Історія міста

Сучасний вигляд вокзалу після ремонту.

            

Козятин, як містечко Бердичівського повіту Київської губернії та  центр Козятинської міської територіальної громади.

Козятин- до 2020р. місто обласного значення, адміністративний центр Козятинського району. На даний час   Козятинська міська територіальна громада входить до Хмільницького району Вінницької області . Має 4 старостинські округи з 16-ма населеними пунктами, в тому числі 15 сіл і центр - місто Козятин. Розташоване в 75 км від обласного центру ,міста Вінниці, в північно-східній частині області у верхів’ях р. Гуйви, яка є притокою Тетерева та в 150 км від столиці України, міста Києва. 

  Козятин- важлива вузлова станція Південно-Західної залізниці. Через місто проходить одна із головних автомагістралей країни Київ- Кременець. Тут проживає 26.1 тис. чол. 

Козятин заснований завдяки будівництву Києво-Балтської (Одеської) залізниці,розпочатого влітку 1868 р. Довжина її мала сягнути 428 верст. Траса Київ-Балта забезпечувала зв’язок центра країни з південними морськими воротами Одесою. Ця залізниця мала важливе військово-стратегічне значення. Саме тому її будували досить швидко.

А вже через 2 роки 26 травня 1870 р. перший пасажирський потяг відправився зі ст. Київ на Балту(0десу),а у липні 1870 р. Козятин – Бердичів. Для потужної її експлуатації збудували  у 1871 р. паровозне депо з водонапірною вежою на його території, котра качала воду із місцевої річки Гуйва. Саме з того часу водоймище перейменували у Водокачку. На той час це була найдовша магістраль у царській Росії. Вона перетинала землі семи губерній... На 1496 версті в липні 1870 р. було споруджено потужну залізничну станцію і зведено робітниче селище, яке швидко почало зростати і невдовзі зайняло гідне місце в системі адміністративно-територіального устрою царської Росії II половини XIX ст. Назву станції,а пізніше містечку, запозичили у сусіднього села Козятин, землі котрого брав в трьохрічну аренду   з 24 березня  1806 разом  з поміщиком В. Машковським, поет  і перекладач Раймунд Корсак (1768-1817) у  заставного власника села  А. Рокіцького. Пізніше село стало  належати  одному із  поміщиків Мар’яну Васютинському з 1 червня 1856 р. Існує переказ,що дійшов до наших днів, з вуст місцевого старожила Арона Кукшпана,ніби володар  земель доклав чимало зусиль і навіть дав відповідним чиновникам хабаря, щоб проект прокладання залізниці проходив саме через його заболочені землі, непридатні для землеробства, а не через Махнівку(з 1935 по 2016 рр. )село Комсомольське, що розташоване на Безименській височині.

. Назва населеного пункту Козятин, за версією краєзнавця П.Ф. Мельника,походить від словосполучень коз - козак (вільна людина), яти-н (володіння) , тобто козацьке володіння. В Словнику Королівства Польського ..” за 1883 рік вказано, що до визвольних війн Козятин носив назву Гуйва, як і річка, на якій воно розмістилося. Надзвичайно поширену серед місцевго населення версію з приводу кози і тина одразу відхиляємо, у перекладі назва міста на російській мові- Казатин,а назва тварини - коза, звучить і по українські і по російські однаково.

 Археологічні знахідки фрагментів кераміки, кремнієвих знарядь праці селян періодів Білогрудівської та Черняхівської культур вздовж річки Гуйва свідчать,що древні поселенці тут проживали ще в сиву давнину, приблизно II-I тис. до н. е., тобто 4 тис. тому. 

У 1883 році було прокладено залізничну гілку Козятин-Погребище- Сарни- Умань. 

 Одна із перших водонапірних веж на території паровозного депо.Поч. 20 ст.

Сучасний вигляд вежі на території локомотивного депо.

 Були зведені в короткий термін Київський та Уманський вейєра та дві станції Київського ( станція товарна по вул.. Винниченка) та Уманського напрямку (житловий Уманський будинок по вул.. Васьковського) з поворотними колами. Завдяки розбудові станції, Козятин стає для держави вигідним стратегічним об’єктом і тому тут розміщуються у 1874 р. військові склади і казарми з бойовими та продовольчими припасами, на випадок бойових дій розміщення тимчасових шпиталів.

За версією  стоматолога Георгія Сігізмундовича Потіна, зі слів його матері, це було приміщення шпиталю  періоду I-ї світової війни.

Відводяться ділянки під забудову, як приватних, так і громадських будівель. З метою закріплення на залізниці кваліфікованих спеціалістів-залізничників правління виділяло безкоштовно півдесятини землі.

Загальний вигляд від єврейської школи. Поч. ХХ ст.

Таким чином були заселені приїзжими спеціалістами із Росії перші вулиці Козятина Большая,Козятинська, Драгунська,Новоселецька,провулок Дистанціонний , після 1888 р. з’являються Вокзальна, Поштова, Старовокзальна , Сєвєрна, Кузнєчна, Єврейська, Антоновецька, Стефанєцка, Базарна від Базарної площі, Нова і провулок Водопровідний.

Інтер'р експозиції виставки " На гостини до Подільських міст і містечок "  у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї з репродукцією вигляду містечка Козятина поч. ХХ ст.,вересень 2015 р.

1 ЧЕРВНЯ 1856 Р. КОЗЯТИНСЬКІ ЗЕМЛІ ПРИДБАВ МАР'ЯН - ЙОСИП- КАЛЛЯСАНТІЙ ЙОСИПОВИЧ ВАСЮТИНСЬКИЙ У БУВШОГО ВОЛОДАРА ЗЕМЕЛЬ ПОМІЩИКА ЙОСИПА ФАДЕЙОВИЧА РОЖНЯТОВСЬКОГО ПО КУПЧОМУ ДОКУМЕНТУ, ЗГІДНО ЗАПИСУ В АКТОВІЙ КНИЗІ №86 КИЇВСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОЇ АКТОВОЇ ПАЛАТИ.

 

7 липня за старим стилем 1874 р. волосне селище клопотаннями місцевого поміщика Мар’яна Васютинського було віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Київської губернії. Ця дата і стала офіційним днем народження міста.

Карта Козятина поч. ХХ ст. ( Із фондів  історика,  пошуковця і краєзнавця З. В. Вільчинської)

.

Розбудова містечка та станції Козятин.

Валерій Іванович Куликовський 

(1835-1910)рр.

Окресне населення і селище Козятин стали належати до числа найбагатших місцевостей Київської губернії. Виникла потреба у влаштуванні при станції щотижневих по четвергах ярмарок, так як в цей день не було торгів у найближчих до нього містечках.

Карта Козятина поч. ХХ ст. ( Із фондів  історика,  пошуковця і краєзнавця З. В. Вільчинської)

Під забудову базарної площі господар-землевласник Мар’ян Васютинський  виділив дві десятини землі, що була, в основному, у цій заболоченій місцевості непридатною під землеробство. З’явилася потреба у відкритті в 1878 р. однокласного міністерського залізничного училища, реорганізованого у 1896 р. у двокласне( фасад приміщення ЗОШ №2). Почали функціонувати з 1889 р. земська та відділкова лікарні, на розбудову котрої у 1907 р. були виділені додатково землі.

Школа №2 , залізнична, побудовна у 1896 р., як двокласне залізничне училище,( вигляд  з двору) до  II- ї світової війни.

 Центральний вхід був від так званої Алеї, що простягалася вздовж залізничної колії.

У 1884 р. розпочав функціонувати Козятинський пивзавод, з 1903 року під назвою “Козятин” .У 1920 р. на ньому працювало 10 чоловік , управляючий був Вячеслав Іванович Поляк. У  1927 р. броварня припинила свою роботу, а з 28 березня 1930 р. реорганізована у плодовоовочевий комбінат, потім у завод гумового взуття і з 1964 р. вже існує , як швейна фабрика. 

    На початку 80-х років XIX ст.. у волосному містечку було 76 дворів, 1 синагога, аптека Савицького, пошта, телеграф, вагоноремонтні майстерні,цегельний завод, млин.

Всього проживало 3700 жителів, з них 450 католиків, 400 євреїв, інші  мешканці православного віросповідання. У 1901р. відкрито єврейську Талмуд-Тору, школу-училище(сучасне приміщення ліцею побудоване у 1908 р. , про що свідчать викладені цеглою цифри на будинку).У 1895 році 25 серпня була відкрита і урочисто освячена , побудована на кошти залізничників дерев’яна церква Вознєсіння Господнього(на місці хірургічного відділення відділкової лікарні) за проектом вище згаданого архітектора Валерія Івановича Куликовського ,автора шедевра архітектури місцевого значення – вокзалу.

Настоятелем храму був Нестор Шараєвський (1865-29.10.1929). який з 1921 р. став Київським Архієпископом УАПЦ , заступником Митрополита Київського і всієї України УАПЦ. Похований на території Софії Київської.

А у 1911-1918 рр. в містечку з'являється ще одна культова споруда - костел Матері Божої Доброї Ради.

Він зовнішньо виглядав,як сучасний Миколаївський у Києві тільки в мініатюрі, що розташований на вулиці Васильківській ( бувша Червоноармійська). Був знищений місцевою владою за спогадами старожилів у 1936р.

Один із перших вокзалів містечка Козятина  Київського напрямку -   пізніше станція товарна ( сьогодня міський архів, пенсійний фонд). Вул. Винниченка№ 56.

З 1888 по 1889 роки зводиться на станції один із кращих вокзалів усієї на той час Російської колійної мережі.

Проєкт вокзалу створив відомий російський архітектор Валерій Іванович Куликовський(1835-1910рр. )

Сьогодні одній із центральних вулиць міста вздовж залізниці присвоєно його ім’я. Керував будівництвом молодий 28-и річний  інженер, в майбутньому архітектор Олександр Васильович Кобєлєв(1860-1942). В “Иллюстрированном путеводителе по Юго-Западным казённым железным дорогам” за 1899рік зазначено, що “..на 149 версті від Києва знаходиться станція Козятин, чи не найважливіша вузлова станція Південно-Західної залізниці .Розташована на колії між Києвом і Одесою в пункті з’єднання залізничних ліній, які ведуть з однієї сторони на Брест і Граєво, а з другої на Умань. До забудови залізниці місцевість, де знаходиться станція була пусткою, з рідким населенням, болотяною, непридатною для обробітку землею.

Так виглядала ресторанна зала для пасажирів I-го і II -го класів зі знаменитою , легендарною бронзовую люстрою на початку ХХ  ст.

Вигляд зали ресторану "Імператор".1995 р.

Козятин- буфетна станція, зупинки потягів тут випадають, переважно, за існуючим розкладом руху на сніданок, обід та вечерю…”. 1 листопада 1888 р. на його облаштування було затверджено фінансовими органами імперії кошторис будівлі на суму 292 144 рублів золотом..

Завершено було будівництво 11 листопада 1889 року.

Діяльність татарської громади м. Козятина.

Брати Максутови - перші ресторатори вокзалу  станції Козятин.

Ізатулла проживав в Козятині до 1913 р.  був батьком чотирьох дітей: синів Абдула-Азіза (1878 р.н.), Мухаммеда-Фатіха (1881 р.н.),Абдула-Валія (1896 р.н.) і доньки Бібі-Фатіхи (1893 р.н.).

Українська земля поріднила долі багатьох народів. Етнічне наповнення сучасного українського суспільства – це нерозривна історія минулого і сьогодення у вирі історичних подій, що переплели та поєднали народи та народності в єдину українську спільноту. Козятин завжди вирізнявся національною строкатістю своїх мешканців. Перепис населення 1897 року засвідчив, що  мешканці містечка розмовляли більш ніж 10 мовами, головними з яких були українська, єврейська, польська, російська, чеська, румунська, татарська, вірменська, німецька та інші (до березня 1917 р. у офіційній статистиці «мова та релігія» зазвичай виступали основним критерієм національної приналежності як тотожні поняття).

Офіційно викладав татарську мову Каюм РахімовичМустакаєв (Каюм Рахімович Мустакаєв, 1883, Стародуб, Хвалинський повіт, Саратовська губернія, Російська імперія  - 1974  ) - викладач, журналіст, політичний діяч, член Міллі Меджлісу татарського народу.ній статистиці «мова та релігія» зазвичай виступали основним критерієм національної приналежності як тотожні поняття). 

Кінець ХІХ та початок ХХ ст. це не лише хвилі перших революційних підйомів 1905–1907 рр. у середовищі робітників, селян, студентства, а й піднесення  національних, культурно-освітніх рухів у середовищі народів, що населяли на той час Російську імперію. Однією з  маловідомих сторінок з минулого Козятина є існування та діяльность татарської громади містечка.
 Поява татарської громади тісно пов’язана з розбудовою Козятинського залізничного вузла. Згідно плану Козятин був буфетною станцією і за існуючим на той час розкладом потягів зупинки в Козятині випадали на час сніданку, обіду та вечері. Пасажири мали можливість поїсти, прогулятись на свіжому повітрі, в той же час локомотиви до заправлялися водою та паливом. Харчування транзитних пасажирів було доволі клопіткою справою, тому керівництво Південно-Західних залізниць звернулось до приватних підприємців з пропозицією про оренду приміщень буфетних станцій та організацію належного обслуговування. Відповідну угоду у 1890 році на утримання буфетів на станціях Козятин і Жмеринка уклали брати  Абдула Фазлуллінович та Ізатулла Фазлуллінович Максутови. На жаль в архівних матеріалах збереглись дуже короткі біографічні відомості про них. Відомо, що за своїм походженням вони належали до касимовських татар. Це окрема група татарського народу, переселена в ХV ст. царським урядом в Касимовський повіт Рязанської губернії. Народилися брати в с. Болотце (зараз – с. Болотци) Касимівського повіту Рязанської губернії. Змолоду займались торгівельною та підприємницькою діяльністю. З початком «залізничного буму» в Російській імперії з великим ентузіазмом залучились до нової справи – організації обслуговування пасажирів на великих вузлових станціях. В 1891 році брати Максутови переїздлять до Козятина. Проживали вони у власному будинку в робітничому селищі при станції: Абдулла до 1901 р., Ізатулла до 1913 р. Останній був батьком чотирьох дітей: синів Абдула-Азіза (1878 р.н.), Мухаммеда-Фатіха (1881 р.н.),Абдула-Валія (1896 р.н.) і доньки Бібі-Фатіхи (1893 р.н.). Старші діти народилися в с. Болотце Касимівського повіту, а молодші – в Козятині. Цікаво, що вулицю на якій вони проживали, козятинці довгий час називали Максутовською. За короткий період брати Максутови перетворили Козятин в одну з найкращих буфетних станцій Південно-Західних залізниць. 

                Брати  Абдула Фазлуллінович та Ізатулла Фазлуллінович Максутови.

У «Ілюстрованому путівнику по Південно-Західним залізницям», що вийшов у 1899 році зазначалось: «Всередині залу зупиняє на собі увагу розкішна овальна зала І і ІІІ класу, маса світла і повітря, витончена орнаментовка, стильні меблі — все це робить цю залу одну з кращих в усіх відношеннях серед буфетних залів на залізниці». До цього додавалось відмінне харчування та бездоганне обслуговування. Ті, хто хоча б раз побував в буфетній залі Козятинського вокзалу багато років по тому з ностальгією і захватом згадували розкішні та смачні обіди, які до речі недорого коштували, і  запобігливість та ввічливість обслуги. А поети «срібного віку», зокрема одесит Саша Чорний, перебуваючи в еміграції оспівував Козятинський буфет у своїх віршах. До роботи в буфетній залі брати Максутови залучили своїх земляків-касимовських татар. Вони працювали кухарами, офіціантами, прибиральниками і за спогадами сучасників ставились до своєї роботи дуже сумлінно. Так в Козятині на початку ХХ ст. виникла невеличка татарська колонія.

Крім підприємницької брати Максутови  також відомі своєю активною просвітницькою та суспільно-громадською діяльністю, особливо в середовищі своїх земляків та єдиновірців. За даними статистичного комітету на 1 січня 1909 р. у Київській губернії проживало 1 476 магометан(мусульман):чоловіків – 1 058, жінок – 418, переважна більшість яких були татарами. Мало чисельність та розпорошеність громади ставили на перший план  збереження самобутності та ідентичності народу, головними факторами яких були мова і релігія. Саме на це спрямували свої зусилля брати Максутови. Завдяки їх наполегливим клопотанням влада дала дозвіл на організацію освіти для дітей з татарських сімей.  І одну із перших в Україні та першу в Київській губернії національну татарську школу було відкрито в Козятині. . Школа утримувалась за рахунок братів Максутових, в ній викладали рідну мову, історію, географію, арифметику. З архівних матеріалів  відомо, що у 1913 році в Козятині викладав татарську мову Каюм Мустакаєв (Каюм Рахімович Мустакаєв, 1883, Стародуб, Хвалинський повіт, Саратовська губернія, Російська імперія  - 1974  ) - викладач, журналіст, політичний діяч, член Міллі Меджлісу татарського народу. (У 1931 році заарештований а наступного року засуджений за ст. 58, п. 10, 58, п. 11. («учасник шкідницької групи, спотворення політичного змісту газет») до 5 років концтаборів. Реабілітований у 1959 р.).

 Ще одним з важливих напрямків діяльності братів Максутових  була робота по будівництву мусульманської мечеті в Києві. Для тюркських народів, зокрема татар, релігія була однією з головних ознак самобутності, адже  релігійна згуртованість  вела до єдності і в повсякденному житті. Довгий час влада не давала згоди на прохання мусульманської громади розпочати збір коштів на будівництво храму, мотивуючи це її малочисельністю. Справа зрушила з місця після проголошення маніфесту від царя Миколи ІІ «Про зміцнення основ віротерпимості»  проголошеного у квітні 1905 р. Але через бюрократичну тяганину лише наприкінці 1908 року було створено «Комітет зі збору пожертв для спорудження у Києві магометанської мечеті». Спочатку на посаду очільника комітету громада висунула Ізатуллу Максутова , але влада відхилила його кандидатуру посилаючись на те, що він не мешкав у Києві, оскільки мав власний будинок, де і жив в «поселке при станции Казатин». Він став заступником голови комітету. А от його брата Абдуллу  Максутова одноголосно обрали скарбником. Згідно з довідника «Весь Київ» за 1910 рік він проживав у Києві з 1901 р., а на той час  на вул. Маріїнсько-Благовіщенській,№ 81.

Поштова  Листівка Мусульманська мечеть в Києві за проектом архітектора О.Кобєлєва.

Мінімально необхідні кошти 2 тисячі рублів громада зібрала у 1910 році, отримала земельну ділянку на вул. Гоголівській, 29 і дозвіл на створення проекту та кошторису. Автором проекту став добре відомий мешканцям Козятина архітектор Олександр  Васильович Коболєв. Саме під його керівництвом був збудований залізничний вокзал у Козятині (1888–1890, за проєктом В. Куликовського), комплекс з житлових будинків, споруди для електричних машин, паровозного депо, школи, водогінна вежа та інші споруди у Козятині.

 Кошторис майбутньої будівлі складав 50 тисяч рублів. Зібрати такі кошти було вкрай важко внаслідок малочисельності мусульманської громади. Тому початок будівництва мечеті переносився на 1912, а потім на 1914 рр. Цікавий факт: одним із прийнятних на початку ХХ ст. способів залучення коштів, хай і незначних, було виготовлення листівок (тоді їх називали «открытое письмо»). Саме так, очевидно, і з’явилася листівка «Магометанская мечеть в Киеве (Главный северный фасад)» (9×14 см) яку продавали у тому числі у книжковому залізничному кіоску О.Суворіна на ст.Козятин. Якби не бюрократичний опір та зволікання державних чиновників  загальна фінансова підтримка зорганізувалась би раніше, хтозна як би воно сталося… А потім ще й Перша світова війна та революційні події, що зовсім не залишили бодай якихось шансів появі споруди, яка безумовно стала б однією з архітектурних прикрас Києва. Останні задокументовані згадки про братів Максутових датуються листопадом 1914 року- грамота про пожалування Ізатулли Фазлулліновича Максутова «буфетоутримувача станції Козятин», Бердичівського повіту в  «Потомственные Почетные Граждане» міста Києва, та клопотання Абдулли Максутова, датоване жовтнем 1915 року, про «дарування прав почесного громадянства».

Автор : Олександр Цілецький – земляк, краєзнавець, пошуковець,  історик, дослідник історії міста. 

Кузнєцов Сергій Степанович - машиніст на фоні вокзалу ( з вусами сидить). Поч.XXст.

В “Ілюстрованому путівнику…” позаминулого століття розповідалося, що ввечері Козятинський вокзал особливо ефектний: хвилі світла електроліхтарів далеко освітлюють станційні колії, споруди і околиці . Потяг плавно несеться назустріч цьому світлу, залишаючи за собою все зануреним у глибоку темряву і зупиняється біля перону, залитого м’яким молочним світлом. Коли потім заходиш у яскраво освітлену залу, наповнену метушливим натовпом пасажирів, серед яких мерехтять татарські обличчя буфетної прислуги, то мимохіть призупиняєш крок,додивляючись до характерної картини, яка б’є тут ключем життя , картини, рамами якої служить розкішне приміщення вокзалу.

Кондуктори ст. Козятин. Поч. ХХ ст.( Сидить другий ліворуч Комар Купріян Іванович. Нач. кондукторського роезерву ст. Козятин). Фото Нірона.

.Саме у електрифікації була ще одна перевага козятинського вокзалу з поміж 375 інших, що освітлювалися гасовими лампами.

Службовці електростанції. Крайній праворуч Феодосій Назарович  Дробиш. Поч. XX ст.

Тут були розкішні овальні зали з  витонченим орнаментом, гарні, добротні меблі, обладнана білетна каса, телеграф, споруджено спеціальна зала для прийому багажу, туалети, перукарня.

Ця чудова споруда розміщена, ніби островом серед мережива залізничних колій з обох сторін, що значно підсилює пропускну спроможність станції і дає можливість одночасно приймати та відправляти декілька поїздів.

Революційні події 1905-1907 рр.у залізничному центрі.

Василь Лонтійович Валдаєви- брати -революціонери.

Михайло Леонтійович та

Із ростом залізничного вузла збільшувалася кількість робітників. Становище їх було досить важким, заробітна плата низькою, робочий день тривав 12-16 годин. Вже у 1871 р. відбувся перший страйк стрілочників. Вони вимагали поліпшення свого становища. У жовтні 1885 р. стрілочники знову піднялися на страйк.

Службовці телеграфу станції. Початок ХХ ст.Фото Д. Шварцмана.

У 1905 р. під час соціал-демократичної революції козятинські залізничники першими приєдналися до страйкарів Санк-Петербургу та Москви, підтримали їх і взялии участь у Всеросійському політичному страйку, вимагаючи від царського уряду покращення економічних умов праці.
Впродовж жовтня , листопада проходили гучні збори, протести на залізничному вузлу. Жандарми проводили обшуки та арешти залізничників.9 грудня робітники Козятинського вузла продовжили протести проти арештів і звернулися з вимогами покращення умов на транспорті. Страйковий комітет очолили брати Валдаєви Михайло Леонтійович - машиніст паровозного депо та Василь Леонтійович- робітник депо. 12 грудня жандарми застосували зброю проти страйкуючих, 4 робітників було поранено, а четверо, в тому числі і брати Валдаєві були розстріляні. Локомотивному депо ст. Козятин присвоєно ім’я братів Валдаєвих.

                                    Цікавинки. 

 І знову до уваги шанувальників історії краєзнавчо-пошукові напрацювання нашого земляка Олександра Целецького.

ГОЛУБИНА ПОШТА. Наприкінці 19 ст . в Козятині великої популярності набуло розведення поштових голубів. Історія появи у нашому містечку цього виду дозвілля є доволі цікавою. Голубина пошта була широко розповсюджена в Європі в першій половині 19 ст. Відомо,що англійська банкір Натан Ротшильд завдяки своїй пташиній пошті дізнався про поразку Наполеона під Ватерлоо на два дні раніше, ніж його конкуренти. Це дозволило Ротшильду провести блискавичну операцію з цінними паперами і розбагатіти відразу на 40 мільйонів фунтів стерлінгів.

З появою електричного телеграфу багато голубиних станцій закрилось. Згадали про поштових голубів і знову заговорили тільки в 1870-му. Тоді влада Парижа, обложеного німцями, 363 голуба вивезла на повітряних кулях за лінію фронту. 73 птахи повернулися назад з безліччю службових і приватних депеш. Завдяки пернатим зв'язківцям столиця відновила зв'язок із країною. З того часу в багатьох країнах Європи постала військово-голубина пошта. В Україні перший поштово-військовий голуб'ятник влаштував після франко-пруської війни в 1873 році штабс-капітан Арендт, який служив плац-ад'ютантом в Печерській фортеці м.Києва. Навчених птахів привозили з-за кордону або купували у міських любителів-голуб`ятників. При навчанні молодих птахів відносили далеко від голуб'ятень в одному напрямку , відпускали і дивилися, як і коли вони повертаються в рідні гнізда. А в Києві птахів чекали члени спеціальних комісій (в основному, представники військової розвідки) з хронометрами в руках. Купленим скарбницею поштарям випалювали на крилі особливі клейма. Ці птахи охоронялися законом. Винних в знищенні або присвоєння армійських «зв'язкових» судили і суворо карали.. У 1891 році в Києві зорганізувалося «Товариство голубиного спорту», що займалося розведенням і вихованням поштарів для армії. Кращі з них «служили» в київській цитаделі і приносили туди секретні записочки з багатьох країн Європи. Час від часу «Товариство голубиного спорту» влаштовувало в Києві показові змагання, які привертали увагу маси людей, а Козятин став відправною точкою їх проведення.

Перше таке змагання відбулось 3 травня 1892 року. Спеціальна комісія приймала птахів у Братського монастиря, потім їх вивозили залізницею в Козятин або на пароплаві по Дніпру і випускали. Господар першого, що повернувся до Києва голуба, отримував приз в 75 рублів. В Козятині це дійство відбувалось на площі перед Продпунктом в присутності великої кількості люду,які були в захваті, особливо дітлахи . Тут військові урочисто під звуки духового оркестру випускали першу пару голубів. Бажаючим пропонували відправити повідомлення в Київ всього за 1 карбованець. Перші депеші отримали покровитель товариства генерал Драгомиров та редакція газети «Киевлянин». Такі змагання стали проводити регулярно до початку І Світової війни. При цьому голубів стали відправляти і на більші дистанції. Ось як писала про це газета «Новости дня» 23 травня 1905 року: «Отделение голубеводства общества акклиматизации животных и растений устраивает, по примеру прошлых лет, на большие сравнительно дистанции - состязания почтовых голубей на призы. Наибольшая дистанция назначена для голубей всех возрастов со ст. Казатин юго-западной жел. дор. на 1068 вер., при наивысшем сроке возвращения голубей в 7 суток.». В Козятині почався справжній голубиний бум - більш - менш заможні міщани облаштовували голубники. Поштовими голубами стали користуватись для взаємної листування: ділового,особистого,а закохані обмінювалися сердечними посланнями. Ще й на весіллях молодята випускали голубів в політ, щоб як і ці птахи, маючи повну свободу, завжди повертатися в свій будинок. А пару голуба з голубкою у народі часто порівнювали з дружньою сім’єю. Це й не дивно, адже птахи створюють міцні пари й залишаються вірними один одному на довгі роки. Можливо, саме тому, ця традиція запускати голубів, прижилася у сучасної молоді. Перша світова війна не застала любителів поштових голубів зненацька. Військові поштарі були добре підготовлені до бойових дій і широко використовувалися для зв'язку окремих загонів, гарнізонів і роз'їздів. В англійській і французькій арміях під пересувні голубники перероблялися міські автобуси, а російські військові для цих цілей використовували залізничні вагони. Ворожих поштарів німці знищували за допомогою снайперів і спеціально навчених яструбів. Тоді і проявилася вразливість голубиного зв'язку. В руки противника потрапляло чимало так званих голубеграм і кодувань.

Пересувна голубина пошта у Першу світову війну. Відсутність голубиної пошти зіграло дурний жарт під час радянсько-польської війни. Кіннота генерала Ромера планувала захопити Козятин зненацька,але із-за неузгодженості наступаючих частин ефект раптовості був втрачений. Польський майор Левинський у своїх спогадах дуже жалкував,що армія не могла скористатися цим засобом під час набігу на Козятин. З того часу і понині в Козятині існує група ентузіастів-любителів цих дивовижних та розумних птахів. Мешканці Козятина досі згадують Гаєвського Валентина Івановича(бувшого начальника воєнізованої охорони)- палкого прихильника голубиної справи,вихованцями якого милувались всі жителі міста. Цікавий факт-під час нацистської окупації в Козятині,німецьке командування видало категоричний наказ знищити всіх голубів, а « хто після 26 жовтня ще буде тримати голубів, той буде розстріляний як саботажник». Всіх поштарів конфісковували та відправляли в Німеччину, побоюючись «пернатих партизан». 

Микола Садовський  з театром гастролював в Козятині і  збирав кошти на пам’ятник Тарасу Шевченку.

У1908 році в Козятині відбулась  знакова культурна подія – в містечко на гастролі приїхала трупа Товариства українських  артистів. Саме Товариство було створено восени 1882 року Марком  Кропивницьким в Єлисаветграді і більш відоме як «Театр корифеїв». До його складу входили брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панас – Саксаганський), Михайло Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія Заньковецька та інші. У 1885 році «Театр корифеїв» розділився: з Кропивницьким залишається основний склад акторів – Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська, а Старицький формує нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він називав – «малеча»), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру.

 

             Афіша Театру українських артистів Миколи Садовського. Газета "Рада"березень 1912 р.

У 1900 році Микола Садовський створив власний народний театр, в якому ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах, щоб звичайні люди також мали можливість подивитись вистави. Театральна трупа видатного українського режисера виступала в Україні аж до початку Першої світової у 1914 році, коли імперська влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні. Саме ця трупа перебувала  в Козятині майже два тижні, збираючи кошти на майбутній пам’ятник Тарасу.Шевченку.

                                 Газета "Рада" №57 від 08.03.1908 року писала:

«Українські вистави у Козятині (на Київщині). Товариство українських артистів 6 марта виставляло «Нечисту силу», фарс на 4 дії Рутковського; 9 марта буде виставлено «Сватання на Гончарівці», 15 марта «Жидівка вихреста», а 16 марта «Нещасне кохання». Труппа готується до вистави оперети «Камяне серце» і до вечора в память Т. Шевченка; половину чистого збора з цього вечора призначено на памятник Шевченкові».

125 років тому  в грудні 1898р.   Козятин  відвідала  Леся Українка ((13 (25) лютого 1871 м. Новоград-Волинський - 19 липня (1 серпня)1913 р.) -  українська письменниця , патріотка, авторка шедевра української літератури, драми – феєріїї «Лісова пісня » й інших класичних творів.

Вона  мала зустрітися в Умані з німецьким лікарем - хірургом Ернстом Бергманом, який на її щастя перебував в Україні. Але лікар вирішив оглянути пацієнтку по дорозі до Умані у містечку Козятині. Після огляду Леся одразу повернулася до Києва. «Починаю збирати відомості про Берлін» - писала вона матері у листі датованому  29 грудня 1898 р.. Під час зустрічі в Козятині з Бергманом Леся Українка домовилась з ним про операцію хворої ноги в його берлінській клініці. 

Дослідник історії міста Козятин, краєзнавець, пошуковець Олександр Целецький.

 

 Цікаво знати.

 Козятинський залізничний вузол при царі охороняли терські козаки, більшість з них були горцями – осетинами. Тубільні козаки Козятинської кінно-поліцейської варти. Після поразки революції 1905 – 1907рр царський уряд розпорядився розташувати військові частини на всіх важливих залізничних вузлах імперії. Зроблено це було для того, щоб унеможливити страйки та масові виступи залізничників, подібних до грудневих подій 1905 року в Козятині. При цьому охорона була доручена найбільш відданим самодержавній владі військовим частинам: козакам та так званим туземним частинам. Формувались такі частини із представників малих народностей Російської імперії. Туземні війська відзначались беззаперечним виконанням наказів , особливою жорстокістю при придушенні революційних заворушень, а також особистою відданістю командуванню. Крім того вони, як правило, погано володіли російською мовою та відрізнялись від місцевого населення способом життя, традиціями,віруванням. Охорону Козятинського залізничного вузла було доручено Терським козачим частинам, які складались з осетинів. Мовою документів. Свидетельство: «Дано сие от командира 4 отряда туземных казаков Казатинской конно-полицейской стражи, стражнику Стефану Чехоеву в том, что он, Чехоев, служил во вверенном мне отряде один год и в продолжении оного времени отличался примерным поведением и усердием в службе. Был трезв, честен, свои обязанности выполнял безукоризнненно, честно, добросовестно и аккуратно, служил примером во всех отношениях службы другим стражникам, в чем дается ему, Чехоеву, настоящее свидетельство с надлежащей подписью и приложением казеной печати. Командир 4 отряда Терских казаков Казатинской коннополицейской стражи поручик … (подпись). Апреля 27 дня 1909 г. Местечко Казатин Киевской губернии». Цікаво знати. Терські козаки були особистою охороною останнього російського царя Миколи ІІ. Так Імператорський конвой складався з лейб-гвардії 3-ї Терської сотні власного Його імператорської величності конвою. Перебування туземних козаків залишило в Козятині недобру пам'ять. Горці дотримувались своїх звичаїв навіть за тисячі верств від своєї батьківщини. Одним з таких було захоплення бранців. Так козятинським «кавказьким полоненим» став 14 хлопчик Василь Білоус, якого осетини викрали та таємно відправили в селище Каржин Терської області (нині село Карджин, Північна Осетія). Там його утримували 4 роки, примушуючи працювати,аж поки після неодноразових спроб йому вдалося втекти. Справа ця набула розголосу і про неї писали тогочасні газети. А в козятинських сім’ях ще довгий час лякали неслухняних дітей «злими та дикими» туземцями. Мовою газетного рядка. «Чотири роки в неволі. 4-го ноября з Київа до Житоміра привезли в черкеській подертій одежі 14- літнього хлопчика Василя Білоуса, що пробув в с. Каржині, терської області, в осетинів 4 роки. В 1906 році, як розказує хлопчик, коло станції «Казатинь», де він жив при батьках в маєтку одного поміщика, де для оборони служили стражники-осетини, і, коли він на Новий рік прийшов до них посівати, то вони, напоївши його вином, затримали до ночі і один осетин — Босі Лянов — повіз його товарним поїздом на Кавказ в с. Каржін. Тут його навчили осетини стріляти з рушниці і гарно їздити на конях, а потім послали пасти скот. Ще в минулому році Білоус хотів втекти , але осетини догнали його і вернули назад. Вдалось йому втекти тільки в октябрі місяці. Темної ночі він добрався до станції Дарг-Кох, терської області, а звідтіль до Ростова-на-Дону. Батько його, Варфоломей, зараз живе в Житомірі» ( Газета Рада №257 від 12.11.1910, сторінка 2) Крім того прибулі осетини своєю поведінкою іноді шокували навіть місцеву владу,яка змушена була реагувати, побоюючись реакції місцевих жителів. «3 Київщини. За поцілунок. Стражника, що був з терських козаків, Зак-Джабе-Дзугаєва, який 21 февраля в м —ку Козятині, бердичівського повіту, підчас вистави в залі Крафта хотів поцілувати артистку Снєжину, —з наказу губернської влади тепер увільнено з посади. (Од. власн, кор.)» (Газета Рада № 47 від 26.02.1908, сторінка 3.) Завдячуємо вельмишановному земляку козятинцю- історику, досліднику, краєзнавцю, пошуковцю Олександру Целецькому за надані для поширення досліджені матеріали.

Пам’ятник трудової слави залізничників. Встановлено у 1987 р.Паровоз  "Л-2309". Зійшов з конвейєра Коломенського заводу ім. Куйбишева 8 березня 1954 р.З 1960-1964рр.  функціонував при Козятинському паровозному депо.

Двокласне залізничне міністерське училище, зведене у 1896 р..(сучасна школа №2).Поруч Церква Вознесіння Господнього.

У 1909 р. на 3734 десятинах землі при станції Козятин проживало 3505 чоловік, з цих земель 3540 десятин належали поміщикам і місцевій казні, церкві-36, а селянам -157. У містечку функціонували залізничне двокласне технічне училище, однокласна міністерська народна школа і православна церква Вознесіння Господнього, 2 єврейських молитовних будинки, цегляний завод, що належав  Васютинському, 2 заклади штучних мінеральних вод, 2 водяних і 6 вітряних млини, 6 кузень, 1 слюсарня, 3 столярні, 2 шапкових майстерні, 10 взуттєвих, 2 бондарні майстерні,3 хлібопекарні,2 ковбасних цехи і лікарня, яку обслуговували 2 лікарі і 3 фельдшери, 2 аптеки, 2 пивних і 1 казенна винні лавки.

Церква Вознесіння Господнього освячена 25 серпня 1895 р.

 

У цьому ж році неподалік від міста відкрито агрошколу,у приміщеннях володарки генеральші  Струкової(в минулому тубдиспансер).Школа впродовж усього часу існування давала кваліфіковані кадри для сільського господарства,в тому числі  й для  Козятинського коптаху, пізніше  м'ясокомбінату. У 1967 р. учбовий заклад реорганізовано у  Вінницький техмiкум м’ясної та молочної промисловості з мiсцезнаходженням у м. Козятинi..З  грудня 1970 року технiкум переведено у нову щойно збудовану будівлю у м. Вiнниці на проспектi Юностi. Заклад 20 липня 2004 року перейменовано у Технологiчно-промисловий коледж Вiнницького національного аграрного унiверситету. 

 На початку 20 ст. починає функціонувати в містечку польська школа, закрита у 30-і роки, що розміщалася на місті сучасного Центру дитячої та юнацької творчості, де  знаходився будинок  піонерів.

 

Учні польської школи, котра існувала в містечку в 20-з0-і роки ХХ ст.

Буремні роки визвольних змагань початку ХХ ст. та встановлення радянської влади.

Отаман Зелений( Данило Терпило) в центрі

Васьковський Федір Васильович-комісар бронепотягу.

Командир бронепотягу "ІІІ-ій Інтернаціонал" Степан Вікентійович  Макаревич

Особливо багато подій відбувалося у житті міста і вокзалу у буремні роки визвольних змагань українського народу 1917-1921 роки. В цей короткий термін тут перебували з листопада 1917 по січень 1918 члени Центральної Ради УНР, з січня 1918 по березень 1918-встановлено радянську владу, із березня 1918 по квітень 1918- відвойовано владу Центральною Радою УНР, з квітня 1918 по грудень 1918 - Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського. Саме на нашому вокзалі ,згадував у своїх спогадах Павло Скоропадський, після відлучення від влади, ховаючи у комір шинелі своє обличчя та дістаючись по головах у переповнені вагони, щоб дістатися до Києва , він позбувся тут револьвера, годинника і паспорта. З грудня 1918р. по 7 березня 1919 р. господарювали тут війська Директорії УНР. Старожили пригадують, що в грудні 1918 р.  на  Червоній площі продпункту організовано було мітинг, на якому був присутній сам голова Директорії УНР Симон Петлюра, котрому після мітингу громадянами Козятина було подаровано коня білої масті .

Їхніми іменами називатимуть вулиці: герої УНР у Козятині.

Наша історія від Зої Вільчинської.

Серпень 1919 року. Перемога Української галицької армії над більшовиками за Козятин. Віче у Козятині.

У результаті стрімкого наступу на Козятин галичани повністю паралізували залізничний рух. Артилерія УГА, що розташувалася у с.Сокілець, влучним обстрілом змусила червоних покинути станцію. «Ворожа артилерія з панцерних поїздів обстрілює Соколики (с.Сокілець прим.авт). На північ від села Соколики в сторону Козятина терен піднімається вгору, і на підвищених пунктах стоять вітряки-млини. Беру двох телефоністів і йду до вітряків. Телефоністи протягають за собою телефонічну лінію. Вкоротці вилажу на вітряк і звідтіля бачу цілий Козятин. Бачу станцію Козятин і 8 ворожих бронепоїздів. Вони обстрілюють Соколики. Бачачи це, даю телефонічно приказ батареям отворити вогонь на станцію і сам керую вогнем. Ще кілька хвилин ворожі бронепоїзди стріляють на Соколики, а пізніше припечені нашими влучними стрілами, залишають станцію та втікають. Наказую дати ще декілька стрілів на ворожу піхоту в Козятині, що втікає з міста. Вертаюсь до Соколик. Смеркається. Подаю вістку про ситуацію бригаді і кажу, що з Козятина ворог вже втік. Саме тоді наші піхотинці входять до Соколик і після короткого відпочинку марширують на Козятин.

Раннім ранком 17 серпня вже цілий Козятин був обсажений нашою бригадою без жодних наших втрат у людях. Ворог був так здезорієнтований, що деякі його частини без одного стрілу попадають нам в руки. Молодь козятинської гімназії влаштовує нам прекрасну забаву в парку біля станції» («У поході на Київ» С.Мацькевич, командир 2-го гарматного полку УГА, газета «Свобода», 1 вересня 1955р.)

В Козятині розташувався штаб ІІІ Корпусу УГА на чолі з генералом А.Кравсом. Він призначив комендантом Козятина отамана Романа Дудинського.В містечку обрали міську раду, серед представників якої була одна жінка. Очільником Козятина обрали директора української гімназії Козятинської «Просвіти» В. Горбачевського. Депутація від Козятина подарувала генералу А.Кравсу два відрізи синього та жовтого шовку. З нього пошили прапори для 2-ї та 8-ї бригад, що брали участь у здобутті Козятина.

21 серпня 1919 року в Козятині, проїздом до Бердичева, перебував Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра. Його урочисто зустрічали. На вокзалі вишикували почесну варту із вояків тієї сотні, яка першою увійшла в Козятин. С.Петлюра виголосив промову, в якій щиро подякував воякам за їх хоробрість та подарував сотні 5 тисяч гривень.

Зі спогадів булавного старшого десятника 3-го куреня 8 бригади УГА Василя Ілащука під час наступу на Київ: «В день Спаса, 19 серпня, ввійшов до здобутого 2 й 8 бриґадою Козятина, де обидві бриґади одержали від горожан міста гарний шовковий синьо-жовтий прапор із вигаптуваним написом «Героям, місто Козятин». Чи можна ще чим більше підбадьорити бойовика-жовніра, чи можна ще чим більше його піднести й пірвати до всякої посвяти? Щирість і прихильність тих, для котрих він несе свій труд і життя, здобувають його цілого. Тому й не дивно, що від хвилі переступлення границі Київської ґубернії, на вустах стрілецтва було: «За таких людей не жаль і головою наложити. На Київ, на Київ!» А яка ріжниця між населенням Поділля й Київщини? Й віри не дав би, як би сам не бачив. А селяни ще додають: «У нас може не так іще як повинно бути. Там за Дніпром, у Полтавщині, краще». Такі слова поривали, мов на крилах несли й відганяли всяке умучення. Короткий побут у Козятині належить до найприємніших хвиль із походу нашого кypiня на Придніпрянщині. Там народ на загал свідомий уже національно й через те був нам прихильним. Люди горнулися до нас та з зацікавленням слухали оповідань про нашу мандрівку з піді Львова та Перемишля в київську землю та про те, як козятинська батерея боролася рядом із нами на галицькому фронті проти Ляхів. А цікаво було також стежити за тим, як гарно вплинула палка промова бриґадного старшини для пропаґанди на козятинських дядьків. Було це на самого Спаса після полудня. На вістку про це, що має відбутися віче, зароїлася простора базарна площа людьми, що прибули численно в місто, щоби почути дещо нового. Велику часть зібраних становили «налогові» вічевики, що звикли були всякого рода зібрання народу уважати комедіями в роді большевицьких «мітінґів». Ці зараз із початку згаданої промови зазначили свою присутність частими окликами «правильно», «славно», «слава й честь», «долой» і т. п. Та коли щирі слова бесідника начали здобувати й найбільше закаменілі серця, завзяті вічевики попритихали та стали уважно прислухуватися. Ця промова й розмови з нашими стрільцями дуже підбадьорили та з’єднали для нас козятинське населення. Стрільці хвалили гостинність своїх хазяїнів та бажали собі як найдовше остати серед цього гарного населення. Тільки два стрільці з сотні порутчика Струця, що попали були на кватиру до штундистів, нарікали на це, що домашні не позваляють їм у хаті курити» («Український Скиталець». Ілюстрований міcячник», м.Йозефів (Чехословаччина) 26.6.1922).

З підходом частин 8 бригади наступного дня УГА взяла під контроль станцію, містечко та околиці. Із денника І куріня 8 галицької бригади дізнаємося: «18.VIII курінь без жодних боїв займає станцію Голєндри і продовжує похід під м. Козятин де 3 км. від міста ночує під голим небом на дощі.

19. VIII о год. 6 рано входить курінь на станцію і до міста, де перебувають також інші частини бригади. Фронт обсадила 2 бригада ІІІ.Г.К. В Козятині перебуває курінь до 23.VIII включно. Тут перебуває також кмда 8 бригади і ІІІ.Г.К.

23. VIII о год. 4 ранку відходить курінь на станцію і чекає завагонування цілий день. Вечером о год. 9 відїзджає разом з ІІ/8 кур. бриг. шпиталем і їде цілу ніч з великими перестанками (до ст. Попільня прим.авт.) (Денник начальної команди Української галицької армії «Червона калина», Українська видавнича кооператива, Нью-Йорк, 1974).

У своїх спогадах підстаршина ІІІ похідного куріня 24 пп. ім. Гетьмана Петра Дорошенка Василь Волицький так описував бій за Козятин: «Большевики відступали поспішно і, щоб не рвати з ними бойового контакту, в Голендрах був поставлений для куріня окремий поїзд, яким ми поспішно виїхали в напрямі залізничного вузла в Козятині. На кілька кілометрів перед Козятином поїзд під

обстрілом большевицької артилерії зупинився і курінь на передостанній до Козятина станції мусів поспішно перевантажуватися. На віддалі 2-3 км, ліворуч від станції і залізної дороги, ми пішли в обхід міста, прямуючи на ліве крило наступаючої на Козятин нашої армійської групи. В передвечірніх годинах розстрільна залягла на легко похилому узбіччі лагідної холмовини на північному сході від міста. Смерком підійшли до станції на віддаль одного кілометра. Большевицька артилерія привітала нас гранатами; з панцерника, що обережно викотився із залізнодорожної прогалини ліса, затакотіли кулемети. Відізвалися батерії сот. Брандтнера. Під їх цільними стрілами скоро замовкла большевицька артилерія і поспішно сховався за заслону ліса панцерник.

Вечоріло. Небо затяглося густими

хмарами, на землю лягла пітьма. Загриміло і ринув зливний дощ. Ліве крило розстрільної підходило на той час до забудувань залізнодорожної школи, що від станції не дальше, як один кілометр і, займаючи терен школи, там скрилося; праве крило, що займало узбіччя холмовини, дещо вище залізної дороги, знайшло захист за довгими рядами полукіпків недавно зложеного збіжжя. Дощ скоро перестав падати. Під ослоною ночі кухні привезли обід; на рейках залізничної дороги знову з'явився большевицький панцерник-черепаха і на віддалі двох кілометрів від школи зупинився. З боку станції і міста долітав у наш бік дивний гомін. По півночі в обі сторони вислали стежі. За яку годину від панцерника почулися вибухи і майже одночасно панцерник подався назад. Десятник Тафійчук налякав його ручними гранатами; коло третьої години перед світанком провідники другої стежі булавний старший десятник Василь Ілащук і дес. Крехівський голосили, що большевики залишили пасажирську станцію і місто, а їхня тилова охорона ще перебуває на товарній станції. Світало, як курінь обсадив Козятинську вузлову залізничну станцію і сильніші стежі вислав у місто. На станції захопили паровози і багато вагонів цукру та солі.

Було свято Преображення Господнього –Спаса, 19 серпня. Перед полуднем приїхав у місто штаб Восьмої бригади. Її командиру, отаману Гофманову, представники міста вручили великий блакитно-жовтий прапор. По полудні прийшла зміна. Наш Третій курінь відійшов у призначений район на квартири. Стрільці раділи свяченими овочами, якими обдаровували їх міщани, що поверталися з церкви.

Другого дня, 20 серпня, до півночі тривога і збори. Півгодини опісля у забезпеченому бойовому порядку курінь рушив на схід. Вранці, 21 серпня, ми увійшли в містечко Білопілля. В околиці виявили ватагу большевицьких мародерів - грабіжників, що загрожували Білопіллю і власне тому стривожено було курінь в Козятині і штаб бригади наказав похід для забезпечення людності того містечка від нападу» (Василь Волицький, «На Львів і Київ» Воєнні спогади 1918 – 1920, 1963 рік, видавництво «Гомін України», Торонто, ОТН, Канада

Про здобуття Козятина і Бердичева дізнаємось з газети «Стрілець» - органу начальної команди Галицької Армії: «Оперативний звіт Штабу Головного Отамана з 19.VIII.19. «Придніпрянські частини захопили біля Погребища та Билілівки залізничу лінію Умань-Козятин. Після коротких боїв, в які доводилося раз у раз встрявати з відступаючими на північний схід від Калинівки задніми сторожами ворога, пополудні здобули приступом галицькі частини залізничий вузол та місто КОЗЯТИН. Більшовики потерпіли тут важкі криваві втрати. В цих боях брало цивільне населення визначнішу участь, забиваючи гуртами втікаючих в паніці більшовиків. На південь та південний схід від Бердичева здобули MAXНІВКУ та РАЙ-ГОРОДОК».

 З 7 березня 1919 по червень цього ж року знову було встановлено радянську владу. Та на центральній площі міста вже виступали з промовами до громадян червоний командир Таращанського полку Василь Назарович Боженко та командир 1-ї Української радянської  дивізії Микола Олександрович Щорс, про що свідчить пам’ятна стела у сквері на той час  ім. О. Пушкіна ( демонтована у  2015 р.). Для боротьби проти ворогів радянської влади у паровозному депо було збудовано бронепотяг “3-й Інтернаціонал”( командир Степан В. Макаревич).

 У червні 1919 і по 9 січня 1920 повернулася Директорія, владу знову відвоювали по 27 квітня 1920 р. радянські війська, з квітня 1920 по 5 червня 1920 вона перейшла до Директорії з послідуючою окупацією поляками, а вже з червня 1920 по 14 липня 1941 р. майже остаточно встановлена  радянська влада.

Із наукових дослідженнь  земляка Олександра Цілецького

Американці в небі над Козятином

Впродовж 1919-1921 рр. Козятин перетворився на важливу військово-повітряну базу, яку використовували всі сторони, що брали участь у воєнних діях на теренах України періоду національно-визвольних змагань. Цьому сприяло вигідне стратегічне розташування містечка, розгалужена система комунікацій та відносна близькість до основних центрів, навколо яких точилась запекла боротьба – Києва, Вінниці, Бердичева, Умані, Білої Церкви.

Місцем розташування Козятинського аеродрому став величезний вигін зразу за пасажирським вокзалом. Cьогодні це місцина, де  гуртожитки залізничного училища, магазин «Цесіс».  Тогочасні літаки не потребували особливої злітно-посадкової смуги – достатньо було рівної ґрунтової дороги.

Під час польсько-радянської війни в Козятині базувалась 7 американська повітряна ескадрилья ім. Тадеуша Костюшка . В роки громадянської війни воювали зі  всіх воюючих сторін чимало  іноземців.  Саме  у складі 7-ї авіаескадрильї разом з 16-ма своїми пілотами – побратимами із сполучених Штатів Америки  воював американський льотчик, який у 1917 р. закінчив курси авіаторів,  журналіст, відомий світовій спільноті режисер культового фільму «Кінг-Конг»  Меріан Кондуел Купер (1893–1973).

Купер навчаючись у Військово-морській академії, полишив її і  вступив до американського експедиційного корпусу (АЕF), який брав участь у Першій світовій війні в Європі, воював також у 20-му дивізіоні бомбардувальників (на літаку AIRCO DH.4).

 Восени 1918 р. його аероплан підбили над територією Німеччини. Рятуючи пораненого ,дістав серйозні опіки рук і потрапив у полон. Довго лікувався . Після звільнення, 18 листопада 1918 р., Меріан приїхав до Франції, звідки у квітні 1919-го написав листа   начальнику Польщі Юзефу Пілсудському  з проханням зарахувати його до польського війська, але відповіді не отримав. Шукав інші шляхи.

Разом з приятелем майором Седріком Фаунтлероєм, колишнім ковбоєм, машиністом, автомеханіком, а на той час — солдатом Іноземного легіону, створили ескадрилью імені Тадеуша Костюшка . 24 вересня 1919р.  інкогніто прибули до Варшави, де їм знову було відмовлено  маршалом  Польщі Юзефовом Пілсудським.  Тому 16 жовтня 1919 р. вони виїхали до Львова на летовище в Левандові, де  їх приєднали до 7-го дивізіону військових повітряних сил Польщі під командуванням Седріка Фаунтлероя.

 Перший бій відбувся 5 березня 1920 р. на околиці Бару, де один із  льотчиків обстріляв противника   з двох кулеметів зі свого "Альбатроса" та ще й кинув вручну кілька бомб. "Little Rory gave the comunists hell! (Малий Рорі влаштував комуністам пекло!)" — написав він у рапорті командирові.

А знайомство американців з Козятином почалось 25 квітня 1920 року з бомбардування станції, де знаходились штабний потяг червоного  командарма Муралова та велике скупчення військ. Далі ескадрилья  відзначилися у битві проти дніпровської флотилії червоних поблизу Трипілля, нищила ворожі військові бази і склади у Житомирі, Радомишлі, Бердичеві, Черкасах. Завдання отримували різноманітні. Особливо важливими були їхні повідомлення щодо переміщення червоних. Американські пілоти застосували нову тактику ведення бою з російською кавалерією, що полягала у несподіваній атаці й обстрілі на дуже малій висоті уздовж ворожої колони на марші. Це спричиняло не тільки великі втрати ворога, а й паніку серед коней і як наслідок безлад на марші кінноти. Дивізіон постійно пересувався Україною і мав 12 баз на летовищах уздовж лінії від Львова до Білої Церкви. Однією з таких баз став Козятин.

Тут ескадрилья розташувалась у другий період війни, коли більшовицькі війська розпочали контрнаступ. Американські військові льотчики скидали озброєння і продукти польським частинам, що потрапили в оточення в районі Липовця і Ружина, здійснювали повітряне прикриття польських дивізій, які відступали з Києва, забирали польських офіцерів, які могли потрапити в полон, руйнували понтонні мости, перекинуті Червоною Армією через Дніпро і Черкаси . У боях за Козятин американські пілоти вперше побачили радянський військовий літак. Бойова діяльність 7-ї авіаескадрильї завдавала значної  шкоди більшовицьким військам. На  незначній висоті - до 15 м, літаки нападали і обстрілювали довгі колони ворога, прикривали атаки польської піхоти, розвозили накази. Всього за період своєї діяльності на радянсько-польському фронті американські пілоти провели 127 бойових вильотів і скинули 7700 кг бомб.

 

Але не тільки війною було заповнене життя молодих авіаторів. Меріан Купер і його побратими закохалися в Україну, їх вражала вроджена інтелігентність і чемність простого люду Київщини, зокрема Козятина. Особливо молоді, адже щовечора вони мали можливість спілкуватися, а відтак вивчати українську мову, знайомитися з культурою і побутом народу. "У долині над річкою збирались групи українських хлопців і дівчат, пречудово одягнутих у прекрасний національний одяг. Сідали разом і в світлі місяця співали свої надзвичайно гарні українські думи та пісні, часом упродовж усієї ночі" — згадував Купер.

7 червня “червоні” обійшовши Козятин, захопили Бердичів. Почалась паніка. Американський пілот К.Муррей у своїй книзі «Крила над Польщею» писав , що  знаходження в Козятині ледь не закінчилося для американської авіаескадрильї трагедією. Іноземні  пілоти 6 червня на світанку  отримали наказ, здійснити масований удар по наступаючих зі Сквири на Козятин червоним кіннотникам.  Та командуючий 1-ю кінною армією  Будьонний опередив американців.  Не врятували поляків і  танки.  Червона армія прорвала оборону польських військ. Виникла загроза полону для американської авіаескадрильї . Дивом вдалося Фаунтлерою  зібрати на станції залізничні платформи для вивозу американських літаків. Пілоти 9-ї польської ескадрильї  вимушені були свої аероплани залишити наступаючим червоним частинам. Спроба прорватись через Бердичів не вдалася - місто було вже зайняте військами” червоних”. Залізничний потяг попрямував в Полонне, а звідти, не затримуючись, - в Новоград-Волинський”. В подальшому 7-а ескадрилья брала участь в битвах під Львовом і Варшавою. У 1921 році, по закінченні війни пілоти-костюшкинці були нагороджені особисто Юзефом Пілсудсьим орденом  Віртуті Мілітарі.

 В подальшому 13 липня 1920р. Купер самостійно атакував великий загін кавалерії Будьонного під Рівним, але ворог пошкодив двигун  літака, і він  потрапив у полон.  За його голову червоні обіцяли чималу грошову винагороду. Але Куперу пощастило. На ньому   був  комбінезон без розпізнавальних знаків .Вдалося  запевнити ворога в тому , що він звичайний американський пролетарій, робітник із Чикаго з  травмованими на заводі  руками, якого примусили  воювати у «буржуйському війську».

Цікаво ,що допитував його письменник Ісаак Бабель,  літописець Першої Кінної  – автор знаменитих “Одеських оповідань”. На диво, йому повірили, але наказали добре відшмагати і відправити до Будьонного. Через два дні Куперу вдалось втекти, але його упіймали та відправили у в’язницю. 10 місяців його кидали по різним таборам, доки полонений знову  втік. Ця спроба була вже більш вдалою. Купер відчував себе лицарем, що рятує поляків та українців від багатовікового російського гніту, борцем зі східною ордою.

Після повернення до США, Меріан Купер знову займався журналістикою, зароблені кошти інвестував у льотну справу і в 1930-32 роках став співзасновником найвідомішої американської авіакомпанії «Pan American». А у 1933 році Купер став автором сценарію та режисером культового фільму “Кінг-Конг”, за що пізніше отримав найвищу нагороду американської кіноакадемії “Оскар”, а на голлівудській алеї слави встановлено зірку з його ім’ям.

У роки Другої світової війни Меріан Купер очолював штаб генерала Клера Ченнолта — командувача ВПС США в Китаї. Потім став заступником начальника штабу ВПС США на Тихому океані, у генерала Макартура. У складі американської делегації був на борту лінкорна «Міссурі» під час підписання Акту капітуляції Японії. Того самого акту, у якому від союзних військ-переможців підписався і генерал Кузьма Дерев’янко, українець родом з Косенівки сучасного Уманського району Черкащини. В 1950 році отримав звання бригадного генерала. Таким насиченим різними подіями стало життя людини, яка воювала в небі над Козятином захищаючи незалежність України та Польщі.

 

З великою вдячністю і повагою маємо ставитися до кожного з 16 пілотів США, які боролися за незалежність українців і поляків, не сподіваючись на нагороди, бо були справжніми лицарями Духу й Обов'язку. Обов'язку викорінити комуністичну нечисть, не дати злу ширитися світом, спинити його будь-що, навіть ціною власного життя, як це зробили Едмунд Грейвс, Артур Келлі, Г.Мак Каллум.

Поховані вони на Личаківському кладовищі. 30 травня 1925 р. загиблим відкрили пам'ятник (автори Ю.Ружинський і Ю.Стажинський). Напис було викарбувано двома мовами — англійською і польською: "Американцям, які загинули, захищаючи Польщу в 1919–1920 рр." У 1970-х комуністична влада знищила пам'ятник американцям. На місці спаплюжених поховань побудували гаражі й господарські будівлі. Тільки в часи незалежної України пам'ятник, як і весь військовий меморіал, було  відреставровано.

Дякуємо за надану інформацію пошуковцю- земляку, краєзнавцю, історику Олександру Цілецькому.

 

Рейд на Козятин.

 Весною 1920 Козятин знову опинився у центрі геополітичних подій. Після «київської катастрофи» та поразки основних сил армії УНР у 1919 році, С.Петлюра зробив останню відчайдушну спробу відновити незалежність України. 21 та 24 квітня 1920 р. у Варшаві були підписані політична і військова конвенції між урядами Польщі та УНР. За цими угодами Україна та Польща укладали військовий союз у війні з більшовицькою Росією. Згідно з умовами Варшавського договору уряд Юзефа Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за УНР. У свою чергу уряд УНР погодився на передачу Польщі західноукраїнських земель (Галичини та Волині), що було неоднозначно сприйнято українським суспільством.25 квітня 1920 об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) розпочали наступ на територію України. Козятину судилось відіграти ключову роль у подіях першого періоду польсько - радянської війни. Розроблений маршалом Юзефом Пілсудським план київської військової експедиції передбачав контроль (на другий день операції) над трьома основними комунікаційними вузлами: Житомиром, Коростенем та Козятином. При цьому здобуття Козятина мало вирішальне значення - успіх операції був основою успіху всього плану Київської експедиції. У квітні 1920 р. Козятин перебував на відстані 120 км за лінією фронту і був одним з найважливіших вузлів в тилу ХІІ більшовицької армії Південно-Західного фронту. При плануванні операції передбачалося, що Козятин буде захоплено в результаті рейду кавалерійської дивізії, спеціально створеної для цієї мети. Після взяття Козятина дивізія мала утримувати його до приходу піхоти. Підготовка до рейду.

Для здійснення рейду була сформована перша кавалерійська дивізія в історії відродженого Війська Польського. Досі найбільшим тактичним об'єднанням кавалерії була бригада. 13 квітня 1920 року Верховне Головнокомандування призначило командувачем цієї дивізії генерала колишньої австрійської армії Яна Ромера. Це був артилерист з великим бойовим досвідом, який, як непоступливий та енергійний офіцер, заслужив репутацію генерала для особливих завдань. Начальником штабу був офіцер піхоти майор Тадеуш Піскор.

До складу дивізії входили дві кавалерійські бригади. Кожна з них складалась з трьох кавалерійських полків і двох кінних артилерійських батарей. За чотири дні до початку наступу штаб цієї імпровізованої дивізії був укомплектований лише на 30 відсотків. На день наступу, 25 квітня 1920 року, новосформована кавалерійська дивізія мала 192 офіцери і 6260 рядових,з яких в строю знаходилось 96 офіцерів і 2989 рядових вершників, 4204 верхових і 1677 тяглових коней. На озброєнні було 65 кулеметів і 16 гармат. Артилерійські батареї були оснащені російськими та італійськими гарматами, що, звичайно, ускладнювало постачання боєприпасів. Подібне було зі стрілецькою зброєю. Полки мали німецькі, російські та австрійські рушниці. Командир дивізії наказав скоротити обози у кожному полку до 25 возів. На рейд видали 5 добових пайків, по 180 патронів на рушницю і карабін, 7 тис. патронів на кулемет. В обозі також перевозився технічний матеріал для будівництва невеликих мостів і вибуховий матеріал для пошкодження колій. За своєю чисельністю дивізія була менше полку піхоти повного складу і, крім того, в ній не було достатньої спайки, тому що її зібрали за день до виступу в похід Все було збито наспіх. Справа постачання кульгала весь час, втім, це було звичайним явищем для всієї польської армії. Особливо великі проблеми виникли із забезпеченням зв’язку, який в умовах ведення маневреної війни мав вирішальне значення. Для зв'язку були отримані: радіостанція № 12 з незадовільним кінським складом, один автомобіль і один мотоцикл, передбачалося надати ще поштових голубів. Голуби віддавна грали важливу роль під час війни. Зважаючи на їхню здатність знаходити шлях додому, їхню швидкість та висоту польоту, вони часто використовувалися як військові посланці. Але як згадував командир дивізії, навіть поштові голуби не були придатні для використання, оскільки однотижневе тренування не давало їм належної підготовки для служби зв’язку. Мінімальний час навчання голубів становив два тижні. Не вистачало й половини коней для запряжки голубиних станцій. Кінна радіостанція, яку отримав штаб , не встигала за дивізією під час рейду. Саме відсутність надійного зв’язку ледь не зіграла фатальну роль в проведенні Козятинської операції. Початок рейду. На світанку 25 квітня в районі річки Случ дивізія перетнула лінію фронту. Вона йшла однією колоною. Маршал Юзеф Пілсудський (місяцем раніше він прийняв і затвердив це звання) вирішив особисто спостерігати за її від’їздом. Рейд на Козятин мав проходити лісовими масивами, щоб замаскувати рух та створити ефект несподіванки. Це подовжило маршрут на кілька десятків кілометрів. Внаслідок отриманих ще напередодні відомостей про те, що червоні відійшли від річки на 15 верст, польські сторожові частини вже напередодні ввечері були висунуті за річку. В авангард був призначений 9-й уланський полк з кінної батареєю. Інша частина кінної дивізії рухалася однією колоною, крім одного ескадрону, який йшов в ар'єргарді і прикривав обоз дивізії. У перший день біля с.Прутівка(Романівський район Житомирської області) сталася сутичка передових частин дивізії з червоною кіннотою, яка двома ескадронами рішуче атакувала польські частини, але, будучи зустрінута кулеметним і артилерійським вогнем, звернула вбік Житомирського шосе. У селі Тартак Кудновський, застигнутий зненацька під час виконання інженерних робіт, більшовицький саперний батальйон здався у полон. Подальше просування польської кінноти тривало безперешкодно. Дивізія переправилася в брід річкою Тетерів і опівночі дійшла до району села Нижньої Рудні де розмістилась на відпочинок в таборі. У перший день рейду було подолано 80 кілометрів.

Наступного дня о 4 ранку дивізія розпочала похід за маршрутом Гордіївка- Семенівка- Скаківка-Красівка-Білопіллля аж до Козятина. Вона перетнула річку Гнилоп’ять і вийшла на дорогу , що дозволило збільшити швидкість маршу. Наказ генерала Ромера вимагав, щоб 2/3 шляху проходило риссю (10 хвилин риссю, 5 хвилин ходьбою). Просування до Козятина було утруднено через відсутність карт місцевості. У цій ситуації довелося вдатися до допомоги провідників, а їх пошук викликав значні труднощі, бо підходили лише ті, хто вмів їздити верхи. О 7.30 було перетнуто залізничну колію Бердичів-Житомир, зруйнувавши її біля залізничній станції Рея. Також було знищено станційне обладнання та телеграфна лінія. Це мало б запобігти спробам врятувати Козятин бронепоїздом. І тут сталася подія, яка ледь не зірвала успішне проведення операції. Обоз дивізії з ескадроном,що його прикривав, відстав від колони головних сил. Він, під час перетину колії біля села Семенівка, був атакований червоним бронепоїздом, що йшов з Бердичева. У цей момент пролітав літак, посланий польським командуванням для зв'язку. Льотчик, побачивши солдатів польського обозу які розбігалися в паніці, і не з'ясувавши в чому справа, доніс польському головному командуванню, що розбита бронепоїздом кінна дивізія розсіялася. Це було перше і єдине донесення про рух на Козятин, яке дійшло до польського командування, так як дивізія не могла користуватися радіостанцією,що відстала разом з обозом. Але пілот не побачив як з села Гальчинці 9 полк разом з артилерійським взводом відкрив вогонь по екіпажу бронепоїзда, який піднявся на його дах, щоб спостерігати за наслідками обстрілу обозу. Вогонь польських гармат і стрілецької зброї змусив противника відступити і дозволив обозу перетнути колію. Тому у польського командування склалось враження, що рейд на Козятин провалився. Тим часом дивізія обійшла Бердичів з півночі й о 14:00 зупинилася на тригодинний відпочинок у містечку Білополя (бл. 20 км від Козятина) , де детально був спланований напад на Козятин. Генерал Ромер, сподіваючись захопити містечко зненацька, мав намір пройти через Іванківці до південного краю лісу біля Козятина де мали бути встановлені вихідні позиції для атаки. 2-му кавалерійському полку було наказано атакувати пасажирську станцію, а трьом полкам уланів атакувати вказані ділянки вантажної станції. Кожен полк був посилений двома гарматами кінної артилерії. Полки мали вирушити риссю чи галопом з Іванківців, а в Козятині спішитись.

План атаки на Козятин, накреслений генералом Я.Ромером в Білопіллі. Потім, після кількох хвилин підготовки артилерійським вогнем пішим строєм з ручними гранатами та кулеметами атакувати раніше вказані об’єкти. Щоб убезпечити наступ на Козятинський залізничний вузол від можливих дій противника ззовні, командир дивізії наказав направити відповідні підрозділи для знищення всіх залізничних колій, що ведуть до Козятина, і нагляду за найважливішими напрямками перед виходом з Білопілля. Технічний ескадрон 16-го уланського полку зруйнував залізничну колію Козятин-Умань, в результаті чого більшовицький ешелон зійшов з рейок, взявши при цьому 300 полонених і військові трофеї. Взвод саперів з 1-го полку уланів перервав залізничну колію, що йшла в бік Вінниці, а технічний ескадрон з 14-го полку розірвав залізничне сполучення з Києвом, зруйнувавши колію на Фастів. Крім того в ніч з 26 на 27 квітня військові підрозділи були направлені в бік Бердичева, звідки могли вийти значні сили червоних, витіснені 15-ю польською дивізією піхоти. Близько 18:00 26 квітня кавалерійська дивізія дійшла до лісу біля села Іванківці (4 км від Козятина). Від місцевого населення було отримано інформацію, що в Козятині на пасажирській і вантажній станціях стоять 15 залізничних ешелонів, по 300 бійців у кожному. Перша атака Козятина.

Однак повністю захопити Козятин 26 квітня польським військам не вдалось. Командир бригади полковник Тадеуш Сулімірський вирішив не розпочинати атаку з Іванківець у кінному строю і віддав наказ готувати атаку пішим строєм. Генерал Ромер, коли прибув на місце зупинки бригади, скасував цей наказ. Це призвело до втрати дорогоцінного часу, що дало супротивникові додаткову годину для організації оборони. Війська були готові до наступу лише до 20:30. Через темряву, що настала, було неможливо дістатися до міста розосередженим порядком. Дивізія рухалася колоною і так згруповано, на чолі з провідником увійшла до міста. В авангарді йшов 2-й кавалерійський полк, який мав атакувати пасажирську станцію. Однак вечірня атака через погану артилерійську підтримку захлинулась на станції, заповненій потягами. Поляків більшовики не очікували. Вони були впевнені, що на них нападають українські повстанці. Міцно захищена, серед іншого, бронепоїздом, який постійно маневрував, пасажирська станція являла собою своєрідну фортецю. Полк відійшов і надіслав до командування рапорт з проханням про артилерійську підтримку. Артилерійський вогонь приніс очікувані результати, полк захопив перші будівлі станції, кілька ешелонів і санітарний потяг. З огляду на небезпеку контратаки, яка могла загрожувати артилерії та труднощі подальшого бою в темний час доби, командир полку вирішив повернутися на вихідні позиції та відкласти наступ до ранку. Вантажна станція знаходилась на північний схід від пасажирського вокзалу і займала велику територію більш ніж 2 км. Атака на неї розпочалася о 21.30. Першого удару завдав 16-й уланський полк, який захопив перші станційні будівлі та станційну огорожу. Кулемети на головній рампі було знешкоджено ручними гранатами. Незабаром 16-й полк зайняв головний блок вокзалу разом із сусідніми будівлями. Захопивши ряд колій з ешелонами , він дійшов до мосту в напрямку пасажирської станції. Тут наступ було припинено. Невдачею закінчилась спроба захопити локомотивне депо. Опівночі силами 14-го полку в складі більш ніж ескадрону з кулеметами було нанесено удар на південь, щоб заволодіти локомотивним депо. Після короткої сутички на 2.30 27 квітня, депо тимчасово захоплюється поляками , а резервний загін із кулеметною командою займає позиції вздовж залізничної колії. Проте вже о 3.30 більшовики організовують контратаку яка супроводжувалась сильним кулеметним вогнем з південного та східного напрямків. Бронепоїзд червоних під’їхав до самої рампи , влучив у центр вантажної станції і почав обстріл польських підрозділів навколо локомотивного депо. Лише гармата, яку вкотили у двір станції,. влучними пострілами змусила його відступити. Після запеклої сутички, в якій поляки втратили кількох убитими і пораненими, більшовицькі частини захоплюють локомотивне депо, відтіснивши польські ескадрони до виходу зі станції вздовж колій і насипу в напрямку Фастова. О 5.30 позиція обох сторін на лівому крилі дивізії повернулася на попередню - тобто до початку атаки на локомотивне депо, після чого тривали лише перестрілки. До ранку 27 квітня картина бою виглядала так: вузькі вулички містечка забиті кіньми, всюди безладна стрілянина, хаотичний бої на обох станціях за окремі об'єкти. Завершення операції. Генерал Ромер, який перебував зі штабом дивізії на північній околиці Козятина і звідси висилав полки на вихідне місце атаки, був незадоволений перебігом подій і поїхав в розташування бригад. Тут, вже під його особистим керівництвом, о 6 – й годині ранку 27 квітня польські війська розпочали загальний штурм більшовицьких позицій. Всупереч всім військовим правилам, нападників було менше, ніж тих хто оборонявся.

Атаку розпочали вояки з 1-го та 14-го уланського полку які знову вдарили в бік локомотивного депо. Пробиватись доводилось через колії забитими більшовицькими ешелонами де кожний вагон являв собою своєрідну фортецю. Допомогла вміло розставлена артилерія (недарма генерал Ромер був вправним артилеристом), яка відкрила вогонь по паровозному депо, а потім перекинула його на вагони, заповненими червоними. Бої відбувалися як на дахах вагонів, так і під вагонами з використанням гранат та багнетів. Майор Й.Літевський, який брав участь у штурмі вантажної станції пізніше згадував: «... бій мав оригінальний характер. Це була боротьба окремих стрільців, які чекали зручний момент для пострілу, щоб відправити кулю крізь мережу заплутаних коліс і осей в голову близько лежачого ворога... Одразу після того, як пройшла перша лінія вагонів, жоден офіцер не міг командувати через відсутність будь-якого візуального зв’язку. Величезна кількість вагонів поглинула в себе наступаючих і розділила на невеликі найменші групи» (Mjr J. Litewski i rtm. dypl. W. Dziewanowski — „Dzieje Pierwszego pułku ułanów Krechowieckich. Warszawa, 1932. Wojskowe Biuro Historyczne (str. 272, 273).) Подолавши опір більшовицьких військ зосереджених в ешелонах, ескадрони 14-го уланського полку підійшли до вже завойованого кілька годин тому паровозного депо. Тут противник організував оборону, розмістивши кулемети на верхньому поверсі будівлі. З цих позицій червоні могли вільно обстрілювати як фланги нападників так і простір між рядами вагонів. Наступаючий ескадрон 1-го уланського полку був змушений залізти під вагони, щоб мати можливість наблизитися до такого захищеного об’єкта. Повзком і короткими перебіжками частині наступаючих вдалось зібратись неподалік паровозного депо за імпровізованим захистом. Наблизившись впритул до будівлі поляки здійснили несподіваний штурм воріт та вікон в той момент, коли кулемети противника через обмеження поля зору не могли їм протидіяти. Буквально через кілька хвилин бою вся простора будівля депо була захоплена. Польські ескадрони витиснули більшовицькі частини у південно-західному напрямку і майже досягли пасажирської станції. Однак незабаром їх відвели на головну рампу товарної станції, щоб убезпечити величезну здобич, що потрапила до рук переможців. Поки вояки 1-го і 14-го уланських полків билися біля паровозного депо, улани 16–го полку атакували південну частину вантажної станції і, захопивши розміщені там об'єкти та вагони. Вони витіснили червоних за її межі, переслідуючи їх аж до Махаринецького лісу. Таким чином була остаточно захоплена вся вантажна станція. Не менш запеклою була боротьба за пасажирську станцію, яка оборонялася навіть довше за вантажну, завдяки дієвій допомозі заздалегідь присланого з Бердичева бронепоїзда. Атака на цю станцію розпочалась майже одночасно з нападом на вантажну станцію. Тут зосередились кількатисячне угрупування більшовицьких військ, основою якого була школа червоних командирів, яка найдовше протистояла польському наступу. Вихідні позиції 2-го кавалерійського полку, який вночі відступив із захопленої частини станції, знаходились за кілька сотень метрів, серед будівель і вулиць містечка. Генерал Ромер вирішив підсилити його резервом 9-го полку, що перебував за межами міста і якому було наказано прибути на вихідні позиції . Спішившись на околиці міста, 9-й полк приєднався до 2-го поблизу станції. Згідно наказу полки утворили дві колони і один ескадрон в резерві. 9-й полк мав атакувати станцію зі сторони міста, а 2-й обійти станцію з півдня і вдарити в тил. Наступ підтримувався вогнем артилерії яка першим пострілом збила ворожу кулеметну точку, що стояла на водонапірній башті. Витіснивши більшовицькі частини з прилеглих споруд та садків 9-й полк вийшов на колії станції, забитими сотнями вагонів. Заповзаючи під вагони для захисту від вогню розташованого там бронепоїзда, польські ескадрони підійшли до самої будівлі пасажирського вокзалу, де зібралося близько 2000 захисників. На платформу увірвалися десятки уланів із двома офіцерами на чолі. Кидаючи ручні гранати крізь вікна в приміщення вокзалу, вони змусили деморалізовані більшовицькі підрозділи здатися. Одночасно з наступом 9-го полку завдав удару 2-й полк, захопивши ряд поїздів, та решту залізничних будівель. Під час атаки все більше і більше уланів зникало в захоплених вагонах, повних привабливого добра. Спокуса була сильною, і офіцерам довелося тягнути їх назад у бій, використовуючи свистки та непарламентську лексику. Під час атаки також відбувалися і несподівані події. При огляді одного з вагонів підпоручик Кароль Ольшевський знайшов свою наречену. Радісний офіцер обняв її і поплескав рукою з пістолетом по спині. Бувший поруч із ним поручик Францішек Скібінський оцінив це як досить специфічну форму пестощів. Перш ніж обидва полки змогли остаточно захопити всю станцію, їм ще довелося вступити в бій з бронепоїздом, який знаходячись між вагонами, несподівано під’їхав до самої будівлі вокзалу і відкрив сильний вогонь прямо по його вікнах. Проте, сховавшись за вагонами, польські кулеметники вогнем з відстані лише кількох десятків кроків змусили його швидко відступити в сторону товарної станції, де він був знешкоджений підпоручиком 14 –го уланського полку В.Домбровським. Зберігся малюнок, зроблений в Козятині весною 1920 року. На ньому зображений епізод бою біля залізничного вокзалу і підпис під ним Podporucznik Wacław Dąbrowsk pod Koziatynem ( пер. з польск. Підпоручик Вацлав Домбровський під Козятином). Досліджуючи цей документ, вдалося з’ясувати біографію польського вояка та його долю. В польському війську було чимало вояків,що народились і виросли в Україні та сприймали її як свою другу Батьківщину. Вацлав Домбровський народився 14 квітня 1899 р.в Таращанському районі над Россю, потім сім’я жила під Рокітном та Ольшаницею. Освіту здобув у Києві. Незважаючи на мовні труднощі, він з відзнакою закінчив гімназію, переміг у конкурсі для вступу у політехнічний інститут. Але почалась війна, а за нею революція і юнак не вагаючись вступив до польського війська, що почало формуватись на теренах України та Білорусі. Наприкінці 1917 початку 1918 рр брав участь у боях з більшовиками під Києвом, потім переїхав в Польщу, де закінчив військове училище. Весною 1920 року у складі 14 Уланського полку підпоручик В.Домбровський здійснив рейд на Козятин. У важких боях за місто відзначився хоробрістю, показавши, що добре вчився в піхотній школі у Варшаві, на «гренадерському уроці». Під час боїв поблизу залізничного вокзалу молодий підпоручик, як простий солдат, з зв'язкою гранат в руці проліз під більшовицький бронепоїзд, знешкодивши його екіпаж і змусивши уцілілих здатися.

Подальший хід війни привів підпоручика Домбровського у райони, відомі з дитинства - під Таращу та Рокитне. Він бився з більшовиками, дивлячись на руїни свого сімейного дому, командуючи одним із взводів кулеметного ескадрону. Але так слалося,що доля його назавжди пов’язала з Козятином. На початку червня настали важкі та напружені дні відступу, коли польська кавалерійська дивізія стримувала, «гризла, смикала і кусала» чотири дивізії Конармії Будьонного. 8 червня 1920 р. біля сіл Червоне та Вернигородок поблизу Козятина 14 -й полк уланів на весь день стримував атаки противника, дозволивши дивізії відступити. Під час запеклих, кривавих і затяжних боїв, міцно тримаючи свої позиції, що спустошували ряди наступаючих більшовиків, підпоручик Домбровський отримав смертельне поранення . Однак він не одразу відмовився від команди. Після відбиття чергової атаки він вивів взвод зі своєї позиції на конях і лише потім поїхав до лікарні. І це був останній раз коли його бачив однополчанин підпоручик Францішек Скібінський: «... 1 -а ескадрон був на той момент у запасі полку, за винятком 2-го ,4 –го та технічного ескадронів, що захищалася пішими. Потім я побачив Вацека Домбровського, блідого, скривленого від болю, з витягнутою риссю , на якому зазвичай не їздили, він летів у бік Козятина. По дорозі він крикнув мені: - Я отримав поранення у живіт! Пізніше він помер на операційному столі ».

Після його смерті 9 червня 1920 року полк з почестями поховав В.Домбровського на козятинському польському цвинтарі. (Jazłowieckie biogramy cz.3- Podporucznik Wacław Dąbrowski. Dobroni/pl/ 05/05/2016)

Розгром противника, який масово здавався, завершився наступом 14-го полку, який, захопивши товарну станцію, завдав удару по пасажирському вокзалу зі сходу і, прорвавшись через огорожі, зайняв решту колій з поїздами, що там стояли. Близько 7.30 27 квітня 1920 року , після 45-хвилинного бою, пасажирський вокзал був повністю захоплений. Підсумки. Швидке й несподіване захоплення Козятина значною мірою сприяло повній дезорганізації південного крила ХІІ -ї радянської армії, що спричинило капітуляцію більшості частин 44-ї дивізії, та 1-ї бригади Червоних Українських січових стрільців. Вони були оточені з усіх боків 15-ю та 13-ю польськими стрілецькими дивізіями і опинилися у безвихідному становищі внаслідок закриття шляху відступу через Козятин. Більшовики втратили свою головну оперативну базу, якою була рокадна лінія на захід від Дніпра. У той же час була порушена координація дій з ХІV- ю більшовицькою армією, що врешті відкривало шлях польській та українській арміям на Київ. На другий день після взяття Козятина туди прибув головнокомандувач польськими збройними силами Ю.Пілсудський. Він оголосив подяку дивізії за блискуче виконання рейду, але ставив їй в провину відсутність зв'язку. При цьому вказав, що в майбутньому він вимагає, обов'язкового встановлення зв'язку і підтримки його у весь час бойової операції. Дійсно, польське командування дізналося про заняття Козятина кінною дивізією лише з донесення 15-ї піхотної дивізії, яка прибула в Козятин через 18 годин після кінної дивізії. Начальник піхотної дивізії, доповідаючи про заняття Козятина, «забув» згадати, що застав там дивізію кінноти. Внаслідок цього польське командування деякий час припускало, що кіннота дійсно була розбита червоними, не дійшовши до Козятина. Цього ж дня, 28 квітня 1920 року, було оприлюднено відозву верховного вождя польської армії Ю.Пілсудського до жителів України з вказівкою, що польська армія залишиться в Україні лише до встановлення керівництва країною постійним українським урядом. Мешканці Козятина першими ознайомились з нею – текст відозви було вивішено на пасажирській станції, базарній площі, біля.ілюзіонів Грінберга та «Ехо».

Безпосереднім результатом рейду було захоплення 8000 військовополонених, близько 500 коней, 120 локомотивів (в тому числі 25% готових до негайного використання), понад 3000 вагонів, близько 30 гармат, бронепоїзда, 7 санітарних поїздів , 170 кулеметів, понад десяток автомобілів та значну кількість боєприпасів та сантехнічних матеріалів.

Одним із своєрідних трофеїв було захоплення в Козятині 14-м полком. верблюда, який подарували варшавському зоопарку. На його вольєрі був напис: «Подарунок уланів 14-го Язловецького полку». Як згадував один з учасників рейду, поручик Ф.Скібінський, в Козятині було взято стільки трофеїв, що пізніше його називали «Козятинський ярмарок». Інтендант 14-го полку відправив по мішку цукру своїм друзям у Жовкві та родинам солдатів. Втрати дивізії були незначними: 2 офіцери та 7 рядових убитими, 3 офіцери та 30 рядових поранені. В польських архівах збереглось фото, на якому зображено похорон польського улана, який загинув у бою за Козятин. На фото траурна процесія виходить з козятинського костелу. На похороні був присутній генерал Ромер, командир кавалерійської дивізії, яка захопила Козятин 27 квітня 1920 року. Вражає велич споруди католицького костелу, який дійсно був справжньою окрасою містечка. На жаль зруйнований в роки більшовицького злочинного атеїстичного безумства наприкінці 30 – років. (Фото Dobroni. Pl 2012-10-05) Рейд на Козятин 1920 року в наш час вивчається у військових коледжах по всьому світу, як приклад блискавичного наступу виконаного до появи танкової війни. 

 Матеріалами поділився земляк, дослідник історії міста, історик, пошуковець Олександр Цілецький. Щиро дякуємо.

 

1920-30-ті роки. Паровозне депо.Фото Д. Шварцмана.

 В 20-ті роки XX ст., крім вище згаданих вулиць з’являються Каралєвський провулок, Ново Строєниє, Щоголєвська вулиця, Шкільний провулок та Нова. В 1922 р. реорганізовано агрошколу у технологічний технікум. У 1923 р.волостне містечко Козятин стає районним центром Бердичівського повіту, Київської губернії, на кордоні з Білопільским районом. У цей період і розширилися межі містечка. Воно вже нараховувало 887 будинків, в яких проживало 11193 мешканці. В місцевій лікарні було вже 20 ліжок, в ній працювали 2 лікарі, 2 фельдшери і акушерка. При станції відкрито лікарню на 30 ліжок та поліклініку, в якій  працював фельдшером  батько кінорежисера і постановника комедії "За двома зайцями" Віктора Іванова - Михайло Спиридонович Іванов,який помер у 1919 р. під час епідемії тифу. В ті часи й  почав діяти протитуберкульозний диспансер в містечку. 

27 березня 1923 р.створено робітничо-селянську міліцію Козятинського району, в тому числі і Козятинської волості, у складі 20 чоловік, яку очолив Дорофій Волкотруб. Вони проводили , крім боротьби з кримінальними елементами і ліквідацію збройних угрупувань повстанців проти радянської влади навколо містечок під проводом отаманів Зеленого( Данили Терпила),Марусі Соколовської, Кочубейника, Сірого , Карого, тощо… Родом із с. Козятина походив і повстанький отаман Мусій  Іванович Артемчук, котрий  був членом повстанкому "Гуляй воля". 

Робітники, котрі працювали на будівництві кооптаху. 1927 р.( у фартухах з бородами старовіри- вільнонайманці).

Бригада непитущих теслів, котрі працювали на будівництві  кооптаху.

Бригада питущих теслів на будівництві кооптаху. 1927 р.

У 1927 р .розпочалося будівництво Козятинського кооптаху, який функціонує і по сей день, випускаючи  високої якості м’ясну продукцію. Підприємство ВАТ “Козятинський птахокомбінат”є членом Клубу лідерів якості України, занесено до “Золотої книги українського підприємництва”, “Золотої книги ділової еліти України” та “Книги кращих підприємств України”. У 1929 р. стала видаватися газета “Колективна праця”. Від 27 лютого 1932 р. Козятинський район стає у складі Вінницької області, а з 17 грудня 1938 р. Козятину-невеличкому містечку в минулому, надається статус міста. Населення вже становить у 1939 р. близько 20 тис. чол.. 
В голодні 1932-1933 роки через місто залізничників масово переміщалися , намагаючись поживитися, хоч якимось харчами  , напівнепритомні голодуючі , спекулянти, безпритульні діти, опухлі трупи яких час від часу підбирали вздовж парканів міста чи на перонах вокзалу. Тут, неподалік на старому цвинтарі на них очікувала безіменна могила , де сьогодні встановлено в пам’ять про ті трагічні дні Пам’ятний Хрест.
 В серпні 1933 р. було вилучено вагонну справу з паровозних депо, організувавши вагонну  дільницю, яка займалася ремонтом вагонів і забезпечувала безпеку руху в дорозі. 1 січня 1935 р. почав працювати хлібзавод, будівництво котрого розпочато було у голодному березні 1933 р. Приховують багато інформації про жахливі роки репресій 1937-38 рр. підвали бувшого будинку жандармерії, що знаходиться на території вокзалу ( зі спогадів Арсенія Гнатовича Тимощука). Там без суда та слідства чинили допити арештованих службовців-залізничників, затриманих в дорозі громадян, духовенства. У 1936 р. розпочато будівництво школи №1, котре завершено було в 1938р.У цьому ж році , паралельно, було випущено перший випуск 66 медичних сестер, школа котрих теж розміщалася на даній території і відкрита була у тому ж 1936р..

Окупаційний фашистський режим у місті з 1941 по 1943 рр.

Найжорстокішим режимом був для козятинців період фашистської окупації з 15 липня 1941 по 28 грудня 1943р.Уже в перші дні війни  найбільший залізничний центр Козятин зазнав нищівних атак нацистською авіацією. Під свист бомб, ризикуючи життям, залізничники швидко відновлювали зруйновані колії, забезпечували своєчасний рух військових вантажів, евакуацію технічного устаткування, людей.

До 12 липня 1941 р. було повністю перебазовано у глиб країни паровозне депо та інші технічні служби. Під час перших бомбардувань німецькою авіацією вокзал не зазнав значних руйнувань і знаходився під правлінням німецької адміністрації.

Радянські війська з усіх сил стримували натиск окупантів. Сміливо боролися за кожний клапоть рідної землі, поливаючи її своєю кров’ю, підрозділи 6-ї Червоної армії під командуванням генерала- лейтенанта І. М. Музиченка.  Районний центр в спекотні червневі дні 1941 р. обороняли командири і бійці 16-ого механізованого корпусу генерала О.Д. Соколова . В нерівних, кровопролитних боях навічно полягли сотні бійців і командирів, котрі прибули з західних кордонів на захист залізничного центру.

Вокзал 1941 р.З  альбому  Магаз Анатолія.

Сили виявилися нерівні і 14 липня 1941 р. в другій половині дня передові частини 16-ої танкової дивізії генерал-майора Хубе вдерлися в Козятин, поступово окуповуючи весь край. Цей жорстокий, кривавий період тривав близько 2,5 років. За останніми архівними данними понад  7000 тисяч бійців і командирів Червоної армії, що  потрапили до табору для військовополонених, котрий розміщався в районі ПРБ - робітничого селища,на місці сучасної території організації НГЧ-2, БМП-648 , були закатовані чи  загинули від важкої, виснажливої праці, голоду та холоду. Інші були перевезені до Бердичева.

Пам'ятна стелла на місці страти людей на Талимонівці.(1950-2012рр.)

Встановлення пам'ятного Хреста на місці розстрілу мирних громадян та військовополонених( праворуч заступник міського голови Ігор Лівшиць, в центрі голова  Київського Товариства ветеранів розвідки Військово-Морського флоту Олександр Мармашов( в центрі),( ліворуч) голова райдержадміністрації Олексій  Лавренюк .(2011р.)

Представники обласної  Спілки ветеранів  розвідки Військово-Морського флоту,ініціатори встановення пам'тника на чолі з головою Сергієм Супрягою та Ігорем  Проценко(крайні праворуч) . 

Пам'ятник , встановений  на місці страти мирного населення, підпільників, матросів і воїнів радянської армії 8 травня 2012р., виступ голови ради ветеранів війни та праці міста Георгія Акопова, (праворуч за прапорами) міський голова Олександр Гвелесіані  та  начальник Південно-Західної залізниці Олексій Кривопішин.

Майже з перших днів окупації, вже 20 липня 1941 р. фашисти створили в місті на розі вулиць К. Цеткін та О. Пушкіна, приблизно в районі скверу ім.. Пушкіна, (сьогодні міський парк) єврейське гетто. Очевидці згадували, що єврейське населення нацисти заставляли працювати на непосильних, важких роботах - носити щебінь, тягати шпали, розвантажувати вагони з вугіллям, камінням. Це глумління тривало до 3 червня 1942 р, саме цього дня каральний загін окупантів загнав усіх мешканців гетто у вантажні, криті машини і вивезли за місто в район Талимонівки, заставили роздягтися і хололднокровно розстріляли. Після війни на цьому місці було виявлено 724 чоловіки у 4 ямах, серед яких 292 євреї,216 чоловік мирного населення, 48 військових матросів, 62 партизани  і підпільники, 16 циган та 90 військовополонених. Там у 1950 р. встановлено пам’ятну стелу.У 2012 р. напередодні Дня перемоги встановлено пам'ятний знак, в минулому  він  стояв в центрі міста і приурочений був до "50 річчя Великого Жовтня".А на місці гетто за наказом місцевої управи було висаджено 150 каштанів та інших дерев. Восени 1942 р. розпочалася масова відправка молодої, робочої сили до Німеччини. В газетах проводилася оманлива агітація, друкувалися листи, добровільно відправлених на роботи щасливих , перебуваючих ніби в раю, земляків. Насправді ж , на них чекала виснажлива робота, знущання озлоблених війною господарів-нацистів. Добровольців ставало все менше і менше. Тому німці з поліцаями проводили в людних місцях облави, силоміць заганяли хлопців та дівчат у криті машини, реєстрували їх на біржі праці, що розміщалася в приміщенні школи №1, утримували в таборі за колючим дротом на ПРБ. Спеціально була створена за містом школа молодого спеціаліста в приміщенні Махаринецького технікуму птахопереробної промисловості(сьогодні тубдиспансер)або агрошкола “Вінтершулє”, куди окупанти запрошували молодь окремних сіл навчатися господарським спеціальностям, для подальшого надання їм можливості посісти керівні посади у сільськогосподарській галузів . Та , насправді, у слушний момент туди підганялися вагони і їх примусово вивозили до Німеччини. Всі газети переповнені були оголошеннями про нові нацистські порядки. За непослух чи недотримання законності кожен з порушників буде покараний, в тому числі найсуворіше-позбавленням життя. З Козятина за деякими архівними даними було вивезено 107 чоловік, закатовано- 98 громадян похилого віку, 140 жінок та 147 дітей.

Вокзал ст. Козятин під час нацистської окупації.

Народний опір патріотично налаштованого населення проти окупантів.

З перших днів окупації патріотично налаштоване населення Козятина та краю намагалося чинити усе можливе, щоб звільнитися з-під гніту фашизму. По всім на той час трьом районам Козятинщини організовувались підпільні антифашистські організації, осередки, котрі очолювали бувші офіцери-оточенці Червоної Армії. До них вступали, іноді не знаючи одне-одного, сотні патріотів. В місті Козятині з жовтня 1941 р. по грудень 1943 р. активно функціонувала у взаємодії з підпільними організаціями обласного центру Вінниці “Україна” та “Сєрго”, налагоджуючи тісний контакт з сільськими та районними організаціями , міське антифашистське угрупування “Залізничник”на чолі з Іваном Мстиславовичем  Поповим ( підпільне прізвище Доля Анатолій Іванович).

Досьє на керівника:1898 року народження, член партії з 1918 року, росіянин,з вищою освітою, учасник Громадянської війни 1918-1920 рр.. Разом з дружиною. Олександрою Іванівною працювали в м. Вінниці з 1920-1931 рр. та у Вінницькій області з 1933-1938 рр. В 1940 р. був призначений заступником голови Київського міськвиконкому. З 22 червня 1941 р. бере активну участь в обороні Києва, з 1 липня 1941 р. командир бойової групи загону “Перемога або смерть” під командуванням С. П. Осєчкіна. 26 вересня 1941 р. за розпорядженням Ради партизанського руху України відряджений на підпільну діяльність в місто Козятин організовувати підпільний осередок на залізничному вузлу. Влаштувався на посаду директора інкубаторної станції. Явочна квартира належала матері та доньці Зелінським за адресою Леніна №51( сучасна Незалежності), на куту вулиці Тельмана. Господиня тримала корову і люди часто, без особливої підозри, приходили купувати молоко. Саме господарі цієї квартири були основним зв’язковими даної організації, до основного складу котрої входило 26 залізничників  та 36 активістів. Про існування та діяльність організації в обласному архіві та музеї зберігаються спогади, свідчення вище згадуваного керівника,де вказано, що підпільники запобігали вивезенню молоді, худоби, зернових до Німеччини, визволяли з ешелонів військовополонених, лікували їх, переховували з подальшим працевлаштуванням…Підпільники добували розвіддані, організовували диверсії на залізниці, в селах району та за його межами. .Ними були вбиті найжорстокіші офіцери, коменданти, поліцаї, старости…Активіст підпілля Іван Григорович Підгородинський(справжнє прізвище Ярош Павло Арсеньович) разом з іншими товаришами-патріотами, з-під носа поліцаїв, вивезли на Махаринці, непомітно відчепивши від ешелону, вагон з молоддю для відправки до Німеччини, зумівши ще й вчасно повернути пусті вагони на місце. Ця диверсія фашистами так і не була розкрита. Та коли були виведені з ладу 5 паротягів і платформ, 45вагонів, 9 танків, зіпсовано 500 т. жому, 70 т. вугілля, виведене з ладу поворотне коло  у паровозному депо,окупаційній владі стало зрозуміло,що діє організоване угрупування… Гестапівці, поліцаї, жандарми лютували, хапаючи та арештовуючи десятками і сотнями залізничників, жорстоко допитували, катували або ж відправляли у невідомому напрямку. За доносом були арештовані український шеф паровозного депо Іван Іванович Сєрбін, болгарин за національністю, котрий пройшов шлях від кочегара, машиніста і до начальника депо та входив до членів підпільної організації. Арештований був і Григорій Михайлович Кондрацький, спеціаліст- електромеханік дистанції сигналізації і зв’язку, звільнений з полону командир. 31 січня 1942 р. в холодний , зимовий день, патріотів-залізничників було привселюдно страчено через повішення на центральній площі міста. Свідками цього жахливого видовища було зігнане силоміць населення з окресних сіл та міста, в тому числі, вагітна другою дитиною дружина Сєрбіна. Сьогодні на цьому місці встановлено пам'ятник. Комсомолець Іванов , Грогуль та ще ряд товаришів були розстріляні. Щоб помститися за товаришів підполковник Микола Сідлецький убив німецького начальника депо, за що теж був розстріляний. Та ніякі тортури, знущання, показові страти не зламали патріотичний дух у залізничників. За період діяльності підпільники передали партизанам 40 кг медикаментів, знищили 3 автомашини зі зброєю, завдяки їхній діяльності було призупинене знищення замінованого при відступі фашистами паровозного депо, вокзалу, водогінної вежі, залізничних блок-постів та інших споруд стратегічного призначення. Щоб запобігти цій диверсії підпільники підірвали 2 вагони з вибухівкою, перемістивши їх на околицю залізничної станції в ніч визволення Козятина I-ю танковою армією під орудою Михайла Юхимовича Катукова 28 грудня 1943р. Під час виконання завдання загинув підпільник Лев Михайлович Кармазін, його друг Павло Мусійович Маковецький, у котрого 5-и річного сина Володимира присипало  зруйнованою стіною,  від вибуху вагонів з амоналом чи тротилом  біля сучасної  нафтобази . Усіх трьох поховано в одній могилі 1 січня 1944р.( могила на старому цвинтарі).

Підпільник Григорій Михайлович 

Кондрацький.

Підпільник Іван Іванович Сєрбін.

Герой Радянського Союзу Іван Григорович Скляров.

Повний Кавалер орденів Слави Олександр Мухін

   

Козятинці гордяться своєю землячкою Ганною Григорівною Висоцькою, яка воювала у складі 46-го гвардійського жіночого Таманського авіаційного полку і загинула смертю хоробрих в бою 1 серпня 1943 р. на Кубані .

Посмертно нагороджена орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки, Героєм Радянського Союзу Михайлом Юхимовичем Шнейдерманом, мешканцями Козятина Героєм Радянського Союзу льотчиком-винищувачем Іваном Григоровичем Скляровим, повним кавалером орденів Слави Олександром Максимовичем Мухіним.

Герой Радянського Союзу Михайло Юхимович Шнейдерман

Визвольна хода І Гвардійської    танкової армії.

Визвольну ходу по нашому краю і Козятину розпочато з Житомирсько-Бердичівської наступальної операції I Українським фронтом (командуючий генерал армії М.Ф. Ватутін), I Гвардійською танковою армією ,частин 8 гвардійського механізованого корпусу (командуючий генерал-майор Семен Мойсеєвич Кривошеїн. Спроби ворога зупинити їхній наступ зазнали поразки. Аби прискорити рух на Козятин, із складу механізованих бригад корпусу були виділені 67 і 69 гвардійські танкові полки. З десантом автоматників вони вирвалися вперед. Протягом ночі, долаючи опір фашистів, пройшли близько 30 км і на світанку 28 грудня увірвалися в Козятин. Передові загони 8 Гвардійського механізованого, 11 Гвардійського танкового корпусів з трьох сторін півночі,сходу, півдня підійшли до Козятина, де було зосереджено близько 35 тис. німецьких солдат і офіцерів. Першими, вирішено було командуванням 69 гвардійського танкового полку (командуючий підполковник Іван Никифорович Бойко) ,послати по залізничним коліям зі сходу розвідників на 2 танках із 29 автоматниками на чолі зі старшим лейтенантом В. М. Підгорбунським (командиром 19 гвардійської механізованої бригади) та лейтенантом П.Ф.Гриболєвим ( командир 21 гвардійської механізованої бригади), перед самим боєм він визволив  бувшого з ладу командира роти Михайла Івановича Бушилова- механіка-водія  танка, старшину. Удар танкістів виявився настільки несподіваним для німецького гарнізону, що той довго не міг проявити організованого опору. Танкісти не давали опам’ятатися ворогу, аби виграти час до підходу головних сил. Посеред дня до міста вступили мотострілецькі і стрілецькі батальйони.

 Михайло Бушилов-Герой Радянського Союзу

Володимир Підгорбунський- Герой Рапдянського Союзу

Петро Гриболєв- Герой Радянського Союзу

Іван Никифорович Бойко- визволитель Козятина, двічі Герой Радянського Союзу(праворуч).

В наслідок кровопролитних боїв Козятин був визволений 28 грудня 1943 року від фашистської окупації. У сквері на вулиці 8 Гвардійській( бувша 1 Травня),а сьогодні Захисників України  ,встановлено монумент у 1967 р, котрий перетворено у меморіальний комплекс у 1975 р., де перепоховані останки 819 загиблих під час визволення міста танкістів, в тому числі і командира розвідувального підрозділу старшого лейтенанта Г.І. Бесарабова, загиблого смертю хороброго воїна на другий день визволення 29 грудня. Після визволення частини I гвардійського танкового корпусу під командуванням А.Г. Гетьмана далеко відкинули ворожі війська, котрі ще майже 5 місяців бомбардували місто, як головний стратегічн6ий об’єкт, залишаючи свій смертоносний слід на долі залізничників. Начальником гарнізону міста був призначений командир 20 гвардійської механізованої бригади полковник А. Х. Бабаджанян, а тимчасовим комендантом І. Н. Бойко. За проявлений героїзм під час визволення міста та блискуче проведену операцію командирам- танкістам підполковнику- земляку Івану Никифоровичу Бойко, лейтенанту Володимиру Миколайовичу Підгорбунському, лейтенанту Петру Пилиповичу Гриболєву, старшині Михайлу Івановичу Бушилову присвоєно звання Героїв Радянського Союзу .Їхні імена увіковічені в назвах вулиць, які у 2022 р були декомунізовані.  В1965р. присвоєно ім’я танкіста-розвідника В.М. Підгорбунського Козятинській школі-інтернат. Там функціонував Музей-визволителів , а у1977 р. ім’я земляка- двічі Героя Радянського Союзу І. Н. Бойко присвоєно місцевому міжрегіональному вищому професійному училищу залізничного транспорту. У 1982 р. на розі вулиць Димитрова ( Куликовського) та Леніна(Червоноармійської)сьогодні Героїв Майдану  було встановлено пам’ятник- танк "ИС-3", на знак подяки воїнам-визволителям, бійцям та командирам I Гвардійської танкової армії за визволення міста від фашизму, випущений у травні 1945 р.

Післявоєнна розбудова.

Костиков А. Г.-  один із ініціаторів створення  "Катюші", Герой Соціалістичної Праці                 

Архітектор Г.С. Кульчицький

Поет В.К. Карпеко

Герой Соціалістичної Праці Д.П. Павленко

Герой Соціалістичної Праці Я.Г.Іванова

Кінорежисер В.М. Іванов

Відновлювали господарство, залізницю загальними зусиллями. Фашисти ще до червня місяця 1944 р. після визволення піддавали повітряним атакам даний стратегічний об’єкт. Чимало козятинчан загинуло під час ворожих бомбардувань .Місто стояло в руїнах. Відбудовували його разом з населенням і німецькі військовополонені. Вже в 1946 р. впорядковано парк залізничників біля вокзалу і сквер. У 1957 р. молодь залізничного вузла ст.. Козятина розпочала роботи по впорядковуванню стадіону та парку біля улюбленого місця відпочинку козятинців водойми Водокачка.

Центральна вулиця м. Козятина Червоноармійська(до 1924 р. Драгунська, наприкінці 1980-их переіменована на  Леніна, сьогодня Героїв Майдану). Крайній праворуч  Районний Будинок культури, поруч районна  бібілотека ім. Н. К. Крупської. Перед нею музична школа.

Фонтан в центрі міста 1960- і роки.

 Вже не діючий фонтан , що функціонував в залізничному парку.

Роботи по благоустрою парку та стадіону були завершені у 1961р.

Будинок піонерів ,був реорганізований з діючої під час  німецької окупації церкви Вознесіння Господнього після війни у Будинок піонерів, де проходили засідання партійного керівництва району та заняття гуртків самодіяльності.

Хор Будинку піонерів. 1953 рік.

Фонтан на вокзалі.( Фото Миколи Підпригорщука).

У 1960-70 рр. розпочинається масова забудова центру міста п’ятиповерхівками.

До 1962 року здійснено перший етап технічного переоблаштування залізничного вузла з переведенням його на тепловозну тягу. Одночасно почалися роботи по електрифікації Козятинського відділку, що є складовою частиною електрифікованої магістралі Донбас- Чоп. Місто набуває сучасного вигляду. З 30 грудня1962 р. Козятинський район набуває сучасних меж з приєднанням до нього 28  листопада 1957р. Самгородоцького району, а 30 грудня 1962 р. Комсомольського. У 1987 р. встановлено пам’ятник трудової слави залізничників на території вокзалу паровоз Л-2309, котрий зійшов з конвеєра Коломєнского заводу Ім. Куйбишева у 1954р. 13 липня 2000р. Козятину присвоєно статус міста обласного значення.10 липня 2004 р. під час святкування 130 річниці з часу присвоєння місту статусу містечка з ініціативи міського голови Олександра Гвелесіані відкрито Музей історії міста, котрий у вересні 2005 р.  став державним. В жовтні 2004 р. урочисто відкрито Президентом України Віктором Януковичем гранітний пам’ятник Михайлу Сергійовичу Грушевському відомого народного скульптора України Валентина Зноби. А в лютому 2009 р.встановлено пам’ятну стелу воїнам-інтернаціоналістам. Місто залізничників Козятин випестило в своїх обіймах для держави таких відомих людей, як маршала артилерії Збройних Сил СРСР Ю.П. Бажанова(10(23).04.1905-08.01 1975),Героя Радянського Союзу М.Ю. Шнейдермана(20.02.1909- 24.06.1981), вченого-конструктора, члена- кореспондента Академії наук СРСР, генерал-майора авіаційної справи, Героя Соціалістичної праці, ініціатора створення реактивної установки “Катюша” А.Г. Костикова (17(29).10 1899- 05.12.1950), заслуженого архітектора України Г.С.Кульчицького (02.12 1922-08.01. 2009),українського письменника, кінорежисера, сценариста, постановника шедевра української комедіографії кінокомедії “За двома зайцями” В.М. Іванова(31.01(13) 02.1909-18.06 .1981), заслуженого працівника культури Бурятської республіки, члена Спілки письменників СРСР поета В.К. Карпека(18.02.1922-07.02.1993), письменника, журналіста М. Ю. Ципіса(06.05.1935-25.03.2014), ,народного артиста Білорусі, співака, керівника вокально-інструментального гурту “Сябри” А. І. Ярмоленка (01.11.1947), Героя Соціалістичної Праці машиніста Євгена Васильовича Андрєєв , ще трьом мешканцям Козятина було вручено Зірки Героїв Праці- машиністам Дмитру Полікарповичу Павленку, Миколі Івановичу Порхуну , телятниці Яніні Григорівні Івановій та жителю села Махаринці Йосипу  Васильовичу Гурику

                               ІСТОРІЇ ШКІЛ  КОЗЯТИНА

Історична довідка  Комунального закладу «Ліцей №1 ім. Т. Г. Шевченка Козятинської міської ради Вінницької області »

                                                                                  Яка чудова архітектура.

 Далекого 1936 року 8-річна українська  школа вперше відкрила свої двері для малечі міста напередодні нового року. Приймав радо учнів  директор Іван Суд- Злачевський. Побудована споруда  у центрі міста , поруч з залізницею із  рештків будівельних матеріалів зруйнованого місцевого костела. Новобудова мала не дуже привабливий вигляд і тому її поштукатурили і побілили.  В триповерховій споруді були просторі кабінети,  спортивний зал  і  актовий для урочистих подій. Чимало дітей навчалося в одну зміну  в основному із навколишніх сіл. Після уроків  діяла школа медичних сестер.  В  актовій залі  демонстрували  фільми, бо мали  свою  кіноустановку.

 У 1939 р. відбувся перший випускний вечір. Учні почали навчатися у дві зміни. Учбовому закладу було присвоєно звання Тараса  Григоровича Шевченка. Під час другої світової війни в  новобудові німецькі окупанти розмістили гебітскомісаріат, біржу праці, звідки відправляли молодь на роботу до Німеччини, а на першому поверсі облаштували конюшні..

Після війни школу очолила Емілія Ромашевська, яка в ній вчителювала. Місто поверталося до мирного життя, вчителі разом з учнями взялися приводити навчальний заклад до ладу. Доводилось своїми силами разом з учнями відновлювати рідний учбовий заклад.

У 1948 р. був призначений новий директор Василь Шубравський, який став доктором філологічних наук. Його замінив на посаді  Давид  Кернзнерман Саме при ньому була розширена школа і добудовані у 1963 р. два нових крила, що дало змогу  в школі  навчатися понад 1000 учнів.

                      Перший повоєнний випуск                      

З 1968 р.  школу очолив Володимир Подрез, якого у 1980-их роках призначили директором нової школи – ліцею №4. А замінив тодішнього  керманича  Борис Павлюк. У 1996 р. очолив заклад Володимир Ковальчук, а у 2001 р. директором була призначена Раїса Юр- Кирилюк

У 1996 році школу № 1 очолив Володимир Ковальчук. У 2001 році директором призначили Раїсу Юр-Кирилюк, а з 2021 року навчальним закладом керує Оксана Кухар, яка вміло веде освітянський човен імені великого Кобзаря в майбуття.

За останні 30 років у школі багато змінилося. У 2006-му навчальний заклад став лауреатом всеукраїнського конкурсу «Сто кращих шкіл України» у номінації «Школа успіху». У 2007 році вона змінила свій статус — стала спеціалізованою школою № 1 із поглибленим вивченням фізики і математики. У той період змінився і зовнішній вигляд — провели капітальний ремонт фасаду центральної частини будівлі.

З часом навчальний заклад змінив назву, у школі збільшилася кількість учнів, зав’язалися дружні стосунки із вищими навчальними закладами України, куди випускники першої школи вступали по пільговій програмі. Змінили один одного висококваліфіковані директори школи, змінився навіть фасад школи, але протягом усіх років незмінним залишався дитячий гомін у коридорах школи, потяг до знань, яким заряджали учнів професіонали-педагоги, високий рівень навчання та викладання, чим до цього часу славиться яскрава і непересічна школа, а сьогодні Комунальний завклад «Ліцей №1 ім. Т. Г. Шевченка  Козятинської міської ради» .

             Коротка історична довідка

 Комунального закладу «Ліцей № 2 Козятинської міської ради Вінницької області

                                                

 

    Ліцей  є  одним із найстаріших навчальних закладів міста.

  З початку з 1878 р.  це було однокласне училище, а з 1896 року – двокласне народне училище. В пам’ятній книзі Київського навчального округу в 1898 році на сторінці 115 записано: «Казатинское одноклассное народное училище основано в 1878 году, преобразовано в двухклассное в 1896 году. Содержится за счет Юго-Западных железных дорог, на содержание отпускается 4360 рублей в год. Учащихся 220 мальчиков и 149 девочек. Заведующий – Григорий Василевский. В училище служат 12 учителей. Преподается: закон Божий, математика, рукоделие, музыка, хоровое пение, военная гимнастика для мальчиков, шведская гимнастика для девочек. Есть смешанный оркестр, столярная мастерская, показательный садик с оранжереей».

Від заснування двокласного училища починається історія найдавнішого учбового закладу для дітей залізничників . В 1917 році училище було реорганізоване в школу-семирічку. Школа отримала назву 4-ої залізничної .Батьки їздили заготовляти дрова для печей в школі. З 1920 по 1921 роки учні не навчалися і залишилися на другий рік. У 1923 р. з’явилися перші підручники, по 2-4 на один клас.В цей період школа значилася трудовою №2.

 

У 1927 році школа стала залізничною № 27 і в ній навчалося 360 учнів.,а  у 1934 році  стала середньою  і змінила номерацію  на № 7, створена бібліотека на 5 тис книг, обладнані хімічний та біологічний кабінети.У 1936 р. випустила школа  перший випуск десятикласників. У повоєнний період з  1944 по 1953 рік залишалася середньою №8; з 1953 по 1961 рік – політехнічна трудова школа №44.  З 1962 року школа стала називатися середньою № 2 .  До основного корпусу  добудували  два крила і розширили її площу. На території знаходиться маленька школа – одноповерхова, де навчалися діти до 4-го  класу. Окремо розташовано  теслярські та столярні майстерні. На території надавалося житло для директора школи і його родини. Нумерація закладу освіти змінювалась через підпорядкованість навчальних закладів до управління залізниці.

В роки німецької окупації в приміщенні закладу розміщалося німецьке відділення залізничної дороги. Там можна було діставати перепустки  по залізниці для членів підпільної організації «Залізничник».  Школа мала на другому поверсі історичний   музей , який час від часу поновлювали.

            10-В клас випускники 1976р. з класним керівником молодших класів Губановою Галиною Іванівною на центральній площі міста

 

 З 2021р. школа  носить теперішню назву Комунальний!0  заклад «Ліцей № 2 Козятинської міської ради Вінницької області».

Заклад очолює  енергійна, привітна, креативна педагог, випускниця школи Міськова Наталія Володимирівна.

​

 

       Історія Комунального закладу  «Ліцей №5 Козятинської міської ради»

Серед ошатних зелених берез видніється високий світлий триповерховий  будинок, де розмістився Комунальний заклад  «Ліцей №5 Козятинської міської ради», в минулому  школа №5, альма-матер науки й добра, безцінний храм знань.

 Коли вона відкрилась, не відомо, достовірним є той факт, що в далекому 1921 році вона вже існувала й називалася «Єдина трудова школа №5». Тоді це була семирічка. Саме в такому форматі школа й існувала до 1952 року. Знаходилася вона по вулиці 8 Гвардійській (Захисників України) у зовсім маленькому приміщенні, що мало лише 9 класних кімнат, які згодом вмістили слухачів вечірньої школи.

    Називалася вона тоді “Єдиною трудовою школою № 5”. Пізніше була 26 школою залізничників. Є ще живі учні, які стверджують, що з 1936 по 1940 рік їхній навчальний заклад мав номер 28, а вже потім вона стала 26-ю. Тож 26 школа залізничників в 1952 році була розділена на два учбових заклади. На школу № 5 і школу № 3. І саме 1952 рік вважається офіційною датою заснування цього учбового закладу.

У 1934 році  школа мала назву «Козятинська зразкова школа №5». Незабаром Народний комісаріат шляхів сполучення, у підпорядкуванні якого був навчальний заклад, перейменував його та назвав «26-а залізнична середня школа станції Козятин Вінницької області».

Коли учні навчалися у вечірній школі

 З 1948 по 1950 рік директором був Любимець Леонід Петрович. Дані за 1948 рік свідчать, що у школі на той час навчалось 605 учнів: 530 – українською мовою, 75 – російською,  їх навчали 21 учитель. З 1950 року закладом керував  мудрий, досвідчений Куперштейн Соломон Мойсейович, який був незмінним директором два десятиліття, до 1971 року.

1952 рік став для школи знаковим: саме тоді наказом міністра шляхів сполучення на базі 26 залізничної школи було створено  два навчальних заклади: російськомовну СШ №3, куди перейшло 70 учнів, та україномовну СШ №5. Цей рік і вважається офіційною датою заснування школи.

1955 рік… Було збудовано нове триповерхове  приміщення, де  й поселилася СШ №5. Воно  знаходилося за адресою вул. Боженка №2, пізніше по вулиці Боженка №4, а сьогодні Сковороди Г.

П

 Директор Дацюк Анатолій Антонович

Перший випуск середньої школи відбувся у 1954 році, тоді стіни закладу полишили 26 юнаків та дівчат. З 1954 по 1972 роки було 18 випусків, а середню освіту одержали 1070 чоловік. У 1957 році 72 старшокласники навчалися у трьох 9-10 класах. У 1972 році у школі нараховувалось 809 учнів. 9-10 класів було шість, і отримували знання в них 174 старшокласники.

У 1965 році навчальний заклад перейшов на кабінетну систему. Було побудовано їдальню, чотирикімнатну майстерню, тир, спортивний майданчик. З 1971 року введено початкову військову підготовку. Згодом, у 1974 році, почалася добудова приміщення: було споруджено нове крило з 12-ма кабінетами, створено новий спортивний зал, а старий переобладнано в актовий.

Розбудована школа  набула звичного нам вигляду при керівництві закладом  Дацюком Анатолієм Антоновичем, який користувався великою повагою у колег.

  

            Неділько Інна Іванівна
У 1979 році його змінила Неділько Інна Іванівна, життєрадісна, весела жінка, яка заряджала своєю енергією всіх навколо. 1985 року директорську печатку отримав дбайливий господар і тактовний педагог Ткачук Ернест Петрович.

З 1997 р. очолив заклад неординарна оосбистість  й  активний організатор Марченко Костянтин Володимирович.

З 2006 р. директором була призначена Кронівець Галина Леонідівна. А з 2021 р. школу реорганізували у  комунальний заклад ліцей №5 , яким   опікується креативна, молода  директорка Федорович Інна Анатоліївна.

 

Опорний комунальний заклад "Гімназія № 9 Козятинської міської ради Вінницької області" с. Козятин

110 років з часу відкриття у с. Козятині Земського училища.

Чотирьохкласне училище відкрилося 15 листопада 1913 року. Тоді за його парти сіли понад двісті хлопчиків та дівчаток. Приміщення училища було збудовано за околицею села Козятин яке, дало назву містечку і станції й тривалий час називалося «школою на полі». Учитися у нових просторих класах, обладнаних за останнім словом тодішньої техніки, було саме задоволення. Гарно було й навколо: неподалік зростав давній ліс . заказник «Сестринівська дача», а на садибі розквітав великий сад, від якого донині лишилося кілька старих яблунь і груш.

До побудови чудового приміщення в селі діяло з 1884 р. сільське однокласне початкове народне училище , як свідчить шкільна історична довідка. В освітньому закладі, яке винаймало приміщення , навчалося спочатку всього 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Учителями у різний час були Григорій Марчевський , Михайло Соловйов , Григорій Гордовський .

Закон Божий викладав священник Павло Завадовський (Заваднський) . Він також служив священником місцевої церкви Святого Луки. Основна споруда вціліла й досі. Побудована у 1853 р. , сьогодні це сільський клуб . Павлу Звадовському довіряли свої сповіді у 1892 р. Михайло Грушевський зі своїми дідусем та бабусею.

При школі був хор , який співав у церкві . Ним керував Захарій Сташевський.

У 1900 році був відкритий клас для дорослих , у якому навчалося 24 особи. Завідував училищем губернський секретар Василь Євграфович Салган. З часу відкриття й до 1927 р. навчання було чотирьохрічне і до 1934 р. називалася неповна середня трудова школа №1, потім значилась до війни, як залізнична школа №31. До 1940 р. учні перейшли на семирічне навчання, а у 1940 школа стала десятирічкою. Під час другої світової в ній розміщався військовий шпиталь. З 1944 по 1956 р. значилась у документах, як залізнична школа №9, згодом впродовж чотирьох років - залізнична №47, з 1960 р й по цей день №9.

В різний час директорами сільського закладу освіти були: Селегей Михайло Федорович, Рибачук Іван Філімонович, Масюк Олександр Андрійович, Колісний Анатолій Якович, Гудзовський Броніслав Адамович. З лютого 2008 року очолює педагогічний колектив Заїчко Олег Борисович, який продовжує справу своїх попередників.

На жаль, у ХХІ столітті школярів тут поменшало як мінімум утричі. Але традиції збереглися: чудовий педагогічний колектив і чемні козятинські діти гарно дбають про унікальну, єдину в області споруду. ЇЇ ще в народі називають будинок з косими вікнами. Трапецевидні вікна, скромний цегляний декор і фронтон із цифрою «1913» абсолютно чітко свідчать про унікальність споруди, як пам’ятки. Має школа і архітектурну родзинку: другий, дерев’яний поверх одного з причілків оздоблений пілястрами, які зворушливо намагаються зімітувати цегляні аналоги.

Існує версія, що до будівництва споруди училища міг бути причетний видатний український художник , архітектор, етнограф Опанас Сластіон 02.(14).12.1855- 24.09.1933). Він був прихильником і творцем українського національного стилю в архітектурі, є автором понад 53 споруд земських шкіл у 1913-1916 рр., а сучасний опорний комунальний заклад «Гімназія №9 Козятинської міської ради» побудований у стилі українського архітектурного модерну і має характерні ознаки — шестикутні вікна і вежі, цегляний декор на фасаді, який повторює український народний візерунок. Але фахівці вважають, що такий стиль могли запозичувати й інші архітектори в наших регіонах.

Власне, козятинська пам’ятка , значний період середня школа №9, сьогодні геть не схожа ані на полтавські, ані на черкаські творіння корифея українського архітектурного модерну.

http://sch9.kzedu.vn.ua/histori.html

  

 

75 років у 2022 р. Козятинській швейній фабриці.

Автор: Олена Удвуд

• Чи знали ви, що сто двадцять років тому у Козятині було цілих три заводи й один із них зберігся до нашого часу, щоправда, нині виробляє зовсім іншу продукцію.
• Мова йде про фабрику на тій стороні. Сьогодні там шиють одяг, а століття тому варили пиво.
• Ми покажемо, як виглядали пляшки, в яких продавали козятинське пиво і розкажемо цікаві факти про підприємство

Козятинська швейна фабрика цьогоріч святкує ювілей. Та мало хто знає, що це — одне із найдавніших підприємств сучасного Козятина не залізничного напрямку. За час свого існування воно не раз змінювало профіль своєї діяльності, а почалося все із виробництва пива

Працювало вісім осіб

Коли саме у Козятині відкрили пивзавод — достеменно не відомо. За однією з версій, він почав працювати на початку ХХ століття, а до цього пиво, яке продавали у місцевих корчмах, привозили з Бердичева. За іншою версією, яку ми почули від Лілії Макаревич, директорки Музею історії міста, пивзавод могли відкрити дещо раніше.

— У нас є архівний документ, який переписали слідопити, і в цьому документі вказано, що пивзавод був відкритий у 1884 році, — розповідає Лілія Макаревич. — На той момент там працювало вісім осіб. Джерело, в якому слідопити знайшли цю інформацію, не вказано.

На карті Козятина, яка датується 1908 роком, пивзавод, про який йде мова, уже позначений. Знайшли ми про нього інформацію і в іншому джерелі — довіднику «Південно-західний край» за 1913 рік. Там вказано, що у місті працював пивзавод під назвою Козятинський № 16. Очевидно, він був філією іншого пивзаводу, втім якого саме — невідомо.

— Завод належав Лехно-Васютинському, племіннику Мар’яна Васютинського, землевласника, який володів землями села Козятина і більшої частини сучасного міста Козятина, — каже Лілія Макаревич. — Можливо, першим власником був саме Мар’ян, а після його смерті завод, як і всі цінні папери та землі, перейшов у спадок племіннику. Пивзавод займав основну споруду швейної фабрики, яка найстаріша. Старожили, будівельники і робітники, які там працювали, розповідали нам, що коли рили там траншеї, досить часто знаходили фрагменти старовинних пляшок з-під пива.

Пробки заливали сургучом

Як виглядали пляшки з Козятинського пивзаводу, можна побачити на власні очі. Одна з таких зберігається у фондах Музею історії міста. Вона має досить незвичну продовгувату форму і зовсім не схожа на ті пляшки, в яких продають пиво сьогодні. Хіба що кольором скла.

— Ця пляшка 1923 року, — показує директорка музею. — Її виготовили за індивідуальним дизайном для виставки.

Експонат передала до фондів музею Людмила. Її прадідусь Кіндрат, що мешкав у Кордишівці, працював візником у пана, який був справжнім шанувальником нашого пива.

— Мій прадідусь коней дивився, лікував, землю своїм дітям купляв за ці гроші, — розповідає Людмила. — А пан любив пиво. Пляшок у нас ціла купа лежала в дворі в селі, де вже мій дідусь жив. Там такі були і чотиригранні, і круглі. Вони зовсім не схожі на сучасні, але вони були дуже різні. Навіть колір був різний. Я так думаю, там багато було видів пива, і вони мабуть наливали різні види в різні пляшки. Я собі дві взяла, одну віддала в музей, одна розбилася вдома.

У цих пляшок був не лише незвичний дизайн, а й кришки. Дідусь Людмили розповідав, що пиво в пляшках із нашого пивзаводу закривали корками, а зверху заливали сургучом — смолою, яку в давнину використовували для того, щоб запечатувати листи і ставити печатки.

Дав назву вулиці

Керуючим Козятинського пивзаводу був В’ячеслав Іванович Поляк. Неподалік від швейної фабрики є ставок, який в народі називають «Поліка». Імовірніше за все, він належав саме В’ячеславу Поляку і можливо він сам мешкав десь на тій стороні, неподалік від пивзаводу. А вулиця, на якій розташовувався завод, колись називалася Пивною. Так стверджує в одній зі своїх статтей дослідниця історії Зоя Вільчинська.

Про те, що у східній частині міста була вулиця Пивна, чули ми і від місцевих жителів. Одна жінка, яка в дитинстві мешкала на тій стороні, розповідала, що її мамі колись прийшов лист, де адресою була вказана вулиця Пивна із номером будинку.

В Радянський час закрився

Коли владу у Козятині захопили більшовики, пивзавод націоналізували. І це стало для підприємства початком кінця. Остаточно пивзавод перестав функціонувати у 1927 році. Існують різні версії стосовно того, чому він закрився. Є думка, що підприємство могло не витримати конкуренції із заводом у Бердичеві. За іншою версією, просто не знайшлося відповідних фахівців, які б налагодили процес виробництва так, як це було при В’ячеславу Поляку. Якою б не була причина, результат один — обладнання з пивзаводу вивезли, але приміщення не пустувало.

Як розповіла нам Лілія Макаревич, пивзавод перепрофілювали на плодово-овочевий комбінат. Втім і цьому підприємству не судилося довго прожити — вже за декілька років плодово-овочевий комбінат закрили. Тоді ж на базі колишнього пивзаводу відкрили завод із виробництва гумового взуття. У якому саме році це було — достеменно невідомо.

Виготовляли навіть дека

Вже після Другої світової війни завод перепрофілювався на швейну фабрику. Втім різні джерела наводять різні дати. Зоя Вільчинська пише, що приміщення колишнього пивзаводу передали під швейну фабрику у 1947 році. Втім офіційну назву «Козятинська швейна фабрика» це підприємство отримало аж у 1964-му, про що свідчить архівний документ, яким із нами поділилася директорка Музею історії міста.

Тож чого тільки не виробляли на заводі за більш ніж століття його існування — і пиво варили, і овочі з плодами переробляли, і гумові чоботи робили. Був навіть період, коли там виготовляли дека. Про це нам розповіла Людмила, яка передала до фондів музею пляшку з нашого пивзаводу.

— Моя свекруха там колись працювала бухгалтером, спочатку на тому заводі чоботи виробляли, а потім дека, — каже жінка. — Вона виписувала на хату залізо, але з заводу не могли дати залізом, тільки товаром, деками. Свекруха просила, щоб залізо не гнули, бо треба було дах крити, але залізо не можна було видати. Це вже було десь в 60-их роках.

https://kazatin.com/Podii/shveyniy-fabritsi-vipovnyuetsya-75-11690355.html

 

    Герої Козятинської землі.


                      

Скляров Іван Григорович

(12.07.1919-15.08.1980)

Герой Радянського Союзу

Народився 12 липня 1919 року в селищі Щемилівка, нині в межах м. Слов`янськ Донецької області. У 1934 році закінчив 7 класів неповної середньої школи, а потім – аероклуб. Працював льотчиком-інструктором в аероклубі міста Херсона. В Червоній армії з 1940 року. В 1941 році закінчив прискорений курс Херсонської військової авіаційної школи льотчиків. Учасник Великої Вітчизняної війни з березня 1943 року. Воював на Воронезькому, Степовому, 2-му Українському фронтах, брав участь в битві за Дніпро, в Яссо-Кишинівській операції, в боях в Румунії, Угорщині, Чехії, Австрії.

Командир ескадрилії 193-го винищувального авіаційного полку , 302-а винищувальна авіаційна Кіровоградська дивізія, 4-й винищувальний авіаційний корпус, 5-а повітряна армія, 2-й Український фронт. Старший лейтенант Іван Скляров до лютого 1944 року здійснив135 бойових вильотів, в 28 повітряних боях збив 18 літаків противника.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 1 липня 1944 року за взірцеве виконання бойових завдань командування і виявлені при цьому мужність і героїзм,

старшому лейтенанту Івану Григоровичу Склярову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

 Загалом, за роки війни І.Г. Скляров здійснив більше 200 бойових вильотів, провів більше 60 повітряних боїв, в яких збив 29 ворожих літаків, в тому числі  6 лише за один день.

 Після війни відважний льотчик продовжував служити в ВПС СРСР. З 1949 року старший лейтенант           І.Г. Скляров – в запасі. Жив в м. Козятині Вінницької області. В 1968 році закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Працював старшим інженером в Козятинському відділку залізниці, а потім – заступником начальника вагонного відділу Південно-Західної залізниці.

Нагороджений був: орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, медалями.

Піонерська дружина школи № 8 міста Слов`янська довгий час носила його ім`я. За заслуги перед Вітчизною і значний внесок у розвиток міста Козятина ім`я І.Г. Склярова присвоєно 26 листопада 1981 р.  одній з вулиць міста.

 Помер Іван Григорович Скляров 15 серпня 1980 року. Похований в місті Козятині.

Славні орденоносці Козятинщини.

     

Мухін Олександр Максимович

(02.12.1923-03.05.2003)

старший сержант, повний кавалер ордена Слави

Народився Олександр Максимович 2 грудня 1923 року в селі Ташкем Уржумського району Кіровської області. Після закінчення Буйської середньої школи в 1941 році навчався у ФЗН за спеціальністю корабельний тесля. До гітлерівського нашестя працював теслею на військовому заводі  в м. Новосибірську. 8 березня 1942 року добровольцем пішов на фронт, де в складі 109-ї стрілецької дивізії 602 стрілецького полку був сапером-розвідником. Учасник оборони Ленінграда, звільнення Естонії, де двічі форсував ріку Нарва, двічі висаджувався десантом на острови Хийумаа та Сарема /Естонія/.

У бою в районі Вайнамиза 21 лютого 1944 року, виконуючи неодноразові бойові завдання командування по розміновуванню мінних полів противника, молодший сержант Мухін знешкодив понад 80 мін, розчистивши прохід для наших частин. За це був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

15 червня 1944 року в бою в районі населеного пункту Лійкола Олександр Мухін під вогнем противника відновив висаджений у повітря міст, тим самим дав переправитись нашим танкам.

В бою 21 червня в районі висоти Хайспілон Вуорі він під вогнем противника зробив прохід у дротяних загородженнях і розмінував мінне поле противника, знешкодивши 50 мін. За такий подвиг був нагороджений ще одним орденом Слави ІІІ ступеня.

2 жовтня 1944 року в бою за острів Даго, старший сержант Мухін під вогнем противника зробив десять проходів у дротяних загородженнях і знешкодив 15 протитанкових мін, чим забезпечив успішне просування наших частин.  Відзначився Олександр Максимович і на острові Ефель та півострові Сирве: особисто зняв 100 протипіхотних та протитанкових мін, знищив кулеметну точку та шістьох фашистів.

За мужність та відвагу був нагороджений трьома орденами слави І-ІІ-ІІІ ступенів, медалями «За відвагу» та пам`ятними і ювілейними медалями.

В 1947 році Олександр Максимович Мухін демобілізувався в званні старшого сержанта. В 1949 році закінчив школу бухгалтерів. Працював старшим бухгалтером на Ташкентській залізниці. В 1961 році оселився в місті Козятин Вінницької області. Понад два десятиліття працював на посадах головного бухгалтера Козятинської дистанції цивільних споруд, начальником обліково-контрольної групи вокзалу станції Козятин-1.

Повним кавалером ордена Слави став 12 березня 1980 року.

 На жаль, в 2003 році героя не стало. Помер і похований у м. Козятині.

Кохановський Дмитро  Йосипович

( 1914 м. Козятин , Вінницької області- ?)

старший сержант РККА, учасник Другої світової війни, повний кавалер ордена Слави; один з небагатьох  нагороджених п'ятьма орденами Слави; позбавлений всіх звань та нагород в зв'язку з засудженням.

Народився майбутній орденоносець в місті залізничників Козятині в робітничій сім’ї, на той час Київської губернії Бердичівського повіту.

 До війни проживав  і працював у м. Києві. В червні 1941 р. був  при званий в діючу робітничо-селянську  Червону Армію і був направлений на фронт. Брав участь у Сталінградській битві. В боях отримав двічі поранення. До літа 1944 року воював у складі 117-окремої розвідроти 41-ої стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту.

В ніч з 10 на 11 червня 1944 року в районі села Свєтоцен Любомського району Волинської області Української СРСР Кохановський у складі розвідгрупи із засади атакував   20 німецьких солдат. Більшість солдатів ворога було знищено, один взятий у полон, а інші втекли. Наказом по частинам 41-ої стрілецької дивізії (№81/н) від 11 червня 1944 року Кохановський був нагороджений орденом Слави 3-ого ступеня.

В ніч з 24 на 25 червня 1944 року в районі села Міровичі Турійського району Волинської області Кохановський на чолі групи прикриття переправився через річку Тур’ю і дістався на ворожу територію. Поки бійці групи захоплювали у полон “язика” і  відходили у протилежному напрямку, він відволікав ворожий вогонь на себе, забезпечуючи успішне виконання бойового завдання. 26 червня був представлений до нагородження орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, але командир дивізії змінив нагороду на орден Слави 2-ого ступеня. Наказом по військам 69-ої армії від 10 серпня 1944 року ( №76/н) Кохановський був нагороджений орденом Слави 2-ого ступеня.

В ніч з 2 на 3 липня в районі села Пайки Любимського району Кохановський автоматним вогнем знищив одного ворожого солдата і взяв у полон іншого, доставивши його  в штаб. Наказом по військам 69-ої армії від 18 серпня 1944 року (№96/н) Кохановський був нагороджений другим орденом Слави 2-ого ступеня.

 В ніч з 6 на 7 серпня Кохановський першим з гурту захвату ввірвався в ворожу траншею, вбив двох німецьких солдат. У бою отримав поранення, але залишився в строю. В наслідок цього бою у полон були взяті 2 фашисти,17 солдат та офіцерів знищено. Після бою Кохановський був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки. В нагородному листі були відсутні відомості про попередні нагородження орденом Слави 2-ого ступеня, і командир дивізії знову змінив статус нагороди.  Наказом по військам 69-ої армії від 30 вересня 1944 року( № 96/н) Кохановський був нагороджений третім орденом Слави 2-ого ступеня.

Та все ж, Кохановському був вручений лише 1 орден Слави 2-ого ступеня, отриманий за наказом від 10 серпня. В подальшому наш земляк-відчайдуха брав участь у Варшавсько-Познанській і Берлінській операціях, форсував Віслу і Одер.

19 квітня 1945 року під час прориву оборони на плацдармі на западному березі Одера в районі міста Лебус Кохановський, незважаючи на масований ворожий артилерійський і мінометний вогонь першим увірвався  на ворожу територію і закидав гранатами гарнізон дзота. Прямо під ворожим  обстрілом надав першу медичну допомогу трьом важко пораненим воїнам.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року  за “ відвагу та героїзм, проявлені в боях з німецькими завойовниками у Великій Вітчизняній війні” старший сержант Дмитро Йосипович  Кохановський був нагороджений орденом Слави 1-ого ступеня, став повним кавалером ордена Слави, хоча цей орден йому не був вручений.

29 квітня 1945 року в районі міста Шторків Кохановський увірвався в захвачений ворожими військами дім, знищив кулеметний розрахунок і захватив кулемет. За відзнаку у цьому бою він був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Після завершення війни  Кохановський продовжив службу в лавах радянської армії в Німеччині. В липні 1945 року він у складі з іншими солдатами здійснив ряд злочинів проти мирного  німецького населення. В серпні 1945 року військовим трибуналом 94-ої гвардійської стрілецької дивізії по статтям “грабіж” та “згвалтування” Дмитро Кохановський був засуджений до 4-ьох років виправно-трудових таборів. Літом 1947 року він був звільнений по амністії. Повернувся в Київ. Працював слюсарем на заводі Київполіграфмаш, був стахановцем, декілька разів премійований. З березня 1948 року звертався з проханням повернути нагороди, вилучені під час арешту. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1949 року “ в зв’язку із  здійсненям злочину, що паплюжить звання орденоносця ”, Кохановського було позбавлено орденів Слави 2-ого та 3-ого ступенів та Червоної Зірки. Коли стало відомо, що він був нагороджений ще і орденом Слави 1-ого ступеня і двома орденами другого ступеня,Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1953 року Кохановський був позбавлений і цих нагород. Подальша доля нашого земляка не відома.

Кохановский, Дмитрий Иосифович. Cайт «Герои Страны».

Переклад  Лілії Макаревич.

Леонтій Платонович Гук

 (19.03.1925-15.03.1945)

старший сержант, повний кавалер орденів Слави.

Народився в 1925 році в селі Красне Самгородоцької сільради Козятинського району. Закінчив Самгородоцьку середню школу. В п`ятнадцятирічному віці став очевидцем подій Великої Вітчизняної війни. В школі був допитливим, захоплювався математикою, літературою. Мріяв стати вчителем. Ріс сором`язливим і добрим хлопчиком. Любив тварин.

Юному патріоту довелося з вересня 1941 року бути свідком окупації фашистами рідного села, школу закрили, а клуб перетворили на склад. Два роки Леонтій жив на окупованій території, тричі переховувався від вивезення в Германію.

Після звільнення Радянською Армією рідного села в березні 1944 року Леонтія призивають до лав армії. Бойовий шлях розпочав орудійним номером у взводі 45 міліметрових пушок 449-го стрілецького полку 144 стрілецької дивізії.

 Дивізія у складі військ ІІІ-го Білоруського фронту стояла на обороні під Вітебськом і водночас готувалася до наступу на Вітебсько-Оршанському напрямі. Наступ розпочався 23 червня. Наступного

дня війська оволоділи Богушевськом, вийшли на оперативний простір і взяли напрям на захід. 28 червня вони вже були в Березині. При форсуванні ріки вийшов з строю наводчик , його замінив рядовий Гук. Ведучи прямий вогонь, він знищив декілька вогняних точок противника і в числі перших переправився на західний берег.

Після розгрому гітлерівців під Мінськом, 144 стрілецька дивізія отримала нове завдання – наступати на Вільнюс. Ввечері 8 липня тісно взаємодіючи з танкістами, підрозділи 449-го стрілецького полку ввірвались на товарну станцію, де накопичилось 8 ешелонів і понад десяток паротягів. Всю ніч йшов бій. Наші бійці безперервно стріляли по ешелонах, не даючи можливості їхати ворогу зі станції.

Леонтій Гук прямою наводкою підбив 3 паротяги і знищив більше десятка гітлерівців. Потім були бої на проспекті Червоної Армії, вулиці Шопена. Ворог ввів в бій танкові частини. Бої за місто прийняли затяжний характер. За 5 днів гарматою, біля якої наводчиком був Леонтій Гук, знищено 4 бронетранспортери, близько десятка автомашин і багато фашистів.

13 липня війська 5 армії, у складі котрої 144 стрілецька дивізія, в тісній взаємодії з танкістами завершили звільнення Вільнюса.

144 стрілецька дивізія за відзнаку в боях отримала почесне найменування Віленської. Сотні солдат та офіцерів були нагороджені орденами та медалями. Леонтій Гук наказом по дивізії нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Тривали запеклі бої на кордонах Східної Прусії. Надто жорстокий бій відбувся в прикордонному населеному пункті Жвіржгдайчяй. Ворог зосередив тут близько 30 танків, розпочав контратаку. Сержант Гук вирішив вивезти гармату на пряму наводку. Було підбито танк і два бронетранспортери.

17 липня дивізія вийшла на р. Шишупе,  по котрій проходив кордон зі Східною Прусією. Ворог не рахуючись з втратами, кидався в запеклі контратаки. Під час них  Леонтій Гук знову відзначився, підбивши 2 танки і 1 бронетранспортер. За цей подвиг наказом по військам 5 Армії був нагороджений орденом Слави ІІ Ступеня.

Наприкінці 1944 року фронтовий наступ на східнопруському напрямку тимчасово стабілізувався. Війська проводили перегрупування, запасалися боєприпасами, готувались до рішучого наступу Східної Прусії.

Наступ розпочався 13 січня 1945 року. Одного сніжного і туманного дня авіація не змогла підтримати наземні війська. Ця задача лягла на плечі артилеристів. Дивізія нанесла нищівний удар на пруське місто Гросс Скайсгіррен. Артилеристи на руках волокли свою сорокап`ятку, знищуючи на шляху не подавлені ворожі вогняні точки.

При прориві оборони противника в районі села Кнаулякен 13-15 січня 1945 року старший сержант Леонтій Гук прямою наводкою знищив 3 кулеметні точки і підпалив 1 танк. За цей подвиг указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року Леонтія Платоновича нагородили Золотим орденом Слави І ступеня.

Діючи південніше Кенігсберга, 144 стрілецька дивізія відбивала багато численні контратаки противника. 15 березня в бою за місто Крайцбург старший сержант Гук героїчно загинув. В школі №27 зібрано чимало матеріалів про героїчні подвиги нашого земляка. Похований у м. Клюгборк у Польщі.

72 роки минуло з того   самого радісного дня в житті кожної людини,  свята  зі сльоза.  Багато людей  у світі , котрі страждали  від фашистської окупації робили усе можливе і навіть не можливе , щоб його  наблизити . .  До речі  ,за останніми даними, у найжахливішій війні 20 ст. брали участь понад 72 держави, на території яких проживало 80% населення Землі, бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн.кв.  км і на просторах світового океану. За роки війни в армії воюючих держав було призвано 110 млн чол.    На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65–67 млн. чоловік, тому числі близько 4.1 млн. українців. 95 млн. у світі людей було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення, в тому числі  4 млн. українців, понад 2, 4  млн. вивезено примусово в Німеччину.  В  надзвичайно складних  умовах окупації люди  не просто  очікували  дня перемоги над нацистами  , а і чим могли допомагали майбутнім переможцям.

В місті,  в якихось 50 км  від  ставки Гітлера «Вервольф» діяла підпільна організація «Залізничник». Двох її   діячів- залізничників Івана Івановича Сербіна та Григорія Михайловича Кондрацького було повішено на центральній площі міста.

Сини та внуки біля пам'ятного місця страти підпільників в Козятині.

Понад 7 166тис. військовополонених з початку війни загинуло від холоду і голоду, від хвороб у таборі  на ПРБ, котрі  і там поховані окупантами ( пустир території НГЧ).   Було страчено у Талимонівському яру 724 чоловіки, серед котрих 90 військовополонених, 62партизани і підпільники, 48 моряків, 16 циган, 292 євреїв, інших цивільних осіб 216 . На даний час   встановлено лише прізвища 185 чоловік.  В музеї історії міста Козятина зберігається книга Пам’яті України , куди   занесено списки  наших громадян- воїнів, котрі загинули, наближаючи цей переможний день, зокрема,   уродженців Козятинщини -6322  чол.  та міста залізничників – 870 чол. У вступному слові зазначено, що   у  другій Світовій війні  взяли участь 15 тисяч громадян, наших краян. За мужність і відвагу , проявлену в боях з  ворогом   4730 чоловік з Козятинщини нагороджені урядовими нагородами, що складає майже третю частину від усіх, хто боровся за звільнення рідної землі і Європи від фашистської нечисті. П’ятеро   наших земляків є володарями найвищої державної нагороди – золотої зірки Героя, серед яких  партизанський ватажок  Дука   Михайло Ілліч із села Селище,  Костюк Андрій  Васильович  уродженець с. Гурівець, Шевчук Валентин Климентійович із с. Д. Махаринці, Плис  Іван Григорович із с. Михайлин та козятинчанин Шнейдерман Михайло Юхимович, котрий пішов на війну разом з п’ятьма братами. Коли повернувся Героєм до Києва, де проживала до війни родина, то нікого не залишилося живими, навіть наречених братів. Усі були розстріляні у Бабиному яру.

Серед   тих, хто пішов боротися з ворогом- окупантом, була родина Висоцьких , випускники  залізничної  школи №27,  сьогодні школа №2,  два брати  Леонід  , Антон,  сестра Ганна – льотчиця жіночого 46-го гвардійського бомбардувального авіаполку, котрих фашисти називали «нічними відьмами». Усі   пожертвували своїм життям заради  Перемоги.

 Серед фронтовиків  бувших мешканців  нашого міста і краю двоє повних кавалерів орденів Слави  Олександр  Максимович  Мухін і  Леонтій Платонович Гук, Герой Радянського Союзу Іван Григорович Скляров, уродженець міста залізничників- Герой Соціалістичної праці , один із створювачів реактивної установки «Катюша»  Андрій Григорович Костіков. У Самгородку вічним сном спочиває  в братській могилі льотчик- визволитель  Іван Олександрович Івін Герой Радянського Союзу. Чотирьом  танкістам -визволителям міста присвоєно звання Героїв Радянського Союзу – Івану Никифоровичу Бойко, Володимиру Миколайовичу Підгорбунському, Петру Пилиповичу  Гриболєву, Михайлу Юхимовичу Бушилову.  На гранітних плитах  братської могили  в районі  ПРБ  на даний час висічено   819  прізвищ загиблих за звільнення нашого міста, ще 10 перепоховані на центральному кладовищі.

В нашому музеї зберігається спогад  Потіна  Георгія Сігізмундовича- лікаря- стоматолога про двоюрідного брата  Москалевського Володимира Івановича, 1925 року народження . 30 травня йому б виповнилося  92 роки.. Виповнилося б.. тому що він  закінчив 8 класів з похвальними  грамотами, любив читати, грав на віолончелі, захоплювався  шахами, писав вірші і  коли розпочалася війна,   у 16- и  річному віці  пішов   добровільно разом з усіма  хлопцями-однокласниками на фронт. Ніхто з них так і не повернувся живим до рідного міста.  Ось  вірш , який написав  боєць Володимир  Москалевський на війні  у свій день народження 1944 року:

Зелёный  лес шумит

И ласковый такой,

 Весенний ветерок

Любуется листвой.               Под деревом сижу

                                                   И думаю о том,

                                                    Когда в родном кругу

                                                     Все вместе заживём.

И город , и река

Поля, леса, луга

Всё создано для нас,

Вся жизнь нам отдана.

                                                    Но полностью её

                                                      Используем тогда,

                                                      Когда своих врагов

                                                      Разгромим навсегда.

И вновь наступит мир

На долгие года,

И славу воздадим

Защитникм труда.

Останній лист  козятинчанина  надійшов з Німеччини 22 грудня 1944 року. Він зберігається в фондах музею історії міста . Лейтенант  Володимир Москалевський загинув наприкінці війни. А потім була довгоочікувана Перемога!  І ще один лист з фронту від  козятинця Володимира Володимировича Мельника. Він  був  художником- оформлювачем:

9 Мая 1945 года

Привет на родину с победой.

Здравствуйте дорогие родные мама, папа , Надя и маленький Сержик.

 В ночь с 8  на 9 мая 1945 г. радио принесло нам радостную всеми долгожданную минуту. Мы узнали о том, что Германия полностью капитулировала, перед нашими войсками и союзными. Только вчера, я вам писал письмо и мне даже в голову не пришло о том, что буквально через каких нибудь 10-12 часов кончится война.

Ще один лист невідомого нашого земляка, написаний 9 травня 1945 року,нажаль ,  без нижньої частини, де було б зазначено від кого він:

 Добрий день дорогая незабутняя жіночка Маруся, синочок Льоня та сестра Павлівна. Повідомляю щоя жив і здоров, чого і вам бажаю.

Маню! Маню, синочок мій Льоня повідомляю вам, що вже кінчилася велика кровопролитна війна аж 8 мая в 6 час вечора німецький фашизм змушений покаятися і скласти оружиє і сьогодні 9 мая як день побєди ми празнуємо і я пишу пісьмо…

Зі святом Вас дорогі земляки! Особлива вдячність  шановним  ветеранам, дітям війни, всім , хто допомагав наближати день перемоги.  Схожих історій  в житті кожного захисника  своєї  родини та держави чимало. Час змінює реалії, але найціннішим для нас є , була і буде наша Україна, рідна ненька- земляІ Пам’ятайте завжди про тих, хто її відстояв  у той  трагічний  період Другої світової війни! Їх залишилося сьогодні одиниці.  Вони потребують нашої уваги, подяки і вони це заслужили своєю відданністю, своєю  кров’ю, своїм життям..  Вклонімося живим і мертвим,  братським і безіменним могилам на нашій козятинській землі…

 Директор музею історії міста  Козятин Лілія Макаревич

До 70-ти річчя визволення міста Козятина від німецько-фашистської окупації.

Володимир Підгорбунський ( в центрі сидить 4-ий ліворуч) з розвідниками після визволення Козятина.

Офіцери 2-ого батальйону 19-ої гвардійської механізованої танкової бригади. 1945р.

Командування 19 гвардійською механізованою бригадою.1944р. В центрі командир полковник Гаврилов,ліворуч у шинелі підполковник зам. по продовольчій частині Дяченко, ліворуч нього комісар бригади ст. лейтенант Сергій, праворуч зам. командира бригади майор Баранов, праворуч начальник зв'язку бригади майор Кучерук Іван, позаду начальник штабу бригади майор Пузиров,  позаду командир артдивізії майор Олексій Добров та інші офіцери бригади.

К

Напередодні Нового року та 70-річної ювілейної дати з часу визволення Козятина від фашистської  окупації хочу розпочати свою розповідь  уривком з російськомовного вірша козятинця, залізничника, ветерана війни та праці Павла Іванченка

 У памяти предела не бывает.

Когда Казатин Вы освобождали,

В далёком сорок третьем декабре,

Торжественно мы Вам пообещали,

 Свой добрый след оставить на земле!

                    С тех пор Гвардейцы-воины Победы,

                    Оставив все домашние дела,

                    Кто может снова, каждый год к нам едет,

                    Итог увидеть мирного труда.

Как самых близких мы Вас вновь встречаем,

Давно уже немногих и седых,

И вместе с Вами стоя замираем,

В честь памяти и мертвых и живых.

          С глубокой благодарностью , достойно,          

          За ратный и непостижимый труд.

          В делах своих и думах неизменно

          Казатинцы Ваш подвиг берегут.

За то, что край Вы наш освободили

И город и Казатинский район,

За то, что жизнь за нас Вы не щадили,

Шлём Вам сердечный  свій земной  поклон.

Все  рідшають та  рідшають лави наших визволителів, тих, хто звільнив Україну від  фашистських загарбників.  Вже лише одиниці з них приходять на зустрічі з молодим поколінням, щоб зі своїх вуст поділитися спогадами очевидця про ті жахливі, криваві події, що відходять в минувшину. Наш обов’язок  зберегти цю правду для майбутнього, тому що історію властиво сучасникам, наступним поколінням переписувати. Саме з цією метою я хочу поділитися з Вами автобіографічними споминами   визволителів нашого міста, що увійшла у книги, засоби масової інформації, котрі зберігаються в фондах нашого Музею історії міста.

В “Книзі пам’яті України Вінницької області”, що вийшла у світ в 1994 році зазначено, що окупація Козятина і району тривала два з половиною роки. Німецька окупація залишила глибокий, кривавий слід на козятинській землі. Були зруйновані не евакуйовані підприємства, пограбовані  колгоспи і радгоспи, установи і організації. Гітлерівці  , 7,138 військовополонених, 524 мирних громадян, в тому числі 56 малих діточок, 90 овополонених Червоної армії, 48 військових моряків, 62 партизана та підпільника були страчені під час окупації  у Талимонівському яру. На Козятинщині було семеро  повішено , серед них Іван Сєрбін та Григорій  Кондрацький привселюдно на центральній площі міста . 3299 молодих,  дужих  людей краю  були вивезені до Німеччини у рабство, з них   16  людей  а , можливо, і більше по всім на той час трьом районам( сьогодні сучасна територія Козятинщини) загинуло від знущань і тортур ,  181 мешканця нашої козятинської землі  піддавали побоям і насиллю,  понад 355 мирних громадян загинуло під бомбами і снарядами, розстріляно 2624 чоловік. Всього загинуло, згідно архівних документів, в окупаційний період по всім трьом на той час районам  10 245 чоловік.  Ці цифри взяті в  книзі завідуючої архівним міським відділом Козятинської міської ради Зої Вільчинської “Наша історія”. Там також зазначено що по Козятину розстріляно 616 чол., загинуло 106 військовополонених, вивезено до Німеччини 778 чол.

Мешканці вул. Карла Лібкнехта(сучасна Грушевського). Весна 1942 р.Зліва направо - Віктор-?,у шапці вушанці Русакевич Стасік ( Стас) 1930 р.н , Замковий Олег Павлович !930 р.н.,дівчинка Павлюк Елеонора Григорівна 1937 р. н.,поруч старший брат Павлюк Анатолій Григорович- 1931 р.н.,крайній праворуч старший брат Замкового Олега - Віктор Павлович Замковий 1933 чи 1934р. н.Фото зробив німець-залізничник.(Передав киянин Анатолій Григорович Павлюк).

Наприкінці 1943 р. німці зосередили в Козятині великі військові сили. Крім залізничного вузла, тут знаходились склади військового майна і зброї. Підступи до міста були надійно блоковані. Та війська 1-го Українського фронту, зокрема 1-ої танкової армії ( головнокомандуючий генерал-лейтенант Михайло Катуков), розвиваючи наступ, наблизилися до міста і 28 грудня 1943 р. оволоділи ним. В боях за визволення Козятина відзначились піхотні і танкові частини, зокрема , підрозділи 67 гвардійського танкового полку під командуванням гвардії підполковника Івана Бойка. Першою в місто увірвалась танкова рота лейтенанта Бессарабова, який посмертно нагороджений орденом Леніна. За мужність і героїзм виявлені при звільненні Козятина Іван Бойко, Михайло Бушилов, Петро Грибалєв, Володимир Підгорбунський удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Сотні бійців і командирів нагороджені орденами і медалями. В кровопролитних боях за визволення міста  полягло понад 510 воїнів- визволителів, чиї прізвища висічено на гранітних плитах  меморіалу в районі ПРБ по вулиці 8 Гвардійській, згідно облікової карточки військових захоронень №270 станом на 23 вересня 1991 р.  серед яких 60   безіменні. Ще 56 прізвищ померлих від ран в військовому шпиталі під час визволення висічено на гранітній плиті  братської могили біля тубдиспансера  на ст.. Планова.

Пропоную , повернувшись в оригінальні джерела,  дізнатися, як визволяли воїни –танкісти наш Козятин.

Дослідник  визвольної  ходи Червоної Армії на Вінниччині Ярослав Бранько з обласного центру  , посилаючись на першоджерела , зазначає, що визволення нашого краю розпочалося в наслідок проведення  Житомирсько- Бердичівської операції.

 Особливо успішно вздовж залізниці діяли частини 8-ого гвардійського механізованого корпусу( командир генерал- лейтенант Семен Кривошеїн). Спроби ворога зупинити їхній наступ зазнали поразки. Аби прискорити рух на Козятин, із складу механізованих бригад корпусу були виділені 67-ий і 69-ий танкові полки. З десантом автоматників на танках вони вирвалися вперед. Впродовж ночі, долаючи опір фашистів, пройшли близько 30 кілометрів і вранці 28 грудня увірвалися в Козятин. Удар танкістів виявився настільки несподіваним для німецького гарнізону, що той довго не міг чинити організованого опору.  Танкісти не давали   ще довго опам’ятатися  ворогу, аби виграти час до підходу основних сил. Посеред дня у місто  вступили мотострілецькі і стрілецькі батальйони. Козятин було повністю визволено від загарбників. Та не все так просто було для наших танкістів-переможців.

 Ось , як описує бої за визволення Козятина   член військової ради І-ої танкової армії генерал- майор Микола Попель у книзі “ Дні в полум’ї”. Здобути Козятин з ходу нам не пощастило. На СП, обладнаному на південній околиці Білопілля, я слухаю розповідь про атаку наших військ, яка зазнала невдачі. Пориваючись вперед, танки прийняли бойовий порядок уже тоді, як почала діяти німецька артилерія. Ривок, ще один ривок і танки відкотилися назад.  Чорні ракети димною дугою крають  небо. Машини, розвернувшись широким віялом , ідуть на Козятин. Дедалі густішає дим від пострілів, чимраз щільніше стіна розривів.. Танкова атака знову захлинається. Німці міцно тримаються за місто. В ньому схрещуються шляхи на чотири сторони світу. Тут зосереджені величезні склади ( за даними розвідки їх не встигли вивезти). Через Козятин забезпечується всім потрібним Корсунь-Шевченківське угрупування. За цих же обставин ми мусимо, не гаячись, здобути місто. Прийнято рішення про нічний штурм. Увечері Підгорбунський  з кількома бійцями-розвідниками пробирається в Козятин, і звідти через рацію сповістив, що знаходиться в районі станції і спостерігає, як вивантажується багато  танків, вулиці забиті технікою… Удар по станції повинен завдати полк підполковника Бойка. Вже давно минув час, призначений для виступу, а полк ще не готовий,  тому що затримали доставку пального для танків.. Офіцери в полку звуть свого командира “хитрий Митро”. Неквапливий, вайлуватий Бойко був справді здатний на хитруваті вигадки, а тим паче, коли зривається корпусна операція аж на дві години. “Танки підуть напрямки, залізничним полотном. Час надолужимо і прямісінько на станцію прибудемо”, заявив командуючий 69-им танковим полком  підполковник Іван Бойко і рушив танками у темряві, гуркотячи,  по шпалах, по рейкам, попереду машина  з вимкнутими фарами. Німцям здаля здалось, що то паровоз. А коли збагнули, в чому справа, то вже було пізно. Танк старшого лейтенанта Філатова першим же снарядом влучив в ешелон з боєприпасами, ( за версією  керівника підпільної організації  “Залізничник” Івана Попова, то був вагон з   вибухівкою). На станції зчинилось щось страшне.

Саме сьогодні в музей принесли у дарунок досить цінну за змістом книгу  “Люки відкрили в Берліні” ветеранів – визволителів  нашого міста   полковника 20-ої гвардійської механізованої бригади Амазаспа Бабаджаняна, генерал-лейтенанта танкових військ Миколи Попеля, начальника штаба генерал-лейтенанта Михайла Шаліна, генерал-лейтенанта Івана Кравченка. Її  передав через маму  Галину Дахно з Києва Дмитро Дахно саме  напередодні  відзначення Дня визволення нашого міста  танкістами. Скористаюся нею і оприлюдню яскраво описані події тої історичної ночі та ранку.  “… З самого початку виступу найбільший успіх мала права колона 8-го гвардійського механізованого корпусу 19-а та 21-а гвардійські механізовані бригади. Знищуючи на своєму шляху невеличкі ворожі  групи, 67-ий і 69-ий  гвардійські танкові полки 19-ої та 21-ої  гвардійських механізованих бригад, що наступали праворуч від залізничного полотна, за ніч перемістилися на 30 км і в 10 годин 28 грудня увірвалися в Козятин. Удар був настільки блискавичним, що великий ворожий гарнізон не встиг підготуватися до бою і зчинити організований опір. Танкісти вогнем і гусеницями  знищували гітлерівців, що   розгублено ганяли у паніці  по  місту. Опівдні в Козятин вступили мотострілецькі батальйони бригад. При звільненні Козятина гвардійці розгромили  великий ворожий гарнізон, знищили і захопили 3000 автомашин,  36 гармат, 110 мотоциклів, 146 вагонів з боєприпасами, 11 армійських продовольчих складів з паливом, речами та іншим військовим майном. Першою увірвалась в місто розвід група 19-ої гвардійської механізованої  бригади - два танка з десантом автоматників під командуванням старшого лейтенанта Володимира Підгорбунського. Розвідники діяли сміливо і відчайдушно. Увірвавшись в Козятин, одразу опинились на станції і захопили броне потяг, звільнили  підпалені  німецькими конвоїрами вагони з радянськими військовополоненими і мирними громадянами, котрих окупанти готували до відправки в Німеччину. Звільнені з полону люди брали зброю і вливалися в лави танкістів бити фашистів.  

За героїзм та мужність,  проявлені в боях за звільнення Козятина підполковнику Івану Бойко, старшому лейтенанту  Володимиру Підгорбунському, комдиву танкового взводу 69-ого гвардійського танкового полку лейтенанту Петру Гриболєву і механіку водію 69-ого гвардійського танкового полку старшині Михайлу Бушилову Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно звання Героя Радянського Союзу..”

В боях за місто Козятин та його околиці загинув 29 грудня  прославлений винищувач німецьких “тигрів” командир танкової роти старший лейтенант Георгій Бессарабов та  герой літніх боїв 1943 року Іван Калюжний, на околицях села Козятина  загинув в цей день  молодший сержант Борис Зільберг, дядько тезки -лікаря з Запоріжжя, загинув  Петро Калашніков.  Їх імена  та багатьох інших патріотів землі рідної висічені  разом з іншими загиблими на гранітних  плитах біля обеліску - меморіалу загиблим за визволення Козятина.  В цей день  пролив свою кров козятинець  Іван Васюков. Чимало визволителів пізніше  стали мешканцями нашого міста залізничників і краю, наприклад, визволяв Козятинську землю від фашистського супостата Михайло  Заярний та Василь Яворський, Франц Азінгловський і багато інших наших громадян.

Пам'ятник воїнам-визволителям, встановлений на ПРБ в 1967 р.

 Визволитель козятинець Михайло Заярний.

Мешканці міста залізничників вдячні усім, хто  захищав  і пролив свою безцінну кров, визволяючи важливий залізничний центр від фашистів.  Тому свідченням є доглянуті  пам’ятники на території міста, району, братські могили та  пам’ятні знаки на місцях трагічних подій.. Імена Героїв-визволителів присвоєні вулицям Козятина, установам. На фото пам’ятник, який було встановлено ще у 1967 році  в районі ПРБ , на місці сучасного меморіалу. У 1982 р. встановлено пам’ятник танк- “ІС-3” на честь  танкістів- визволителів. Минулого року встановлено пам’ятник на місці страти  величезної кількості люду  на Талимонівці. Громадцкістю проводяться організаційні роботи по благоустрою території навколо  цього жахливого  місця.

Наші вітання усім ветеранам боїв та тилу, дітям війни, нащадкам великих воїнів, козятинцям зі святом звільнення , зі святом незалежності від окупаційного фашистського режиму!    З наступаючими Новорічними та Різдвяними святами всіх ! Будьте здорові і живіть у мирі!Запрошуємо бажаючих відвідати наш музей в центрі міста і чудовий Музей визволителів у школі-інтернат, щоб  якнайглибше  пізнати  70- річну минувшину нашого рідного міста.

Племінник загиблого визволителя, його тезка Борис Зільберг з Запоріжжя з дружиною Оленою біля гранітної плити, де висічено приізвище дядька  Бориса Зільберга.(Зверху  та внизу портрет визволителя в дитинстві)

  Визволитель  Анатолій Радченко( праворуч) з  с. Зозулинець з  побратимами по зброї саперами вищувачами танків 71-ого батальйону 15-ої штурмової інженерно-саперної бригади І. Котляровим та І. Пішвановим біля розбитого танка, березень 1944р..

Довідка про поранення в Козятині 29 грудня 1943 р. визволителя Івана Васюкова, в майбутньому мешканця Козятина.

 Визволителі- ветерани Василь Батченко,Костянтин Цибіногін, Анатолій Зарва  на зустрічі з мером Козятина Олександром Гвелесіані та ветеранською радою на чолі з Георгієм Акоповим.

 

Визволителі Козятина і учасники бойових дій під час Дня Перемоги на ПРБ біля памятника загиблим воїнам-визволителям.

Із досліджень історика Олександра Целецького

28 грудня 1943 року, коли в Козятині йшов запеклий нічний бій, члену Військової ради армії М. Попелю знадобилося прорватися на північну околицю міста до головних сил. У М. Попеля був командирський бронетранспортер М - 2. За спогадами генерала:«...бронетранспортёр выскочил на окраину и остановился у дороги. Я вынул из полевой сумки карту, отстегнул компас и взялся определять местонахождение. Вокруг ни души. Дорога безлюдна. Но вот на ней появилось пятнышко, которое быстро вырастало. Машина мчалась в город. На всякий случай я кивнул бойцу у пулемёта. Легковая машина приближалась. На обоих крыльях развевались флажки немецкого командного состава. Метров за тридцать машина резко затормозила. Клацнули задние дверки. На землю выскочили… немецкие автоматчики. Прежде чем я успел прийти в себя, прежде чем гитлеровцы успели нажать на спусковые крючки, морозную предутреннюю тишину пронзила длинная пулеметная очередь. Четверо немцев свалились на снег. Мы подбежали к машине. Трое были убиты, четвёртый агонизировал. Из машины с поднятыми руками вылез невысокий плотный человек с бобровым воротником…» (Н.К Попель Танки повернули на запад. — М.-СПб.: Terra Fantastica, 2001.) Як пізніше з'ясувалося, в полон потрапив великий гестапівський чин, зондерфюрер СС, який організовував німецьку резидентуру в прифронтовій смузі. Протягом 1943 року американські танки M4A2 «Шерман» потрапляли на фронт в малих кількостях - в складі бригад або полків, що, як правило, не давало ленд-лізовскіх машинам проявити себе на полі бою належним чином. Однак до кінця 1943 року кількість «Шерманів» в СРСР значно зросла. Перше велике з'єднання Червоної армії, озброєне цими машинами, взяло участь у Корсунь-Шевченківський битві в січні 1944 року. І саме Козятин став відправним пунктом, звідки радянські військові частини стали активно використовувати американські танки. В грудні 1943 року на околицях Наро – Фомінки та Кубінки, був сформований 5-й механізований корпус Червоної армії. На озброєння цього військового з'єднання поступило 143 американських танків «Шерман» та 25 канадських танків «Валентайн». Вітчизняних танків в корпусі майже не було – всього 4 танки Т-34 та один КВ. Після короткої підготовки 5-й механізований корпус був відправлений в розпорядження 1 – го Українського фронту, що саме був задіяний у боях в районі Корсунь – Шевченківського.

3 січня 1944 року частини 5-го корпусу, що перебували на околицях Наро – Фомінки та Кубінки почали завантажуватись в ешелони. 11 січня перші частини стали прибувати на станцію Козятин. Ось саме тоді мешканці нашого міста, які вже бачили кращі зразки радянських та німецьких танків, змогли оцінити заокеанську техніку. Основні сили корпусу прибували в Козятин до 21 січня, але через недостатню кількість виділеного транспорту все його майно вивантажувалось аж до 6 лютого 1944 р. Після вивантаження, з Козятина танки одразу ж мали здійснити 85-кілометровий марш по обледенілих дорогах, покритим снігом глибиною 20-30 см. Освоювати нову техніку радянськім танкістам доводилось на ходу. З недоліків танкові частини корпусу відзначали, що «Шермани» в такому кліматі працюють погано. Гусениці легко буксували, а для подолання підйомів і спусків дорогу доводилося засипати піском. Надалі для підвищення прохідності танків М4А2 використовувалися колоди і гілки. Через погану прохідність танків, а також брак колісного транспорту частини 5-го механізованого корпусу розтягнулися від залізничної станції Козятин до села Селезенівка (суч. Сквирський р - он Київської обл.). Мотострілковим частинам довелося зробити марш пішки. В подальшому для кращого зчеплення командування бригади рекомендувало встановлювати на траки «Шерманів» шпори. Така практика була досить поширеною у всіх частинах, які використовували американські танки. Вже з 16 січня танкові частини, озброєні «Шерманами»та «Валентайнами» вступили у бойові зіткнення з німецькими військами і брали участь від початку Корсунь-Шевченківської битви до її кінця.

Радянським танкістам «Шерман» сподобався. Танк отримав прізвисько «емча» (від позначення М4А2) і головною перевагою «Шермана» вважався комфорт для роботи екіпажу. Зручність роботи екіпажів вигідно відрізняло М4А2 від радянського Т-34. Адже в останньому дуже складно переміщатися навіть коли танк просто стоїть. Радянські танки робилися, що називається, на живу нитку, оскільки заздалегідь передбачалося, що довго вони не проживуть. Про зручності екіпажу або довжину міжремонтного пробігу ніхто не думав, так само як і про легкість управління і простоті ремонту. Ні генерали, ні конструктори не замислювалися над тим, що всі ці показники також впливають на живучість танка і його екіпажу, на те, в скількох атаках на ворога він встигне взяти участь, яких збитків завдасть противнику, перш ніж загине. Все гналися за кількістю танків, а не за якістю. М4А2 мав дуже велике бойове відділення, в якому боєприпаси були розміщені так, що заряджаючому було легко їх діставати. Тому і скорострільність досягала 6-8 пострілів в хвилину. Крім того у «Шермана» були відмінне приладове забезпечення і прекрасна радіостанція. В цілому машина була конкурентоспроможна, тому і здобула повагу радянських танкістів. Командувач бронетанковими і механізованими військами Червоної Армії, заступник наркома оборони, маршал бронетанкових військ Яків Федоренко у березні 1946 року писав: «Із наявних в даний час на озброєнні Червоної Армії зразків танкової техніки слід виділити американський середній танк «Шерман» М4А2 з артилерійським озброєнням у вигляді 76,2-мм гармати великої потужності і канадський легкий танк «Валентин» МК-9 з 57 - мм гарматою обмеженого відкату ... Зазначені зразки танків вигідно відрізняються від вітчизняних легкістю управління, значно підвищеним ресурсом міжремонтного пробігу, простотою обслуговування і поточного ремонту і при цьому їх озброєння, бронювання і рухливість дозволяють вирішувати весь набір завдань, висунутих бронетанкових сил ...» В рамках ленд-лізу СРСР отримав більше 4 тисяч танків М4А2 «Шерман» та 2 тисячі танків МК -9 «Валентайн». Автор статті земляк, історик, пошуковець і краєзнавець Олександр Цілецький.

 

3 судна “Козятин”борознили  світові моря , океани та ріки.

  Дізнатися про це нам вдалося завдяки ЗМІ.

1 травня 1969 р. було опубліковано лист на шпальтах місцевої козятинської  газети “Жовтневі зорі”, в якому капітан теплоходу “Козятин” Володимир Богданов сповіщає місцевих мешканців, що в наступному місяці спускається на воду теплохід “Козятин”, названий з ініціативи міністерства флоту в честь нашого міста. На даний час, пише капітан майбутнього судна, він знаходиться  в стадії завершення на Галацькому кораблебудівному заводі братньої соціалістичної країни   Румунії, і що йому доручено прийняти судно від заводу будівника. Майбутній екіпаж складатиметься із 35 моряків молодіжно-комсомольського колективу. 
Наступний лист надійшов від команди грузового теплоходу за підписом капітана, секретаря парторганізації А. Волкова,голови суднівського комітету В. Гошманова та  секретаря комсомольської організації В. Тиханова. 22 серпня 1969 р. делегацію у даному складі приймало керівництво нашого міста, про що свідчить на той період, І-ий секретар райкому комсомолу Ніна Швед. Делегація відвідала  наше училище, школи і підприємства міста, в тому числі і колектив локомотивного депо ім.. братів Валдаєвих, подарувавши на згадку сувенір- корабель, ( це  не був  макет судна“Козятин”) котрий зберігається і по сей день в музеї локомотивного депо. Бажаючі можуть його побачити, завітавши до музею. Теплохід був списаний  у 1996  і проданий вже сумісною з Азовським пароплавством українсько-ліванськоюкомпанією  “Аssa”у Бейрут , а та в свою чергу здавала його в аренду вже під новими назвами, спочатку"Doctor Saadallah", з 1999 р. "Nano",з 2000 під назвою "Lady Nivine" і  розібраний 15травня 2001 р. в Mumbai.  Про це  розповів  в інтерв’ю журналісту  газети “Дзеркало тижня” Олександру Примаченку капітан  Азовського пароплавства Віктор Дука  у статті “Более трети доходов не поступают в Украину..” за 16 січня 1999 р.  Видається, що морями і океанами та ріками ходили не 2 ,як вважали раныше, а  3 судна “Козятин”. В  обласній газеті “Вінницька правда” за 13 липня 1969 р. опубліковано статтю  автора Г. Фурмана- заввідділом промисловості газети  “Маяк” м. Калінінграда, де розповідається , що станцію Козятин добре знають тисячі і мільйони пасажирів, подорожуючих потягами у різні куточки  євро континенту. Та , незабаром, про одну із найбільших   на Південно-Західній  залізниці  станцію, дізнається увесь світ. На Миколаївькому суднобудівному заводі ім.. Носенка  спущено із стапелів 1 квітня 1969 року на воду великий морозильний траулер “Козятин”. Судно було прийнято моряками калінінградського управління “Мортрансфлоту” і переведоно з 9 червня у Одесу для обладнання необхідною технікою і оснащенням, а далі вирушатиме до порту Петропавловська на Камчатці. Команда траулера складалася із близько 100 чоловік. Капітаном судна призначено Гаррі Андрійовича Субботіна .Риболовецький траулер борознив Атлантику, обійшовши Африканський континент. Команда далекосхідного судна ловила рибу у Тихому океані, в тому числі і ставшого таким популярним у 1977р. у радянських людей оселедця івасі. .У 1994 р.  риболовецький траулер був списаний, про що сповіщає  газета  “Рибак Камчатки”і проданий Океанрибфлоту Можна припустити , що  дані кораблі були так названі, завдячуючи нашому землякові конт-адміралу флоту Леоніду Колишеву, котрий не забував місто свого дитинства і юності та часто відвідував його. І  зовсім нещодавно вдалося дізнатися, що  на початку ХХ століття у  1 Світову війну на річковому флоті ходила грунтозабірна канонерська шаланда “Козятин”( в 1917-1920рр. "Кавказ"), котра була мобілізована  у лютому 1917 р., озброєна і з 6 червня ввійшла у склад флоту.  В січні 1918 р. перейшла на сторону радянської влади. 28 березня 1918 р. захоплена австро-німецькими військами в Одесі, з листопада 1918 р. служила білогвардійцям, а з грудня 1918 р. англо-французським інтервентам. З квітня 1919 р. знову входила до складу білогвардійського флоту. 14 листопада 1920 року викрадена врангелівцями до Константинополя, а 29 грудня 1920 року інтернована Францією в Бізерті .  Служила  в свій час у теплоходному альянсі "Єлізавєта".

  

9  ЖОВТНЯ МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ПОШТИ

А чи відомо вам
шановні історикофани, що КЗ "Музей історії міста Козятин" Козятинської міської ради розміщено з 2002 року в будинку, де на початку 20 ст. була земська пошта Козятинської волості, Бердичівського повіту, Київської губернії на однойменній вулиці Поштовій? У її дворі були конюшні і карети для перевезення листів, газет, посилок по волості.
Ця адміністративна споруда обслуговувала козятинців до того періоду , аж доки не побудували нове двоповерхове приміщення сучасного відділення Укрпошти, яке називали РУЗ (районне управління зв'язку) .
В період другої світової війни в приміщення влучив ворожий снаряд. Після перемоги його відбудували і в добудованих кімнатах була квартира начальника пошти.

Директор Музею історії міста Лілія Макаревич.

    


ГЕРОЇ ПРАЦІ КОЗЯТИНЩИНИ.

                             Андрєєв Євген Васильович                               

(29.12.1936-27.03.2011)

машиніст, Герой Соціалістичної Праці.

Народився  в м. Козятині в родині робітника-пічника Василя Івановича та уродженки поліського краю, з давнього  козацького роду - Євдокії Йосипівни. Зростав четвертою дитиною серед п’яти братів і сестер. Батько загинув на фронті в 1943 р. Мама важко  занедужала, часто лежала прикута до ліжка. Дітям доводилось поєднувати навчання з одноманітною важкою працею по господарству.  В 1953 р. Євген закінчив семирічку (залізничну школу №6,  приміщення бувшої єврейської школи) і вступив до місцевого залізничного училища( на той час) №2. З 1955 р. оволодів професією машиніста , впродовж двох років працював кочегаром паротяга. У 1957 р. був призваний  в лави  радянської армії на Сахалін в окрему гарматну Червонопрапорну бригаду Верховного командування. Закінчив школу молодих сержантів, оволодів спеціальністю механіка- водія. Після армії у 1959 р. повернувся в рідне місто залізничників і в локомотивне депо. Здав успішно іспит на помічника машиніста, а у 1960 р. вступив до технікуму залізничного транспорту в Києві. У 1962 р. працював у Жмеринському паровозному депо. У жовтні  повернувся  у депо станції  Козятин , працював помічником паротяга. Через 5 років знову іспит, вже на право керування всіма видами залізничного транспорту: паротягом, тепловозом, електровозом. У 1968 р. молодому спеціалістові вперше довірили керувати самостійно тепловозом, а згодом і електровозом. За короткий термін добився значних успіхів в роботі. Один із перших підтримав ініціативу залізничників країни по водінню великовантажних потягів, виконував подвійні норми з перевозки вантажів. Був рекомендований, як передовик виробництва ,  делегатом ХХVII партз’їзду в Москві. За сумлінну працю нагороджений орденами “Трудового Червоного Прапора”, “Знак Пошани”, медалями “За трудову відзнаку”, “Ветеран праці” , у 1983 р. став “Почесним залізничником”

 а з 1985 р. “Заслужений працівник  залізничного транспорту“ . В 1986 р. за високі досягнення в перевезенні вантажів Євгену Васильовичу присвоєно звання “Героя Соціалістичної праці” з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки “ Cерп і молот”. З  1992 р. Герой праці був  на заслуженому відпочинку. Захоплювався автосправою, любив природу, заміський відпочинок біля землі. Виростив разом з дружиною Тамарою Антонівною сина Юрія, котрий служив у Російському флоті. Похований  машиніст- герой  в с. Козятині.

Праворуч стоїть Герой Соціалістичної праці машиніст Євген Андрєєв.

    
  Гурик   Йосип Васильович 

(25.10.1925-31.12.2013р.р.)

голова колгоспу ім.. Леніна с. Махаринці

Герой Соціалістичної праці

Другий ліворуч в нижньому ряду голова колгоспу Йосип Васильович Гурик. Під час вручення перехідного Червоного Прапору за першість в районі по зернових.1974р.

Народився в селі Шарапанівці, що в Крижопільському районі на Вінниччині. У батьків подружнє життя не склалося, то ж їхніх четверо діток, мов на роздоріжжі, горнулися, то до тата, то до мами. А Василь Йосипович та Олена Леонтіївна, зморені нестатками та важкою селянською працею, своїх дітей змалечку призвичаювали до роботи, вірячи, що роботящий з голоду не помре. 

Закінчивши в рідному селі семирічку, Йосип Васильович пішов у місцевий колгосп трудитися біля коней, щоб татові допомагати. Беручкого хлопця невдовзі  призначили у причіплювачі, і він швидко подружився з технікою.

Коли фашисти захопили  нашу землю, батько Василь Йосипович, з іншими колгоспниками погнав на схід громадське стадо, взявши з собою й сина. Біля міста Олександрія погоничів наздогнали фашисти, відібравши кращу худобу для військових потреб. З рештою поголів’я селяни повернулися додому.

Набідувались за роки війни під окупантським чоботом. Березень 1944 року приніс не тільки весну у його рідну Шарапанівку а й звільнення від фашизму.

Батько й син пішли громити ворога і щасливими виявились їх фронтові дороги, бо з тієї смертельної бойні обидва повернулися живими, хоч тіла були понівечені слідами війни.

На фронті дужого сільського хлопця Йосипа Гурика, який  знався у техніці, призначили у танкову частину. Броньований кінь його екіпажу приніс визволення місту Яси, звільняв Румунію, Чехію, Угорщину та Австрію. Воював Й.В. Гурик і на Далекому Сході проти японських мілітаристів. Після закінчення війни п`ять років служив у армії, боронячи мирний спокій Вітчизни.

Про ратний подвиг Йосипа Васильовича красномовно свідчать бойові нагороди – ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни, два ордени «За мужність», медалі «За бойові заслуги» та «За Перемогу над Німеччиною». Сорок сім нагород у послужному списку Йосипа Васильовича Гурика, серед яких сім орденів.

Після служби солдатові-визволителеві всі дороги були відкритими, а він вибрав навчання у Верхівському сільськогосподарському технікумі, бо любив рідну землю. У технікумі освоїв спеціальність механіка.

Призначення отримав у Білопільску МТС. Роботою захопився, просвітку не мав, часто до півночі затримувався біля техніки.

Молода сільська красуня Неля Шеремет, яка працювала вчителькою української мови та літератури у місцевій школі, проникливим поглядом обпекла хлопцеві серце і незабаром вони одружились.

Черговою сходинкою у трудовій біографії Й.В. Гурика була робота завідуючим відділенням Самгородоцької МТС.

У 1959 році Йосип Васильович очолив відстаючий Махаринецький колгосп ім.Леніна. Голови колгоспу тут змінювалися мало не щороку, і Гурик став у Махаринцях 26-им керівником.

Це було своєрідне підняття «цілини». Швидкими темпами у господарстві велось капітальне будівництво, зміцнювалось технічне оснащення, підвищувалась продуктивність тварин і урожайність сільськогосподарських культур. Господарство стало незмінним лідером по всіх виробничих показниках. Високими урядовими нагородами відзначено цілу когорту колгоспних працелюбів, а керівника вшановано орденами Трудового Червоного Прапора, Знак Пошани, Жовтневої Революції. У 1973 році за високі виробничі показники Й.В. Гурику було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням Золотої Зірки Героя і ордена Леніна.

Понад 66  років у щасливому подружньому житті прожили Йосип Васильович і Неля Павлівна, народивши і виховавши трьох діток: Галю, Тоню та Володю. Допомагають виховувати онуків і  правнуків, котрі продовжують їхній родовід.

У 2010 році Йосип Васильович відзначив своє 85-ліття. Він – гордість нашої землі, хоч живе у Махаринцях тихо і скромно. Важкі минулі роки нагадують про себе хворобами. Але у нашого земляка велика сила волі і віра, які завжди є сподвижниками перемоги...

 

Іванова Яніна Григорівна 

(17.03.1930р.)

тваринниця, Герой Cоціалістичної Праці.

  Народилася в с. Красне на Козятинщині в родині селян Григорія Єгоровича – вихідця з Поволзьких степів, вимушеного під час голоду залишити рідні землі в пошуках ситнішого життя та Марії Павлівни – передової доярки місцевого радгоспу.

  Яніна зростала у працьовитій родині, змалку привчена з двома сестрами до селянської роботи. Допомагала мамі на фермі, доглядала за чисельним домашнім господарством. Коли розпочалася війна, дівчина закінчила лише 3 класи Самгородоцької школи. Батьки, що працювали біля худоби, були вимушені евакуюватись разом з господарством до Тамбовської області в Росію. Звідти батько пішов на фронт і вже не повернувся в рідну домівку, загинувши під час боїв на Курській Дузі. Після війни родина повернулася на батьківщину. З 14 років дівчина пішла працювати на ферму телятницею. У 22 – вийшла заміж за симпатичного місцевого морячка, що тільки повернувся зі служби на флоті й котрий одразу заполонив серце дівчини-трудівниці. Нетривале сімейне життя відібрала у подружжя оковита, довелося розлучитися. Господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні племінних телят, завдяки працелюбності місцевих трударів, швидко почало зростати. Незабаром Яніна обслуговувала вже 120 телят і давала щодоби на кожне теля по 1 кг. 35г. привіску. Свою роботу поєднувала з навчанням в Самгородоцькій вечірній школі. В господарство почали з`їзжатися гості з усіх усюд.

   У 1968 р. за вагомі здобутки у тваринництві Яніна Григорівна була призначена бригадиром молочно-товарної ферми відділку «Красне» бурякорадгоспу «Самгородоцький». У 1966р. за високі досягнення у сільськогосподарському виробництві удостоєна звання «Герой Соціалістичної праці» з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки. Обиралася депутатом Верховної Ради трьох скликань, працювала у комісії з сільськогосподарських питань.

  Час від часу підвищувала свій професійний рівень, ділилася своїм досвідом роботи на курсах підвищення кваліфікації в Києві.

  Яніна Григорівна проживає сьогодні у районному центрі, але не цурається землі. Майже все літо допомагає по мірі можливості сестрі, що проживає в рідному селі в нелегких сільськогосподарських роботах.

Праворуч Яніна Григорівна, ліворуч Герой Соціалістичної праці Микола Іванович Порхун.

 

 Павленко Дмитро Полікарпович

(06.10.1917- 19.03.1986 рр.)

машиніст, Герой Соціалістичної Праці

.    

Народився в с. Гальчин Бердичівського району Житомирської області.Після школи 15-річним юнаком опановував залізничну спеціальність в фабрично-заводцькому училищі станції  Званка Ленінградцької області в Росії. Службу в армії проходив з  1938 по 1946рік на Балтійському флоті. Був учасником  другої Світової війни, брав участь у Великій Вітчизняній та фінській войнах. Нагороджений медалями “За оборону Ленінграда”, “За Перемогу над  Німеччиною у Великій Вітчизняній війні”, багатьма ювілейними  медалями. Демобілізувався у жовтні 1946р. Трудову діяльність розпочав в паровозному депо м. Козятина машиністом, машиністом-інструктором паровоза, тепловоза, електровоза. В 1959 р. за видатні досягнення і високі показники у перевезенні великовантажних потягів за маршрутом Донбас- Карпати удостоєний звання Героя Соціалістичної праці. З 1972 р. і до кінця життя працював у Козятинському залізничному училищі майстром професійного навучання, передаючи  свій професійний  досвід майбутнім залізничникам.

Козятинці після смерті вшанували пам’ять Героя, увіковічивши його ім’я в назві одного із провулків міста залізничників та встановили меморіальну дошку на училищі , де працював машиніст. Похований він на центральному кладовищі  міста  Козятина.

Порхун Микола Іванович

(07.02.1928 – 01.04.1991рр.)

машиніст, Герой Соціалістичної Праці

Народився  в селі Демчин, Бердичівського району на Житомирщині. Трудову діяльність розпочав в 1946 році. Після закінчення Козятинського технічного училища  №5 працював помічником машиніста паротягу. З 1949 року – машиніст паротяга,  пізніше тепловоза, а  з 1963 року  - машиніст електровоза. В 1965 р. Микола Іванович закінчив Київський технікум залізничного транспорту.

 Передовик депо Микола Іванович Порхун виступив ще на початку дев`ятої п`ятирічки з цінною ініціативою,зобов’язавшись водити великовагові поїзди, ощадно витрачаючи електроенергію, за чотири роки виконати особисту п`тирічку.  Його ідею підтримали районний комітет Компартії України, управління залізниці. За його починанням  розгорнулося змагання за масове формування, володіння і безперешкодний пропуск великовагових поїздів у напрямку Донбас – Кривбас – Карпати. У цьому змаганні велику участь брали  локомотивні бригади, поїзні диспетчери відділку залізниці, працівники лінійних станцій, інших залізничних підприємств.

Ініціатор змагання з честю виконав свої зобов`язання, але на досягнутому не заспокоївся. Славними трудовими подвигами ознаменував Микола Іванович перші роки десятої п`ятирічки, самовідданою працею відповідаючи на вияв високої довіри партії та уряду. В 1971 році отримав звання кращого машиніста електровозу Південно-Західної залізниці, в тому ж році нагороджений знаком «Почесний залізничник»..

 За  вагомі досягнення у праці   в 1974 році  його було нагороджено орденом Леніна ,  удостоєно звання  Героя Соціалістичної праці, Заслуженого працівника транспорту . Пізніше, до 60-ї річниці Великого Жовтня, М.І. Порхун зобов`язався виконати дворічний план перевезення народногосподарських вантажів. Йому  і в цьому  передовому досвіді вдалося дотримати свого слова.

 Після виходу на пенсію  працював майстром виробничого  навчання в Козятинському СПТУ-17.

Пам'ятник на центральний алеї кладовища в м. Козятині.

Дзюба Павло Денисович

(01.07.1888-15.01.1974)

Герой Соціалістичної Праці

Народився у  селі  Гордишівка Андрушівського району  Житомирської області. До 1959 року працював бригадиром в  Чорнорудському бурякорадгоспі  Міністерства харчової промисловості СРСР Ружинського району Житомирської області. За  високі досягнення у 1947 році , під  час  збору врожаю жита поліському в майбутньому Герою вдалося зібрати з 30 га по 32.8 ц зерна  .  Указом Президії Верховної Ради СРСР від  20 квітня 1948 року удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці  . Пізніше працював бригадиром  в  Юзефо-Миколаївському  бурякорадгоспі. Зі спогадів жителів села Самгородок    виконував обов’язки і завідуючим складом.  Був похований в селі Самгородок.

Пам'ятник Михайлу Грушевському (  автор- народний художник України Валентин Зноба. Відкрито 01 .10.2004 Президентом України  Віктором Януковичем)

            Перебування видатних постатей в місті Козятині. Про репресованого директора Козятинського залізничного училища Миколу Хитька (Хитькова) (1868-70 - ?)

Педагог, новатор, організатор музейної справи. Понад дванадцять років,з 1905 по 1918 рік Козятинським залізничним училищем керував Микола Олексійович Хитько (Хитьков у дореволюційній практиці). Без перебільшення - видатний педагог,новатор,ерудит він зробив неоціненний внесок у педагогічну науку. На жаль в радянські часи його ім’я було забуте. Народився М.О Хитько (Хитьков) у грудні 1868 році, за деякими відомостями 1870 року , у с.Літвіновка Київської губернії в українській родині агронома з Катеринославської губернії . Закінчив Коростишівську учительську семінарію, за особистою оцінкою, “посередньо”. Але знайомство на вчительських курсах у Херсоні з відомим педагогом М.Ф. Бунаковим (1837-1904) допомогло йому з подальшим фаховим визначенням як педагога. З 18 серпня 1891 року з с.Черняхово Київського повіту почалася його вчительська кар’єра. Багато займався з дітьми позашкільною освітою, зокрема любив майструвати, ходити з дітьми на екскурсії, проводити вечірні читання. Право викладати ручну працю школярам підтверджувало свідоцтво Санкт-Петербурзького учительського інституту. Потреба у самоосвіті та самовдосконаленні диктували формування бібліотеки, природничих і нумізматичної колекцій. Серед інтелектуальних захоплень особливо його приваблювали науки природничого циклу. 20 січня 1902 року він став завідувачем Крижопільського залізничного училища, що давало йому 500 руб. річного утримування та квартиру , але через сімейні обставини 1905 року перейшов на таку ж посаду до Козятинського залізничного училища. Паралельно викладав у місцевій жіночій прогімназії та торговельній школі. І саме в Козятині в повному обсязі розкрився педагогічний талант М.О.Хитькова . З 1911 року він виступає з доповідями на з’їздах вчителів та фаховій пресі. Йому належали, наприклад, такі публікації «О разведении садов и огородов при железнодорожных училищах и общежитиях», «Об устройстве при железнодорожных школах площадок для игр и физических занятий», «Школьные библиотеки», «Об изыскании средств на развитие школьного просветительского дела», «О летних курсах для учителей». За власний кошт у 1913 році він друкує в Козятинській друкарні Л.Л.Лівшиця брошури” Ручной труд. Опыт руководящих правил для классов ручного труда”, “Показательный садик. Его воспитательное значение и организация”.

У цьому ж 1913 році Микола Олексійович брав участь у Всеросійській виставці у Києві, де демонстрував виставку - живу мініатюру «Шкільний показовий садочок». Але найголовнішою працею педагога стала книга “Школьный музей, его значение и организация”. Цікава історія її написання. У 1912 році в Києві відбувався з’їзд освітян навчальних закладів Південно-Західних залізниць на якому М.О.Хитьков виступав з доповіддю про роль музею в навчально-виховному процесі. Доповідь настільки вразила слухачів-колег,що йому запропонували написати книгу,а київське видавництво взялось її надрукувати. За рік вона була написана і надрукована(у 1913 році) і це була чи не перша у вітчизняному музейництві така об’ємна (308 сторінок)монографія зі шкільного музейництва, присвячена теоретичному обґрунтуванню необхідності створення, цілей і напрямків розвитку. І зараз вона є надзвичайно актуальною,її вивчають,пишуть дисертації в Україні і за кордоном. Активна професійна позиція М.О.Хитько сприяла тому, що весною 1917 року його обрали до Козятинського “Комітету громадських організацій”, де він опікувався створенням читалень для робітників. Він вважав себе аполітичною людиною, налаштованою тільки на українську культурницьку діяльність. Так, улітку на з’їзді вчителів Південно-Західної залізниці в Києві Микола Олексійович виступив з доповіддю російською мовою “Украинизация школы з педагогической точки зрения”, в якій підтримував мовні зміни в освітній системі України. Того ж року у Козятині за власний рахунок під псевдонімом “Надежный Мыкола” видав тексти цієї доповіді та доповіді про українізацію дитячих садків окремими брошурами. В анотації до цієї брошури писалось: «Брошурка Миколи Надежного є, як автор зазначає в передмові, «доклад", читаний на з’їзді вчителів Південно-західної залізниці. В своєму цілком популярному викладі автор, на що вказує й заголовок, трактує питання українізації школи з чисто педагогічного боку, беручи за підставу широко відомий і загально признаний погляд, що творчий розвій дитячого розуму відбувається нормально тільки при навчанні рідною мовою. Ґрунтуючись на фактичному матеріалі, автор вказує на те, як навчання українських дітей в російських школах перекручує їх психіку і робить їх нездібними до висловлювання своїх думок не тільки російською, але й рідною мовою. Брошура писана російською мовою».

Пореволюційна демократизація правил вступу до вищої школи давала нарешті широкі можливості для всіх бажаючих. А звістка про відкриття Кам’янець-Подільського державного українського університету відновила у майже 50-річного чоловіка з чималим досвідом педагогічної діяльності мрію про отримання вищої освіти. Натхнений цією ідеєю Хитько вступив до природничого відділення фізико-математичного факультету університету. Ймовірно, усвідомлення важливості такої події, бажання бути корисним підштовхнули його до важливого кроку: стати одним з перших донаторів університетської бібліотеки та подарувати власну книгозбірню у майже 2,5 тис. томів, а також нумізматичну та мінералогічну колекції. За твердженням сучасних дослідників історії університетської бібліотеки , це був найбільший дарунок приватної особи. Основу збірки складала природнича та педагогічна література, що стало у нагоді у формуванні ядра бібліотеки вищого навчального закладу. Заради заробітку Микола Олексійович влаштувався діловодом при декані факультету проф. П.Бучинському (1852-1927), опікувався університетським ботанічним садом, згодом з 1920 року став лаборантом при зоологічному кабінеті . Під час навчання у Кам’янці-Подільському, використовуючи адміністративний і лекторський досвід, він брав участь у створенні біологічного інституту у складі університету, виступав з лекціями природничої тематики, наприклад, «Лікарські рослини - друзі людини». Закінчував він вже Кам’янецький Інститут Народної Освіти у 1922 році, тоді ж вступив до аспірантури , залишився позаштатним викладачем. Але через непевне матеріальне становище, необхідність пошуків додаткових заробітків та стан здоров’я вчасно підготувати дисертацію не зумів, тому автоматично вибув з аспірантури. У вересні 1925 року Хитько переїхав до Вінниці, куди був запрошений як агробіолог для викладання природничих дисциплін у Вінницькому українському педагогічному технікумі ім. І.Франка . Вже тут він отримав через наркомат народної освіти вчене звання доцента з методики викладання. 1926 року вступив до місцевої профспілки науковців РОБОС. В особистій анкеті подав список 25 наукових праць за 1911-1926 роки . Завдяки авторитету, яким він користувався у колег, його було делеговано на Всеукраїнські педагогічні конференції 1926, 1927 років. 1932 року після створення Вінницької області почалася реорганізація її освітньої мережі. Педтехнікум перевели до Умані. Хитько залишився без роботи і влаштувався на роботу в краєзнавчий музей спочатку агробіологом - науковим співробітником, згодом був призначений завідувачем відділу соціалістичного будівництва. На літо 1933 року він готував першу музейну пересувну виставку, присвячену успіхам радянського будівництва в сільському господарстві , але 6 лютого 1933 року був заарештований представниками ДПУ як член «Української Військової Організації». Йому інкримінували отримання коштів з-за кордону та підготовку збройного повстання проти радянської влади,для якого збирались використовувати і зброю з краєзнавчого музею. Разом з М.О Хитьковим по цій справі у 1933 році було засуджено ще 25 осіб. Подальша доля його невідома. І хоча Микола Олексійович вважав себе людиною аполітичною,радянська влада викорінювала все неординарне,що не вписувалось в канони так званого “наукового комунізму”,з особливою жорстокістю. 

 Дякуємо за надані матеріали історику, пошуковцю , досліднику історії рідного міста, земляку Олександру Цілецькому. 

 Поляки  на Козятинщині.

Багатовікова історія українського й польського народів складалася так, що на наших землях осіло і проживало багато поляків. Активне заселення центрального Поділля поляками розпочинається в 30-тих роках XV ст.., в наслідок польсько-литовських війн 1431-1433рр. Поділля було розділене на 2 частини, одна з них відійшла до Польщі-Подільське воєводство з центром Кам’янцем- Подільським, а Східне Поділля- Брацлавщина до Великого князівства Литовського. З 1566 р. Брацлавське воєводство з Королівством Польським та Великим князівством Литовським утворили єдину державу- Річ Посполиту. На Поділля спрямувався переселенський рух з етнічних польських теренів. У XV-XVIII ст.. на Правобережній Україні більше половини земель стали належати кільком десяткам польських та полонізованих руських родів - Замойських, Браницьких, Тишкевичів, Жевуських, Потоцьких, Любомирських, Сангушка, Конєцпольських, Мошинських тощо. З 1649 р. більшість земель Козятинщини належали воєводі Київському Янушу Тишкевичу, в тому числі і село Козятин

( на той час Гуйва).В цьому ж році він помирає і спадок переходить брату Мартину, той в свою чергу передав село Козятин і Білопілля Миколі Тишкевичу, пізніше стає володарем цих земель Емануель-Владіслав Тишкевич, який в свою чергу передає їх сину Миколі Стисалковському, а той сину Антоніо- генерал-лейтенанту Великого Литовського князівства. Надалі село  Козятин з Білопіллям та навколишніми селами переходить до власності Вінцентія- радника Великого Литовського князівства, котрий був одружений на  Марії-Терезії Понятовській. Не маючи дітей, він в свою чергу , передав власність двоюрідним братам  Габріелю, одруженому на Потоцькій та Гонорію. Пізніше власник Козятина Гонорій одружився на Теклі Богушевіч, а їхній син Фердинант одружився на Богужані Хоєцькій. Овдовівши молодою, Текля- мати Фердинанта, вийшла заміж за Ігнатія Петровського, який теж став власником Козятина. Після його смерті Текля втретє виходиь заміж за Владіслава Здзеховського. У 1808 р. видано Декрет сената і Козятин поділено між Фердинантом Тишкевичем та дітьми від останнього шлюбу Теклі. З 1808 по 1825 рр. село мало двох володарів, котрі його продають Тадеушу Рожнятовському за 450 тис. злотих, а той продає Мар’яну Васютинському, який приступає до володіння з 1 червня 1856р. і до 1917 року.

У 1911-1918 рр. побудовано в Козятині костьол, котрий був підірваний  місцевою владою у 1936 році.

Відкрито  польську школу, яка проіснувала до початку 30-тих років. Сьогодні у Козятині функціонує новозбудований у 1995 р. костьол Матері Божої Доброї Ради.

Тимко Паддура


Тимко Падурра – ювіляр.

( До 215- річчя від дня  народження та до 145 –ї річниці від ня смерті)

21 грудня   ми відзначатимемо 215  років від  дня народження українського і польського поета , уродженнця Поділля Тимка Падурри (21.12.1801- 20.09.1871).  На Козятинщині та й  далеко за його межами  він добре відомий .

   145 років тому 20 вересня, а за версією історика 19 ст. Фоми Равіти- Гавронського,  20 жовтня 1871 р.  в    садибі поміщика - володаря с. Козятина і друга поета Мар'яна Васютинського, помер український та польський  поет , уродженець подільського містечка Іллінці - Фома або , як звик сам себе називати,  Тимко Падурра.  

  Саме на 145 річницю  народження поета історику та   краєзнавцю Миколі Купчику вдалося зробити подарунок усій козятинській громаді та розшукати могилу відомого  українського діяча , польського походження. Похований  він був у с. Махнівка(  з 1935  по 2016 роки – с.Комсомольське ).

 Відомий на той час київський скульптор Віктор Бродський ( фото нижче) на замовлення  Васютинського виготовив мармурове погруддя поету, яке  мало  бути  встановлено у Махновецькому костьолі, але було встановлено по невідомим причинам у Білопільському костьолі- фото нижче ( на даний час доля скульптури не відома, хоча є в переліку творів скульптора).

Предки поета  походять з  Польщі. Про це нам розповів у своїх спогадах, що дійшли до нашого часу, володар Козятина Мар’ян Васютинський . Пращуром родини Падурр  був закарпатський слов’янин Ян, котрий, прибув до Польші  наприкінці королювання Владислава IV, приблизно у 1646 р. і вступив на військову службу в загін іноземних  вояків. Одружився з  Марією Падуррою – Слупецькою.  Їх один із нащадків Яким Єрчак  Падурра – поручик  короля Яна IIIСобеського, отримав один із перших  шляхетне дворянство  гербу Сас. 

З середини XVIII ст.. рід Падурр поселився на Україні, спочатку в селищі Сошанськ, що було  власністю Любомирських і розміщалося біля частини Іллінецьких маєтностей князів Сангушків  - Самгородку та  Синарне (Свинарне).  Від  цих Падурр  і Якима  походить батько Тимка Ян. Вони  в той час  займалися мілким  землеробством на нашій козятинській  землі .  Батько Тимка у 1790 році   закінчив ієзуїтське училище і отримав від самого короля  Станіслава Августа диплом комірника або присяжного землеміра, проживав в містечку Іллінці, де за заслуги  у цій  справі отримав від князя  воєводи Ієроніма Сангушка у пожиттєве володіння невеличкий будиночок із землею та був призначений брацлавським комірником. Саме там дружина Анеля Панковська в дівочості, із Плоцка ( гербу Задора) народила у 1801 році Фому – Тимка Падурру.  Початкову освіту хлопець здобув від домашнього вчителя, згодом навчався у Іллінецькій школі, продовжив освіту у Вінницькому училищі  з 1817по 1820 рік.  Ще у юному віці познайомився дивакуватий місцевий магнат Емір Ржевуський, який свого часу прийняв іслам, вбирався у турецькі тюрбани, був еміром та шейхом, а  з часом перетворився у завзятого козакофіла.   У 1822 році  помирає  батько. Родина переїздить у с. Мшанець, взявши  його в аренду від Пшилуського У 1825 р. закінчив Кременецький ліцей, до котрого потрапив на навчання завдяки  візітатору училищ Вєлєжинському. Той  , помітивши здібності випускника,  взяв його за писаря  під час  двомісячного об’їзду учбових закладів , в тому числі і Кременецького ліцею, куди  вступив Тимко , і де  вивчав наш земляк літературу , історію, писав вірші, думи. . У 22 роки Тимко починає займатися літературною діяльностю, твори пише латинськими літерами, українською мовою. Це був у польський літературі період зародження  романтизму.  
Хлопець  часто навідувався при нагоді до старшого брата Юзефа, який працював  на той час у Житомирі. У серпні 1825 року Падурра знайомиться там  з російськими декабристами Сергієм Муравйовим-Апостолом та Кіндратом Рилєєвим. Ці зустрічі перетворилися у музичні вечори, де  Тимош  брав свій торбан, на якому навчився грати в ліцеї, і в дружньому колі виконував козацькі думи та власні вірші.  На прохання друзів - однодумців написав козацьку пісню “Рухавка” або“ Піснь козацька” Саме через ці вечори обидва брати Падури потрапили під домашній арешт після провалу бунту на Сенатській площі.

Незадовго до арешту Томаш познайомився з графом Ржевуським, дивакуватим місцевим магнатом,  який свого часу прийняв іслам, вбирався у турецькі тюрбани, був еміром та шейхом, а  з часом перетворився у завзятого козакофіла.  Саме ці роки знайомства з графом, як зазначив пізніше поет, були самими цікавими і  плідним в його житті.

  По завершенню родиною Падурр  аренди  господарства у с.  Мшанець  , приблизно, у1930 роках  вони купують невеличкий будинок у Махнівці. Після смерті батька главою родини  стає освідчений старший  брат Юзеф  ( закінчив у 1817 р. Віленський університет). Капітал, що був накопичений  в родині помістили у Бердичівську контору відомого на той час в цих краях банкіра  Гальперіна, котрий , як буває часто і в наш час , незабаром  збанкрутів. Родина залишилась без засобів існування.
Поки Томаш із братом вперше перебували під арештом, у своєму маєтку Саврані на Одещині  граф Ржевуський, аби здобути прихильність козаків, організував школу лірників, яку після звільнення очолив Тимко. Подолянин  мав хист не тільки поета, а і співака та музиканта. Виcтупав часто перед широким колом своїх побратимів-однодумців, високоосвічених, прогресивно налаштованих людей того часу. Багато подорожував по Україні, Польщі, досліджував і вивчав історію козацтва.  У квітні  1828 року ,  Тимко Падурра , перевдягнений у “лірника”, вирушив   із маєтку друга в м. Саврані, у пішу подорож з улюбленими інструментами за плечима, записував і виконував українські пісні,  що називалися в народі  “україночками”. Намагаючись засвоїти українську пісенну традицію, вивчав український фольклор, переймався відродженням українського козацтва, відвідував Кубань, де поселилися залишки розігнаної імператрицею Катериною II Запорізької  Січі. Цілий рік  спілкувався , співав , записував нові думи та закликав українських селян до постання за Польщу. Українці не підтримали поляків і  Листопадове повстання у Польщі, в якому взяв участь Томаш, закінчилося поразкою. 14 травня 1831 року загони друга  князя Ржевуського було розбито у битві під Дашівом , а  дивакуватий князь – емір- шах зник безвісти. Падурру знову заарештували. Наступний рік він провів за ґратами. Розчарування, поразка та ув’язнення  викликали   всі ознаки  психічного розладу. Падура повернувся до рідного маєтку в селищі Махнівці неподалік Бердичева зовсім хворим.  Проте 1832 року його знову забрали під суд. Цього разу Томаш, нібито, підкинув поміщику Вацлаву Ганському з Верхівні під Ружином записку, в якій вимагав грошей. Суд позбавив Падурру дворянства й засудив до каторги. Однак покарання вдалося уникнути, оскільки Томаша лікарі визнали психічно хворим. Наступні кілька років поет провів у маєтку, майже не виїжджаючи з нього. Багато писав, нарікаючи у творах на життя та власну долю, а вечорами страждав від меланхолії. Саме в цей період Падура переклав українською твори Джорджа Байрона, Томаса Мура та поему Адама Міцкевича «Конрад Валленрод».

 На початку 40-вих років Томаш потрохи видужує, працює вихователем у сусідньому містечку, стає активнішим у творчості. І саме  у цей період виграє у лотерею велику суму грошей і  витрачає   їх  на подорож до Праги.

Тривалий час твори Тимка Падурри поширювалися лише в рукокописах. Першу окрему публікацію – «Pienia Tomasza Padurry» – було здійснено К. Яблонським без дозволу автора у Львові 1842 року. До  збірки увійшли неавторизовані та перекручені тексти Падури, а також вірші інших авторів. Свою  справжню , авторську першу збірку«Ukrainky Tymka Padurry»,   поет видав у Варшаві в 1844 р.  До деяких пісень Тимко сам писав мелодії. Записуючи, вивчаючи та поширюючи українську пісню  створив школу лірників, бандуристів, торбаністів . Відомі його пісні-“ Лірник”, покладена на музику Миколою Лисенко ,“Запорожець”, “Гетьманці”, “До Дніпра”, "Пісняр.    . Щиро вдячні нашому земляку з Польщі Дмитру Дахно за  надані нам матеріали  відповідної тематики. https://youtu.be/IyocBqoS1mo

Підготувала Лілія Макаревич- директор музею історії міста.

Бій під Махнівкою.

Копія картини"Бій під Махнівкою"  художника М. Самокіша , написаної у 1934 р.

З 1430 р. великий князь Литовський Свидригайло за військові досягнення надав землі між Гуйвою та Гнилоп’яттю Каленикові Тишкевичу, в тому числі і Бердичів та Махнвіку., які передавались у спадок всім нащадкам. Наприкінці XYIст. Після чергової  навали татар племінник Федір Тишкевич відновив поселення і спорудив замочок на правому березі Гнилоп’яті. У 1611р. Махнівка згадується, як  “місто з замком”, а син Федора , католик за віросповіданням заснував бернардинський монастир з костьолом, замість дерев’яного замочка побудував мурований. На свої кошти Тишкевич утримував не лише монастир з костьолом у Махнівці, а і кармелітів у Бердичеві  та ієзувітів в Києві.

  У 1648 р. під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Махнівка та її фортеці служили опорним пунктом для військ польської шляхти. У липні місяці тут зосередив свої війська князь Ярема Вишневецький, котрий протистояв повстанським загонам козацького полковника Максима Кривоноса. Козацьке військо на чолі з сином Кривоноса Остапом Кривоносенком та білоцерківським полковником Іваном Гирєю прибуло чисельністю близько 3-4 тис. осіб з-під Вінниці до  Махновичі (сучасне с. Махнівка) ( з 1935 р.Комсомольське ) 2 липня, де завдяки підтримці міщан взяли його штурмом і звільнили від хоругв польських жовнірів воєводи Тишкевича та кількасот шляхтичів, котрі перебували у містечку. А от фортецю козакам зразу взяти не вдалось, а лише після захоплення монастиря бернардинів з гаківницями та гарматами, котрі козаки після захоплення розвернули у напрямку мурованої фортеці, зруйнувавши її. Тишкевич попросив допомоги у сусіда князя Яремія Вишневецього, щоб протистояти козакам. Той спішно приєднався з 18 хоругвами кінноти (1,5- 2 тис. осіб) до залишків місцевого війська Тишкевича, зчинивши гучний лемент для острашки, зі звуками труб і барабанів. Однак , козацьке військо, почувши про наближення значної підмоги , завчасно вивело полки з міста та отаборилося, прикрившись возами, між фільварками та садками. Зазнавши чималих втрат, війська козаків та польського князя, після тривалої нічної зливи припинили бій, відвівши війська на 15-20 км від місця події. Махнівка після тих боїв з 18 липня перетворилася у пустку, а околиці були повністю знесені. У 2002 р.з ініціативи головного лікаря РТМО О. І. Міклухи  неподалік від   місця побоїща було встановлено пам’ятник “Скорботний янгол”подільського скульптора Олексія Альошкіна, в знак примирення між польським і українським народами.

 Махнівка Потоцького, як повітове місто і  “маленька Варшава”.

Внаслідок спустошень і руйнувань Махнівка занепала і на початку XYIII ст.. стала належати трьома частками Антоні Міхалу Потоцькому, а четвертою князям Радзівілам, ім’я господарів котрих носило одне із сіл Козятинщини- Радзівилівка(тепер Велике), в якому проживає більша частина населення польського походження. Піднесення  Махнівки почалося в  другій половині XYIII ст… У 1767р. польський магнат Прот Потоцький, внук Антоні- Міхала, перетворив Махнівку у свою резиденцію. Він славився своєю освіченістю, володів всесторонніми здібностями, особливий хист мав до розвитку науки, промисловості, вкладав кошти у розвиток промисловості, науки і перетворив містечко у значний промисловий центр, де працювали голландські, англійські, французькі і німецькі майстри. Було відкрито 4 мануфактури панчішну, каретну, суконну, крохмальну .У 1791 р. Прот Потоцький запрошує без авансової оплати на ґрунти , що лежать за Махнівкою, голендрів-менонітів з правом вічного чинушу з дозволу  польського короля Саніслава Августа. Німці пригнали з собою червонястих корів голендерської породи, “гишпанських” тонкорунних овець, племінних коней  і вчили нас господарювати. В селі Флоріанівна, господар Валентій Абрамович, позбавлений маєтностей за участь у Польському  повстанні 1863-1864 рр., облаштував відомий  конезавод. В цей час було зведено чимало мурованих споруд, адміністративних приміщень та панських палат. З того часу Махнівка перетворилася в народі в Муровану або Кам’янку. Функціонували повітове училище та лікарня. З 1776 р. Махнівка стала масово заселятися людьми не на правому березі  Гнилоп’яті, а на лівому. Навколо неї виросли, знову заселившись, села –Бродек, Малий Бродек(тепер Бродецьке), Ясинівка, Пиківець,Рубанка, Пляхова, Мацьківці( тепер Безіменна), Молотківці, Осєчна, Фридрів(Тапер Тернівка), Жежелів, Богудзеньки(тепер Листопадівка), Юрівка, Куманівка, хутір Тучин ( Туча), Великий і Малий Вовчинець(сьогодні просто Вовчинець),, Чернявка

( тепер Чернички),Марківці , Глухівці, Медведівка, Мшанець, Пустоха, Югозівка, в народі  Юзефівка (тепер Йосипівка), Войнинці, Война,Вуйна ( тепер Перемога). З них лиш 15 осіло на старих згарищах, інші на нових. У 1793 р. Прот Потоцький заснував типографію, де друкували , крім підручників, книги своєрідного літопису родини Потоцьких, а пізніше, старообрядницьку літературу на декількох мовах. Типографія існувала до 1807 р. , а з 1802 р., після банкрутства Потоцького , власником її став купець С. Сєлєзньов. У 1791 р. на прохання Потоцького, король  Станіслав Август відновив магдебургію Махнівки і надав привілей на 2 річних ярмарки та 2-тижневі торги. Махнівка перетворилася  у мальовничу місцевість, набувши промислового значення і за спогадами очевидців нагадувала “маленьку Варшаву”. 22 січня 1796 р. за Указом Катерини- II, Махнівка набуває статусу адміністративного центру, як повітове місто Брацлавського намісництва, а з 1797 р.- Київської губернії з затвердженим гербом. На початку XIXст. , після пережитого банкрутства, у 1829 р. Потоцький помирає у Бердичеві, похований у родинному склепі в Білилівці.

 Після двох нищівних пожеж у 1841 та 1863 рр. Махнівка занепала і з 1861 р. перетворилася із повітового у волосне містечко. З цього часу містечком володіє поміщик Мазаракі, Радзівілів позбавляють маєтностей за участь у польському  повстанні 1863-1864рр..

Сьогодні Махнівською( назва села з 1935 по 2016 рр Комсомольське) сільською радою підписаний договір про співпрацю з гміною м. Старе  М’ясо з Польщі, яке стало містом- побратимом с. Комсомольського.

 Відомі поляки Козяинщини.

Автор проекту Козятинського вокзалу- пам’ятки архітектури XIXст. (1888- 1889 рр.), нажаль, вже знесеної дерев’яної церкви Вознесіння Господнього, побудованої на кошти залізничників, російський та український  архітектор, поляк за походженням  Валеріан Іванович Куликовський (1834-1910) .Його ім’я носить одна із вулиць Козятина.

 У с. Глухівцях народився Антоні Юр’євич(1838(-1841)-1868)-діяч польського повстанського руху 1863-1864рр.З 1862 р. входив до складу Провінційного комітету на Русі, організовував повстання на Правобережній Україні, був призначений повстанський диктатором Правобережної України. Після поразки повстання був арештований, зумів втекти з буцегарні  і виїхав за кордон. Там і помер.

 Гроза Венжик Сильвестр(1793-1849с. Безіменна ) – літературний діяч і публіцист. З 1834 р. володар частки с. Безіменного, похований у м. Махнівці.

Хоєцький Ян Непомуцен (1748-1816)-польський і громадський діяч, маршалок Махнівського повіту ( 1804-1816рр.)

 

                                      

  

До 25-ої річниці виведення військ з Афганістану.

Присв'ячуємо загиблим козятинчанам в Афгані.

Чернипко Олександр серед побратимів.

Cлава загиблим синам..

Слава тим, хто пройшов Афган..

( Слова з  авторської пісні)

15 лютого, саме на  релігійне свято Стрітення Господнього,  рівно 10 років тому були виведені останні радянські військові частини, що виконували свій військовий обов’язок не зрозумілої нікому, неоголошеної ніким і нікому  війни, що проходила з 28 грудня 1979 року  серед гірських ландшафтів жалюгідно бідної країни Афганістану.

167 наших воїнів- подолян   поклали свої голови  на чужій , такій непривітній, покритій висохлим пилом  та  камінням землі. Саме стільки загинуло станом на 1998 рік  у цій жорстокій десятилітній  війні наших синів та доньок. Про це можна дізнатися із книги підполковника запасу Анатолія Гончара “Чорний тюльпан”, котра вийшла з друку для увіковічення пам’яті  загиблих вінничан у цій безглуздій і нескінченній війні.  Саме  з цього видання і ми дізналися про наших загиблих  земляків Козятинщини, чисельність котрих збільшується щороку.   В книзі пам’яті по загиблим в  афганській війні значаться п’ятеро  загиблих військових мужів  землі козятинської від звичайного солдата до офіцера.

Наш обов’язок згадати їх імена і зробити усе можливе, щоб ніколи кров наших чоловіків більше не проливалася ні  в яких війнах.

Поруч з могилою моєї бабусі на центральному кладовищі  нашого міста ліворуч від центральної алеї височить з чорного габро пам’ятник,  з котрого дивиться на  світ проникливий, серйозний погляд  ще молодого красивого чоловіка у військовому  офіцерському мундирі  . Читаю напис
“ Герасимчук Сергій Аполонович  (1945- 1982рр.)”. Народився майбутній  підполковник, начальник політвідділу окремої мотострілецької бригади у м. Козятині. В Збройних Силах з 28 жовтня 1964 року. Закінчив Київське вище військово- політичне училище та Московську  вищу політичну академію ім.  Леніна. В Республіці Афганістан з травня 1981 р. Приймаючи 31 січня 1982 р. участь у бойовій операції, знаходився в одній з машин КП, який піддався нападу душманів. Разом з іншими офіцерами керував відбиттям атаки, показуючи приклад сміливості та рішучості. В цьому бою і загинув. За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоного Прапору ( посмертно).

На будинку по вулиці Винниченка , де народився сміливий воїн-відчайдуха  встановлено меморіальну дошку в пам'ять про загиблого- земляка.

Ще одну дошку встановили в свій час  воїни-афганці разом з родиною  на будинку по вул.. Грушевського загиблому  прапорщику , техніку групи обслуговування авіаційного озброєння, уродженцю міста залізничників  Комару Сергію Олександровичу ( 1950-1984рр.).

Там завжди лежать  червоні квіти, ніби краплини загубленого життя земляка. Сергій був призваний на дійсну строкову службу 18 листопада 1970 року Козятинським РВК. Після служби залишився в армії. Закінчив учбовий підрозділ і отримав військове звання “прапорщик”. Служив в багатьох гарнізонах на різних командно-технічних посадах. Відзначався дисциплінованістю, знанням військової авіаційної техніки, користувався повагою у командирів та товаришів. В республіці Афганістан з січня 1984 року. Служив у військовій частині в Кандагарі. Зарекомендував себе мужнім, ініціативним і технічно грамотним спеціалістом. Загинув прапорщик Сергій Комар внаслідок вибуху боєприпасів. Похований на військовому кладовищі в місті Бердичеві, де проживає родина. В Козятині залишилася  сестра Людмила та деякі інші  родичі.

В робітничій сім’ї  села  Козятина  19 жовтня 1953 року народився Шумбар Віктор Іванович.

Як і всі юнаки закінчив сільську школу, був призваний Козятинським РВК на навчання у військове училище. З серпня 1971 року по липень 1975 навчався в Тамбовському вищому військовому авіаційному технічному училищі, потім по спеціальності “бойове управління”. Після училища служив штурманом в Грузії та в м. Багерово ( Крим).

  На війні в Афганістані  з січня 1983 року. Неодноразово брав участь у бойових діях.. Користувався повагою та авторитетом у командирів і товаришів. 18 січня 1984  капітан Віктор Шумбар загинув , виконуючи бойове завдання. Вертоліт, в якому летів земляк, збили душмани. За мужність, відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки( посмертно). Похований на батьківщині в селі Козятині 31 січня 1984 року..

Рядовий Чернипко Олександр Васильович  служив в Афганістані з 26 грудня 1983 року у військовій частині польова  пошта 93992 на посаді електрогазозварника. З честю виконував  свою роботу, мав чимало подяк від командування. 25 квітня 1984 року рядовий Олександр Чернипко, виконуючи бойове завдання, вірний присязі, загинув, проявивши стійкість та відвагу. За мужність , відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно). Похований 2 травня 1984 року на сільському цвинтарі с. Самгородок, звідки і був родом  хлопець. Там він у 1982 році і закінчив школу, вступив на курси електрогазозварників м. Калинівці. Після отримання спеціальності працював  зварником в Самгородоцькому радгоспі.  
Нещодавно ми дізналися ім'я ще одного загиблого в горах Афгану  бійця
Гуменюка Андрія Анатолійовича ( 1960-1980рр.).

Народився юнак 23 травня в місті залізничників Козятині. Працював в транспортному відділі Карагандинського металургійного комбінату. На строкову службу був призваний 7 липня 1979 року. В Афганістані з грудня 1979 року. Неодноразово здійснював рейси а складі колон по перевезенню вантажів та боєприпасів за маршрутом Кушка- Кандагар. 10 листопала 1980 року, виконуючи черговий рейс, потрапив під обстріл заколотників. Автомобіль, на котрому слідував Андрій Гуменюк отримав пошкодження і загорівся. Бійцю вдалося вивезти його з колони  та під час гасіння пожежі в нього влучила куля снайпера. За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно) . Похований в м. Темір- Тау.
 Нещодавно ми, козятинці, вшановували лише п’ятьох загиблих на гірській афганській землі та сьогодні стало відоме ще одне прізвище  воїна, котрий поклав свою голівоньку на чужині. 

Плаче земля Самгородоччини ще по одному своєму синові. Оцинковану труну з тілом  гвардії капітана Сушка Олександра Миколайовича  передали  для поховання згорьованим  батькам Миколі Тимофійовичу  та Василині Опанасівні 30 грудня 1983 року.

 Сушко Олександр Миколайович
(16.11.1953-30.12.1983)

Олександр народився у с. Голубочек на Житомирщині. Дитинство та юнацькі роки провів у відділку Красне, куди в 1957 році переїхали батьки. Потім  родина проживала у с. Самгородок.  Олександр мав хист до малювання, чудово писав портрети, пейзажі, але після школи вступив до льотного військового училища м. Василькова на Київщині.  Після закінчення учбового закладу був направлений  в спекотний Узбекистан в прикордонне місто  Термез за місцем служби м. Джаркурган. З 3 грудня  1979 року брав участь у бойових вильотах, призначається помічником начальника штабу по стройовій підготовці і кадрам. 30 грудня  гвардії капітан Олександр Сушко  помер від важкого поранення  , котре отримав під час виконання військового обов’язку. Похований в с. Самгородок.  А допомогли дізнатися про  воїна – афганця Олена Федорівна Пацановська, що провела велику пошукову роботу і поділилася документами з  завідуючою міським архівним відділом Зоєю Вільчинською.  Архіваріус в свою чергу написала нарис про  хороброго воїна.
 Якось Козятин і Самгородок відвідав його  син Володимир Сушко, котрий сьогодні проживає у Ізраїлі. Подарував музею  оберег дерев’яний  хрестик, святу землю та свічки з Ієрусалиму .

2014 рік оголошено в Україні роком учасників бойових дій в інших країнах  світу. Хотілось би , щоб  в ці дні  ніхто не був забутий, хто загинув ,  виконуючи свій військовий обов’язок. Слава  загиблим синам  України..
Цього  2016 року  13 жовтня напередодні  Дня української Армії, Дня Козацтва і Покрови Пресвятої Богородиці  в музеї історії міста Козятин було відкрито нову залу " Звитяги і мужності", де висвітлено  інформацію про героїв- земляків 1-ї , 2-ї  світових  війн, війни в Афганістані та на Сході України під час антитерористичної операції. На відкритті були присутні учасники бойових дій краю .

Загиблі земляки в  зоні АТО на Сході України.

                                                     

Ковальчук Віктор Євгенович

Лейтенант, командир взводу 80-ї окремої аеромобільної бригади. Загинув від смертельного поранення під час виконання бойової операції. Нагороджений посмертно орденом"Богдана Хмельницького "III cт.

(08.12.1992р., м. Самарканд, Узбекистан – 31.08.2014р., с. Козятин)

 Уродженець  Узбекістану після переїзду з батьками на Козятинщину навчався в СЗШ № 4 .Після 9-го класу вступив до   Миколаївського суднобудівного училища.    Хотів вступити до Львівської академії сухопутних військ і це йому вдалося. Потім з цього закладу його курс був перегрупований в Одеську академію. Віктор був дуже цілеспрямований, відчайдуха, жив постійно з жагою до навчання, спорту, до перемог.

 Перебував в зоні АТО з 28 травня, а загинув 31 серпня в населеному пункті смт. Георгіївка Лутушинського району Луганської області. Причина смерті – несумісна з життям тупа травма тіла. Похований в селі Козятині. 

Як стало відомо, матеріальну допомогу, яку надала держава по смерті сина, мати Ірина та батько Євген передали пораненим військовим в зоні АТО.
8 травня  2015 року на фасаді   школи- ліцею, в минулому СШ № 4, де навчався  загиблий Віктор Ковальчук, було  урочисто  відкрито в пам'ять про  героя  меморіальна дошка.

                                                           

Чорноус Володимир Михайлович

Старший лейтенант, командир зенітно- ракетного взводу роти вогневої підтримки військової частини А1778

(21.07.1988р.,с. Панасівка – 19.07.2014р., с. Козятин)

Володимир – фаховий офіцер Збройних Сил України. Народився в 1988 році в селі Панасівка Козятинського району. А вже через рік родина переїхала жити до с. Перемога. Володимира виховували бабуся та дідусь по батьковій лінії. Нині ні бабусі, ні дідуся вже немає в живих.

Хлопець дуже гарно вчився в школі. Був активним і цілеспрямованим. І вже у перший рік по закінченні навчання вступив до військового вузу  у Харківський  університет Повітряних Сил ім.Івана Кожедуба. З 2009 року проходив службу у військовій частині А 1778 в місті Ужгород. У загиблого військовослужбовця залишилися дружина Катерина та син Владислав.

Все, чого добився у житті – це ціною власних зусиль і старання.

Загинув в місті Луганську. Отримав проникаюче наскрізне вогнепальне кульове поранення голови. Похований у селі Козятині.

 В селі Перемога, де пройшли дитячі та шкільні роки  загиблого Героя 18 липня  2015 року на фасаді рідного будинку,  та  30 вересня 2014 року  на  приміщенні школи, де навчався патріот відкрито меморіальні дошки.

Шайдулла Хайруллович Камзінов

(2.08.1975р, м. Павлодар , Казахстан-2.10.2014 р.,с. Зозулинці)

командир бойової машини у військовій частині В 2830. 

Посмертно нагороджений 

орденом "За мужність "IIIcт.

                                                                 

В чотири роки з батьками переїхав жити в село Зозулинці в родове обійстя діда і бабусі.

Володіючи казахською та російською мовою, він швидко освоївся в громаді, вивчивши українську. Одружений.  Двоє дітей. Син Едік — студент. Дочка Ілонка — учениця п’ятого класу місцевої школи. Дружина Тетяна. Батьки — вчителі . Переймався, як зорати, що посіяти, що продати. Спільні думки з дружиною за дітей з турботою про батьків… Його долоні — це звичайні сільські мозолі від повсякденної праці.

Напевно, він досяг би похилого віку. Втішався б онуками. Переймався б, як продати картоплю. Що дати дітям. Цього не сталось. Такий миролюбивий характер його родини враз обірвався війною.

13 серпня 2014 року прикликали у військкомат. Прибув своєчасно. Вся громада перейнялась його долею. Купили все, що необхідно. У подальшому — полігон, навчання, стрільби. На долонях — ті самі сільські мозолі від риття окопів, вогневих оборонних споруд. Війна — це надзвичайно тяжка праця.

Так склалась доля, що 10 вересня потрапив у пекло, облаштоване на землі (про що знає весь світ) із назвою ,,Донецький аеропорт”. Не дарма оборонців України  терористи нарекли ,,клонами”, винятково підкреслюючи мужність українських воїнів.

Саме там 2 жовтня 2014 року під мінометним обстрілом, ризикуючи власним життям з побратимами по зброї, намагаючись врятувати мирне населення, Шайдулла загинув від поранення не сумісного з життям

9 травня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку  на приміщенні Зозулинецької сільської школи, яку закінчив в свій час загиблий Герой.

                                

Москалюк

Олександр Васильович

( 25 .02.1963р., с. Заболотне, Крижолільський р-он. -14.10.2014р., с. Вернигородок)

капітан  Національної гвардії України .Посмертно нагороджений орденом "За мужність "IIIcт.

                                                                    

Наш земляк  народився в селі Заболотне на Крижопільщині. Проживав з родиною в сусідньому центральному селі Вернигородок. Дружина Ірина – педагог. Працював адвокатом, захищав права і гідність  громадян України, земляків. Виростив сина Богдана, доньку Софійку, нещодавно  родина поповнилася щей  невісточкою. 7 серпня  був призваний до лав Національної гвардії, служив у військовій частині 3008  і направлений в зону АТО на неоголошену війну.  Олександр добровольцем пішов захищати свою батьківщину. Дружина просила залишитися. Він вирішив, що як досвідчений військовий там більш  потрібний . Адже  у зрні АТО гинуть молоді не досвідчені хлопці . Земляка збирали у дорогу всім селом,  необхідно було придбати надійні, дорогі засоби індивідуального захисту, військову екіпіровку.  Дружина захисника Вітчизни Ірина щиро дякувала  односельцям  і усім добрим людям, котрі долучилися до збору коштів. Сектор служби бійця було місто Сміла. Олександр  йшов на поміч  32-у блокпосту у допоміжній колоні.

14 жовтня на Покрову раптом  зв’язок з Олександром перервався і чоловіка оголосили , як зниклого безвісти. Про смерть вінничанина стало відомо лише після того, як наші бійці відійшли до 31-го блокпосту під супроводом сепаратистів. . Бійців  обстріляли із засідки  і знищили усі БТРи і вантажівки. В тому самому бою він і загинув, ставши 50-им вінничанином, який поліг на Донбасі .

Згадує  про той жахливий день заступник командира частини підполковник Віталій Шум :

— Під обстріл потрапили Збройні сили України, Національна Гвардія, десантники. Вижили лише двоє чоловік. Ще двоє безвісти зникли і двоє потрапили в полон. Обстрілювали важкою артилерією, ГРАДами, з танків, також були мінометні обстріли. Коли все закінчилося, ми намагалися вийти на перемовини з терористами, щоб забрати тіла загиблих побратимів. Але вони не йшли на контакт.

Син Олександра  Богдан Москалюк розповів, що існує друга версія того, як загинув його батько. Ніби батька викинуло із машини , і він ще був живий. Здійснив  комусь телефонний дзвінок і сповістив, що закінчилися набої і залишилось лише дві гранати.   Батько вбив ще двох терористів. Відважно та безстрашно вів бій з ними. Не здаючись! До останнього подиху.

Капітан Національної Гвардії Олександр Москалюк загинув 14 жовтня в бою під  м. Сміла на 32 блокпосту. До 27 числа його вважали зниклим. Військові побратими забрали Олександра, після того як домовилися із терористами, щоб ті дали можливість вивезти тіла загиблих героїв з поля бою...

Хоронили його всім селом, в останній день жовтня у Вернигородку. Під державний гімн під потрійним військовим салютом. В скорботі  по загиблому воїну родина, громада села, всі, хто його знав…

    15 липня 2018 р. відповідно до рішення 26 сесії Козятинської міської ради 7 скликання  з метою вшанування пам'яті загиблого в антитерористичній  операції на Сході Українит , за проявлені мужність, героїзм , незламність духу  у захисті  державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання " Почесний громаяднин міста Козятин" (посметрно) 

                           Вадим Олександрович Наумов

(18.08.1992 м. Козятин- 01.09.2014 с. Козятин)

снайпер  3-ого батальйону оперативного призначення Національної гвардії України. Посмертно нагороджений орденом "За мужність "IIIcт.

Народився майбутній захисник цілісності України  18 липня 1992 року  в місті залізничників Козятині. Коли  синочку виповнилося три роки батьки переїхали на Батьківщину батька у місто  Воскресеньськ Московської  області . До 12 років виховувався в  російській родині, але змалку любив повторювати – я козак. Повернувшись в рідне мамине подільське місто залізничників, легко опанував українську мову. Закінчив СШ №2, вступив до Бердичівського коледжу, де освоїв фах економіста. Вищу освіту одержав на  заочному відділенні Вінницького торговельно–економічного інституту. Мама Інна Сергіївна - педагог виховала  сина справжнім чоловіком, відповідальним, відвертим, сміливим відчайдухою,  фізично загартованим, чесною людиною, патріотом своєї рідної держави. За власним бажанням у 2013 році  пішов юнак на строкову службу до внутрішніх військ МВС. Проходив її у спецпідрозділі «Барс» військової частини 3027, що дислокувалася   в с. Нові Петрівці на Київщині. Під час  подій на Майдані у Києві був травмований мітингувальниками.  Його спецпідрозділ було трансформовано у  1-шу оперативну бригаду Нацгвардії. Коли  розпочалися військові дії на  Сході України , Вадим написав рапорт про бажання продовжити службу у зоні АТО, куди потрапив у якості снайпера 3-ого батальйону оперативного призначення Нацгвардії. Загинув 1 вересня під селом Василівка Старобешівського району Донецької області. Тоді на позицію нацгвардійців підступно під білими прапорами на вантажівках з написом  «Діти» напали бойовики. Розпочався запеклий бій. В наслідок цієї кривавої бойні  серед нацгвардійців  виявилося 9 поранених бійців, серед котрих і був наш земляк з Козятина. Він повідомив своєму командиру по рації, що тяжко поранений і чекає медиків. Коли прийшло підкріплення, Вадима не знайшли. Його пошуки тривали ще три доби, але в районі бойового зіткнення слідів знаходження пораненого військовослужбовця так і не було виявлено. Рідні шукали зниклого без вісти у тому бою сина ще тривалий час..   Лише через 3 місяці  тіло було знайдено в одному із моргів Донецька зусиллями пошукової групи Національного військово-історичного музею України- ВГО «Союз- Народна Пам’ять». Останки нашого земляка сепаратисти погодились віддати рідним лише  в обмін на свого. Смерть наступила в наслідок кровотечі від наскрізного поранення в стегно. Ховали патріота рідної землі23 грудня на цвинтарі села Козятина. В останню путь   героя  в цей день прийшло провести з почестями, крім рідних,  багато  земляків, друзів, побратимів, керівництва обласної, районної і міської влади  .
1 версеня 2015 р. на прміщенні рідної школи, де навчався Герой урочисто було відкрито меморіальну дошку.

А 9 липня 2016 р.  урочисто відкрито  за підтримки та за присутністю народного депутата України Петра Юрчишина на розі вулиць ( Червноармійської) Незалежності та ( провулку Колгоспного) Вадима Наумова пам'ятний знак Героєві.

Вічна пам`ять  захистнику Вітчизни …



 

Юрій  Леонідович Осаулко

(17.02.1981  -20.01.2015 )

Старшина роти 81-ї окремої аеромобільної бригади, 90-го  окремого аеромобільного батальйону.Посмертно нагороджений орденом "За мужність "IIIcт.

21 травня у с.  Самгородок  провели у потайбічний світ   загиблого воїна - земляка,  котрого батьківщина призвала  в серпні місяці 2014 року  виконати  патріотичний  військовий  обов’язок на Сході нашої країни .  Юрій  проходив передвійськову підготовку з побратимами  в місті  Житомирі. Загинув, захищаючи,  за наказом  , до останнього подиху від ворога Донецький аеропорт. Вважався зниклим безвісти після  важкого бою в аеропорту з 20 січня 2015 р.. Саме того дня  в останнє виходив на зв’язок з родиною. Прийшли попрощатися з воїном сотні односельців , з’їхалися висловити співчуття  та  розділити горе втрати  з рідними та близькими з різних куточків країни бійці -  побратими. Згадує про  героїзм загиблого товариша  командир взводу Сергій Гуссіді з м. Миколаєва: «…Вже дуже мало було бійців і утримувати аеропорт ставало все важче. Ворог так все улаштував, що  підійти чи під’їхати ,  забрати чи допомогти хлопцям не було можливості. Вони намагалися до останнього утримувати аеропорт і вижити, та  стався вибух і  усе завалилося..». Юрій Осавулко з позивним "Єсаул" загинув під завалами аеропорту 20 січня. 25 січня  співробітниками МНС  самопроголошеної «ДНР» та полоненими на   жахливому місці   під руїнами було виявлено   тіла чотирьох  наших військовослужбовців  . Полонені української армії, що використовувалися  ворогом , як  дармова робоча  сила, упізнали в одному з загиблих  Юрія Осаулка з позивним «Єсаул».  Трагічна звістка була підтверджена для рідних експертизою ДНК та особливою прикметою – зламаним мізинцем . В мирному житті наш земляк працював електриком. Був одружений. Без   тата залишилися дві донечки- Інеса та Віка , втратили сина батьки. Йому виповнилося б 17 лютого лише 34 роки.

                                                        

Микола  Миколаєвич  Лукашук

(08.12.1989р.,        – 11.06.2015р., с-ще Залізничне)

Артилерист ВС України, навідник гармат.

У неділю 14 червня громада міста та віряни селища Залізничного попрощались з сьомим  полеглим воїном- земляком, загиблим на Сході України під час проведення  антитерористичної операції. Родом був  26- річний воїн  з селища Залізничне, там проживав, провів  дитячі  і шкільні  роки. Закінчив дев’ятирічкуу 2005 р.  Миколу призвали до війська 30 січня 2015р. , у військову частину В 1060 . Полігони, навчання військовій професії, добросовісне та відповідальне ставлення до служби і передова рубежів на сході України, де виконував  свій військовий обов’язок, як патріот - громадянин своєї  країни, служив артилеристом, навідником гармат. Боєць загинув від кулі снайпера в голову. Був не одружений, але мав наречену, з якою планував після демобілізації створити родину. Вдома залишився лише батько.  Його очі на віки закрились для земного життя. Тепер у Бога його душа, а тіло оселилось на сільському цвинтарі.

Прощальна паніхіда пройшла згідно канонів православноі церкви, до якої долучились всі віряни селища Залізничного та ті, хто приїхав попрощатися з полеглим воїном , розділити скорботу  з побратимами по зброї, рідними,   близькими…

Знак пошани воїну  салютом виявили і військові місцевого гарнізону ..

Світла пам’ять захиснику вітчизни та вічна скорбота.

Валерій Леонідович Вітковський
(20.04.1974р., с. Махнівка - 15.08.2015 р.,с. Бродецьке)
Мінометник танкового підрозділу  93-ої окремої гвардійської Харківської механізованої бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України .


18 серпня в місті Бердичеві  відбулося прощання з 11-им на бердичівщині загиблим в зоні АТО воїном, котрий віддав своє життя за державий суверенітет і цілістність України.  
  Валерій навчався в місцевій  десятирічці №17, де про нього згадують , як  про ,  комунікабельного, компанійського друга  і  хорошого ,  слухняного  учня, котрий вмів знайти загальну мову з однокласниками і вчителями. Поважно ставився до батьків. Після дев'яти років навчання , вступив до місцевого професійно- технічного училища № 33, а після його закінчення працював на одному з піприємств міста, де користувався повагою, як гарний і старанний спеціаліст. У лютому 2015 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив в 93-ій окремій гвардійській Харківській механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1302; селище міського типу Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області).
З квітня 2015 приймав участь в антитерористичній операції на сході України.
12 серпня 2015 року під час обстрілу бойовиками з РСЗВ "Град" позицій українських військових в районі селища Опитне Ясинуватського району Донецької області, загинув Валерій Вітковський. Одружений . Мав дружину , з котрою виховували  трирічну донечку Валерію.  Втратила сина назавжди  єдина  матуся героя .  Запам'ятається  Валерій усім своєю життєдайністю, чесністю, відповідальністю , любов'ю до родини, рідної землі, за котру  віддав найдорожче - життя.  
Прощання відбулося 17 серпня  в Бердичівському гарнізонному   будинку офіцерів  на Червоній Горі, куди прийшло  віддати  останню шану бійцю  безліч народу - співслужбовці, колеги, викладачі, вчителі, однокласники, товариші по зброї , рідні, друзі, представники влади, депутатський корпус. Він загинув під час домовленностей про  перемир'я з ворогом . Поховали  героя в смт. Бродецькому, що  знаходиться  недалеко від Бердичева на  сусідній козятинській землі.. . Хоча Валерій народився, навчався та проживав у Бердичеві, але рідні виявили бажання захоронити Валерія у селі Бродецькому, що на Козятинщині, на батьківщині матері Людмили Олександрівни Рабодзей, поряд із могилою батька Валерія – Леоніда. Тож спочатку із військовослужбовцем прощалися земляки у Бердичеві. А далі автобусами рушили до Бродецького, де вже бродеччани зустрічали загиблого героя. Частина ще при в’їзді в село, частина впродовж центральної вулиці, почергово встеляючи дорогу перед земляком живими квітами. Основна ж маса людей живим коридором чекала на траурну процесію біля Свято-Покровського храму, а коли колона рушила на територію храму – всі стали на коліна. Весь цей час жалобну процесію супроводжували удари церковного дзвону. Були присутніми на похоронах та очолювали жалобну колону двоє бійців із військової частини, де служив Валерій. 
Герої не вмирають. Вони перестають бути з нами, але будуть жити до того часу, доки ми бережемо про них память. Одній із вулиць міста Бердичева  Іллічівській , на котрій проживав  загиблий герой,  буде присвоєно  його ім'я. А на школі  , де навчався Валерій, 13 жовтня  встановлено меморіальна дошка.

Віктор Леонідович Крючков

( 18.04.1992 р., с. Верболози – 21.11.2015р., с. Верболози)

Боєць 46-ого окремого розвідвзводу батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна».

Війна на сході України продовжує забирати молоді життя на Козятинщині.

21 листопада у зоні проведення антитерористичної операції на Сході України загинув земляк Віктор Крючков. Виходець із багатодітної сім’ї , мав три сестри і брата, уродженець Верболіз. Останні 8 років винаймав житло, проживав із родиною у Козятині. Після школи оволодів спеціальністю електрика, але мріяв стати військовим. До АТО Віктор мріяв працювати у колишньому спецпідрозділі «Ягуар» та не пройшов спецперевірки.

На війну юнак пішов добровольцем, у зоні АТО пробув більше року. Спершу служив у батальйоні «Айдар» , в ході бойових дій під Іловайськом отримав поранення, тоді з 15 осіб вижити вдалося тільки йому. Та не зміг дома всидіти, коли побратими гинуть на Сході країни. Підлікувавшись і отримавши курс реабілітації, повернувся в зону АТО військовослужбовцем - контрактником у званні молодшого сержанта 
в/ч В-2612 батальйону «Донбас».

Наприкінці жовтня 2015 року приїздив у відпустку, втішав маму, що незабаром 21 грудня демобілізується і повернеться назавжди додому. Планував влаштуватися на роботу, придбати власне житло, одружитися з коханою дівчиною.

Рівно за місяць до демобілізації Віктор Крючков , під час виконання службового обов’язку в зоні АТО, підірвавшись на міні неподалік станиці Луганської біля Бахмуцької траси, отримав важке поранення не сумісне з життям. Помер від ран в лікарні Сєвєродонецька 21 листопада 2015 року.

Заупокійна служба відбулася  у Вернигородоцькому храмі Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП і була проведена трьома священнослужителями. Попрощатися з Героєм, який віддав своє життя, відстоюючи незалежність України, прийшли жителі Козятина, супроводжували в останню путь на цвинтар мешканці села Вернигородок та Верболіз, а також місцеве керівництво , очільники району та міста . Поховали молодого бійця 24 листопада на цвинтарі біля каплиці в рідному селі Верболози.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, Почесною відзнакою та нагрудним знаком  Козятинської міської ради  "За героїзм та патріотизм"( посмертно).

4 березня у Вернигородоцькій школі відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь загиблого земляка.

 Рішенням сесії Козятинської міської ради  від 2 червня 2017 р.   земляку- патріоту присвоєно звання Почесний громадянин міста Козятин. 

 На Козятинщині відкрито мемореальні дошки загиблим в зоні АТО  Олександру Москалюку та Віктору Крючкову.

4 березня у с. Вернигородок відбулося урочисте відкриття меморіальних дошок загиблим під час проведення антитерористичної операції старшому лейтенанту батальйону оперативного призначення НГУ Олександру Москалюку та молодшому сержанту, добровольцю, бійцю батальйону «Донбас» Віктору Крючкову.

Меморіальні дошки встановлено на будівлі Вернигородоцької СЗШ І-ІІІ ст., де Олександр Москалюк деякий час працював, а Віктор Крючков вчився до 9 класу.

На церемонії відкриття були присутні родичі та друзі загиблих героїв, односельчани, представники районної влади, вчителі та учні школи, а також товариші по службі.

Загинув під час виконання службового обов'язку.

                

Шевчук Євген Леонідович

(27.11.1994р, с. Блажіївка - 09.06.2015р., с. Козятин)

Пожежний Козятинського загону 
відомчої воєнізованої охорони. Посметрно нагороджений орденом "За мужність"III cт.

Дитинство і шкільні роки провів у місті залізничників Козятині. Закінчив в  2009 році  9 класів і вступив на навчання  до Козятинського вищого технічного училища ім. І. Н. Бойка. В  місцевому учбовому закладі оволодів спеціальністю електромонтер пристроїв сигналізації та централізації блокування, отримавши диплом про освіту 22 травня 2012 року.  Свою трудову діяльність  юнак розпочав 23 вересня 2013 року пожежним в пожежному потязі №7 ст. Козятин, Козятинського загону відомчої воєнізованої охорони Південно - Західної залізниці.

Героїчно загинув 9 червня 2015 року під час виконання службових обов’язків  при гасінні пожежі на нафтобазі с. Крячки Васильківського району, Київської області в наслідок вибуху резервуару з нафтопродуктами. Посмертно нагороджений орденом «За мужність » 3-го ступеню. Колеги пожежного Євгенія Шевчука встановили на будівлі Козятинського загону воєнізованої охорони меморіальну дошку на честь героя- товариша. Він загинув у боротьбі з вогняною стихією. Ще довго згадуватимуть люди з  жахом і сумом про страшну трагедію під м. Васильковом. Під час цього лиха   отримав також  опіки і батько Євгена , Леонід Іванович. Він тривалий час  лікувався , проходив реабілітацію і дізнався значно пізніше про те, що  сталося найтрагічніше - загинув його син, виконуючи свій  службовий обов’язок, котрого так і не дочекалися з роботи батьки   і  наречена.

 15 липня 2018 р. відповідно до рішення 27 -ї сесії Козятинської міської ради 7 скликання за проявлені мужність , героїзм  під час ліквідації пожежі, виконуючи службові обов'язки на території нафтобази ТОВ "Побутрембудматеріали" у с. Крячки Васильківського р-ну Київської області  присвоєно звання " Почесний громадянин міста Козятин" ( посметрно).

Горе близьких не загоять жодні ліки.Ми всі будемо пам’ятати про цього молодого хлопця, повного надій на прекрасне майбутнє і мрій про швидке весілля. Пам’ятати про те, що його життя було віддане у жертву страшній силі вогню, аби зупинити полум'яне лихо на місці пожежі  і не дати йому розповсюдитися довколо , щоб  забрати інші людські життя  у своє смертельне гирло.... 

Слава Герою – земляку!

         

Вічна память загиблим за Україну!

Олександр Володимирович Лобжин

( 28.05.1990 р., м. Вінниця- 25.08.2014 с. Перемога)

 Лейтенант, командир взводу, молодший лейтенант 51-ї окремої механізованої бригади .

 2 квітня   Козятинщина  прощалася  з загибим  земляком під час АТО  на Сході України. Йому було лише 24 роки. Він служив молодшим лейтенантом 51-ї окремої механізованої бригади та брав участь у боях за Іловайськ. 9 квітня  став добровольцем 51-ї Волинської окремої механізованої бригади, яка зазнала жахливих втрат  вже з пеших місяців АТО. Пройшов трьохтижневу підготовку на Рівненському полігоні. 7 травня відбув у службове відрядження в складі 3-ї зведеної БТГ для виконання бойових завдань в зону АТО. Служив зв'язківцем у званні молодшого лейтенанта. З 9 травня по 25 серпня 2014 року побував у самих гарячих точках Донецької ( с. Комуарівка, с. Кутейникове, смт. Старобешеве, с. Дзеркальне) та Луганської ( с. Варварівка, м. Сєвєродонецьк) областей. В серпні отримав звання лейтенанта. Зв'язок із бійцем було втрачено ще 25 серпня 2014 року, а у жовтні цього ж року його поховали у братській могилі, як тимчасово невстановленого захисника України на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровщини.  Пізніше було  з'ясовано, що загинув боєць 25 серпня 2014 р. під час виходу , так званим "зеленим коридором", з  Іловайського котла в с. Новокатеринівка Старобешівського району  Донецької області. Особу загиблого вдалось встановити лише  за допомогою експертизи ДНК, результати якої стали відомі лише  29 березня 2016 року. Перепохований захисник  вітчизни з особливими почестями  на батьківщині у селі Перемога Козятинського району . Народився загиблий патріот у Вінниці, згодом родина переїхала до с. Перемога. Виховувався в родині педагогів.  Був ввічливим, чемним, стриманим. Любив спорт, подорожі та слухати музику. У 2007 р. закінчив  з золотою медаллю Переможнянську школу. А у 2012 році  отримав  диплом   Житомирського державного технологічного університету за фахом економіка та менеджмент. Водночас,  з 2009  по 2011 роки,  навчався в Житомирському  військовому інституті радіоелектроніки ім. С. П. Корольова на кафедрі офіцерів запасу, де здобув звання молодший лейтенант та спеціальність інженер зв'язку. З липня по жовтень 2012 року працював менеджером по роботі з клієнтами у одному із  відділень  Приватбанку, з серпня 2013 по квітень 2014 року - продавець- консультант в торговій мережі "O'STIN"( м. Житомир).

28 травня 2016 року на фасаді місцевої школи урочисто було  відкрито меморіальну дошку  та перейменовно на честь героя- земляка  одну із вулиць села  (  Шкільна).

Рішенням сесії Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та  патріотизм"( посмертно).

Вічна пам’ять  загиблому землякові!

Вічна пам’ять  загиблому землякові!

 Василь Петрович Осіпчук

(    15.03. 1963р., с. Іванківці-  24.03.2016р., с. Іванківці).

 старший лейтенант, командир інженерно-саперного взводу 1-го механізованого батальйону 28-ї  окремої механізованої бригади.

29 березня  в рідному селі Іванківці на території Козятинської сільської ради поховали   загиблого під час проведення  антитерористичної операції на Сході України нашого земляка Василя Петровича Осіпчука.  53-річний    земляк був мобілізований до українського війська у липні 2015  року. Під час виконання службових обов’язків чоловіка було поранено в груди  поблизу села Верхній  Мінченок Станично- Луганського району Луганської області. Він загинув 24 березня, не дочекавшись  лише 4 дні до демобілізації. Удома залишилася дружина, дочка, внуки, а   син загиблого бійця АТО 34-річний Микола, служить в Національній гвардії  України у Києві. Проводжали в останню путь загибого Героя представники  обласної  державної адміністрації,  обласний депутатський корпус , керівництво  міста  та району, інші представники  влади , побратими, односельчани та земляки. 
Уроджнець села Іванківці народився в звичайній селянській  родині. Навчався в середній школі №9 села Козятин. Вступив до місцевого Козятинського технічного училища №5. Закінчив учбовий заклад з відзнакою, здобув  залізничну професію "черговий по станції". Пройшов армійську службу, офіцерські курси, отримав звання молодшого лейтенанта. Працював у Козятинській дистанції колії. З 25 серпня по 7 листопада 2014 року брав участь в АТО на Сході України в якості водія БТР бази виробничо-технологічної комплектації внутрішніх військ МВС України. 28 липня 2015 року став добровольцем Збройних Сил України. Пройшов підготовчі курси при Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Служив командиром інженерно - саперного взводу 1-го механізованого батальйону 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Пройшов гарячі точки на Сході України.

Сергій Борисович Кацабін
( 22 .04. 1983р,. Липовецький р-он – 09.02.2015р., с. Козятин)

Солдат резерву. Фельдшер- фармацевт відділення медичного постачання 1-ї окремої медичної роти імені Пирогова Північного територіального управління, доброволець медичної роти Національної гвардії України.  Загиблий в зоні АТО на Сході України.

Народився  на Вінниччині у Липовецькому районі. На початку війни Сергій Кацабін був волонтером, коли затоваришував з медиками 2-го Батальйону Оперативного Призначення Резервістів НГУ. Деякий час, в кінці червня 2014, Сергій чергував з ними на блокпосту №3 у Слов’янську. Пізніше, знову в якості волонтера, допомагав медикам у вже об’єднаному 1-у та 2-у батальонах резервістів (Батальйон Оперативного Призначення НГУ ім. Генерала Кульчицького) в один з найгарячіших періодів, у серпні-вересні 2014р., на Дебальцевському «Хресті», де  надав допомогу  десяткам поранених. Нагороджений Почесною грамотою Вінницької облдержадміністрації та обласної ради як лікар- волонтер. Кілька місяців потому, відразу після заснування Медичної роти НГУ, Сергій записався добровольцем. Він мав фельдшерську освіту, крім того, продовжував навчання в Національному Медичному Університеті ім. О.О. Богомольця на фармацевтичному факультеті. Загинув, потрапивши у засідку ДРГ, підірвавшись на фугасі 9 лютого 2015 року біля с. Логвінове, Артемівський район, Донецька область,  евакуйовуючи тяжко поранених. Загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком й пораненим молодшим сержантом  О. Кравченком. Тіла останніх були передані стороною супротивника. Сергій Кацабін понад рік  рахувався безвісти зниклим. 21 грудня 2015 р. рішенням Козятинського міськрайонного суду оголошений загиблим  9 лютого 2015р.  Залишились батьки . 

 На початку квітня 2016 року за експертизою ДНК було ідентифіковане тіло загиблого земляка середпохованих на Краснопільському кладовищі під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО. 22 квітня 2016 року в місті Козятин пройшло прощання з Сергієм Кацабіним, перепоховали його на приміському кладовищі у селі Козятин. Указом Президента України №103/ 2016 від 21 березн 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності, вірність військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня ( посмертно). Нагороджений пам'ятним  нагрудним знаком "Медична рота"
( посмертно)  та орденом "Народний Герой України" ( посмертно). 11 листопада 2016 року було відкрито пам'ятну меморільну дошку на прміщенні школи №2 , де навчався загиблий Герой.

Рішенням сесії Козятинської міської ради  від 2 червня 2017 р.   земляку- патріоту присвоєно звання Почесний громадянин міста Козятин. 

Солдат резерву. Фельдшер доброволець Медичної роти Національної гвардії України.  Загиблий в зоні АТО на Сході України..

Народився в м. Козятині. На початку війни Сергій Кацабін був волонтером, коли затоваришував з медиками 2-го Батальйону Оперативного Призначення Резервістів НГУ. Деякий час, вкінці червня 2014, Сергій чергував з ними на блокпосту №3 у Слов’янську. Пізніше, знову в якості волонтера, допомагав медикам у вже об’єднаному 1-у та 2-у батальонам резервістів (Батальйон Оперативного Призначення НГУ ім..Генерала Кульчицького) в один з найгарячіших періодів, у серпні-вересні 2014, на Дебальцевському «Хресті», де  надав десяткам поранених.

Кілька місяців потому, відразу після заснування Медичної роти НГУ, Сергій записався добровольцем. Він мав фельдшерську освіту, крім того, продовжував навчання в Національному Медичному Університеті ім. О.О. Богомольця на фармацевтичному факультеті.

Загинув, потрапивши у засідку ДРГ, 9 лютого 2015 року біля с. Логвінове, Артемівський район, Донецька область,  евакуйовуючи тяжко поранених. Загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком. Тіла останніх були передані стороною супротивника. Сергій Кацабін рахувався безвісти зниклим. 21 грудня 2015 р. рішенням Козятинського міськрайонного суду оголошений загиблим  9 лютого 2015. Залишились батьки .Тіло Сергія було знайдено на цвинтарі під Дніпропетровськом і індефіковане через ДНК. Прощальна церемонія проходила в міському будинку культури, а похований земляк 22 квітня 2016 р. в с. Козятині.
11 листопада 2016 року було відкрито пам'ятну меморільну дошку на приміщенні школи №2 , де навчався загиблий Герой.

Героям  захисникам України вічна память!

      


Вічна пам’ять про загиблих земляків, які поклали своє життя за Батьківщину назавжди буде у наших серцях.

Микола Захарович Шевчук

(18.12.1960р., с.Комсомольське - 10.08.2015р., с.Комсомольське)

Капітан медичної частини, ст. ординатор медичної роти бойової  95-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ.

Наш земляк народився в мальовничому , стародавньому селі  Комсомольському ( тепер Махнівка). Закінчив середню сільську школу та Вінницький медичний інститут. До початку воєнного конфлікту працював травматологом у Козятинській центральній районній лікарні, де його знали , як гарного медичного фахівця, сумлінну , добру , працьовиту людину. Одружився у 1985 році. Виховав двох доньок. До участі в АТО був призваний Козятинським районним комісаріатом 31 січня 2015 року і направлений до військової медичної академії міста Києва, звідки перенапралений у військову частину 1740. Брав участь у  бойових діях на Донбасі з 18 квітня 2015 р.. Служив у 95–ій окремій аеромобільній частині старшим ординатором медроти бойової бригади. Три тижні перебував у самому пеклі  подій  поблизу Донецька. З 31 липня 2015 року  перебував у двотижневій відпустці  .Помер 10 серпня 2015 року поблизу м. Лубнів , що на Полтавщині від серцевого нападу під час виконання військових обов'язків та  слідування в складі колони до базового табору військової частини.

12 серпня попрощалася Козятинщина, рідні та близькі з учасником воєнних подій на Сході України в  зоні  антитерористичної операції,   медиком за професією Миколою Захаровичем Шевчуком. Залишилася в скорботі  вдовою кохана дружина Лариса, а без батьківської поради та підтримки 29-и річна донька Оксана. Сумують ті, кому він врятував життя та не зберіг своє.

Леонід Вікторович  Леонтюк

(  11. 08. 1971р., с. Комсомольске( сучасна Махнівка) – 14.07. 2016р., с. Махнівка)

Молодший сержант 93-ї окремої  аеромобільної механізованої бригади ЗСУ.

Народився в  с. Махнівка  ( раніше Комсомольське)  в багатодітній сім'ї на Козятинщині. У  сім років залишився без батька, котрий рано помер. У 1988 році закінчив середню школу і вступив до  Вінницького радіотехнічного училища. Служив в армії у Литві в м. Каунас. Демобілізувався молодшим сержантом. Працював у місцевому  СТОВ "Мрія" , в опалювальний сезон оператором котельні місцевої лікарні. 13 серпня 2014 року пішов добровольцем у військо  для участі в антитерористичній операції на Сході України. Учасник бойових дій під м. Донецьком ( с. Піски,  Водяне, Опитне - район аеропорту).  Під час  проведення антитерористичної операції отримав важке поранення у ногу і був контужений.  Після лікування і реабілітації повернувся у лави побратимів. Через рік служби у вересні 2015 року був демобілізований. З 15 березня 2016 р.  повернувся на службу за контрактом  на Схід України в частину В 2830 смт. Черкаське , що дислокувалася у м. Сєвєродонецьку , відстоювати цілісність  та незалежність кордонів України. 13 липня, під час виконання бойового завдання, підірвався на «розтяжці»  поблизу села Кримське  Новоайдарівського району в Луганській області. Помер від отриманих і несумісних з життям поранень  у військовому шпиталі м. Харків.

Поховали  героя 17 липня у рідному селі.

У скорботі залишилися  в с. Махнівка дружина Лариса Іванівна, син Роман  та донька Альона.
Рішенням Козятинської міської ради від 25 березня 2016 року нагороджений Почесною відзнакою - нагрудним знаком "За героїзм та патріотизм" ( посмертно).

Земля тобі пухом, Воїне і вічний покій!

                                     

                                                              

Олександр  Аркадійович Оцабера

( 23 .07. 1989р., с. Гурівці  - 11 .11. 2016р., с. Панасівка )

 Сержант, інструктор з вогневої тактичної підготовки 199-го навчального центру ВДВ при Житомирській  95-й десантно- штурмовій аеромобільній бригаді.

   На  Сході України  в зоні антитерористочної операції загинув наш земляк, уродженець села Гурівці Олександр Оцабера .13 листопада 2016 року в його рідному селі   близькі, знайомі та побратими попрощалися та  провели  в останню дорогу 27-річного воїна.  Трагедія  сталася поблизу  Торецька  на Донбассі в ніч  з 10 на 11 листопада під час атаки диверсійно-розвідувальної групи терористів. Воїн отримав смертельне не сумісне з життям  мінно- осколкове поранення .  Вдома залишилася в журбі та жалобі дружина Анна та двоє малолітніх синів Євген та Вадим,  в невтішному горі  мама та старенька бабуся.

  Народився Олександр  в селі Красівка  Бердичівського району, що на Житомирщині. Був найменшим сином в багатодітній родині. З 1990 року разом з родиною проживав у с. Панасівка на Козятинщині. Там пройшли дитячі та юнацькі роки. Під час строкової служби був десантником.  Після одруження та народження дітей залишив контрактну службу та влаштувався на роботу в Києві. В  липні 2014 р. Олександр отримав повістку з війскомату, потім нетривале навчання на полігоні .  Перепідготовку проходив в розвідувальному взводі 128-ї гірсько-піхотної бригади і   був направлений в АТО, в найгарячіші на той час місця .  Командував розвідувальною машиною з позивним "Десант".Перше бойове хрещення отримав у Попасній. Потім жорстокі бої в Нікішино. Пройшов пекло Дебальцевського котла.  Під Дебальцево 23 грудня 2014 року був важко поранений у плече. Один осколок лікарі видалили, а другий так і залишився назавжди в його тілі. Трохи підлікувавшись і пройшовши курс реабілітації, 27 січня 2015 р. Олександр знову повернувся на передову. Але незабаром, в березні, його було демобілізовано і вже на "гражданці" за заслуги перед Батькіщиною нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни». Перебуваючи вдома, Олександр брав активну участь в житті місцевої громади. Під час місцевих виборів у жовтні 2015 року балотувався до Козятинської районної ради від Європейської партії України. Але всидіти в тилу так і не зміг. Після лікування 11 грудня 2015 року знову пішов служити  і відстоювати кордони рідної держави, але уже за контрактом в Житомирську 95-ту аеромобільну  бригаду.  В зоні АТО Олександр був інструктором з вогнево-тaктичної підготовки. 20 жовтня, нагороджений Почесною грамотою Вінницької ОДА.Олександр Оцабера був природженим військовим,  знавцем своєї справи. Відповідальний, хоробрий, справжній патріот. А ще дуже порядна, доброзичлива тa спокійна людина. Таким він запам'ятався своїм друзям, та всім, хто його знав.   Поховали захисника 13 листопада 2016 року  на кладовищі у рідному селі Панасівка. Указом президента України № 567/ 2016 від 21 грудня 206 року "за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня 

( посмертно). 

На честь військовослужбовця у Житомирі на території 19-го навчального центру ВДВ, біля меморіального пам'ятника загиблим в миротворчих місцях, встановлено пам'ятну дошку.

В рідному селі Панасівка сесією Пузирківської сільської ради прийнято рішення про перейменування вулиці на честь героя- земляка.

Героям  захисникам України вічна память!

                                                         

ЦУМАН Сергій Володимирович

25.12.1967 р. – 17.12.2016р.

Капітан Збройних Сил України, помічник начальника зв’язку 32-го реактивного артилерійського полку. Помер від серцевого нападу під час виконання військового  обов'язку,

20 березня в річницю загибелі Артура Венжика відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки в пам’ять про нього, загиблого молодого Героя, який віддав своє життя за Україну та кожного з нас. Пам’ятна дошка розташована на будинку, в якому він провів своє дитинство, по однойменній вулиці, в районі ПРБ міста Козятина, в минулому Олега Кошового, №53. 

                                      Герой України - наш сучасник і земляк.

 

Дмитро Русланович Фінашин (позивний — Фін; березень 1994, м. Козятин, Вінницька область, Україна) — український військовослужбовець, старший сержант батальйону спеціального призначення батальйону ім. Кульчицького Національної гвардії України, учасник російсько-української війни. Герой України Дмитро Фінашин народився у березні 1994 року в місті Козятині Вінницької области в родині залізничників. Закінчив залізничне профтехучилище. Завжди хотів бути військовим. У 2015 році підписав перший контракт із Національною гвардією України. Від 2017 року учасник АТО/ООС. Був оператором дрона у контрснайперській групі, згодом став заступником командира взводу аеророзвідки. Мав звання головний сержант, але вирішив перекваліфікуватися на снайпер. Широкомасштабне російське вторгнення зустрів у м. Попасній на Луганщині, куди його підрозділ приїхав на ротацію 23 лютого 2022 року. 23 травня 2022 року його група виконувала бойове завдання у районі населеного пункту Яковлівка на Луганщині. Після успішного проходження і зачистки кількох лісосмуг натрапили на засідку росіян. Під шквальним вогнем переважального за кількістю ворога почали відступати до свого основного підрозділу. Перед цим викликали вогонь української артилерії фактично на себе. Один побратим загинув від російських куль одразу, ще одного поранили. Ворожа куля Дмитрові відірвала вказівний палець правої руки, інші влучили в шолом та ліву руку. Двоє побратимів, один з яких теж був поранений, допомагали йому повзти через пшеничне поле у напрямку лісосмуги, де був основний підрозділ. Вони вели вогонь по окупантах, щоб ті не наблизилися до поранених. Росіяни ж не припиняли прострілювати поле з кулеметів. Весь цей бій тривав майже шість годин. У якийсь момент Дмитро втратив свідомість, а коли отямився, то вже був сам. Пізніше з'ясувалося, що один з товаришів з позивним Сократ загинув, а росіяни в його рацію оголосили, що добили усіх поранених. Основний підрозділ українських військ змушений був відійти під натиском ворога. У лісосмузі Дмитро довелося пробути дві доби. Від втрати крові та зневоднення марив, пив воду з болота, багато повзав вночі, щоб зігрітися. На третю добу його знайшов десантник Максим Бугель з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Спершу перебував в лікарні Бахмута, потім у шпиталі у Дніпрі. Лікарі не змогли врятувати йому руку, але зберегли життя. Указом Президента України №390 у 2022 р. Володимиром Зеленським було вручено особисто воїну- земляку орден "Золота Зірка" зі Званням Героя України (6 жовтня 2022) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Козятинський міський голова Тетяна Єрмолаєва, вручаючила військовому Почесну відзнаку міської ради нагрудний знак «За героїзм та патріотизм».

Герой залишає автограф на прапорі, який буде передано до Козятинського Музею історії міста.