Українська Галицька Армія в Козятині у
серпні 1919 р.
Події в Козятині 105-літньої давнини.
Літо 1919 року було найнапруженішим періодом
українських визвольних змагань 1917-1921 рр. У цей час на терені України
воювали між собою кілька збройних сил. З одного боку – українські Дієва
(Наддніпрянська) та Галицька армії. З іншого – російські денікінська та
більшовицька, а також польські війська. Взявши до уваги, що Денікіна
підтримувала Англія, а поляків – Франція, можна лише дивуватись самовідданості
та героїзмові українських військ, які, об'єднавшись, успішно доступилися до
Києва. В серпні 1919 року армія Української Народної Республіки, посилена
військовими частинами Української галицької армії, розпочала наступ на Київ із
заходу, а білогвардійська армія Денікіна — із сходу. Загальна чисельність
об’єднаних українських армій складала біля 85 тис. осіб, а з урахуванням
повстанських загонів, доходила до 100
тисяч: Українська галицька армія — 3
корпуси та команда етапу складала 49 795 осіб, з яких 18– 19 тис.
багнетів, 158 гармат і 546 скорострілів; Дієва армія УНР (разом із мобілізованими) — 35 тис. багнетів
і шабель, 149 гармат, 28 гаубиць, 533 кулемети. 29 липня об’єднана армія захопила
Проскурів, 10 серпня — Жмеринку та Вінницю. Швидкий успіх дозволив галичанам і
наддніпрянцям повірити у спільну перемогу, започаткувати військове братерство
між представниками одного народу, століттями розділеного між чужими державами
Похід на Козятин.
Сто п’ять років тому, цілий місяць, з 2 лютого по 6 березня 1919 р.
Директорія та Уряд Української Народної Республіки перетворили м. Вінницю у
столицю молодої держави. Керівники країни, що перебувала в стані
війни, протягом кількох днів розгорнули державний апарат на новому місці та
розпочали активну діяльність.
«17. 8. Похід на Козятин відбувається двома шляхами. Дві
бригади 1-го Корпуса (9-та і 10-та)
посуваються по дорозі на захід від залізниці на Махнівку, а дві бригади ІІІ-го
Корпуса (2-га і 8-ма) поздовж залізниці на Козятин.
2-га Бригада прогнала біля Калинівки панцирний ворожий потяг, в слід за нею
минула й 8-ма Бригада на Калинівку. Частини Запоріжської Групи перейшли
Овсяники. 7-ма дивізія — Самгородок, 8-ма дивізія — Спічинці. Штаб — Прилуки». (Денник Начальної Команди
Української Галицької Армії «ЧЕРВОНА КАЛИНА», УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА КООПЕРАТИВА,
ІНК. НЬЮ-ЙОРК, Н. И. 1974)
За спогадами козятинського залізничника О. Афанасьєва,
17 серпня 1919 р. в містечку було чути артилерійську канонаду зі сторони
станції Голендри. Було прийнято рішення про евакуацію козятинського залізничного
вузла. Три бронепотяги «III Інтернаціонал», «Ганзя», «Імені Троцького»,
паровози, вагони з вантажами, сім’ї радянських працівників були відправлені в
Київ:
«У серпні 1919 року становище наших військ ускладнилося: на Лівобережжі наступав Денікін, із заходу - Петлюра; більшовицькі війська розпочали відхід. Нашу Козятинську більшовицьку організацію було вирішено евакуювати на північ: товаришів членів партії, співчутливих та безпартійних більшовиків та деяких із сім'ями. Для цього обладнано склад теплушок з вагоном-кухнею, з деяким запасом продуктів та дров. Вночі з 17 на 18 серпня 1919 року потяг із залізничниками станції Козятин, що евакуюються, був відправлений у напрямку на Київ. Вдень 18 серпня 1919 р. на станції Козятин було три радянські бронепоїзди: «Гандзя»; «Імені Троцького» та наш «III Інтернаціонал».
«О 13 годині через Козятин відступали останні частини наших піхотних військ у напрямку Фастів. До 14 години на 9-му стрілочному посту станції Козятин у бік Києва бронепоїзди «Гандзя» та «Імені Троцького» теж поступово вирушили у бік Києва. Близько 16 години бронепоїзд «Червоний ураган» прорвався через фронт військ Директорії та прибув з Бердичева до Козятина з боку станції Голендри. Війська Директорії зайняли Козятинський пасажирський вокзал та водонапірну вежу, звідки стріляли кулеметами, вели артилерійський обстріл. Козятин обстрілювали із шестидюймових гармат, які були розташовані за вихідними стрілками у бік станції Голендри. Наш бронепоїзд обстрілював артилерію супротивника та його частини до ночі. Вночі наш бронепоїзд останнім із боєм відступив із Козятина у напрямку на Київ. З Києва за розпорядженням НКШС та головного комісара Південно-Західної залізниці тов. Крата всіх залізничників, що відступили з Козятина, відправили на ст. Калуга і далі на станцію Сизрань для обслуговування Сизрань-В’яземської залізниці. Наш бронепоїзд «III Інтернаціонал» було передано військовому командуванню. Згодом, коли армія Денікіна зайняла Бахмач і перерізала сполучення між Києвом та Москвою, на ст. Дарниця було висаджено в повітря 4 бронепоїзди: «Гандзя», «Червоний ураган», «Імені Троцького» та наш «III Інтернаціонал» (зі спогадів комісара потягу Федора. Васьковського).
Але повністю евакуюватись більшовикам не вдалось. У результаті стрімкого наступу на Козятин січовики повністю паралізували залізничний рух. Артилерія УГА, яка розташувалась в с.Сокілець, влучним обстрілом змусила червоних покинути станцію. Командир 2-го гарматного полку УГА С. Мацькевич у своїх спогадах писав:
Приміщення гімназії (1908 ), яке збереглося до цього часу.
18 серпня 2-га та 8-ма бригади УГА зайняли ст.
Голендри. Звідси потягом вояків доставили до ст. Козятин. 2-га бригада розпочала бої з більшовицькими частинами уже
на підступах до станції і до середини дня захопила вокзал. Бої за товарну станцію
і містечко тривали до кінця дня. В Деннику Начальної команди Української
галицької армії читаємо:«18. 8. О 12-ій годині осягнули 2-га і 8-ма Бригади
стацію Голєндри. Два курені 2-ої Бригади завагоновано на станції Голєндри, їх
підвезено під Козятин. В Козятині около 1,000 Мадярів, три
панцирні поїзди. О 14-ій годині 15 хвилин заняла 2-га Бригада особовий дверець
(пасажирський вокзал — прим. авт.) Козятин;
товаровий дверець (товарна станція — прим. авт.) і місто держать ще большевики.
8-ма Бригада посувається з заходу на Козятин.
В слід за тим занято сьогодня Козятин вповні. Штаб ІІІ-го Корпуса на станції
Голєндри посувається в перід. Запоріжський Корпус: 7-ма дивізія вечером в
Бєлільовці, 6-та — Княжики, 8-ма — Круподеринці. Штаб — Самгородок. 10-та
Бригада в дорозі з Тучі до Махнівки, 9-та Бригада осягнула район Вуйна – Мшанець». (Денник Начальної Команди
Української Галицької Армії «ЧЕРВОНА КАЛИНА», УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА КООПЕРАТИВА,
ІНК. НЬЮ-ЙОРК, Н. И. 1974)
У своїх спогадах підстаршина 3-го похідного куреня 24-го піхотного полку ім. Гетьмана Петра Дорошенка Василь Волицький так описував бій за Козятин:
«Большевики відступали поспішно і, щоб не рвати з ними бойового контакту, — в Голендрах був поставлений для куріня окремий поїзд, яким ми поспішно виїхали в напрямі залізничного вузла в Козятині. На кілька кілометрів перед Козятином поїзд під обстрілом большевицької артилерії зупинився і курінь на передостанній до Козятина станції мусів поспішно перевантажуватися. На віддалі 2–3 км, ліворуч від станції і залізної дороги, ми пішли в обхід міста, прямуючи на ліве крило наступаючої на Козятин нашої армійської групи. В передвечірніх годинах розстрільна залягла на легко похилому узбіччі лагідної холмовини на північному сході від міста. Смерком підійшли до станції на віддаль одного кілометра. Большевицька артилерія привітала нас rранатами; з панцерника, що обережно викотився із залізнодорожної прогалини ліса, затакотіли кулемети. Відізвал сот. Брандтнера. Під їх цільними стрілами скоро замовкла большевицька артилерія і поспішно сховався за заслону ліса панцерник. Вечоріло. Небо затяглося густими хмарами, на землю лягла пітьма. Загриміло і ринув зливний дощ. Ліве крило розстрільної підходило на той час до забудувань залізнодорожної школи, що від станції не дальше, як один кілометр і, займаючи терен школи, там скрилося; праве крило, що займало узбіччя холмовини, дещо вище залізної дороги, знайшло захист за довгими рядами полукіпків недавно зложеного збіжжя. Дощ скоро перестав падати. Під ослоною ночі кухні привезли обід; на рейках залізничної дороги знову з’явився большевицький панцерник-черепаха і на віддалі двох кілометрів від школи зупинився. З боку станції і міста долітав у наш бік дивний гомін. По півночі в обі сторони вислали стежі. За яку годину від панцерника почулися вибухи і майже одночасно панцерник подався назад. Десятник Тафійчук налякав його ручними rранатами; коло третьої години перед світанком провідники другої стежі — булавний старший десятник Василь Ілащук і дес. Крехівський, голосили, що большевики залишили пасажирську станцію і місто, а їхня тилова охорона ще перебуває на товарній станції. Світало, як курінь обсадив Козятинську вузлову залізнодорожню станцію і сильніші стежі вислав у місто. На станції захопили паровози і багато вагонів цукру та солі.
Вокзал весною 1918 року, незадовго до описаних подій.
Козятин — це велика
ярмаркова площа, також під тодішню пору заселена переважно євреями. Він був замітний тим, що тодішній єврейський
міністер У. Н. Р. — був козятинцем,
нашим земляком. Козятин це також великий залізничий вузол. Залізничі
лінії розходяться звідти на чотири
сторони світа, — а саме: на північ в напрямку Києва, на захід в напрямку
Бердичева, на південь в сторону Винниці і на схід, на Липовець. Козятин—це був
не так стратегічний, як радше торговельний вузол. Там у світову війну лежали у
залізничих магазинах величезні харчові запаси для прохарчування російської
армії. Ці склади були, розуміється, тепер порожні за виключенням одного складу,
що саме містив в собі вище згадану
сіль. Які великі запаси солі мусіли там бути, видно хоч би з того, що за час
світової війни російська армія, а пізніше Армія У. Н. Р., більшовики, залізничники
і інші брали звідти сіль — а все таки ми ще захопили її там коло 30 вагонів.
При нашім поході вперед на північ від Винниці дав нам уряд У. Н. Р. право виставляти по нашій думці військові обсади і застави для забезпечення запілля. На тій основі установив я в Козятині нову станційну команду. Комендантом міста іменував я отамана Дудинського, який справував свій уряд дуже справедливо, але строго і в дуже короткім часі довів місто до ладу. Розписано також вибори до міської ради і бурмистром вибрано гімназійного директора. Після виборів представив мені нововибраний посадник нововибрану раду, серед представників якої була також одна жінка. Ця делегація принесла мені також як гостинець блакитний та жовтий шовк. Цей шовк подарував я обом бригадам, другій та осьмій, які здобули Козятин, а вони поробили собі з нього бригадні прапори. Два дні після того, як ми взяли Козятин, заїхав на стацію в переїзді до Бердичева — сам Головний Отаман Петлюра. На його привітання звелів я виставити на двірці почетну сотню—і то ту сотню 2. бриґади, яка перша вдерлася до Козятина. Командантом цієї сотні був поручник, якого ім’я я, нажаль, забув. Він був тим, що заняв двірець в Козятині. Головний Отаман подякував у запальній промові мені і моїм військам за здобуття Козятина, цього важного вузла, і подарував почетній сотні, що його витала, 5 тисяч гривень. При цій нагоді предложив я йому свою просьбу, щоб його інтендантура видала моїм воякам білля. Головний Отаман казав це занотувати свому адютантові та обіцяв мені виконати цю просьбу. Нажаль білля я не дістав ніколи».
Цікаво, що в цей час в містечку перебував міністр уряду УНР в єврейських справах, наш земляк Пінхас Красний. В Козятині проживали його батьки та родичі.
Про цей факт згадував мешканець Козятина Дон
Ісакович Фраєр: «Бачив,
як до міста приїхав міністр Української народної республіки «з жидiвських
справ» Піня Красний. Він сидів на веранді з господарями будинку, де його
приймали, та пив чай. Раптом прискакали верхи два молоді євреї і стали кричати,
що у Самгородку погром — солдатня ріже людей. Вони вимагали, щоб Піня негайно
поїхав із ними та зупинив убивства. Піня поважно відповів: «Революції без крові
не буває» і нікуди не поїхав»
В боях за Козятин у 1919
році брав участь і був тяжко поранений Володимир Горбовий, який за своє життя не раз
ставав легендою. Офіцер Української Галицької армії, один з організаторів
Української військової організації, головний суддя ОУН, офіційний адвокат
Степана Бандери на політичних процесах, голова Українського національного
комітету. І водночас в’язень польських, німецьких та радянських тюрем і
концтаборів.
Довідка.
Володимир Горбовий народився в сім’ї заможного селянина. На початку Першої світової війни закінчив старшинську школу. Був хорунжим стрілецької дивізії австрійської армії, брав участь у боях на італійському фронті. Пізніше став старшиною Української галицької армії. У серпні 1919 року у бою під містечком Козятин Горбовий отримав поранення, втратив око. Одужавши, воював у складі Херсонської дивізії армії УНР. Додому повернувся восени 1920 року. Розпочав активну громадсько-політичну діяльність. 20 грудня 1920 року організовує установчі збори повітової колегії Української військової організації «Воля», яка зародилась у Львові. Влітку 1921 року Євген Коновалець скликає у Львові таємні збори колишніх старшин УГА, серед них був Володимир Горбовий. Тоді було прийнято рішення про створення Української Військової Організації (УВО). Протягом 1921–22 років Володимир Горбовий очолював осередок УВО в Долинському повіті. Наприкінці 1922 року виїзджає до Львова, де посідає вищий пост в УВО – Шеф штабу начальної команди. У 1923 році вступив на юридичний факультет Карлового університету у Празі. Водночас навчався у Яґеллонському університеті в Кракові. Продовжує співпрацювати з підпільною УВО. Часто відвідує Берлін з особистими дорученнями Євгена Коновальця. У 1928 році отримав докторат права й відкрив у Долині адвокатську контору, а також став членом адвокатської палати у Львові. У цей час стає крайовим комендантом УВО. Невдовзі передав цю посаду доктору Богдану Гнатевичу. А сам продовжив активну адвокатську практику, захищаючи інтереси українців у польських судах та ведучи адвокатські справи членів організації. За політичні переконання польська влада тричі арештовувла Володимира Горбового (у вересні 1921 р., жовтні 1922 р. та жовтні 1933 р.) ув’язнювали в тюрми. Понад рік, до грудня 1934 р., просидів у польському концтаборі Береза Картузька. У 1935 році на судовому засіданні у Варшаві та Львові за вбивство польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького став адвокатом головного підсудного – крайового провідника ОУН Степана Бандери, також Євгена Кочмарського і Якова Чорнія. Той суд він виграв. У вересні 1939 року, коли Галичину окупували більшовики, Горбовий переїхав з Долини до Кракова, де очолив Український комітет допомоги полоненим і біженцям. У 1941 році обраний Генеральним суддею ОУН та головою Українського національного конгресу в Кракові, брав участь у Другому Великому зборі ОУН (1941 р.). Після проголошення оунівцями у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української держави, Горбового заарештувало гестапо. До липня 1942 року він утримувався у краківській тюрмі «Монте Люпіх». Після звільнення виїхав до Праги. Після завершення Другої світової війни, Польща проголосила Горбового воєнним злочинцем. У серпні 1947 року влада Чехословаччини передала його спецслужбам Польщі, а ті — спецслужбам СРСР. 6 липня 1949 року радянська влада засудила Володимира Горбового до 25 років таборів, які відбув у Мордовії та Іркутській області. Після звільнення у 1972 році жив у Долині. У злиднях під постійним наглядом кадебістів. Хотів виїхати до родини в Прагу, однак влада не дозволила. З 1979 року він почав остаточно втрачати зір. Практично сліпий та немічний, без засобів до існування, він поневірявся по знайомих. Помер 22 травня 1984 року в Ходорові. Похований на Долинському цвинтарі. Реабілітований у 1993 році.
В
день звільнення Козятина від більшовиків на центральній площі - Базарній, вояки
УГА провели Віче и виступили перед мешканцями містечка. Булавний, старший
десятник Галицької армії Василь Ілащук так описував цю подію:
«В день Спаса, 19 серпня, ввійшов до здобутого — 2-ою й 8-ою бриґадою — Козятина, де обі бриґаді одержали від горожан міста гарний шовковий синьо-жовтий прапор із вигаптуваним написом: «Героям, місто Козятин». Чи можна ще чим більше підбадьорити боєвика-жовніра, чи можна ще чим більше його піднести й пірвати до всякої посвяти? Щирість і прихильність тих, для котрих він несе свій труд і життя, здобувають його цілого. Тому й недивно, що від хвилі переступлення границі київської ґубернії, на устах стрілецтва було: «За таких людий не жаль і головою наложити. На Київ, на Київ!» А яка ріжниця між населенням Поділля й Київщини? Й віри не дав би, як би сам не бачив. А селяни ще додають: «У нас може не так іще як повинно бути. Там за Дніпром, у Полтавщині, краще . . .» Такі слова поривали, мов на крилах несли й відганяли всяке умучення.
Короткий побут у Козятині належить до найприємніших хвиль із походу нашого кypiня на Придніпрянщині. Там народ на загал свідомий уже національно й через те був нам прихильним. Люди горнулися до нас та з зацікавленням слухали оповідань про нашу мандрівку з піді Львова та Перемишля в київську землю та про те, як козятинська батерея боролася рядом із нами на галицькому фронті проти Ляхів. А цікаво було також стежити за тим, як гарно вплинула палка промова бриґадного старшини для пропаґанди на козятинських дядьків. Було це на самого Спаса після полудня. На вістку про це, що має відбутися віче, зароїлася простора базарна площа людьми, що прибули численно в місто, щоби почути дещо нового. Велику часть зібраних становили «налогові» вічевики, що звикли були всякого рода зібрання народу уважати комедіями в роді большевицьких «мітінґів». Ці зараз із початку згаданої промови зазначили свою присутність частими окликами «правильно», «славно», «слава й честь», «долой» і т. п. Та коли щирі слова бесідника начали здобувати й найбільше закаменілі серця, завзяті вічевики попритихали та стали уважно прислухуватися. Ця промова й розмови з нашими стрільцями дуже підбадьорили та зєднали для нас козятинське населення. Стрільці хвалили гостинність своїх хозаїнів та бажали собі як найдовше остати серед цього гарного населення. Тільки два стрільці з сотні пор. Струця, що попали були на кватиру до штундистів, нарікали на це, що домашні не позваляють їм у хаті курити».
Продовження буде..
Автор: історик, пошуковець, краєзнавець, дослідник історії рідного міста Олександр Цілецький.
Продовження буде...
Син Івана Франка - українського писменника і поета - у строї поручника УГА.
Немає коментарів:
Дописати коментар