35 р. потому 17 жовтня 1991 р. перейменовано вулицю Карла Лібкнехта на Грушевського.Історична довідка по вулиці Грушевського.
Назва вулиці на честь голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського з’явилася в період проголошення незалежнсоті України, завдяки рішенню виконкому Козятинської міської ради №227 від 17 жовтня 1991 р.
Карта Козятина 1905 року.
До того часу вона носила назву діяча німецького й міжнародного робітничого руху, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини Карла Лібкнехта, вбитого 15 січня 1919 р. До вище згаданого часу вулиця називалася Поштовою (тут з початку 20 ст. розміщалася земська пошта), яка значиться у «Списку населених міст Київської губернії» за 1900 рік . На даний період в згаданому будинку з 2002 року знаходиться Комунальний заклад «Музей історії міста Козятин» Козятинської міської ради.
За спогадами старожилів та згідно Плану забудови Козятина 1874 р. до відкриття земської пошти вулиця носила назву Новоселецька, а ще раніше зі слів меканців міста - Новосвітцька. Це була одна із найкращих вулиць містечка Козятин в період появи залізниці і заселення її приїзджими фахівцями для облаштування та функціонування інфраструктури залізниці. Місцевий землевласник того періоду Мар’ян Васютинський (1820-1894) виділив для них спеціально землю під забудову . Сірі будинки цегляні зводили з орловської цегли. Їх залишилося на вулиці декілька. Один із таких приватних будинків біля аптеки Склярова, належав родині машиніста Нікітіна, тому й називався будинком Нікітіних.
Зі слів Катерини Лисюк (1929-2026) машиністи були завжди заможною частиною міста Козятин, бо отримували зарплатню золотом. В їхньому будинку були розкішні дерев'яні меблі, мармуровий умивальник, цінні у скрині старовинні книги. Вона переїхала з Житомирщини в Козятин у 1950-ті роки.
Першими поселенцями тут стали керівництво залізниці, зокрема, донедавна напроти музею проживала родина заступника начальника депо Бориса Давидюка . Друга частина будинку ще до другої світової війни належала ксьонзу. Ці дерев'яні двері 19 ст. є свідками тієї епохи..
.Поруч з ними проживали по обидві сторони вулиці в цегляних будинках машиністи, кондуктори, керівництво залізниці, які могли дозволити собі наймати прислугу. Під першим номером на вулиці знаходиться найкраща споруда – білий довгий будинок з напівколонами, в якому проживали нащадки Потоцьких, Тишкевичів-власниківу 17 ст нашої землі. Власники будиночка в свій час володіли землями на Одещині, проживали в Києві , а після збанкрутіли й опинилися в нашому місті. До цього часу живуть нащадки роду в особі Любові Кошелєвої, яка ділилася своєю історією під час зустрічі в Музеї історії міста Козятин.
Прадід Ян Дубинський і прабабуся Марія роду Тишкевичів- Потоцьких .Початок 20 ст.
У 1897 році згідно перепису населення на вулиці майже в кожному будинку проживали мешканці єврейського походження. Вони давали можливість винаймати житло бажаючим, займалися торгівлею, рукодільними ремеслами й іншим бізнесом.. Часто й самі винаймали його у господарів. Серед єврейства були музиканти – скрипалі, перукарі , торговці, фотографи, чоботарі, мірошники, управляючі господарствами., будинками. На той період в містечку залізничників значилися дві пивних лавки, два винних погреби, два постоялих двори, 10 чоботарських майстерень, 3 хлібопекарні, 6 вітряних та два водяних млини й багато інших майстерень. У будинку поруч з музеєм під №13 проживала заможна родина машиніста Сторчака. Його донька прожила понад 100 років. До фондів музею поступили деякі речі цієї бабусі через сусідів, які придбали будинок по її смерті. Вони представлені в експозиції : дзеркало, глиняна форма для випікання в печі пасок, плетена з лози валіза, металеве 30 -х років ліжечко підліткове, стілець й деякі інші речі.
Родина Звєрєвичів чи Звєрєвих або Зєрових, проживала по вулиці Поштовій, глава родини працював кондуктором.
На перехресті сучасних вулиць Пилипа Орлика та Грушевського магазин «Фортуна». Будинок належав Михайлу Емішьянцю, нащадку австрійських підданих і вони такими були в місті не єдині. В його власній споруді проживала родина, розміщалася хлібопекарня, поруч магазин, де продавали свіжий хліб. Після 1970-х років приміщення хлібопекарні перепрфілювали у залізо - скоб’яний магазин, а сам господар на пенсії ремонтував через віконечко в дверях годинники. За молодості викладав в Козятинській торгово - економічній школі, яка знаходилась на місці Центру дитячої та юнацької творчості, в бувшому будинку піонерів . Сучасне приміщення Центру побудоване у 1988 р. із цегли міста – побратима Цесіса в Латвії .
Поруч знаходиться міський сквер. Наприкінці 19 ст. ,початок 20 ст. тут розміщалася пожежна каланча. Також базар для продажу свійської худоби. До дерев припинали коней, коли приїздили на базар. Базарна площа займала місце, де забудований банк і ряд сучасних споруд до центральної площі. Тут також випасали місцеві мешканці кіз. У другу світову війну з 1942 по 1943 роки частина скверу була зайнята під єврейське гето. Всіх мешканців міста єврейського походження було знищено у Талимонівському яру, згідно архівних документів 292 особи. Під час розслідування було виявлено поруч з ними ще 5 ямів, в яких розстріляно близько 9 тис цивільного населення та ромів, підпільників, партизанів. На братській могил жертв фашизму у 2012 р. встановлено пам'ятний меморіал усім загиблим.
Талимонівський яр.2019 р.
Пізніше в сквері ставили пам’ятники, щоб увіковічнити пам’ять про події, які відбувалися в місті та країні, розміщали атракціони, читали газети на стендах, відпочивали й спілкувалися . У 1957 р. у міському сквері відкрили фонтан з жабками і встановили скульптури залізобетонні школярів - хлопчика та дівчинку при вході , вази для квітів, які й досі прикрашають вхід до скверу зі сторони вулиці Грушевського. Наше місто називали містом фонтанів. Їх нараховували близько 10.
Найближчий до паркового фонтану знаходився на центральній площі , де був кінотеатр з 1962 р , а сьогодні міський будинок культури.За Емішьянцями по вулиці в приватному будинку проживав єврей Аксельруд, який вдень голив клієнтів у перукарні, а ввечері грав на скрипці під час демонстрування німих фільмі в іллюзіоні «Експрес» (сучасне приміщення районного будинку культури), яке вважається сьогодні аварійним і планується знести.
Забудова 1915 р. як Іллюзіон.
Про приміщення «Музею історії міста Козятин». За версією старожилів, що проживали поруч з музеєм в даному приміщенні ,розміщалася земська пошта, а у дворі знаходились конюшні . Там сьогодні побудований у 1960-х роках будинок, де проживають дві родини мешканців Козятина. Основа музейного будинку дерев’яна, побудований в зруб. Це з’ясувалося при заміні вікон у споруді.
Побудоване приміщення вказано в « Історії Козятина» у машинописному виданні , як земська пошта. . Історію міста і спогади зібрано слідопитами школи № 2 у 1967 р.. Там значиться у спогадах старожила Арона Кукшпана ( жителя вул. Воровського №7. сьогодні Винниченка), що в містечку була земська міська і залізнична пошта на вокзалі . Побудоване приміщення ,на прикінці 19 -го, початок 20 ст.У 1970-ті та 1980-ті роки в ньому був РАГС, де реєстрували акти громадянського стану, державна нотаріальна контора, районний архів, домоуправління, відділи міської ради: культури та молодіжної соціальної політки, таможня, дмоуправління,нотаріальна контора Підтверджують це уродженці міста Києва Гулін Євген Захарович, 1932 р.н. та його сетсра Ошкадєрєва Нінель Захарівна 1938 р. н., Волонсевич Анатолій Владиславовича 1937 р. н., котрі проживали деякий час у бабусі Волонсєвич Ванди ( 1909-1986) в Козятині по вул. Поштовій в давнину, а за радянської влади і під час 2-ї світової війни по вулиці Лібкнехта (сьогодні Грушевського)..
Додають свої спогади про приміщення пошти і телеграфу кияни, брати Давидюки Геннадій Дмитрович 1935 р. н. та Олександр Дмитрович, уродженці Козятина. Вони дітьми проживали у приміщенні пошти. Їх батько Дмитро Петрович Давидюк був заступником начальника пошти, а начальником був Дуб. Його квартира теж тут знаходилася.
В роки другої світової війни тут також німецькі окупанти розміщали пошту і зв'язок. Німці будинок пошти обгородили. У дворі був гараж, а для трьох коней конюшня і під накриттям велика купа сіна.. Під час визволення міста від фашистської окупації у грудні 1943 р. в одну із квартир пошти, що ліворуч влучив снаряд . Людям довелось відбудовувати установу тим, що було під руками. Акумуляторна знаходилась біля торця будинку у підвалі, де зараз районний архів, там навіть був окремий вхід з ганком . У приміщенні, де розміщався в наші часи нотаріус був телеграф і телефонний зв'язок. Старі акумулятори радянського періоду ми виявили під підлогою в одній із залів, де глибина підвального приміщення понад 1,20м.
Криниця у дворі дуже давня. В довоєнний період була з дерева. Бетонні круги розмістив і почистив мешканець будинку в дворі у 1960-их роках Іван Островський, Саме він також побудував у дворі на місці конюшні невеличкий будиночок. Проживав разом з дружиною Ольгою. Поруч у дворі приватні гаражі.Доглянуті мікроскопічні городики. Подружня пари були роботящі, доглядали за подвір’ям, де було було охайно й чисто , особливо, біля криниці, яка і сьогодні напуває місцевих мешканців смачною водою. Такими ж господаровитими є і сьогодняшні господарі будинку у дворі музею.
Директор Музею історії міста Л. Макаревич
.jpg)
