Видатні діячі міста.

                                                 

                                   До 110  річниці від дня народження.
                                           Віктор Михайлович   Іванов
13.02.( 31.01) 1909  - 18.06.1981
Видатний український  кінорежисер, сценарист, член Національних спілок письменників та кінематографістів  України, ллауреат  Державної премії України імені Олександра Довженка, заслужений діяч мистецтв України, постановник комедії «За двома зайцями».

Памятник героям комедії "За двома зайцями " у Києві.
 Уродженець м. Козятина ,майбутній кінорежисер  народився 13 лютого 1909 р. , а за старим стилем  31 січня . Зростав в місті залізничників  в родині фельдшера  залізничної лікарні Михайла Спиридоновича та домогосподарки Тетяни Андріївни Іванових. Народився і  зростав   разом з братом і сестрою в одному із перших  будинків залізничної лікарні ,  де на фасаді було викладено  цеглою  «Прийомний покій» .  На той час у приміщенні розташовувалася залізнична  лікарня   на десяток місць для хворих і житло для працюючих двох  фельдшерів і одного лікаря. Саме , можливо,  з цієї причини у 1919 р. батько захворів  на тиф і помер. Віктору довелось  ще підлітком  у 13 років розпочати трудову біографію, працюючи розносником листів  у наросвіті. У 1923 р. мати виходить  вдруге заміж  і дітей допомагає виховувати вітчим Жидкомлінов Михайло Антонович. З 1923 по 1925 рр. майбутній кінорежисер  навчався  у Бердичівському ремісничому училищі. , а з 1925 по 1927 рр. оволодівав залізничною спеціальністю машиніста паровозу у Жмеринській  залізничній профшколі.   Після її закінчення був направлений  на роботу помічником машиніста  до  м. Вязьми. У 1929 р.  наш земляк отримує диплом  машиніст а паровоза і направляється на навчання до м. Москви.  У столиці СРСР Віктор докорінно змінив свою долю і вступив до ВДІКу на режисерське відділення,  потрапляє на  курс відомого майстра німого кіно Сергія Єйзенштейна ( 1932-1936 ).





    Фотофрагменти комедії "За двома зайцями"(1961). В головних ролях Маргарита Криніцина- народна артистка України та Олег  Биков - Народний артист СРСР.




Закінчив вищий учбовий заклад з відзнакою. Працював на Київській кіностудії асистентом режисера, режисером. З 1941 по 1942 рр. перебував в евакуації і працював асистентом режисера  на Ашхабадській кіностудії.  Та йде війна і молодий митець  у 1942 р.  стає курсантом Ташкентського  військового училища. Після його закінчення відправляється на фронт командиром взводу 105-ї окремої вогнеметної роти, яка брала участь у кривавих боях при обороні Сталінграду.  З 1943 по 1945 рр. – командир 21 окремого вогнеметного батальйону та помічник начальника штабу I  та  II  Українських фронтів. Форсував Дніпро, Букринський плацдарм, визволяв Київ і кіностудію від фашистів і навіть був призначений її комендантом.  На війні, був двічі поранений,  отримав контузію , залишився єдиний живим зі всього взводу.  Був з війни комісований, повернувся до улюбленої роботи на грудях  з орденом «Червоної Зірки» , медалями  «За відвагу » , «За оборону Сталінграду»  . Але на кіностудії його не чекали. Тодішній директор, немов вистрелив у серце словами: «.. нам асистенти режисера ще й інваліди , не потрібні..». Та все  ж , взяли на роботу, де пропрацював з 1945 по 1947 рр., потім рік служив на Свердловській кіностудії  начальником сценічного відділу,  з 1948 по 1949 роки начальником виробничого відділу Міністерства кінематографії Литовської республіки у м. Вільнюсі. З 1949 по 1950 роки режисер, художній керівник Литовської кіностудії у м. Каунас .   У подальшому з 1950 і по останні роки життя – режисер кіностудії ім. Олександра Довженка. З 1952 р. наш земляк  займається дитячою літературою.    Вступає до Спілки письменників.    Перші фільми у майстра кінематографу   з’являються лише після 1955 р. До 1980  р.  він створив 15 кінофільмів, а саме : "Олекса Довбуш", "Сто тисяч", "Шельменко- денщик",  "Веселі Жабокричі", "Непосиди", "Ключі від неба", " Ні пуха , ні пера", "Пригоди з піджаком Тарапуньки"  та інші, серед яких шедевр української комедіографії «За двома зайцями». Помер кінорежисер  на 72  році життя 18 червня 1981 р. Похований на Байковому кладовищі.
Меморіальний барел'єф кінорежисеру і героям фільму "За двома зайцями" на одному із павільйонів кіностудії ім. Олександра Довженка. ( 1999)
 В Козятині у 2007 р. на День незалежності України  було урочисто  відкрито на приміщенні, де народився майбутній кінорежисер, бувшої залізничної аптеки, меморіальну дошку, де були  присутні гості з Києва- син митця – оператор і викладач інституту кінематографії  ім. Карпенка- Карого  Михайло Іванов з донькою  Оленою Солодовніковою.


Директор музею історії міста Козятин Лілія Макаревич.




              Видатні постаті міста Козятина.




                                 Нехай доля посилає лише чарівні миттєвості життя .
      6 лютого відзначила  Ювілей Почесний громадянин міста Козятин, історик, краєзнавець, архівіст, педагог, член Національної  спілки журналістів України ( 2009 ) та  Всеукраїнської спілки краєзнавців , дослідник- пошуковець історії  міста Козятин і  рідного краю Зоя Володимирівна Вільчинська. 
        Ювілярша за свою активну пошуково- дослідницьку діяльність  одна із  перших в місті випустила з друку  дві  фундаментальних і глибинних праці  на понад 1700 сторінках з використанням архівних документів «Наша історія». Перша з них, що вийшла у 2013 р. вміщує у собі  розділ «Адміністративно- територіальний устрій» та суспільно-політична історія Козятинщини в контексті історії України з найдавніших часів до сьогодення.  В книзі представлено новий погляд на нашу історію, як обєднуючої основи для консолідації української нації. Вперше зроблена спроба з наукової точки зору узагальнити досвід нашої історії і на підставі історичних документів змінити деякі існуючі уявлення про неї. Як на мою думку,  досить доступно і  цікаво знайомитися з документальними архівними матеріалами та свідченнями старожилів  в процесі вивчення загальної  історії України .  Минувшина твоєї рідної землі , ніби  дивовижна з індивідуальним смаком  родзинка у великому , запашному караваї країни, подільського краю . Знайомлячись з надрукованими матеріалами чимдуж по-новому закохуєшся  в  колоритність і неповторність малої батьківщини . Інша книга  вийшла слідом у 2014 р.-«Наша історія», де  висвітлено  трагічні сторінки історії українського села, голодомор 1932-1933 років. Автор  прагне довести у своїй праці, що тільки чесна  історія єднає народ: сміливо подає новий погляд на історичні тлумачення, які до сьогоднішнього дня вважались аксіомами.  Історик , педагог висвітлює  у своїх напрацюваннях  білі та чорні сторінки історії, обґрунтовує і аналізує події,   підводить підсумки,  і таким чином підказує,  у якому напрямку потрібно  нам з вами  в подальшому рухатися, щоб не повторювати помилок трагічної минувшини.  Педагог- історик , викладач працювала в різних сферах діяльності на благо рідного міста. Нею  підготовлене дослідницьке видання «Голодомор на Козятинській землі 1932–1933 років», «Адміністративно-територіальний устрій Козятинського району».  На даний час працює над дослідженням теми «Козятин — місто залізничників» (від історії виникнення до сьогодення), «Сталінські репресії на Козятинщині». 
          Протягом багатьох років співробітничає із засобами масової інформації.  В ЗМІ  опубліковано  близько 400 статей на історичну тематику, які склали основну базу картотеки  краєзнавчих матеріалів  в міському архіві,   місцевих  бібліотеках,  музеї історії міста.                            Уродженка м. Козятина,  повну середню освіту отримала  в найдавнішому  учбовому  закладі міста  , школі №2 . Три роки працювала старшою піонервожатою, вихователем школи- інтернату,  заочно вступила на історичний факультет Київського Державного університету ім. Т.Г. Шевченка і отримала спеціальність— «історик, викладач історії та суспільствознавства». В подальшому займалася педагогічною і викладацькою діяльністю в  рідному місті залізничників , викладала в місцевому  залізничному училищі, працювала заступником директора  в школі №4, займала посаду заступника начальника  міського управління освіти , згодом була призначена  начальником новоствореного міського архівного відділу, переймалася  і вболівала створенням  музею історії міста Козятин і впродовж усього періоду займалася дослідницькою діяльністю в царині історії.
                Нагороджена відзнаками: «Відмінник освіти України», «вчитель- методист, знаками «За сприяння розвитку Південно- Західної залізниці», «За доблесну працю на Південно- Західній залізниці» як позаштатний кореспондент газети «Рабочее слово». Почесною грамотою Кабінету Міністрів України та нагрудним знаком. Їй присвоєно звання  «Почесний краєзнавець України» та «Почесний громадянин міста Козятин».
Нехай Господь посилає Зої Володимирівні гарне здоровя і  силу духа для завершення поставленої  мети та подальших творчих планів, наповнить життя і  долю безліччю  чарівних моментів, незабутніх позитивних епізодів життя. Нехай оберігає Янгол ювіляршу і її близьких людей, усю родину. 

                      



                                                     З  Ювілеєм!!!
















                                             Олександра Олексіївна Грушко  серед близьких і рідних людей.







27 липня відзнаачє 95 річний Ювілей легендарна козятинчанка Олександра Олексіївна Грушко.  На долю уродженки  сусіднього села Махаринці  за такий поважний  вік випало чимало  випробувань, знущань, труднощів та й були і радощі.  Найцінніше – це те, що  Господь дав можливість  вижити під час II-ї світової війни в період гітлерівської окупації  рідної неньки України у концетраційному таборі «Освенціум» . Усе поборола, вистояла. Підсумовуючи  своє життя, може гордо зазначити, що прожила його з користю для людей, суспільства і з вдячністю  Всевишньому. Війна застала юну  18 –річну дівчину у м. Дніпропетровську, куди поїхала в гості до брата. Молода кипуча кров, імпульсивність, жага до волі і відчуття справедливості , привели дівчину разом з іншими молодими людьми  до участі в антифашистському  супротиві, за що і поплатилася. Була арештована, допити,  катування,  а потім – концетраційні  табори, спочатку Майданек і з 12 жовтня 1942 р. переправлена до Освенцима – Бжезинки ( концтабір Аушвиць- Біркенау ) . Виживання   в антилюдських  і навіть далеко  не в  тваринних, умовах   під № 22392  потужної гітлерівської машини по використанню ,   переробці та знищенню    людства. Але і в тих жахливих умовах   декому пощастило вижити, тому що і  в цій жорстокій  м’ясорубці  люди намагалися зберегти людські якості  і подобу.   Наша ювілярша захворіла  незабаром на тиф.  За наказом її у грудні викинули з бараку у двір. Підібрала лікарка- чешка Енна і виходила. На ноги поставила росіянка Ганна Тринда- Шульміна. Іншій українці не повезло…. Їй ще живій , викинутій на смітник, пацюки обглодали ноги і вигризли очі, потім рештки спалили у крематорії,  і  тим  попелом  здобрювали навколишні поля. Після одужання Олександру порекомендували лікарі Любов Федорівна Алпатова та   чешка Енна, як досвідченого спеціаліста- медсестру  по догляду за дітьми. То було жахливе випробування, яке закарбувалося у пам’яті  трагічними поетичними строфами   у віршах, в тому числі  «Хліб» про хлопчика, який за хлібину від фашиста , що  таким чином забавлявся, заліз у  казан з крижаною водою з метою поділитися шматочком   з іншими малолітніми в’язнями, та серце не витримало. Важко загоїти   і фізичні , і душевні рани від пережитого. Після звільнення нашими військами  у січні 1945 р.концентраційного табору, залишилася  помічницею при військовій частині, що подарувала волю. В рідному місті   тривалий час і зразково   займалася  торгівлею,  була завідуючою магазином № 12, не розлучалася і з дітьми , працювала у буфеті ЗОШ № 2. Віддавала усю себе  улюбленій справі. Сьогодні Олександра Олексіївна радо зустрічає   рідних, близьких і просто знайомих людей, ділиться спогадами.   Насичене на різноманітні події життя  зробило   Олександру Олексіївну  Грушко  героїнею багатьох публікацій, статей ,  радіоефірів, зустрічей . Напередодні Дня Перемоги  вийшла з друку  книга , підготовлена каналом «Інтер»  «Люди Перемоги! Наш полк», куди ввійшла і розповідь про складну і неповторну долю нескореної  нашої землячки. Цю книгу  ювілярша  передає  до фондів Музею історії міста Козятин.






   На зустрічі у  ЗОШ № 2, де працювала в свій час у буфеті, організованій Музеєм історії міста Козятина.




Автор:Л. П. Макаревич









                                                

                    Морозюк Володимир Карпович
                         30 червня відзначив 80-и річний Ювілей
                       
письменник, краєзнавець, військовий, Почесний член спілки краєзнавців Прикарпаття, член Національних спілок письменників та журналістів України , лауреат обласної пам’яткознавчої премії ім. І. Вагилевича (2008), обласної премії ім. В. Полєка в галузі краєзнавства (2013), премії Івано-Франківського обласного осередку Національної спілки краєзнавців України «Краща краєзнавча книжка року» (2014), обласної краєзнавчої премії ім. Є. Паранюка (2018), нагороджений Пам’ятною Ювілейною Медаллю Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, грамотами Національної спілки краєзнавців України, Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА.

 Ювіляр народився 1938 р. в с. Скоморохи на Житомирщині в сім'ї військовослужбовця. Проживав на Вінниччині, зокрема , у с. Немиринці Козятинського району, звідки родом батько Карпо Матвійович Морозюк а згодом – у Івано-Франківську. Навчався на історико-філологічному факультеті Станіславського педагогічного інституту, де і прилучився до краєзнавчо-пошукової і публіцистичної роботи. 1959 р. за порадами науковця-бібліографа Володимира Полєка здійснив опис одного з перших в Галичині пам’ятників Тарасові Шевченкові у с. Вовчинці. 
    Пізніше закінчив військово-політичне училище, служив офіцером збройних сил у Житомирській області, Приморському краї, на Чукотці, у Запоріжжі, в Угорщині, при цьому не покидаючи своїх історико-краєзнавчих пошуків.
    Перебуваючи на р. Уссурі, на китайському кордоні, написав історичну довідку про м. Іман, публікація якої стала однією з причин до перейменування Імана на Дальнєрєченськ. 
    Краєзнавчі дослідження і літературно-публіцистичні розвідки стали головною справою його життя.
    Найбільш плідним для краєзнавця є прикарпатський період його життя і діяльності. Ще 1968 р. окремим виданням вийшла його перша історико-краєзнавча книжка «Легендарна молодість батьків». Згодом на сторінках регіональних та республіканських часописів були опубліковані його художньо-документальні розвідки про письменницю Ольгу Дучимінську, статті та новели про громадсько-культурних і релігійних діячів родини Ганушевських, про молодіжне спортивно-пожежне товариство «Луг», про товариство «Січ» і Українських Січових Стрільців. Низка дослідницьких матеріалів присвячена історії мистецького руху та літературного життя в Галичині, постатям громадських і політичних діячів, борців за волю України.
  Володимир Карпович є автором 32 краєзнавчих книг, спогадів, художньо-документальних та етнографічних нарисів: «А зорі слізьми вмивались...» (2002), «Надщерблена доля» (2003), «Немиринці-Курилівка» (2003), «У світі мистецьких чар» (2003), «На гранях світла і тіней» (2004), «Червоні роси (Альманах Пам’яті і Милосердя)» (2004), «В’язанка старожитностей» (2004), «Краєзнавчі візерунки» (2005), «На манівцях (Село загублене у часі)» (2011), «Острови пам'яті» (2012), «Зорі на Чумацькому шляху» (2013), «Старожитній подієплин» (2013), дванадцяти «Пом’яників» (2005-2012), трьох книг «Іменного часослова» (2014-2015) та трьох зшитків видання-довідника «За забралом літературного псевдоніма і криптоніма» (2016). Співавтор і співредактор п’ятого тому «Літопису Голготи України» під назвою «Усусуси (Стрілецька Голгота)» (2003).
     Ряд автобіографічних книг розкривають на прикладі  родин батька і матері  найжахливіші періоди в історії України та Козятинщини.  Саме завдяки "стежкам родоводу" автора нам стали відомі його дослідження періоду голодомору, нацистської окупації в наших козятинських краях. Тут, неподалік с. Махнівки ,  на той час Комсомольське, був розстріляний нацистами член  місцевої підпільної  організації  - батько сьогодняшнього ювіляра Карпо Морозюк.. Тут,  на  цвинтарях   с.  Немиринець,  Махнівки   спочивають вічним сном його предки, могили котрих він регулярно відвідує.

   Володимир Морозюк є колекціонером історико-документальних матеріалів, книг, часописів, листів відомих людей. Автор сотень світлин визначних місць Івано-Франківська, пам’ятних поховань на міських некрополях, якими ілюстровані його книги і публікації.
    В ОУНБ ім. І. Франка функціонує іменний фонд краєзнавця і, а сам автор є активним читачем книгозбірні, зокрема відділу краєзнавчої літератури. 
    

                                                 Світла та Божа душа.

До 100 річчя від дня народження священника , "Почесного громадянина Козятина"                                                            Олександра Трифоновича Бойка.



Портрет отця Олександра.
Автор худ. Віктор Кльоц.


     Митрофорний протоієрей,  благочинний отець Олександр, в миру Олександр Трифонович Бойко – знане та високоповажне ім’я людини   не лише в місті , а і за його межами. 

30 вересня за старим стилем, а за новим 12 жовтня 2017 р.  цьому високодуховному ,  скромному, освіченому , чесному , порядному, з рідкісними в наш час  рисами характеру  священнику виповнюється 100 років.

 В музеї історії міста зберігаються спомини отця Олександра,  матушки Валентини Федорівни, що пліч о пліч пройшла з даним  Богом чоловіком усі митарства , радощі життя.  В експозиційній залі виставлено подароване батюшкою Олександром фото бувшої , в 60-ті роки розібраної для будівництва хірургічного відділення залізничної лікарні -Вознесенської дерев’яної церкви, побудованої за проектом архітектора вокзалу  Валерієм Куликівським на кошти козятинських залізничників , освяченої 25 серпня  1895 р. та ряд інших предметів, речей, котрі несуть інформацію про   історичний період, котрий довелось пережити  козятинцям в ті часи. 

 Саме отцем Олександром на запрошення талановитого  та  обдарованого    художника-земляка Віктора Кльоца під час відкриття його  виставки живопису було освячено  наш музей.  
 Під час відкриття виставки художника Віктора Кльоца
та після освячення музею. Листопад 2004 р.  На фото в центрі у вишиванці автор виставки Віктор Кльоц, поруч отець Олександр, біля нього ліворуч ксьонз Юзеф Мошкович ( забудовував костьол Матері Божої Доброї Ради), крайній праворуч мер міста Гвелесіані Олександр Георгійович
 Священник від Бога , як називають його миряни- козятинці , розпочав свою службу  в місті з 1950 р. і надалі  пов’язав значну частину  свого життя з  містом залізничників, зокрема,  опікувався духовним світом прихожан  та був настоятелем добудованої ним же та прихожанами   в важкі часи  атеїзму Святотроїцької  церкви  або  Святого духа, що  й досі знаходиться на території старого кладовища біля чудового храму  Почаївської ікони  Божої Матері, а в народі по цей день називається капличка .  Там в свій час   кожного з нас православного християнина хрестили, благословляли , причащали навіть в ті часи, коли релігію вважали «опіумом  для  народу».  

Благославляв, наставляв батюшку на  благі труди  Козятинський благочинний, протоієрей із с. Глуховець Іоанн Дубровський, відомий усім ще , як  лікар- травник, гомеопат, котрий назавжди вилікував отцю Олександру шлунок. Познайомившись з родиною Бойків, сказав батюшці: «Тепер мої ноги вже відходили, мені 77 років, я тобі передам благочиння».  Отець Олександр в останні хвилини життя сповідав, причастив та соборував священика. По смерті отця Іоанна протоієрей Олександр отримав призначення благочинного і виконував свої обов’язки  в парафії впродовж 33 років.
 Священник отець Іоан Георгійович Дубровський. лікар- гомеопат ( 08.08.1876-15.03.1959)

 
    Життя отця Олександра було нелегким, як і у більшості  людей, хто народився в ті часи. Уродженець Полісся села Косинів, зростав в багатодітній заможній родині разом з 4-а братами та сестрою. В звзку з  революційними подіями   родина перебралася на Рівенщину до с. Мирогоща Дубенського району.  Хлопець  після  отримання  повної 7-річної освіти, вступив у 1930 році  до духовного училища при Почаївській Лаврі, котре закінчив  у 1939 р. В грудні 1941 р. став  піддяконом і разом зі своїм духовним батюшкою Львівським Єпископом Пантелеймоном поїхав до Києва і там був висвячений у 1942  р.в Михайлівському монастирі у священники м. Василькова, де прослужив 8 місяців. Пізніше  був переведений на службу  у Покровську  церкву. Там  у  монастирських корпусах   під  час фашистської окупації проживало чимало людей, серед котрих він і познайомився  з племінницею  ігумені, настоятельки  монастиря  матушки Архелаї, майбутньою дружиною  Валентиною Федорівною. Перед звільненням Києва радянськими військами 4 листопада 1943 року в монастир  нагрянули гестапівці. Усіх  погнали на вокзал, де  погрузили у товарні  вагони та повезли у  напрямку Вінниці. Під Фастовом ешелон потрапив під бомбардування наших військ. Скориставшись панікою та  нагодою, священнику Олександру разом з вагітною дружиною пощастило втекти. Пішки  та іншими шляхами дісталися Козятина, а далі Вінниці. Єпархальне відомство, куди звернувся отець Олександр , призначило його на службу у с. Якушинці, де після звільнення території, уся Вінницька паства, отець Олександр , його дружина  з населенням проводили активну діяльність по збору теплого одягу, продуктів харчування, грошей, ліків для  шпиталів. На пожертвування мирян с. Якушинець  та інших  віруючих Вінниччини було створено нову  танкову дивізію. З 1946 р. був переведений до приходу с. Лука – Мелешківська. 
 Отець Олександр (  третій праворуч), над ним стоїть матушка Валентина Федорівна ліворуч владика Симон
( допомагав з добудовою каплички),
 отець Павло Мартинюк ( забудовував Лукінську церкву в с. Козятині), отець Георгій, отець Сергій, отець Самсон. 1957 р. Другий день  престольного свята  Трійці. м. Козятин.
Уже досить в поважному віці, далеко за 90-річчя отець Олександр  ,  відповідно стану здоров
я, регулярно приходив до новозбудованого храму  Ікони Почаївської Божої Матері ( 1991-1995 рр. )  на служби. Сповідатися   цій світлій, як кажуть козятинці, святій людині, була велика черга охочих мирян. Коли його поважний вік вже не дозволяв бути присутнім на службах, то батюшка охоче приймав людей у себе дома, нікому не відмовляв у сповіді , в  мудрій пораді чи просто  бесіді по душам.  Виростили з матушкою  в любові  та   благодаті, прививши сімейні  та духовні цінності. двох синів Юрія  та Валерія  , а  ті в свою чергу  одарили  рід своєю відданістю традиціям,  дітьми та онуками.  Отець Олександр  пішов на   вічну службу до небес   4 липня 2012 р..  За багаторічну і самовіддану службу   громаді  міста Олександр  Трифонович Бойко удостоєний звання «Почесний громадянин Козятина».



                 Директор музею історії міста Козятин Лілія Макаревич.



                 До 70-и річчя від Дня народження  
члена Національної Спілки журналістів,  педагога, поета, публіциста,  перекладача, науковця, краєзнавця, громадського діяча,  непересічної, інтелігентної людини, взірцевого, багатодітного батька і чудового чоловіка.






        Богдана Ярославовича Сиваківського                  
  Народився ювіляр  12 вересня 1947 р. в с. Пиківець Козятинського р-ну. Від свого батька Ярослава Петровича Сиваківського він успадкував любов до поезії та творчості. З дитинства мав нахил до літератури та математики. Навчаючись у дев’ятому класі , родина переїхала жити до Козятина, де Богдан Ярославович закінчив середню школу №1. Вищу освіту здобував на фізико-математичному факультеті Вінницького педінституту, пізніше закінчив аспірантуру при Київському педінституті ім. Горького. 
Працював учителем в школах Козятинщини. Подальшу викладацьку практику продовжив у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. Працював головним редактором «Вісника Української Всесвітньої Координаційної Ради».
Творчість Богдана Ярославовича і світобачення нерозривно пов’язані з «відлигою» 60-х років. Ще учнем він переймався ідеями визвольного руху та національного відродження. І хоча брежнєвська задуха змусила до внутрішньої еміграції, вогонь надії не згасав. Богдана Сиваківського тривожить доля нинішнього й майбутніх поколінь, він замислюється над тим, куди поведуть їх «круті шляхи від хати», ностальгія за молодістю, за друзями, яких розвели дороги, за виплеканим у дитинстві світом тепла і родинного затишку пронизують цикл поезій «Переддень Вічності». В 1968 році опублікував перші вірші в місцевій газеті «Жовтневі зорі». Поетична творчість – це завжди продовження традицій. Поетичний світ Б. Сиваківського формувався під впливом Євгена Плужника, Василя Стуса. Адже поет тяжіє до інтелектуальної і водночас народної поетики, насиченої громадянськими мотивами.
Перша збірка віршів «Народження добра» побачила світ в 1991 році, згодом друга і остання на сьогодні збірка поезій «Мій час» (2003 р.). В доробку поета є значні публіцистичні і наукові напрацювання. Є автором багатьох публікацій та дописувач низки часописів. Разом з дружиною Поліною Володимирівною виховали чотирьох дітей. Найстарші - син Петро та дочка Марія, наймолодші – Зоя та Мирослава. А доля подарувала поету п’ятеро онуків.
 При  формуванні музейної колекції  допомагав разом з родиною музею у перекладі краєзнавчих, історичних матеріалів із польських джерел.

Член Національної Спілки журналістів України, Лауреат Міжнародного конкурсу документальної прози (2001, Варшава), редактор «Вісника Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), інформаційного видання світового українства.
                                                                    
  ДжерелоСайт Козятинської  центральної районної бібіліотеки :http://koziatyn-crb.vn.sch.in.ua/resursi/virtualjni_vistavki/tvorchistj_u_spadok_do_65-richchya_z_dnya_narodzhennya_b_ya_sivakivsjkogo/





1       1. Андрєєв Євген Васильович (29.12.1936 -27.03.2011)  - уродженець міста, машиніст , Герой соціалістичної праці. ( фото 1)  
    
        2. Бажанов Юрій Павлович ( 10(23)04.1905 – 08.01.1975)- уродженець міста, маршал артилерії збройних сил СРСР. В  червні 1941 рсформував першу батарею реактивних мінометів «Катюша» . Одна із вулиць Козятина носить  його імя. .( фото 2)

        3.  Бойко Іван Никифорович  (11.24.1910 - 12.05.1975)- полководець- танкіст, двічі Герой Радянського Союзу, почесний  громадянин Козятина, і його визволитель в роки 2-ої світової війни.  Одній із вулиць   і місцевому  залізничному  училищу присвоєно  його ім’я. ( фото 3).

4     4.   Бушилов  Михайло Іванович  (17.11.1924-16.05.1974) – танкіст , визволитель Козятина від  німецької окупації, почесний громадянин міста , Герой Радянського Союзу, одній із вулиць присвоєно його ім’я.( фото 4)

5      5.    Герасимчук Сергій Аполонович  ( 24.10.1945 -31.01. 1982). Підполковник, начальник політвідділу окремої мотострілецької бригади .  Служив в  Республіці Афганістан. Загинув під час виконання військового  службового обовязку в Республіці Афганістан.  За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоного Прапору ( посмертно).

На будинку по вулиці Винниченка , де народився  земляк  встановлено меморіальну дошку .( фото 5).
  6.    Грибалєв Петро Пилипович ( 18.08.1920- 01.03.1998) - танкіст, визволитель Козятина від німецької окупації  під час  2-ої Світової війни , почесний громадянин Козятина , Герой Радянського Союзу. Одна із вулиць носить його ім’я. ( фото  6)

7     7.    Гуменюк Андрій Анатолійович (23.05.1960-10.11.1980).   Рядовий -водій .  Загинув від кулі снайпера під час виконання військового обов’язку в Республіці Афганістан.  За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно) . Похований в м. Темір- Тау.( фото 7)

       8. Гурик   Йосип Васильович (25.10.1925 - 31.12.2013р.р.) Проживав в с. Махаринці , Герой соціалістичної праці, почесний громадянин Козятина.( фото 8)

      9.           Кацабін Сергій Борисович (22. 04.1983 - 09.02.2015) .Солдат резерву, фельдшер- фармацевт відділення медичного постачання 1-ої окремої медичної  роти імені Пирогова, Північного територіального управління Національної гвардії України, в/ч 3001. Нагороджений орденом «За мужність »3 ступеня,  нагрудним знаком «Медична рота» та орденом «Народний Герой України».( фото 9)

1     10.            Карпеко Володимир Кирилович ( 18.02.1922- 07.02.1993) – уродженець міста, поет , заслужений працівник культури, член спілки письменників.( фото 10)

1     11.      Ковальчук Віктор Євгенович ( 08.12.1992-31.08.2014 ) – лейтенант, командир взводу 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Загинув під час антитерористичної операції на Сході України, відстоюючи державний суверенітет та територіальну цілісність України. Нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» IIIступеня, нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» та нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм»  посмертно.( фото 11)

1     12.        Колишев Леонід Федорович  ( 1908 – 1974 ) – уродженець міста,  інженер, контр адмірал флоту СРСР.
1     13.       Комар Сергій Олександрович ( 22.07. 1950 – 22.05.1984). Прапорщик, технік групи обслуговування авіаційного озброєння.  Загинув під час виконання військового обовязку в Республіці Афганістан  На будинку по вул. Грушевського , де проживав з родиною воїн встановлено меморіальну дошку. .( фото 12 )


1     14.   Костиков Андрій Григорович (29.10.1899 – 05.12.1950) – уродженець міста , вчений – конструктор , генерал-майор інженерно-авіаційної справи, один  із створювачів реактивної установки «Катюша», Герой Соціалістичної праці. Відкрито меморіальну дошку на будинку , де народився конструктор. ( фото 13)

1    15.            Крючков Віктор Леонідович ( 18.04.1992-21.11.2015 ) . Проживав останніх 8 років у Козятині. Молодший сержант, командир відділення 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас - Україна». Загинув, відстоюючи державний суверенітет та територіальну цілісність України. Нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» 3 ступеня, нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм». ( фото 14)

1     16.       Кульчицький Генріх Станіславович (02.12.1922 – 08.01.2009) – уродженець міста, заслужений архітектор України. ( фото -15)

1     17.       Лукашук Микола Миколайович (08.12.1989 – 11.06.2015). Артилерист ЗС України, навідник гармат. Загинув, відстоюючи державний суверенітет та територіальну цілісність України. Нагороджений почесною відзнакою Козятинської міської ради, нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм» посмертно. ( фото 16)

1    18.    Мухін Олександр Максимович ( 02.12.1923 -03.05.2003) –   старший сержант. кавалер трьох орденів Слави, проживав в Козятині. ( Фото 17)

1    19.       Наумов Вадим  Олександрович ( 18.08.1992 -01.09.2014) – солдат, снайпер 3-го батальйону  оперативного призначення Національної  гвардії України.  Загинув під час антитерористичної операції на Сході України , відстоюючи, суверенітет та територіальну цілісність України.  .  На його честь  названо  бувший провулок Колгоспний  . Нагороджений  орденом «За мужність» 3 ступеня , нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм» посмертно.( фото 18)

2    20.     Іванов  Віктор Михайлович ( 31.01 (13.02 ) 1909 – 18.06.1981)-уродженець міста, кінорежисер,  письменник – сценарист, кінодраматург, заслужений діяч мистецтв України, лауреат  Державної премії  ім. Олександра Довженка, член  спілки письменників України, постановник комедії «За двома зайцями».( Фото 19)

2   21.        Іванова Яніна Григорівна  ( 17.03.1930 ) –  телятниця  Герой  Соціалістичної праці, почесний громадянин Козятина. Проживає в Козятині  ( фото 20)

2     22.        Павленко Дмитро Полікарпович ( 16.10.1917 — 19.03.1986) машиніст, Герой Соціалістичної праці. Проживав і працював в Козятині. Почесний громадянин Козятина. ( фото 21)

2     23.   Підгорбунський Володимир Миколайович (25.04.1916-19.08.1944) -  визволитель Козятина, Герой Радянського Союзу. Одна із вулиць носить ім’я та присвоєно ім’я  героя Козятинській школі- гімназії - інтернат  ( фото 22)

2      24.    Порхун Микола Іванович ( 07.02.1928 — 01.04.1991) –  машиніст, Герой  Соціалістичної праці , почесний громадянин Козятина. Проживав і працював  в Козятині. ( фото 23)

2     25.    Скляров Іван Григорович (12.07.1919 -15.08.1980 ) – льотчик –винищувач,  Герой  Радянського Союзу. Проживав і працював в Козятині.  Одна із вулиць носить назву героя. Відкрито меморіальну дошку. ( фото 24)

2     26.   Шнейдерман Михайло Юхимович (20.02.1909 – 24.06.1981) – уродженець міста, Герой Радянського Союзу( фото 25 )

2      27.      Ципіс Наум Юхимович (06.05.1935 -25.03.2014 ) –  уродженець міста, письменник , журналіст.( фото 26)

2     28.        Ярмоленко  Анатолій Іванович ( 01.11.1947 р. ), уродженець Козятина , співак, засновник  вокально-інструментального  ансамблю «Сябри», Народний артист республіки  Біларусь. Почесний громадянин Козятина.( фото 27)






                    До 70-и річчя від Дня народження  
козятинця ,члена Національної Спілки журналістів,  педагога, поета, публіциста,  перекладача, науковця, краєзнавця, громадського діяча,  непересічної, інтелігентної людини, взірцевого, багатодітного батька і чудового чоловіка.





        Богдана Ярославовича Сиваківського                  
  Народився ювіляр  12 вересня 1947 р. в с. Пиківець Козятинського р-ну. Від свого батька Ярослава Петровича Сиваківського він успадкував любов до поезії та творчості. З дитинства мав нахил до літератури та математики. Навчаючись у дев’ятому класі , родина переїхала жити до Козятина, де Богдан Ярославович закінчив середню школу №1. Вищу освіту здобував на фізико-математичному факультеті Вінницького педінституту, пізніше закінчив аспірантуру при Київському педінституті ім. Горького. 
Працював учителем в школах Козятинщини. Подальшу викладацьку практику продовжив у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. Працював головним редактором «Вісника Української Всесвітньої Координаційної Ради».
Творчість Богдана Ярославовича і світобачення нерозривно пов’язані з «відлигою» 60-х років. Ще учнем він переймався ідеями визвольного руху та національного відродження. І хоча брежнєвська задуха змусила до внутрішньої еміграції, вогонь надії не згасав. Богдана Сиваківського тривожить доля нинішнього й майбутніх поколінь, він замислюється над тим, куди поведуть їх «круті шляхи від хати», ностальгія за молодістю, за друзями, яких розвели дороги, за виплеканим у дитинстві світом тепла і родинного затишку пронизують цикл поезій «Переддень Вічності». В 1968 році опублікував перші вірші в місцевій газеті «Жовтневі зорі». Поетична творчість – це завжди продовження традицій. Поетичний світ Б. Сиваківського формувався під впливом Євгена Плужника, Василя Стуса. Адже поет тяжіє до інтелектуальної і водночас народної поетики, насиченої громадянськими мотивами.
Перша збірка віршів «Народження добра» побачила світ в 1991 році, згодом друга і остання на сьогодні збірка поезій «Мій час» (2003 р.). В доробку поета є значні публіцистичні і наукові напрацювання. Є автором багатьох публікацій та дописувач низки часописів. Разом з дружиною Поліною Володимирівною виховали чотирьох дітей. Найстарші - син Петро та дочка Марія, наймолодші – Зоя та Мирослава. А доля подарувала поету п’ятеро онуків.
 При  формуванні музейної колекції  допомагав разом з родиною музею у перекладі краєзнавчих, історичних матеріалів із польських джерел.

Член Національної Спілки журналістів України, Лауреат Міжнародного конкурсу документальної прози (2001, Варшава), редактор «Вісника Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), інформаційного видання світового українства.
                                                          


  ДжерелоСайт Козятинської  центральної районної бібіліотеки :http://koziatyn-crb.vn.sch.in.ua/resursi/virtualjni_vistavki/tvorchistj_u_spadok_do_65-richchya_z_dnya_narodzhennya_b_ya_sivakivsjkogo/

Немає коментарів: