СЬОГОДНІ МИНАЄ ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ З КОЗЯТИНА ГОДЗЕМ СЕРГІЄМ ОЛЕКСАНДРОВИЧЕМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

                                               

Годзь Сергій Олександрович

(10.02.1988 –27.06. 2023)

 Сергій  народився 10 лютого 1988 року у Вернигородку. Закінчив Вернигородоцьку школу, навчався в Козятинському залізничному училищі. Працював в Укрзалізниці м. Козятина. ПРОТЯГОМ ТРЬОХ РОКІВ ПРАЦЮВАВ НА ЗАЛІЗНИЦІ, БУВ РЕГУЛЮВАЛЬНИКОМ ШВИДКОСТІ РУХУ ВАГОНІВ 4-го РОЗРЯДУ ТА СКЛАДАЧІВ ПОТЯГІВ 4-Го РОЗРЯДУ НА СТАНЦІЇ КОЗЯТИН І.

Створив сім’ю з дружиною Юлією. Крім дружини  у Сергія залишився син-школяр.

23 березня  2023 РОКУ СЕРГІЙ БУВ ПРИЗВАНИЙ ДО ЛАВ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. А ЧЕРЕЗ ТРИ МІСЯЦІ 27 червня 2023 РОКУ. Зв’язок з Сергієм Олександровичем обірвався.  з тої пори він вважався зниклиМ безвісти. У рідних ще була надія, що Сергій знайдеться. але 10 листопада 2023 року родина отримала сумну звістку, що Сергій загинув. 

35-ТИ РЧНИЙ ВОЇН , СОЛДАТ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ГОДЗЬ ЗАГИНУВ 10 ЛИСТОПАДА 2023 року від авіаудару в районі населеного пункту  макарівка ДОнецької області, захищаючи суверенітет та територіальну цілістність україни.

Зв’язок з Сергієм Олександровичем обірвався 27 червня 2023, з тої пори він вважався, як зниклий безвісті. У рідних ще була надія, що Сергій знайдеться, але 10 листопада 2023 року родина отримала сумну звістку, що Сергій загинув.

Воював він у надскладних умовах, показав себе гідним воїном. Сергію минуло всього 35 років.

 Слава Герою! Вічна пам'ять!

  

       

 СЬОГОДНІ 4 ЛИСТОПАДА ДРУГА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ГУМЕНЮКОМ МАКСИМОМ ПЕТРОВИЧЕМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

                                  Гуменюк Максим Петрович

                                              (04.03.1998-04.11.2024)

молодший сержант у складі 46 – ї окремої аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ. Позивний « Гума»

 Народився Максим у м. Калинівці де і пройшли його дитинство та шкільні роки. Зростав у родині, де його оточували любов, турбота й підтримка. Він був веселим і допитливим хлопчиком, який легко знаходив спільну мову з однолітками та завжди прагнув пізнати щось нове.

З задоволенням грав у футбол, годинами міг проводити час з друзями. Окремою його пристрастю була риболовля – для нього це не просто хобі, а можливість побути наодинці з природою. У ньому поєднувались доброта, простота і внутрішня сила, яка з роками лише міцнішала.

Після закінчення школи Максим вступив в Козятинське училище, де зустрів свою майбутню дружину. Побачивши Марину вперше, він закохався щиро й безмежно, усім серцем. Їхня любов стала початком молодої, щасливої родини, яка в 2017 році переїхала жити в Козятин. У 2019 році одружились та народили донечку Мілу. Максим безмежно любив свою маленьку принцесу. Для нього вона була цілим світом, сенсом життя, промінчиком світла і тепла. А Міла у відповідь безмежно любила свого тата. Вона чекала його щодня з роботи і знаючи, що він має скоро бути вдома - поспішала йому на зустріч, чекала його дзвінків, раділа від одного погляду на нього. Постійно хвилювалась за нього та важко переживала розлуку. Між ними був особливий зв’язок – щирий, міцний і сповнений безумовної любові. Саме заради таких обіймів, заради родини, заради майбутнього своєї донечки Максим і став на захист України та 30 січня 2024 року підписав контракт з ВЧ 4350. Проходив військовий вишкіл в Житомирі. По закінченню навчання опановував військову підготовку в сержантській школі, де ще глибше пізнав військову справу, став більш відповідальним, зібраним та підготовленим до складних бойових завдань. Після завершення навчання Максим приїхав у коротку відпустку додому – туди де завжди чекають і вірять.

А далі фронт. У складі 46 – ї окремої аеромобільної бригади десантно – штурмових військ ЗСУ бойовий шлях Максима почався на Покровському напрямку, у самому пеклі війни, де щодня вирішується ціна життя і смерті. Дзвонив при найменшій нагоді та говорив, як же він любить своїх дівчат. Обіцяв повернутися.

4 листопада 2024 року в районі населеного пункту Вовченка, Покровського району, Донецької області в результаті артилерійського та мінометного обстрілів з боку противника молодший сержант Гуменюк Максим Петрович позивний « Гума» загинув. Вважався безвісти зниклим та за результатами тесту – ДНК був ідентифікований. Родина про це взнала 30 квітня 2026 року. Рік і п’ять місяців Максим добирався додому.

Мама, донька, дружина, брат залишились без свого захисника. Вони втратили найдорожче. А він просто хотів жити – любити, бути поруч, бачити майбутнє своєї родини та оберігати їх до глибокої старості.

Воїна Гуменюка Максима поховано на міському кладовищі на «Алеї Слави».

Вічна пам'ять та слава Герою!

 

СЬОГОДНІ 3 ЛИСТОПАДА ЧЕТВЕРТА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЛЕВЧУКОМ  ВОЛОДИМИРОМ ОЛЕКСІЙОВИЧЕМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

Левчук Володимир Олексійович

(13. 05.1981-03.11.2022 )

Полковник, заступник начальника Штабу командування Десантно-штурмових військ. Екс-заступник міністра у справах ветеранів, захисник Луганського летовища.    

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Козятин" (2024)(посмертно).  Нагороджений: нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм"(посмертно). Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі». Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За заслуги перед Збройними Силами України». Орденом Богдана Хмельницького (ІІІ ст.). Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту». Нагрудним знаком «Знак пошани».

Медаллю “15 років сумлінної служби МОУ”. За сумлінну службу нагороджений вогнепальною зброєю від Міністра оборони України.

Володимир народився 13 травня 1981 року в Козятині. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Володимир був кадровим офіцером. 20 років віддав службі у війську, в тому числі 3 роки брав участь в АТО.     

З 2018 року, після звільнення із війська, став приватним підприємцем, займався комп'ютерним програмуванням. В 2020 року був призначений на посаду заступника міністра у справах ветеранів України.займався питаннями цифрового розвитку, трансформацій і цифровізації.

9 лютого 2022 року Володимир звільнився і з початком повномасштабної агресії повернувся до військової служби. 3 листопада 2022-го полковник Володимир Левчук загинув у Житомирській області.

41-річний Воїн до останнього подиху наближав таку довгоочікувану Перемогу, викладаючись на максимум, аби не дозволити ворогу загарбати Батьківщину.

У Володимира лишилася дружина та 3 дітей.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

         

СЬОГОДНІ 4 ЛИСТОПАДА ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЛЕВИЦЬКИМ СЕРГІЄМ СТЕПАНОВИЧЕМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

                                 

Левицький Сергій Степанович

(16.05.1976 – 04.11.2023)

Сержант, командир відділення – командир машини 1 – го розвідувального відділення розвідувального взводу 3 – го механізованого батальйону в/ч А – 4576. Позивний «Лев». Нагороджений нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм",  орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій народився в с.Сестринівка. Там закінчив школу. Після 9 – го класу вступив в Козятинське залізничне училище та здобув професію будівельника. Після училища строкова служба в десантно – штурмовій бригаді. По завершенню служби в армії працював в локомотивному депо – машиністом крана.

Люблячий чоловік та турботливий батько, який пишався своїми дітьми. Відповідальний брат. Збирав навколо себе багато друзів та полюбляв збирати гриби.

8 – го травня 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. « Лев» такий позивний дали йому побратими. Тому що самовіддано та безстрашно кожного разу йшов у бій.

4 – го листопада 2023 року, Левицький Сергій, близько 20 - ї години в районі зруйнованого залізничного мосту в м. Куп’янськ, Харківської області, під час переправи на човні через річку Оскіл, човен перекинувся. А 2 – го квітня 2024 року від національної поліції став відомий факт його смерті. Левицький Сергій Степанович похований на кладовищі в с.Сестринівка.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 1 ЛИСТОПАДА ДРУГА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ГЕРОЄМ ЗЕМЛЯКОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЮРІЄМ АНАТОЛІЙОВИЧЕМ  ДЗЮБОЮ

ПАМ'ЯТАЄМО...

Дзюба Юрій Анатолійович

(06.01.1987-01.11.2024)

Головний сержант 3 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого батальйону військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович, позивний «Дєдок»

НАГОРОДЖЕНИЙ: пам’ятною відзнакою « За оборону Авдіївки» 

Народився Юрій в селі Махаринці. Зростав у великій дружній та люблячій сім’ї. Разом із трьома братами та сестрою вони були справжньою опорою одне для одного. Батьки віддавали дітям усю свою турботу. За материнську самовідданість, народження й виховання дітей мама захисника була удостоєна почесного звання «Мати – героїня» та нагороджена Президентом України.

Як і всі діти Юрій пішов до місцевої школи, ганяв з хлопцями на рибалку, дуже любив ходити до лісу по гриби. Простий та щирий хлопець завжди готовий був іти на допомогу. Батьки тримали велике господарство, тож змалку привчили Юрія до праці, привили любов до землі.

По закінченні школи вступив до Вінницького училища де здобув спеціальність автослюсар. У 2007 році після училища – строкова служба в армії. Проходив її в інженерних військах у місті Чуднові. Перебуваючи на службі зрозумів, чого він хоче досягнути.

Любов до землі, прищеплена батьками з дитячих років, згодом стала для Юрія справою всього життя. Після строкової служби він обрав шлях фермера. Радів кожному паростку та врожаю.

Зустрів кохання свого життя, згодом одружився. Народилась донечка Ліда та згодом у родині народився син - Давид. Гордість, щастя й безмежна батьківська любов переповнювали Юрія. Саме своїм дітям він мріяв передати все, чим жив сам.

Та на жаль, почалася війна. Старший брат Юрія – Володимир з перших днів пішов добровольцем на фронт. І Юрій теж не зміг залишатися вдома і 16 листопада 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Одразу потрапив до штурмової бригади «Вінницькі янголи». Його бойовий шлях розпочався на Авдіївському напрямку, там були надзвичайно важкі бої, страшні випробування й нелюдські умови. Декілька разів приїжджав у короткі відпустки. У ті недовгі дні вдома намагався все встигнути: щось полагодити, підтягнути господарство, вирішити всі домашні справи, аби його родина ні в чому не мала потреби.

Згодом з Донецького напрямку був перекинутий на Сумщину. А далі Курськ… На Курському напрямку він пробув півтора місяці. Одного разу вночі Юрій разом із побратимами виходили з позиції, коли їх наздогнав ворожий дрон.

1 листопада 2024 року головний сержант 3 – го механізованого взводу 2 – ї механізованої роти 1 – механізованого батальйону військової частини А 4689 Дзюба Юрій Анатолійович позивний « Дєдок», внаслідок бойового ураження, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Погребки, Курської області вважався безвісти зниклим та за результатами тесту ДНК – був ідентифікований 11 травня 2026 року.

Воїна – героя Дзюбу Юрія Анатолійовича поховано на кладовищі в селі Махаринці на «Алеї Слави».

Вічна пам'ять та слава Герою!

 

31ЖОВТНЯ ДРУГА РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ГЕРОЄМ ЗЕМЛЯКОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ДЕНИСОМ  ОЛЕКСАНДРОВИЧЕМ ЯСІНСЬКИМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

 Ясінський Денис Олександрович

(30.11.1988 - 31.10.2024)

Старший солдат, кухар господарського відділення матеріального забезпечення військової частини А 2643. 

 Нагороджено Указом Президента України : Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест»  та нагрудним знаком «Честь та пам'ять»(2024), орденом "За мужність" III ступеня (2025), присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин (посмертно)

Народився 30 листопада 1988 року в с. Сестринівка. Після закінчення 9 – го класу вступив в Новоушівський технікум, де здобув професію агроном. Далі строкова служба у військах протиповітряної оборони. По закінчені служби працював в «Сігнет центрі» за спеціальністю агроном. Одночасно навчався у Вінницькому національному аграрному університеті. Одружився з дівчиною своєї мрії – Наталочкою. У подружжя народилася квіточка донечка.

    Після повномасштабного вторгнення 14 травня 2022 року Денис був призваний до Лав Збройних Сил України. Він телефонував рідним щодня, все розпитував, як його дівчатка.

        Місяць тому Дениса відправили на Покровський напрямок. 25 жовтня мав іти на позицію, тому попередив усіх, що зателефонує через 10 днів. А 31 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новодмитрівка, Покровського району, Донецької області загинув.

        Ясінського Дениса Олександровича поховано на цвинтарі в с. Сестринівка.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

 

31 ЖОВТНЯ ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ЗА ГЕРОЄМ ЗЕМЛЯКОМ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ СЕРГИЄМ СТЕПАНОВИЧЕМ ПАПАРУКОМ

ПАМ'ЯТАЄМО...

Папарук Сергій Степанович

(17.11.1964 - 31.10.2023)

Штаб-сержант, начальник їдальні, взводу забезпечення медичної роти в\ч А 2802. Учасник АТО.

Нагороджений: Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції".

 Народився Герой 17 листопада 1964 року в с. Сестринівка. Там закінчив школу. Вступив в наше училище  де здобув професію механік рефрижераторних поїздів. Коли на нашу землю зазіхнуло зло  став учасником Антитерористичної операції .

Все до копійки вкладав в землю, для нього вона була святою. Гарний господар, у якого було дуже багато товаришів та друзів. За першим покликом йшов на допомогу.  24 лютого, коли наша земля здригнулась від болю,  Сергій Степанович 25 лютого 2022 року знову взяв зброю до рук.  Завжди усміхнений, надійний та  впевнений в собі воїн вів за собою побратимів, за що вони його любили та поважали. 

Ніщо не проходить безслідно і у вересні цього року  стан здоров’я не дозволив Сергію продовжувати службу у лавах Збройних Сил України. Коли лежав у шпиталі молоді хлопці, про яких дбав на фронті Сергій Степанович, приїздили до нього і говорили «Дєд, ми ще повоюємо». Але на жаль 31 жовтня 2023 року  серце патріота зупинилося.

Слава Герою! Вічна пам'ять!