в школі №3, в Козятинському залізничному училищі, отримав спеціальність електромонтер контактних електромереж залізничного транспорту. Відслужив строкову службу. Працював за спеціальністю. Потім в різних галузях і виробництвах. Спокійний і виважений чоловік намагався всім допомогти, сам пропонував допомогу. Мав багато друзів. Любив спорт, займався боротьбою, захоплювався музикою. Придбав музичне обладнання та проводив заходи. Дуже добра та щира людина. Ці якості йому привив тато, який його виховував разом з бабусею, тіткою і братом. Вони стали найріднішими людьми.
На службу до лав Збройних сил України був призваний 29 липня 2024 року.
Бої під Покровськом. Важкі поранення, операції, лікування в Дніпрі, Львові, Мукачево. Реабілітація. Бере участь в боях на Сумщині, короткі періоди відпочинку і знову на позиції. Бувало що й місяць не виходив на зв’язок. Дзвонив рідним, повідомляв, що живий. Остання розмова відбулась 26 червня 2025 року.
Після виходу з бойового завдання втратив свідомість, потрапив до лікарні. Лікарі робили все можливе, аби вибороти життя воїна. 6 липня 2025 року наш земляк Гарбарчук Ігор Анатолійович - старший сержант, стрілець – помічник гранатометника 1 – го механізованого відділення 1 – го механізованого взводу 1 – ї механізованої роти 1 – го механізованого батальйону військової частини А 4689 помер в Сумській обласній клінічній лікарні.
Війна забрала воїна, він приєднався до Небесного легіону. Нехай душа його спочиває в спокої! Похований Герой на Алеї Слави центрального кладовища
Вічна пам'ять та слава Герою!
Петросюк Олександр Юрійович
(24.07.1991 - 14.07.2025)
Солдат. Оператор відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів 3 загону спеціального призначення в/ч А4030 десантно-штурмових військ Збройних Сил України.
Нагороджений: орденом «За мужність» III ступеню, почесною відзнакою «За Героїзм та Патріотизм»(посмертно).
Петросюк Олександр Юрійович народився 24 липня 1991 року в нашому місті. Допитливий та активний хлопчик пізнавав цей світ і розумів, що він любить все і всіх. Де б він не йшов, всі собачки і котики мали бути нагодовані, заціловані, а в ідеалі вони мали жити разом з ним. У 1998 році пішов до Козятинської ЗОШ №1. З першого класу зрозумів, що йому подобається те, що він робить своїми руками і трудове навчання стало улюбленим предметом.
Неодноразово брав участь та перемагав у шкільних, міських та обласних олімпіадах. Захоплювався спортом а особливо баскетболом. У 2008 році по закінчені школи вступив до Київського електромеханічного фахового технікуму. Відповідальність, цілеспрямованість, вміння користуватися комп'ютерною технікою та електромеханікою, бажання постійно підвищувати свій професійний рівень допомогли йому стати фахівцем з автоматизованих систем управління.
По закінченню технікуму пробував себе у різних сферах діяльності. Працював і за кордоном і на будівництві. Щирий, уважний молодий чоловік мав багато друзів, заради яких міг покинути все і віддати все. Він завжди посміхався та був дуже добрим. Це не показна доброта, вона була глибоко в ньому.
11 січня 2025 року був призваний до лав збройних сил України та проходив навчання в Житомирській області де отримав сертифікат оператора розвідувальних безпілотних авіаційних комплексів та сертифікат стрільця. Після навчання був направлений на Донецький напрямок, кордони з Дніпропетровською областю. Постійно телефонував рідним по відео зв’язку, заспокоював їх промовляючи «Не хвилюйтесь. Все добре». Розпитував, як у них справи. Він хотів знати все.
А 14 липня 2025 року в районі ведення бойових дій біля населеного пункту Нова Січ Сумської області солдат, оператор відділення розвідувальних безпілотних авіаційних комплексів, взводу безпілотних авіаційних комплексів, загону спеціального призначення, військової частини А4030 загинув при виконанні бойового завдання.
24 липня йому мало виповнитись 34 роки. В нього все мало бути попереду. А головна його мрія була – стати батьком.
Петросюк Олександр Юрійович похований на цвинтарі в с. Козятині на «Алеї Слави»
Вічна пам'ять та слава Герою!
БИЦЮК ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ
(06.04.1975-17.07.2025 )
старший солдат, начальника 1 групи зберігання пального та мастильних матеріалів групи зберігання мастильних матеріалів військової частини А—2927.
Василь народився 6 квітня 1975 року в селі Якубівка на Іллінечині. Втративши батька у дев’ятирічному віці, хлопець зарано став опорою для мами, сестри й брата. Отримав фах механізатора, працював за спеціальністю.
У 1997 році одружився, переїхав до Кордишівки. Разом із дружиною Таїсією виховував трьох дітей. Працював у воєнізованій охороні, згодом — підписав контракт на військову службу у частині А2927.
Як начальник групи зберігання пального, неодноразово перебував на передовій. Повномасштабну війну зустрів у Краматорську, згодом воював на Харківському та Донецькому напрямках.
Попри погіршення стану здоров’я, не припиняв виконувати бойові завдання. 17 липня 2025 року Василь Бицюк помер у Вінницькій міській клінічній лікарні. Зусилля медиків не врятували Героя.
Побратими згадують його як сильного, чесного, рішучого — і водночас доброго, чуйного, людяного.
Героя воїна поховали на кладовищі в с. Кордишівка.
Вічна пам’ять Герою!
Бабюк Андрій Михайлович
(24.01.1972-22.07.2025)
Солдат, молодший лейтенант – 56 стрілецька бригада, командир стрілецького взводу 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7355
Народився в нашому місті. Навчався в 3-й школі. З малечку любив техніку. Крутити гайки, складати та майструвати своїми руками – саме це було справжнім задоволенням. Ще старшокласником познайомився з прекрасною дівчиною Людмилою та зрозумів, що саме вона буде його дружиною, і він все зробить для цього. Після школи вступив в Вінницький автодорожній технікум. По закінченню навчання, здійснив свою давню найзаповітнішу мрію: одружився. На весілля батьки подарували мотоцикл. Андрій разом з дружиною об’їздили на ньому майже всю Україну.
Згодом народився син – Дмитро. А далі строкова служба, яка привела його до першої війни – Грузія, Вірменія, Азербайджан. Там отримав поранення. Закінчивши строкову службу, сів за кермо бензовозу полку. Після повернення працював на шахті помічником прохідника, а згодом – на м’ясокомбінаті. У 1995 році народилась донечка Світланка. У 2010 році почав перевозити мотягами ліс. У 2014 році розпочалась війна, на яку мобілізували сина. Поки син виконував свій обов’язок, Андрій Михайлович пішов захищати своїх хлопців та дівчат. Два роки, молодший лейтенант, учасник АТО дивився в очі смерті на Луганському напрямку. Знову мирне життя, а лютий 2022 року застав подружжя в Миронівці. Донька з чоловіком і онуками виїхали, Андрій Михайлович пішов в ТРО. Далі занесла доля до Бахмуту. Звільняли Харківську та Херсонську області.
Пізніше пішов воювати син. Через рік у 2023 році діти приїхали у відпустку і Андрій Михайлович не витримав та поставив дружину перед фактом, що наступного дня його чекають у військкоматі. Дружина третій раз провела чоловіка на війну. Андрій потрапляє на Покровський напрямок. За два роки довелось воювати майже на всіх напрямках. Напрошувався сам на найнебезпечніші завдання. Також займався і евакуацію поранених . За два роки служби жодної втрати. Він відчував і знав , куди безпечніше виводити хлопців. Настільки точно й досконало виконував всі поставлені завдання, що отримав позивний «Ювелір».
Та війна без втрат не буває. Після чергового бою доби його забрали з пораненням і одразу в шпиталь у Запоріжжя. Переніс 5 операцій, зупинка серця, реанімація. Перевели у військовий шпиталь ім. Мечникова в Дніпрі. Андрій боровся весь час щиро, вперто, фанатично вірячи в життя. Просив у лікарів, щоб робили все можливе, аби повернули до життя. Нажаль, лікарі не всесилі. Солдат, молодший лейтенант – 56 стрілецької бригади, командир стрілецького взводу 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7355 - Бабюк, Андрій Михайловитч. 22 липня 2025 року пішов назавжди у вічність.
У шпиталі не стало справжнього, щирого і небайдужого патріота із загостреним відчуттям справедливості. Таким знали його побратими і любила сім’я, рідні, друзі, знайомі. Він боровся за своє. За свою землю, за свій дім. Він хотів повернутися у своє місто і зайнятися улюбленою справою. Похований воїн- Герой на Алеї Слава Козятинського центрального кладовища.
Вічна пам’ять Герою земляку !
Шостак Михайло Олександрович
(25.09.1994-14.08.2025)
Сержант, командир другого стрілецького відділення, третього стрілецького взводу, п’ятнадцятої стрілецької роти, п’ятого батальйону територіальної оборони військової частини А 7048
Михайло народився в місті Козятин. Навчався в школі №3. Енергійний, веселий, активний хлопець. Старанно навчився, займався волейболом в ДЮСШ. Дуже добрий, щирий юнак. Робив все усвідомлено і виважено. Після школи навчання у Вінницькому технічному коледжу, який закінчив у 2013 році. Захоплення спортом весь цей час не полишав. Має багато нагород за перемоги в чемпіонатах. Ніколи не ховався за спинами інших. Якщо щось потрібно вирішити - Михайло перший. Він не з тих, кого підштовхували, він сам спонукав до дій.
24 лютого 2022 року зустрів в Козятині. Всі дізналися, що таке повітряна тривога. Велика війна увірвалася в наше життя. У перші дні обладнали сховище вдома, куди з сім'єю кілька разів спускалося під час повітряної тривоги. Переживав він за рідних та якось сказав, що не буде сидіти і чекати, і пішов до військкомату. 26 лютого 2022 року вже був призваний до Козятинського батальйону територіальної оборони - зв'язківцем. Саме за цією спеціальністю проходив строкову службу. Влітку вже був в Бахмуті.
Поранення. Лікування. Ще не долікувався і повернувся знову в Бахмут. У цей період одружується. Перевівся в інший підрозділ. Вовчанськ, знову поранення і знову фронт. Скільки доброти і сердечності було в цьому мужньому чоловікові. В місці дислокації, де відновлювались після бойового завдання, жила кицька, яка привела котенят. Він виходжував їх, годував, хотів батькам передати. Людяність і світло, поряд із силою духу і мудрістю. Таким особливим був Михайло Шостак. 28 липня 2025 року, перед виходом н позиції, подзвонив всім близьким, поспілкувався.
30 липня ще була остання переписка, потім тиша. Весь світ рідних затьмарився, втратив кольори, але жевріла надія. Час зупинився, світ перевернувся, коли 29 серпня надійшла звістка – Сержант – Шостак Михайло Олександрович, командир другого стрілецького відділення, третього стрілецького взводу, п’ятнадцятої стрілецької роти, п’ятого батальйону територіальної оборони військової частини А7048 - в ході виконання обов’язків щодо захисту Батьківщини, суверенітету та територіальної цілісності України, в районі населеного пункту Вовчанськ - отримав поранення, не сумісне з життям.
Вічна рана в тих, кого він любив і залишив, щоб захистити від лютого ворога. Час до і після для батьків, дружини, доньки, брата, близьких і друзів.
Вічна пам'ять та слава Воїну!
Ясінський Юрій Леонідович
(06.08.1994-19.09.2025)
Молодший лейтенант, офіцер групи об’єднаної вогневої підтримки 2-го батальйону морської піхоти військової частини А 4765
ПРИСВОЄНО ЗВАННЯ "ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН МІСТА КОЗЯТИН" (2025)
Народився Герой у місті Козятин. Навчався в ліцеї №3, де закінчив 9 класів. Юрій був веселим, мав багато друзів. Любив фізику і захоплювався футболом.
Закінчив наше залізничне училище за фахом помічник машиніста. Працював у локомотивному депо за спеціальністю і паралельно навчався у Київському університеті залізничного транспорту.
Він був улюбленцем своєї мами. Але важкі випробування випали на його долю. Коли йому було 25 років він втрачає маму, а згодом, і батька. Сестра Наталія та її сім’я стають для нього і його сім’єю. Особливо він любив своїх племінників Макара та Артема. Приділяв їм весь свій вільний час. Найбільше вони чекали на нього. Виконував всі їхні забаганки, відмови не було ні в чому.
Наталія каже, що Юрій був її третьою дитиною. Перебуваючи у відпустці, бавився з племінниками, як дитина радів дням, коли з ними був разом. Завжди був підтримкою для рідних. Відгукувався на перший поклик. А сестра подбала про найкраще, найнадійніше екіпірування для нього. Постійно турбувалась і про брата і про його побратимів. Воювала разом з ним.
З перших днів війни, він побачив весь жах і біду, що принесла вона. Перевозив людей, що евакуювались, вантажі. Виконував дуже важливу роботу.
Юрій міг мати бронь. Але цей мужній, хоч і молодий чоловік прийняв рішення йти на війну. Поставив усіх перед фактом. 24 березня 2023 року був призваний до Збройних Сил. Навчався у Великій Британії. Після якого брав участь в бойових діях біля населеного пункту Кринки, Херсонської області. Отримав поранення і важку контузію. Після лікування повернувся в стрій. Потім Покровський напрямок. Півтора року запеклих боїв та випробувань. Пройшов офіцерські курси і отримав звання молодший лейтенант. Він був справжнім командиром. Навіть у відпустці був на зв’язку з побратимами. Коли повертався, привозив все, що замовляли.
І турбувався про своїх рідних. Не забував привітати з Днем Народження. Дзвонив вранці і ввечері, якщо була можливість. В день загибелі був на зв’язку до останніх годин. Найвірніша людина, тому мав величезну кількість друзів. Загострене почуття справедливості викликало повагу.
Сьогодні з болем робимо зусилля усвідомити, що 19 вересня 2025 року молодший лейтенант Ясінський Юрій Леонідович, офіцер групи об’єднаної вогневої підтримки 2-го батальйону морської піхоти військової частини А4765, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, під час виконання обов’язків військової служби біля населеного пункту Криворіжжя, Покровського району, Донецької області –загинув. Похований Воїн на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава мужньому захиснику!
Літвінчук Андрій Юрійович
(01.10.1985-19.09.2025)
Матрос, майстер – номер обслуги 2 –го мінометного взводу мінометної батареї 1 – го батальйону берегової оборони військової частини А 7053
Андрій Юрійович народився в Молдові. Саме туди направили батьків працювати після інституту, хоча родом вони із Житомирщини. Вже в 90 – х повернулися в Україну та почали все з нуля. Андрій в 7 – й клас пішов вже в Козятині в 3–ю школу. Зростав і розвивався жвавим та допитливим хлопчиком. Багато читав. Його цікавило все. Прагнув пізнати якнайбільше.
Після школи навчався і закінчив наше училище. Оскільки мав хист до будівельних справ, почав заробляти своїми вміннями. Не міг сидіти без роботи. Непосидючий, активний і працьовитий. Дуже товариський, готовий допомогти кожному хто попросить. Його очі світились добротою і щирістю. Про своє матеріальне становище він не хвилювався. Головне для нього близькі. Піклувався про сина Єгора, якого любив понад усе, племінниць, батьків. Чоловік мріяв побачити щасливе майбутнє свого сина.
18 червня 2024 року пішов до військкомату і став до лав ЗСУ. Захищав Херсонщину від ворожого чобота. Коли телефонував – розпитував про всіх. А про себе говорив, що «Все добре». Нещодавно приїздив. Радів рідному дому, тішився спілкуванням. А 19 вересня 2025 року на правому березі Дніпра в районі Нижньодніпровського національного природного парку, Херсонської області – матрос, майстер – номер обслуги 2 –го мінометного взводу мінометної батареї 1 – го батальйону берегової оборони військової частини А 7053 в наслідок удару FPV дрону Літвінчук Андрій Юрійович загинув. Похований Герой на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава нашому Захиснику!
Буга Олексій Григорович
(01.08.1970-12.10.2025)
Солдат, водій 2-го взводу протитанкових ракетних комплексів роти протитанкових ракетних комплексів військової частини А 4962
Олексій Григорович з позивним «ЧІК» народився в селі Вікторівка, Козятинського району. Проживав у селі Воскодавинці у великій родині, де було 5-ро дітей. Навчався в Зозулинецькій школі. Далі у Хмільнику здобувавав професійно-технічну освіту. Ще з дитинства дуже любив техніку, трактори, мотоцикли.
Працював у колгоспі водієм, де сідав за кермо не тільки автомобіля, а й важкої сільськогосподарської техніки. Про Олексія тоді ще казали, що «це водій на вагу золота».
Далі строкова служба у Прибалтиці. Після чого переїзд до міста Конотоп, де розпочав свій трудовий шлях спочатку на залізниці, а згодом – 20-річний шлях у правоохоронних органах.
Після виходу на пенсію, повернувся на малу Батьківщину. Придбав у Козятині квартиру, щоб бути ближче до мами. З мамою у Олексія були дуже особливі, теплі стосунки, адже у певний час вона для своїх дітей була і мамою і татом. Усю свою турботу до останніх днів він віддавав їй, піклувався про неї та доглядав. Про нього ще казали, що далеко не кожна дитина так ставиться до своїх батьків, як це робив Олексій.
Далі свою трудову діяльність продовжив в охороні у місті Києві, потім у Козятинському автотранспортному підприємстві.
У 2022 році після повномасштабного наступу московитів на українську землю, Олексій не міг стояти осторонь і одразу долучився до територіальної оборони, щоб захистити дім від окупанта. Від 13 червня 2024 року ніс службу на Миколаївщині, Харківщині – Вовчанськ та Дворічне, бої біля Куп’янську. А потім пекло на Дніпропетровщині.
Завжди намагався тримати зв’язок з рідними, особливо після першого бойового завдання. Від тоді при будь-якій можливості він чи телефонував, чи надсилав короткі повідомлення, аби його рідні не хвилювались.
12 жовтня 2025 року вранці, як завжди, поговорив з дружиною по телефоні, потім ще вислав фото. Це було востаннє…Згодом на зв’язок більше ніхто не виходив. Під вечір дружині побратими Олексія повідомили страшну звістку. Вони розповіли, що внаслідок прямого зіткнення з ворогом, переважаючим у кількості, знищивши декількох окупантів в запеклому бою солдат Буга Олексій Григорович, водій 2-го взводу протитанкових ракетних комплексів роти протитанкових ракетних комплексів військової частини А 4962 поблизу населеного пункту Олексіївка, Синельниківського району, Дніпропетровської області – загинув.
Побратими втратили надійного, бойового товариша, який завжди підтримував, був завжди на позитиві, посміхався, переводив все в жарти, навіть тоді , коли було нестерпно важко.
Молодший брат, Леонід, який також боронить Україну, не просто втратив брата, а друга й порадника. Старша сестра, багаточисельні племінники втратили близьку рідну людину, дружина – найкращого у світі чоловіка. А наша громада та вся Україна втратила свого захисника, Героя, мужнього та відважного воїна. Похований Воїн на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава Герою!
Блажко Руслан Миколайович
(22.02.1976-19.10.2025)
Молодший сержант, командир 3-го міномета, 1-го мінометного взводу, 1-ї мінометної батареї військової частини А 2960
Нагороджений: «Золотим Хрестом» головнокомандувача збройних сил України. Грамотою та подякою командира військової частини А 4628
Народився в селі Старі Богородчани, Богородчанського району Івано-Франківської області. Там закінчив школу, технічне училище. Отримав фах зварювальника. Мама про нього розповідала, що Руслан ріс дуже слухняним і добрим. Дуже любив рибалити. Але домашня робота забирала чимало часу. Він завжди допомагав батькам по господарству.
Коли оселився в селі Махаринці, працював на цукровому заводі. Після закриття виробництва, їздив до Києва, де знайшов роботу зварювальника. Два тижні працював, потім повертався додому та брався до домашніх справ. Сусіди обожнювали його за доброту і чуйність. Спокійний, врівноважений. Ніхто ніколи не чув від нього злого слова. Надійний, товариський і позитивний.
30 червня 2022 року був мобілізований до Збройних Сил України. Він не хотів, щоб війна дійшла до вже немолодих батьків, дружини, дітей, онучки. А онучка Владочка – це найбільша його втіха. Коли був поряд з нею – наповнювався світлом.
Два тижні тому був у відпустці, робив ремонт у квартирі. Був дуже майстровитим. Не вмів сидіти на місці. Облаштував житло, працював, щоб сім’я мала усе необхідне. Тут кожен сантиметр ще пам’ятає його тепло.
Службу проходив на східному напрямку, в Покровському пеклі. Там отримав поранення. Осколок в коліні так і залишився. Про війну не говорив, не поширював проблеми на рідних. Прагнув їх заспокоїти, вийти на зв’язок як тільки міг. 18 жовтня була остання розмова. Розпитував про домашні справи, рідних, онучку.
Ніч та була страшна, літало і падало залізо, вибухало і горіло все навколо. 19 жовтня о 6:02 вийшов з мережі. Дружина очікуваного дзвінка не дочекалась. Писала, плекала надію, що буде відповідь. Але 20 жовтня побратими розповіли, що прилетіло в бліндажі.
Молодший сержант Блажко Руслан Миколайович, командир 3-го міномета, 1-го мінометного взводу, 1-ї мінометної батареї військової частини А 2960 під час виконання обов’язків військової служби, завдань пов’язаних із захистом Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України, в районі населеного пункту Новопавлівка, Синельниківського району, Дніпропетровської області 19 жовтня 2025 року – загинув.
Тепер ратну справу Руслана продовжують старший брат-майор Збройних Сил України, син, чоловік доньки.
Воїна Блажка Руслана Миколайовича поховано в селі Махаринці на Алеї Слави.
Вічна слава і шана Герою!
Полонський Максим Петрович
(02.06.1994-19.10.2025)
Солдат, оператор безпілотних літальних апаратів, 1-го відділення безпілотних авіаційних комплексів, взводу безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів, 3-го механізованого батальйону військової частини А 4123
Нагороджений: медаллю «За військову службу Україні» (08.01.2024р) та відзнакою міністра оборони України «За поранення» (24.01.2024р).
Народився в селі Гурівці на Козятинщині. Був старшим сином у багатодітній дружній родині. Виховувався в любові до життя і до Бога. Всі про нього говорили лише позитивне. Відповідальний, порядний. Допомагав виховувати менших братика та трьох сестричок. Був в усьому прикладом для них.
По-чоловічому стриманий і врівноважений. І водночас рішучий у своїх діях. Спочатку оцінить ситуацію, подумає, а потім діє. Хлопчаком захоплювався футболом. Але допомагати по господарству вважав своїм обов’язком. Все вмів, не цурався ніякої роботи. Постійно з татом працював біля дому. В Гурівцях закінчив школу і вступив до нашого залізничного училища за спеціальністю електромонтер контактної мережі. Після училища строкова служба у навчальному центрі «Десна». Працював у Києві на залізниці.
У 2017 році одружився з коханою Дарією. Весь його світ крутився навколо дружини, доньки та синочка. Дуже любив свою сім`ю, дітей. Про все турбувався, забезпечував добробут родини. Мріяв про власні дім, авто. Придбав. Любив облаштовувати, вдосконалювати, створювати комфорт в помешканні.
Навіть після поранення, з ушкодженою рукою, старався щось майструвати.
Дружина каже, що Максим взірцевий господар і батько сімейства, а для неї – «всесвіт». Він випромінював щирість і доброту. Допомагав усім. Друзів, яких у Максима так багато – у себе вдома завжди з родиною зустрічав гостинно та дуже тепло.
На війну пішов з перших днів. 25 лютого вже викликали до військкомату. Служив у військовій частині в Гавришівці. Потім відправили на Херсонщину у складі підрозділу морської піхоти. Отримав поранення. Навчання і тепер вже Дніпропетровщина.
Про війну не говорив. Мабуть, не хотів свої проблеми переносити на родину. Лише казав, що дуже сумує за сім`єю і найбільше чого бажає – це бути поряд з ними.
Коли телефонував – сім’я вся неймовірно раділа. А Тимурчик синочок, якому незабаром виповниться 2 роки, виривав телефон і щось прагнув сказати татові. І відповідь чув, що татусь його любить, приїде.
18 жовтня був останній зв’язок. Настрій був гарний, не збентежений. Більше зв’язку не було.
Солдат Полонський Максим Петрович, оператор безпілотних літальних апаратів, 1-го відділення безпілотних авіаційних комплексів, взводу безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів, 3-го механізованого батальйону військової частини А 4123, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вовче, Синельниківського району, Дніпропетровської області, 19 жовтня 2025 року – загинув.
Воїна Полонського Максима Петровича поховано на кладовищі в селі Козятині, на Алеї Слави.
Вічна слава і шана Герою!
.jpg)
Чорноус Сергій Валерійович
(18.03.1977-21.10.2025)
Кулеметник 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу, 5 – ї аеромобільної роти, 2 – го аеромобільного батальйону військової частини А 4350
Сергій народився у Флоріанівці. Там закінчив школу. Любов до своєї землі та до праці на ній, йому прививали з малечку. Допомога батькам по господарству, завжди була на першому місці. Після закінчення 8 – ми класів пішов вчитися в Бердичівське професійно–технічне училище, де здобув професію тракториста. Повернувся в рідне село, по іншому не хотів і не міг. Працював за фахом. Тихий, спокійний чоловік допомагав односельцям, які цього потребували. Останні кілька років працював на м’ясокомбінаті. Зустрів жінку Олену, з якою разом облаштовували своє сімейне життя.
На військову службу був призваний 10 серпня 2025 року. Вишкіл проходив в Житомирській області. З навчального центру потрапив в Дніпропетровську область. Вранці 21 жовтня телефонував коханій та тітці. Це була остання розмова з рідними.
21 жовтня 2025 року кулеметник 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу, 5 – ї аеромобільної роти, 2 – го аеромобільного батальйону військової частини А 4350, в результаті авіаудару КАБу з боку противника в районі населеного пункту Покровське, Синельниківського району, Дніпропетровської області солдат Чорноус Сергій Валерійович, отримав осколкове поранення правого стегна з грубим руйнуванням тканини внаслідок чого загинув.
Чоловік побачив впритул цю страшну війну, її жорстокість і жах, який вона з собою принесла. Попри це, його серце залишалося добрим та ніжним. Він мріяв повернутися в своє рідне село і просто жити. Похований Воїн на кладовищі в с.Флоріанівка.
Вічна пам'ять та слава Воїну!
Назарук Петро Іванович
(30.08.1986-25.10.2025)
Старший солдат
Петро Іванович народився у м. Київ. Мама Валентина, батько Іван працювали там. Але вони і їхні пращури родом були з Кордишівки. У 1986 році переїхали до міста Вінниці. Ріс і виховувався разом із сестрою Тетяною. Навчався у 27 ліцеї. Після закінчення отримав професійно-технічну освіту в училищі № 5 за фахом столяр.
Він дуже любив рідну Кордишівку. В дитинстві та юності бував тут майже щотижня. Допомагав бабусі по господарству, рибалив. Мав багато друзів, ходив на місцеву дискотеку, де й познайомився з дівчиною Оленою. 2014 року закохана пара одружилися. Чемний, добрий, вихований юнак став чудовим чоловіком.
З 30 квітня 2015 року був мобілізований і служив в АТО на Донеччині до серпня 2016 року. Працював на ТОВ «БаДМ» та ПРАТ «Інфузія». В 2022 році на початку повномасштабного вторгнення, знову був мобілізований до війська. Брав участь в боях за Сіверодонецьк, Лисичанськ, Авдіївку, Бахмут, Покровськ. Але тепер захищав він ще одну найдорощу для нього людину – донечку Поліну, яка народилася 2022 року. Але татусь її бачив лише коли приїздив у відпустку. Готовий був небо для неї прихилити.
Місяць тому був у відпустці. Мав багато клопотів. Адже родина купила квартиру. Займався переїздом. Облаштовував побут сімʼї. Захоплено занурився в домашні справи. Він не хотів залишати найрідніших.
Для родини найстрашніші періоди були, коли не виходив на зв'язок, хоча попереджав про це. 22 жовтня. Останній дзвінок на наступний день до дружини. Розмова про донечку, щоденні справи. 27 жовтня подзвонили і стало відомо, що старший солдат Назарчук Петро Іванович під час виконання службового обов’язку, захищаючи незалежність України, 25 жовтня 2025 року неподалік населених пунктів Борівка - Андріївка, Ізюмського району, Харківської області в наслідок вибухової травми – загинув. Мама, дружина, донька, сестра, племінники втратили свого захисника. Похований Герой на кладовищі в с.Кордишівка.
Вічна памʼять та слава Захиснику!
Полянський Віталій Олександрович
(29.10.1974 -15.11.2025)
Солдат, оператор безпілотних літальних апаратів – сапер 2–го відділення дистанційного мінування – А 1796
Віталій народився в Козятині. Згодом сім'я переїхала в Київ, там Віталій пішов у садочок а згодом у школу. Мав хист до малювання та вступив до будівельного училища а по закінченні в торговельно – економічний інститут. Строкову службу ніс у прикордонних військах. Після проходження служби працював на авіазаводі. Любив майструвати та робити ремонти. Йому подобалось допомагати людям. Все робив із задоволенням. Спокійно, врівноважено та з любов’ю.
Після отримання важкої травми Віталію було встановлено ІІ групу інвалідності. З часом пішов працювати на Київський завод з виготовлення солодких газованих та мінеральних вод. Батьки прийняли рішення та переїхали назад до Козятина. Віталій та молодший брат частенько приїздили до батьків. І тут теж до Віталія зверталися сусіди та знайомі про допомогу. Як згадка про нього, стоять у нашому місті будинки, квітами розписані та розмальовані. І в ці розписи він вкладав всю красу свого серця.
Напередодні 24 лютого 2022 року Віталій знову приїхав до батьків. Саме тут його застала велика війна. І він одразу пішов добровольцем в територіальну оборону. Згодом був Бахмут, Селідове, Запоріжський напрямок.
При найменшій можливості телефонував додому. Запевняв, що у нього все добре. Батьки чекали його у відпустку, мріяли, що на свій 51 – й день народження він буде з ними удома. 12 жовтня, під час виконання бойового завдання, в результаті влучання ворожого БПЛА типу «Молнія», отримав важку травму та опіки ІІ та ІІІ ступенів з залученням 42% поверхні тіла. Його було доставлено до лікарні в Запоріжжі, а згодом перевезли в Київський опіковий центр. Лікарі робили все можливе аби Віталію стало краще.
На жаль, 15 листопада солдат, оператор безпілотних літальних апаратів – сапер 2–го відділення дистанційного мінування – А 1796 помер у лікарні від наслідків отриманих травм.
Україна втратила рішучого воїна, бійця без страху, чоловіка з міцним характером і щирою доброю душею. Поховали Віталія на міському цвинтарі на «Алеї слави».
Вічна пам’ять та слава Захиснику!
Петросюк Олександр Юрійович народився 24 липня 1991 року в нашому місті. Допитливий та активний хлопчик пізнавав цей світ і розумів, що він любить все і всіх. Де б він не йшов, всі собачки і котики мали бути нагодовані, заціловані, а в ідеалі вони мали жити разом з ним. У 1998 році пішов до Козятинської ЗОШ №1. З першого класу зрозумів, що йому подобається те, що він робить своїми руками і трудове навчання стало улюбленим предметом.
Неодноразово брав участь та перемагав у шкільних, міських та обласних олімпіадах. Захоплювався спортом а особливо баскетболом. У 2008 році по закінчені школи вступив до Київського електромеханічного фахового технікуму. Відповідальність, цілеспрямованість, вміння користуватися комп'ютерною технікою та електромеханікою, бажання постійно підвищувати свій професійний рівень допомогли йому стати фахівцем з автоматизованих систем управління.
По закінченню технікуму пробував себе у різних сферах діяльності. Працював і за кордоном і на будівництві. Щирий, уважний молодий чоловік мав багато друзів, заради яких міг покинути все і віддати все. Він завжди посміхався та був дуже добрим. Це не показна доброта, вона була глибоко в ньому.
11 січня 2025 року був призваний до лав збройних сил України та проходив навчання в Житомирській області де отримав сертифікат оператора розвідувальних безпілотних авіаційних комплексів та сертифікат стрільця. Після навчання був направлений на Донецький напрямок, кордони з Дніпропетровською областю. Постійно телефонував рідним по відео зв’язку, заспокоював їх промовляючи «Не хвилюйтесь. Все добре». Розпитував, як у них справи. Він хотів знати все.
А 14 липня 2025 року в районі ведення бойових дій біля населеного пункту Нова Січ Сумської області солдат, оператор відділення розвідувальних безпілотних авіаційних комплексів, взводу безпілотних авіаційних комплексів, загону спеціального призначення, військової частини А4030 загинув при виконанні бойового завдання.
24 липня йому мало виповнитись 34 роки. В нього все мало бути попереду. А головна його мрія була – стати батьком.
Петросюк Олександр Юрійович похований на цвинтарі в с. Козятині на «Алеї Слави»
Вічна пам'ять та слава Герою!
БИЦЮК ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ
(06.04.1975-17.07.2025 )
старший солдат, начальника 1 групи зберігання пального та мастильних матеріалів групи зберігання мастильних матеріалів військової частини А—2927.
Василь народився 6 квітня 1975 року в селі Якубівка на Іллінечині. Втративши батька у дев’ятирічному віці, хлопець зарано став опорою для мами, сестри й брата. Отримав фах механізатора, працював за спеціальністю.
У 1997 році одружився, переїхав до Кордишівки. Разом із дружиною Таїсією виховував трьох дітей. Працював у воєнізованій охороні, згодом — підписав контракт на військову службу у частині А2927.
Як начальник групи зберігання пального, неодноразово перебував на передовій. Повномасштабну війну зустрів у Краматорську, згодом воював на Харківському та Донецькому напрямках.
Попри погіршення стану здоров’я, не припиняв виконувати бойові завдання. 17 липня 2025 року Василь Бицюк помер у Вінницькій міській клінічній лікарні. Зусилля медиків не врятували Героя.
Побратими згадують його як сильного, чесного, рішучого — і водночас доброго, чуйного, людяного.
Героя воїна поховали на кладовищі в с. Кордишівка.
Вічна пам’ять Герою!
Бабюк Андрій Михайлович
(24.01.1972-22.07.2025)
Солдат, молодший лейтенант – 56 стрілецька бригада, командир стрілецького взводу 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7355
Народився в нашому місті. Навчався в 3-й школі. З малечку любив техніку. Крутити гайки, складати та майструвати своїми руками – саме це було справжнім задоволенням. Ще старшокласником познайомився з прекрасною дівчиною Людмилою та зрозумів, що саме вона буде його дружиною, і він все зробить для цього. Після школи вступив в Вінницький автодорожній технікум. По закінченню навчання, здійснив свою давню найзаповітнішу мрію: одружився. На весілля батьки подарували мотоцикл. Андрій разом з дружиною об’їздили на ньому майже всю Україну.
Згодом народився син – Дмитро. А далі строкова служба, яка привела його до першої війни – Грузія, Вірменія, Азербайджан. Там отримав поранення. Закінчивши строкову службу, сів за кермо бензовозу полку. Після повернення працював на шахті помічником прохідника, а згодом – на м’ясокомбінаті. У 1995 році народилась донечка Світланка. У 2010 році почав перевозити мотягами ліс. У 2014 році розпочалась війна, на яку мобілізували сина. Поки син виконував свій обов’язок, Андрій Михайлович пішов захищати своїх хлопців та дівчат. Два роки, молодший лейтенант, учасник АТО дивився в очі смерті на Луганському напрямку. Знову мирне життя, а лютий 2022 року застав подружжя в Миронівці. Донька з чоловіком і онуками виїхали, Андрій Михайлович пішов в ТРО. Далі занесла доля до Бахмуту. Звільняли Харківську та Херсонську області.
Пізніше пішов воювати син. Через рік у 2023 році діти приїхали у відпустку і Андрій Михайлович не витримав та поставив дружину перед фактом, що наступного дня його чекають у військкоматі. Дружина третій раз провела чоловіка на війну. Андрій потрапляє на Покровський напрямок. За два роки довелось воювати майже на всіх напрямках. Напрошувався сам на найнебезпечніші завдання. Також займався і евакуацію поранених . За два роки служби жодної втрати. Він відчував і знав , куди безпечніше виводити хлопців. Настільки точно й досконало виконував всі поставлені завдання, що отримав позивний «Ювелір».
Та війна без втрат не буває. Після чергового бою доби його забрали з пораненням і одразу в шпиталь у Запоріжжя. Переніс 5 операцій, зупинка серця, реанімація. Перевели у військовий шпиталь ім. Мечникова в Дніпрі. Андрій боровся весь час щиро, вперто, фанатично вірячи в життя. Просив у лікарів, щоб робили все можливе, аби повернули до життя. Нажаль, лікарі не всесилі. Солдат, молодший лейтенант – 56 стрілецької бригади, командир стрілецького взводу 3 – ї стрілецької роти військової частини А 7355 - Бабюк, Андрій Михайловитч. 22 липня 2025 року пішов назавжди у вічність.
У шпиталі не стало справжнього, щирого і небайдужого патріота із загостреним відчуттям справедливості. Таким знали його побратими і любила сім’я, рідні, друзі, знайомі. Він боровся за своє. За свою землю, за свій дім. Він хотів повернутися у своє місто і зайнятися улюбленою справою. Похований воїн- Герой на Алеї Слава Козятинського центрального кладовища.
Вічна пам’ять Герою земляку !
Шостак Михайло Олександрович
(25.09.1994-14.08.2025)
Сержант, командир другого стрілецького відділення, третього стрілецького взводу, п’ятнадцятої стрілецької роти, п’ятого батальйону територіальної оборони військової частини А 7048
Михайло народився в місті Козятин. Навчався в школі №3. Енергійний, веселий, активний хлопець. Старанно навчився, займався волейболом в ДЮСШ. Дуже добрий, щирий юнак. Робив все усвідомлено і виважено. Після школи навчання у Вінницькому технічному коледжу, який закінчив у 2013 році. Захоплення спортом весь цей час не полишав. Має багато нагород за перемоги в чемпіонатах. Ніколи не ховався за спинами інших. Якщо щось потрібно вирішити - Михайло перший. Він не з тих, кого підштовхували, він сам спонукав до дій.
24 лютого 2022 року зустрів в Козятині. Всі дізналися, що таке повітряна тривога. Велика війна увірвалася в наше життя. У перші дні обладнали сховище вдома, куди з сім'єю кілька разів спускалося під час повітряної тривоги. Переживав він за рідних та якось сказав, що не буде сидіти і чекати, і пішов до військкомату. 26 лютого 2022 року вже був призваний до Козятинського батальйону територіальної оборони - зв'язківцем. Саме за цією спеціальністю проходив строкову службу. Влітку вже був в Бахмуті.
Поранення. Лікування. Ще не долікувався і повернувся знову в Бахмут. У цей період одружується. Перевівся в інший підрозділ. Вовчанськ, знову поранення і знову фронт. Скільки доброти і сердечності було в цьому мужньому чоловікові. В місці дислокації, де відновлювались після бойового завдання, жила кицька, яка привела котенят. Він виходжував їх, годував, хотів батькам передати. Людяність і світло, поряд із силою духу і мудрістю. Таким особливим був Михайло Шостак. 28 липня 2025 року, перед виходом н позиції, подзвонив всім близьким, поспілкувався.
30 липня ще була остання переписка, потім тиша. Весь світ рідних затьмарився, втратив кольори, але жевріла надія. Час зупинився, світ перевернувся, коли 29 серпня надійшла звістка – Сержант – Шостак Михайло Олександрович, командир другого стрілецького відділення, третього стрілецького взводу, п’ятнадцятої стрілецької роти, п’ятого батальйону територіальної оборони військової частини А7048 - в ході виконання обов’язків щодо захисту Батьківщини, суверенітету та територіальної цілісності України, в районі населеного пункту Вовчанськ - отримав поранення, не сумісне з життям.
Вічна рана в тих, кого він любив і залишив, щоб захистити від лютого ворога. Час до і після для батьків, дружини, доньки, брата, близьких і друзів.
Вічна пам'ять та слава Воїну!
Ясінський Юрій Леонідович
(06.08.1994-19.09.2025)
Молодший лейтенант, офіцер групи об’єднаної вогневої підтримки 2-го батальйону морської піхоти військової частини А 4765
ПРИСВОЄНО ЗВАННЯ "ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН МІСТА КОЗЯТИН" (2025)
Народився Герой у місті Козятин. Навчався в ліцеї №3, де закінчив 9 класів. Юрій був веселим, мав багато друзів. Любив фізику і захоплювався футболом.
Закінчив наше залізничне училище за фахом помічник машиніста. Працював у локомотивному депо за спеціальністю і паралельно навчався у Київському університеті залізничного транспорту.
Він був улюбленцем своєї мами. Але важкі випробування випали на його долю. Коли йому було 25 років він втрачає маму, а згодом, і батька. Сестра Наталія та її сім’я стають для нього і його сім’єю. Особливо він любив своїх племінників Макара та Артема. Приділяв їм весь свій вільний час. Найбільше вони чекали на нього. Виконував всі їхні забаганки, відмови не було ні в чому.
Наталія каже, що Юрій був її третьою дитиною. Перебуваючи у відпустці, бавився з племінниками, як дитина радів дням, коли з ними був разом. Завжди був підтримкою для рідних. Відгукувався на перший поклик. А сестра подбала про найкраще, найнадійніше екіпірування для нього. Постійно турбувалась і про брата і про його побратимів. Воювала разом з ним.
З перших днів війни, він побачив весь жах і біду, що принесла вона. Перевозив людей, що евакуювались, вантажі. Виконував дуже важливу роботу.
Юрій міг мати бронь. Але цей мужній, хоч і молодий чоловік прийняв рішення йти на війну. Поставив усіх перед фактом. 24 березня 2023 року був призваний до Збройних Сил. Навчався у Великій Британії. Після якого брав участь в бойових діях біля населеного пункту Кринки, Херсонської області. Отримав поранення і важку контузію. Після лікування повернувся в стрій. Потім Покровський напрямок. Півтора року запеклих боїв та випробувань. Пройшов офіцерські курси і отримав звання молодший лейтенант. Він був справжнім командиром. Навіть у відпустці був на зв’язку з побратимами. Коли повертався, привозив все, що замовляли.
І турбувався про своїх рідних. Не забував привітати з Днем Народження. Дзвонив вранці і ввечері, якщо була можливість. В день загибелі був на зв’язку до останніх годин. Найвірніша людина, тому мав величезну кількість друзів. Загострене почуття справедливості викликало повагу.
Сьогодні з болем робимо зусилля усвідомити, що 19 вересня 2025 року молодший лейтенант Ясінський Юрій Леонідович, офіцер групи об’єднаної вогневої підтримки 2-го батальйону морської піхоти військової частини А4765, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, під час виконання обов’язків військової служби біля населеного пункту Криворіжжя, Покровського району, Донецької області –загинув. Похований Воїн на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава мужньому захиснику!
Літвінчук Андрій Юрійович
(01.10.1985-19.09.2025)
Матрос, майстер – номер обслуги 2 –го мінометного взводу мінометної батареї 1 – го батальйону берегової оборони військової частини А 7053
Андрій Юрійович народився в Молдові. Саме туди направили батьків працювати після інституту, хоча родом вони із Житомирщини. Вже в 90 – х повернулися в Україну та почали все з нуля. Андрій в 7 – й клас пішов вже в Козятині в 3–ю школу. Зростав і розвивався жвавим та допитливим хлопчиком. Багато читав. Його цікавило все. Прагнув пізнати якнайбільше.
Після школи навчався і закінчив наше училище. Оскільки мав хист до будівельних справ, почав заробляти своїми вміннями. Не міг сидіти без роботи. Непосидючий, активний і працьовитий. Дуже товариський, готовий допомогти кожному хто попросить. Його очі світились добротою і щирістю. Про своє матеріальне становище він не хвилювався. Головне для нього близькі. Піклувався про сина Єгора, якого любив понад усе, племінниць, батьків. Чоловік мріяв побачити щасливе майбутнє свого сина.
18 червня 2024 року пішов до військкомату і став до лав ЗСУ. Захищав Херсонщину від ворожого чобота. Коли телефонував – розпитував про всіх. А про себе говорив, що «Все добре». Нещодавно приїздив. Радів рідному дому, тішився спілкуванням. А 19 вересня 2025 року на правому березі Дніпра в районі Нижньодніпровського національного природного парку, Херсонської області – матрос, майстер – номер обслуги 2 –го мінометного взводу мінометної батареї 1 – го батальйону берегової оборони військової частини А 7053 в наслідок удару FPV дрону Літвінчук Андрій Юрійович загинув. Похований Герой на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава нашому Захиснику!
Буга Олексій Григорович
(01.08.1970-12.10.2025)
Солдат, водій 2-го взводу протитанкових ракетних комплексів роти протитанкових ракетних комплексів військової частини А 4962
Олексій Григорович з позивним «ЧІК» народився в селі Вікторівка, Козятинського району. Проживав у селі Воскодавинці у великій родині, де було 5-ро дітей. Навчався в Зозулинецькій школі. Далі у Хмільнику здобувавав професійно-технічну освіту. Ще з дитинства дуже любив техніку, трактори, мотоцикли.
Працював у колгоспі водієм, де сідав за кермо не тільки автомобіля, а й важкої сільськогосподарської техніки. Про Олексія тоді ще казали, що «це водій на вагу золота».
Далі строкова служба у Прибалтиці. Після чого переїзд до міста Конотоп, де розпочав свій трудовий шлях спочатку на залізниці, а згодом – 20-річний шлях у правоохоронних органах.
Після виходу на пенсію, повернувся на малу Батьківщину. Придбав у Козятині квартиру, щоб бути ближче до мами. З мамою у Олексія були дуже особливі, теплі стосунки, адже у певний час вона для своїх дітей була і мамою і татом. Усю свою турботу до останніх днів він віддавав їй, піклувався про неї та доглядав. Про нього ще казали, що далеко не кожна дитина так ставиться до своїх батьків, як це робив Олексій.
Далі свою трудову діяльність продовжив в охороні у місті Києві, потім у Козятинському автотранспортному підприємстві.
У 2022 році після повномасштабного наступу московитів на українську землю, Олексій не міг стояти осторонь і одразу долучився до територіальної оборони, щоб захистити дім від окупанта. Від 13 червня 2024 року ніс службу на Миколаївщині, Харківщині – Вовчанськ та Дворічне, бої біля Куп’янську. А потім пекло на Дніпропетровщині.
Завжди намагався тримати зв’язок з рідними, особливо після першого бойового завдання. Від тоді при будь-якій можливості він чи телефонував, чи надсилав короткі повідомлення, аби його рідні не хвилювались.
12 жовтня 2025 року вранці, як завжди, поговорив з дружиною по телефоні, потім ще вислав фото. Це було востаннє…Згодом на зв’язок більше ніхто не виходив. Під вечір дружині побратими Олексія повідомили страшну звістку. Вони розповіли, що внаслідок прямого зіткнення з ворогом, переважаючим у кількості, знищивши декількох окупантів в запеклому бою солдат Буга Олексій Григорович, водій 2-го взводу протитанкових ракетних комплексів роти протитанкових ракетних комплексів військової частини А 4962 поблизу населеного пункту Олексіївка, Синельниківського району, Дніпропетровської області – загинув.
Побратими втратили надійного, бойового товариша, який завжди підтримував, був завжди на позитиві, посміхався, переводив все в жарти, навіть тоді , коли було нестерпно важко.
Молодший брат, Леонід, який також боронить Україну, не просто втратив брата, а друга й порадника. Старша сестра, багаточисельні племінники втратили близьку рідну людину, дружина – найкращого у світі чоловіка. А наша громада та вся Україна втратила свого захисника, Героя, мужнього та відважного воїна. Похований Воїн на центральному кладовищі на Алеї Слави.
Вічна памʼять та слава Герою!
Блажко Руслан Миколайович
(22.02.1976-19.10.2025)
Молодший сержант, командир 3-го міномета, 1-го мінометного взводу, 1-ї мінометної батареї військової частини А 2960
Нагороджений: «Золотим Хрестом» головнокомандувача збройних сил України. Грамотою та подякою командира військової частини А 4628
Народився в селі Старі Богородчани, Богородчанського району Івано-Франківської області. Там закінчив школу, технічне училище. Отримав фах зварювальника. Мама про нього розповідала, що Руслан ріс дуже слухняним і добрим. Дуже любив рибалити. Але домашня робота забирала чимало часу. Він завжди допомагав батькам по господарству.
Коли оселився в селі Махаринці, працював на цукровому заводі. Після закриття виробництва, їздив до Києва, де знайшов роботу зварювальника. Два тижні працював, потім повертався додому та брався до домашніх справ. Сусіди обожнювали його за доброту і чуйність. Спокійний, врівноважений. Ніхто ніколи не чув від нього злого слова. Надійний, товариський і позитивний.
30 червня 2022 року був мобілізований до Збройних Сил України. Він не хотів, щоб війна дійшла до вже немолодих батьків, дружини, дітей, онучки. А онучка Владочка – це найбільша його втіха. Коли був поряд з нею – наповнювався світлом.
Два тижні тому був у відпустці, робив ремонт у квартирі. Був дуже майстровитим. Не вмів сидіти на місці. Облаштував житло, працював, щоб сім’я мала усе необхідне. Тут кожен сантиметр ще пам’ятає його тепло.
Службу проходив на східному напрямку, в Покровському пеклі. Там отримав поранення. Осколок в коліні так і залишився. Про війну не говорив, не поширював проблеми на рідних. Прагнув їх заспокоїти, вийти на зв’язок як тільки міг. 18 жовтня була остання розмова. Розпитував про домашні справи, рідних, онучку.
Ніч та була страшна, літало і падало залізо, вибухало і горіло все навколо. 19 жовтня о 6:02 вийшов з мережі. Дружина очікуваного дзвінка не дочекалась. Писала, плекала надію, що буде відповідь. Але 20 жовтня побратими розповіли, що прилетіло в бліндажі.
Молодший сержант Блажко Руслан Миколайович, командир 3-го міномета, 1-го мінометного взводу, 1-ї мінометної батареї військової частини А 2960 під час виконання обов’язків військової служби, завдань пов’язаних із захистом Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України, в районі населеного пункту Новопавлівка, Синельниківського району, Дніпропетровської області 19 жовтня 2025 року – загинув.
Тепер ратну справу Руслана продовжують старший брат-майор Збройних Сил України, син, чоловік доньки.
Воїна Блажка Руслана Миколайовича поховано в селі Махаринці на Алеї Слави.
Вічна слава і шана Герою!
Полонський Максим Петрович
(02.06.1994-19.10.2025)
Солдат, оператор безпілотних літальних апаратів, 1-го відділення безпілотних авіаційних комплексів, взводу безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів, 3-го механізованого батальйону військової частини А 4123
Нагороджений: медаллю «За військову службу Україні» (08.01.2024р) та відзнакою міністра оборони України «За поранення» (24.01.2024р).
Народився в селі Гурівці на Козятинщині. Був старшим сином у багатодітній дружній родині. Виховувався в любові до життя і до Бога. Всі про нього говорили лише позитивне. Відповідальний, порядний. Допомагав виховувати менших братика та трьох сестричок. Був в усьому прикладом для них.
По-чоловічому стриманий і врівноважений. І водночас рішучий у своїх діях. Спочатку оцінить ситуацію, подумає, а потім діє. Хлопчаком захоплювався футболом. Але допомагати по господарству вважав своїм обов’язком. Все вмів, не цурався ніякої роботи. Постійно з татом працював біля дому. В Гурівцях закінчив школу і вступив до нашого залізничного училища за спеціальністю електромонтер контактної мережі. Після училища строкова служба у навчальному центрі «Десна». Працював у Києві на залізниці.
У 2017 році одружився з коханою Дарією. Весь його світ крутився навколо дружини, доньки та синочка. Дуже любив свою сім`ю, дітей. Про все турбувався, забезпечував добробут родини. Мріяв про власні дім, авто. Придбав. Любив облаштовувати, вдосконалювати, створювати комфорт в помешканні.
Навіть після поранення, з ушкодженою рукою, старався щось майструвати.
Дружина каже, що Максим взірцевий господар і батько сімейства, а для неї – «всесвіт». Він випромінював щирість і доброту. Допомагав усім. Друзів, яких у Максима так багато – у себе вдома завжди з родиною зустрічав гостинно та дуже тепло.
На війну пішов з перших днів. 25 лютого вже викликали до військкомату. Служив у військовій частині в Гавришівці. Потім відправили на Херсонщину у складі підрозділу морської піхоти. Отримав поранення. Навчання і тепер вже Дніпропетровщина.
Про війну не говорив. Мабуть, не хотів свої проблеми переносити на родину. Лише казав, що дуже сумує за сім`єю і найбільше чого бажає – це бути поряд з ними.
Коли телефонував – сім’я вся неймовірно раділа. А Тимурчик синочок, якому незабаром виповниться 2 роки, виривав телефон і щось прагнув сказати татові. І відповідь чув, що татусь його любить, приїде.
18 жовтня був останній зв’язок. Настрій був гарний, не збентежений. Більше зв’язку не було.
Солдат Полонський Максим Петрович, оператор безпілотних літальних апаратів, 1-го відділення безпілотних авіаційних комплексів, взводу безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів, 3-го механізованого батальйону військової частини А 4123, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вовче, Синельниківського району, Дніпропетровської області, 19 жовтня 2025 року – загинув.
Воїна Полонського Максима Петровича поховано на кладовищі в селі Козятині, на Алеї Слави.
Вічна слава і шана Герою!
.jpg)
Чорноус Сергій Валерійович
(18.03.1977-21.10.2025)
Кулеметник 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу, 5 – ї аеромобільної роти, 2 – го аеромобільного батальйону військової частини А 4350
Сергій народився у Флоріанівці. Там закінчив школу. Любов до своєї землі та до праці на ній, йому прививали з малечку. Допомога батькам по господарству, завжди була на першому місці. Після закінчення 8 – ми класів пішов вчитися в Бердичівське професійно–технічне училище, де здобув професію тракториста. Повернувся в рідне село, по іншому не хотів і не міг. Працював за фахом. Тихий, спокійний чоловік допомагав односельцям, які цього потребували. Останні кілька років працював на м’ясокомбінаті. Зустрів жінку Олену, з якою разом облаштовували своє сімейне життя.
На військову службу був призваний 10 серпня 2025 року. Вишкіл проходив в Житомирській області. З навчального центру потрапив в Дніпропетровську область. Вранці 21 жовтня телефонував коханій та тітці. Це була остання розмова з рідними.
21 жовтня 2025 року кулеметник 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу, 5 – ї аеромобільної роти, 2 – го аеромобільного батальйону військової частини А 4350, в результаті авіаудару КАБу з боку противника в районі населеного пункту Покровське, Синельниківського району, Дніпропетровської області солдат Чорноус Сергій Валерійович, отримав осколкове поранення правого стегна з грубим руйнуванням тканини внаслідок чого загинув.
Чоловік побачив впритул цю страшну війну, її жорстокість і жах, який вона з собою принесла. Попри це, його серце залишалося добрим та ніжним. Він мріяв повернутися в своє рідне село і просто жити. Похований Воїн на кладовищі в с.Флоріанівка.
Вічна пам'ять та слава Воїну!
Назарук Петро Іванович
(30.08.1986-25.10.2025)
Старший солдат
Петро Іванович народився у м. Київ. Мама Валентина, батько Іван працювали там. Але вони і їхні пращури родом були з Кордишівки. У 1986 році переїхали до міста Вінниці. Ріс і виховувався разом із сестрою Тетяною. Навчався у 27 ліцеї. Після закінчення отримав професійно-технічну освіту в училищі № 5 за фахом столяр.
Він дуже любив рідну Кордишівку. В дитинстві та юності бував тут майже щотижня. Допомагав бабусі по господарству, рибалив. Мав багато друзів, ходив на місцеву дискотеку, де й познайомився з дівчиною Оленою. 2014 року закохана пара одружилися. Чемний, добрий, вихований юнак став чудовим чоловіком.
З 30 квітня 2015 року був мобілізований і служив в АТО на Донеччині до серпня 2016 року. Працював на ТОВ «БаДМ» та ПРАТ «Інфузія». В 2022 році на початку повномасштабного вторгнення, знову був мобілізований до війська. Брав участь в боях за Сіверодонецьк, Лисичанськ, Авдіївку, Бахмут, Покровськ. Але тепер захищав він ще одну найдорощу для нього людину – донечку Поліну, яка народилася 2022 року. Але татусь її бачив лише коли приїздив у відпустку. Готовий був небо для неї прихилити.
Місяць тому був у відпустці. Мав багато клопотів. Адже родина купила квартиру. Займався переїздом. Облаштовував побут сімʼї. Захоплено занурився в домашні справи. Він не хотів залишати найрідніших.
Для родини найстрашніші періоди були, коли не виходив на зв'язок, хоча попереджав про це. 22 жовтня. Останній дзвінок на наступний день до дружини. Розмова про донечку, щоденні справи. 27 жовтня подзвонили і стало відомо, що старший солдат Назарчук Петро Іванович під час виконання службового обов’язку, захищаючи незалежність України, 25 жовтня 2025 року неподалік населених пунктів Борівка - Андріївка, Ізюмського району, Харківської області в наслідок вибухової травми – загинув. Мама, дружина, донька, сестра, племінники втратили свого захисника. Похований Герой на кладовищі в с.Кордишівка.
Вічна памʼять та слава Захиснику!
Полянський Віталій Олександрович
(29.10.1974 -15.11.2025)
Солдат, оператор безпілотних літальних апаратів – сапер 2–го відділення дистанційного мінування – А 1796
Віталій народився в Козятині. Згодом сім'я переїхала в Київ, там Віталій пішов у садочок а згодом у школу. Мав хист до малювання та вступив до будівельного училища а по закінченні в торговельно – економічний інститут. Строкову службу ніс у прикордонних військах. Після проходження служби працював на авіазаводі. Любив майструвати та робити ремонти. Йому подобалось допомагати людям. Все робив із задоволенням. Спокійно, врівноважено та з любов’ю.
Після отримання важкої травми Віталію було встановлено ІІ групу інвалідності. З часом пішов працювати на Київський завод з виготовлення солодких газованих та мінеральних вод. Батьки прийняли рішення та переїхали назад до Козятина. Віталій та молодший брат частенько приїздили до батьків. І тут теж до Віталія зверталися сусіди та знайомі про допомогу. Як згадка про нього, стоять у нашому місті будинки, квітами розписані та розмальовані. І в ці розписи він вкладав всю красу свого серця.
Напередодні 24 лютого 2022 року Віталій знову приїхав до батьків. Саме тут його застала велика війна. І він одразу пішов добровольцем в територіальну оборону. Згодом був Бахмут, Селідове, Запоріжський напрямок.
При найменшій можливості телефонував додому. Запевняв, що у нього все добре. Батьки чекали його у відпустку, мріяли, що на свій 51 – й день народження він буде з ними удома. 12 жовтня, під час виконання бойового завдання, в результаті влучання ворожого БПЛА типу «Молнія», отримав важку травму та опіки ІІ та ІІІ ступенів з залученням 42% поверхні тіла. Його було доставлено до лікарні в Запоріжжі, а згодом перевезли в Київський опіковий центр. Лікарі робили все можливе аби Віталію стало краще.
На жаль, 15 листопада солдат, оператор безпілотних літальних апаратів – сапер 2–го відділення дистанційного мінування – А 1796 помер у лікарні від наслідків отриманих травм.
Україна втратила рішучого воїна, бійця без страху, чоловіка з міцним характером і щирою доброю душею. Поховали Віталія на міському цвинтарі на «Алеї слави».
Вічна пам’ять та слава Захиснику!
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар