Козятину -150!!

 

Походження міста  Козятин.

До 150-літнього ювілею

 

Давня осада, яка спочатку називалась Гуйва (від назви місцевої річки Гуйви), зазнала значних руйнувань і спустошень під час Хмельниччини і Руїни. Відбудовувалася вже під новою назвою Козятин. Найдавніша відома письмова згадка про село Козятин датується 1731 р., того часу там було лише 5 димів.

 

Фотографія любителя фотографа - службовця залізниці Іоанна Захаровича Приходька (1885-1961)1913 р.  

Льох у дворі будинку машиніста Нікітіна.вул. Грушевського 38.

Після другого поділу Речі Посполитої та запровадження губернського устрою Козятин адміністративно належав до Махнівського (з 1846 р. – Бердичівського) повіту Київської губернії. У 1864 р. тут мешкало 1003 особи (972 православних і 31 католик). Під час спорудження Києво-Балтської залізниці неподалік від села у болотистій місцевості збудовано станцію (1870 р.), яка отримала назву «Козятин». З часом вона стала вузловою, однією з найбільших на Правобережній Україні. Зокрема, у 1880-х роках через неї налагоджено залізничний зв’язок із Житомиром та Уманню.

 

На станції «Козятин» знаходилося головне депо і центр управління ділянки тяги. Козятинський вокзал, збудований в 1888–1900 рр. архітектором Олександром Кобелєвим за проєктом Валеріана Куліковського, наприкінці ХІХ ст.  і був одним із найкращих в імперії. Особливістю вокзалу є його розміщення: з обох боків будівлі прокладено колії, що значно збільшувало пропускні можливості станції. Вокзал зафіксований на кількох поштових листівках, одну з них публікуємо нині. Справжню оду козятинському вокзалу залишив Петро Андреєв у своєму вельми цікавому й інформативному «Ілюстрованому путівнику по Південно-Західних казенних залізницях» (Київ, 1898). Він, зокрема, відзначив красу й «ефектність» вокзалу у вечірній час: «хвилі світла електричних ліхтарів далеко освітлюють всі станційні шляхи, споруди й околиці; поїзд плавно несеться назустріч цьому світлу, залишаючи за собою все зануреним у глибокий морок, і зупиняється біля перону, залитого м’яким молочним світлом; коли ж далі входиш у яскраво освітлену залу, наповнену метушливим натовпом пасажирів, серед якого миготять татарські обличчя буфетної прислуги, то мимоволі сповільнюєш кроки, приглядаючись до характерної картини вируючого тут життя, картини, рамою якої слугує розкішне приміщення вокзалу».

Особливо вражала відвідувачів овальна буфетна зала І і ІІ класу: «безліч світла і повітря, витончена орнаментація, стильні меблі, [...] все, що тільки необхідне пасажиру в дорозі, зосереджено тут у найближчому сусідстві: так, квиткова каса і телеграф виходять окремими вікнами в залу, так само поряд зала для прийому багажу, з протилежного боку – чоловіча і дамська вбиральня, перукар...».

 Цікаво, що станцію «Козятин» вважали «буфетною», принаймні в кінці ХІХ ст. Петро Андреєв зауважує: «...за існуючого розкладу поїздів зупинки в Козятині припадають на час сніданку, обіду або вечері». Брати Максутови – татари за походженням,  одні із перших підприємців, організаторів  вокзально-буфетного харчування . В містечку навіть одна із вулиць  в районі робітничого селища, де проживали меценати , бізнесмени – брати  стала Максутовською.

 

                                      Перші підприємці - започаткували ресторанний бізнес брати Максутови.

                          

.Навколо станції зростало селище, яке 7 липня  1874 р. отримало статус містечка завдяки клопотанням місцевого поміщика Маріана Васютинського. У 1880-х роках існували містечко і село з назвою Козятин. На 1883 р. у містечку налічувалося 76 дворів і діяла одна синагога, натомість у селі були 196 дворів і дерев’яна церква Святого  Луки (збудована 1853 р. на місці старої). До кінця ХІХ ст. село стало частиною містечка. У виданні Київського губернського статистичного комітету «Список населених місць Київської губернії» (Київ, 1900) вміщено відомості лише про містечко. Поштові листівки початку ХХ ст. зберегли для нас краєвиди кількох його вулиць.

 

Розміщення на магістральних залізничних шляхах дало потужний поштовх економічному зростанню Козятина. На 1900 р. містечко налічувало вже 506 дворів і 3505 мешканців. головним заняттям яких залишалося хліборобство, частина також працювала на залізничній станції.  . У залізничному депо на 1900 р. було близько 300 робітників. Згідно перепису населення 1897 р. в містечку проживала велика кільсть людей єврейського походження .Того часу діяли цегельний завод Маріана Васютинського (до 20 робітників переважно з місцевих селян), 2 заклади штучних мінеральних вод, 2 водяні млини, 6 вітряних млинів, 6 кузень і численні майстерні. У містечку існували 2 погреби для продажу вин, 2 заїжджих двори, 2 пивні лавки, одна казенна винна лавка. Щотижневі торги відбувалися по четвергах.

 

У 1878 р. в Козятині відкрилося залізничне народне училище (спочатку однокласне, з 1896 р. – двокласне), яке утримувалося Південно-Західними залізницями. На 1898 р. в ньому викладало 12 вчителів, а навчалося 220 хлопчиків і 149 дівчаток. Збереглася чудова світлина вихованців цього училища, які брали участь у шкільній постановці п’єси «Юрко» (у 3 діях) та казки «Сніжинка» (у 2 діях) – обидві «зі співами і танцями».

 

Неподалік від училища для працівників залізниці збудовано Свято-Вознесенську церкву (за проєктом В. Куліковського, внутрішнє оздоблення – архітектор Бетакі, всі ікони – роботи виївської іконописної майстерні Мурашка), освячену в 1895 р.  Була розібрана у 1964 році.

                              

                                                            Фото Д. Шварцмана.

Шкільна мережа Козятина включала також однокласну народну міністерську школу, а в 1908 р. поповнилася приватною жіночою прогімназією Наталії Жойдик. В 1909 р. її перетворено на 7-класну гімназію. Навчальний заклад розміщувався в орендованому приміщенні. На 1912 р. в гімназії навчалось 162 вихованки, піврічна платня становила 50 руб. Почесною попечителькою гімназії була дружина київського губернського предводителя дворянства Федора Безака -  Олена (уроджена Шипова). Начальницею гімназії була її засновниця Наталія Жойдик, педагогічну раду очолював Михайло Тутолмін, випускник Київського університету св. Володимира.

 

У Козятині на початку ХХ ст. існувало кілька фотографічних закладів,  Відомі салони І. Тітова , Д. Шварцмана, Нірона, Сафро, Шевчука. Відомо стало ім’я ще одного фотографа - любителя  , інспектора Південно-Західної залізниці  Іоанна Захаровича  Приходька (1885-1961), який зберіг на фото  козятинський костел 1911-1918 років забудови та Свято-Вознесенську церкву 1895 р. забудови, скановані копії яких його авторства , фото водонапірної вежі, вулиць міста зберігаються в фондах музею. Хочемо звернути вашу увагу на згадку про працю І. З. Приходька «Новейшее краткое руководство по фотографии. Специально для начинающих любителей», видану в Козятині 1908 р., яка міститься в довіднику А. Попова «Российские фотографы (1839–1930)» (у 3 т., Коломна, 2013. Т. 2, с. 214). Праця зберігається у фондах Музею історії міста Козятин. Її передали до фондів музею родина фотографа - любителя, онук Сергій з дружиною Людмилою.

З Днем міста Вас , шановні мешканці та гості Козятина, міста залізничників!

 

Директор КЗ «Музей історії  міста Козятин Лілія Макаревич»