Загиблі Герої у російсько-українській війні 2026 рік

 

Бараневич Андрій Валерійович

(19.08.1987-11.01.2026)

Стрілець 2-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ї піхотної роти, 3-го піхотного батальйону військової частини А4862

 Народився Герой в місті Козятин. Закінчив школу №5. Батьки Андрія та його сестру виховували з розумінням, що сім’я – це основа. Діти поважали своїх батьків. Тато навчив Андрія керувати автомобілем, робити вчинки, гідні чоловіка.

Після школи закінчив Козятинське училище. Потім строкова служба в Чернігівській області та місті Київ.

Андрій мав дуже близькі стосунки з сестрою. Разом пустували, сперечались, допомагали в домашніх справах. Оберігав і підтримував під час вагітності. Любив своїх племінників, вмів «спілкуватися з дітьми».

Після армії пішов працювати в локомотивне депо. Колеги його поважали за людяність і фаховість. Доброзичливий, усміхнений, надійний друг, який довго не ображався і не тримав зла.

Призваний до Збройних Сил 5 вересня 2025 року. Старанно навчався, все освоював дуже швидко. Потрапив на службу в окремий штурмовий полк «Скеля». Воював на Дніпропетровщині, потім Бахмутський напрямок.

11 січня 2026 року відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Різниківка Бахмутського району Донецької області, Бараневич Андрій Валерійович, стрілець 2-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ї піхотної роти, 3-го піхотного батальйону військової частини А4862 - загинув.

Воїна Бараневича Андрія Валерійовича поховано на Алеї Слави на центральному кладовищі.

Вічна пам’ять герою! 

Нагірняк Олександр Анатолійович

(15.12.1974-30.01.2026)

Старший сержант, позивний «РІКІ»

Нагороджений : нагрудним знаком « ВЧ 3044 Южноукраїнськ 35 років»; медаллю Міністерства оборони України за мужність, героїзм та успішне виконання бойових завдань; відзнакою командира в/ч 4860 11 – ї окремої механізованої бригади; відзнака оперативного командування « ЗАХІД – СРІБНИЙ ХРЕСТ».

Народився Олександр м. Ямпіль Вінницької області. Там навчався в школі. В 13 років втратив батька. Почав працювати різноробочим. У 23 роки захворів та потрапив в лікарню де зустрів дівчину Марину, від погляду якої перехопило дух на все життя. Після одужання поїхав у село Пиковець до Марини та одружився.

Олександра полюбили за працьовиті руки, що не боялися жодної роботи, веселу вдачу та відкриту душу. Подружжя багато працювало – придбали будинок, доглядали велике господарство та виховували 3 –х чудових дітей. З часом діти почали створювати уже свої сім’ї.

Коли розпочалась війна, старший син - військовий за покликанням і присягою – став в стрій і деякий час служив в Козятині. Батьківське серце не створене для того, щоб відпускати дітей у війну і Олександр, знаючи, що має бути поруч з сином, 20 грудня 2022 року пішов добровольцем.

Після призову служив в 138 – му окремому стрілецькому батальйоні «Вінницькі янголи», який формувався в Козятині. Фронт Олександра почався з Авдіївки, потім Лиманський напрямок. Молодший син дивлячись на брата та батька пішов слідом. Біля мами залишилась лише донька.

З Донецького напрямку Олександра відправили в Курськ. Там сталося те, що важко уявити й неможливо збагнути: родина зібралась в одному батальйоні. В різних підрозділах, на різних позиціях – але під одним прапором. Вони не могли щодня бачитись, не могли щоразу разом сісти за стіл, як колись у мирному домі. Але знання, що десь поруч – син, брат, батько – було величезною підтримкою. Це додавало сили триматися та давало віру, що родина - навіть у війні – залишається родиною.

Олександр декілька разів приходив у відпустку. Останню подорож в Карпати, дружина Марина не забуде ніколи, вона була особливою. Чоловік пообіцяв, що наступний раз поїдуть на море.

Потім був Куп’янський напрямок. Сто тридцять днів Олександр мужньо та героїчно тримав оборону на позиції під обстрілами, дронами, постійною напругою, без сну, відпочинку і тепла. Не було кому підмінити. Він не міг зателефонувати дружині і дітям, він міг лише триматися. Тримати позицію, тримати слово, тримати в серці любов до родини. Він знав заради чого стоїть. Заради дому, який колись обрав серцем, заради своєї землі. Саме там він загинув, але залишився непереможним.

Старший сержант Нагірняк Олександр Анатолійович, позивний «РІКІ», брав участь у веденні оборонного бою на визначеній вогневій позиції, біля населеного пункту Радьківка Куп’янського району Харківської області 30 січня 2026 року орієнтовно о 18.40 під час переміщення засобів забезпечення з місця їх скиду з БпЛА був уражений невідомим вибуховим пристроєм, унаслідок чого отримав смертельні поранення несумісні з життям. Лише 10 лютого вдалося евакуювати тіло Героя з позиції.

Воїна Нагірняка Олександра Анатолійовича поховано на цвинтарі села Пиковець, на «Алеї Слави».

Вічна слава і шана Героям. Слава Україні!

      

Шульга Артем Васильович

(27.06.1982-20.03.2026)

Солдат, майстер 1 рухомої ремонтної майстерні безпілотних авіаційних комплексів взводу обслуговування та ремонту безпілотних систем 1 ремонтної роти в/ч А5213

Артем народився в с. Андріївка на Донеччині. Навчався в місцевій школі. В 12 років хлопець втратив маму. Хлопець зростав дуже активним, чуйним, добрим і працьовитим. Переїхав до бабці й тітки в с. Якимівка в Запорізької області. В 15 років вступив до нашого залізничного училища за спеціальністю помічник машиніста.

Двадцять років пропрацював в нашому Локомотивному депо. Артема цінували і шанували колеги. Мав золоті руки, знався на техніці. Дуже любив родину, зустрічі в колі рідних. Особливо трепетно він ставився до донечки Євгенії.

29 грудня 2022 року Артем Васильович був призваний до лав Збройних сил України. Хоча за показниками здоров'я міг не йти до війська. Воював на Півдні і Сході.

Під час боїв біля Бахмуту отримав травми. Переніс 5 операцій. Почав займатися ремонтом військового оснащення.

20 березня 2026 року вірний військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов'язок, в бою за Україну, ЇЇ свободу і незалежність в районі населеного пункту Новотаромське Криворізького району Дніпропетровської області, солдат, майстер 1 рухомої ремонтної майстерні безпілотних авіаційних комплексів взводу обслуговування та ремонту безпілотних систем 1 ремонтної роти військової частини А5213, загинув.

Воїна Шульгу Артема Васильовича поховано на міському кладовищі Алеї Cлави.

Вічна та світла пам’ять полеглому Захиснику!

Яновський Валерій Вікторович

(11.04.1974-01.05.2026)

Водій-електрик взводу обслуговування та ремонту безпілотних авіаційних комплексів першого батальйону безпілотних систем в/ч А7048

Народився Валерій в селі Пустоха. Навчався в Пиковецькій школі, був гарним, старанним учнем, любив природу. Після восьмого класу вступив в машинобудівний коледж в місті Бердичів. Потім строкова служба, робота.

Сім років тому померла мама. Відповідальний чоловік турбувався про тата і сестру. Працював в Києві, коли міг приїхати, допомагав з домашніми справами. Спокійний, добрий, толерантний, чуйний, позитивний чоловік був опорою сім’ї.

Яновський Валерій Вікторович був призваний до лав Збройних Сил 12 вересня 2025 року. Проходив службу в Балаклії. Напередодні приїхав на поховання двох своїх братів. На службу вже не повернувся.

1 травня 2026 року у військово-медичному клінічному центрі у відділенні інтенсивної терапії в місті Вінниця - помер, перебуваючи у відпустці. Попередня причина смерті : гостра серцево-судинна недостатність.

Пішов у засвіти водій-електрик взводу обслуговування та ремонту безпілотних авіаційних комплексів першого батальйону безпілотних систем військової частини А7048.

Тато, сестра, рідні, друзі з болем будуть згадувати мудрого, доброго чоловіка, світлу людину. Без нього світ буде самотнім. Але воїн буде поряд з вами в спогадах, фотографіях, речах. І з небес стане вашим янголом-охоронцем.

Воїна земляка Яновського Валерія Вікторовича поховано на кладовищі в селі Пустоха.

 

Вічна пам'ять та слава Герою!