Загиблі Герої у російсько-українській війні 2022 рік

 

Прилуцький Денис Геннадійович

(02.10.2000 – 24.02.2022)

Матрос, старший стрілець 3 відділення 2 роти морської піхоти в/ч А 3821.

НАГОРОДЖЕНИЙ: Орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).  Почесний громадянин міста Козятин (2024) (посмертно).

Денис Прилуцький народився і виріс у Козятині. Все своє життя хлопець прожив тут. До 9 класу навчався у школі № 5. Потім вступив до нашого училища, де здобув спеціальність «оператор комп’ютерного набору, агент з постачання». Обрав саме цю професію, бо захоплювався інформаційними технологіям.

Але сфера ІТ — не єдине захоплення Героя. Як і більшість хлопців, він займався спортом, регулярно тренувався. Був товариським, добрим, завжди був готовий прийти друзям на допомогу, а їх у Дениса було чимало.

Після випуску з Козятинського училища юнак вирішив продовжити навчання і поїхав до столиці. Там він вступив на менеджмент і логістику до Державного університету інфраструктури та технологій. Але пандемія коронавірусу внесла свої корективи і кардинально змінила плани хлопця. Перший курс він вивчився очно, а на другому курсі  пішов на заочне і  в армію.   Була в нього відстрочка,але відмовився. 

У 2020 році був на строковій військовій службі. Брав участь у параді з нагоди відзначення 30-річчя Незалежності України на Хрещатику. Йому залишалося 100 днів до завершення служби, коли почалась повномасштабна війна. Тоді він знаходився за 3 кілометри від Криму.

24 лютого 2022 року  морський піхотинець, старший стрілець Прилуцький Денис Геннадійович, загинув в перший день повномасштабного вторгнення, потрапивши під ворожий обстріл в районі м. Генічеськ Херсонської області.  

Кадр, який ви бачите вище — з військового параду до 30-річчя Незалежності України, який провели у Києві 24 серпня 2021 року. Козятинчанин Денис Прилуцький брав у ньому участь. Разом із побратимами він крокував головною вулицею столиці у складі Бригади морської піхоти. Саме таким ми його запам’ятаємо — гарний хлопець із карими очима, якому так пасують однострій та синій берет.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

      

Жуківський Ярослав Петрович

( 22.09.1983 -27.02.2022)     

Сержант 16 батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Нагороджений: Нагрудним знаком Генштабу Командувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ст. Почесною відзнакою ЗСУ «Учасник бойових дій «Ветеран війни»». Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Почесною відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно). Відзнакою «За оборону рідної держави».

27 лютого   2022 р. перестало битися  серце  військового Збройних сил України Ярослава Жуківського.

Уродженець Козятина  пройшов  з осені 2014 р. горнило АТО на Сході України.  Боровся з російськими окупантами у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону на Донеччині та Луганщині.

З перших днів ООС земляк пішов боронити рідну землю у складі   територіальної оборони. У нього залишилося троє дітей і дружина.

Помер під час несення військової служби на блок-посту внаслідок серцевого нападу.

Прощалися з воїном 1 березня 2022 р. Похований в рідному Козятині.

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

 

Павловський Володимир Васильович

(18.06.1979  - 02.03.2022)

Солдат, снайпер-стрілець 1-го взводу 1-ї мотопіхотної роти в/ч А 1619. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

Нагороджений: орденом "За мужність ІІІ ступеня"  (посмертно).

Народився і виріс у селищі Залізничному. Тут він ходив у дитячий садочок і навчався в місцевій школі. В сім’ї Павловських Володимир був найстарший серед трьох братів. Після школи обрав професію електрозварювальника, а після закінчення навчання повернувся в рідне містечко. От тільки було йому на ту пору лише 17. Ще цілий рік не вистачало для зрілості хлопця, щоб працювати на залізниці. Але його взяли з умовою, що він буде працювати на годину менше, ніж дорослі. 

Коли йому виповнилося 18 років, вже був кваліфікованим працівником колійного господарства. Через деякий час Володимир Павловський стає солдатом строкової служби військової частини, яка базувалася у місті Донецьку.

Армійська служба дала йому професію водія БТРа. Після демобілізації форму кольору хакі він знов змінив на помаранчевий жилет.   

В 2000-му в козятинського залізничника з’явилася супутниця по життю і надійна його опора дружина Ірина, батько двох дітей.

        Володимир Васильович Павловський — солдат Національної гвардії України. Учасник АТО у 2016 в Луганській області. 

        Загинув 2 березня у Запоріжжі, захищаючи Україну.

У с. Залізничному 9 вересня 2025 р. в пам'ять  про тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України, на боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки  і вшанували вісім її учнів: Лукашука Миколу, Дмитра Бондарчука, Володимира Павловського, Андрія Пилявця, Віктора Розбіцького, Олега Слободяника, Віктора Тимощука, Юрія Щербака. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу.  

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                                     

Чернюк Віктор Миколайович

(10.09. 1986 - 06.03.2022)

Солдат, стрілець, помічник гранатометника в/ч А 1231.

НАГОРОДЖЕНИЙ: орденом «За мужність»  ІІІ ступеня, почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест»  та нагрудним знаком «Честь та пам'ять», "Почесний громадянин міста Козятин" (2022),медаллю «Захисник Вітчизни» , медаллю «За оборону України», відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).

Народився в м. Козятині у 1986 році в сім’ї залізничників. Навчався в школі №5. Після школи вступив до Козятинського залізничного училища за спеціальністю слюсар з ремонту рухомого складу. Тепло про Віктора згадує директор залізничного училища Андрій Стецюк. Він помітив у хлопця здібності до навчання і пропонував йому продовжити навчання в технікумі. Віктор скористався порадою заслуженого працівника освіти дещо пізніше. Спочатку він вирішив працювати за спеціальністю у локомотивному депо, відслужити в армії, а вже потім пішов навчатися в технікумі.

Пізніше хлопець зустрів свою Тетяну. Віктор дуже любив дітей і сина коханої жінки прийняв, як рідного. У 2013 році пара одружилася, в наступному, 2014, у них народилася донька Вікторія. На військовій службі  набув спеціальність гірського стрільця. Це рід військ, до якого належать загальновійськові, артилерійські, інженерні та інші частини і з’єднання, які навчені для бойових дій у гірській місцевості. Два рази проходив військову підготовку ще до 24 лютого. Йому зателефонували з військкомату, і він поїхав у військову частину, а вже звідти його направили у аеропорт, де й стався ракетний обстріл.   Рашисти розбили Вінницький аеропорт 6 березня. Було багато поранених, родина Чернюків сподівалася, що Віктор у лікарні. Але коли з-під завалів летовища стали діставати тіла захисників України, серед десяти загиблих був і наш земляк Віктор Чернюк. У Віктора є ще один син, він також на війні. Козятин попрощався з Героєм 9 березня 2022 р.. Без батька залишилися двоє дітей. 

18 серпня  2025 року урочисто  відкрито меморіальну дошку пам’яті воїну- земляку  Чернюку Віктору Миколайовичу (10.09. 1986 - 06.03.2022) - солдату, стрільцю, помічнику гранатометника в/ч А 1231.  Відкрито дошку за участю  секретаря  Козятинської міської ради Ірини Репало, духовенства та громадськості   на будинку, де проживав полеглий  воїн-земляк  за адресою :  м. Козятин, вулиця Перемоги , №6 .

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Дробінчук Олександр Миколайович

(22.01.1986 –02.03.2022)

 Старший солдат військової служби.  Нагороджено: орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

 Загинув від ворожої кулі під Запоріжжям. Народився у 1986 році в родині залізничника Миколи і соціальної працівниці Світлани Дробінчуків. Закінчивши школу, як і тато та старший брат Віталій, обрав фах залізничника. А коли почалися події на сході нашої держави, як і брат, добровільно пішов у лави АТО. 

Прощалися із Героєм 5 березня у Калинівці, де останнім часом він проживав. Поховали Олександра на центральному кладовищі у Калинівці. Без батька залишилося троє дітей.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Венжик Артур Геннадійович 

(17.04.2000- 20.03.2022) 

          Солдат, водій –санітар зенітного ракетно - артилерійського дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення військової частини 3018 Національної гвардії України м. Гостомель.

 Почесний громадянин міста Козятин (2024) .Указом Президента України від 25.04.2022 № 276/2022 нагороджений орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно).

         Народився наш Герой 17 квітня 2000 року. Все життя прожив м. Козятин. Вчився у загально освітній школі І-ІІІ ст. № 1 м.Козятина.

          Закінчив Державний професійно-технічний навчальний заклад «Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту» і здобув професію «оглядач-ремонтник вагонів» та підвищив  кваліфікацію за професією «Провідник пасажирських вагонів».

          З 2020 року працював у ВЧ-1 ст. Київ-пасажирський провідником пасажирських вагонів. Також був донором крові та (або) її компонентів.

          Артур був надійним товаришем для своїх друзів. Цілеспрямованим, стриманим та турботливим, добрим, люблячим сином і братом для молодшої сестрички, з якою були дуже тісно пов'язані.

          У квітні 2021 року отримав повістку до армії, де його ціллю було потрапити до Національної Гвардії України. Так і сталося, Артур був призваний до лав Національної гвардії України та зарекомендував себе добре підготовленим, висококваліфікованим та принциповим військовослужбовцем. При виконанні службових обов’язків за посадою (водій-санітар зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 4 бригади оперативного призначення військової частини 3018 Національної гвардії України м. Гостомель, ("позивний" ЧЕРНИШ) виявляв витримку, кмітливість та рішучість.

           З перших днів повномасштабного вторгнення російських загарбників на територію України, яке відбулося 24 лютого 2022 року, Артур виконував завдання з захисту та відновлення кордонів України, де показав себе справжнім воїном, захисником рідної Держави.

          16.03.2022 р. під час виконання бойових завдань (ведення оборонного бою за утримання позицій) у населеному пункті Рубіжне, Сєверодонецького району, Луганської області потрапив під ворожі обстріли з артилерійської та стрілецької зброї, в результаті яких, отримав смертельну травму (дифузна травма головного мозку) та був евакуйований з поля бою, госпіталізовано до КП Дніпровська обласна клінічна лікарня ім. І.І.Мечникова, м. Дніпрі.  20.03.2022 р. після проведення реанімаційних заходів помер у лікарні.

          За сумлінне виконання службових обов'язків, відданість Військовій присязі та Українському народові, зразкове виконання службово-бойових завдань, особисту мужність і героїзм у складних умовах загрози життю та здоров’ю солдат Венжик Артур Геннадійович Указом Президента України від 25.04.2022 № 276/2022 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно).

           Був похований у Вінницькій області м. Козятині, де народився і проживав, на Алеї Слави місцевого кладовища.

           Встановлено меморіальну дошку 20 березня 2023 р. на будинку, де проживав полеглий  Герой під №53.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Печенюк Віталій  Сергійович

(01.06.2000-20.03.2022)

Солдат, помічник гранатометника 1-го відділення 2-го взводу роти оперативного призначення на бронетранспортерах 1-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України, в/ч 3028 м. Калинівка. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

   Нагороджений орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно).

Віталій Печенюк народився 1 червня 2000 року. До дев’ятого класу навчався у школі № 2. Потім вступив до Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту, де  освоїв спеціальність електромонтера контактної мережі. Після випуску у 2018 р. отримані знання реалізовував на практиці у виробничому підрозділі Козятинської дистанції електропостачання . У липні 2020 р. був призваний на строкову службу в Національну гвардію України, з якою згодом з січня 2021 р. уклав контракт . Служив у роті оперативного призначення.

В житті був жвавим, життєрадісним юнаком, спритним у всіх справах. Готовий прийти завжди на допомогу. Як  старший  син у сім’ї,  опікувався    молодшим братиком Олександром та  сестрою Лілією , яких дуже любив, як і домівку. Був  чуйним юнаком  , уважним ,  спокійним. У нього не було ніяких шкідливих звичок.

В мирний час захоплювався  технікою. Розбирав і складав мотоцикли, мопеди, машини.  Завжди готовий прийти на  допомогу друзям, ремонтував техніку, розбирався в комп’ютерах, цікавився всім. А ще  любив тварин, мав котика  на війні, обіцяв привезти його додому.

Завжди сам виходив на зв’язок. Він час від часу надсилав СМС повідомлення, що все гаразд , всіх любить,  живий і щоб берегли себе.

В останньому повідомленні сповістив, що був на блок посту разом з побратимами в оточенні ворогом, але  вдалося командирові під обстрілами  всіх вивести живими. Впродовж  5 годин повзли 3 км  посадкою. Пізніше зв’язок на тиждень перервався.

23 березня рідні отримали трагічну новину, що Віталій загинув  20 березня на Донеччині під Волновахою,  мужньо тримаючи оборону під час евакуації пораненого особового складу.

Прощання  з  Героєм відбулося на центральній площі міста , водночас ще з одним земляком героєм - Артуром Венжиком. Похований на Алеї слави  на цвинтарі  с. Козятина.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Гижа Євген Борисович 

(08.06.1969 – 23.03.2022)

Старшина. Інструктор з-ї стрілецької роти кадру 173-го окремого батальйону територіальної оборони кадру управління 120-ї окремої бригади територіальної оборони регіонального управління сил територіальної оборони "ПІВДЕНЬ".  Позивний "Док"

Нагороджений Козятинською міською радою нагрудним знаком  «За героїзм  та патріотизм»(посмертно) .

 .

Козятинщина провела в останню дорогу відомого медика, патріота, захисника України, командира взводу 4-ї роти тероборони Євгена Гижу. Його  серце  зупинилося під час виконання службового обов’язку на блокпосту. Усе своє життя він пропрацював на швидкій допомозі. У серпні 2020 року підписав контракт про проходження служби у військовому резерві ЗСУ.

Євгена, як людину стержня, глибу знали всі і як одного із   десятьох кращих учасників АТО Козятинщини, які у складі вінницького територіального округу стали переможцями в змаганнях на кращий стрілецький взвод Сухопутних військ ЗСУ.

У складі козятинців був і Євген Гижа, якому не було рівних у змаганнях з «Тактичної медицини». На його рахунку чимало нагород.

А в 2015 році про нього говорила вся країна. Тоді він став героєм дня, коли під час командно-штабних навчань врятував 60-річного чоловіка, у якого зупинилося серце та дихання більше як на 20 хвилин. Євген, не довго думаючи, кинувся рятувати чоловіка, примушуючи серце запрацювати. Врятованим виявився Анатолій Баранчук, відомий на Вінниччині композитор, пісні якого виконував незабутній Назарій Яремчук.

У Козятині  день жалоби. Віддати шану та провести в останню путь військового медика на центральній площі міста, де проходив мітинг-реквієм, зібралися близько тисячі осіб, серед яких були рідні, друзі, однокласники, колеги, бойові побратими, пересічні громадяни, чиє життя він врятував, багато років працюючи фельдшером швидкої допомоги.

Це була людина, яка уміла все. Це найкращий тато, який пишався своїм сином-воїном, найкращий фахівець, який врятував тисячі людей. Останній час він жив Збройними Силами України, у нього були великі плани, великі мрії, особлива місія, яку він мав виконати у житті, але Богу потрібні потужні ангели...

За яку б справу він не брався, завжди був у центрі і віддавав себе усього.

Він пройшов через війну ще в далекі 80-ті роки в Нагорному Карабасі. Стояв біля витоків козятинської тероборони і докладав максимум зусиль, щоб гідно протистояли ворогу .

Він був  справжній патріот нашої країни. Він ніби поспішав жити, ніби поспішав все встигнути і йому це вдавалося.

Поховали медика-воїна на Алеї слави центрального кладовища.

8 червня 2023 р. встановлено меморіальну дошку на приміщенні Козятинського відділення екстреної медичної допомоги , по вул. Незалежності № 75 , де понад 30 років працював полеглий фельдшер.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                                           

Андрій Андрійович Ван – фун - фу

(04.01.1974  -  24.03.2022 )

        Радіотелефоніст-лінійний наглядач відділення управління взводу управління командира батареї 4 самохідної артилерійської батареї 2 самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи військової частини А 0998. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

Нагороджений: орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно).

Солдат Ван-фун-фу народився 04 січня 1974 року в м. Козятин. Навчався в  міській школі №2  і особливо  відрізнявся з-поміж однокласників безмежним  життєлюбством. Був товариським, відкритим та довірливим, мав багато друзів і однодумців.  У Київському університеті здобув  інженерно- будівельний фах.Знав чудово математику . З часом влаштувався на роботу електрогазозварювальником колісно-роликової дільниці місцевого ремонтного вагонного депо. Став гарним знавцем своєї справи, сумлінно та якісно виконував доручену роботу, допомагав друзям, які у відповідь шанували в колективі, поважали , як  людину і  фахівця. Виховував синів  – Дмитра та Івана.  Матеріальна скрута спонукала шукати суттєвіших заробітків за кордоном. Зі своїми однодумцями поїхав працювати до сусідньої Польщі.

Коли на сході держави розгорівся збройний конфлікт, на підставі Указу Президента України 21 квітня 2015 року був призваний по частковій мобілізації, де приймав  участь у антитерористичній операції та отримав посвідчення учасника бойових дій.Повернувшись через рік і два місяці додому, знову поринув у роботу. Коли Росія розпочала широкомасштабну агресію проти України, Андрій, як справжній патріот своєї держави, з друзями повернувся в Україну.5 березня 2022 року, щоб не втрачаючи часу поїхав до міста Львів та призвався через Галицько - Франківський об’єднаний районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.Військову службу проходив на посаді радіотелефоніст-лінійний наглядач відділення управління взводу управління командира батареї 4 самохідної артилерійської батареї 2 самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи військової частини А 0998.

24 березня 2022  року внаслідок зіткнення та масового артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Попасна Луганської області Андрій загинув на полі бою. Неочікувана трагічна звістка  чорним круком влетіла в  домівку дружині Надії , рідним, які  навіть не здогадувались про те,  що глава родини захищає Україну від окупантів. Козятинці усією     громадою проводжали в останню дорогу  героя- земляка і поховали, як годиться Воїну  на Алеї слави  міського  кладовища.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Іщук Богдан Олегович

(03.06.2001 - 31.03.2022) 

Солдат Національної гвардії України стрілецького батальйону            в/ч 3035 м. Рубіжне.

Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції", орденом "За мужність ІІІ ступеня", медаллю "Захисник Рубіжного" (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Богдан 3 червня 2001 року. Першим його колективом був садочок № 4. Освіту здобув в школі № 2 нашого міста. Був  чемпіоном Вінницької області з кіокушинкай карате. Займався в клубі «Панда»..   Після школи вступив до залізничного училища, де успішно освоїв фах помічника машиніста тепловоза та електровоза. Паралельно набув кваліфікацію слюсаря рухомого складу. По завершенні навчання в липні 2020 року працював в локомотивному депо нашого міста та вступив на заочну форму навчання до Київського університету залізничного транспорту. В грудні цього ж року був призваний до лав Національної гвардії України

 Служив у місті Слов’янську, там і прийняв присягу на вірність народу України. Пізніше був переведений в місто Рубіжне, де став старшим стрільцем першого патрульного взводу стрілецького батальйону Національної гвардії України.

За час служби стояв на захисті райадміністрацій міст Сєвєродонецька та Рубіжного. Війна застала героя України Богдана Іщука у містечку Рубіжне. Від її початку наш земляк весь час знаходився в зоні бойових дій. На зв’язок з батьками Богдан виходив дуже рідко, адже ворог не давав можливостей на перепочинок. Іноді  в Рубіжному не було зв’язку через пошкоджені авіацією противника вишки. Коли вдавалося зателефонувати до батьків, то  вони чули від сина лише  заспокійливі, бадьорі та втішні  слова, що  у нього все добре. В кінці березня Богдан дізнався трагічну новину , що  загинув його друг  з Козятина - Артур Венжик. 

31 березня під час чергового артобстрілу противника Богдан загинув.

3 червня 2024 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь Іщука Богдана Олеговича, який загинув у бою за волю та незалежність України.

Відкриття пам'ятної дошки відбулося біля будинку, де проживав та виріс Богдан в м. Козятин по вул. Героїв Майдану , 42. 

Відкрив дошку батько загиблого героя Іщук Олег Миколайович та його молодший брат Захар.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Шевчук Олександр Миколайович

(14.06.1979-16.04.2022)

Старший сержант, 95-ї бригади 13-го батальйону РПВ, навідник. Почесний громадянин міста Козятин (2024)(посмертно).

  Шевчук Олександр Миколайович народився 14 червня 1979 року в сім’ї Миколи Васильовича та Ольги Олександрівни Шевчуків у селі Дубові Махаринці. Дитинство та юнацькі роки пройшли у рідному селі. 

  По закінченню навчання у місцевій школі, вступив до Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту, де здобув професійну освіту за спеціальністю “помічник машиніста”. З 1998 по 2000 рік проходив строкову службу у місті Житомир. Згодом, одружився, виховував трьох дітей. Останнім часом проживав у м.Києві, займаючись ремонтними роботами. Був мобілізований у перші дні повномасштабного вторгнення.

Олександр Шевчук - старший сержант 95 бригади ракетно-розвідувального підрозділу, навідник гранатометного відділення військової частини А1910 Збройних Сил України.

«Вірний військовій присязі… Мужній… Сміливий… Витривалий… І турботливий…» — так характеризували друзі та командування Олександра.

Загинув у ході російсько-української війни 16 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Курульки Харківської області. Вважався безвісти зниклим. Через рік у квітні 2023 повернувся додому “на щиті”...

Відкрито 28 серпня 2024 року у с. Дубові Махариинці  меморіальну  дошку на фасаді школи, де навчався воїн-земляк

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

 

Мартюшев Олександр Олександрович

(12.11.1994 – 21.04.2022)

Солдат, стрілець десантно-штурмового взводу 9-ї десантно-штурмової роти 3-го десантно-штурмового батальйону в/ч А 0224.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно). 

Олександр ріс у багатодітній сім’ї. Крім нього в родині ще були на два роки старша від нього сестра Настя і двоє молодших братиків. Батьки героя працювали на виробництві, а вихованням молодших опікувалася  сестра Настя. Коли діти подорослішали, то родинні зв'язки не втрачали.  Сестричка  Настя зустріла свою долю і переїхала з Харківщини жити до Козятина.  Брат часто навідував сестру.  Коли чоловік сестри пішов в АТО, допомагати ростити двох донечок сестрі взявся Олександр. Влаштувалися обоє працювати у столичному супермаркеті.  Коли розпочалося російське повномасштабне вторгнення повернулися у Козятин.

Олександр сам пішов одразу до військкомату, щоб захищати сестру і племінниць.   26 лютого 2022 р. його призвали спочатку на Миколаївщину, а потім став виконувати бойове завдання в населеному пункті Зарічне Донецької області.

 Загинув стрілець десантно-штурмового батальйону 21 квітня під час бойового завдання.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Франчук Вячеслав Миколайович

(01.04.1986 - 25.04.2022)

В’ячеслав народився 1 квітня 1986  року в нашому місті . В 2008 році закінчив Українську державну академію залізничного транспорту. По закінченні працював електромеханіком тягової підстанції виробничого підрозділу Козятинської дистанції електропостачання.

25 квітня 2022 року , Вячеслав як завжди , заступив на роботу о 8.00 годині ранку а через 10 хвилин, внаслідок ракетного удару, стався вибух на підстанції залізничної станції Козятин, від якого здригнулась вся Козятинщина. В’ячеслав Франчук загинув виконуючи службовий обов’язок.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

        

 Михайловський Віталій Валентинович

(31.10.1988 - 02.05.2022)

Солдат, обслуги гармати протитанкового артилерійського взводу протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону в/ч А 1619. 

"Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно). Нагороджений орденом "За мужність ІІІ ступеня" (посмертно).   

              З грудня 2019 року працював слюсарем з ремонту рухомого складу 4 розряду дільниці з ремонту вагонів ремонтного вагонного депо Козятин регіональної філії «Південно-Західна залізниця».

У вересні 2021 року мобілізований до лав ЗСУ. Виявивши стійкість і мужність під час бою за свободу України, трагічно загинув від осколкових поранень 2 травня 2022 року на околиці села Шевченко Волноваського району Донецької області.

Без батька залишилась донька 2015 року народження.

9 квітня 2023 року Указом Президента України від 24 серпня 2022 р. N°614 за особисту мужність та героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі було нагороджено нашого земляка  солдата Віталія Михайловського  орденом «За мужність ІІІ ст.» посмертно.

5 вересня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки  Михайловському Віталію Валентиновичу на фасаді Козятинського ліцею №9, де він навчався. 

На заході були присутні члени родин загиблих, друзі, учні та освітяни, представники місцевої влади та духовенство.

Почесне право відкрити меморіальної дошки пам’яті Героя було надано донечці Валерії та мамі Валерії - Ірині.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

             

Лавровський  Артем Олександрович

(10.03.2001-  03.05.2022)

Старший солдат, старший слюсар-монтажник відділення розбирально-складних робіт взводу ремонту автомобільної техніки ремонтної роти 12-ї бригади оперативного призначення ім. Дмитра Вишневецького - військового формування Східного оперативного-територіального об’єднання Національної гвардії України, в/ч 3057.  " Почесний громадянин міста Козятин" (2024).Нагороджений :орденом "За мужність ІІІ степеня (посмертно). 

Артем народився 10 беорезня 2001 року в місті Козятин на Вінничині. Закінчив школу №2. Продовжив навчання в місцевому міжрегіональному ВПУ залізничного транспорту по спеціальності «Оператор комп’ютерного набору та постачання». Після його закінчення був призваний на військову службу до 12-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України. Брав участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині. З початку повномасштабного вторгнення став на захист Маріуполя.

Із початком відкритої російської агресії і  до середини квітня син телефонував додому  разів п’ять. Востаннє – 18 квітня і сповістив , що скоріше всього  не повернеться.  Просив , щоб матуся берегла  себе,  молодших братів і не  не плакала.

 А 9 травня повідомили, що син загинув 3 травня.  Він був позитивним і веселим. Із 9 класу захопився автомобілями і мотоциклами. Мріяв подорожувати Україною, мати сім’ю і щасливо жити. Планував після армії одружитися з коханою дівчиною. Клята війна забрала його назавжди, як зазначає  мама Героя  Лілія Гончарова.

15 травня 2022 року на центральній площі Козятина відбулася спільна молебень у пам'ять про загиблого Артема Лавровського.

 За особисту мужність і самовіддані дії виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі - нагороджено Лавровського Артема Олександровича, старшого солдата, орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).  

 Слава Герою! Вічна пам’ять!

 

 

 Тітов Вадим Вікторович

(10.06.1986-10.05.2022)

Старший водій 1 мінометного взводу 1 мінометної батареї 2 десантно -штурмового батальйону в/ч А0224.

НАГОРОДЖЕНИЙ: орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно). 

Вадим народився 10 червня 1986 року у місті Козятині. Навчався в Козятинській  школі № 1. Роботу, яка була до душі, знайшов у Козятинському вагонному депо.

З січня 2015 року по квітень 2016 року був в зоні ATO на Донеччині. За кілька годин, після вторгнення рашистів Вадим вже встиг пройти медичну комісію, а на наступний день, 25 лютого 2022 року був у військкоматі. Дуже хотів потрапити до своїх побратимів у 57-му бригаду та, на той час, - це було не можливо, їх місце дислокації було в окупованому Херсоні. Тому, в оборону Держави, став у складі 79-ї бригади. Ніс службу у Сіверодонецьку, Ямполі, а згодом і в Лимані. 

Тітов Вадим Вікторович, вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши мужність та стійкість під час виконання бойового завдання в районі міста Лиман, Краматорського району, Донецької області 10 травня 2022 року – загинув.

Понад 2 роки виснажливих пошуків, надії, сподівань і сьогодні Воїн вдома та зібрав усіх тих, кого любив, а вони понад усе любили його.

Вадим дуже любив домашнє господарство, тварин. Він мав велике серце та золоті руки. Розумівся на техніці, ремонтував машини. Був добрим другом і люблячим батьком трьох прекрасних синів: Назарія, Дмитра та Олексія. Діти пишатимуться своїм мужнім батьком та його подвигом.

Похований Вадим на Алеї Слави кладовища в с.Козятин.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 Турляк Артур Володимирович

(01.01.1993 -22.05.2022)

Старший лейтенант  загону спецпризначення Вінницького управління КОРД, полку спецпризначення «Сафарі». Позивний «Богомол».

Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ степеня,  відзнакою «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ»  (посмертно). "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився наш земляк- захисник української землі  в с. Козятині в  династії залізничників 1 січня 1993 р.  Батьки в родині працювали провідниками  пасажирських вагонів й дідусь з бабусею служили на залізниці.  Зростав разом  з братом Ярославом. Після закінчення школи пішов за прикладом старших у залізничники, вступивши в Козятинське міжрегіональне вище  професійне  училище залізничного транспорту, щоб оволодіти спеціальністю оглядача- ремонтника  рухомого складу . По спеціальності не працював, а  після армії  продовжив службу  рятівником у МНС . По завершенню військової служби в Збройних Силах України працював у Державній службі України з надзвичайних ситуацій ДПРЧ — 11 м. Козятин на посаді пожежника-рятувальника.

Коли міліцію перейменували в поліцію, а потім реформували її, Артур виявив бажання служити  поліцейським патрульним. Заочно вступив до Київського університету права Національної академії наук, мав феноменальну пам’ять, був чесною, порядною людиною, зразковим сім’янином. Мріяв стати співробітником ДБР. Коли  відбулося вторгнення Росії на територію України ,  наш герой на конкурсній основі вступив на  службу   до загону  КОРД. Дружину з донькою евакуював до Європи, а сам продовжував виконувати свій професійний обов’язок в найгарячіших місцях , визволяв у складі   зведеного полку «Сафарі » Київщину, Харківщину  від окупантів, за що отримав нагороду і відпустку додому.

Був зразковим чоловіком, люблячим батьком й хорошим зятем . Мріяв, що  незабаром  війна  закінчиться. Очікував на ротацію й обвінчатися з дружиною , щоб бути  подружньою  парою не лише перед людьми, а   і перед Богом. Так і не дочекався.  В ніч з 21 на 22 травня, коли спецпризначенці відпочивали,  по них ворог випустив ракети. Це сталося у  місті Запоріжжі.

Залишилася без батька донечка  Каріна, дружина Катерина втратила ідеального чоловіка, а держава сміливого й   відчайдушного Воїна – Захисника.

22 травня 2024 року, на Алеї Слави міського кладовища відбулося вшанування пам'яті нашого Героя - Турляка Артура Володимировича.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

                                                         

Антонюк Ілля Валерійович

(25.09.1995 - 26.05.2022)

Старший солдат, старший стрілець механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону НГУ в/ч А 4007.

Нагороджено: орденом "За мужність ІІІ ступеня", "Почесний громадянин міста Козятин" (2024), медаллю «За військову службу Україні»(2025) (посмертно). 

Ілля народився 25 вересня 1995 року. Навчався  в 5 школі Після її закінчення вступив до Козятинського залізничного училища за  спеціальністю «оглядач вагонів» У 2012 році вступив до Вінницького транспортного коледжу. З 2014 року по 2018 рік працював у вагонному експлуатаційному депо Козятин. З квітня 2018 року по липень 2020 року проходив військову службу за контрактом в Національній Гвардії України.

24 лютого 2022 року  прибув до військкомату для захисту України та був призваний до лав Збройних Сил України до військової частини А 4007 на  посаду старшого стрільця  механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону

26 травня 2022 року  під час виконання службових обов’язків, вірний військовій присязі, під час захисту рідної землі , поблизу населеного пункту Новокалинове, Донецької області в наслідок танкового обстрілу віддав своє життя  за Україну і за кожного із нас з вами. Вічна пам'ять герою України,подвиг якого назавжди запам’ятається жителям нашого міста та буде вписаний золотими літерами в історію рідного краю.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

            

Ясінський Олег Казимирович

(06.10.1975 – 13.06.2022)

Солдат, радіотелефоніст відділення управління мінометної батареї  в/ч А 7339. Нагороджений орденом "За мужність ІІІ ступеня", "Почесний громадянин міста Козятин" (2024) (посмертно). 

        Ясінський Олег Казимирович народився 6 жовтня 1975 року. До початку повномасштабно го вторгнення працював за кордоном, але коли оголосили військовий стан - не вагався ні хвилини та приїхав боронити рідну країну.

19 квітня був призваний до військової частини, де проходив службу на посаді радіотелефоніст відділення управління мінометної батареї. 

13 червня 2022 р. вірний військовій присязі, поблизу селища Мазанівка Слов'янського району Донецької області, Олег потрапив під артилерійський обстріл та загинув від отриманих множинних осколково-вогневих поранень.

Велика родина Ясінських залишилась без сина, брата, чоловіка та батька. 

Олега поховали на Алеї Слави у місті Козятин.

Меморіальну дошку встановлено 3 листопада 2023 р. на фасаді приміщення Козятинської Дистанції Колії, де з 1994 року починалося трудове життя.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Пирогов Василь Петрович 

(06.09.1988-13.06.2022) 

Головний сержант, командир міномета 2-го мінометного взводу мінометної батареї в/ч А 7339.

Нагороджений орденом "За мужність ІІІ ступеня", "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)  (посмертно). 

Народився  наш Герой земляк 6 вересня 1988-го в селі Іванківці. Родина з двома  старшими доньками і маленьким синочком переїхала незабаром до м. Козятин . Навчався у школі № 5 . Отримавши атестат про середню освіту, вступив до Козятинського залізничного училища, яке закінчив з відзнакою і здобув професію майстра колійних робіт. Батьки і педагоги в училищі радили Василю вступати до залізничного вузу. Але він не планував своє майбутнє пов’язувати з роботою на залізниці. Коли йому виповнилося 18 років, призвали на строкову військову службу. Служив мінометником на Житомирщині і гадки не мав, що його армійська професія колись знадобиться в житті.

Після служби в армії 10 років працював в забійному цеху Козятинського м’ясокомбінату. Він був кваліфікованим спеціалістом і не одноразово відзначався керівництвом, але  з психологічної точки зору , душа вимагала змін. Незабаром поїхав працювати за кордон.

Там все влаштовувало. Допомагав матеріально родині й  коханій донечці. Востаннє  поїхав на роботу  до Чехії в жовтні 2021 року, а повернувся додому 22 січня 2022 року. Планував повернутися за кордон  28 лютого. Трагічний день  24 лютого 2022 р.- повномасштабного російського вторгнення, зобов’язав нашого земляка стати на захист рідної домівки.  Пішов до військкомату і записався добровольцем  на війну  . Його призвали в мінометники. Відразу на фронт наш земляк не пішов. Спочатку пройшов навчання щодо застосування зброї західного зразка.  Василь Пирогов відправився на бойові  дії  4 квітня, а 13 червня 2022 р. загинув поблизу селища Мазанівка Слов'янського району Донецької області, Василь потрапив під артилерійський обстріл та отримав множинні осколково-вогневі поранення. 

НА честь "Амура" 13.06.2023 р. було встановлено меморіальну дошку на будинку в м. Козятині , в якому проживав Василь. На честь воїна названа й рідна вулиця.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

Радзіховський Петро Володимирович

(31.01.1987 - 18.06.2022)

Солдат роти охорони 1-го відділу Хмельницького РТЦК Вінницької області.

Помер від серцевого нападу під час несення військової служби. 

У молодому віці відійшов у вічність наш захисник — добрий, люблячий чоловік та батько Петро Володимирович Радзsхjвський.

Похований у селі Пиковець. 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Жмуцький Броніслав Броніславович

    (08.05.1966-15.07.2022)

       Солдат, навідник 2-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу механізованої роти в/ч А 3137.

Нагороджений Нагрудним знаком "Ветеран війни - учасник бойових дій". 

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Полеглий воїн - земляк родом із с. Махаринці, Козятинського району. Народився 8 травня 1966 року. Останні 10 років проживав в місті Гнівань. Працював формувальником на Гніванському заводі спецзалізобетону. З 2020 року Броніслав Броніславович служив за контрактом у ЗСУ/ Чоловік був веселою, активною та життєрадісною людиною, любив допомагати іншим.

15 липня 2022 р. загинув Броніслав Жмуцький. Бойовий підрозділ, де служив наш земляк, перебував на Донеччині. У загиблого залишилася сестра, дружина та двоє дітей.Прощання з воїном відбудеться в м. Гнівань, по вул. Перемоги, 195. Поховають Броніслава Броніславовича на рідній Козятинщині.

4 жовтня 2024 року, до Дня захисників та захисниць України, на відкритті Алеї пам'яті в Глухівцях,  родині Жмуцьких вручили нагороду Богдана орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                   

        Гармишев Сергій Михайлович

           (03.11.1987-20.07.2022)

Солдат, стрілець 5-ї парашутно-десантної роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї  бригади в/ч А 1126.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ ступеня", " Почесний громадянин міста Козятин" (2024) (посмертно).

Сергій народився 03 листопада 1987 року. Навчався в школі – інтернат – гімназії. До початку повномасштабного вторгнення працював охоронником у фірмі « Гарбіз».

7 червня 2022 був мобілізований та призваний до військової частини А-1126 Збройних сил України, де проходив службу на посаді стрільця 5-ї парашутно- десантної роти 2-го парашутно - десантного батальйону 25 парашутно-десантної бригади. А 20-го липня 2022 року вірний воїнській присязі в бою за Україну Сергій Гармишев загинув поблизу населеного пункту Новолуганське Донецької області.

Він стояв у боротьбі з ворогом, був  непохитною стіною та щитом для нашої держави та для нашого міста. Відчайдушний українець, що не побоявся глянути в очі ворогові та виконував свій військовий обов’язок до останнього подиху. Висловлюємо глибокі співчуття родині загиблого і всією громадою розділяємо жалобу.

Відповідно до Указу Президента від 28.09.2023 №599 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність «військовій присязі солдат Сергій Гармишев удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Бондаревський Сергій Володимирович

(13.07.1984 – 02.08.2022)

Сержант, командир 1-го відділення 1-го взводу роти КДБ (контрдиверсійної боротьби) в/ч А 7053.

Сергій народився 13 липня 1984 року в сім’ї залізничників. Після закінчення школи у 2001-му році одразу пішов працювати у вагонне депо – слюсарем. Працюючи вступив до Київського залізничного університету. Строкову службу в армії проходив у місті Чернігові. Закінчивши університет отримав посаду майстра вагонного депо.

На початку повномасштабного вторгнення отримав повістку до військкомату. З 18 червня 2022 року вступив до лав Збройних Сил України у званні сержанта, на посаду командира 1 – го відділення, 1 – го взводу, роти контр диверсійної боротьби військової частини А 7053.

2 серпня 2022 р. в с. Новопавлівка, Баштанського району, Миколаївської області Сергій закінчив свій життєвий шлях.

Сергій був справедливим, чуйним, добрим чоловіком. У нього залишились дві доньки – Олександра та Аліса.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

Слободяник Олег Львович
(16.04.1975 - 7.08.2022)

Солдат  3 – го мотопіхотного відділення, 3 – го  мотопіхотного взводу, 3–ї мотопіхотної роти, військової частини А 2962 .

НАГОРОДЖЕНИЙ: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) "Почесний громадянин міста Козятин" (2024) (посмертно).

Олег народився 16 квітня 1975 року. Навчався в школі №6 в селищі  Залізничне. Працював столяром у районній лікарні. Звільнившись з роботи написав заяву про зарахування до лав Збройних Сил України. З 16 квітня 2022 року пішов добровольцем захищати нас з вами. 3 – го серпня був зарахований солдатом в 3–є мотопіхотне відділення, 3 – й  мотопіхотний взвод, 3 – ю мотопіхотну роту, військової частини А 2962 .7 – го  серпня 2022 року вірний присязі, поблизу   села  Піски, Донецької області під час виконання бойового завдання - загинув. У Олега залишилась дружина. Без батькового щирого слова та люблячих обіймів залишився десятирічний син Владимир. Поховали Олега на Алеї Слави, на міському кладовищі.

У с.Залізничному 9 вересня 2025 р. зібралися, щоб вшанувати пам'ять тих, хто віддав найцінніше – своє життя заради свободи та незалежності України. На боковому фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки восьми її учням: Лукашуку Миколі, Дмитру Бондарчуку, Володимиру Павловському, Андрію Пилявцю, Віктору Розбіцькому, Олегу Слободянику, Віктору Тимощуку, Юрію Щербаку. Ініціаторами встановлення пам'ятних знаків стали учні навчального закладу. Педагогічний колектив, родини загиблих та підприємці підтримали ініціативу дітей. Почесне право відкрити меморіальні дошки надала родинам загиблих воїнів. Бо це наш спільний обов'язок і вияв глибокої поваги.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                               

Ломоносов Євген Львович 
(15.04.1976 - 02.09.2022)

Старшина, командир інженерно-саперного відділення в/ч А 3425.Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно). Нагороджено орденом «За мужність » ІІІ ступеня (посмертно).

Євген народився 15 квітня 1976 року у місті Бердянськ Запорізької області, де ріс і навчався. У 25 років приїхав у гості в місто Козятин, де знайшов свою половину та почав сімейне життя. З дружиною Ганною Миколаївною виплекали та виховали трьох доньок, для яких Євген був добрим та чуйним батьком. Працював у м. Київ у будівельній компанії "Київтрансбуд" енергетиком, де був сумлінним працівником та відповідальним керівником

Коли почалась повномасштабна війна - не вагався та не  міг залишитись осторонь. 27 лютого вирішив піти добровольцем на фронт. Служив у військовій частині А 3425, був командиром інженерно-саперного відділення. Його відділення стояло в обороні Миколаївської обл, а з часом і Херсонської. 

2 вересня під час виконання бойового завдання поблизу села Андріївка на Херсонщині при спробі розмінування території, командир інженерно-саперного відділення Євген Ломоносов отримав поранення, не сумісні з життям.  Боляче, що наша громада та Україна знову і знову втрачає своїх синів.

Євгена поховали на алеї Слави на центральному кладовищі села Козятин.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

     

Берегович Роман Михайлович

(27.10.1971 – 07.09.2022)

Капітан, командир 2-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти            в/ч А 7338.

Народився  наш  Герой 27 жовтня 1971 року.

Після довгих років військової служби Роман пішов на заслужений відпочинок. Та коли почалася повномасштабна війна, не зміг стояти осторонь. Першого ж дня пішов до військкомату. 7 вересня капітан Берегович Роман пішов з життя поблизу села Мирне Херсонської області.

Поховали Романа на центральному кладовищі Козятина.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Лисий  Микола Володимирович

 (14.12.1984- 07.09.2022) 

        Сержант. Командир бойової машини - командир  1-го механізованого взводу 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону в/ч А 0666. 

Нагороджено: :  почесним нагрудним знаком «Золотий Хрест», медаллю «За гідність та патріотизм», нагрудним знаком «Ветеран війни». Орденом "За мужність ІІІ ступеня" . Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Микола народився 14 грудня 1984 року. У 2002 році закінчив Пиковецьку школу. Із честю відслужив строкову службу у лавах ЗСУ, після чого працював у структурі охорони та на будівництві. У 2013 році шлюб із коханою дружиною Тетяною Олександрівною освятився народженням сина Дмитра.

З січня 2019 року служив на контрактній службі у лавах ЗСУ у зоні проведення ООС. Із початком повномасштабної війни брав участь у боях за Миколаївську та Херсонську області у складі 28-ої бригади.

7 вересня 2022 року у ході виконання бойового завдання в районі н.п. Благодатне Херсонського району Херсонської області в результаті авіаційного удару ворога командир бойової машини – командир 1 механізованого взводу 9 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини А 0666 сержант Микола Лисий зник безвісти. На жаль, через півтора місяці очікувань 28 жовтня 2022 року сім’я отримала повідомлення про загибель Героя.

Нагороджений  орденом «За мужність» III ступеня  (посмертно) за  особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності держави.

        Встановлена меморіальна дошка  1 вересня 2023 р. на фасаді Пиковецької гімназії.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Попов Валерій Юрьянович

(17.09.1970-26.09.2022)

Сержант, оператор 2-го протитанкового відділення, протитанкового взводу, роти вогневої підтримки в\ч А 7339.Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Провідник Київської вагонної дільниці Валерій Юрьянович Попов з 1991 року працював на залізниці. У ВЧ-1, працює також провідником і його дружина Катерина. Був завжди усміхнений, бадьорим чоловіком, який з кожним роком зберігав молодість і радість життя. Цінив свою родину, був  завжди компетентним зі всіх питань,  активно долав життєві труднощі і проблеми . Дотепний  жартун, турботливий і уважний голова щасливої й чудової родини, найкращий батько.  На початку вторгнення він став до лав територіальної оборони рідного Козятина, а вже з 18 липня відправився боронити рідну Україну на передову.

Загинув наш Герой 26 вересня на першій лінії фронту в районі Бахмута.  Друзі , колеги поділяють почуття скорботи рідних і  близьких  Валерія. Добрий і світлий спомин про нього назавжди лишиться у пам’яті тих, хто його знав і шанував.

Висловлюють  співчуття рідним і близьким колеги по роботі , зокрема, голова об’єднаної профорганізації філії «Пасажирська компанія» Вадим Кукса.

Глибока шана і вічна пам'ять нашому полеглому колезі, Герою, Захиснику України. Не дібрати слів, аби висловити співчуття родині, яка втратила найближчу людину. Сил рідним і близьким перенести цей біль, що гірким тягарем ліг на серце.

Ми завжди будемо вдячні Валерію за те, що він ціною власного життя захищав Україну та усіх нас. Валерій залишиться в нашій пам'яті як сміливий воїн, відважний боєць та справжній патріот. 

 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

   

Фомін Юрій Ігорович

(02.08.1978 -26.09.2022)

Солдат, номер обслуги  кулеметного відділення,  взводу вогневої підтримки, роти вогневої  підтримки в/ч А 7339. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

 Народився Юрій 2 серпня 1978 року у  с. Махаринці . Там пішов у перший клас. Провчившись 2 роки, після смерті мами, був переведений до Козятинського інтернату.  Після закінчення навчання переїхав жити у Херсон. Туга за малою батьківщиною повернула Юрія у 22 роки знову в Махаринці. Працював  в Козятині в НГЧ.

У 2003 році одружився і переїхав до Козятина, мав двох синів  Андрія та Максима.  Клята війна принесла горе в родину Фоміних вже вдруге.

07 червня 2019 поблизу населеного пункту Світлодарськ Донецької області загинув старший син Максим, позивний «Максон», який  проходив військову службу в окремому загоні спецпризначення «АЗОВ» .

По загибелі старшого сина Юрій, допомагав та підтримував наших  бійців на передовій, надаючи гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення, Юрій, не вагаючись, прийняв рішення захищати  рідну землю. Сам пішов до військового комісаріату і записався до загону територіальної оборони. Там  був зарахований до особового складу військової частини   А 7339, де проходив службу солдатом кулеметного відділення взводу вогневої підтримки, роти вогневої підтримки.

26 вересня 2022 року. внаслідок артилерійського обстрілу пункту постійної дислокації роти вогневої підтримки військової частини А 7339 у населеного пункту Дубова-Василівка Бахмутського району  Донецької області отримав множинні вогнепальні осколкові поранення несумісні з життям.

Він ніколи не залишався осторонь. Бо був небайдужим до того, якою буде його Україна. Наша з вами Україна. 

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

                  

Черниш Юрій Сергійович

(18.05.1995 -29.09.2022) 

        Старший солдат. Старший механік – водій 5–ї парашутно-десантної роти 2–го парашутно–десантного батальйону в\ч А 1126.  

Нагороджено: орденом «За мужність» ІІІ ступеня,  присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин",  відзнакою Козятинської міської ради «За Героїзм та Патріотизм» (посмертно)

Уродженець  села Кордишівка Козятинської громади  народився 18 травня 1995 року. По закінченні Кордишівської школи, вступив до Гущинецького  училища де здобув професію тракториста та водія грузових машин. Працював різноробочим у Вінниці.

З 4 листопада 2015 року по 16 грудня 2016 рік у званні старший солдат , брав участь у Антитерористичній операції на території Донецької області  місті Волноваха.

02 березня 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України до військової частини А 1126 на посаду старший механік – водій, 5 – ї парашутно – десантної роти 2 – го парашутно – десантного батальйону.

29 вересня 2022 року поблизу населеного пункту Зелена Долина Краматорського району Донецької області, вірний військовій присязі, у бою за Батьківщину, виявивши стійкість і мужність під час участі в бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії – загинув.

Юрія запам’ятають порядним, чесним, щирим та люблячим . Людиною слова, відвертим та надійним товаришем. У нього залишились мама та бабуся.

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

                           

Бігун Сергій Дмитрович

(30.12.1976 - 06.10.2022)

Солдат, стрілець 3 – го стрілецького відділення, 3 – стрілецького взводу, 3 – ї стрілецької роти в/ч А 7339. Нагороджено: відзнакою Козятинської міської ради  «За героїзм та патріотизм»(2023) . Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Сергій Дмитрович народився 30 грудня 1976 року в місті Балтійськ, Калінінградської обл.. у сім’ї військових. У 1985 р. разом з родиною  переїхали до України у місто Сарни Рівненської області. У 1991 році закінчивши середню школу ,  вступив до Сарненського  профтехучилища, де здобув професію тракторист – меліоратор (1991-1993).

Мав від народження родову травму правої руки, тому був  зі  Збройних Сил України  комісований в запа. У 1996 р.  на Бориспільщині створив власну родину. Там народилися дві доньки   Катерина та Ярослава. У 2008 р. своєю родиною переїхав на Козятинщину. Працював оператором опалювальної системи у Іванковецькій філії Козятинського Загально Навчального Виховного Комплексу  « Школа – дитячий садочок» № 9.

26 лютого 2022 р., після повномасштабного вторгнення російських військ на нашу землю Сергій,  пішов добровольцем  до військкомату  і був зачислений  до   Козятинської військової  частини А 7339. В липні 2022 р. воїна направили  для оборони нашої країни на Бахмутський напрямок.  6 жовтня  2022 року  під час мінометного обстрілу  солдат особового складу , стрілець 3 – го стрілецького відділення, 3 –го  стрілецького взводу, 3 – ї стрілецької роти Сергій Дмитрович Бігун загинув.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

                               

                                    

Загребельний Анатолій Анатолійович 

( 30.08.1974 - 07.10.2022)

        Солдат, навідник відділення кулеметного взводу стрілецької роти стрілкового батальйону в\ч А1619.  

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

        Народився наш земляк  30.08.1974 р. в с. Махаринці .  Там і проживав  наш Герой. Ходив до місцевої школи.

З перших днів війни Анатолія Загребельного мобілізували по повістці. Спочатку служив у загоні охорони важливих державних об’єктів. Коли ворога від столиці відігнали, частину Козятинської тероборони відправили на навчання на один із полігонів у Вінницькій області, де Анатолій навчався військовому мистецтву стрільця три місяці.

Анатолій здав іспит  і напередодні Дня незалежності  і йому дали п'ятиденну відпустку додому. Але на фронті тоді було дуже гаряче і стрілець на другий день п’ятиденної відпустки поїхав на передову. 

Він загинув на війні у 48 років  7 жовтня 2022 р.. 12 жовтня у Козятинській громаді оголосили День жалоби. Поховали Анатолія Загребельного — у Махаринцях.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

                               

Пилипчук Сергій Миколайович

(31.03.1977 - 12.10.2022)

Солдат  в/ч А 0989 ЗСУ.       

Сергій народився в місті Козятин 31 березня 1977 року, де і проживали з родиною. З раннього дитинства Сергій часто гостював у свого любимого дідуся в селі Пляхова. Навчався в Козятинській школі № 9, після її закінчення вступив до Козятинського вищого міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту, де набув кваліфікацію провідник пасажирських вагонів. Потім строкова служба в армії. Після демобілізації влаштувався на роботу водієм в Козятинській ветлікарні і працював там до цього часу. 

Сергій був доброю, чуйною і порядною людиною, ніколи, нікому не відмовляв у допомозі, завжди йшов на зустріч людям. В його житті зустрілась гарна, чуйна людина, односельчанка Юлія, з якою Сергій одружився. Разом народили та виховали довгоочікувану донечку Алінку. Гарно жили, мріяли про чудове майбутнє, тільки проклята війна внесла в їхнє життя свої корективи.

Сергій був призваний зарахований до лав ЗСУ в/ч А 0989, а 12 жовтня 2022 року, захищаючи Україну від російських загарбників, у районі Первомайське, Донецької області, при виконанні бойового завдання, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність загинув. Наш відважний захисник України, наш Сергій Пилипчук.

Всі, хто знає Сергія, запам’ятають його як світлу і надзвичайно добру, щиру людину, гарного господаря. Сергій був вдячним сином для матері Галини. Він був у неї єдиним сином, а в родини  надійною опорою, для доньки Аліни був у всьому прикладом та лагідним батьком, для дружини Юлії — гарним чоловіком. 

06.02.2025 відбулося відкриття меморіальної дошки на честь Сергія Миколайовича Пилипчука,  який віддав своє життя за волю та незалежність нашої України. Її розміщено  на території опорного комунального закладу "Гімназія № 9 Козятинської міської ради Вінницької області", за адресою с.Козятин, Миру 84. 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

Москаль Артем Олександрович

(17.10.200 - 15.10.2022)

         Солдат, стрілець 1-го відділення 2-го патрульного взводу 1-ої патрульної роти патрульного батальйону в/ч 3035.

Нагороджений: орденом "За мужність ІІІ стукпеня". Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Артем Москаль народився і виріс в Іванківцях. Захищав молодших і був дуже щедрим, спритним і спортивним.

На річці починав купатися, як тільки зійде лід. Не було для нього такого дерева, на яке б він не виліз. Служити пішов у Національну гвардію. На свій день народження Артем мав поїхати додому, але в ніч з 14 на 15 жовтня загинув у бою.

За хоробрість і патріотизм командування військової частини, де служив Артем, нагородило його 10-денною відпусткою додому. Такий подарунок він мав отримати 15 числа, щоб 17 жовтня свій день народження відзначити в родинному колі. Він мав приїхати разом зі своєю коханою дівчиною із Слов’янська. Бабусі Людмилі телефоном він розповідав, що планує з нею одружитися.

В ніч з 14 на 15 жовтня 2022 року вірний військовій присязі, стрілець 1 відділення 2 патрульного взводу 1 патрульної роти патрульного батальйону військової частини 3035, захищаючи Батьківщину в бою, поблизу села Терни Донецької області отримав поранення, несумісне з життям. Зустріла свого Героя громада села 18 жовтня о 10-й вечора живим коридором з квітами, свічками і ліхтариками — від лісництва до будинку загиблого воїна, що на вулиці Набережній. Сусіди Артема називають його своїм і гірко плачуть.

15 жовтня 2025 р. урочисто  відкрили меморіальну дошку  полеглому воїну земляку на приміщенні  Опорного комунального закладу "Гімназія № 9 Козятинської міської ради Вінницької області" в с. Козятині 

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

   Завідін Олександр Володимирович

(22.01.1984-15.10.2022)

        Солдат мінометного зводу  в\ч А-3425.  

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Нагороджений: орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). Відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).

        Олександр Володимирович народився 22 січня 1984 року. В сім’ї був зігрітий любов’ю батьків, турботливих бабусі та дідуся, він ріс доброю, веселою дитиною. В 1991 році пішов до загальноосвітньої школи № 4, сьогодні опорний ліцей. 

        Однокласники пам’ятають його як чесного, порядного друга, який завжди допоможе і не підведе. 

        Після закінчення 9 класу Олександр розпочав навчання в Козятинському міжрегіональному училищі залізничного транспорту, згодом  працював на залізниці.  Одружений, має двох синів Віталія і Олександра. Олександр був прекрасним турботливим батьком, чоловіком, гарним люблячим сином, братом. Дуже любив життя, був затятим рибалкою, завжди привітним добрим до людей.

        26 лютого 2022 року був призваний до військової частини А-3425, де проходив службу солдатом мінометного зводу.

15 жовтня 2022 року поблизу с.Новогреднєве Бориславського р-ну, Херсонської обл., при виконанні бойового завдання -  забезпечення здійснення заходів з національної безпеки та оборони України по відсічі та стримуванню збройної агресії, в наслідок ворожого танкового обстрілу отримав поранення не сумісне з життям.

        Героя провели в останню дорогу 19 жовтня,  похований  на Алеї Слави міського цвинтаря

                                           Слава Герою! Вічна пам'ять!

Левчук Володимир Олексійович

(13. 05.1981-03.11.2022 )

Полковник, заступник начальника Штабу командування Десантно-штурмових військ. Екс-заступник міністра у справах ветеранів, захисник Луганського летовища.    

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).  Нагороджений: нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"(посмертно). Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі». Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За заслуги перед Збройними Силами України». Орденом Богдана Хмельницького (ІІІ ст.). Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту». Нагрудним знаком «Знак пошани».

Медаллю “15 років сумлінної служби МОУ”. За сумлінну службу нагороджений вогнепальною зброєю від Міністра оборони України.

Володимир народився 13 травня 1981 року в Козятині. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Володимир був кадровим офіцером. 20 років віддав службі у війську, в тому числі 3 роки брав участь в АТО.     

З 2018 року, після звільнення із війська, став приватним підприємцем, займався комп'ютерним програмуванням. В 2020 року був призначений на посаду заступника міністра у справах ветеранів України.займався питаннями цифрового розвитку, трансформацій і цифровізації.

9 лютого 2022 року Володимир звільнився і з початком повномасштабної агресії повернувся до військової служби. 3 листопада 2022-го полковник Володимир Левчук загинув у Житомирській області.

41-річний Воїн до останнього подиху наближав таку довгоочікувану Перемогу, викладаючись на максимум, аби не дозволити ворогу загарбати Батьківщину.

У Володимира лишилася дружина та 3 дітей.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Федорук Сергій Васильович

 (25.10.1987-14.11.2022)

Сержант, мінометної батареї в/ч 7339. Стрілець команди воєнізованої охорони м. Козятин. 

Нагороджений: Відзнакою Президента України – Медаллю «За військову службу Україні». Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно). Медаллю УПЦ «За жертовність і любов до України». Нагрудним знаком «Гідність та Честь» спілки ветеранів та силових структур України «ЗВИТЯГА». Пам’ятним нагрудним знаком «Захиснику Вітчизни» громадської організації «Асоціація учасників АТО м. Козятин».Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).

Сергій народився 25 жовтня 1987 року в селі Іванківці, там і навчався в школі. По закінченні здобув професію столяра у Козятинському залізничному училищі. У 2011 році одружився. Працюючи в «Агро Домі» у 2015 році під час 4-ї хвилі мобілізації був призваний на військову службу та виконував службові обов’язки у зоні бойових дій Донецької області.

Молодший сержант Федорук Сергій Васильович за час проходження служби був відзначений Президентською грамотою, медаллю «За військову службу Україні», пам’ятним нагрудним знаком «Захиснику Вітчизни», медаллю «За жертовність і любов до України» та нагрудним знаком «Гідність та Честь». Після закінчення служби працював стрілком 4-го розряду у Воєнізованій охороні станції Козятин-1.

З 24 лютого 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України, де проходив службу командиром кулеметного відділення на Луганському напрямку. У кризовій ситуації, для збереження особового складу вивів з оточення понад 30 осіб, що і зберегло всім життя.   Був призначений головним сержантом мінометної батареї військової частини А-7339 і присвоєно звання сержант. З Луганського напрямку був перекинутий в Донецьку область, м. Бахмут. Після трьох місяців запеклих боїв частина була відведена для доукомплектування.

З 12-го на 13-те листопада біля населеного пункту Дружківка Донецької області отримав численні важкі травми. Був доправлений в лікарню імені Мечникова. Лікарі боролися за життя Сергія до останнього. 14 листопада Воїн-Герой помер. Залишився   без батька маленький син.

 13 листопада 2023 р. була відкрита меморіальна дошка, на  приміщенні Козятинського загону  воєнізованої охорони Південно-Західної залізниці, де працював полеглий Воїн,  який загинув під час виконання  службових  обов'язків   в зоні бойових    дій. 

                         Слава Герою! Вічна пам'ять!

   Кравченко Володимир Олександрович

 (15.03.1998 - 25.11.2022)

             Солдат. Стрілець-снайпер десантно-штурмового відділення, десантно-штурмової роти в/ч А-1910.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Володимир народився 15 березня 1998 року. Навчався у 3-й школі м. Козятина. У Козятинському залізничному училищі здобув професію «Слюсар з ремонту автомобілів». Далі навчався у Вінницькому коледжі Національного університету харчових технологій, де отримав спеціальність «Механік».

 Закинула його доля у Київську область, Бучанський район, с. Копитів.  Там він і працював вантажником в АТБ-маркеті.

 20 листопада 2022 року був призваний на службу до військової частини А-1910 .

 25 листопада солдат стрілець-снайпер десантно-штурмового відділення, десантно-штурмової роти під час танкового обстрілу неподалік с. Червонопопівка Кремінського району Луганської області отримав поранення не сумісні з життям.

 Похований Володимир на центральному кладовищі на Алеї Слави.

  Героїчно загиблому Воїну, який виконував військовий обов’язок по захисту суверенітету і територіальної цілісності України, встановлено меморіальну дошку в м. Козятині 24 листопада 2023 р.  на будинку , де проживав Герой, провулок . Архітектора Кобєлєва, 12.

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

Цимбарович Володимир Вацлавович

(25.05.1977 - 25.11.2022)

Солдат  3 – го  відділення кулеметного взводу, 2 – ї стрілецької роти, військової частини А 7085.

Нагороджений Орденом "За мужність ІІІ степеня" (посмертно). Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився наш Герой 25 травня  1977 року в селі Козятин. Ріс Володимир надзвичайно чуйним та добрим. Після закінчення у 1994 році місцевої   школи вступив до Козятинського міжрегіонального вищого професійно - технічного  училище залізничного транспорту. У 1995 та 1996 роках проходив строкову службу у м. Херсон. Мріяв бути міліціонером, але доля вирішила інакше – він став залізничником і довгий час працював в депо. Разом з дружиною виростив двох синів, а нещодавно отримав почесне звання дідусь. У квітні 2022 року після  повномасштабного  вторгнення  російської федерації записався добровольцем захищати землю від ворога. 16 вересня  2022 р. був призваний на службу до військової частини А 7085 та зарахований солдатом у  3–є  відділення кулеметного взводу 2 – ї стрілецької роти.

25.11.2022 вірний військовій присязі, у бою за Україну, виявивши стійкість і мужність, загинув під час ведення бойових дій на південно-східній околиці населеного пункту Райгородок Луганської області. 

Зі слів дружини, Володимир був кращим чоловіком у її житті, з любов'ю та турботою відносився до неї та її сина від першого шлюбу. Як промовила сама жінка : “Чоловіка мені обрав мій син, про що я не пошкодувала ні разу”. “Мій Вовчик” саме так вона його називає. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі, був добрим, чуйним, кмітливим.  Багато з тих, хто знав його близько, говорили, що він занадто добрий для війни, що не військовий він, не його це. А побратими, які були з ним, розповідали, що там, на передовій, він виявився безстрашним, рішучим, хоробрим і надійним. Коли дружина запитала, чи не було бажання в нього відмовитися від бойового завдання, як робили деякі інші, то він з таким запалом відповів: "Звичайно, ні! Я хочу, щоб мої діти, мати, дружина гордилися мною, а не соромилися! Та й побратимів не зраджу ніколи!  У глибокому смутку залишилися дружина Світлана, двоє синів Андрій та Денис і матір Галина Іванівна. 

Не встиг Герой насолодитися в повній мірі життям , любов’ю до  онука. Коли він  підросте , то точно буде знати, що його дідусь Герой, який один із багатьох, хто віддав за Україну  найдорожче- це життя.

 Володимир є почесним громадянином міста Козятин. Похований на Алеї Слави в рідному місті .

5 вересня 2024 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки Цимбаровичу Володимиру Вацлавовичу на фасаді Козятинської гімназії №9, де він навчався.  Почесне право відкрити меморіальні дошки пам’яті Героя надано його синам Андрію та Динису.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

        

                                      

Маркітан Олексій Леонідович

(20.12.1989- 25.12. 2022)

Солдат, стрілець номер обслуги 2-ї парашутно-десантної роти , 1-го парашутно- десантного батальйону батальйону.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Олексій  народився 20 грудня  1989 р. . Уродженець нашого міста Козятин до 6 років проживав у с. Панасівка на Козятинщині разом з дідусе та бабусею. Навчався в 1-й школі. Вступив до Вінницького Міжнародного університету розвитку людини «Україна», де здобув диплом «молодшого спеціаліста в галузі права». Мав «золоті руки», займався  в місті досконало  ремонтними роботи. Цій справі навчив його батько Леонід. Обидва були авторитетними фахівцями у обраній справі.

До війська пішов у липні 2022 року. Служив на посаді стрільця, 2-ї парашутно-десантної роти, 1-го парашутно-десантного батальйону. Загинув на п’ятий день після свого 33-річного дня народження.

Загинув 25 грудня поблизу села Червонопопівка Луганської області. Був гарною дитиною і сім'янином.

Відповідно до Указу Президента від 01.09.2023 №550 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Олексій Маркітан удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

    Слава Герою! Вічна пам'ять!

       

   

Олейнічук Олександр Олександрович 
 ( 26.02.1987 -27.12.2022)

         Солдат, вогневої підтримки 9-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону в\ч А-1126. 

Нагороджений медаллю «Захиснику України» (посмертно).Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Полеглий земляк  під час ООС Герой народився 26 лютого 1987 року в місті Козятині .

Навчався у школі №4. Розумівся у музиці, любив природу, захоплювався мототехнікою і мріяв стати капітаном дальнього плавання. Для здійснення своєї мети відразу після школи вступив і успішно закінчив Київську державну академію водного транспорту.

В листопаді 2022 року Олександр добровільно пішов до військкомату, щоб боронити нашу державу.

11 листопада 2022 року Олександр був призваний до військової частини А-1126, де проходив службу солдатом взводу вогневої підтримки 9-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону.

27 грудня 2022 року поблизу населеного пункту Червонопопівка Сєвєродонецького району Луганської області відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув.

Олександр був справедливим, відповідальним чуйним та добрим, справжнім другом. У Олександра залишились батько, дружина Єлизавета та син Гліб.

Відповідно до Указу Президента від 30.10.2023 №715 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Олександр Олейнічук нагороджений медаллю «Захиснику України» (посмертно).

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

Король Андрій Юрійович

(12.12.1987 - 29.12.2022 )

Старший солдат, механік-водій механізованого відділення, механізованого взводу, механізованої роти, механізованого батальйону, в/ч А0666.

Народився 12 грудня 1987 року на Херсонщині в селищі міського типу Горностаєвка. Там і закінчив школу Далі навчання в Новій Каховці. Стриманий та розважливий хлопчик з самого малечку вважав себе дорослим і робив дорослі вчинки. Далі строкова служба в армії. Тільки розпочалась окупація Донбасу у 2014 році пішов захищати нашу Державу та півтора року брав участь у антитерористичній операції. Військову службу проходив на посаді стрільця. Був нагороджений почесними відзнаками та нагородами.

Повернувшись додому, пішов працювати в податкову. Далі поїхав за кордон, шукати кращої долі. Але не зміг бути далеко без своєї України та повернувся. Побудував з батьком великий, гарний та світлий будинок, в якому мріяв прожити довге та щасливе життя.

22 лютого 2022 року застало Андрія Юрійовича на батьківщині. Більша частина Херсонської області, включно з обласним центром, була окупована російськими військовими упродовж першого тижня повномасштабного вторгнення. Андрій на човні переправився через Дніпро та добрався до міста Дніпра, щоб долучитися до війська. Там його записали до територіальної оборони і одразу пішов захищати Херсонщину. В одному з боїв отримав контузію, після якої Андрія Юрійовича відправили додому на реабілітацію.

Набравшись сил знову на фронт і в цей раз Бахмут. Додому дзвонив завжди сам, коли міг. Говорив « Все буде добре». Мав дівчину, яка і до сьогодні на фронті на посаді сапера. Мріяв, планував, як і всі ми. Справжній чоловік, цілісний і потужний. Батьки в цей час, з великим ризиком для життя вийшли з окупації лише з  декількома валізами. Не змогли забрати синові нагороди – це було надто небезпечно. Проїхавши пів України оселилися в селі Сигнал.

А 29 грудня 2022 року поблизу населеного пункту Озарянівка, Бахмутського району, Донецької області - старший солдат Король Андрій Юрійович – загинув.

Майже 2 роки вважався зниклим безвісти. Відповідальний, порядний та завжди врівноважений – таким запам’ятають молодого чоловіка, таким Герой і залишався під час оборони України. Він завжди був справжнім. Справжнім громадянином. Справжнім патріотом. Справжнім воїном. І ніколи не стояв осторонь. Там, на небесах, він буде дбати про своїх батьків, сестричку, своїх друзів, побратимів, про свою Україну.

Король Андрій Юрійович похований на кладовищі в селі Сигнал.