Герої козятинці Першої світової війни.

 

                         До  110-ї річниці  пам’яті за полеглими воїнами - братами  козятинчанами  Миколою  та Василем Смірновими...

                   

                 Прапорщик Микола Смірнов  - помер від ран на Буковині  8 вересня 1916 р. Похований біля сільської церкви.

Об 11 годині ранку 1918 р. на всіх фронтах пролунав сигнал: «Припинити вогонь!».  Велика війна, яка забрала понад 10 мільйонів життів, закінчилася. підписанням перемир’я між Антантою і Німецькою імперією, яка фактично  з Австро-Угорщиною капітулювала.. Згодом   історики її назвали Першою світовою.Українські солдати воювали один проти одного у складі різних армій. У лавах російської армії було від 3,5 до 4,5 млн українців, в австро-угорській — до 700 тисяч.

Уукраїнські землі перетворили на театр воєнних дій  між російською армією та військами австро-німецького блоку.                         

Микола Івановчи Смірнов, помер від ран австрійської кулі 8 вересня 1916 року через 2 тижні після відправлення на фронт..

Серед полеглих у цій  понад 110-ти літній війні були і  уродженці містечка Козятина.У фондах  КЗ  «Музею історії міста Козятин» зберігаються фронтові листи і студентські  полеглого в Першій світовій війні  прапорщика Миколи Смірнова. Саме завдяки цим цінним  писемним  документам ми можемо сьогодні згадати  про полеглого воїна  і вшанувати  пам’ять  про нього навіть через століття.

 Зберіг і передав нам їх спадкоємець і нащадок роду  Салєнко Павло Олексійович. Микол Смірнов  доводиться йому  двоюрідним дідом.  В Козятині на даний період проживає  ще одна  родичка-Лілія  петрівна Салєнко, яка  через свою маму Бакай- Салєнко  Аллу  Віталівну. дружну машиніста  Саенка Петра Олексійовича  та родичку  з Шепетовки Ольгу  Миколаївну  Салєнко- дружну архітектора Салєнка Анатолія Сергійовича уточнювала деякі факти з життя своїх пращурів.

                              Зустріч  в музеї учнів школи №2  у супроводі історика Олексія Крилова.  з родичкою загиблих воїнів Першої світової війни  Миколи та Василя Смірнових - Лілією Саленко.. 2016 р. 

Уродженець Козятина Микола Іванович Смірнов (7.05.1897-8.09.1916) зростав в  багатодітній родині  міщанина  Смірнова Івана Захаровича (26.03.1853-24.11.1919 р.), який  приїхав в Козятин з дружиною Марією Олексіївною на початку ХХ ст.. із м. Холма, на той період Російської імперії.  Батько служив прикажчиком у лавці, про що свідчить записничок, котрий зберігається в музеї.  В ньому глава родини з 1880 р. вписував значущі родинні  і державні події.. Майбутній воїн зростав разом з  чотирма братами і сестрами Федором, Василем, Клавдією, Оленою, п’ята сестра Марійка померла через 2 місяці після народження. 

Микола закінчив  Козятинське вище  залізничне  чоловіче  училище. Щоб туди вступити  у 1907 р. необхідно було мати платіжноздатного поручителя. ним став  безсімейний рідний брат, залізничник Федір,1887 року народження, який служив   з 1905 р. телеграфістом, а пізніше начальником телеграфу і мав гарну зарплатню. Саме він гарантував оплату навчання в закладі і відповідав за дотриманням учнем усіх правил поведінки.  До заяви, яка теж  представлена у   вітрині музею, додається довідка про зарплатню поручителя.

. 

Проживали усі гуртоми  по вулиці Новоселецькій №65 (пізніше Поштова, Карла Лібкнехта , а тепер Грушевського).  До сьогодні  цей  житловий будинок зберігся.. Більшість фото  родини виготовлені  у фотоательє відомого в нашому місті на початку 20 ст. професійного фотографа Давида Шварцмана. На день міста  музей знайомив шанувальників історії з його художнім фотомистецтвом.

 Після училища майбутній воїн  Микола Смірнов обрав військову кар’єру і вступив до  ІІ-го Київського військового училища. Його часте листування з батьком і  сестрами допомогло нам відтворити життя та побут майбутнього військового офіцера , розпорядок дня, дисципліну, відпочинок в Київському навчальному закладі. Харчували їх 4 рази на добу , видавали 2 костюми військові- вихідний і стройовий. Шинель коштувала дуже дорого- 38 руб.  Юнак замовив  рідним вовняні панчохи , портянки  і пальчатки теплі.

А .9 вересня 1915 р. нашого 18-річного земляка було посвячено в  юнкера , в чин  штик – юнкера артилерії  4-ої роти, 4-ого взводу  з врученням вогнепальної зброї - рушниці. .

 З листа очевидно, що училище знаходиться в районі трамвайного маршруту- Царська площа, Печерськ, вулиця Трипільська. Листи писалися на спеціальному аркуші зі значком-логотипом учбового закладу,. В них він    сповіщав своїх рідних про військову муштру,  тренування на стрільбищі і про їх  результати.

З листів ми взнали, що  під час війни було в дефіциті, наприклад , чорнило, ручки, добротні речі.  Тому суконні штани та чоботи він вислав посилкою додому  перед призначенням у діючу армію, зазначивши, щоб рідні зберегли їх , бо купити такі речі  у1916 році було проблемно.

 Потім листи йшли вже з вокзалу Миколаєва, звідки юнкера  разом з курсантами  доставили пароплавом у Сімферополь. 1 січня 1916 року юнкеру присвоєно офіцерське звання прапорщик.  Наступні  листи були адресовані на батьківщину зі станиці Каменської Донської волості  з 276 піхотного запасного полку 11 роти. Впродовж усього часу Микола , отримуючи зарплатню, майже щомісяця надсилав перекази батькам на суму 50 руб, і надзвичайно переймався за  хвору матусю.. Останній  переказ і короткий лист батьки отримали  вже з діючої армії 409 Новохоперського полку, польової  пошти №53. А сестру Олену , по чоловіку  Салєнко,  попередив  у листі  від 22. 08.1916 р., що  їх починають брати на фронт.

 

Сторінка із записника Смірнова Івана Захаровича.

Через 2 тижні , 10 вересня батько в містечку Козятині  отримав  трагічне сповіщення від полкового священика –капелана Аркадія, що його син загинув від важкого поранення розривною  австрійською кулею  і похований  біля православної церкви на  кладовищі.  Також батько отримав  повідомлення і від денщика прапорщика  Миколи Смірнова-  Михайла Орлова.  

                       Козятин, вигляд  з моста. Під кінець війни  .На штампі 08.07. 1918 р.

 Найтрагічнішим є те, що батько  у зв’язку з  матеріальними труднощами  не зміг забрати тіло сина і поховати його в рідному містечку Козятині.  Останній запис у пам’ятній книжечці  глави родини Івана Захаровича –«.. сынъ Николай смертельно раненъ въ бою в Карпатахъ , на Буковине , в деревне Мойдовке, около деревни Селятин». Родина Смірнових втратила у 1-ій Світовій ще одного сина Василя Івановича Смірнова, який зник безвісти.

                 Зниклий безвісти Василь Івановчи Симіорнов на обох фото.

               Лист друга від 21.07.1917 р. до батька померлого від ран Миколи Смірнова.

СВІТЛА  ПАМ’ЯТЬ ПОЛЕГЛИМ ВОЇНАМ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ..

ПАМ'ЯТАЄМО..

 Директор Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич

 

 

 

 СЬОГОДНІ 4 ЛИСТОПАДА ДРУГА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ГУМЕНЮКОМ МАКСИМОМ ПЕТРОВИЧЕМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

                                  Гуменюк Максим Петрович

                                              (04.03.1998-04.11.2024)

молодший сержант у складі 46 – ї окремої аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ. Позивний « Гума»

 Народився Максим у м. Калинівці де і пройшли його дитинство та шкільні роки. Зростав у родині, де його оточували любов, турбота й підтримка. Він був веселим і допитливим хлопчиком, який легко знаходив спільну мову з однолітками та завжди прагнув пізнати щось нове.

З задоволенням грав у футбол, годинами міг проводити час з друзями. Окремою його пристрастю була риболовля – для нього це не просто хобі, а можливість побути наодинці з природою. У ньому поєднувались доброта, простота і внутрішня сила, яка з роками лише міцнішала.

Після закінчення школи Максим вступив в Козятинське училище, де зустрів свою майбутню дружину. Побачивши Марину вперше, він закохався щиро й безмежно, усім серцем. Їхня любов стала початком молодої, щасливої родини, яка в 2017 році переїхала жити в Козятин. У 2019 році одружились та народили донечку Мілу. Максим безмежно любив свою маленьку принцесу. Для нього вона була цілим світом, сенсом життя, промінчиком світла і тепла. А Міла у відповідь безмежно любила свого тата. Вона чекала його щодня з роботи і знаючи, що він має скоро бути вдома - поспішала йому на зустріч, чекала його дзвінків, раділа від одного погляду на нього. Постійно хвилювалась за нього та важко переживала розлуку. Між ними був особливий зв’язок – щирий, міцний і сповнений безумовної любові. Саме заради таких обіймів, заради родини, заради майбутнього своєї донечки Максим і став на захист України та 30 січня 2024 року підписав контракт з ВЧ 4350. Проходив військовий вишкіл в Житомирі. По закінченню навчання опановував військову підготовку в сержантській школі, де ще глибше пізнав військову справу, став більш відповідальним, зібраним та підготовленим до складних бойових завдань. Після завершення навчання Максим приїхав у коротку відпустку додому – туди де завжди чекають і вірять.

А далі фронт. У складі 46 – ї окремої аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ бойовий шлях Максима почався на Покровському напрямку, у самому пеклі війни, де щодня вирішується ціна життя і смерті. Дзвонив при найменшій нагоді та говорив, як же він любить своїх дівчат. Обіцяв повернутися.

4 листопада 2024 року в районі населеного пункту Вовченка, Покровського району, Донецької області в результаті артилерійського та мінометного обстрілів з боку противника молодший сержант Гуменюк Максим Петрович позивний « Гума» загинув. Вважався безвісти зниклим та за результатами тесту – ДНК був ідентифікований. Родина про це взнала 30 квітня 2026 року. Рік і п’ять місяців Максим добирався додому.

Мама, донька, дружина, брат залишились без свого захисника. Вони втратили найдорожче. А він просто хотів жити – любити, бути поруч, бачити майбутнє своєї родини та оберігати їх до глибокої старості.

Воїна Гуменюка Максима поховано на міському кладовищі на «Алеї Слави».

Вічна пам'ять та слава Герою!

 

СЬОГОДНІ 3 ЛИСТОПАДА ЧЕТВЕРТА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЛЕВЧУКОМ  ВОЛОДИМИРОМ ОЛЕКСІЙОВИЧЕМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

Левчук Володимир Олексійович

(13. 05.1981-03.11.2022 )

Полковник, заступник начальника Штабу командування Десантно-штурмових військ. Екс-заступник міністра у справах ветеранів, захисник Луганського летовища.    

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).  Нагороджений: нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"(посмертно). Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі». Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За заслуги перед Збройними Силами України». Орденом Богдана Хмельницького (ІІІ ст.). Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту». Нагрудним знаком «Знак пошани».

Медаллю “15 років сумлінної служби МОУ”. За сумлінну службу нагороджений вогнепальною зброєю від Міністра оборони України.

Володимир народився 13 травня 1981 року в Козятині. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Володимир був кадровим офіцером. 20 років віддав службі у війську, в тому числі 3 роки брав участь в АТО.     

З 2018 року, після звільнення із війська, став приватним підприємцем, займався комп'ютерним програмуванням. В 2020 року був призначений на посаду заступника міністра у справах ветеранів України.займався питаннями цифрового розвитку, трансформацій і цифровізації.

9 лютого 2022 року Володимир звільнився і з початком повномасштабної агресії повернувся до військової служби. 3 листопада 2022-го полковник Володимир Левчук загинув у Житомирській області.

41-річний Воїн до останнього подиху наближав таку довгоочікувану Перемогу, викладаючись на максимум, аби не дозволити ворогу загарбати Батьківщину.

У Володимира лишилася дружина та 3 дітей.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

         

СЬОГОДНІ 4 ЛИСТОПАДА ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЛЕВИЦЬКИМ СЕРГІЄМ СТЕПАНОВИЧЕМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

                                 

Левицький Сергій Степанович

(16.05.1976 – 04.11.2023)

Сержант, командир відділення – командир машини 1 – го розвідувального відділення розвідувального взводу 3 – го механізованого батальйону в/ч А – 4576. Позивний «Лев». Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм",  орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій народився в с.Сестринівка. Там закінчив школу. Після 9 – го класу вступив в Козятинське залізничне училище та здобув професію будівельника. Після училища строкова служба в десантно – штурмовій бригаді. По завершенню служби в армії працював в локомотивному депо – машиністом крана.

Люблячий чоловік та турботливий батько, який пишався своїми дітьми. Відповідальний брат. Збирав навколо себе багато друзів та полюбляв збирати гриби.

8 – го травня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. « Лев» такий позивний дали йому побратими. Тому що самовіддано та безстрашно кожного разу йшов у бій.

4 – го листопада 2023 року, Левицький Сергій, близько 20 - ї години в районі зруйнованого залізничного мосту в м. Куп’янськ, Харківської області, під час переправи на човні через річку Оскіл, човен перекинувся. А 2 – го квітня 2024 року від національної поліції став відомий факт його смерті. Левицький Сергій Степанович похований на кладовищі в с.Сестринівка.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 1 ЛИСТОПАДА ДРУГА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ГЕРОЄМ ЗЕМЛЯКОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЮРІЄМ АНАТОЛІЙОВИЧЕМ  ДЗЮБОЮ

ПАМ'ЯТАЄМО...

Дзюба Юрій Анатолійович

(06.01.1987-01.11.2024)

Головний сержант 3 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого батальйону військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович, позивний «Дєдок»

НАГОРОДЖЕНИЙ: пам’ятною відзнакою « За оборону Авдіївки» 

Народився Юрій в селі Махаринці. Зростав у великій дружній та люблячій сім’ї. Разом із трьома братами та сестрою вони були справжньою опорою одне для одного. Батьки віддавали дітям усю свою турботу. За материнську самовідданість, народження й виховання дітей мама захисника була удостоєна почесного звання «Мати – героїня» та нагороджена Президентом України.

Як і всі діти Юрій пішов до місцевої школи, ганяв з хлопцями на рибалку, дуже любив ходити до лісу по гриби. Простий та щирий хлопець завжди готовий був іти на допомогу. Батьки тримали велике господарство, тож змалку привчили Юрія до праці, привили любов до землі.

По закінченні школи вступив до Вінницького училища де здобув спеціальність автослюсар. У 2007 році після училища – строкова служба в армії. Проходив її в інженерних військах у місті Чуднові. Перебуваючи на службі зрозумів, чого він хоче досягнути.

Любов до землі, прищеплена батьками з дитячих років, згодом стала для Юрія справою всього життя. Після строкової служби він обрав шлях фермера. Радів кожному паростку та врожаю.

Зустрів кохання свого життя, згодом одружився. Народилась донечка Ліда та згодом у родині народився син - Давид. Гордість, щастя й безмежна батьківська любов переповнювали Юрія. Саме своїм дітям він мріяв передати все, чим жив сам.

Та на жаль, почалася війна. Старший брат Юрія – Володимир з перших днів пішов добровольцем на фронт. І Юрій теж не зміг залишатися вдома і 16 листопада 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Одразу потрапив до штурмової бригади «Вінницькі янголи». Його бойовий шлях розпочався на Авдіївському напрямку, там були надзвичайно важкі бої, страшні випробування й нелюдські умови. Декілька разів приїжджав у короткі відпустки. У ті недовгі дні вдома намагався все встигнути: щось полагодити, підтягнути господарство, вирішити всі домашні справи, аби його родина ні в чому не мала потреби.

Згодом з Донецького напрямку був перекинутий на Сумщину. А далі Курськ… На Курському напрямку він пробув півтора місяці. Одного разу вночі Юрій разом із побратимами виходили з позиції, коли їх наздогнав ворожий дрон.

1 листопада 2024 року головний сержант 3 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого батальйону військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович позивний « Дєдок», внаслідок бойового ураження, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Погребки, Курської області вважався безвісти зниклим та за результатами тесту ДНК – був ідентифікований 11 травня 2026 року.

Воїна – героя Дзюбу Юрія Анатолійовича поховано на кладовищі в селі Махаринці на «Алеї Слави».

Вічна пам'ять та слава Герою!

 

31ЖОВТНЯ ДРУГА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ГЕРОЄМ ЗЕМЛЯКОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ДЕНИСОМ  ОЛЕКСАНДРОВИЧЕМ ЯСІНСЬКИМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

 Ясінський Денис Олександрович

(30.11.1988 - 31.10.2024)

Старший солдат, кухар господарського відділення матеріального забезпечення військової частини А 2643. 

 Нагороджено Указом Президента України : Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест»  та нагрудним знаком «Честь та пам'ять»(2024), орденом "За мужність" III ступеня (2025), присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин (посмертно)

Народився 30 листопада 1988 року в с. Сестринівка. Після закінчення 9 – го класу вступив в Новоушівський технікум, де здобув професію агроном. Далі строкова служба у військах протиповітряної оборони. По закінчені служби працював в «Сігнет центрі» за спеціальністю агроном. Одночасно навчався у Вінницькому національному аграрному університеті. Одружився з дівчиною своєї мрії – Наталочкою. У подружжя народилася квіточка донечка.

    Після повномасштабного вторгнення 14 травня 2022 року Денис був призваний до Лав Збройних Сил України. Він телефонував рідним щодня, все розпитував, як його дівчатка.

        Місяць тому Дениса відправили на Покровський напрямок. 25 жовтня мав іти на позицію, тому попередив усіх, що зателефонує через 10 днів. А 31 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новодмитрівка, Покровського району, Донецької області загинув.

        Ясінського Дениса Олександровича поховано на цвинтарі в с. Сестринівка.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

31 ЖОВТНЯ ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ГЕРОЄМ ЗЕМЛЯКОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ СЕРГИЄМ СТЕПАНОВИЧЕМ ПАПАРУКОМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

Папарук Сергій Степанович

(17.11.1964 - 31.10.2023)

Штаб-сержант, начальник їдальні, взводу забезпечення медичної роти в\ч А 2802. Учасник АТО.

Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції".

 Народився Герой 17 листопада 1964 року в с. Сестринівка. Там закінчив школу. Вступив в наше училище  де здобув професію механік рефрижераторних поїздів. Коли на нашу землю зазіхнуло зло  став учасником Антитерористичної операції .

Все до копійки вкладав в землю, для нього вона була святою. Гарний господар, у якого було дуже багато товаришів та друзів. За першим покликом йшов на допомогу.  24 лютого, коли наша земля здригнулась від болю,  Сергій Степанович 25 лютого 2022 року знову взяв зброю до рук.  Завжди усміхнений, надійний та  впевнений в собі воїн вів за собою побратимів, за що вони його любили та поважали. 

Ніщо не проходить безслідно і у вересні цього року  стан здоров’я не дозволив Сергію продовжувати службу у лавах Збройних Сил України. Коли лежав у шпиталі молоді хлопці, про яких дбав на фронті Сергій Степанович, приїздили до нього і говорили «Дєд, ми ще повоюємо». Але на жаль 31 жовтня 2023 року  серце патріота зупинилося.

Слава Герою! Вічна пам'ять!