Історія однієї із вулиць Козятина.

 35 р. потому 17 жовтня 1991 р. перейменовано вулицю Карла Лібкнехта на Грушевського.Історична довідка по вулиці Грушевського.

Назва вулиці на честь голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського з’явилася в період проголошення незалежнсоті України, завдяки рішенню виконкому Козятинської міської ради №227 від 17 жовтня 1991 р.

Карта Козятина 1905 року.

До того часу вона носила назву діяча німецького й міжнародного робітничого руху, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини Карла Лібкнехта, вбитого 15 січня 1919 р. До вище згаданого часу вулиця називалася Поштовою (тут з початку 20 ст. розміщалася земська пошта), яка значиться у «Списку населених міст Київської губернії» за 1900 рік . На даний період в згаданому будинку з 2002 року знаходиться Комунальний заклад «Музей історії міста Козятин» Козятинської міської ради.

За спогадами старожилів та згідно Плану забудови Козятина 1874 р. до відкриття земської пошти вулиця носила назву Новоселецька, а ще раніше зі слів меканців міста - Новосвітцька. Це була одна із найкращих вулиць містечка Козятин в період появи залізниці і заселення її приїзджими фахівцями для облаштування та функціонування інфраструктури залізниці. Місцевий землевласник того періоду Мар’ян Васютинський (1820-1894) виділив для них спеціально землю під забудову . Сірі будинки цегляні зводили з орловської цегли. Їх залишилося на вулиці декілька. Один із таких приватних будинків біля аптеки Склярова, належав родині машиніста Нікітіна, тому й називався будинком Нікітіних.

Зі слів Катерини Лисюк (1929-2026) машиністи були завжди заможною частиною міста Козятин, бо отримували зарплатню золотом. В їхньому будинку були розкішні дерев'яні меблі, мармуровий умивальник, цінні у скрині старовинні книги. Вона переїхала з Житомирщини в Козятин у 1950-ті роки.

Першими поселенцями тут стали керівництво залізниці, зокрема, донедавна напроти музею проживала родина заступника начальника депо Бориса Давидюка . Друга частину будинку ще до другої світової війни належала ксьонзу. Ці дерев'яні двері 19 ст. є свідками тієї епохи..

.Поруч з ними проживали по обидві сторони вулиці в цегляних будинках машиністи, кондуктори, керівництво залізниці, які могли дозволити собі наймати прислугу. Під першим номером на вулиці знаходиться найкраща споруда – білий довгий будинок з напівколонами, в якому проживали нащадки Потоцьких, Тишкевичів-власниківу 17 ст нашої землі. Власники будиночка в свій час володіли землями на Одещині, проживали в Києві , а після збанкрутіли й опинилися в нашому місті. До цього часу живуть нащадки роду в особі Любові Кошелєвої, яка ділилася своєю історією під час зустрічі в Музеї історії міста Козятин.

Прадід Ян Дубинський  і прабабуся Марія   роду Тишкевичів- Потоцьких .Початок 20 ст.

У 1897 році згідно перепису населення на вулиці майже в кожному будинку проживали мешканці єврейського походження. Вони давали можливість винаймати житло бажаючим, займалися торгівлею, рукодільними ремеслами й іншим бізнесом.. Часто й самі винаймали його у господарів. Серед єврейства були музиканти – скрипалі, перукарі , торговці, фотографи, чоботарі, мірошники, управляючі господарствами., будинками. На той період в містечку залізничників значилися дві пивних лавки, два винних погреби, два постоялих двори, 10 чоботарських майстерень, 3 хлібопекарні, 6 вітряних та два водяних млини й багато інших майстерень. У будинку поруч з музеєм під №13 проживала заможна родина машиніста Сторчака. Його донька прожила понад 100 років. До фондів музею поступили деякі речі цієї бабусі через сусідів, які придбали будинок по її смерті. Вони представлені в експозиції : дзеркало, глиняна форма для випікання в печі пасок, плетена з лози валіза, металеве 30 -х років ліжечко підліткове, стілець й деякі інші речі.

Родина Звєрєвичів чи Звєрєвих або Зєрових, проживала по вулиці Поштовій, глава родини працював кондуктором.

На перехресті сучасних вулиць Пилипа Орлика та Грушевського магазин «Фортуна». Будинок належав Михайлу Емішьянцю, нащадку австрійських підданих і вони такими були в місті не єдині. В його власній споруді проживала родина, розміщалася хлібопекарня, поруч магазин, де продавали свіжий хліб. Після 1970-х років приміщення хлібопекарні перепрфілювали у залізо - скоб’яний магазин, а сам господар на пенсії ремонтував через віконечко в дверях годинники. За молодості викладав в Козятинській торгово - економічній школі, яка знаходилась на місці Центру дитячої та юнацької творчості, в бувшому будинку піонерів . Сучасне приміщення Центру побудоване у 1988 р. із цегли міста – побратима Цесіса в Латвії .

Поруч знаходиться міський сквер. Наприкінці 19 ст. ,початок 20 ст. тут розміщалася пожежна каланча. Також базар для продажу свійської худоби. До дерев припинали коней, коли приїздили на базар. Базарна площа займала місце, де забудований банк і ряд сучасних споруд до центральної площі. Тут також випасали місцеві мешканці кіз. У другу світову війну з 1942 по 1943 роки частина скверу була зайнята під єврейське гето. Всіх мешканців міста єврейського походження було знищено у Талимонівському яру, згідно архівних документів 292 особи. Під час розслідування було виявлено поруч з ними ще 5 ямів, в яких розстріляно близько 9 тис цивільного населення та ромів, підпільників, партизанів. На братській могил жертв фашизму у 2012 р. встановлено пам'ятний меморіал усім загиблим.

Талимонівський яр.2019 р.

Пізніше в сквері ставили пам’ятники, щоб увіковічнити пам’ять про події, які відбувалися в місті та країні, розміщали атракціони, читали газети на стендах, відпочивали й спілкувалися . У 1957 р. у міському сквері відкрили фонтан з жабками і встановили скульптури залізобетонні школярів - хлопчика та дівчинку при вході , вази для квітів, які й досі прикрашають вхід до скверу зі сторони вулиці Грушевського. Наше місто називали містом фонтанів. Їх нараховували близько 10.

Найближчий до паркового фонтану знаходився на центральній площі , де був кінотеатр з 1962 р , а сьогодні міський будинок культури.

За Емішьянцями по вулиці в приватному будинку проживав єврей Аксельруд, який вдень голив клієнтів у перукарні, а ввечері грав на скрипці під час демонстрування німих фільмі в іллюзіоні «Експрес» (сучасне приміщення районного будинку культури), яке вважається сьогодні аварійним і планується знести.

Забудова 1915 р. як Іллюзіон.

Про приміщення «Музею історії міста Козятин».
За версією старожилів, що проживали поруч з музеєм в даному приміщенні ,розміщалася земська пошта, а у дворі знаходились конюшні . Там сьогодні побудований у 1960-х роках будинок, де проживають дві родини мешканців Козятина. Основа музейного будинку дерев’яна, побудований в зруб. Це з’ясувалося при заміні вікон у споруді.

Побудоване приміщення вказано в « Історії Козятина» у машинописному виданні , як земська пошта. . Історію міста і спогади зібрано слідопитами школи № 2 у 1967 р.. Там значиться у спогадах старожила Арона Кукшпана ( жителя вул. Воровського №7. сьогодні Винниченка), що в містечку була земська міська і залізнична пошта на вокзалі . Побудоване приміщення ,на прикінці 19 -го, початок 20 ст.У 1970-ті та 1980-ті роки в ньому був РАГС, де реєстрували акти громадянського стану, державна нотаріальна контора, районний архів, домоуправління, відділи міської ради: культури та молодіжної соціальної політки, таможня, дмоуправління,нотаріальна контора

Підтверджують це уродженці міста Києва Гулін Євген Захарович, 1932 р.н. та його сетсра Ошкадєрєва Нінель Захарівна 1938 р. н., Волонсевич Анатолій Владиславовича 1937 р. н., котрі проживали деякий час у бабусі Волонсєвич Ванди ( 1909-1986) в Козятині по вул. Поштовій в давнину, а за радянської влади і під час 2-ї світової війни по вулиці Лібкнехта (сьогодні Грушевського)..
Додають свої спогади про приміщення пошти і телеграфу кияни, брати Давидюки Геннадій Дмитрович 1935 р. н. та Олександр Дмитрович, уродженці Козятина. Вони дітьми проживали у приміщенні пошти. Їх батько Дмитро Петрович Давидюк був заступником начальника пошти, а начальником був Дуб. Його квартира теж тут знаходилася.

.

В роки другої світової війни тут також німецькі окупанти розміщали пошту і зв'язок. Німці будинок пошти обгородили. У дворі був гараж, а для трьох коней конюшня і під накриттям велика купа сіна.. Під час визволення міста від фашистської окупації у грудні 1943 р. в одну із квартир пошти, що ліворуч влучив снаряд . Людям довелось відбудовувати установу тим, що було під руками. Акумуляторна знаходилась біля торця будинку у підвалі, де зараз районний архів, там навіть був окремий вхід з ганком . У приміщенні, де розміщався в наші часи нотаріус був телеграф і телефонний зв'язок. Старі акумулятори радянського періоду ми виявили під підлогою в одній із залів, де глибина підвального приміщення понад 1,20м.
Криниця у дворі дуже давня. В довоєнний період була з дерева. Бетонні круги розмістив і почистив мешканець будинку в дворі у 1960-их роках Іван Островський, Саме він також побудував у дворі на місці конюшні невеличкий будиночок. Проживав разом з дружиною Ольгою. Поруч у дворі приватні гаражі.Доглянуті мікроскопічні городики. Подружня пари були роботящі, доглядали за подвір’ям, де було було охайно й чисто , особливо, біля криниці, яка і сьогодні напуває місцевих мешканців смачною водою.


Директор Музею історії міста Л. Макаревич

 Сьогодні 26 жовтня друга річниця пам'яті по воїну земляку Степану Миколайовичу Коблову

Пам'ятаємо...

Коблов Степан Миколайович

(17.05.1977-26.10.2024)

 Солдат старший навідник гранатометного взводу третього механізованого батальйону військової частини А4962

Присвоєно звання «Почесний громадянин м. Козятина» (посмертно). Нагороджений відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно)

Народився в с. Пиковець. Закінчив місцеву школу. Любив спорт (особливо футбол), захоплювався технікою. З юності мав мотоцикл, ремонтував його, доглядав. Активний, чуйний, доброзичливий чоловік мав багато друзів.

Створив сім’ю, ростив сина Артура, для якого батько був другом, порадником і наставником. Тепло і затишок в родині для нього було понад усе. Коли прийшла біда в Україну вирішив стати на захист від ворога. Сім разів ходив до військкомату, хоча мама і брат потребували догляду і це давало право відмовитись від служби .20 червня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Проходив навчання в Гайсині .

На службу направили в Миколаївську обл. пізніше Покровський напрямок. Солдат старший навідник гранатометного взводу третього механізованого батальйону військової частини А4962 з 26 жовтня 2024 року вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Ізмайлівка Покровського району Донецької обл. Тіло ідентифікували. Воїн прибув додому.  Коблова Степана Миколайовича поховано на цвинтарі в с. Сестринівка.

Вічна та світла пам’ять!

                       

Сьогодні 26 жовтня друга річниця пам'яті по воїну земляку Сергію Володимировичу Худякову

Пам'ятаємо...

 Худяков Сергій Володимирович

(06.04.1982-26.10.2024)

Солдат стрілець – снайпер 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу 4 – ї аеромобільної роти військової частини (А 4165) А 2120

Нагороджений відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно)

Герой народився в нашому місті. Навчався в 1 – й школі. Займався в музичній школі по класу труба. По закінченню школи вступив до нашого училища та отримав спеціальність - слюсар з ремонту автомобілів. Далі працював в Бердичеві за фахом.

Прагнучи досягти більшого, вступив на заочну форму навчання в Одеський архітектурний університет. Працював в тепломережах в Козятині. Пізніше в газовому господарстві. Шукаючи кращої долі поїхав в Київ де працював спочатку слюсарем а по закінченні університету інженером.

Постійно допомагав батькам та сестрі. Ніколи не ділив обов’язки і завжди поважав працю інших людей. Згодом поїхав на заробітки в Польщу. У лютому 2022 – го мав виїжджати знову за кордон, але війна внесла свої корективи. Сергій залишився вдома і з друзями почав робити окопні свічки та продовжував займатися улюбленими справами.

27 липня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Коли йшов то давав настанови, щоб близькі доглядали за батьками та молодшим сином. Навчання проходив у Житомирській області у селі Троянів. Після військового вишколу Краматорськ а далі Білогорівка.

Постійно телефонував, жартував. Підтримував рідних, як міг. 26 жовтня 2024 року, солдат стрілець – снайпер 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу 4 – ї аеромобільної роти військової частини (А 4165) А 2120 в районі населеного пункту Білогорівка, Сіверськодонецького району, Луганської області після виконання бойового завдання вважався зниклим безвісти. А 19 січня 2026 року в Чернігівському морзі був ідентифікований як загиблий.

Худякова Сергія Володимировича поховано на міському цвинтарі на Алеї Слави.

Вічна слава і шана Герою !

 21 жовтня річниця пам'яті за  уродженцем села Флоріанівки Козятинської територіально громади  Сергієм Валерійовичем Чорноусом.

ПАМ'ЯТАЄМО...

                                       

Чорноус Сергій Валерійович

(18.03.1977-21.10.2025)

Кулеметник 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу, 5 – ї аеромобільної роти, 2 – го аеромобільного батальйону військової частини А 4350

НАГОРОДЖЕНИЙ: орденом «За мужність» ІІІ ступеня, Відзнакою командувача десантно-штурмових військ збройних сил україни, нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" та відзнакою " Почесний  громадянин міста козятина" (посмертно).

Сергій народився у Флоріанівці. Там закінчив школу. Любов до своєї землі та до праці на ній, йому прививали з малечку. Допомога батькам по господарству, завжди була на першому місці. Після закінчення 8 – ми класів пішов вчитися в Бердичівське професійно–технічне училище, де здобув професію тракториста. Повернувся в рідне село, по іншому не хотів і не міг. Працював за фахом. Тихий, спокійний чоловік допомагав односельцям, які цього потребували. Останні кілька років працював на м’ясокомбінаті. Зустрів жінку Олену, з якою разом облаштовували своє сімейне життя.

На військову службу був призваний 10 серпня 2025 року. Вишкіл проходив в Житомирській області. З навчального центру потрапив в Дніпропетровську область. Вранці 21 жовтня телефонував коханій та тітці. Це була остання розмова з рідними.

21 жовтня 2025 року кулеметник 1 – го аеромобільного відділення 3 – го аеромобільного взводу, 5 – ї аеромобільної роти, 2 – го аеромобільного батальйону військової частини А 4350, в результаті авіаудару КАБу з боку противника в районі населеного пункту Покровське, Синельниківського району, Дніпропетровської області солдат Чорноус Сергій Валерійович, отримав осколкове поранення правого стегна з грубим руйнуванням тканини внаслідок чого загинув.

Чоловік побачив впритул цю страшну війну, її жорстокість і жах, який вона з собою принесла. Попри це, його серце залишалося добрим та ніжним. Він мріяв повернутися в своє рідне село і просто жити. Похований  Воїн на кладовищі в с.Флоріанівка.

Вічна пам'ять та слава Воїну!

                                         

22 жовтня минає третя річниця пам'яті  за героєм земляком Юрієм Вікторовичем Родюком

ПАМ'ЯТАЄМО

                                         

  Родюк Юрій Вікторович

   (19.06.1988 - 22.10.2023)

Солдат, навідник механізованого відділення, механізованого взводу, механізованої роти, механізованого батальйону  

в/ч А 0666. 

. Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно), Відзнакою Козятинської міської ради «За Героїзм та Патріотизм»

Народився 19 червня 1988 року у місті Козятин. Навчався в Козятинські школі №5. Згодом – у Козятинському залізничному училищі. Мав багато друзів, які цінували Юрія за його надійність та щирість. Він був позитивний, енергійний та спокійний водночас . Роботящий.  Відповідно улюбленому  захопленню автомобілями, обрав і по душі роботу. Мав, без перебільшення, золоті руки. Саме він з дружиною власними руками побудували будинок. Перед тим, як був призваний на військову службу ,  працював у локомотивному депо, так само як і його батько. Справжній чоловік: мужній, добрий, відповідальний та надійний, про якого боляче говорити в минулому часі…

Навідник механізованого відділення, механізованого взводу, механізованої роти, механізованого батальйону – солдат Родюк Юрій Вікторович, призваний на військову службу 10 серпня 2023 року, проходив службу в Козятині.

А 13 жовтня був відправлений на Бахмутський напрямок. Загинув  22  жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Курдюмівка, Бахмуцького району, Донецької області.

  Слава Герою! Вічна пам'ять!

                                       

  СЬОГОДНІ 16 ЖОВТНЯ ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ  ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ ЗЕМЛЯКОМ МИРОНЧУКОМ РУСЛАНОМ МИРОСЛАВОВИЧЕМ

                                ПАМ'ЯТАЄМО...

Мирончук Руслан В’ячеславович

(15.05.1985 – 06.10.2023)

 Стрілець - снайпер 2 механізованого відділення, 2 механізованого взводу, механізованої роти, 1 механізованого батальйону в/ч А 4053. 1 вересня 2023 року був звільнений у запас. Помер внаслідок отриманих тілесних ушкоджень, несумісних з життям в результаті ДТП.

 

Мирончук Руслан В'ячеславович народився 15.04.1985 року в с.Пустоха.Проживав з родиною в с. Пиковець.В 2003 році призваний до лав ЗС України, яку проходив в підрозділі військ спеціального призначення в м. Київ. Працював в охоронній службі.

З початком повномасштабної агресії російської федерації, а саме, 8-го березня 2022 року призваний до лав ЗСУ за спеціальністю стрілок-снайпер 2-го механізованого відділення, другого механізованого взводу механізованої роти, 1-го механізованого батальйону військової частини А-4053.

1-го вересня 2023 року був звільнений у запас. Продовжував у відносно мирному житті своєю працею сприяти Великій Перемозі.

Помер внаслідок отриманих тілесних ушкоджень, несумісних з життям в результаті ДТП.

Похований Руслан на кладовищі в селі Пиковець.

Царство небесне та вічна пам'ять Герою!

130 років - одній із найдавніших шкіл й споруд - КЗ «Ліцей № 2 Козятинської міської ради Вінницької області».

 

130 років - одній із найдавніших шкіл й   споруд  -  КЗ «Ліцей № 2 Козятинської міської ради Вінницької області».

В травні 1870 р. через Козятинську станцію  вперше було пущено потяг із Києва до Балти.

Він зупинявся на станції Козятин Київського напрямку. Це найдавніше   станційне приміщення збереглося до цього часу. Тут розміщуються сьогодні  міські архіви. Саме на цей двірець , як згадує в «Споминах» відомий політик і науковець Михайло Грушевський  , приїздив  він разом з батьками, подорожуючи  з Владікавказу на дідове попівство в село Сестринівку.

 Завдяки розвитку залізниці 7 липня  1874 р. Козятину стараннями місцевого землевласника Мар’яна Васютинського (1820- 1894) присвоєно статус  містечка. З утворенням  Південно- Західної залізниці  Козятин  перетворився наприкінці 19 ст. у велику залізничну колонію , що передувало створенню та відкриттю в місті  шкіл та училищ.

Розпочалася розбудова станції, досить швидко  облаштовано паровозне депо й інші майстерні. З’явилася потреба   в розгалуженій залізничній станції та в  будівництві  вокзалу, зокрема, спочатку їх було  два - Київського й Уманського напрямків.

 У 1878 р. вперше було відкрито однокласне приходське училище. Розміщувалося воно в пристосованій житловій, станційній, двоповерховій, спеціально виділеній для цього споруді.

Такі  училища були змішаного типу , прошу звернути  на це увагу.  При училищах розміщувалися також  і  школи для отримання початкової освіти   дітей із родин  малозабезпечених залізничних службовців. Освіта в них була безкоштовна. Лише раз у місяць знімалася з кожного учня плата 25 коп. на придбання  дитячої читацької літератури для бібліотеки. Підручники закуповував безкоштовно відділок шляхів сполучення Києво- Брестської дороги. В училищі  згідно програми  були  обов’язковими  такі  предмети, як   Закон Божий , російська  мова, арифметика, коротка російська історія, географія. Також викладали при можливості мистецькі предмети, креслення, чистописання, церковні та світські співи. Навчання в класах проводилось до 11 років   у кількості 60 осіб жіночої та чоловічої статі . Якщо були старші   діти, то дівчаток і хлопців   відокремлювали і навчали в різних класах і  приміщеннях.  Під училища віддавали окремі споруди або будували спеціальні. Там обов’язково передбачалися квартири для учителів з опаленням, світлом й служницею за рахунок спільноти Києво- Брестської дороги. Зі зростанням кількості учнів  виникла потреба у створенні в Козятині двокласного училища з   вище перерахованими  умовами для проживання  учителів.

 З введенням в експлуатацію  у 1887 р. нової Уманської гілки до Козятина,  значно пожвавішав набір дітей до учбових закладів. Збільшилась кількість службовців  і з 1888 р. вже було у трьох групах 98 учнів.  Задовільняти  потреби у навчанні всіх  бажаючих стало проблематично, тому що просто  не вистачало приміщень.  Директор училища Петро Степанковський, вимушений просити керівництво залізниці розширити  діюче приміщення, або побудувати нове , більш просторіше.

Це стало не можливим у той час, бо у 1888 році розпочалося велике будівництво  нового, електрифікованого  залізничного  вокзалу станції Козятин (проєкт арх. Валеріана Куликовського(1835-1910), інженер Олексакдр Кобєлєв(1860-1942), тому з будівництвом нового учбового закладу довелося зачекати. Зате звільнилося станційне приміщення і  тимчасово туди запропонували  перебратися училищу. Воно стало значно комфортніше для учбового закладу. З’явилась можливість виділити кімнату для учительської й  мати  рекреаційну зону.  Збільшився штат  на двох вчителів, в тому числі  запрошено на роботу  вчителя   гімнастики капітана  Василя Подчекаєва. Законовчителем з 1889 р. був місцевий священник Лукінської церкви в с. Козятині Павло Гаврилович Завадінський. Саме йому довіряли сповіді Михайло Грушевський, його дід Захарій та бабуся Ганна.

Повністю завершилось будівництво  нашої сучасної  пам’ятки архітектури 19 ст.- вокзалу станції Козятин лише у 1891 р.

Розпочалася реорганізація училища, щоб перевести його у двокласне сільське, тому що діти залізничників не могли вступити після однокласного училища у технічне, щоб заволодіти якоюсь залізничною спеціальністю. Для цього необхідно було мати  свідоцтво про закінчення двокласного училища. Тому у 1885 р. наше училище реорганізували у двокласне, перетворивши площу рекреаційної зони у 2 кабінети і запросили на роботу ще 1 учительку.  В училищі діти залізничників  охоче   грали на музичних інструментах, створивши цілий духовий оркестр, вчилися співу, який викладав новий завідувач з 1895 р.  Григорій Василевський , для навчання музиці запросили спеціально кваліфікованого педагога.   Сучасну споруду КЗ «Ліцей №2 » було закладено у 1896, про що свідчить цегляна кладка на фасаді учбового закладу й кований тих часів ажурний декор над вхідними дверима.

                                        

В нашому училищі викладав з 1893 по 1908 роки організатор Ощадного кредитного  товариства в Україні  і в Козятині Черненко Олександр  (1864-1921) .В нашому місті  народилися троє із шести  його діточок. В цьому закладі  навчався академік Георгій Сухомел (1888-1966)- вчений в галузі гідравліки та гідромеханіки , чех за походженням, проживаючи  в родині соціалістів Валдаєвих. В нашому учбовому закладі навчався Віктор Іванов (1909-1981)-кінорежисер, постановник комедії «За двома зайцями», лауреат Державної премії України, заслужений  архітектор України Генріх Кульчицький (1922-2009) і чимало інших знаменитостей. В нашій школі викладав співи Мефодій Салєнко,  що побрався зі своєю дружиною Оленою у місцевій  дерев’яній Свято- Вознесенській церкві(знаходилась на території школи) у 1907 р. На початку 20 ст. популярним  в місті захопленням було аматорське  театральне мистецтво. В училищі вчителі з учнями ставили   театралізовані виставки. З 1917 по 1918 рр.  під час  правління  УЦР та УНР в учбовому закладі викладали  додатково у третьому класі  предмети - українську мову  , фізику, алгебру, арифметику, геометрію, історію, зоологію, географію, креслення, малювання, бухгалтерію,  латинь, французьку , німецьку мови..

Понад дванадцять років, з 1905 по 1918 рік Козятинським залізничним училищем керував Микола Олексійович Хитько (Хитьков) (1870–?)   - видатний педагог, новатор, ерудит він зробив неоціненний внесок у педагогічну науку. Відкрив перший  шкільний  музей при учбовому  закладі в приміщенні сучасного ліцею №2  Козятинської міської ради, побудованому у 1896 р.. Серед експонатів: природничі, геологічні, біологічні, історичні та нумізматичні  із власної колекції. Він є автором  ряду наукових праць, зокрема «Шкільний музей, його значення та організація», створював перші читальні, очолював першу місцеву «Просвіту». Був палким прихильником українізації шкіл.  В лютому  1933 р.  арештований , як член «Української військової організації». Засуджений в жовтні  до 5 років  виправних робіт, відбував покарання на  будівництві Біломор- Каналу. Подальша доля не відома. З його життям нас познайомив випускник нашої школи історик, пошуковець, дослідник  Олександр Цілецький.

В фондах Музею історії міста Козятин зберігається щоденник учня училища початку 20 ст. є атестати, зошити, підручник історії  ще за царя, який належав Ласкіній Наталі(1906-2007)ї й  блокнот, де записи Віри  Чекорської- директорки СШ№2 1970-их років, коли вона навчалася в одному класі з Євгенією Цілецькою у 1936 р..

 Сучасна споруда ліцею №2 Козятинської міської ради святково  оновлена,  яскрава. Після другої світової війни добудована і має просторі кабінети.

 За рік до забудови двокласного училища, тут було зведено чарівний дерев’яний  храм Вознесіння Господнього(1895-1964) священником Нестором Шараєвським(1866-1929), який викладав закон Божий в училищі.  У 1920-х роках  став  членом ЦРі другим архієпископом Української Автокефальної Православної церкви, помер в злиднях.

Чорнильниця  карбонатова 1930-ті роки  та  дерев'яна ручка зі сталевим пером, належала  родині  Артемчуків із с. Козятина, в якій Мусій Артемчук був атаманом повтсанським УНР і членом повстанкому "Гуляй воля " в Козятині,, страчений більшовиками  у 1928р.

В 1917 році училище було реорганізоване в школу-семирічку. Школа стала 4-ою залізничною .

У 1923 році було розгорнуто в місті  широку роботу серед учнівської молоді. При навчальному закладі було створено перший піонерський загін. У 1924 році піонери  стали молодими працівниками паровозного депо.

У 1927 році школу перейменовано в залізничну № 27, з 1934 року вона середня, а з 1944 по 1953 рік – середня №8; з 1953 по 1961 рік – політехнічна трудова школа №44; з 1962 року стала називатися середньою № 2. З березня 2021 року  учні стали ліцеїстами.

В роки німецької окупації в приміщенні закладу розміщалося німецьке відділення залізничної дороги.

     З 2021р. школа  має офіційну назву   Комунальний  заклад «Ліцей № 2 Козятинської міської ради Вінницької області».Заклад очолює  енергійна, привітна, креативна педагог, випускниця школи Міськова Наталія Володимирівна.

Вітаємо колектив талановитих вчителів та учнів з   поважною датою  в історії учбового закладу! Зичимо успіхів, процвітання, миру  й  нових досягнень на шляху  розвитку.

​  Учні та вчителі шанують  свою історію  і  вписують в неї , нажаль, трагічні  сторінки сучасної російсько - українській війни, в якій   загинули, віддавши своє життя заради кращого майбутнього 12   випускників закладу: Вадим Наумов, Богдан Іщук, Сергій Кацабін, Артем Лавровський ,  Віталій Печенюк, Дмитро Іванов , Андрій Ван-Фун-Фу,  Євген Шевчук, Віктор Джаман,  Денис Завальнюк, Віктор Микульшин, Сергій Опанович.

Їм встановлено меморіальну дошку на фасаді училища.

 

Світла пам’ять Героям землякам.

 

Директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич