Учні з трудових таборів відвідують музей.

 

НАША ІСТОРІЯ-ЩОДЕННЕ ЖИТТЯ.

Пишемо його кожен своїми вчинками, справами, героїчними подіями щохвилини й постійно. Сьогодні особливо.

Багато історій читаємо із ЗМІ, в світовій мережі, і чуємо від наших воїнів - земляків , які боронять кордони і незалежність нашої України від російської агресії, від ракет, шахедів, дронів, що масово використовує ворог проти нас. Щоденно дізнаємося і вписуємо звитяжні подвиги земляків в нові сторінки історії України і міста, Козятинської територіальної громади.

Нещодавно до музею завітали завжди патріотично налаштовані учні Комунального закладу «Ліцею №7 Козятинської міської ради» із літнього табору відпочинку «Сокіл» , загону «Соколята» у супроводі вчителів Ольги Романівни Плисак, Ірини Вікторівни Щербіцької та Анастасії Степанівни Кравчук .

З перших днів створення учбового закладу у 1963 році тут приділяли особливу увагу патріотичному вихованню молоді , створений був і активно функціонував Музей визвволителів міста .

Саме тому наші гості одразу відвідали в КЗ « Музей історії міста Козятин» залу «Звитяги та мужності наших земляків». Приємно бачити зацікавленість у ліцеїстів історією міста та краю. Діти табору чудово орієнтуютья в пам’ятних датах. Вони почули розповіді про полеглих Героїв - земляків, а самі поділилися історіями про своїх рідних і знайомих, переглянули меморіальні речі, предмети, пов’язані з їх життям та військовою діяльністю. Познайомилися віртуально з Героєм України козятинцем Дмитром Фінашиним, про подвиг якого написав у своїй книзі відомий письменник і журналіст Петро Зарицький. Вразили дітей фрагменти смертельної зброї, якою знищує нас російський агресор. Їх доставили в музей волонтери, які часто навідуються в зону бойових дій та заступник голови Хмільницької адміністрації , козятинчанин Олександр Дмитрович Пузир .

Тут також представлено прапори ЗСУ, які передали воїни керівництву Козятинської міської ради - міській голові Тетяні Єрмолаєвій та секретарю, виконуючій обов'язки голови Ірині Репало , в знак вдячності за підтримку їх донатами. Побачили справжній бойовий прапор з бліндажу воїна Олександра Голошивця з автографами дорогих побратимів, коли перебував в АТО і пам’ятні прапори військових підрозділів та частин полеглих воїнів- земляків кіборга Юрія Осаулка, Вадима Наумова, Віктора Крючкова, Андрія Веця, тощо...

Приємно знайомити з вагомими історічними подіями тих, хто жваво доповнює їх історіями із життя. В музеї завжди відчинені двері для громадян Козятинщини, її гостей та шанувальників історії міста залізничників й громади. Ласкаво просимо.

 

CЬОГОДНІ 20  ЧЕРВНЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ МИКОЛОЮ  ВІКТОРОВИЧЕМ ДУДІНИМ

                                                          ПАМ'ЯТАЄМО...

Дудін Микола Вікторович

(15.10.1984-20.06.24)

Солдат, стрілець аеромобільного відділення, аеромобільного взводу аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону в/ч А 2120.  Нагороджено: орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 

Микола народився 15 жовтня 1984 року в місті Козятин. Навчався в Козятинській школі №5. Закінчив Козятинське залізничне училище. Був майстром на всі руки, володів багатьма навиками, завжди був веселим та товариським.

Останнім часом Микола жив у Лопатині. Його батьки вже покинули цей світ та трьох своїх синів. А зараз з трьох братів залишилось лише двоє – Максим та Костянтин. Микола був старшим серед них. Також у Миколи залишилась донька Крістіна, яку він дуже любив і піклувався про неї. Був  турботливим батьком та чоловіком. У 1920 р. померла його дружина.

24 лютого 2024 року Микола був призваний на військову службу. 19 червня була остання переписка з воїном.

20 червня 2024 року – загинув, під час виконання бойового завдання в районі бойових дій біля населеного пункту Білогорівка, Сєвєродонецького району, Луганської області.

Дудін Микола похований на   Алеї Слави центрального кладовища.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

  CЬОГОДНІ 20  ЧЕРВНЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ ДМИТРОМ  АНАТОЛІЙОВИЧЕМ ЛАВРОВСЬКИМ

                                                          ПАМ'ЯТАЄМО

Лавровський Дмитро Анатолійович

(20.04.1990 – 20.06.2024) 

Солдат самохідного артилерійського взводу, 2-ї самохідної артилерійської батареї, самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 4712. Нагороджено:  орденом «За мужність» III ступеня, медаллю «Ветеран війни».(посмертно)

Дмитро народився 20 квітня 1990 року в місті Цесіс, в Латвії. Згодом переїхав до України. Навчався в Сестринівській школі, пізніше в Козятинському училищі. Потім – в Погребищі. Працював у місті Києві. Перед повномасштабним вторгненням працював у Козятинському вагонному депо.

28 грудня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Мав велику мотивацію стати в оборону своєї Держави, адже тут його дім і найрідніші - мама та діти.

20 червня 2024 року під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, від отриманих важких поранень помер у хірургічному відділенні населеного пункту Юрківка, Запорізького району, Запорізької області.

Без батька залишилось троє синочків та маленька донечка. Не вистачатиме Дмитра і молодшому брату, адже вони були більше, ніж брати - друзями, товаришами та підтримкою один для одного.

Дмитро похований на кладовищі в селі Сестринівка.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

18 червня — річниця пам'яті Віктора Іванова, нашого земляка, режисера легендарної комедії «За двома зайцями».

 

18 червня — річниця смерті Віктора Іванова, нашого земляка, режисера легендарної комедії «За двома зайцями».

Сьогодні згадуємо видатного українського кінорежисера Віктора Іванова (13.02.1909–18.06.1981), який залишив помітний слід в історії українського кіно. Його творчість — це поєднання народного гумору, живої мови та глибокої поваги до культури.

Народився в місті Козятин у родині фельдшера та домогосподарки. Після смерті батька під час холери у 1919 році,  Віктор у 13 років вимушений був піти  працювати. Спочатку готувався до кар’єри залізничника, навчався у профшколах, отримав фах помічника машиніста. У 1932 році замість інституту залізничного транспорту обрав ВДІК і вступив до режисерського курсу Сергія Ейзенштейна.

До війни працював асистентом режисера на Київській кіностудії імені Довженка. У Другій світовій воював під Сталінградом, форсував Дніпро, звільняв Київ. Був двічі поранений, контужений  і комісований. Коли повернувся на кіностудію, то від тодішнього керівника отримав відмову, бо контужені їм не потрібні. Зайнявся створенням книжечок для дітей і вступив до Спілки письменників. Одна із книг про песика  під назвою «Чіль» зберігається у фондах музею. У 1950 році повернувся на кіностудію, де, за словами Олександра Довженка, працював як «один на мільйон».

Саме там створив свої найвідоміші стрічки: «Шельменко-денщик», «Сто тисяч», «Олекса Довбуш», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі». Шедевром стала комедія «За двома зайцями» (1961) — екранізація п’єси Михайла  Старицького, знята українською мовою. Окрім кіно, Іванов писав дитячу літературу. Одна із книг про песика  під назвою «Чіль» зберігається у фондах музею. Був членом Спілки письменників України, автор кількох поетичних та прозових збірок. Режисер тонко відчував українську мову, побут і характер, завдяки чому його фільми залишаються актуальними й улюбленими досі. Авторскі роботи стали частиною культурної пам’яті — світлі, дотепні, з любов’ю до свого народу.

Офіційне визнання прийшло вже після смерті: у 1999 році режисерові було присвоєно Державну премію імені Довженка (посмертно). У Києві встановлено барельєф на кіностудії, а в рідному Козятині — меморіальну дошку на будівлі  відділкової лікарні, в минулому «Прийомного покою» , де він народився.

Науковий співробітник КЗ «Музей історії міста Козятин » Олена Колодій

 

 

 

 

 

СЬОГОДНІ 18 ЧЕРВНЯ ДРУГА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ  ОЛЕКСАНДРОМ МИКОЛАЙОВИЧЕМ ТРАЧУКОМ

                                                   ПАМ'ЯТАЄМО.....

Трачук  Олександр Миколайович

(23.05.1994 - 18.06.2023)

Солдат. Оператор 1 – го десантно – штурмового взводу, 3 – ї десантно – штурмової  роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону в\ч А 0224.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня .  Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).

Народився Олександр 23 травня 1994 року в с. Махаринці. Там закінчив школу. Далі вступив до нашого училища, де здобув професію – плиточник – штукатур. Любив автомобілі. Працював у службі перевезення пасажирів. Багато хто з козятинчан пам’ятають його, як усміхненого, порядного таксиста. У 2022 році працював у Київській охоронній фірмі.

7 березня  2023 року був призваний на військову службу на посаду оператора 1 – го десантно – штурмового взводу, 3 – ї десантно – штурмової  роти, 3 – го десантно – штурмового батальйону в/ч А 0224. Проходив навчання у Великобританії.

 18 червня 2023 року вірний присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, під час виконання бойового завдання, в районі виконання завдань за призначенням, в ході ведення бойових дій в районі населеного пункту Новомихайлівка, Донецької області , солдат -  загинув. У Олександра залишилось два сина.

Відповідно до Указу Президента від 19.10.2023 №698 за особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Олександр Трачук удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

22 травня 2024 р.  на будівлі школи, де  навчався   полеглий воїн. відбулося урочисте відкриття пам'ятної меморіальної дошки  Олександру Трачуку.

 

   Вічна пам'ять Герою !

 СЬОГОДНІ  18 ЧЕРВНЯ ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ, ЯК ЗУПИНИЛОСЯ СЕРЦЕ ВОЇНА ЗЕМЛЯКА ПЕТРА ВОЛОДИМИРОВИЧА  РАДЗІХОВСЬКОГО

                                ПАМ'ЯТАЄМО...

Радзіховський Петро Володимирович

(31.01.1987 - 18.06.2022)

  Головний сержант. Командир 1 відділення охорони 1 взводу охорони роти охорони 1 відділу Хмільницького РТЦК та соціальної підтримки Вінницької обл.

Проживав у селі Пиковець із сім’єю. Йому вже доводилося брати зброю до рук і захищати мир. Петро був учасником АТО. Отримав бойовий досвід у боях під Авдіївкою у 2014–2015 роках. Після віроломного вторгнення ворога знову вирішив стати на захист Батьківщини. Проходив службу в роті охорони.

Помер від серцевого нападу під час несення військової служби. Поховали Героя у його рідному селі.

 Вічна пам'ять Герою  !

 

 

 

                                                                             

Кособуцький Сергій Володимирович

(11.02.1975-09.06.2025)

Солдат, навідник третього механізованого відділення другого механізованого взводу першої механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4962

Сергій народився в с.Махаринці. Там навчався в школі. Зростав добрим, щирим та роботящим хлопчиком. Де б він не був і звідки б він не повертався завжди приносив мамі квіти.

Після школи строкова служба в армії, яку проходив у внутрішніх військах. Повернувся додому та у 1995 році одружився. У 1996 році народилася донечка Оленка. Працював різноробочим.

7 грудня 2022 року був мобілізований та направлений на Херсонський напрямок. При кожній нагоді телефонував рідним, та просив, як будуть біля мами, щоб дали з нею поспілкуватися. Після першої контузії відмовився від лікування. Отримавши другу контузію та серйозне поранення був доправлений в шпиталь. Після повернення отримав відпустку для лікування після хвороби. По одужанню прибув в частину,  цього  разу був Харківський напрямок і лікарі знову направляють на лікування.

 9 червня 2025 року солдат, навідник третього механізованого відділення другого механізованого взводу, першої механізованої роти механізованого батальйону в/ч А 4962 помер  в Харківському обласному фтизіопульмонологічному центрі . Похований на кладовищі в с.Махаринці.

Вічна пам’ять  Герою!