18 червня — річниця пам'яті Віктора Іванова, нашого земляка, режисера легендарної комедії «За двома зайцями».

 

18 червня — річниця смерті Віктора Іванова, нашого земляка, режисера легендарної комедії «За двома зайцями».

Сьогодні згадуємо видатного українського кінорежисера Віктора Іванова (13.02.1909–18.06.1981), який залишив помітний слід в історії українського кіно. Його творчість — це поєднання народного гумору, живої мови та глибокої поваги до культури.

Народився в місті Козятин у родині фельдшера та домогосподарки. Після смерті батька під час холери у 1919 році,  Віктор у 13 років вимушений був піти  працювати. Спочатку готувався до кар’єри залізничника, навчався у профшколах, отримав фах помічника машиніста. У 1932 році замість інституту залізничного транспорту обрав ВДІК і вступив до режисерського курсу Сергія Ейзенштейна.

До війни працював асистентом режисера на Київській кіностудії імені Довженка. У Другій світовій воював під Сталінградом, форсував Дніпро, звільняв Київ. Був двічі поранений, контужений  і комісований. Коли повернувся на кіностудію, то від тодішнього керівника отримав відмову, бо контужені їм не потрібні. Зайнявся створенням книжечок для дітей і вступив до Спілки письменників. Одна із книг про песика  під назвою «Чіль» зберігається у фондах музею. У 1950 році повернувся на кіностудію, де, за словами Олександра Довженка, працював як «один на мільйон».

Саме там створив свої найвідоміші стрічки: «Шельменко-денщик», «Сто тисяч», «Олекса Довбуш», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі». Шедевром стала комедія «За двома зайцями» (1961) — екранізація п’єси Михайла  Старицького, знята українською мовою. Окрім кіно, Іванов писав дитячу літературу. Одна із книг про песика  під назвою «Чіль» зберігається у фондах музею. Був членом Спілки письменників України, автор кількох поетичних та прозових збірок. Режисер тонко відчував українську мову, побут і характер, завдяки чому його фільми залишаються актуальними й улюбленими досі. Авторскі роботи стали частиною культурної пам’яті — світлі, дотепні, з любов’ю до свого народу.

Офіційне визнання прийшло вже після смерті: у 1999 році режисерові було присвоєно Державну премію імені Довженка (посмертно). У Києві встановлено барельєф на кіностудії, а в рідному Козятині — меморіальну дошку на будівлі  відділкової лікарні, в минулому «Прийомного покою» , де він народився.

Науковий співробітник КЗ «Музей історії міста Козятин » Олена Колодій