При школі був хор , який співав у церкві . Ним керував Захарій Сташевський.
Він був прихильником і творцем українського національного стилю в архітектурі, є автором понад 53 споруд земських шкіл у 1913-1916 рр., а сучасний опорний комунальний заклад «Гімназія №9 Козятинської міської ради» побудований у стилі українського архітектурного модерну і має характерні ознаки — шестикутні вікна і вежі, цегляний декор на фасаді, який повторює український народний візерунок. Але фахівці вважають, що такий стиль могли запозичувати й інші архітектори в наших регіонах.
Вітаємо земляків і поціновувачів історії рідного міста.
Саме сьогодні 20 липня за новим стилем нашому місту було присвоєно статус містечка. Цьогоріч та майже всі роки ми відзначаємо День народження містечка на Івана Купала 7 липня, як було зазначено 140 років тому у Географічному Словнику Королівства Польського за 1883 р. Хочу поділитися з вами новими знахідками вже знайомого вам Олександра Цілецького, який надав їх нашому музею. Знайомтеся з біографією подолянина, який був власником села Козятина і завдяки кому станції Козятин присвоєно статус містечка.
Печатка з гербом роду Васютинських .
ВАСЮТИНСЬКИЙ МАР'ЯН (1820-1894) — народився у січні 1820 р.в с. Кутищі Вінницького повіту на Поділлі. Походив від Лехно-Васютинських з роду Васютинців, поміщик і діяч на східних кресах, дарувальник бібліотеки Ягеллонському університету. В свій час був учнем варшавських шкіл, керував маєтками, був орендарем с. Кутищиць магнатів Жевуських.
Був власником Козятина в Україні ( колишнє володіння родини Тишкевичів). Землі належали до Білопольського воєводства, а поселення, розташоване на річці Гуйва також при Тишкевичах називалося Гуйва. Викупив його Мар’ян Васютинський 1 червня 1856 р. від володаря того періоду Юзефа Рожнятовського. Поселення було перетворене на містечко та затверджене під назвою Козятин 7 липня 1874 року. Власник села Козятина був обраний депутатом від дворянства Київського шляхетського зібрання, делегатом Київського селянського комітету, членом ради Київського сільськогосподарського товариства, благодійник місцевих жителів. Опікувався українським поетом Тимком Падурою, твори якого збирав і видавав з друку.
Меморіальна дошка мармурова виготовлена скульптором Віктором Бродзьким (1826- 1904) на замовлення Васютинського другу- поету й пісняру, подолянину Тимошу Падурі (1801-1871). Був встановлений у Білопільському костьолі
Власник села був бездітний, тому удочерив племінницю Теклю Абрамовичову, а після її смерті усиновив її брата, свого племінника Антона Людвиговича Лехно-Васютинського, якого зробив спадкоємцем. У 1890 р. подарував одну свою працю університетській бібліотеці в Кракові, дві медалі: срібну та мідну, викарбувані на ознаменування надання селянам права на вибори в Росії в 1861 р.. Помер у травні 1894 р. в Козятині, де і був похований на місцевому кладовищі 25 травня. (Środowisko Biblioteki Jagiellońskiej 1775-1939 : słownik biograficzny Brzeski, Jan, 2014.)
Інформація бібліотеки Ягеллонського університету в Кракові.
На жаль фото самого Васютинського немає.Тому звертаємося до всіх, хто ознайомиться з даною інформацією, особливо, хто причетний до архівної пошукової діяльності . Поки що пропонуємо фото , де Мар’ян Васютиський на задньому плані у верхньому ряду крайній зліва і фото не чітке ( із книги голови спілки краєзнавців, історика, пошуковця Миколи Купчика «Стежками Тимка Падури»).
Ці факти стосуються…
села Зозулинці, що у Самгородоцькій громаді Хмільницького району! Не знали?!
Тоді – читайте далі
Коледж для дівчат, де
вчили чоловічій професії
Наприкінці ХІХ
століття у селі Зозулинці було одне з найбільш успішних аграрних господарств
Київської губернії. Тут у 1883 році була відкрита перша у Російській імперії
жіноча практична школа сільського господарства і домогосподарства, де навчалась
51 вихованка, 49 з яких були стипендіатами держави.
Як згадують тогочасні
джерела, у нічим не примітному селі Зозулинці Київської губернії існував
панський маєток «Зозулинці Червонні». Своїм ім’ям він завдячує вдові
генерал-майора Гриньова Ганні Іванівні, в дівоцтві Червонної. Проте
загальноімперської слави маєток зазнав завдяки доньці генеральши, теж
генеральської вдови, Марії Маріуци. Які саме міркування рухали ще молодою
генеральською вдовою, невідомо, але в далекому 1883 році за власний кошт вона
заснувала першу в Російській імперії жіночу практичну школу сільського
господарства і домогосподарства. Такий собі коледж для підготовки керуючих
поміщицькими садибами.
Престижна освіта –
навчання за державний кошт
Звісно, матеріальною
базою закладу слугував маєток матері майже з 1,5 тисячами десятин землі. У 1888
році успішний заклад взяло під свою опіку Міністерство землеробства та
державного майна і виділило для перспективної справи грошову щорічну підтримку
1200 рублів. Перший набір учениць складався з 10 дівчат. Три помічниці Марії
Миколаївни вели викладання домоводства, тваринництва і молочного господарства,
городництва, бджільництва і розведення риби. Загальний курс навчання тривав два
роки, а ті з дівчат, які мали бажання поглиблено вивчати якусь окрему галузь,
практикували і навчалися ще два роки. Заклад мав неабиякий успіх, за його
випускницями місцеві можновладці та поміщики стояли у черзі. Вже через
п’ятнадцять років з моменту заснування щорічна дотація від держави збільшилася
до трьох тисяч рублів, а своєкоштні учениці платили від 40 до 60 рублів на
рік залежно від спеціалізації.
Цікавий факт стосовно
соціального походження учениць наводить у своєму дослідженні відомий
краєзнавець Павло Мельник. У 1898 році в школі навчалась 51 вихованка, з них
лише шість дівчат із дворян, одна із духовенства, 15 міщанок, 24 селянки і
п’ятеро із різночинців. Але найбільший подив сучасника, мабуть, викличе те, що
з пів сотні «студенток» тільки двоє платило за навчання зі своїх коштів, всі
інші були стипендіатами держави. Мабуть, не так вже й погано оцінювало
самодержавство освітні пріоритети.
Ім’я нашої землячки у
відомому енциклопедичному словнику
А повчитись у закладі
Марії Миколаївни було чому. До навчання і виховання, крім господарки,
долучались три старшинниці (по-сучасному – майстри виробничого навчання) і ще
шість помічниць, а також економка, скотар, пасічник, кухар. Із Голландії виписали
спеціальне обладнання для виробництва твердих сирів. Авторитет цієї продукції
був відомий по всій імперії та за її межами, а Марія Маріуц-Гриньова навіть
видала у Києві у 1893 році посібник «Приготовление эдемского или красного
голландского сыра».
Власна ферма
налічувала 48 високопродуктивних корів (фрайбурзької породи), 15 свиней, 30
овець, 130 коней рисисто-тяглових порід, пташник на 600 голів птиці. Крім
цього, для повноцінного навчання діяла пасіка на 100 вуликів різних систем, ще
50 десятин займали ставки із племінними сажівками для розведення малька риби,
16 десятин фруктового саду та навчальні ділянки з городиною.
Можливо, сьогодні ця
інформація сприймається як буденна, але наприкінці позаминулого століття це
було унікальне явище суспільного життя імперії. Прізвище пані Маріуц-Гриньової
навіть потрапило на сторінки відомого енциклопедичного словника Брокгауза і
Єфрона під рубрикою феміністичний рух. Не кожна жінка могла взяти на себе
сміливість навчати суто чоловічій на той час професії управителів маєтків
дівчат та ще й із різних верств населення.
Колективізація –
смертельний вирок славетної школи
Значної шкоди
навчальному закладу завдала пожежа, що сталась у маєтку 5 травня 1899 року, але
вона ні в яке порівняння не йшла з тією руйнацією, що спричинили події 1917 та
наступних років. У 1920 році Марія Миколаївна була позбавлена 1237 десятин
землі, яку поділили між селянами, сад передали в оренду громаді села, а в
панському приміщенні ще деякий час існував притулок для дітей-сиріт
пролетарського походження. У 1924-27 роках діяло скотарсько-молочарське
колективне товариство, яке використовувало голландське обладнання та
чистопородних корів із показового поміщицького господарства та практичної
школи. Подальша суцільна колективізація поглинула і ці рештки унікальної
сільськогосподарської школи Марії Маріуц-Гриньової.
Наразі на місці
колишньої славетної жіночої практичної школи сільського господарства і
домогосподарства – лише руїни…
Проте, мабуть,
традиції наукової організації сільськогосподарського виробництва та
раціонального господарювання, закладені в маєтку «Зозулинці Червонні», залишили
свій слід у жителів села на генетичному рівні. Сьогодні СТОВ «Хлібороб»,
очолюване заслуженим працівником сільського господарства Миколою Сеніченком, є
флагманом галузі не лише на теренах району, але й по всій Україні і за
кордоном.
Наталія ЗАЙЧУК
Газета Вінниччина
13 червня 2023 р.
Історичні довідки про села Козятинської міської територіальної громади.
С Махаринці
до 1955 р. Волоські Махаринці.
Засноване 1612р.
Церква Успіння Пресвятої
Богородиці, побудована в стилі барокко,у 1723 р.
Однокупольна, в
одному зв’язку з дзвінницею.
Гімназія.
Дитячий садок.
Будинок культури.
Панський став . (
Біля гімназії)
Заводський став.
Безодня став .
Руїни Махаринецький
цукровий завод.
Селище Махаринецького цукрового заводу ( 1872 р),
Піч від старої хлібопекарні.
Махаринецький
ліс.
Циганське
поселення біля м. Козятина.
Станція Махаринці
.
В околицях села біля ставка Безодня знаходиться об'єкт природно-заповідного
фонду — ландшафтний заказник місцевого значення Капличка. На території
розміщено цілюще джерело «Капличка».
· Рішення
28 сесії 5 скликання Вінницької облради № 968
від 02 березня 2010 р.
Археологом О.
Стародубом виявлено у 1993 р. 2 поселення Черняхівської культури (II-IVст н. е.) . та двошарове поселення епохи бронзи ( II тис до н. е.)
Встановлено пам’ятний хрест і пам’ятник жертвам
голодомору 1932–33рр.,.
Пам’ятник 174 воїнам – односельчанам,
загиблим на фронтах 2-ї світової війни,
1973 р.( біля Будинку культури)
Пам'ятник
воїнам-односельчанам і робітникам цукрозаводу. 1995 р. Територія заводу.
Могила радянського воїна
П. П. Біліменка. Старе кладовище.
1985 р.
https://esu.com.ua/search_articles.php?id=66010
С. Сестринівка
Засноване у 1640р.
р.
Тут народилися мати Глафіра Захаріна Опокова і сестра Грушевського, дід Грушевського Захарій
Опоков понад 50 р. очолював приход.
Свято – Покровська церква 1900 рр.
Музей Великого Українця Михайла Грушевського
відкрито 29 .09.2006 р.
Могила діда
Михайла Грушевського Захарія Окопова .
Пам’ятний
Хрест Борцям за Україну!
Парк біля музею з
висадженими різновадами дерев та кущів.
Ставок.
Традиція відзначати на загальноукраїнському
рівні ювілеї Михайла Грушевського.
Гімназія , що
носить ім’я Грушевського
Державний
заказник «Сестринівська дача».
З Сестринівкою пов'язані життя і діяльність
першого українського військовика, члена Центральної Ради Петра Чечеля. У Волосько- Махаринецькій агрошколі він
навчався на агронома у 1916-1917рр та
1918-1919 рр.
У Сестринівці народився повстанський отаман Майбродський
Іван( 16.01.1893-13.04.1920.), застрелений більшовиками у Сестринівському лісі.
Похований біля церкви.
З травня 1942 року по грудень 1943 року в селі діяла
підпільна антифашистська група «Перше травня», в складі якої було 11 чоловік.
Керівник групи К. І. Александров був схоплений і розстріляний гітлерівцями.
Братська могила 77 воїнів радянської
армії, загиблих при звільнені села. 1955 р.
Могила 2 льотчиків, загиблих під час
оборони села в 1941 р.. 1955 р. Ліс біля
станції.
Пам'ятник 268 воїнам-односельчанам, загиблим на
фронтах 2-ої світової війни. 1975 р.
Пам'ятник першому
Президенту УНР М.
Грушевському. 2001. Школа.
Місце, де знаходився
будинок, в якому з 1873 по 1882 роки періодично проживав М.
С. Грушевський, приблизно
де розміщено сучасний музей. Центр села.
Пам’ятний знак жертвам репресій та
голодомору. !996 р.
У 1995 р.
виявлено археологом О. Стародубом
поселення черняхівської культури (II-IV cт.
н. е)
та 2 курганних могильника
виявлено у 2008 р. Археологом М. Потупчиком
Біля села метеоритний
кратер 2,3 Х 3,2 км «Ударна структура західна», на місці впалого метеориту 160 млн. років тому. Має в
надрах поклади родовищ технічних
алмазів.Дослідження Сергія Сиваківського
С. Пустоха
Дата заснування
не відома.
Двошарове
поселення трипільської культури (IV-III тис
до н.е ), черняхівської культури (I-IV ст. н. е ) . Двошарове поселення
комарівської та зарубинецької культур (XVI-XII ст. до н. е.та II ст. до н. е.), 2 поселення комарівської культури
(XVI-XII cт. До н. е.)
Пам'ятник 36 воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни
С. Рубанка
Село існує з
часів козаччини.
З 1430 р.
належало до володінь князя литовського Каленика. Які передав воєводі київському
Тишкевичу.
Назва Рубанка за твердженнями старожилів
закріпилося за поселенням після битви влітку 1648 року між військом козацьких
полковників Остапа Кривоносенка та Івана Гирі з військами Яреми Вишневецького і
Януша Тишкевича. Під час тієї битви козаків з поляками трапилася дощова злива.
У поляків замок порох в порохівницях і вони вдалися до пік та шабель.
Битва-рубанка не принесла бажаної перемоги жовнірам, але дала назву поселенню.
За іншими розповідями село побудувалося з вирубаного на цьому місці лісу і тому
дістало назву — Рубанка.
Прот Потоцький володів селом
наприкінці 18 ст.
https://uk.wikipedia.org/wiki/Рубанка_(Козятинський_район)
Пам'ятник полеглим односельчанам у другу світову війну
С Кордишівка
Існувало в
дохристиянські часи. Було добре укріплене.
До цього часу
збереглося місце Дзіодзінець. З 1741 р. Належало
князю , краківському воєводі
Любомирському
Перші
згадки про Кордишівку датуються 1654 роком. У XVII ст. село мало 50
дворів. Якуб Бурчак-Абрамович викупив у 1762 році Кордишівку у краківського воєводи Любомирського .Село мало церкву Покровську 5 класу, яка займала площу в 49 десятин, і була збудована в 1841 році на місці згорілої, церква перебудовувалась у 1723 та 1737 роках.
Пам’ятник 112 воїнам – односельчанам, загиблим на фронтах 2-ї світової війни, центр села 1967 р. реставровано 1983р
Будинок культури
Бібліотека
Садок
Сучасна Михайлівська православна церква.
В селі народився
сатирик і редактор в минулому журналу «Перець» Федір Маківчук (27 . 08.
(09 . 09.) 1912 —
4 грудня 1988).
// Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 400. (пол.)
С. Королівка
Давнє поселення Існувало з дохристиянських
часів в період Болохівщини та берендеїв
Згадки
про село в письмових джерелах 1740 р.
Станом на 1885 рік в єврейській колонії с. Королівки мешкало 277 осіб,
налічувалось 23 дворових господарства, існували 2 молитовних будинки, лавка,
постоялий будинок, водяний і вітряний млини, крупорушка[1].
С. Флоріанівка
Перша згадка в історичній літературі 1626
р. Засновник села Яків Блажей.
Назвав село на честь молодшого сина Флора.
До цього належало княгині Ганні Корецькій, сестрі гетьмана Литовскького Яна Кароля Ходкевича.
Є Будинок культури.
Бібліотека.
гімназія
Пам'ятник 100
воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни. 1968 р.
Пам’ятний Хрест померлим від
голодомору. 2002 р.
С. Титусівка
Вперше згадується , як залізнична будка на 461 версті дільниці Козятин- Одеса у 1869 р., з 1896 р., як хутір. Подароване внуком Петра Самійловича Абрамовича старшому сину Титусу., в інших джерелах
згадується ще у 1741 р.
Ентомологічний заказник
місцевого значення «Титусівський ліс» ( мурашники).
С. Козятин
Належало з 1
червня 1856 р. поміщику Мар’яну Васютинському.
До цього у 17 ст. воєводі київському Янушу
Тишкевичу., з 1808 р. Фердинанд Тишкевич та Здзеховський, пізніше переходило з
рук в руки.
Ставок.
Старовинна сільська Лукінська церква ( сучасне приміщення клубу і староства) 1853 р. забудови .
Місцевий священник Павло Завадінський був духовником і духовним отцем родини діда,
бабусі, якому 6 серпня 1892 р. сповідався і
Михайло Грушевський.
Є і нова
церква Святого Луки.
Річка Гуйва або Водокачка
Пам’ятник 127 воїнам односельчанам загиблим в роки 2-ї світової війни .1965 р.
На кладовищі є
Пам’ятний Хрест померлим від голоду.
Братська могила 14
радянських воїнів- визволителів 2-ї світової війни.
2001 р.
Могила капітана В. І. Шумбара, загиблого в Афганістані .1984 р.
Збереглася
господарська споруда з націоналізованої
нерухомості поміщика – МТС та стіни корівника на місці буувшого поміщицького господарства.
У 1871 р.
08(20 ) вересня помер на обійсті
Мар’яна Васютинського польсько- український поет Тимко Падура(21.12. 1801- 08(20))
С. Прушанка
Згадується в
дохристиянські часи, як поселення добре укріплене за берендеїв і болоховщини.
Володіли селом Абрамовичі. Останній Яким
Бурчак у 1825 р.подарував села Журбинці
і Прушанку у вічне користування жителям сіл, таким чином позбавивши лихих племінників спадку.
Через село
проходив Чорний шлях. Належало князю
Любомирському – воєводі краковському , а потім Венедикту Антоновичу
Бентковському.
Народився член
Національної спілки письменників України , письменник Борис Янчук.
С. Іванківці (до 1947 р. Янківці)
Село належало графині
Аделі Тишкевич. У 1848 р. вона володіла
150 кріпаками.
Іванковецьке
лісництво.
Школа.
Клуб.
Ставок Вила.
Старожили свідчать, що під час татарських набігів тут було поселення, яке знищили кочівники.
Колгоспний став ,
викопаний у 1930 –их роках.
В кінці 19 ст. з
південної сторони лісу був хутір Рай,
власник Афонь Заїчко. В період розкуркулення радянською владою хутір належав
Зоські Заїчко
З хутірських
будівель зроблено колгоспні стайні та комори. 1 комора збереглась.
Церква Іоанна Богослова 1843 р. забудови.
Пам'ятник 64
воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ї світової війни. 1976 р.
На північний схід від Іванківців –
поселення доби бронзи ХII – IХ століть до нашої ери.
С. Пиковець ( в давнину Новий Пиков)
Засноване в XVI ст. Належало Яну Тишкевичу разом з Махнівським ключем
В давні часи був палац, що належав князям Острозьким і спадкоємиці Анні
Корецькій, що був спалений сусідами Тишкевичами у 1612 р.
У 1760 р.
належало 11 власникам. Найбільші частки землі села мали : Франц Карницький, Гаспар Домбровський, Гилярій
Вітковський, Флоріан Киляновський, Костянтин Валявський, Владислав
Малиновський, Мартин Люлєвський, Семен Багриновський, Іван Лужецький, Катерина
Крушевська.
Через західну частину села проходив поштовий шлях або Чорний шлях в народі з Махнівки до Липівця.
Клуб є.
Бібліотека.
гімназія
.
Храм Рівноапостольної Марії Магдалини
Козятинського благочиння Вінницької єпархії.
Пам’ятний Хрест жертвам голодомору.
С. Сокілець
Згадується в
письмових джерелах від 1722 р., як власність Карла Давидовича Абрамовича, його 4 синів- Владислава , Карла, Сигізмунда, Августа.
Храм Святого
Миколая Чудотворця
Ентомологічний заказник
місцевого значення «Титусівський ліс»
Пам'ятник 75
воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни. 1977 р
С. Сигнал
Село з’явилося
у 1923 р. в наслідок об’эднання трьох хуторІв:
Хомечівка, Гарлінського.
Чубинського і створено колективне господарство.
Будинок культури,
бібліотека
Пам'ятник 28
воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни. 1970.
Неподалік С. Пляхова
Згадується в
літературі від 1749 р. Засноване у 1663 р. Володів магнат Радзівіл.
Виявлено 2
поселення Білогрудівської культури ( XVI-XII- ст. до н. е.)
2 черняхівської культури (II-IV ст. до н. е.), 2 двошарових поселення комарівської та черняхівської культур (XV-XVI- XII ст. до н. е. та II-IV cт. н . е. ).
На території 5 курганів.
Поселення Пляхова 5 бронзової
доби, черняхівської культури, 16 – 17 століть розташоване на правому березі
правої притоки ріки Гнилоп’ять на схід від села в урочищі Америка, розміри 100
на 30 метрів.
На схід від Пляхової –
поселення доби бронзи та черняхівської культури.
На західній околиці села
Пляхова – поселення білогрудівської культури.
У центрі Пляхової – поселення
білогрудівської культури.
На лівому березі правої притоки
ріки Гнилоп’ять в центрі села Пляхова – черняхівське поселення Пляхова 3,
розміщується на городах на ділянці розміром 50 на 20 метрів.
На лівому березі правої притоки
ріки Гнилоп’ять в селі, ближче до західної околиці – черняхівське поселення
Пляхова 5 на городах, ділянка розміром 30 на 10 метрів.
На лівому березі правої притоки
ріки Гнилоп’ять в селі, навпроти поселення Пляхова 5 – черняхівське послелення
Пляхова 6, розміри 200 на 40 метрів.
Школа.
Пам'ятник 85
воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах 2-ої світової війни. 1973 р.
Пам’ятний Хрест жертвам голодомору.
С. Журбинці
Перша згадка про Журбинці, відома на сьогодні, відноситься до 12 січня 1602
року, землею володіли князі Корецькі, та
спадкоємці Ганни Ходкевич. Потім
нащадки передали під заставу землі Павлу
Янковському.
Засноване у
1647 р. за наказом Катериною
Потоцькою ( дівоче Янковська)
дружиною Флоріана Потоцького, сестрою володаря Білилівки Павла Янковського.
Потім володарями були князі Браницькі, Любомирські.
Наприкінці 19 ст. володіли селом Абрамовичі,
останній Яким Бурчак.
У 1825 р. подарував села Журбинці і Прушанку у
вічне користування жителям сіл, таким чином позбавивши лихих племінників спадку.
В козацький
період у липні 1648 року
сформовано Паволоцький полк Війська Запорозького до якого входили і жителі села. В свій час полк очолював Іван Богун.
Є Ставок.
Будинок культури.
Бібліотека.
гімназія.
Пам'ятник 96 воїнам-односельчанам,
загиблим на фронтах 2-ї світової війни. 1974 р.
В селі проживав
народний умілець Дзиґа
Анатолій Іванович , в минулому директор
школи, а на заслуженому відпочинку – моделіст-конструктор, який створював моделі
танків світових зразків періоду 2-ї світової
війни та майстер з виготовлення капелюхів із соломи.
Між Журбинцями та Малишівкою з давніх часів проходив Чорний Шлях (або
Караванський) - стародавній торговельний шлях, яким користувалися кримські татари для нападів на Правобережну та Західну Україну й на Польщу в XVI — XVIIстоліттях.
Також використовувався чумаками під час торгівлі з Кримом
Пам’ятник
96-и воїнам- односельчанам, загиблим на фронтах 2-ї світової війни
Пам’ятний Хрест
жервам голодомору.1992 р.
СПОГАДИ СТАРОГО ПАРКУ.
На фото Лавінія- Радзивіллова - Корецька , донька Ганни Ходкевич- Корецької , засновниці села Сестринівки..
Автор пісні «Гей ,соколи!» поки що не відомий, але і у Польщі , і у нас в Україні люди називають автором нашого земляка Тимка Падуру.
( До 215- річчя від дня народження та до 145 –ї річниці від ня смерті)
21 грудня ми відзнача 215 років від дня народження українського і польського
поета , уродженнця Поділля Тимка Падурри (21.12.1801- 20.09.1871). На Козятинщині та й далеко за його межами він добре відомий, його ім’я носила місцева районна громадська організація
«Центр польської культури імені Тимоша
Падурри» під керівництвом Наталії
Чайківської .
145 років тому 20 вересня, а за
версією історика 19 ст. Фоми Равіти- Гавронського, 20 жовтня 1871 р. в садибі
поміщика - володаря с. Козятина і друга поета Мар'яна Васютинського, помер
український та польський поет , уродженець подільського містечка Іллінці
- Фома або , як звик сам себе називати, Тимко Падурра.
Саме на 145 річницю народження поета історику та краєзнавцю Миколі Купчику вдалося зробити
подарунок усій козятинській громаді та розшукати могилу відомого українського діяча , польського походження.
Похований він був у с. Махнівка( з 1935
по 2016 роки – с.Комсомольське ).
Відомий на той час київський скульптор
Віктор Бродський на замовлення Васютинського виготовив мармурове
погруддя поету, яке мало бути встановлено у Махновецькому
костьолі ( на даний час доля скульптури не відома, хоча є в переліку творів скульптора).
Скульптор Віктор Петрович Бродський ( 1826 , Волинська губернія- 09.10.1904 . м. Рим. Італія)— польский скульптор, академік і профессор скульптури Імператорскої Академії мистецтв.
Незадовго до арешту Томаш познайомився з графом Вацлавом
Ржевуським, дивакуватим місцевим магнатом, який свого часу прийняв іслам, вбирався у
турецькі тюрбани, був еміром та шейхом, а
з часом перетворився у завзятого козакофіла. Саме ці роки
знайомства з графом, як зазначив пізніше поет, були самими цікавими і плідним в його житті.
По завершенню родиною Падурр аренди
господарства у с. Мшанець , приблизно, у1930 роках вони купують невеличкий будинок у Махнівці. Після
смерті батька главою родини стає
освідчений старший брат Юзеф ( закінчив у 1817
р. Віленський університет). Капітал, що був накопичений в родині помістили у Бердичівську контору
відомого на той час в цих краях банкіра
Гальперіна, котрий , як буває часто і в наш час , незабаром збанкрутів.
Родина залишилась без засобів існування. Поки Томаш із братом вперше перебували під арештом, у своєму маєтку Саврані на Одещині граф Ржевуський, аби здобути прихильність козаків, організував школу лірників, яку після звільнення очолив Тимко. Подолянин мав хист не тільки поета, а і співака та музиканта. Виcтупав часто перед широким колом своїх побратимів-однодумців, високоосвічених, прогресивно налаштованих людей того часу. Багато подорожував по Україні, Польщі, досліджував і вивчав історію козацтва. У квітні 1828 року , Тимко Падурра , перевдягнений у “лірника”, вирушив із маєтку друга в м. Саврані, у пішу подорож з улюбленими інструментами за плечима, записував і виконував українські пісні, що називалися в народі “україночками”. Намагаючись засвоїти українську пісенну традицію, вивчав український фольклор, переймався відродженням українського козацтва, відвідував Кубань, де поселилися залишки розігнаної імператрицею Катериною II Запорізької Січі. Цілий рік спілкувався , співав , записував нові думи та закликав українських селян до постання за Польщу. Українці не підтримали поляків і Листопадове повстання у Польщі, в якому взяв участь Томаш, закінчилося поразкою. 14 травня 1831 року загони друга Ржевуського було розбито у битві під Дашівом , а дивакуватий князь – емір- шах зник безвісти. Падурру знову заарештували. Наступний рік він провів за ґратами. Розчарування, поразка та ув’язнення викликали всі ознаки психічного розладу. Падура повернувся до рідного маєтку в селищі Махнівці неподалік Бердичева зовсім хворим. Проте 1832 року його знову забрали під суд. Цього разу Томаш, нібито, підкинув поміщику Вацлаву Ганському з Верхівні під Ружином записку, в якій вимагав грошей. Суд позбавив Падурру дворянства й засудив до каторги. Однак покарання вдалося уникнути, оскільки Томаша лікарі визнали психічно хворим. Наступні кілька років поет провів у маєтку, майже не виїжджаючи з нього. Багато писав, нарікаючи у творах на життя та власну долю, а вечорами страждав від меланхолії. Саме в цей період Падура переклав українською твори Джорджа Байрона, Томаса Мура та поему Адама Міцкевича «Конрад Валленрод».
На початку 40-вих
років Томаш потрохи видужує, працює вихователем у сусідньому містечку Пикові, стає активнішим у творчості.
І саме у цей період виграє у лотерею велику суму
грошей і витрачає їх на подорож до
Праги.
Тривалий
час твори Тимка Падурри поширювалися лише в рукокописах. Першу окрему
публікацію – «Pienia Tomasza Padurry» – було здійснено К. Яблонським без дозволу автора у Львові
1842 року. До збірки увійшли
неавторизовані та перекручені тексти Падури, а також вірші інших авторів. Свою справжню , авторську першу збірку«Ukrainky Tymka Padurry», поет видав у Варшаві в 1844 р. До деяких пісень Тимко сам писав мелодії. Записуючи,
вивчаючи та поширюючи українську пісню створив школу лірників, бандуристів,
торбаністів . Відомі його пісні-“ Лірник”, покладена на музику Миколою
Лисенко ,“Запорожець”, “Гетьманці”, “До
Дніпра”, "Пісняр. Сучасникам добре відомий усім твір «Гей , соколи », що лунав у відомій
кінострічці Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» .
Ми щиро вдячні нашому земляку Дмитру Дахно з Польщі, котрий поділився цікавими знахідками з музеєм на дану тему.
Підготувала Лілія Макаревич- директор музею історії міста.
|
Ілюстрація з картини Миколи Самокіша "Бій під Махнівкою"( 1934 р.)
Козацький полковник Максим Кривонос ( 1600-1648)
Махнівка Потоцького, як повітове місто і “маленька Варшава”.
Герби володарів Махнівки Потоцьких ( Герб Пилява), Радзивіллів ( Герб Труби).
Антоні Прот Потоцький( 1761 - 1801 ) банкір, комерсант, останній воєвода Київський перетворив Махнівку у повітове містечко.
У 1767р. польський магнат Прот Потоцький, внук Антоні- Міхала, перетворив Махнівку у свою резиденцію. Він славився своєю освітченістю, володів всесторонніми здібностями, особливий хист мав до розвитку науки, промисловості, вкладав кошти у розвиток промисловості, науки і перетворив містечко у значний промисловий центр, де працювали голландські, англійські, французькі і німецькі майстри. Було відкрито 4 мануфактури панчішну, каретну, суконну, крохмальну .У 1791 р. Прот Потоцький запрошує без авансової оплати на ґрунти , що лежать за Махнівкою, голендрів-менонітів з правом вічного чинушу з дозволу польського короля Саніслава Августа.
Німці пригнали з собою червонястих корів голендерської породи, “гишпанських” тонкорунних овець, племінних коней і вчили нас господарювати. В селі Флоріанівна, господар Валентій Абрамович, позбавлений маєтностей за участь у Польському повстанні 1863-1864 рр., облаштував відомий конезавод. В цей час було зведено чимало мурованих споруд, адміністративних приміщень та панських палат. З того часу Махнівка перетворилася в народі в Муровану або Кам’янку. Функціонували повітове училище та лікарня. З 1776 р. Махнівка стала масово заселятися людьми не на правому березі Гнилоп’яті, а на лівому. Навколо неї виросли, знову заселившись, села –Бродек, Малий Бродек(тепер Бродецьке), Ясинівка, Пиківець,Рубанка, Пляхова, Мацьківці( тепер Безіменна), Молотківці, Осєчна, Фридрів(Тапер Тернівка), Жежелів, Богудзеньки(тепер Листопадівка), Юрівка, Куманівка, хутір Тучин ( Туча), Великий і Малий Вовчинець(сьогодні просто Вовчинець),, Чернявка ( тепер Чернички),Марківці , Глухівці, Медведівка, Мшанець, Пустоха, Югозівка, в народі Юзефівка (тепер Йосипівка), Войнинці, Война,Вуйна ( тепер Перемога). З них лиш 15 осіло на старих згарищах, інші на нових. У 1793 р. Прот Потоцький заснував типографію, де друкували , крім підручників, книги своєрідного літопису родини Потоцьких, а пізніше, старообрядницьку літературу на декількох мовах. Типографія існувала до 1807 р. , а з 1802 р., після банкрутства Потоцького , власником її став купець С. Сєлєзньов. У 1791 р. на прохання Потоцького, король Станіслав Август відновив магдебургію Махнівки і надав привілей на 2 річних ярмарки та 2-тижневі торги. Махнівка перетворилася у мальовничу місцевість, набувши промислового значення і за спогадами очевидців нагадувала “маленьку Варшаву”. 22 січня 1796 р. за Указом Катерини- II, Махнівка набуває статусу адміністративного центру, як повітове місто Брацлавського намісництва, а з 1797 р.- Київської губернії з затвердженим гербом.
Герб повіового містечка Махнівки. ( 1796 р. )
На початку XIXст. , після пережитого банкрутства, у 1801р., в інших джерелах у1812 р. Потоцький помирає у Бердичеві, похований у родинному склепі у Білилівці.
Дружина Антоні Прота Потоцького Маріанна Любомирська - Потоцька - Зубова, Уварова. ( 1773 м. Хмільник -1810)
Немає коментарів:
Дописати коментар