Події історії міста.







Він був мандрівним військовим кобзарем, що піднімав дух борцям за свободу і незалежність України .

Василь Костьович Ємець (нар. 15 (27) грудня 1890, с. Шарівка, тепер смт Шарівка, Богодухівський район, Харківська область — пом. 6 січня 1982, Лос-Анджелес, США) — український бандурист- віртуоз, бандурний майстер, історик, письменник, вояк Армії УНР.
1918 року за сприяння гетьмана Павла Скоропадського організував колектив бандуристів, який називався Кобзарський хор. Цей колектив став основою Київської капели бандуристів. Та мирному
життю доходив край: безумна соціалістична демократія з російськими комуністами пішла в похід на Українську Державу...Трагічно пережив Василь Ємець братовбивчий бій під Мотовилівкою у листопаді 1918. Бій під Мотовилівкою прихильників Симона Петлюри та сердюків Павла Скоропадського Василь Ємець назвав «нашою поспільною різаниною»...
Після тих трагічних подій, Кобзарський хор став основою Республіканської капели, з якою диригент Олександр Кошиць виїхав на гастролі до Європи та Америки. А Василь Ємець знову
пішов до війська, промінявши блискучу кар'єру артиста на долю «мандрівного військового кобзаря», з життям, повним «невигод і небезпек». У лавах Армії Української Народної Республіки він «бандурою кріпить її дух, сталить її волю до перемоги, загоює її рани бальзамом цілющої пісні...» Влітку 1919-го Василь Ємець брав участь у поході на Київ об'єднаних українських армій. 22 вересня 1919 року у прифронтовій смузі на залізничній станції Липовець він влаштував концерт для козаків і старшин штабу Київської селянської групи Юрка Тютюнника, що й засвідчив отаман спеціальною довідкою. 24 вересня кобзар Ємець влаштував концерт для полку імені Тараса Шевченка, а 30 вересня співав перед залізничною сотнею у Козятині. 9 жовтня він дав концерт для старшин і козаків залоги міста Могилів- Подільського...
Слід зазначити, що за всі свої концерти Ємець платні із державної скарбниці не брав. У посвідці з Кам'янця-Подільського про концерт для кінного, пішого і гарматного полків рекрутів та юнацької школи значилося: «Талановита, піднесена гра будила в козаках почуття предків, дихала далеким минулим Вітчизни і хвилювала молоді серця. Радісно козаки на ранок відходили на фронт». Були виступи й перед козаками 13-го Гайсинського полку Ананія Волинця та низовими запорожцями Юхима Божка в цукроварні подільського містечка Іллінці. Співав харківський бандурист і Січовим стрільцям, зокрема, в Тернополі 23 листопада 1919 року. Чарував своїм співом і стрілецькі серця 2-го Галицького корпусу... І скрізь Василь Ємець давав розраду козакам, підносив їхній дух, додавав сил для продовження боротьби... І не дивно, бо чи не в усіх його піснях провідною ниткою проходила ідея боротьби за визволення України. Попри жертовність Василя Ємця, доля готувала йому вигнання з рідної землі... 25 листопада 1919 року в еміграцію його відправив головний уповноважений уряду УНР Іван Огієнко. Відправив, щоб урятувати для українського народу геній Василя Ємця. Іван Огієнко видав посвідку, згідно з якою «артист-кобзар Василь Ємець має зробити концертне турне по Європі і тим самим познайомити Європейське громадянство з національним українським музичним інструментом – кобзою». «Усе, що я робив в своєму житті, було присвячено Україні і тільки їй» , – напише Василь Ємець. Він не зрадив їй ніколи. Як і своїй вірній подрузі – кобзі-бандурі. Доля його інструменту – це струна української душі. Зроблена у 1912 році майстром бандур Антонієм Паплинським у Києві, вона пережила війни, була під московськими і польськими кулями. В одній з книг Василя Ємця читаємо: «Козаки-бандуристи офірно (жертовно) служили Україні не лише козацькими шаблями й рушницями. Вони, далебі, вміли не лише співати та в бандури грати, але вміли вони й життя своє віддавати, щоб тільки жила невмируща слава України»/
З досліджень земляка , історика, краєзнавця, пошуковця Олександра Цілецького













З нагоди Дня міста



Урок ліпки.1916 р.

Про одну із просвітницьких установ на залізничній станції Козятин.

Цьогоріч виповнюється 145 років з дня відкриття Козятинського однокласного приходського училища.
Земляк , пошуковець Дмитро Дахно вже вкотре поділився з нами цікавими документами, які трапились йому у світовій мережі Інтернет. У збірці під назвою «Просвітницькі установи на Південно- Західних залізничних шляхах», видавництво «Вісник залізничних шляхів», яка вийшла з друку у 1904 р. в Києві, ми почерпнули додаткову інформацію про перший в місті учбовий заклад .
Виникнення училищ на Південно-Західній залізниці передувало розвиток залізниці та її інфраструктури. Зокрема, у 1878 р. були об’єднані три різних залізничних мережі , побудовані у різні періоди, за різних умов, що належали окремим компаніям й спільнотам це - Одеська залізнична дорога, Київ- Брест та Брестсько-Граєвська дорога. Особливо зріс попит на відкриття шкіл й училищ у великих залізничних центрах, таких як Козятин, після злиття доріг, де розміщалися великі залізничні колонії. В Козятині розпочалася розбудова станції, досить швидко було облаштовано паровозне депо й інші майстерні. З’явилася потреба в розгалуженій залізничній станції та в будівництві вокзалів, зокрема у нас їх було спочатку 2- Київського й Уманського напрямку.



У вище згаданій книзі зібрано досить таки вагомі документи про всі училища на Південно- Західній залізниці й , зокрема , про відкриття у 1878 р. на станції Козятин двокласного сільського училища . Згідно наказу по залізниці від 12 серпня 1876 р. під №150, його відкрити планували у тому ж 1876 р., але заклад урочисто відкрив двері для учнів лише через 2 роки і значився в довідниках , як однокласне приходське училище. Розміщалося воно в пристосованій, одній із станційних , житлових, двоповерхових, виділених для цього спеціально споруд. Чи зберіглось приміщення до цього періоду, не відомо. На верху були лише дві кімнати для класів , для вчителів, два хола, й кімната для бібліотеки, а внизу квартири для учителів. Персонал складався лише із завідувача, викладача законовчителя й однієї учительки. Такі училища були змішаного типу ,третього розряду , де розміщувалися також і школи для отримання початкової освіти дітей із родин малозабезпечених залізничних службовців. Освіта в них була безкоштовна. Лише раз у місяць знімалася з кожного учня 25 коп. на придбання дитячої читацької літератури для бібліотеки. Підручники закуповував безкоштовно відділок шляхів сполучення Києво- Брестської дороги. В училищі згідно програми були обов’язковими такі предмети, як Закон Божий , російська мова, арифметика, короткої російської історії, географії. Також викладали при можливості мистецькі предмети, креслення, чистописання, церковні та світські співи. Навчання в класах проводилось до 11 років у кількості 60 осіб жіночої та чоловічої статі . Якщо були старші діти, то дівчаток та хлопців відокремлювали і навчали в різних класах і навіть приміщеннях. Під училища віддавали окремі споруди або будували спеціальні. Там обов’язково передбачалися квартири для учителів з опаленням, світлом й служницею за рахунок спільноти Києво- Брестської дороги. В перший рік після відкриття училища набрали 35 хлопчиків і 28 дівчаток.
В наступні роки був значно жвавіший набір дітей. Цьому передувало відкриття у 1887 р. нової уманської гілки в Козятині . Збільшилась кількість службовців і у 1888 р вже було у трьох групах 98 учнів. Майже у двічі збільшилась за короткий термін кількість учнів. Задовільняти потреби у навчанні всіх бажаючих стало проблематично ,тому що просто не вистачало приміщень. Директор училища вимушений просити керівництво залізниці розширити діюче приміщення, або побудувати нове , більш просторіше. Це стало не можливим у той час, бо велась велика будова нового, електрофікованого залізничного вокзалу. Повністю завершилось будівництво нашої сучасної пам’ятки архітектури 19 ст.- вокзалу лише у 1891 р.. Тоді й запропонували училищу перебратися у старе станційне приміщення. Воно стало значно комфортніше для учбового закладу. З’явилась можливість виділити кімнату для учительської й мати рекреаційну зону, збільшився штат на двох вчителів, в тому числі запрошено на роботу вчителя гімнастики.
Розпочалася реорганізація училища, щоб перевести його у двокласне сільське, тому що діти залізничників не могли вступити після однокласного училища у технічне, щоб заволодіти якоюсь залізничною спеціальністю. Для цього необхідно було мати свідоцтво про закінчення двокласного училища. Тому у 1885 р. наше училище реорганізували у двокласне, перетворивши площу рекреаційної зони у 2 кабінети і запросили на роботу ще 1 учительку.
В училищі діти залізничників охоче грали на музичних інструментах, створивши цілий духовий оркестр. Для навчання музиці запросили спеціально викладача оркестру , послуги якого оплачували самі учні . Наступного 1886 р. став такий великий набір учнів, що набрали п’ятий клас і паралельно ще одну 1 –у групу і з’явилася можливість взяти на роботу ще одного учителя . Лише у 1898 р. було здане в експлуатацію нове побудоване приміщення для училища, яке було закладене у 1896 р., про що свідчить викладена дата цеглою на фасаді Комульний заклад «Ліцей №2 Козятинської міської раджи Вінницької області» Козятинської міської ради. Але учнів так багато було, що знову довелося навчатися у дві зміни. Через 5 років у 1903-1904 рр. нараховувалося в училищі 313 хлопців і 225 дівчат, а навчало їх 15 учителів.

Учні та вчителі училища ставили п'єси
й вистави на українській мові "Юрко" на 3 дії та казки на 2 дії "Сніжинка" з піснями і танцями





".

Трохи пізніше, вже у 1895 р. стало три класи, а з 1903 – всі 10 класів. З 1917 по 1918 рр. в училищі викладали додатково у третьому класі предмети - українську мову , фізику, алгебру, арифметику, геометрію, історію, зоологію, географію, креслення, малювання, бухгалтерію, латинь, французьку , німецьку мови.
Для полегшення виховання та турботи про дітей залізничників у 1903 р. вийшов наказ по залізниці про виділення гуртожитків для учнів, зокрема, і при Козятинському училищі, які існують й досі. Пізніше , як гриби почали відкриватися нові учбові заклади, зокрема й приватні та комерційні. Але то вже інша історія.



Директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич
Усі р

Історія міста Козятин від Вінницького краєзнавчого музею.
Давня осада, яка спочатку називалась Гуйва (від назви місцевої річки Гуйви), зазнала значних руйнувань і спустошень під час Хмельниччини і Руїни. Відбудовувалася вже під новою назвою Козятин. Найдавніша відома письмова згадка про село Козятин датується 1731 р., того часу там було лише 5 димів.

Після другого поділу Речі Посполитої та запровадження губернського устрою Козятин адміністративно належав до Махнівського (з 1846 р. – Бердичівського) повіту Київської губернії. У 1864 р. тут мешкало 1003 особи (972 православних і 31 католик). Під час спорудження Києво-Балтської залізниці неподалік від села у болотистій місцевості збудовано станцію (1870 р.), яка отримала назву «Козятин». З часом вона стала вузловою, однією з найбільших на Правобережній Україні. Зокрема, в 1880-х роках через неї налагоджено залізничний зв’язок із Житомиром та Уманню.


На станції «Козятин» знаходилося головне депо і центр управління ділянки тяги. Козятинський вокзал, збудований в 1888–1900 рр. архітектором Олександром Кобелєвим за проєктом Валеріана Куліковського, наприкінці ХІХ ст. був одним із найкращих в імперії. Особливістю вокзалу було його розміщення: з обох боків будівлі прокладено колії, що значно збільшувало пропускні можливості станції. Вокзал зафіксований на кількох поштових листівках, одну з них публікуємо нині. Справжню оду козятинському вокзалу залишив Петро Андреєв у своєму вельми цікавому й інформативному «Ілюстрованому путівнику по Південно-Західних казенних залізницях» (Київ, 1898). Він, зокрема, відзначив красу й «ефектність» вокзалу у вечірній час: «хвилі світла електричних ліхтарів далеко освітлюють всі станційні шляхи, споруди й околиці; поїзд плавно несеться назустріч цьому світлу, залишаючи за собою все зануреним у глибокий морок, і зупиняється біля перону, залитого м’яким молочним світлом; коли ж далі входиш у яскраво освітлену залу, наповнену метушливим натовпом пасажирів, серед якого миготять татарські обличчя буфетної прислуги, то мимоволі сповільнюєш кроки, приглядаючись до характерної картини вируючого тут життя, картини, рамою якої слугує розкішне приміщення вокзалу». Особливо вражала відвідувачів овальна буфетна зала І і ІІ класу: «безліч світла і повітря, витончена орнаментація, стильні меблі, [...] все, що тільки необхідне пасажиру в дорозі, зосереджено тут у найближчому сусідстві: так, квиткова каса і телеграф виходять окремими вікнами в залу, так само поряд зала для прийому багажу, з протилежного боку – чоловіча і дамська вбиральня, перукар...». Цікаво, що станцію «Козятин» вважали «буфетною», принаймні в кінці ХІХ ст. Петро Андреєв зауважує: «...за існуючого розкладу поїздів зупинки в Козятині припадають на час сніданку, обіду або вечері».
Навколо станції зростало селище, яке в 1874 р. отримало статус містечка завдяки клопотанням місцевого поміщика Маріана Васютинського. У 1880-х роках існували містечко і село з назвою Козятин. На 1883 р. у містечку налічувалося 76 дворів і діяла одна синагога, натомість у селі були 196 дворів і дерев’яна церква св. Луки (збудована 1853 р. на місці старої). До кінця ХІХ ст. село стало частиною містечка. У виданні Київського губернського статистичного комітету «Список населених місць Київської губернії» (Київ, 1900) вміщено відомості лише про містечко. Поштові листівки початку ХХ ст. зберегли для нас краєвиди кількох його вулиць.
Розміщення на магістральних залізничних шляхах дало потужний поштовх економічному зростанню Козятина. На 1900 р. містечко налічувало вже 506 дворів і 3505 мешканців, головним заняттям яких залишалося хліборобство, частина також працювала на залізничній станції. У залізничному депо на 1900 р. було близько 300 робітників. Того часу діяли цегельний завод Маріана Васютинського (до 20 робітників переважно з місцевих селян), 2 заклади штучних мінеральних вод, 2 водяні млини, 6 вітряних млинів, 6 кузень і численні майстерні. У містечку існували 2 погреби для продажу вин, 2 заїжджих двори, 2 пивні лавки, одна казенна винна лавка. Щотижневі торги відбувалися по четвергах.
В 1878 р. в Козятині відкрилося залізничне народне училище (спочатку однокласне, з 1896 р. – двокласне), яке утримувалося Південно-Західними залізницями. На 1898 р. в ньому викладало 12 вчителів, а навчалося 220 хлопчиків і 149 дівчаток. Збереглася чудова світлина вихованців цього училища, які брали участь у шкільній постановці п’єси «Юрко» (у 3 діях) та казки «Сніжинка» (у 2 діях) – обидві «зі співами і танцями».

Неподалік від училища для працівників залізниці збудовано Свято-Вознесенську церкву (за проєктом В. Куліковського, внутрішнє оздоблення – архітектор Бетакі, всі ікони – роботи виївської іконописної майстерні Мурашка), освячену в 1895 р.
Шкільна мережа Козятина включала також однокласну народну міністерську школу, а в 1908 р. поповнилася приватною жіночою прогімназією Наталії Жойдик. В 1909 р. її перетворено на 7-класну гімназію. Навчальний заклад розміщувався в орендованому приміщенні. На 1912 р. в гімназії навчалось 162 вихованки, піврічна платня становила 50 руб. Почесною попечителькою гімназії була дружина київського губернського предводителя дворянства Федора Безака Олена (уродж. Шипова). Начальницею гімназії була її засновниця Наталія Жойдик, педагогічну раду очолював Михайло Тутолмін, випускник Київського університету св. Володимира.


У Козятині на початку ХХ ст. існувало кілька фотографічних закладів, наразі нам відомі салони І. Тітова та Д. Шварцмана. Хочемо звернути вашу увагу на згадку про працю І. З. Приходька «Новейшее краткое руководство по фотографии. Специально для начинающих любителей», видану в Козятині 1908 р., яка міститься в довіднику А. Попова «Российские фотографы (1839–1930)» (у 3 т., Коломна, 2013. Т. 2, с. 214). На жаль, саму працю нам знайти не вдалося.
Запрошуємо відвідати КЗ « Музей історії міста Козятин» і ознайомитися з наданими вище історічними матеріалами.







З науково-краєзнавчих напрацювань історика – земляка з Козятина Олександра Цілецького.


Микола Садовський  з театром гастролював в Козятині і  збирав кошти на пам’ятник Тарасу Шевченку.



У1908 році в Козятині відбулась  знакова культурна подія – в містечко на гастролі приїхала трупа Товариства українських  артистів. Саме Товариство було створено восени 1882 року Марком  Кропивницьким в Єлисаветграді і більш відоме як «Театр корифеїв». До його складу входили брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панас – Саксаганський), Михайло Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія Заньковецька та інші. У 1885 році «Театр корифеїв» розділився: з Кропивницьким залишається основний склад акторів – Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська, а Старицький формує нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він називав – «малеча»), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру.

 





             Афіша Театру українських артистів Миколи Садовського. Газета "Рада"березень 1912 р.

У 1900 році Микола Садовський створив власний народний театр, в якому ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах, щоб звичайні люди також мали можливість подивитись вистави. Театральна трупа видатного українського режисера виступала в Україні аж до початку Першої світової у 1914 році, коли імперська влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні. Саме ця трупа перебувала  в Козятині майже два тижні, збираючи кошти на майбутній пам’ятник Тарасу.Шевченку.




                                 Газета Рада №57 від 08.03.1908 року писала:

«Українські вистави у Козятині (на Київщині). Товариство українських артистів 6 марта виставляло «Нечисту силу», фарс на 4 дії Рутковського; 9 марта буде виставлено «Сватання на Гончарівці», 15 марта «Жидівка вихреста», а 16 марта «Нещасне кохання». Труппа готується до вистави оперети «Камяне серце» і до вечора в память Т. Шевченка; половину чистого збора з цього вечора призначено на памятник Шевченкові».

Дослідник історії міста Козятин, краєзнавець, пошуковець Олександр Цілецький.

 





 До історії однієї світлини 105-и літньої давнини.



Про керівника Козятинської «Просвіти»  Юрія Грох -Грохольського

До історії однієї світлини  105-и літньої давнини.

Нещодавно до  Музею історії міста Козятин  надійшло повідомлення від  уродженця міста залізничників,  випускника школи №2,  дослідника   і пошуковця історії рідного міста  Олександра Цілецького. Він поділився з нами  особистими напрацюваннями з історичної минувшини Козятина на основі  краєзнавчо - наукових матеріалів ,   документів з історії міста Козятин.  Пошуковець щиро  поділився з музеєм інформацією, щоб   ознайомити з нею  як найбільше  мешканців міста та краю.

Пан Олександр надіслав копію   світлини, яка  є представлена вже декілька років в одній  із   експозиційних залів музею  . На ній  зображено  перебування  Симона Петлюри – головного отамана УНР  в  Козятині 18 грудня 1918 р..  Ми мало знали про її історію і  хто на ній зображений. Відомо лише, що серед учениць приватної гімназії Жойдік Н. Ф. у шкільній формі є Євгенія Тебенчук. Вона  доживала  свій 111-й вік  у Києві і розповідала журналістам, як зустрічала в нашому місті з гімназистками  Петлюру. А з книги знаного краєзнавця та історика Зої Вільчинської «Наша історія» знаємо , що  козятинська громадськість вручила привселюдно  на  Червоній площі  біля продпункту поважному   гостю білого коня. Завдяки землякові  Олександру Целецькому сьогодні ми дізнаємось значно більше.

Перебуваючи в Козятині, який впродовж майже двох тижнів перетворився у пересувний штаб та проводячи складні переговори з німецькою делегацією про укладання договору про нейтралітет в грудні 1918 року, Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра знаходив час і для зустрічей з громадськістю містечка. Збереглось фото Симона Петлюри в оточенні викладачів та учнів Козятинської української гімназії. Серед присутніх були головний комісар залізниць Вірко, голова козятинської «Просвіти» Юрій Грох-Грохольський, директор української гімназії козятинської «Просвіти» В. Горбачевський, члени ради товариства «Просвіта» А. Онуфрійчук, Ростовський, Лисенко, Юхимчик, Качуренко, викладачі Шамро-Вовк, Путята, Рихлицький, Кононенко.



Серед присутніх на фото поруч з Симоном Петлюрою – засновник та голова козятинської «Просвіти» Юрій Грох-Грохольський

Мешканець Козятина того періоду був  великий ентузіаст своєї справи. Він  всю свою енергію і талант спрямував на поширення і пропаганду української мови і культури. За власні кошти, він надрукував в Козятині в друкарні Лівшиця, один з перших в Україні підручників для вчителів української мови: «Грох-Грохольський Ю. Коротенька початкова граматика української мови. Склав та видав Юрій Грох-Грохольський. Вип. І–й. Частина етимологічна. (З задачами для письма і з граматичною термінологією для поширених етимології та синтаксису). — Козятин : Друк. Л. Лівшиця, 1917. — 67 с.»

В Козятинських в школах та в  залізничному училищі стали викладати українську мову та літературу, а вчителі зобов’язані були здати іспит на її знання.

 За сприяння «Просвіти» в бібліотеки стали надходити українські книжки, а в залізничній «Аудиторії» були створені український драматичний та хоровий гуртки. Цікавою є і подальша доля Юрія Грох-Грохольського. У 1919 -1920 роках він працював керуючим справами департаменту Православної Церкви Міністерства Ісповідань в уряді Директорії УНР.


Після поразки Української революції перебував в еміграції, але і там не полишав просвітницьку діяльність. В 1930 році в Дрогобичі він видає збірник українських колядок у власній обробці: «Колядки для мішаного чотириголосного хору в обробці Ю. Грох-Грохольського / Юрій Грох-Грохольський. – Дрогобич, 1930. – 16 с. (Накладом Дрогобицького «Бояна»).

В фондах Музею історії міста Козятин в одній із виставкових   залів на фортепіано початку 20 ст. представлено  книгу видану у 1930р.  в м.  Рівне авторства Юрія Грох-Грохольського «Елементарна теорія співу для самонавчання. З практичними порадами, задачами і вправами на прикладах та піснях народних».  В книзі є ноти до українських колядок та щедрівок,  записаних автором в наших краях. Подароване цінне видання  другом музею, земляком Дмитром Дахно з Козятина, який на даний час проживає у Польщі, за що ми безмежно йому вдячні.



 (Продовження).

 На початку грудня 1918 р., відвідав містечко Козятин проїздом до Києва Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра. Про цей факт згадує очевидець тих подій О. Жук . Всім робітникам та службовцям оголошено з'явитися на мітинг біля продовольчого пункту на вокзалі станції Козятин. Петлюру зустрічала новообрана директорією делегація від керівництва у складі районного комісара Лисенка, комісара депо Йосипа Матвійчука, його помічника Статкевича, комісара руху Назаренка, комісара матеріального складу Гончаренка та від козятинських торговців Абрам Красний ( син його Пінхас Абрамович Красний в 1919 році займав посаду міністра у єврейських справах в уряді УНР). Комісар Лисенко виголосив вітальну промову Петлюрі, яку закінчив словами: «Дозвольте мені від імена козятинського населення підвести Вам, пане голово Української Народної Республіки, цього доброго коня». Білого коня підвели гостю помічник машиніста Тимощук Матвій та машиніст електростанції Заєць. Петлюра сів на красеня і сказав: «Дякую Вам, добродії залізничники» і кроком поїхав на вокзал. Пізніше з'ясувалося, що коня купили козятинські торговці у складчину з метою убезпечити себе від погромів . 12 грудня 918 р. на згадку про зустріч з громадськістю містечка було зроблено фото, де Симон Петлюра в оточенні викладачів та учнів Козятинської української гімназії. Серед присутніх головний комісар залізниць Вірко, голова козятинської «Просвіти» Ю. Грох-Грохольський, директор української гімназії козятинської «Просвіти» В. Горбачевський, члени ради товариства «Просвіта» А. Онуфрійчук, Ростовський, Лисенко, Юхимчик, Качуренко, викладачі Володимир Шамро-Вовк, Путята, Рихлицький, Кононенко.



 Раритетна світлина , архівні документи і матеріали дали змогу встановити трагічну долю одного із учасників цієї зустрічі– видатного українського освітянина, одного з фундаторів системи підвищення кваліфікації учителів в Україні на початку ХХ ст. Володимира Шамро-Вовка (1887 - 1938).
Народився герой трагічної долі в в с. Довгалівка Багачанської волості Миргородського повіту Полтавської губернії в селянській родині. Після закінчення земської школи здобув вищу освіту, вчителював. Напередодні 1917 року оселився в Козятині, працював в нашому Козятинському залізничному училищі. З ентузіазмом сприйняв Українську революцію і був палким прихильником незалежної державності. З перших днів створення брав активну діяльність в роботі Козятинської «Просвіти», виступав з лекціями, писав статті з методичними порадами для вчителів. На початку 20 – х років був призначений завідуючим залізничною школою ст. Козятин.

 Саме на цей період припадає найбільш плідний період педагогічної діяльності Володимира Шамро – Вовка. Разом зі своїми однодумцями відомими українськими  професорами, докторами , кадидатами педагогічних наук, заслуженими учителями працював над розробкою методології підвищення кваліфікації учителів, справою абсолютно новою для того часу. Адже шкільна реформа початку 20-х років ХХ століття вимагала кардинальних змін у педагогічній теорії та практиці. Нова справа відкрила широкий шлях для педагогічних експерементів . Керівник залізничною школою активно впроваджував новаторську систему організації навчально-виховної роботи в школах заснованої на принципі індивідуального навчання - Дальтон-план. Її розробили і вперше застосували в США в місті Далтон (Массачусетс) на початку 20 ст., а у 1920-их роках в модифікованому вигляді частково практикували в СРСР. Відповідно прогресивній зарубіжній методиці учні самі обирали навчальні предмети, які мали опанувати. В навчальному процесі особлива увага приділялася самостійній роботі учнів. Класні кімнати замінювали на предметні навчальні лабораторії, матеріал навчальних програми розподіляли на місячні й тижневі завдання. Учень отримував завдання, виконував його самостійно й здавав учителеві, якому відводилася роль консультанта. В СРСР Дальтон-план було трансформовано в бригадно-лабораторний метод. Невдовзі методика була засуджений постановою ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1932 «Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі» і вилучений із практики радянської школи.

  Особливе місце в перепідготовці учителів Володимир Шамро - Вовк відводив краєзнавчій роботі, а не пануючій політичній марксистсько- ленінській ідеології, як вимагалося у можновладців . Починаються утиски, гоніння, а згодом і відкриті репресії проти учителів-новаторів. Не уникнув цієї долі і Володимир Шамро-Вовк. Йому згадали все – і підтримку УНР, і зустріч з Симоном Петлюрою. 1 жовтня 1929 року він був заарештований Козятинським залізнично-транспортним відділом ДПУ Південно-Західної залізниці і притягнутий до відповідальності за контрреволюційну діяльність. Правда довести їм це не вдалось і 14.08.1930р. справу було припинено.
 Володимир Шамро-Вовк полишає Козятин і разом із родиною повертається на Полтавщину. Він влаштувався викладачем медичної школи у Кременчуку, продовжував займатись активною просвітницькою та педагогічною діяльністю. Але і тут факт зустрічі науковця з Симоном Петлюрою не давав спокою місцевим «чекістам». Його знову арештували і звинуватили в організації збройного повстанського підпілля. В архівних документах вказано, що було   ліквідовано 3 квітня 1938 р. повстанком, організований націоналістами і активістами «Просвіти», на основі якого було сформовано 3 повстанські полки у Кременчуцькому окрузі . Абсурдність цих звинувачень шокувала навіть самих енкавеесників . Після усунення М.Єжова та арешту його висуванців на місцях, з’ясувалося, що справа була сфальсифікована, а звинувачених під тортурами примушували підписувати зізнання. Викриття підробок протоколів під час допитів не допомогло Володимиру Шамро – Вовку, щоб зняли звинувачення. Його засудили до розстрілу за участь у контрреволюційній націоналістичний організації, а фактично за любов до своєї рідної землі, мови, за популяризацію українства та зустріч з Симоном Петлюрою в Козятині в далекому 1918 році.  
У спогадах очевидців він не значився серед дарувальників коня Петлюрі. Ім’я завідувача Козятинською залізничною школою Володимира Шамро - Вовка та його наукові напрацювання були забуті на довгі роки. І тільки в наш час його педагогічну спадщину повернули з небуття, стали вивчати і використовувати на практиці.







 Сенсація! 


 Леся Українка українська поетеса, письменниця , патріотка, авторка шедевра української літератури, поетичної драми – феєріїї «Лісова пісня » й інших класичних творів перебувала в нашому місті Козятин ! 

 Ми знаємо , що на долю цієї видатної українки, випало чимало випробувань й , зокрема, важка хвороба- туберкульоз. Це значно погіршувало її стан. В грудні 1898 р. Леся (Лариса ) домовилася зустрітися в Умані з видатним німецьким світилом, лікарем- хірургом Ернстом Бергманом, який на її щастя перебував в Україні. Але він сповістив пацієнтку, що має можливість оглянути її по дорозі до Умані у містечку Козятині- великому залізничному центрі на той час . Після огляду Леся одразу повернулася до Києва. «Починаю збирати відомості про Берлін».- писала вона матері. Під час зустрічі в Козятині з Бергманом Леся Українка домовилась про операцію хворої ноги в наступному 1899 році в його берлінській клініці. 
 Про цей факт дізналися завдяки листу Лесі до матері Олени Пчілки (Косач), датованому 29 грудня 1898 р. й опублікованому в 11-му томі академічного видання творів Лесі Українки 1975-1979рр. років, зокрема? в 11 –у томі 1978 року випуску на сторніці 480, в коментарях до листа . Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) , у шлюбі Косач - Квітка народилася 25 лютого 1871р. в місті Новоград-Волинський. А померла 1серпня 1913 р. в м. Сурамі, нині Грузія – є однією із визначних постатей найвідоміших жінок давньої і сучасної України. 

   Непересічною особистістю Європи є німецький хірург, який відвідував Козятин, щоб оглянути хвору Лесю Українку . Ернст фон Бергманн (нім. Ernst von Bergmann; 4 [16] грудня 1836 - 25 березня 1907) є основоположником асептики, автор одних з перших діячів класичної та військово-польової хірургії. У різний час обіймав посади професора Дерптського, Вюрцбурзького та Берлінського університетів. Запропонував на підставі досвіду лікарської роботи під час війн новий метод лікування поранень колінних суглобів. Відмовившись в більшості випадках від оперативного втручання ( ампутації ноги , після якої більшість поранених не виживали) , наносив на рани пов'язку і накладав гіпс, що значно зменшило летальність у хворих з ураженнями колінних суглобів «Die Behandlung der Schu?wunden des Kniegelenkes im Kriege» (1878). Спільно зі своїм учнем Шиммельбуша вперше, впровадив у світову практику асептику . З 1885 року вони стали використовувати для стерилізації хірургічного інструментарію спеціально створену ними паровому машину. В сучасній медицині є декілька методів стерилізації медінструментів, але й досі поширене парове автоклавування. Цими даними ми завдячуємо нашому земляку, історику, пошуковцю, краєзнавцю , випускнику школи №2 Олександру Целецькому . Він щедро поділився з нами своїми напрацюваннями з минувшини міста залізничників Козятин, в том числі і з зарубіжних архівів. В назві вулиці козятинці увіковічили ім'я Лесі Українки!
 На думку Олександра, коли тривають обговорення з приводу перейменування міського скверу, то ім'я Лесі Українки, яка тут перебувала у справах, гідне назви одного з найчарівніших куточків Козятина.. 


   Життя відомого кінорежисера лауреата державної премії ім. О. Довженка, постановника комедії «За двома зайцями»  Віктора  Іванова у спогадах сина оператора Михайла Іванова..

18 червня минає 35 років з того часу , як полишив цей світ наш відомий земляк , уродженець міста залізничників, котрий зростав в родині домогосподарки та фельдшера  залізничної лікарні, український кінорежисер, майстер української комедіографії, лауреат державної премії імені Олександра Довженка, учасник другої світової війни Віктор Іванов.  В Козятині у 2007 р. на день міста увіковічили ім’я видатної постаті, урочисто відкривши на приміщенні, де народився майбутній кінорежисер, бувшої залізничної аптеки меморіальну дошку. В музеї історії міста , за сприянням сина   режисера, мешканця Києва, оператора і викладача Київського інституту кінематографії імені Карпенка- Карого Михайла Іванова відтворено куточок  про  життя та діяльність  даної творчої особистості. Завдячуючи киянину в Козятині відбулася в свій  час  зустріч з талановитим нащадком, було знято документальне кіно, котре демонструвалося на каналі «Культура» та фонди музею поповнюються безліччю матеріалів. Нещодавно нам  пощастило познайомитися зі    спогадами сина  Михайла Іванова, опублікованими у 2009 році з нагоди 100 –ї річниці від дня народження кінорежисера в газеті «Факти» під авторством Володимира Шуневича. 
Син кінорежисера Віктора Іванова - оператор Михайло Іванов.
  Нащадок кінорежисера  в них   згадував про комедію
 поставлену за пєсою Михайла Старицького «За двома зайцями» ,  зазначивши, що батько сам придумував жартівливі  вислови, які після виходу на екрани  комедії стали крилатими,  і брав участь  у безлічі гумористичних сцен  до фільму, котрих не було у  автора - класика,  дуже радів з того приводу , що кінокритики не звернули на це особливої уваги.
Доля до батька була  досить жорстока з самого дитинства, зазначає  оператор і син видатного кінорежисера Михайло Іванов. .. Мій дід, а його батько - Михайло Спиридонович працював фельдшером в містечку Козятин. У 1919 році під час громадянської війни у місті залізничників розповсюдився   тиф. Дід , спасаючи хворих, занедужав і помер. Бабуля залишилася з трьома дітьми.  Батько не любив згадувати про той важкий період в його житті. Коли доводилось з 13 років заробляти  на життя. Люди того часу більше жили надією, вірили в краще.. У них була молодість і віра. Під час навчання в Бердичівській професійно - технічній школі,   юнак  досить серйозно захоплювався футболом.  Отримав пізніше свідоцтво на водіння паровозів і працював у місті Вязьма. За наполегливість  і професійність  юнака направляють на навчання в столицю  Радянського Союзу Москву  у хіміко - технологічний інститут та хлопець вступив до  всесоюзного державного інституту кінематографії і став режисером , навчаючись у самого відомого на той час кінорежисера Сергія Ейзенштейна. Серед усієї групи бажаючих навчатися на його курсі, він залишив лише двох, в тому числі і Віктора Іванова, з умовою, що ті здадуть екстерном програму другого курсу навчання. Це майбутньому режисеру вдалося.
 Батька свого вперше побачив, згадує син,  в лютому  1943 року, коли йому було лише 4 рочки. Вони з матір’ю жили в евакуації і  до них зайшов величезний  дядько - військовий,  хлопчику одразу стало зрозумілим, що це і є його  батько.  Виявляється, що навіть  під час війни, а це було після розгрому  окупантів  під  Сталінградом,  за    особливі заслуги солдати та офіцери  отримували додатково до  вручених нагород 10-денну відпустку.  Саме тоді дитина вперше покуштувала з гарячою картоплею  неймовірно апетитну  і смачну татову фронтову м’ясну тушонку і кисло - солодкі  таблетки, трофейні вітаміни ( про цукерки тобі  діти і не мріяли). На фронт Віктор  Іванов потрапив не одразу, тому що мав , як кінематографіст броню. Знімав короткометражні художні і документальні фільми про військовий героїзм  на фронтах . В перші роки війни ним був знятий фільм «Три танкісти», котрий неймовірною користувався популярністю серед бійців. В ньому співав відомий актор і співак Марк Бернес. На фронт батько потрапив добровольцем  , після того, як  пішов воювати його друг і колега письменник, кінорежисер і  кінодраматург   Олександр Довженко .Саме він подарував при зустрічі  Віктору Іванову товсту записну книжку, котру потрапивши на фронт під час бою на Букринському плацдармі під селом Балико- Щучинка,  втратив  на полі бою  біля Переяслава. Сам ледь залишився живий, пощастило, що люди помітили чоботи з-під присипаної землею воронки і витягли  контуженого  і пораненого офіцера. А фронтова спеціальність у  батька була - командир роти вогнеметників. Їх ще називали смертниками. На цей раз пощастило. Восени 1943, підлікувавшись, офіцер вже звільняв рідну домівку, кіностудію  і столицю України від окупантів. Знову важке  поранення ,  комісували, дали інвалідність… Повернувся на кіностудію та інваліди тут не були потрібні. 
              Писав дитячі книжечки.. Перший вагомий фільм зняв лише у 46 років.     Після захоплюючого перегляду кінофільму Віктора Іванова «Олекса Довбуш» подружився з ним   майбутній режисер фільму «Тіні забутих предків», поставлений по роману Михайла Коцюбинського Сергій Параджанов. В майбутньому опального вірменського режисера захопили в фільмі карпатські гори, романтичний колорит,  свобода і дух . Саме вони  надихнули друга на постановку  вище згаданого легендарного українського фільму міжнародного визнання у 1964 році.  Віктор Іванов, згадує син режисера Михайло,розповідав , що  Сергій Параджанов був  милою, доброю і щедрою людиною, без хитринки, наївний, як дитя.  Ніякої антирадянщини в його душі не було. Просто він говорив, що думав.    Віктор Іванов, маючи більш реальний  життєвий досвід,  бачив, що відвертість Параджанова  добром не завершиться і часто купував торт та йшов вмовляти друга менше говорити лишнього. Той обіцяв : «Вай,  харашьо, дарагой! Буду нем, как фарел в Тисе», а наступного дня повертався знову  до свого. Суд над Параджановим був закритий. Батько  обурювався, хвилювався, але йому натякали, що теж може  статися і  з ним.    Жахливо, що   талановитому режисерові, котрий не вмів прогинатися перед керівництвом, як творча людина , не  бажав знімати на замовлення  конюктурні  фільми, не давали працювати. Запамятався в нашій родині і на кіностудії ще один випадок, який  трапився з батьком і котрий  свідчить про його людяність, порядність. Якось, прогулюючись кіностудією, він знайшов товсту шкіряну  теку, вщент наповнену пачками грошей ,  квитанціями і документами. Не вагаючись, одразу звернувся до диспетчера, а потім уявив,що може статися з   людиною  у такому випадку?  Людині стане зле. Саме у медпункті і виявив господаря  грошей.  На «Москвичі» батька їздила половина кіностудії, усім довіряв ключі або запаску, а сам їздив без неї. Коли його не стало, серед паперів виявився довжелезний список тих, хто позичав у нього гроші. Лише напроти двох прізвищ була відмітка, що борг був повернутий.
Помер  Віктор Іванов  зарано, у 73 роки, виглядав значно молодше. Серце не витримало. Лікувався від інфаркту в стаціонарі, вимкнули світло і медики не змогли простерилізувати шприц, щоб зробити  вчасно ін’єкцію…
Меморіальна дошка Віктору Іванову на території кіностудії ім. О. Довженка.
Меморіальна дошка землякові Віктору Іванову в Козятині на приміщенні будинку, де народився кінорежисер.

Підготувала директор музею Лілія Макаревич














Щодо назви міста Козятин.

1.Назва населеного пункту Козятин, за версією краєзнавця П.Ф. Мельника,походить від словосполучень коз- козак (вільна людина), яти-н (володіння) , тобто козацьке володіння. В Словнику Королівства Польського ..” за 1883 рік вказано, що до визвольних війн Козятин носив назву Гуйва або Гульва, як і річка, на якій воно розмістилося. За версією  історика і архівіста З. В. Вільчинської   зі спогадів старожилів, назва Козачий тин старослов’янською досить часто зустрічалась  в церковних джерелах села Глухівці. Надзвичайно поширену серед місцевого населення версію з приводу кози і тина  відхиляємо, переклавши назву міста на російську мову - «Казатин».


2.  У  ХХ cт.  під назвою «Козятин» морями і океанами  ходили п’ять кораблів різноманітного призначення.


3. 7 липня ( за старим стилем )1874 р. волосне селище клопотаннями місцевого поміщика Мар’яна Васютинського було віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Київської губернії. Ця дата і стала офіційним днем народження міста.



4. З 1888 по 1889 роки зводиться на станції Козятин один із кращих вокзалів усієї на той  час царської  колійної мережі за проектом Валерія Олександровича Куликовського ( 1835-1910) під керуванням інженера, в майбутньому українського  архітектора Олександра Васильовича Кобєлєва (1860-1942).. Пасажирський вокзал  було віднесено у 1987 р. до пам’яток архітектури місцевого значення.



5.В  селі Козятині, на помісті місцевого поміщика Мар’яна Васютинського , доживав  останні свої роки польсько-український поет, композитор та торбаніст, співець козаччини,  котрий популяризував український фольклор та музику Тимко Падура (21.12.1801.м-чко Іллінці – 8 (20).09.1871с. Козятин)



6. В місті в родині фельдшера залізничної лікарні народився  український кінорежисер, лауреат Державної премії ім. О. Довженка постановник комедії «За двома зайцями» та  багатьох інших фільмів Віктор Михайлович Іванов( 13.02.1909- 18.06.1981).. У 2007 р. на  будинку , де народився режисер  під час відзначення дня міста  було відкрито меморіальну дошку. 



7. Пам'ятник Михайлу Грушевському (  автор -заслужений митець України, народний художник України, академік академії мистецтв України ,лауреат Державної Шевченківської премії, Почесний громадянин міста Києва  Валентин  Іванович Зноба (10.01.1929 -07.08.2006). Виготовлений із Жежелівського граніту . Відкрито в місті  01 .10.2004р. 




8. Центр дитячої  та  юнацької  творчості. Побудований методом народної будови усіма організаціями та закладами міста з Цесіської ( місто у Латвії) червоної цегли  і  урочисто відкритий 29.10.1988 р. Під своїм дахом зібрав, крім творчо обдарованих дітей та підлітків,  дорослу  і дитячу районні бібліотеки, районний  відділ освіти, музей освіти. 



9. В місті  перебував  голова Центральної ради України, президент УНР Михайло Сергійович Грушевський, добираючись разом з батьками в дитинстві і в студентські роки, до  дідового попівства у сусіднє с. Сестринівку, звідки родом були мати Глафіра Захарівна Оппокова і сестра Ганна, про що Грушевський  згадує в своїх «Споминах»:..Життя в Сестринівці було для мене одним неустанним святом,, і тільки з страхом зоставалося рахувати тижні і дні, які зоставалися до кінця цього свята.. і треба було їхати на козятинський двірець ( на той час козятинського вокзалу- красеня ще не існувало) і піймати всю муку тодішнього подорожування третім класом. Востаннє був  тут Грушевський в 29-річному віці  у 1895 р. доки ще був живий його дід Захарій Іванович Оппоков.

Бувша станція Козятин ( сьогодні архівний відділ, пенсійний фонд, управління соцзахисту населення міста).


10. На вокзалі містечка  Козятина  в грудні 1918 року після відлучення від влади перебував гетьман України Павло Петрович  Скоропадський ( 1873-1945).  Він зазначив  у своїх спогадах, що тут йому почистили кишені, витягнули паспорт, годинник ,  револьвер і 3000 крб. платні   під час  намагань дістатися у переповнений вагон на Київ. 



11. Головний отаман військ Української Народної Республіки Симон Васильович  Петлюра ( 1889-1926 )  , 11 грудня 1918 р.перебував на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування  і підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР, а  18 грудня 1918 року відвідав  ще раз місто залізничників, про що свідчить  світлина .  В  містечку  після мітингу на території продпункту біля вокзалу, громада Козятина  вручила йому  білого коня .  




12. У 1895 році 25 серпня була відкрита і урочисто освячена , побудована на кошти залізничників дерев’яна церква Вознєсіння Господнього (на місці хірургічного відділення відділкової лікарні) авторства проєкту вокзалу архітектора Валерія Івановича Куликовського. 

Фото 1906  із сімейного архіву Олександра Трифоновича Бойко.


13.  На Козятинському вокзалі до ремонтних робіт знімали у травні 2008 р. кінофільм
 « Смерш- 2».





14. Відбулося урочисте відкриття   кінотеатру «Мир» 8 березня 1962 року.(Сьогодні міський  будинок культури).



15.  Станцію Козятин відвідав 16 жовтня 1909 р. , подорожуючи з родиною на відпочинок у Ливадію,  імператор Микола II.Також він перебував на вокзалі і в містечку у 1916 р. про що згадувала у своїх споминах  старожил, що пішла із життя на 111 році у Києві - Євгенія Тебенчук



16. У 1911-1918 рр. побудовано в неоготичному стилі із червоної цегли костел, котрий був зруйнований місцевою владою у 1936 рр.  Неподалік від того місця  у 1990  р. закладено фундамент під новий костел Матері Божої Доброї Ради УРКЦ., відкритий у 1999 р. 




17.  Памятний Хрест, приблизно,  на місці масового поховання померлих від голоду в Козятині в 1932-1933 рр. на території   храму УПЦ  Почаївської Ікони Божої Матері.( Фото І. Тіщенко.)


18.. Братська могила жертв фашизму 1942 р., район Талимонівки. Пам`ятник встановлено у 2012 році.


.

19.  Один із найдавніших учбових закладів  міста Козятина – однокласне міністерське залізничне училище було відкрите у 1878 р.. Сьогодні функціонує , як Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту, з 1977 р.  ім.. визволителя  Козятина від фашистської окупації І. Н. Бойка, двічі Героя Радянського Союзу.




20. Гранітна стела  встановлена  у 1998 р. в пам’ять про   страчених фашистами  учасників підпільної організації «Залізничник» 30 січня 1942 р. на центральній площі міста Івана Івановича Сєрбіна та Григорія Михайловича Кондрацького.



21. Братська могила 819 воїнів радянської армії, загиблих при звільненні міста від фашистської окупації.





 22. Одне з найдавніших залізничних підприємств Козятина – локомотивне депо ст.. Козятин. Відкрите  у 1871 р. 
Перша водогонна вежа на території депо, що качала воду з  Гуйви, тому сьогодні в народі річка в місті носить назву Водокачка.

23.  Державний Музей історії міста Козятин відкрито  10 липня 2004 р.  під час святкування Дня міста. Розмістився в  приміщенні бувшої земської пошти.





24.  У 1957 р.   розпочала функціонувати Козятинська дитяча музична школа. 



                                                                             
   Так  виглядаала музична школа  ( розміщалася
 в одному із будиночків із ганочками)

25.  Пам’ятник ліквідаторам аварії на Чорнобильський АЕС встановлено у 2009 р.




26. Пам’ятник трудової слави залізничників (паровоз серії "Л-2309") встановлено у 1987 р.. Зійшов з конвеєра 08.03.1954 р. Коломинський завод ім.. Куйбишева.



27. Памтник «Вічна пам`ять героям АТО» встановлено в 2015 р.





28. Найдавніша школа міста ЗОШ №2  розміщена  в одному із найстаріших приміщень   1896 р. забудови.  











29.Улюблене місце відпочинку козятинчан  стадіон « Локомотив» , в народі «Водокачка».  В  1960-х роках було проведено  основні роботи по  його впорядкуванню

.



30.  Освячено  1 серпня 2002 р.   і передано будівлю бувшого дитячого садка №14  під Храм Святого Пророка Іллі УПЦ КП   по вулиці Васьковського.


Макет майбутньої нової споруди Храму.

31. 13.08.1907 р.   повітовим комітетом у справах земського господарства затверджено рішення «Про будівництво дільничої лікарні в містечку Козятині» на  відчуженій біля половини десятини землі поблизу волосного правління у місцевого землевласника Васютинського.


Козятинська районна лікарня.

Козятинська залізнична лікарня.










32. У 1927 р. вступив до ладу Козятинський кооптах, сьогодні ПАТ «Козятинський м’ясокомбінат» одне з  найпотужніших  підприємств на теренах Європи.


Бригада не питущих теслів на будівницві холодильника. 1927 р.


















33. У 1947 р. розпочала функціонувати Козятинська швейна фабрика, що розмістилася в бувшому приміщенні пивного заводу, що був відкритий у 1884 р. , управляючим був Поляку В’ячеслав Іванович і на початку ХХ ст. носив назву «Козятин».



34. В місті залізничників народився один із створювачів реактивної установки " Катюша" генерал-майор, член - кореспондент Академії наук СРСР Андрій Григорович Костиков ( 30.10. 1899-5.12.1950), Герой соціалістичної праці.





  



.
35. В грудні 1898 р. місто Козятин відвідала у справах видатна поетеса, письменниця, патріотка, перекладач і просто прогресивна жінка минулого й сьогодення Леся Українка(15.02.1871-01.08.1913 ).ЇЇ консультував в нашому мстечку видатний німецький хірург Ернст Бергман (16.12. 1836 - 25.03. 1907), який тут був проїздом.
СЕНСАЦІЯ! 

36. В Козятині в липні 1897 р.  перебував видатний український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч Микола Лисенко 10 (22) березня 1842 — 24 жовтня (6 листопада) 1912).Повертаючись з чоловічим хором з гастролей в Умані через Козятин, на прохання залізничників Микола Лисенко дав концерт під відкритим небом.

Немає коментарів:

  Сьогоді до Музею історії міста Козятин завітали учні 7 класу Йосипівської гімназії, на чолі з учителем хімії та біології – Плисак Ларисою ...